Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Історія нещасливого кохання здавна була причиною створення поезії. Іван Франко не став винятком. Ніби з глибини його душі йдуть до нас вірші, в яких підноситься образ Жінки, які чарують своєю мелодійністю, чистотою, які є втіленням невимовної журби й великих страждань. Недарма і збірка називається — «Зів’яле листя». Кружляють у тихому сумному повітрі листочки, сповнені туги за втраченою красою, за веселим, щасливим життям. Отак і ліричний герой «кружляє» серед зів’ялих мрій та надій, згадуючи милий серцю образ:
- В зів’ялих листочках хто може вгадати
- Красу всю зеленого гаю?
- Хто взнає, який я чуття скарб багатий
Немає вже поряд коханої, але її образ не виходить з пам’яті, відтворюючи знову і знову години, хвилини щастя. Все можна перекреслити, забувається майже усе, тільки дорогі серцю очі коханої, її полум’яні вуста повертаються до ліричного героя кожної днини, особливо з приходом ночі. І тоді благає поет, хай серце
- Хоч в сні на вид твій оживає,
- Хоч в жалошах живіше грає,
- По-людськи вільно віддиха…
Кохання до Ольги Рошкевич проніс Іван Франко через усе життя. Але стояли на перешкоді тупа несхитність тогочасних сімейних традицій, застій, плісень і рутинність, пануючі у Галичині. Не вдалося Франкові з’єднати половину свого серця з половиною серця коханої дівчини, бо не було у неї сили вирватися з міщанського світу. Тому і ліричний герої поета у душевному сум’ятті. Кохання залишилося десь позаду, а тепер ятрить серце невимовна туга, надривний біль покинутості:
- В житті мене ти й знать не знаєш,
- Ідеш по вулиці — минаєш,.
- Вклонюся — навіть не зирнеш
- І головою не кивнеш,
- Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
- Як я люблю тебе без тями…
Які прості, звичайні слова, а скільки душевної муки вони в собі вмістили, скільки розпачу! Герой не може позбутися думок про кохану, хоч вона вже давно перестала й згадувати його. І ці думки приносять лише страждання. Навіть у сні вони не дають йому спокою, бентежачи кожного разу уяву:
- Чого являєшся мені У сні?
- Чого звертаєш ти до мене
- Чудові очі ті ясні, Сумні,
- Немов криниці дно студене?
Проте не чутно відповіді, та здається, ліричний герой її ніколи не почує, бо кохана далеко від нього і навряд чи до нього повернеться. Але, як відомо, закохані вірять у диво, вірять, що одного разу щастя повернеться до них, і до кімнати зайде та дівчина, чиє серце було завжди, як «колюче терня». Можливо, тоді засміється вона, гляне ласкаво, і серце ліричного героя зігріється, розквітне, мов троянда, від ніжності та палкої любові. Кохана здається героєві найчарівнішою дівчиною у світі, а її очі навіть ясніші, ніж сонце:
- Ох, тії очі темніші ночі,
- Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
Проте це сонце у жіночій спідниці є для хлопця тією самою темною нічкою, байдужою й безвихідною. А значить, ніколи він не дочекається світла, яке зігріває душу й серце, яке дарує кохання та щастя. Блукати ліричному героєві шляхами кохання, але, здається, без коханої, яка ніколи не повернеться, яка навіть ніколи не озирнеться, не усміхнеться при зустрічі; блукати «жебраком одиноким», «сумними стежками». І тільки здаля буде чутно слова: Як я люблю тебе без тями… Людське щастя — це, перш за все, любов, кохання. Якщо його немає або якщо воно не взаємне, людина відчуває себе одинокою, загубленою серед натовпу, бо, озирнувшись, бачить лише чужі, байдужі обличчя. А кожен хоче, щоб його розуміли, щоб не відверталися від нього. Щоб була на світі людина, яка б могла розділити велике почуття — кохання. Іван Франко дуже про це мріяв, бо про це мріє кожна людина!
Свежие комментарии