Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В українській дожовтневій літературі творчості Панаса Мирного посідає одне з чільних місць. Літературу П. Мирний розцінював як могутні засіб боротьби проти соціального гноблення. На його думку, художник, його твори мають активно втручатися в життя, викривати ворожі, підступні дії панівних класів, натомість малювати світлий ідеал майбутнього. Письменник пробував свої сили у віршуванні, драматургії, прозі. У романі відображені зрушення, які сталися на Україні після реформи 1861 року, піддано гострій критиці феодально-кріпосницьке і буржуазне суспільство. У центрі роману — Чіпка Вареник — один з найяскравіших типів української дожовтневої літератури. «На перший погляд — йому, може, літ до двадцятка добивалося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мав стесані борідці де-ніде поп’ялося тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеликий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі, лице довгообразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо по наших хуторах та селах. Одно тільки в цьому неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь жижою тугою…» Внутрішній світ героя, його психічний стан пояснюються у творі двома основними чинниками: соціальними умовами буття й відповідно сформованим в цих умовах рисами характеру і рисами успадкованими, переданими генетично.

Змальовуючи життєвий шлях Чіпки, автори добирають такі ситуації та епізоди, які, обумовлюючи поведінку героя, викликають відповідне переживання чи почуття. Тому більшість ситуацій можна назвати психологічними. Голодне й безрадісне дитинство, зневага до безбатченка, раннє заробітництво, отримання і втрата землі, вибори до земства та вигнання звідти — все це зовнішні причини, які призвели до розбою, заслання Чіпки на каторгу. Та лише соціальної мотивації розбійництва Чіпка замало. Адже не всі селяни — правдошукачі, зневірившись у торжестві справедливості, ставали «пропащою силою». Чіпка — натура дуже вразлива, м’яка, лірична, ці якості він унаслідував від матері і баби. Оршики, а з іншого боку — це бунтар з неспокійною, вибуховою вдачею, яку унаслідував від батька. Чіпка — це хлопець, який ніколи не бачив свого батька. Його батько був розбишакою, який за свої гріхи пішов у москалі. Мати у нього — бідна селянка, Чіпка зростає у злиднях, в атмосфері ворожості і недоброзичливості. Важке було дитинство у Чіпки: і діти не брали його до свого гурту, і матері він майже не бачив, бо весь час тяжко працювала. Та зате любила його бабуся. Як хтось образить його, то вона і пожаліть, і головку погладить, і казочку про Бога розкаже. Чіпка всім цікавився, про все бабусю розпитував. «Я бабусю, буду добрий… я злого не робитиму», — каже він їй після розповіді про Бога. «Як підріс Чіпка — став бігати: то вибіжіть було з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. А вони почнуть з нього глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть. Село знає одну славу — честь. Ось на селі і питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються… Чіпко був «виродок»… Як же Чіпку прийняти до гри?!

— Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик.
— Запорток! — ходім до нього! Побіжать, обступлять кругом і починають з нього глумитися. Коли Чіпка повернувся додому у сльозах, бабуся втішала його, голубила та починала умовляти: — Не ходи туди сину! Не ходи, моя дитино! Бач які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!…»

Вразлива душа й допитливий розум прискорюють прозрівання Чіпка. Його гаряча, добре серце, розбуджене побаченим, довго не могло заспокоїтись. І на поведінку його впливають не лише фактори зовнішні, соціально-політичні, а і його успадковані, вроджені риси. Найвиразнішими зовнішніми виявами поведінки головного героя є його портрет, дія, вчинок. Так, наприклад, після того, як його побили в споні солдати, Чіпка, «повів страшними очима по всій громаді, глянув лихо на панство». Епітет «хижий» як оціночна деталь характеристики підкреслює зміни, що сталися в Чіпці і ніби сигналізує щось недобре, що може скоїтися. Інколи портретно-психологічна деталь несе в собі більше правдивої інформації про стан душі героя, ніж його слова. Але мова персонажу теж неабияк характеризує його. Збудження схвильованість персонажа автори передають за допомогою прийому словесного відтворення потоку свідомості або використовують прийом недомовленості, уривчастості фрази, що власний народному діалогу. Стан знічності Чіпки розгубленості і водночас сорому перед матір’ю за п’яне гультяйство наругу над її старістю, зневагу до сім’ї переданий у творі через гостру психологічну ситуацію і таку деталь. Чіпка пішов вибачитися перед матір’ю, що втекла від нього до баби — сусідки. В центрі ж оповіді не він, а дівчина, яка «стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь…» Саме ця деталь остання точно передає стан кожного з присутніх: неспокій, ніяковість, переживання. Важливу роль в описі психологічного стану героя грає пейзаж. Досить згадати радісний, акварель-чистий опис весняного поля на початку роману або ж кінцевий пейзаж, сумний і твотний через переваження кривих барв. В романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» пейзаж вперше в українській прозі виконує не тільки описову, а й психологічну функцію. Отже, можна говорити, що роман Панаса Мирного та Івана Білика вперше відкрив український літературі нові горизонти, це був роман новаторський не тільки у відтворення соціально-політичних рухів, а й у точному відображені пороків людської душі, нехай і такої темної і заплутаної, як душа Чіпки Вареника.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

(1875)

Жанр: соціально-психологічний роман («роман з народного життя»).

Тема: зображення майже столітньої історії села Піски і, зокрема, до­лі правдошукача-бунтаря, «пропащої сили» Чіпки Варениченка.

Головна ідея: заперечення боротьби з несправедливістю через зло­чин, пролиття крові.

Історія написання роману: Панас Мирний написав нарис «Подоріж-жя від Полтави до Гадячого» із почутої від візника історії про відомого на Полтавщині Василя Гнидку, який зі своїми поплічниками вбив цілу сім’ю; потім на основі нарису створив повість «Чіпка», прототипом яко­го був Василь Гнидка; пізніше до написання роману (розширення повіс­ті) долучився рідний брат Панаса Мирного Іван Білик (псевдонім), в одній із редакцій твір дістав назву «Пропаща сила», а згодом — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Головні герої твору: Чіпка Варениченко, його мати Мотря, батько Іван Вареник (Притика, Остап Хрущ, Хрущов), баба Оришка; друг Чіпки з дитинства Грицько Чупруненко і його дружина Христя; друзі Чіпки — Матня, Лушня й Пацюк; москаль Максим Ґудзь, його дружи­на Явдоха й дочка Галя (дружина Чіпки); чиновництво: голова повіту Кряжов, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко; пани Поль­ські, Порох та ін.

Композиція: чотири частини; тридцять розділів (академік О. Білецький назвав твір «будинком з багатьма прибудовами і надбудовами» че­рез його композиційну складність).

Сюжет

Частина перша

• Польова царівна: зустріч Чіпки з Галею.
• Двужон: історія Вареника — Притики — Хруща — Хрущова.
• Дитячі літа: важке дитинство Чіпки.
• Жив-жив! Чіпка в наймах, потім підпасич із Грицьком у діда Уласа.
• Тайна-невтайна: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таємниці про батька.
• Дознався: знайомство з Галею.
• Хазяїн: зростання Грицька як доброго господаря.

Частина друга

• Січовик: історія села Піски (перехід козаків у хлібороби; історія родини Мирона Ґудзя).
• Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстра­ція селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Ґудзя в 99-річному віці.
• Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одру­ження її дочок; «котяче царство» генеральші, доведення до смерті гене­ральші красивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича — поручика Василя Семеновича, пізніше — молодшого панича Степана; розростання роду панів Польських.
• Махамед: дитинство й молодість Максима Ґудзя, смерть його батьків.
• У москалях: служба Максима-москаля.
• Максим — старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» й повернення в Піски.

Частина третя

• Нема землі: звістка про те, що якийсь Луценко — справжній хазяїн Чіпчиної землі; Чіпка в Пороха.
• З легкої руки: Чіпка в суді, спілкування із секретарем Чижи­ком, який просить хабара 50 рублів, щоб «поправити діло»; пиятика Чіпки в Пороха; повернення додому.
• Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й Пацюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажито­го Чіпкою (крім снопів пшениці).
• Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Христі; дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.
• Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком пла­ну пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого.
• Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товариством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.
• На волі: звільнення від кріпацтва піщан і звістка про відпрацювання панові ще два роки; обурення селян через їхню «дармову» дворічну працю на пана; звинувачення паном селян у «бунті»; приглушення селянського бунту становим.
• Сон у руку: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління Чіпки.
• Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки.

Частина четверта

• Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його то­вариством) у Максима Ґудзя.
• Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізна­ється про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора.
• Козак — не без щастя, дівка — не без долі: Чіпка вмовляє Сидора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і до­мовляється з Грицьком про сватання Галі.
• На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна).
• Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Польського); піщани поважають Чіпку як господаря; вибори Чіпки в земство.
• Старе — та поновлене: обрання Чіпки в управу; компромат на Чіпку за колишні злодіяння (у нерозкритій давній судовій справі підозра за крадіжку пшениці в пана Польського й убивство сторожа); відсторонення Чіпки губернатором від управи «по неблагонадежности»; гнів Чіпки; смерть Максима Ґудзя.
• Лихо не мовчить: Явдоха Ґудзь, продавши свій хутір, переїздить після смерті чоловіка до Чіпки; сварки Явдохи з матір’ю Чіпки; повернення Чіпки «до старого» (пияцтво з товариством Лушні, Матні й Пацюка); смерть Явдохи.
• Так оце та правда! Чіпка і його товариство вирізає Хоменкову родину («вісім безневинних душ»); смерть Галі; повідомлення Мотрі про скоєний сином злочин у волость; арешт Чіпки; конвой Чіпки до Сибіру через Піски.

Літературознавці про твір. Літературознавець О. Білецький писав, що композиція роману нагадує будинок із численними прибудовами. Пояснення цього факту — у непростій творчій історії роману. Спочатку Панас Мирний написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» і надрукував його у львівському журналі «Правда». З нарису виросла по­вість «Чіпка». Згодом її автор відгукнувся на заклик брата Івана створи­ти «народний роман на основі щирого реалізму». Іван Рудченко (літера­турний псевдонім — Білик) також включився в роботу над новою версі­єю твору. У ході його доопрацювання автори все більше відходили вглиб історії, унаслідок чого і з’явилися ті «прибудови», про які писав академік О. Білецький. Після переробки повісті з-під пера братів Рудченків з’явився широкоформатний, панорамний реалістичний роман, час дії в якому сягає від катерининських часів до скасування кріпацтва й поре-форменого періоду.

Панорамність роману забезпечує передусім його друга, найбільш са­модостатня, частина. Крізь призму історії села Піски в ній показано сто­літню українську історію. Ідеться про перетворення козаків на «покір­них волів». Згадуються історичні події: скасування гетьманщини; гайда­маччина; зруйнування Січі генералом Текелієм; зруйнування Очакова турками; польське повстання під проводом Костюшка; запровадження Катериною II кріпацтва на землях України; повстання декабристів («тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала…») і навіть револю­ційна хвиля 1848 р., що прокотилася Європою…

Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичу-поляку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом «поділяй і володій» ділять на козаків і «гене­ралових»…

Оповідь у другій частині ведеться за законами хроніки. У ній з’яв­ляються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки Пі­сок виринає й історія Чіпчиного батька Івана Вареника, незаконнона-родженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме в такому ключі змальовується зверхня щодо пі-щанських «хахлів» і «мазеп» генеральша та її «кацапська» свита; про­те й сцени, у яких селяни принижуються перед пані, теж не позбавле­ні гірких сатиричних нот; сумирність «волів» викликає в авторів ро­ману досаду.

Співавторство Івана Білика виявилося, вочевидь, у наповненні ро­ману історичним і «суспільствознавчим» змістом. Немало місця в дру­гій частині займають і сторінки, присвячені трудам і дням українського селянина. Що ж до персонажів, то на перший план тут усе помітніше виступає Максим Ґудзь із його баламутством, історією перебування в «некрутах» (тобто — у москалях) і потім поверненням в рідне село. За­галом, друга частина сюжетно мало пов’язана з трьома іншими. «Прив’язкою» виступає та обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір.

І все ж сюжетним епіцентром роману є Чіпка. Його історія займає три частини роману. Олександр Білецький писав, що перетворення цьо­го героя роману з «шукача правди на кровожерливого вбивцю вийшло непереконливим». З таким твердженням погодитися важко: Панас Мирний та Іван Білик мотивували його складну еволюцію ґрунтовно, шукаючи витоки його розбійництва не тільки в «дурних умовах», айв індивідуально-психологічних особливостях Чіпки (В. Пахаренко).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У повісті Бальзака історію лихваря Гобсека розповідає адвокат Дервіль. У центрі неї — незвичайна постать, представник буржуазії, лихвар Гобсек. Він — жорстокий капіталіст. Маючи мільйони,сам герой живе в неохайній кімнаті, пішки ходить до своїх кредиторів, погано харчується, мерзне на вулиці, бо одяг старий зношений й виглядає бідно. Весь його зовнішній вигляд викликає жах і відразу.

Гобсек базжально експлуатує клієнтів. Він, як той павук заманює людей до себе, а потім збирає з них усе майно, захоплюючи народ в свої «тенета» .Замолоду холодний та скупий Гобсек був людиною життєлюбною, наділеною природним прагненням самоствердитися в житті. Але, переживши багато страшних випробувань, зазнавши голоду, злиднів, потоптаного кохання, спокуси великих грошей, герой повісті став холодним, черствим здирником, нагромаджувачем багатства. 

Останні часи життя Гобсека. У каміні палають гроші, плавляться золоті злитки, будинок пронизаний сморідом від зіпсованих продуктів, скрізь нагромадження меблів. Вірний своєму принципові безпристрасності, він нічим цим не користувався. Старий лихвар помер. 

Оливер Твіст народився в работном будинку. Мати його встигла кинути на нього один лише погляд і вмерла; до виконання хлопчикові дев’яти років так і не вдалося з’ясувати, хто його батьки. Жодне ласкаве слово, жоден ласкавий погляд жодного разу не опромінили .його сумовитого дитячого років, він знав лише голод, побої, знущання й позбавлення. З работного будинку Оливера віддають в учні до трунаря; там він зіштовхується із приютским хлопчиком Ноэ Клейполом, що, будучи старше й сильніше, постійно піддає Оливера приниженням

Той безмовно зносить всі, поки один раз Ноэ не відгукнувся погано про його матір – цього Оливер не виніс і відколотив більше міцного й сильного, але боягузливого кривдника. Його жорстоко карають, і він біжить від трунаря

Побачивши дорожній покажчик «Лондон», Оливер направляється туди. Він ночує в стогах сіна, страждає від голоду, холоду й утоми. На сьомий день після втечі в містечку Барнет Оливер знайомить із обшарпанцем його років, що представився як Джек Даукинс на прізвисько Спритний Шахрай, нагодував його й пообіцяв у Лондоні нічліг і заступництво. Спритний Шахрай привів Оливера до скупника краденого, хрещеному батькові лондонських злодіїв і шахраїв євреєві Феджину – саме його заступництво малося на увазі. Феджин обіцяє навчити Оливера ремеслу й дати роботу, а поки хлопчик проводить багато днів за спариванием міток з носових хусток, які приносять Феджину юні злодії. Коли ж він уперше виходить «на роботу» і навіч бачить, як його наставники Спритний Шахрай і Чарли Бейтс витягають носову хустку з кишені якогось джентльмена, вона в жаху біжить, його вистачають як злодія й тягнуть до судді. На щастя, джентльмен відмовляється від позову й, повний співчуття до зацькованої дитини, забирає його до себе. Оливер довго хворіє, містер Браунлоу і його економка миссис Бэдуин виходжують його, дивуючись його подібності з портретом юної гарної жінки, що висить у вітальні. Містер Браунлоу хоче взяти Оливера на виховання

Однак Феджин, боячись, що Оливер виведе представників закону на його слід, вистежує й викрадає його. Він прагне будь-що-будь зробити з Оливера злодія й домогтися повного підпорядкування хлопчика. Для пограбування присмотренного Феджином будинку, де його досить залучає столове срібло, виконавцеві цієї акції Біллові Сайксу, що недавно повернувся з в’язниці, потрібний «нежирний хлопчисько», що, будучи засунуть у вікно, відкрив би грабіжникам двері. Вибір падає на Оливера.

Оливер твердо вирішує зняти тривогу в будинку, як тільки там виявиться, щоб не брати участь у злочині. Але він не встиг: будинок охоронявся, і наполовину просунутий у віконце хлопчик був негайно поранений у руку. Сайці витягає його, що минає кров’ю, і несе, але, зачувши погоню, кидає в канаву, не знаючи точно, живий він або мертвий. Опам’ятавшись, Оливер добредает до ґанку будинку; його мешканки миссис Мэйли і її племінниця Троянд укладають його в постіль і викликають лікаря, відмовившись від думки видати бідної дитини поліції

Тим часом у работном будинку, де Оливер народився, умирає убожіючи баба, що у свій час доглядала за його матір’ю, а коли та вмерла, ограбувала неї. Стара Салли призиває наглядачку миссис Корінь і кається в тім, що украла золоту річ, що молода жінка просила неї зберегти, тому що ця річ, бути може, змусить людей краще ставитися до її дитини. Не домовивши, стара Салли вмерла, передавши миссис Корінь заставну квитанцію

Феджин дуже стурбований відсутністю Сайкса й долею Оливера. Втративши контроль над собою, він необережно викрикує в присутності Нэнси, подружки Сайкса, що Оливер коштує сотні фунтів, і згадує про якийсь заповіт. Нэнси, прикинувши п’яної, присипляє його пильність, крадеться за ним і підслухує його розмова з таємничим незнайомцем Монксом. З’ясовується, що Феджин завзято перетворює Оливера в злодія за замовленням незнайомця, і той дуже боїться, що Оливер убито й ниточку приведе до нього – йому потрібно, щоб хлопчик неодмінно став злодієм. Феджин обіцяє знайти Оливера й доставити Монксу – живим або мертвим

Оливер же повільно видужує в будинку миссис Мэйли й Троянд, оточений співчуттям і турботами цих леді і їхнього домашнього лікаря доктора Лосберна. Він без утайки розповідає їм свою історію. НА ЖАЛЬ, вона нічим не підтверджується! Коли на прохання хлопчика доктор їде з ним нанести візит докторові Браунлоу, з’ясовується, що той, здавши будинок, відправився у Вест-Індію; коли Оливер довідається будинок у дороги, куди завів його Сайці перед пограбуванням, доктор Лосберн виявляє, що опис кімнат і хазяїна не збігається… Але від цього до Оливеру не ставляться гірше. Із приходом весни обидві леді перебираються на відпочинок у село й беруть із собою хлопчика. Там він один раз зіштовхується з огидного виду незнайомцем, що обсипав його прокльонами й покотився по землі в припадку. Оливер не надає значення цій зустрічі, порахувавши його божевільним. Але через якийсь час особа незнайомця поруч із особою Феджина чудиться йому у вікні. На лемент хлопчика збіглися домочадці, але пошуки не дали ніяких результатів

Монкс, тим часом, не втрачає часу даром. У містечку, де народився Оливер, він знаходить власницю таємниці старої Салли миссис Крикл – вона до цього часу встиг вийти заміж і зробитися миссис Бамбл. За двадцять п’ять фунтів Монкс купує в неї маленький гаманець, що стара Салли зняла з тіла матері Оливера. У гаманці лежав золотий медальйон, а в ньому – два локони й обручка; на внутрішній стороні медальйона було вигравіруване ім’я «Агнес», залишене місце для прізвища й стояла дата – приблизно за рік до народження Оливера. Монкс шпурляє цей гаманець із усім умістом у потік, де його вже не можна буде знайти. Повернувшись, він розповідає про цьому Феджину, і Нэнси знову підслухує їх. Вражена почутим і мучимая совістю тому, що допомогла повернути Оливера Феджину, обманом повівши його від містера Браунлоу, вона, приспавши Сайкса за допомогою опію, направляється туди, де зупинилися леді Мэйли, і передає Троянд усе, що підслухала: що, якщо Оливера знову захоплять, то Феджин одержить певну суму, що у багато разів зросте, якщо Феджин зробить із нього злодія, що єдині докази, що встановлюють особистість хлопчика, спочивають на дні ріки, що хоча Монкс і роздобув гроші Оливера, але краще було б їх домогтися другим шляхом – протягти хлопчиська через всі міські в’язниці й підняти на шибеницю; при цьому Монкс називав Оливера своїм братиком і радувався, що той виявився саме в леді Мэйли, тому що вони віддали б чимало сотень фунтів за те, щоб довідатися походження Оливера. Нэнси просить не видавати її, відмовляється прийняти гроші і яку б те не була допомога й вертається до Сайксу, пообіцявши щонеділі в одинадцять прогулюватися по Лондонському мосту

Троянд шукає, у кого питатися поради. Допомагає щасливий випадок: Оливер побачив на вулиці містера Браунлоу й довідався його адресу. Вони негайно відправляються до містера Браунлоу. Вислухавши Троянд, той вирішує присвятити в суть справи також доктори Лосберна, а потім свого друга містера Гримуига й сина миссис Мэйли Гарри (Троянд і Гарри давно люблять один одного, але Троянд не говорить йому «так», боячись ушкодити його репутації й кар’єрі своїм сумнівним походженням – вона прийомна племінниця миссис Мэйли). Обговоривши ситуацію, раду вирішує, дочекавшись неділі, попросити Нэнси показати їм Монкса або принаймні докладно описати його зовнішність

Вони дочекалися Нэнси тільки через неділю: у перший раз Сайці не випустив її з будинку. При цьому Феджин, бачачи наполегливе прагнення дівчини піти, запідозрив негарне й приставив стежити за нею Ноэ Клейпола, що до цього часу, ограбувавши свого хазяїна-трунаря, біг у Лондон і потрапив у лабети Феджина. Феджин, почувши звіт Ноэ, оскаженів: він думав, що Нэнси просто завела собі нового дружка, але справа виявилася набагато серйозніше. Вирішивши покарати дівчину чужими руками, він розповідає Сайксу, що Нэнси зрадила всіх, зрозуміло, не уточнивши, що вона говорила тільки про Монксе й відмовилася від грошей і надії на чесне життя, щоб повернутися до Сайксу. Він розрахував вірно: Сайці розлютувався. Але недооцінив силу цієї люті: Білл Сайці по-звірячому вбив Нэнси.

Тим часом містер Браунлоу не втрачає часу даром: він проводить власне розслідування. Одержавши від Нэнси опис Монкса, він відновлює повну картину драми, що почалася багато років тому. Батько Эдвина Лифорда (таке сьогодення ім’я Монкса) і Оливера був давнім другом містера Браунлоу. Він був нещасливий у шлюбі, його син з раннього років проявляв порочні похилості – і він розстався з першою сім’єю. Він полюбив юну Агнес Флеминг, з якої був щасливий, але справи покликали його за кордон. У Римі він занедужав і вмер. Його дружина й син, боячись упустити спадщина, також приїхали в Рим. Серед паперів вони знайшли конверт, адресований містерові Браунлоу, у якому були лист для Агнес і заповіт. У листі він благав простити його й у знак цього носити медальйон і кільце. У заповіті виділяв по восьмистах фунтів дружині й старшому синові, а інше майно залишав Агнес Флеминг і дитині, якщо він народиться живим і досягне повноліття, причому дівчинка успадковує гроші беззастережно, а хлопчик лише за умови, що він не заплямує свого імені ніяким ганебним учинком. Мати Монкса спалила цей заповіт, лист же зберегла для того, щоб знеславити сім’ю Агнес. Після її візиту під гнітом сорому батько дівчини перемінив прізвище й біг з обома дочками (друга була зовсім крихта) у самий віддалений куточок Уельсу. Незабаром його знайшли в постелі мертвим – Агнес пішла з будинку, він не зміг знайти неї, вирішив, що вона покінчила із собою, і серце його розірвалося. Молодшу сестру Агнес спочатку взяли на виховання селяни, а потім вона стала прийомною племінницею миссис Мэйли – це була Троянд

У вісімнадцять років Монкс утік від матері, ограбувавши її, і не було такого гріха, якому б він не віддавався. Але перед смертю вона знайшла його й повідала цю таємницю. Монкс склав і почав здійснювати свій диявольський план, чому ценою життя перешкодила Нэнси.

Подавши незаперечні докази, містер Браунлоу змушує Монкса здійснити волю батька й покинути Англію

Так Оливер знайшов тіточку, Троянд дозволила сумніву щодо свого походження й нарешті сказала «так» Гарри, що віддав перевагу життю сільського священика блискучій кар’єрі, а сімейство Мэйли й доктор Лосберн міцно подружилися з містером Гримуигом і містером Браунлоу, що всиновив Оливера.

Білл Сайкс загинув, мучимий нечистою совістю, його не встигли заарештувати; а Феджин був арештований і страчений

1. Мартин Боруля – головний герой однойменної трагікомедії Івана Карпенка-Карого, заможний хлібороб, який домагається втрачених дворянських прав.
2. Характер Мартина Борулі: не є скнарою і не знущається з бідніших за себе, має безглузде бажання будь-якою ціною стати дворянином і не бачить перепон на його досягненні. Його комізм полягає у несумісних із його мужицьким вихованням та освітою дворянськими звичаями та способом ведення життя. Він прагне захистити свою гідність і оберегти дітей від тяжкої селянської праці.
3. Ставлення до інших: зневажає Красовського, наївно довіряє повіреному Тренделєву, любить свою сім’ю і прагне для неї кращої ,дворянської, долі, але не зважає на бажання родичів, якщо вони стають на заваді його меті.
4. Ставлення інших до Мартина: Тренделєв його дурить, родичі та друзі його не розуміють і хочуть, щоб він знову став звичайним чоловіком без бажання бути дворянином.
5. Ставлення автора до Мартина: за прототип Мартина було взято батька автора. Цим Іван Карпенко-Карий показує своє ставлення до прагнень батька, а саме комізм ситуації, використовує іронію та сатиру.
6. Моє ставлення  до Мартина Борулі: цього героя можна зрозуміти, бо він лише хоче безхмарного майбутнього для своєї сім’ї. та бажання мусять поєднуватися з можливостями їх втілення чого не хоче робити Мартин. Це неправильно, ось чому головний герой виглядає комічно.

На відміну від Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч») Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.

Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Вона на поверхні, її Мартин не приховує: захист людської гідності як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої («чорної») селянської праці, від «давньої залежності і бідності», Боруля марить тим, щоб хоч його онуки «були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!». І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися покарання для свого кривдника дворянина Красовського.

Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля намагається завести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина’хлібороба й омріяною панською шляхетністю.

Зокрема, Мартин Боруля: •

• наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять; •
• планує розвести собак і їздити на полювання; • хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї; •
• намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють; •
• прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).

Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?» 

Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї:

«М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть! 

М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по_мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш. 

М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю. 

М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька… 

С т е п а н. Або: папаша, мамаша. 

М а р т и н. Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть. 

М а р и с я. Я так і не вимовлю. 

М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії». 

Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє». 

Марися — дочка Мартина Борулі. Юна працювита, розумна дівчина, шанує народні звичаї і традиції. Вона не прагнула стати дворянинкою, вона хотіла просто жити так як всі мати свою сімю. Батько казав їй нічого не робити і поводити себе як дворянка, називати батька «папашею», але Марися не може бути дворянкою в неї тече селянська кров.
Марися вправна хазяйка, не може сидіти без роботи.

Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю — себто так, як у чиновницькому колі було заведено. І батько навчає, як вижити в цій прогнилій системі: «Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!» 

Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!»

Син Борулі Степан служить канцеляристом у місті. Батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все — наслідки бездумної гонитви за дворянством.

Яскравий сатиричний персонаж — повірений Тренделєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу:

«Т р е н д е л є в (сам). Добре діло це повіренничество, єй_богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того_таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а колиЯскравий сатиричний персонаж — повірений Тренделєв.

Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу:

«Т р е н д е л є в (сам). Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того_таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате — вдаришся до секретаря… Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!» 

Один із найколоритніших образів п’єси — Омелько. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрійливість, гумористично’філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм.

Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий — гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.

Наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала». 

Ідея п’єси — смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.

Сам І. Карпенко-Карий блискуче грав роль Мартина Борулі в Театрі корифеїв. Завдяки добродушному народному гуморові, упізнаваності, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п’єса ось уже понад сто років з успіхом іде на сценах вітчизняних театрів.

Якщо ви можете доповнити характеристику героїв «Мартин Боруля» лишайте інформацію в коментарях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Віє степом вітер—трамонтан. От і зараз «Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були гарні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки…» Насувався шторм. А на березі стояла стара Половчиха, «одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока та сувора, яку пісні». Вона вирядила у море свого чоловіка Мусія і тепер виглядала його, а серце її калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши її чоловіка, і вона подумки благала: «Ой, подми, вітре—трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла».

     Здавалось, цілі віки минули, віки чекання, поки з’явилася шаланда в морі, що ледве виднілася серед хвиль. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потім з’являлася і знову впірнала, мов у безодню. Шаланда боролася з морем. У ній був Мусій Половець з якимсь чоловіком. Вони з усіх сил добивалися до берега, на якому зібралася вся артіль, з селища прибігли діти. Вони переживали, та нічим не могли допомогти у таку негоду. І от нарешті шаланда наблизилася, і Половчиха побачила, як зламалося весло, як шаланду перекинуло хвилею і на поверхні показалася лише одна голова. Шаланда блукала догори кілем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. Йому на допомогу кинулися рибалки. І от на берег нарешті вилізли стомлені люди і серед них — чужа людина, що була на шаланді разом із Мусієм. Половчиха впізнала Чубенка. «Товариші,— сказав Чубенко через силу,— я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми». І всі пішли від моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березі. Душа її скам’яніла. Там загинув її чоловік. Думки її поринули у ті далекі щасливі роки, коли вони побралися, коли народилися їхні сини. Сини. Кожен з них був їй рідним і згадувався чимось своїм. Кожний був їй дорогим. Давно нічого про них не чула Половчиха. «Тільки Іван працює на заводі і робить революцію…» А інші? Що сталося з ними, чи живі вони?

     Самотньо стояла жінка наодинці зі своїми думами. Та ось їй здалося, що шаланда ніби наблизилась до берега. Жінка подумала, що треба б почекати, може, шаланду приб’є до берега, то треба витягти її. Без неї риби не наловиш. Вона спустилася до моря, по коліна зайшла у воду і тільки тоді побачила за шаландою якесь чорне лахміття. «Ну що ж,— подумала вона,— буде хоч над чим потужити». Не кожній дружині рибалки випадало таке. Гинули чоловіки у морі. Та нараз вона почула голос, стомлений голос її чоловіка…

     Мусій розповів їй, як хотів врятувати шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли під крижаним вітром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожній. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя».

     Хай там хто що говорить про «дві правди», у них вона одна на двох, бо вони — родина.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Історію лихваря Гобсека стряпчий Дервіль розповідає в салоні віконтеси де Гранльє — однієї з найбільш знатних і багатих дам в аристократичному Сен-Жерменському передмісті. Якось раз взимку 1829/30 р у неї засиділися два гості: молодий красивий граф Ернест де Ресто і Дервіль, якого приймають запросто лише тому, що він допоміг господині будинку повернути майно, конфісковане під час Революції.

Коли Ернест йде, віконтеса дорікає дочці Каміллі: не слід настільки відверто виявляти прихильність милому графу, бо жодне порядне сімейство не погодиться поріднитися з ним через його матір. Хоча зараз вона поводиться бездоганно, але в молодості викликала багато пересудів. Вдобавок, вона низького походження — її батьком був хліботорговець Горіо. Але найгірше те, що вона витратила статок на коханця, залишивши дітей без гроша. Граф Ернест де Ресто бідний, а тому не пара Каміллі де Гранлье.

Дервиль, що симпатизує закоханим, втручається в розмову, бажаючи пояснити віконтесі справжній стан справ. Починає він здалеку: в ​​студентські роки йому довелося жити в дешевому пансіоні — там він і познайомився з Гобсек. Вже тоді це був старий, вельми примітної зовнішності — з «місячним ликом», жовтими, як у тхора, очима, гострим довгим носом і тонкими губами. Жертви його часом виходили з себе, плакали або погрожували, але сам лихвар завжди зберігав холоднокровність — це був «людина-вексель», «золотий істукан». З усіх сусідів він підтримував стосунки лише з Дервилем, якому одного разу розкрив механізм своєї влади над людьми — світом править золото, а золотом володіє лихвар. Для прикладу він розповідає про те, як буде забирав борг з однієї знатної дами — лякаючись викриття, ця графиня без коливань вручила йому діамант, бо гроші за її векселем отримав коханець. Гобсек вгадав майбутнє графині по обличчю білявого красеня — цей красунчик, ласун та гравець здатний розорити всю сім’ю.

Закінчивши курс права, Дервіль отримав посаду старшого клерка в конторі стряпчого. Взимку 1818/19 р той був змушений продати свій патент — і запросив за нього сто п’ятдесят тисяч франків. Гобсек позичив молодого сусіда грошима, взявши з нього «по дружбі» тільки тринадцять відсотків — зазвичай він брав не менше п’ятдесяти. Ціною наполегливої ​​роботи Дервилю вдалося за п’ять років розквитатися з боргом.

Одного разу блискучий денді граф Максим де Трай упросив Дервиля звести його з Гобсеком, але лихвар навідріз відмовився дати позику людині, у якої боргів на триста тисяч, а за душею ні сантима. В цей момент до будинку під’їхав екіпаж, граф де Трай кинувся до виходу і повернувся з незвичайно красивою дамою — за описом Дервіль одразу впізнав у ній ту графиню, що видала вексель чотири роки тому. На сей раз вона віддала в заклад чудові діаманти. Дервиль намагався перешкодити угоді, однак варто було Максиму натякнути, що він збирається звести рахунки з життям, як нещасна жінка погодилася на кабальні умови позики.

Після відходу коханців, до Гобсека увірвався чоловік графині з вимогою повернути заклад — його дружина не мала права розпоряджатися фамільними коштовностями. Дервилю вдалося залагодити справу миром, і вдячний лихвар дав графу рада: передати надійному другу все своє майно шляхом фіктивної продажної угоди — це єдиний спосіб врятувати від руйнування хоча б дітей. Через кілька днів граф прийшов до Дервиля, щоб дізнатися, якого той думки про Гобсека. Стряпчий відповів, що в разі передчасної кончини не побоявся б зробити Гобсека опікуном своїх дітей, бо в цьому скнарі і філософі живуть дві істоти — підла і піднесена. Граф відразу прийняв рішення передати Гобсеку всі права на майно, бажаючи вберегти його від дружини і її жадібного коханця.

Скориставшись паузою в розмові, віконтеса відсилає дочку спати — доброчесній дівчині нема чого знати, до якого падіння може дійти жінка, переступивши відомі межі. Після відходу Камілли імена приховувати вже нема чого — в оповіданні йде мова про графиню де Ресто. Дервиль, так і не отримавши зустрічної розписки про фіктивність угоди, дізнається, що граф де Ресто тяжко хворий. Графиня, відчуваючи підступ, робить все, щоб не допустити стряпчого до чоловіка. Розв’язка наступає в грудні 1824 До цього моменту графиня вже переконалася в підлості Максима де Трай і порвала з ним. Вона настільки ревно доглядає за вмираючим чоловіком, що багато хто схильний пробачити їй колишні гріхи, — насправді ж вона, як хижий звір, підстерігає свою здобич. Граф, не в силах домогтися зустрічі з Дервилем, хоче передати документи старшому синові — але дружина відрізає йому і цей шлях, намагаючись ласкою впливати на хлопчика. В останній страшній сцені графиня молить про прощення, але граф залишається непохитний. В ту ж ніч він помирає, а на наступний день в будинок приходять Гобсек і Дервіль. Перед їх очима постає моторошне видовище: у пошуках заповіту графиня вчинила справжній розгром у кабінеті,  не соромлячись навіть мертвого. Зачувши кроки чужих людей, вона кидає у вогонь папери, адресовані Дервилю, — майно графа тим самим безроздільно переходить у володіння Гобсека.

Лихвар здав в найми особняк, а літо став проводити по-панськи — у своїх нових маєтках. На всі благання Дервиля зглянутися над графинею і її дітьми він відповідав, що нещастя — найкращий вчитель. Нехай Ернест де Ресто знає ціну людям і грошам — ось тоді можна буде повернути йому стан. Дізнавшись про любов Ернеста і Камілли, Дервіль ще раз відправився до Гобсека і застав старого при смерті. Все своє багатство старий скнара заповідав правнучці сестри — публічній дівці на прізвисько «Вогник». Своєму душеприказчику Дервилю він доручив розпорядитися накопиченими їстівними припасами — і стряпчий дійсно виявив величезні запаси протухлого паштету, цвілої риби, згнилої кави. До кінця життя скупість Гобсека перетворилася в манію — він нічого не продавав, боячись продешевити.

На закінчення Дервиль повідомляє, що Ернест де Ресто незабаром поверне втрачений стан. Віконтеса відповідає, що молодому графу треба бути дуже багатим — тільки в цьому випадку він може одружитися на мадемуазель де Гранлье. Втім, Камілла зовсім не зобов’язана зустрічатися зі свекрухою, хоча на раути графині вхід не замовлений — адже приймали ж її в будинку пані де Босеан.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Герої твору «Оборона Буші» стоять перед нелегким вибором у їх житті, в нелегкий час.«Оборона Буші» головні герої твору люблять, розчаровуються, страждають не лише на сторінках повісті, а й в уяві читачів.

Старицький «Оборона Буші» головні герої

— Орися Завісна — дочка коменданта

— Михайло Завісний — батько Орисі

— Антось Корецький — коханий Орисі

— Козаки

— Стефан Потоцький

— Образ Христа

— Сапіга — дядько Антося, пани Яскульський, Опацький, Ясь і Стась, пані Грохольська та Юлія, Ядвига й пробощ-ксьондз.

  Образ дівчини-патріотки Орисі, яка виявляє високу мужність під час оборони міста і віддає своє життя в ім’я перемоги над колонізаторами.

Образ Орисі позначений психологічною глибиною і логічною переконливістю. Вона твердо вирішила пожертвувати собою заради громадського: Орися сама стріляє з гармати у гурт ворогів, серед яких бачить коханого Антося. Дівчина з обуренням відкидає пропозицію покинути Бушу і полинути в щасливі далекі краї удвох з Антосем. Образ Орисі витриманий в дусі героїко-романтичних традицій, як і вся п’єса. Саме такий образ був актуальним в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Цю актуальність визначали відданість народній справі, нехтування особистим в ім’я колективу

Узагалі релігійність є домінантою світоглядної і ідейно-естетичної системи письменника. Образ Христа проходити через усю повість як істина і моральний орієнтир, утілення любові, добра і світла. Він — й натхненник, й помічник оборонців фортеці, для які на першому місці — захист віри, а ще через неї — і України: «…покликавши вас (Господь) статі твердо й укупі до останнього подиху за хрест цей й за матір Україну».

Активним захисником віри, наставником Орисі і інших оборонців виступає панотець Василь. Його образ, як й інші у творі, романтично-пафосний. Рефреном через завісься твір проходити його настанова про богоданість й боговизначе-ність усього й вся у світі:

«— Я до вас, панотченьку, — сказала вон (Орися) рівним, спокійним голосом, — мой батько приславши із пригороду двох козаків для останньої оборони із нами замку — очевидячки, кінець наш прийшов!

Михайло Завісний риси характеру: мудрий, щирий, відважний, загартований, здатний до самопожертви, стійкий у вірі, вірний обовязку та військовим наказам, ніжний та люблячий батько та чоловік, вправний командир.

Сотник Михайло Завіснний та його козаки — образи ідеалізовані. Старицький поетизує в романтичному ключі козацьку вольницю, звитягу, запорозьку науку для юнаків, а особливо — гумор.

Другий центральний образ п’єси — шляхтич Антось, князь Корецький. Ще дитиною він потрапив у порядну українську сім’ю, де виховувався і покохав дочку свого названого батька — Мар’яну.

Образ Антося Корецького найбільш динамічний й рельєфний у повісті: Антось не лише не погоджується із позицією нападників, а і розмірковує, як бі закликати магнатів відмовитися від замірів поневолити Україну, як прихилити до мирного співжиття два сусідні народи. Проте мрії Антося виявилися недосяжними, тому його зазагибель бачиться символічною — як крах ілюзій щодо примирення двох народів. Антось не лише наскрізь видумана особа, але й і історично неможлива

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Історія нещасливого кохання здавна була причиною створення поезії. Іван Франко не став винятком. Ніби з глибини його душі йдуть до нас вірші, в яких підноситься образ Жінки, які чарують своєю мелодійністю, чистотою, які є втіленням невимовної журби й великих страждань. Недарма і збірка називається — «Зів’яле листя». Кружляють у тихому сумному повітрі листочки, сповнені туги за втраченою красою, за веселим, щасливим життям. Отак і ліричний герой «кружляє» серед зів’ялих мрій та надій, згадуючи милий серцю образ:

• В зів’ялих листочках хто може вгадати
• Красу всю зеленого гаю?
• Хто взнає, який я чуття скарб багатий

Немає вже поряд коханої, але її образ не виходить з пам’яті, відтворюючи знову і знову години, хвилини щастя. Все можна перекреслити, забувається майже усе, тільки дорогі серцю очі коханої, її полум’яні вуста повертаються до ліричного героя кожної днини, особливо з приходом ночі. І тоді благає поет, хай серце

• Хоч в сні на вид твій оживає,
• Хоч в жалошах живіше грає,
• По-людськи вільно віддиха…

 Кохання до Ольги Рошкевич проніс Іван Франко через усе життя. Але стояли на перешкоді тупа несхитність тогочасних сімейних традицій, застій, плісень і рутинність, пануючі у Галичині. Не вдалося Франкові з’єднати половину свого серця з половиною серця коханої дівчини, бо не було у неї сили вирватися з міщанського світу. Тому і ліричний герої поета у душевному сум’ятті. Кохання залишилося десь позаду, а тепер ятрить серце невимовна туга, надривний біль покинутості:

• В житті мене ти й знать не знаєш,
• Ідеш по вулиці — минаєш,.
• Вклонюся — навіть не зирнеш
• І головою не кивнеш,
• Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
• Як я люблю тебе без тями…

Які прості, звичайні слова, а скільки душевної муки вони в собі вмістили, скільки розпачу! Герой не може позбутися думок про кохану, хоч вона вже давно перестала й згадувати його. І ці думки приносять лише страждання. Навіть у сні вони не дають йому спокою, бентежачи кожного разу уяву:

• Чого являєшся мені У сні?
• Чого звертаєш ти до мене
• Чудові очі ті ясні, Сумні,
• Немов криниці дно студене?

Проте не чутно відповіді, та здається, ліричний герой її ніколи не почує, бо кохана далеко від нього і навряд чи до нього повернеться. Але, як відомо, закохані вірять у диво, вірять, що одного разу щастя повернеться до них, і до кімнати зайде та дівчина, чиє серце було завжди, як «колюче терня». Можливо, тоді засміється вона, гляне ласкаво, і серце ліричного героя зігріється, розквітне, мов троянда, від ніжності та палкої любові. Кохана здається героєві найчарівнішою дівчиною у світі, а її очі навіть ясніші, ніж сонце:

• Ох, тії очі темніші ночі,
• Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

Проте це сонце у жіночій спідниці є для хлопця тією самою темною нічкою, байдужою й безвихідною. А значить, ніколи він не дочекається світла, яке зігріває душу й серце, яке дарує кохання та щастя. Блукати ліричному героєві шляхами кохання, але, здається, без коханої, яка ніколи не повернеться, яка навіть ніколи не озирнеться, не усміхнеться при зустрічі; блукати «жебраком одиноким», «сумними стежками». І тільки здаля буде чутно слова: Як я люблю тебе без тями… Людське щастя — це, перш за все, любов, кохання. Якщо його немає або якщо воно не взаємне, людина відчуває себе одинокою, загубленою серед натовпу, бо, озирнувшись, бачить лише чужі, байдужі обличчя. А кожен хоче, щоб його розуміли, щоб не відверталися від нього. Щоб була на світі людина, яка б могла розділити велике почуття — кохання. Іван Франко дуже про це мріяв, бо про це мріє кожна людина!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кохання, любов.. …ці слова викликають ненав’язливу посмішку, ці почуття випускаюсь на волю сльозі радощі на очах, це пучуття змушуе серце битися частіше, швидше, а іноді-завмирати. Доречі, навіщо описувати це небесне почуття гармонії та блаженству у душі людей, адже кожен з нас закохувався, якщо ні- це без сумніву попереду. 
  Але нажаль все це не завжди описує любов. Нерідко трапляється все зовсім навпаки,зазвичай, коли та любов безотвітна та неподілена. Мабуть, так влаштовано , що таке глобальне почуття не може хранити одна людина та цьому від кохання буває так погано.Тоді серце змушене страдати, завмирати при «виді» коханого чи коханої, в замін не отримуючи нічого: «..ідеш по вулиці-минаєш, вклонюся-навіть не зирнеш і головою не ківнеш».«Чому люди не можеть просто любити один одного, і не влаштовувати один одному «душевні іспити»?»-я вважаю , цим питанням цікавився Франко. Він дуже глибоко і тонко передає всі тяготи неподіленого кохання,всі ті страждання, які доставила йому любов.

  У кожному вірші збірки «Зів’яле листя» гарно відчувається настрій ліричного героя завдяки художнім засобам, які посилюють його. Кожна сторінка збірки дихає любов’ю та стражданням, адже Франко вклав всю душу та всі почуття в неї, які його постійно оточували.