Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не кожній людині дано відчути радість праці. Деякі люди просто народилися споглядальниками, а не діячами, і праця для них — тягар, що віднімає сили, час, з’їдає сили. Іншим не повезло: рід діяльності, вибраний ними, не відповідає здібностям, схильностям, характеру, психологічним даним. Для них праця — мука, рабство, безнадійний полон без перспектив звільнення! Такі люди тягнуть лямку, хто покірно, хто озлоблено, тільки ради шматка хліба. Є люди, не пристосовані до систематичної роботи. Вони поривчасті, працюють по натхненню, періоди підйому перемежаються з періодами апатії. Чи погодяться всі вони з тим, що велич людини в праці? Навряд чи. Навіть народні уявлення про щасливе життя перш за все припускають неробство. Пригадаємо казки — росіяни, українські, німецькі, французькі, японські. У них часто фігурує скатерть-самобранка або горшечок-вари, молочні річки з киселевими берегами, чудове дерево, що приносить плоди круглий рік, — символи достатку без зусиль. Далі Біблія говорить про працю як про боже прокляття за гріхи Адама і Єви: 

«У поті чола здобуватимеш хліб свій». У всіх легендах згадується Золоте століття, коли люди були безтурботні і щасливі, земля давала з десяток урожаїв на рік, риба сама пливла в сіті. Все це говорить про те, що праця не є спочатку бажаною часткою для людства, що не усвідомлює себе. Навпаки, люди завжди шукали можливість користуватися плодами чужої праці. З розвитком цивілізації і поглибленням спеціалізації з’являлася можливість обміну: я роблю посуд, а ти — одяг. З’явилася можливість вибирати професію, досягати майстерності, накопичувати досвід. У європейських країнах майстер-людина поважаний, праця — майже релігія. Немає високого і низького в натхненній праці. Але є праця, яка помітна, результати якого видно всім: їжа, одяг, удома, дорогі… А є копітка робота учених, винахідників. Коли, прийшовши додому, ми включаємо лампочку, то зрозуміло, Що її зробив робочий на заводі. Але чи багато у цей момент з вдячністю згадують Яблочкова і Едісона? Купуючи насіння для дачної ділянки, чи знаємо ми, чия праця стоїть за новими сортами, яких генетиків, селекціонерів? Вмикаючи телевізор, ми не замислюємося ні на мить, що якби не було Ейнштейна, Планка, Гейзенберга, які займалися, здавалося б, такими даремними речами, як теорія будови атома і пристрій Всесвіту, не було б нічого з таких звичних нам благ цивілізації, як телевізор, відеомагнітофон, комп’ютер. Можливо, хтось і знає, що слово «робот» придумане Чапеком, а хто знає Норберта Вінера — батька сучасних інформаційних технологій. Швидше ми пригадаємо Біла Гейтса, який, загалом, є інтелектуальним паразитом, розробляючи давно відкрите родовище. І все-таки, чи можна працю зробити мірилом величі людини? Людства — напевно. Всі ми стоїмо на нескінченних сходів, що йдуть углиб століть, де кожна сходинка — плід праці ремісника, землероба, ученого. Від нашого ставлення до праці, від того, як наше суспільство ставиться до робочої людини — каменяра, філософа, кухаря, вчителя, — залежить, чи продовжаться ці сходи в майбутнє. Сумно думати, що поки ми тільки використовуємо придумане і зроблене іншими людьми в інших країнах, де давно дізналися про ціну праці.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов. І як навіть найгустіший дим не в силі заступити сонця, так і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любові. Невмирущим є все, що здібне любити.

Ні, Максим з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувати свою волю.

Непереможним є все, що рождене для творчості, для радості, для цвітіння.

Відгримлять сльози, відшаліють страшні урагани залізні, одбахкають блискавки зла та злоби… Проллються дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти.

І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, буйно розквітлий.

(160 слів)

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Має  крилами  Весна
Запашна,
Лине  вся  в  прозорих  шатах,
У  серпанках  і  блаватах…
Сяє  усміхом  примар
З-поза  хмар,
Попелястих,  пелехатих.

Ось  вона  вже  крізь  блакить

Майорить,
Довгождана,  нездоланна…
Ось  вона  —  Блакитна  Панна!..
Гори,  гай,  луги,  поля  —
Вся  земля
Їй  виспівує:  «Осанна!»

А  вона,  як  мрія  сну

Чарівна,
Сяє  вродою  святою,
Неземною  чистотою,
Сміючись  на  пелюстках,
На  квітках
Променистою  росою.

І  уже  в  душі  моїй

В  сяйві  мрій
В’ються  хмелем  арабески,
Миготять  камеї,  фрески,
Гомонять-бринять  пісні
Голосні
І  сплітаються  в  гротески.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Лисенко

Ще підлітком Микола Лисенко почав записувати народні пісні й думи. Студентом університету записав цикл весільних пісень, який згодом було видано. Дев’ятнадцятирічним юнаком Лисенко вже керував студентським хором і разом зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким працював над оперою. Проте давався взнаки брак систематичної музичної освіти. Микола зрозумів: навчатися музики необхідно.

Лисенко вступив до одного з найавторитетніших навчальних закладів Європи — Лейпцизької консерваторії. Складний навчальний курс пройшов усього за два роки, поєднуючи навчання з концертуванням у Лейпцигу й Празі. Здобув славу одного з найкращих піаністів своєї доби.

Навчання в Німеччині пов’язане ще з однією подією в житті композитора. Саме тоді ним було започатковано вокальний цикл «Музика до «Кобзаря» Тараса Шевченка». Над циклом композитор працював майже сорок років, п’ятдесят одну пісню створивши на Шевченкові слова. У цьому циклі розкрилося глибоке розуміння поезії Кобзаря, усвідомлення її єдності з народною піснею.

Після повернення в Україну Микола Лисенко поринув у культурне життя. Виступав як піаніст, організував хор, з яким багато гастролював, творив музику. Написав оперу «Різдвяна ніч» за творами Миколи Гоголя. Дещо пізніше Лисенко приступив до роботи над ще однією оперою за сюжетом Гоголя, якій судилося стати одним з найвидатніших творів українського музичного мистецтва. Йдеться про «Тараса Бульбу».

Закоханість в український фольклор, безпосередня участь в археологічних розкопках на Хортиці розбудили в ньому величезний інтерес до героїчної історії рідного народу.Зовсім не випадково композитор звернувся до повісті Гоголя.

Десять років віддав Микола Лисенко роботі над оперою. Розповідь про те, як народжувався твір, могла б стати захоплюючим романом про самовідданість митця, про наполегливі пошуки й радість— творчих знахідок. На жаль, композитор так і не побачив своєї опери на сцені. «Тарас Бульба» був поставлений тільки 1924 року — через дванадцять років по смерті Миколи Віталійовича. Відтоді опера не зникає з репертуару багатьох театрів.

Творчий доробок Миколи Лисенка дуже багатий. Крім опер «Тарас Бульба», «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Утоплена», він створив кілька кантат на слова Тараса Шевченка, сотні пісень на слова Івана Франка, Лесі Українки, Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Олександра Олеся. Чудовими є твори Лисенка для дітей: опери «Пан Коцький», «Коза-дереза», «Зима і Весна».

Творчість Миколи Лисенка є цілою епохою в музичній культурі України. Його мистецька школа народила згодом відому плеяду чудових композиторів. Кожен з них ішов власним шляхом, проте в основі їхньої творчості було те, що заповів Лисенко, — любов до рідного народу та невмирущої народної пісні.

За В. Туркевичем.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Одним з найiстотнiших моментiв усiєї творчостi видатного французького реалiста Оноре де Бальзака було прагнення вiдтворити цiлiсну картину епохи. Майже всi його твори, за задумом письменника, були частинами великої епопеї «Людська комедiя», що мала охопити всi можливi явища тогочасного життя. За планом цей епiчний цикл мав складатися з трьох роздiлiв: «Етюди про звичаї», твори з якого змальовували життя, побут i звичаї рiзних прошаркiв французького суспiльства, «Фiлософськi етюди», що мав узагальнювати художнi вiдкриття Бальзака та його уявлення про закономiрностi життя, i, нарештi, «Аналiтичнi етюди», у яких письменник намагався сформулювати закони, якi керують дiйснiстю.

У першому роздiлi («Етюди про звичаї») Бальзак створив галерею найтиповiших образiв його сучасникiв що мали рiзний соцiальний статус та рiзнi професiї. Повiсть «Гобсек» входить до його складу.

Iм’я центрального персонажу цього твору — лихваря Гобсека — стало прозивним. Проте саме в його образi О. Бальзак не лише змалював типового лихваря, а яскраво вiдтворив особливий психологiчний тип людини, що живе лише однiєю пристрастю — користолюбством у чистому виглядi. Грошi — ось єдина мета, єдина любов i покликання Гобсека.

У художнiй лiтературi чимало образiв користолюбцiв та скнар, але вони не однаковi. Скупий лицар О. Пушкiна насправдi прагне влади, грошi для нього — лише засiб її досягнення, тож вiн швидше прихований владолюб, нiж справжнiй користолюбець. Плюшкiн М. Гоголя — дрiб’язковий скнара «побутового» типу. Не випадково «плюшкiними» називають часом людей, що не бажають викинути вчорашню газету чи щось подiбне: з Гобсеком їх порiвнювати не стане нiхто. У цьому образi узагальнено зовсiм iншi риси приватновласницької психологiї, доведенi до логiчного завершення (хоча майже абсурднi з точки зору нормальної людини).

Ось життєва фiлософiя Гобсека: «Що може задовольнити наше «я», наше марнославство? Золото! Потоки золота. Щоб задовольнити нашi примхи потрiбен час, потрiбнi матерiальнi можливостi i зусилля. У золотi все це є у зародку, i воно насправдi дає все».

При цьому Гобсек не намагається скористатися згаданими ним можливостями золота, йому достатньо його мати. Не заради чогось iншого. Для Гобсека не iснує жодних задоволень, крiм усвiдомлення наявностi свого багатства.

Чи були у нього iншi риси? Через яскравiсть головної характеристики, його життєвого надзавдання, їх майже непомiтно. «Це була людина-автомат, яку щодня заводили», — пише про нього Бальзак.

Навiть людинi, якiй вiн нiби спiвчуває, Гобсек позичає грошi лише на трохи поблажливiших умовах, нiж iншим, та ще й пiдводить свого роду «iдеологiчне пiдгрунтя» цьому вчинку, мовляв, так буде кориснiше для його характеру. Взагалi, до лихварiв люди звертаються лише в найскрутнiшi моменти життя, у розпачi, коли немає iншого джерела, щоб отримати грошi. Наприклад, коли наближається банкрутство, й банки вiдмовляють у кредитi. У самому лихварствi як явищi, первiсно закладено дещо жорстоке, та Гобсек перевершує у цьому навiть своїх «колег»: спостереження за людьми, що потрапили у безвихiдь для нього стає розвагою. Про спiвчуття, зазвичай, взагалi не йдеться.

Гобсек при всiй обмеженостi в цiлях, як не дивно, не примiтивний. Вiн здатен робити узагальнення щодо природи суспiльства, аналiзува ти його рушiйнi сили. Знає вiн i психологiю людей. Щоб зробити висновок про всевладнiсть золота i створити власну фiлософiю щодо цього, теж треба вмiти мислити. Отже, вiн розумна людина, але його пристрасть виявляється сильнiшою за розум. Влада золота, про яку вiн стiльки торочив, робить своєю жертвою самого Гобсека, вiн сам собi створює пастку.

Що може бути абсурднiшим за смерть вiд голоду посеред незлiчено го багатства? Але попри абсурднiсть, вона є логiчною: Гобсека вбиває власна ж iдея про всевладнiсть золота та його неперевершену самоцiннiсть. Вiн настiльки боявся втратити свої надбання, що непомiтно для себе знищив їх у фiзичному розумiннi: дорогi тканини, посуд, картини — все зiпсувалося, все виявилось втраченим для свiту. Якщо зважити на наявнiсть авторського задуму, цей зумисний зовнiшнiй абсурд — природне завершення подiбного ставлення до життя.

«Чи є у цiєї людини Бог?» — риторично запитує iнший герой твору, Дервiль. Так, є: це Мамона, iнакше кажучи грошi. Служiнню цьому iдоловi подаровано життя Гобсека.

Суворо та безжально засуджує Бальзак жагу накопичення i власне процес збагачення людини.Нi Гобсеку, анi iншим не приносить золото щастя. I хай образ Гобсека — гранiчний випадок, вiн свiдчить, до чого призводить шлях користолюбства, а художня майстернiсть письменни ка робить це застереження ще переконливiшим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мій улюблений герой літературного твору, як це не дивно, не є в творі головним. Проте він настільки яскравий, що нічим не поступається головним героям, навіть подекуди затьмарює їх. Цей персонаж діє в романі Пантелеймона Куліша “Чорна рада” — першому романі, написаному українською. Вгадали, про кого я веду мову? Якщо ні, то я зізнаюся: це Кирило Тур.

Кирило подобається мені, тому що він весела та жвава людина. Взагалі, справжній козак-запорожець! Автор не ідеалізує його, як, наприклад, головного героя Петра. Як жива людина, Кирило часом бешкетує, робить необачні вчинки. Наприклад, він легко піддається захопленням та в азарті викрадає дівчину Лесю.

Проте Кирило Тур — справжній друг та хороший козак. Він здатний не тільки щось таке втнути, веселитися та гуляти. Кирило хоробрий воїн, він понад усе цінує козацьке побратимство. За своїм названим братом Богданом Чорногором він готовий піти хоч у пекло. Покарання за викрадення дівчини Тур зносить з гідністю та мужністю.

Наприкінці твору розбишака Кирило Тур робить справді героїчний вчинок. Він приходить у тюрму до гетьмана Сомка, щоб визволити його. Є лише один спосіб врятувати гетьмана — залишитися замість нього в камері та самому чекати страти…

Переконуючи гетьмана, Тур розповідає байки про козацьких характерників: “То як намалює вуглем на стін човен, сяде та й попливе, немов по лиману”. Кремезний, сильний та загадковий — можливо, Тур сам характерник та вміє чаклувати? І зможе виплисти з тюрми на намальованому човні?

Чесно сказати, я навіть зрадів, коли Яким Сомко відмовився від жертви та Кирило Тур залишився живий. Треба, щоб таких людей жило якнайбільше в світі. Хай навіть і в книжному.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУСЛАВКУ 
  
           Що на Чорному морі, 
           На камені біленькому, 
           Там стояла темниця кам’яная. 
           Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, 
           Бідних невольників. 
           То вони тридцять літ у неволі пробувають, 
           Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. 
           То до їх дівка-бранка, 
           Маруся, попівна Богуславка, 
           Приходжає, 
           Словами промовляє: 
           «Гей, козаки, 
           Ви, біднії невольники! 
           Угадайте, що в нашій землі християнській за день 
           тепера?» 
             
           Що тоді бідні невольники зачували, 
           Дівку-бранку, 
           Марусю, попівну Богуславку, 
           По річах познавали, 
           Словами промовляли: 
           «Гей, дівко-бранко, 
           Марусю, попівно Богуславко! 
           Почім ми можем знати, 
           Що в нашій землі християнській за день тепера? 
           Що тридцять літ у неволі пробуваєм, 
           Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм, 
           То ми не можемо знати, 
           Що в нашій землі християнській за день тепера». 
           Тоді дівка-бранка, 
           Маруся, попівна Богуславка, 
           Теє зачуває, 
           До козаків словами промовляє: 
           «Ой, козаки, 
           Ви, біднії невольники! 
           Що сьогодні у нашій землі християнській великодная 
    субота, 
           А завтра святий празник, роковий день великдень». 
           То тоді ті козаки теє зачували, 
           Білим лицем до сирої землі припадали, 
           Дівку бранку, 
           Марусю, попівну Богуславку, 
           Кляли-проклинали: 
           «Та бодай ти, дівко-бранко, 
           Марусю, попівно Богуславко, 
           Щастя й долі собі не мала, Я 
           Як ти нам святий празник, роковий день великдень 
           сказала!» 
           То тоді дівка-бранка, 
           Маруся, попівна Богуславка, 
           Теє зачувала. 
           Словами промовляла: 
           «0й, козаки, 
           Ви, біднії невольникиі 
           Та не лайте мене, не проклинайте, 
           Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати, 
           То буде мені, дівці-бранці, 
           Марусі, попівні Богуславці, 
           На руки ключі віддавати; 
           То буду я до темниці приходжати, 
           Темницю відмикати, 
           Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати». 
           То на святий празник, роковий день великдень, 
           Став пан турецький до мечеті від’їжджати, 
           Став дівці-бранці, 
           Марусі, попівні Богуславці, 
           На руки ключі віддавати. 
           Тоді дівка-бранка, 
           Маруся, попівна Богуславка, 
           Добре дбає,— 
           До темниці приходжає, 
           Темницю відмикає, 
           Всіх козаків, 
           Бідних невольників, 
           На волю випускає 
           І словами промовляє: 
           «Ой, козаки, 
           Ви, біднії невольники! 
           Кажу я вам, добре дбайте, 
           В городи християнські утікайте, 
           Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава 
           не минайте, 
           Моєму батьку й матері знати давайте: 
           Та нехай мій батько добре дбає, 
           Грунтів, великих маєтків нехай не збуває, 
           Великих скарбів не збирає, 
           Та нехай мене, дівки-бранки, 
           Марусі, попівни Богуславки, 
           3 неволі не викупає, 
           Бо вже я потурчилась, побусурменилась 
           Для роскоші турецької, 
           Для лакомства нещасного!» 
           Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників 
           3 тяжкої неволі, 
           3 віри бусурменської, 
           На ясні зорі, 
           На тихі води, 
           У край веселий, 
           У мир хрещений! 
           Вислухай, боже, у просьбах щирих, 
           У нещасних молитвах 
           Нас, бідних невольників! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : А в городі славнославцюСидить дівок купка,Межи ними Бондарівна,

Як сиза голубка.

Як над’їхав пан КаньовськийТа й, паночку взявши,Обійняв він Бондарівну

Та й поцілувавши.

“Не можеш ти, пан Каньовський,Мене цілувати,Тільки можеш, пан Каньовський,

Мене роззувати.”

Як почули добрі люди,Та й сказали тихо:“Тікай, тікай, Бондарівно,

Буде тобі лихо!”

Ой тікала БондарівнаПомежи крамниці,А за нею пан Каньовський

Стріляє з рушниці.

“Ой, чи хочеш, Бондарівно,Ти за мною жити?Ой, чи підеш, ой, чи підеш

В сирій землі гнити?”

Ой тікала БондарівнаПомежи крамницю,Встрілив – забив Бондарівну,

Як перепилицю.

Як покотить пан КаньовськийПо столі дукати:“Оце тобі, старий Бондар,

За твої бояри.

Ой на тобі, старий Бондар,Тай дукатів бочку.Оце тобі, старий Бондар,

За хорошу дочку.”

Ой лежала БондарівнаСутки і годину,Поки їй пан Каньовський

Зробив домовину.

Бондарівна  (II варіант)

Ой в містечку БогуславкуВ Каньовського-панаВиростала Бондарівна,

Як пишная пава.

Ой, приходить пан КаньовськийШапочку ізнявши,Обійнявши Бондарівну,

Та й поцілувавши.

“Ой не годен, пан Каньовський,Мене цілувати,Тільки годен, пан Каньовський,

Мене роззувати.”

Ой тріпнули люди добрі“Тікай, тікай, Бондарівно,

Лихо тобі буде.”

Ой тікала БондарівнаПомежи крамниці,А за нею пан Каньовський

Стріляє з рушниці.

“Ой, чи хочеш, Бондарівно,Ти за мною жити?Ой, чи підеш ,ой, чи підеш

В сирій землі жити?”

Ой тікала БондарівнаПомежи крамницю,Встрілив – забив Бондарівну,

Як перепилицю.

Як покотить пан КаньовськийПо столі дукати:“Оце тобі, старий Бондар,

За твої бояри.

Ой на тобі, старий Бондар,Тай дукатів бочку.Оце тобі, старий Бондар,

За хорошу дочку.”

Ой лежала БондарівнаСутки і годину,Поки їй пан Каньовський

Зробив домовину.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

***
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі? Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні - Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні. О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити - Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, - Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У повісті Бальзака «Гобсек» ми зустрічаємо лихваря, на честь якого автор перейменував повість (спочатку вона називалася «Небезпеки беспутства») . Гобсек — не тільки вкрай колоритна фігура, навколо якої крутяться всі інші герої, але і людина, що володіє таким характером, який можна зустріти тільки у творі автора — реаліста: він природно і в той же час яскраво поєднує в собі рідкісного скнари і людини з неабиякою широтою думки, дві істоти абсолютно різних, але відповідних один до одного. 

Я хочу проаналізувати обидві ці сторони свідомості Гобсека і з’ясувати зв’язки і відмінності між ними. 
Перша його личина, що кидається в очі кожному, хто знав старого — Скупар з великої літери — людина, для якого є один бог — Золото. Ця людина тремтить над кожен гріш, з найбільшою небажанням віддаючи Свої Гроші, нехай навіть під величезні відсотки. Але його Скупість цим не вимірюється: він не бажав давати нічого, і навіть зайвий рух або підвищення голосу, здавалося, були для нього марною тратою життєвих сил. Це був, згідно слів іншого героя Бальзака, «людина-вексель» , якого абсолютно не хвилювали нічиї почуття. До того ж цей скупий був, по суті справи, великою дитиною: досить згадати його дитячу радість, коли він отримав діаманти — це не радість комерсанта, який уклав вдалу угоду, а «злісне торжество дикуна, який заволодів блискучими камінцями» . Також це підтверджується його останніми роками життя: чисто дитяче впертість не давало йому поступитися пару франків і в результаті позбавляло величезних баришів. Назвемо це створення лихварем. 
У цілому картина така: жадібний дріб’язковий старий, що наживаються на чужій біді, істота жалюгідне, душевно убоге, якщо не сказати бездушне. Таке враження, яке отримує будь-який клієнт Гобсека. 
Але людині, яка знає старого ближче, видно і інша особистість, помітна не всім і не відразу. Це Філософ, що багато побачив і багато чого переосмислив з часів своєї бутності юнгою, коли йому було десять років. Саме він в моменти благородства і чесності є вищим ступенем свідомості Гобсека. Плаваючи з країни в країну, але часто натикався на гостре каміння реальності в річці життя, і зрозумів, що вона — не той тихий романтичний струмочок, який описували письменники минулої епохи. Будучи сильною особистістю, він побудував на найміцнішою скелі — Рифі Грошей фортеця і почав диктувати закони згідно зі своїми переконаннями. Його філософія груба, але, в той же час, неймовірно життєва: штовхнувши жебрака особою в бруд, ти змусиш його трудитися; плюндруючи ж безпутного дворянина, ти ведеш боротьбу за моральність. Даючи подачку, ти заохочувати жебрацтво та ображаєш того, кому її даєш, нехай навіть це твій єдиний друг. Це — благородний людина, що має власні Переконання і не збирається їх порушувати. Залишаючи графиню з дітьми без копійки, він зробив це для того, щоб вони навчилися жити й виживати, що і відбулося, в іншому ж випадку все закінчилося б так само, але без перспективи отримання майна графа на повноліття: воно було б розтрачено молодим неробою і його матір’ю. Даючи одному у борг під великі (за нашими мірками) проценти, лихвар давав йому стимул розвивати справу і не відчувати вдячності або почуття «боргу по гроб» . 
Філософ — вища почуття справедливості в душі Гобсека, його душа. Лихваря ж можна назвати незрозумілим для тих часів словом — автопілот. 
Як же утворилися в одній людині дві настільки різні особистості? Я уявляю це собі так: Гобсек — романтик з обламаними крилами, але, на відміну від більшості своїх побратимів по нещастю, він не відкинув їх і не загинув, а перетворив на панцир циніка — Філософа, залишившись всередині все тим же. Філософ ж, зневажаючи слабких, жебраків, що розорилися, але натурою Романтика співчуваючи їм, збудував фортецю Лихваря, зовні якої видно було лише бездушна личина. З роками ці особистості так сплелися, що майже неможливо стало зрозуміти, де ж «Я» Гобсека і розгледіти його.

Повість «Гобсек» можна вважати однією із найбільш видатних творів Бальзака. В цьому творі автор своєрідно характеризує скнарість, бо його головним героєм є Гобсек – лихвар, мільйонер, тіньовий володар Франції. Хоч на ряду з цим Бальзак і наділяє свій персонаж якоюсь символічною узагальненістю.

Дуже колоритною фігурою є головний герой повісті Гобсек, він водночас поєднує в собі риси людини з дивовижною широтою думки і надзвичайного скнари, він любить розмірковувати над тим, як гроші можуть впливати на розвиток усього суспільства в цілому і на психологію окремих осіб. Даючи гроші в позики під величезний відсоток, він буквально грабує своїх клієнтів і стає повноправним господарем їхніх доль. Гобсек признає лише одного бога – Золото, він постійно тремтить над кожною монетою, навіть позичаючи його під величезні відсотки. Але він скупий не тільки в цьому, він скупиться зробити зайвий рух чи підвищити голос, бо вважає це марною тратою життєвих сил. Бальзак про нього говорить, що він «людина – вексель», яка зовсім не переймається чиїмись почуттями. Але іноді він перетворюється на велику дитину, радіючи отриманому діаманту, і тоді в ньому просинається те людське, чого він протягом всього свого життя намагається позбутися.

Ніхто не знає про минуле Гобсека і звідки виникли його безмежні багатства. Сповнене таємниць і його сучасне щоденне життя – можна тільки здогадуватися про масштаби його діяльності. Адвокат Дервіль також упевнений у здатності Гобсека перетворитися на невблаганне втілення влади золота над долею усього суспільства і над душами окремих людей.

Але тому ж самому адвокату відкривається і друга сторона особистості Гобсека, яка помітна не відразу і не всім. Дервіль бачить у Гобсекові внутрішньо суперечливу постать, яка поєднує дві різні істоти: філософа і скнару, «низьку» істоту і далекоглядну, надзвичайно розумну особу.

Образ Гобсека можна розглядати, як «образ вічний», символічний, бо в ньому уособлена скнарість, доведена до крайніх меж. Про це яскраво свідчать порівняння, які використовує Бальзак, описуючи свого героя. При допомозі цих порівнянь герой перетворюється на ідола, який є «таємною пружиною суспільства» і володіє людськими душами, а також уособленням влади золота.

Гобсека можна вважати постаттю з одного боку реалістичною, а з іншого гротескною, узагальнюючою. В образі Гобсека Бальзак втілив риси циніка – філософа нового часу.