Збільшити або зменшити шрифт тексту : Разом із церковною літературою в Давню Русь прийшло багато книг природничо-наукового змісту, історичних праць та збірників афоризмів, у яких була сконцентрована мудрість людська. Дещо наївними і навіть смішними видаються нам «наукові» викладки Іоанна Екзарха в «Шестодневі», Козьми Індикоплова в «Християнській топографії» про будову світу, фізичні, астрономічні та інші явища природи. Що ж, таким їм здавався світ за біблійними книгами. Але настільки ж справедливими є їхні спостереження і відповідно захоплення мудрим улаштуванням цього світу! І найбільше — людиною — головним творінням Божим, заради якого й створене все на землі. Ось слова із «Шестоднева»: «Не можу прийти в себе від подиву і не можу зрозуміти, звідки в такому малому тілі [людини] такі високі думки, здатні обійти всю землю й вище небес зійти». Анонімний «Фізіолог» наповнений не лише точними відомостями про тварин, рослини, мінерали, а й безмежною фантазією та вигадкою, поєднаними із сентенціями повчального змісту — мораллю для читачів. Для статей цього збірника характерні символіко-алегоричні тлумачення якостей звірів та птахів. І коли читаєш про лисицю, то неодмінно згадуєш українські народні казки про цього хитрого звіра. Поетичністю та ліризмом оповиті розповіді про горлицю, одуда, лелеку, лева. Куріпка ж чогось викликала у автора неприязнь, і він порівняв її із жадібною людиною, яка ніяк не може насититися багатством. Незвичайна й захоплююча ця мандрівка у світ давніх уявлень і фантазій! Навіть маленькі діти знають зараз грецькі міфи про Пріама, Гектора, Енея, Єлену, Данаю та інших героїв. Але мало кому відомо, що дізналися вперше про них читачі з історичного твору, що прийшов на Русь у перекладі,— хроніки Іоанна Малали. Разом з іншими хроніками та хронографами, історичними повістями ця перекладна література знайомила давніх русичів із всесвітньою історією, відкривала широкі обрії і примушувала задумуватися над своїм місцем і роллю в оточуючому світі, спонукала до власної творчості. Серед пам’яток перекладної літератури Київської Русі аж до XVIII століття величезною популярністю користувалася «Александрія» — повість про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Македонського. І зараз із цього твору можна почерпнути не лише багато історичних відомостей, а й відчути красу художнього слова, майстерність у творенні образів, метафоричність та афористичність мови. До речі, любов до мудрих, афористичних висловлювань, які підходять до різних ситуацій у житті, на Русі здавна задовольнялася збірником «Пчола» (як бджола збирає мед із різних квіток, так і упорядник книги чернець Антоній збирав «мислі мудрих людей» із церковних і світських книг). На мою думку, це саме той твір, який об’єднує людей, говорить, що для загальнолюдських цінностей немає ні кордонів, ні мовних бар’єрів. Як не погодитися з такими чудовими висловами, як «Велике багатство — розум людини», «Краще мовчати, ніж зле говорити», «Добро прийняв — пам’ятай, зробив — забудь», і не замилуватися ними.

Жаль тільки, що ми нечасто маємо змогу звернутися до цих першоджерел.

У творах, написаних російською та українською мовами, письменник відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII — початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед творчості Сковороди й Котляревського, прозаїк виявив гуманне ставлення до народу, співчував його тяжкому становищу, засуджував панів і сільську владу.

Повість «Маруся» Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1834 році. Це була перша повість письменника. В основі твору лежить соціальний конфлікт: бідність Василя, загроза солдатчини, що і є головною перешкодою до щастя та одруження. Письменник робить перші спроби розкрити внутрішній світ героїв, приділяє значну увагу їх переживанням, вчинкам, які психологічно вмотивовує. Так митець прагне полегшено розв’язати соціальну суперечність: Василь знаходить доброчинного хазяїна, який обіцяє йому за чесну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати.

Повість «Маруся» позначена гуманним ставленням письменника до селянства, прославленням народних звичаїв та обрядів. Трудящих людей прозаїк змальовує розумними, талановитими. «А те таки правду сказать, — говорить Василь Наумові Дроту, — що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші».

Життя й побут селян Г. Квітка-Основ’яненко змальовує, здебільшого обминаючи кріпосництво, не наголошуючи на соціальних причинах тих або інших подій, тієї або іншої поведінки героїв. У відповідності до свого світорозуміння автор не підноситься до засудження феодально-кріпосницької системи, йому здається, що соціальні відносини в суспільстві природні й непорушні. Злигодні народу, заважав письменник, походять від того, що закони, добра воля царя і його сановників порушуються свавільними панами, нечесними чиновниками. Народ, на його думку, не повинен виступати проти Бога, і кривдники неминуче одержать по заслугах від «вищої влади».

«Маруся» — видатне явище в історії української літератури. Таку оцінку твір, я думаю, отримав через широке — використання автором фольклору як особливого елементу в зображенні побуту, звичаїв і характерів героїв.

Так, в повісті письменник майстерно використовує жанр обрядового плану на похоронах. У Наума Дрота, одного з головних героїв, помирає донька Маруся. Наум у відчаї. Схилившись над нею, він говорить: «Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав’яла ти, як садовий цвіточок, засохла, як билинка! Що без тебе тепер зостався? Сирота». Цей обряд має назву голосіння, в літературній критиці його ще називають плачі. З якою метою Г. Квітка-Основ’яненко використовує плачі? Безумовно, для підсилення емоціонального звучання твору, для передачі внутрішнього стану людини в момент її страждань, тобто плачеві письменник надає культу чи то в час страждань, чи тоді, коли пише про кохання.

Автор описує два обряди в повісті: весілля і похорон, і в текст авторської мови вводить прислів’я, приказки, пісні. Звернення до фольклору оправдується бажанням реальніше відтворити колорит епохи, спосіб життя, а також мову головних героїв, бо саме мова багато говорить про людину.

Іноді в повісті зустрічаються народні пісні («Ой, дівчина горлиця, до козака горнеться»;. Причому автор часто використовує не повну пісню, а її фрагмент. Так, під час сватання Марусі дівчата-подруги співають фрагмент пісні, яка надає обставинам святковості, урочистості: Та ти душенька, наша Мар’єчко! Обмітайте двори, Застеляйте столи… Фольклорні елементи присутні в творенні образів. Особливо цікаві в цьому плані Наум Дрот, Настя, Маруся та Василь. Вони змальовані різностороннє; для їх створення автор використовує народнопісенні елементи, .зокрема портретні характеристики. Маруся — дівчина «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте», Василь — «хлопець гарний, кучерявий, чисто підголений: чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки…». Як бачимо; для портретної характеристики Г. Квітка-Основ’яненко використовує фольклорні епітети, порівняння, зменшувальні форми прикметників.

Прекрасно автор змальовує природу України. Пейзажі в повісті сприяють розкриттю переживань героїв. Перед розповіддю про освідчення Василя й Марусі письменник подає опис весняного ранку, сповненого життєдайних чар, радісного передчуття тривоги: «Ось і рідесенький туманець впав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і вкупі з нею побігли ховатись між крутими берегами».

Г. Квітка-Основ’яненко дещо ідеалізував оточуючий його світ. Ця ідеалізація відчутна перш за все в діях, вчинках, думках героїв. Наум та Настя — ідеальні образи селян. Вони працьовиті, поважають одне одного, богобоязливі. Автор говорить, що поміж ними ніколи не було сварки, бійки, ніколи вони не лаялись, а жили сумирно і спокійно і хвалили бога за його милість.

«Маруся» — не єдиний твір у творчій спадщині Г. Квітки-Основ’яненка. Читачеві знайомі і такі твори, як «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Салдацький патрет», «Конотопська відьма» тощо. Та вище перераховані повісті писалися пізніше, а тому в них вже розширений суспільно-соціальний фон, письменник заглиблюється в суспільно-історичні обставини, піднімає проблему суперечності між особистим щастям і соціально-політичними умовами життя.

У «Марусі» ж Г. Квітка-Основ’яненко як прихильник поєднання реалістичного зображення дійсності з сентименталізмом прагне не тільки показати побут селян, їх звичаї, а й розчулити читача благородними рисами героїв, їх великодушними вчинками, стражданнями, несподіваною загибеллю деяких з них.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Історія українського народу містить у собі багато цікавого. Одні її сторінки вкриті таємницями або забуттям, славою і гордістю сповнені інші. Але кожна з цих сторінок обов’язково є невід’ємною часткою великої історії душі українського народу, що завжди славився, як завзятий та наполегливий. Той, хто поважав працю і був знайомий з мистецтвом сіяти, вирощувати, косити, молотити і пекти хліб. Цікаво, що між далекими за значенням словами «життя» і «жито» такий близький зв’язок. Імовірно, що саме в такий спосіб наші предки воздали заслужену хвалу житові-годувальнику, хлібу, без якого справді майже не можливе життя людське. Тому що природою хлібна зернина створена з таким самим високим натхненням, «у мить щедрого осяяння, яке витрачено нею і на саму людину», як казав В. Яворівський. Мабуть саме тому з прадавніх часів наш народ цінує понад усе хліб, сіль і честь. Д. Прилюк дав цьому таке пояснення: «Хліб — то багатство, достаток, сіль — то гостинність і щедрість, а честь — то людська гідність, за яку предки наші стояли, навіть не маючи шматка хліба, ані дрібка солі».Ще моя бабуся завжди казала: «Спочатку хліб на стіл ставлять, потім люди сідають».А ми питали: «Чому?»«Тому, — казала бабуся, — що в ньому є людська праця, надії, спогади. Буде поганий настрій у хазяйки, що хліб пече, — і за столом усі посваряться. А якщо вона буде лагідна — і хліб буде гарний, і мир у родині».

Ми запам’ятали її слова. І хоч бабусі вже з нами немає, я завжди першим на стіл ставлю хліб, коли ми сідаємо їсти. Бо він є основою будь-якої вечері, сніданку, чи обіду.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя вимагає від нас вчинків. Без них неможливо розвиватись, рухатись до мети, самовдосконалюватись та перемагати. Але тут постає питання, якими саме вчинками ми намагаємося забезпечити свої поставлені цілі? Чи завжди вони є виправданими? Є такий гарний вислів «Переможців не судять». Справді, переможці постають перед іншими героями, що змогли зробити те, на що інші не наважувались. Але, на мою думку, ця позиція має зворотню сторону.

Дуже часто у боротьбі за перемогу, навіть під якимись , наприклад, визвольницькими гаслами, людина ризикує «загратися» в героя, ставлячи своє життя та долі оточуючих під загрозу. У ім’я благородних ідей та переконань Тарас Бульба з повісті Гоголя вбиває свого сина. Хіба він герой-патріот? Як а мене, ні, він нещасна людина з трагічною долею.

Часто найстрашніші вчинки люди творять, прикриваючись благими гаслами. Ні в якому разі не слід забувати, що найголовніше у житті – залишатися людиною. Ми не називаємо героями солдатів німецької армії, з якими воювали наші діди у Другій Світовій війні, та навіть серед них – серед ворогів-окупантів – були такі, що таємно годували наших жінок та дітей, не даючи їм вмерти від голоду. Ніхто не може вважатися героєм, якщо на його совісті є хоча б одна зламана доля або життя. Обставини життя часто змушують поступитися своїми інтересами та навіть у цю скрутну мить треба пам’ятати, що людяність має залишатися найвищою цінністю. ЇЇ складові – мужність, благородство та честь – роблять людину героєм в очах інших, навіть якщо вона фактично є переможеною стороною.

Нехай в цей складний період нашого суспільства усі загадають цю істину. Бо це і є справжній героїзм.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Олівер Твіст – головний герой оповідання Чарльза Діккенса, оповідання про «життя, повне боротьби, страждань, злигоднів і негод». Пізнання істин навколишнього світу завершується благополучним фіналом: сирота, який звідав тяготи безправ’я і жахи злиднів, отримує приховувану від нього спадщину і, ставши заможним юним джентльменом, осягає щастя, «яке тільки можливо в цьому повному мінливостей світі». Ця розв’язка, що послідкувала за бурхливими фабульними перипетіями: підступні інтриги, викрадені докази високого походження Олівера Твіста, вбивство дівчини із злодійського кубла, яка розкаялася і намагалася йому допомогти, а потім загибель її вбивці, виглядає штучною на тлі вигадливого і достовірного опису самих «мінливостей». Олівер Твіст повинен пройти через болісну посвяту в таємниці справжніх людських відносин, страждаючи при зіткненні з лукавством, забобонами, запеклістю і ницістю. Однак герой оповідання не знає змужніння, до самого кінця залишаючись все тим же наївним і довірливим хлопчиком, якому чужа будь-яка досвідченість. Історія Олівера Твіста співвідноситься швидше з життям праведника, що зберігає незаплямовану чистоту посеред кричущої гріховності і ницості. Знаходячи «в самій гущі пороків і злочинів», Олівер підносить благання про заступництво, співчуття , любов, а винагородою за його непохитну віру у вищу справедливість світоустрою виявляється ідилія, яка очікує героя під завісу. Ще один яскравий і не менш важливий персонаж оповідання «Пригоди Олівера Твіста» – Фейгін. Він утримувач злодійського кубла, «начальник» і «вчитель» у злодійський школі, куди волею долі потрапляє Олівер Твіст. Фейгін – озлоблений, віроломний, «жадібний, скупий, ненаситний, приховувач краденого». Він, по суті, розбещує юні душі, наставляє їх на шлях злодійства й обману, прищеплюючи їм свій образ думок і цинічні уявлення про життя, про людську природу Всі учні школи Фейгіна змушені працювати на противного дідугана, беззаперечно виконувати його вказівки. В іншому випадку вони опиняться на вулиці і будуть приречені на голодну смерть. В умовах «дна» всі засоби виживання гарні. Фейгін не обтяжений моральними принципами. На нього працюють юні кишенькові злодії, а дочки нетрів, що опустилися, платять йому за притулок певну частку виручки. Фейгін – господар нетрі, що встановлює свої закони і порядки, по яких зобов’язані жити усі. Непокора суворо карається. Навіть незначна помилка , допущена будь-ким з оточення Фейгіна, може коштувати йому життя. Фейгін з легкістю доносить владі на своїх колишніх спільників, якщо у нього виникає хоч найменша підозра в їх неблагонадійності. Таким чином колишні товариші Фейгіна, занадто обізнані і балакучі, потрапляють на ешафот. Фейгін чудово усвідомлює, що і його самого чекає подібна доля. Так і трапляється. Йому доводиться тримати відповідь за все скоєне. Вибухом радості відповідає натовп біля будівлі суду на звістку про те, що його стратять в понеділок.

Фейгін ні на мить не викликає до себе співчуття. Він подібний «якомусь огидному плазуну, народженому в бруді і в пітьмі». Йому в романі протистоїть Олівер Твіст, який в силу природної чесності і душевної чистоти відмовляється виконувати його доручення і тим самим викликає на себе його гнів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дата	Подія
10 вересня 1894	Народився у багатодітній селянській сім’ї на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії.Сім’я жила незаможно: землі було немало, проте вона ,ула неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім’ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».Вчився Довженко в Сосницькій  початковій, а потім у вищій початковій школі
1911	Вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний gедагогічний університет  імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати  вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік.
1914	Закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання.
1917	На фронт його не беруть як «білобілетника», він переїздить на працю до Києва,де теж учителює та вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський  національний економічний університет) на економічному факультеті.
1920	Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою. Але натомість  він потрапляє до польського полону, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдається втекти.
Квітнь 1921	Довженка викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних  справ і направляють на дипломатичну роботу — у Польщі він очолив місію  з репатріації й обміну полоненими (з часом обійняв посаду керуючого справами  представництва).
Лютий 1922	Його переводять на посаду секретаря консульського відділу Торгового  представництва УРСР у Німеччині.
Влітку 1923	Довженка відкликали в Україну.Вибув з партії , оселяється у Харкові. Опиняється у товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працює як художник-ілюстратор у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатурист під псевдонімом «Сашко»
1925	Стажист по агітфільму «Червона Армія»
1926	«Вася-реформатор».Від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується  режисером на кінофабриці. Переключаючись на кіно, Довженко планував  присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних  фільмів.Режисер «Ягідка кохання»
1927	«Сумка дипкур’єра»
1928	Фільм «Звенигора».Був сенсацією, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно  звинувачувати у буржуазному націоналізмі.
1929	Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття.
8 квітня 1930	«Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають.  Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.
1930	Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині,  Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про  постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонують поставити  фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення.
1932	Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується «сплатити данину» і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм)  — який має підтвердити незворотний шлях індустріалізації.Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи  робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій.
1934	Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку. Він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з  проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися».
1935	На замовлення Сталіна Довженко знімає стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів.
1939	«Щорс»
Травнь 1940	У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років — сценарієм «Тараса Бульби».Але війна завадила.
Літо 1940	Довженко був евакуйований до Ашхабада
31 березня 1942	Друкує в «Известиях» статтю «Україна в огні»
30 січня 1944	Його викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму  під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізіонування національної політики  й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений  на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити  Довженку завданої образи.
14 квітня 1945	Довженко заявляє: «В нашій культурі засуджені до смертної кари».Повоєнні роки  характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української.
1946	Знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».
1948	«Мічурін»
1954	На II з’їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху  сценариста.Довженко робить начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.
1955	Режисер закінчує роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. Її надрукують у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створить.
25 листопада 1956	Помирає на дачі під Москвою.Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтаріу Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошейна його рахункув ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Характер Феджіна : потайний, підступний

Характеристика: Злодій. Особливо небезпечний. Має злочинні нахили, але ніколи на йде на ризик сам, використовуючи для кримінальних цілей молоді, незміцнілі уми. Жадібний.

Безпринципна. Жорстокий.

Особливі прикмети: руде волосся, відразлива зовнішність.

«Олівер Твіст» спрямований проти «закону про бідних», проти ра-Ботний будинків, проти існуючих політекономічних концепцій, усипляючих громадську думку обіцянками щастя і про¬цветанія для більшості. Щастя домагається лише Олівер Твіст, та й то завдяки романтичному настрою автора, впевненого в тому, що незаплямованість, чистота душі Олівера, його стійкість перед життєвими труднощами потребують винагороду. Однак було б помилкою вважати, що роман — це виконання автором його обще¬ственной місії. «Олівер Твіст» був також і своєрідним громадянською відповіддю Діккенса на засилля в той час так званого Ньюгейтської роману, в якому оповідь про злодіїв  велося виключно в мелодраматичних і романтичних тонах, а самі порушники закону являли собою тип супермена , вельми привабливий для читачів. Байронічний герой перейшов в кримінальне середовище. Діккенс виступив проти ідеалізації злочину і тих, хто його здійснює. Діккенс зайнятий дослідженням механізму зла, його впливу на че¬ловека; добро ж реалізується у нього в образах містера Браунлоу і са¬мого Олівера Твіста, Роз Мейлі. Найбільш опуклими виявилися образи Фейгіна, Сайкса, Ненсі. Втім, Ненсі володіє некото¬римі привабливими рисами характеру і навіть проявляє ніжну прихильність до Олівера, але вона ж і жорстоко розплачується за це. У передмові до книги Діккенс ясно виклав суть свого замис¬ла: «Мені здавалося, що зобразити реальних членів злочинної шай¬кі, намалювати їх у всьому їх потворності, з усією їх мерзенність, показати убогу, злиденне їхнє життя, показати їх такими, які вони насправді, — вічно крадуться вони, охоплені тривогою, по найбруднішим стежках життя, і, куди б вони не поглянули, скрізь маячить перед ними чорна страшна шибениця, — мені здавалося, що зобразити це — означає спробувати зробити те, що необхідно і що стане у пригоді суспільству.  І я виконав у міру моїх сил ». Правда, реалістичне зображення лондонського дна і його мешканців у цьому романі часто забарвлене романтичними, а іноді мелодраматичними тонами. Олівер Твіст, пройшовши життєву школу Фейгіна, навчає його во¬ровскому мистецтву, залишається доброчесним і чистим дитиною. Він відчуває свою непридатність до ремесла, на яке його штовхає ста¬рий шахрай, зате легко і вільно почувається в затишній спаль¬не містера Браунлоу, де відразу ж звертає увагу на портрет мо¬лодой жінки, що опинилася згодом його матір’ю. Зло проникає в усі куточки Лондона, більш за все воно распро-країна серед тих, кого суспільство прирекло на злидні, рабство і стра-данія. Але, мабуть, найбільш похмурими сторінками в романі вигля¬дят ті, які присвячені Робітним домівках. Рідка вівсянка три рази на день, дві цибулини в тиждень і полбулкі по неділях — ось той убогий раціон, який підтримував жалюгідних, вічно голод¬них хлопчиків робочого будинку, тріпати з шостої години ранку пеньку.  На відміну від попереднього роману, в цьому творі оповідь пофарбовано похмурим гумором, оповідач як би насилу вірить, що події, що відбуваються відносяться до ціві¬лізованной і чваниться своєю демократією і справедливістю Англії. Тут і інший темп оповіді: короткі глави заповнені численними подіями, складовими суть жанру пріключе¬ній. У долі маленького Олівера пригоди виявляються зло¬ключеніямі, коли на сцені з’являється зловісна фігура Монкса, брата Олівера, який заради отримання спадщини намагається погу¬біть головного героя, вступивши в змову з Фейгіна і змусивши його зробити з Олівера злодія. У цьому романі Діккенса відчутні риси детек¬тівного оповідання, але розслідуванням таємниці Твіста займаються і професійні служителі закону, і ентузіасти, які полюбили хлопчика і побажали відновити добре ім’я його батька і повернути законно належне йому падщину. Характер епізодів також різний. Іноді в романі звучать мелодраматичні ноти. Особливо виразно це відчувається в сцені прощання маленького Олівера і Діка, приреченого на смерть друга героя, який мріє скоріше вмерти, щоб позбутися від жорстоких мук — голоду, покарань і непосильної праці. Особливе значення в «Пригодах Олівера Твіста» набувають соціальні мотивування поведінки людей, що зумовили ті чи інші риси їх характерів.  Хижаки по природі, завжди наживаються за рахунок інших, вони огидні, занадто гроте¬скни і карикатурні, щоб бути правдоподібними, хоча і не визива¬ют у читача сумнівів у тому, що вони правдиві. Так, глава злодійської зграї Фейгін любить насолоджуватися видом вкрадених золотих ве¬щей. Він може бути жорстоким і нещадним, якщо йому не повіну¬ются або завдають шкоди йо
го справі. Постать його спільника Сайкса нарі¬сована більш детально, ніж всі інші спільники Фейгина. Дік¬кенс поєднує в його портреті гротеск, карикатуру і повчальний гумор.

Це «суб’єкт міцної статури, чолов’яга років тридцяти п’яти, в чорному вельветовому сюртуку, вельми брудних коротких темних шта¬нах, черевиках на шнурівці і сірих паперових панчохах, які обтя¬гівалі товсті ноги з опуклими литками, — такі ноги при такому костюмі завжди справляють враження чогось незакінченого, якщо їх не прикрашають кайдани ». Цей «симпатичний» суб’єкт тримає для розправи з дітьми «песика» по кличці Ліхтарик, і йому не страшний навіть сам Фейгін.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : I. Діккенс — відомий у всьому світі англійський письменник-романіст. (Діккенс добре знав життя лондонських бідняків. Із 1883 року почав публікувати перші твори, які сподобалися читачам. Відтворюючи злиденне життя, Ч. Діккенс викриває справжнє обличчя англійської буржуазії, її потворну жадібність до грошей. У багатопланових романах присутні інтрига, гострий сюжет, живий опис, який віддзеркалює життя Англії середини XIX століття.) 

II. Олівер Твіст — один із улюблених героїв Ч. Діккенса. (Живучи в жахливій убогості, Діккенс ще підлітком почав писати розповіді про те, що бачив довкола себе, доповнюючи епізодами зі своєї біографії.) 

1. Спільне у житті Діккенса і Олівера Твіста. (Життя Діккенса не було безхмарним. Він був онуком лакея і сином чиновника, який увесь час намагався «вийти в люди», і все невдало. Коли батька кинули до боргової ями, хлопчикові довелося шукати роботу. Він по шістнадцять годин на добу клеїв у складському приміщенні ярлики на банки з ваксою, ходив пішки через увесь Лондон. Він помічав усе довкола себе, рано зрозумів глибину прірви між багатими і бідними. Додавали матеріалу для майбутніх книг і відвідини батька у в’язниці. У героя роману Діккенса — Олівера — ні батька, ні матері. Діставшись до робітного будинку, бідна молода жінка померла, залишивши новонародженого. Так Олівер опинився у цьому світі печалі і скорботи. Розпочалася тривала і жорстока боротьба за виживання.) 

2. Символіка імені. (Твіст — означає «крутись-вертись». Так називався молодіжний танець. А от для героя Діккенса доводилося крутитися-вертітися, щоб не загинути. Але попри його недитячу мудрість, він насправді ще маленька дитина. Хіба не викликають сльози співчуття плач Олівера і його жалібні слова: «Я ще дуже маленький… і такий… самотній, сер, дуже самотній!») 

3. Недобрі персонажі в оточенні Олівера Твіста. (Відтоді як життя покинуло тіло неньки Олівера, його оточували злі і жорстокі люди. Баба одягла новонародженого в благеньку, пожовклу сорочину, і одразу стало зрозуміло, що хлопчик — не син вельможі, а «парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто». Спочатку під керівництвом літньої жінки на «фермі» Олівер голодував, бачив як помирають вихованці «мамки»: то якесь дитя падало у вогонь або примудрялося вчадіти, то перекидалася колиска чи хтось із бідолашних ошпарювався. Не встиг Олівер зіп’ястися на ноги, як члени опікунської ради заявили, що хлопчик уже великий, а тому мусить відробляти хліб. Потім містер Бамбл і члени ради опікувалися тим, як би недорого віддати малого в рабство — спочатку спробували до сажотруса, потім віддали трунареві. Коли Олівер здійснив втечу з будинку трунаря, на його шляху знову з’явилися недобрі люди: Пройда, Чарлі Бейте, Біллі Сайкс і старий Фейгін, котрі намагалися зробити малого втікача злодієм.)

4. Добрі янголи-охоронці Олівера Твіста. (Дві юні леді Бет і Ненсі, котрі поводилися дуже мило й невимушено, здалися Оліверові чудовими дівчатами. Та по-справжньому щиро і людяно поставилися до злодія-початківця господар книжкового рундука містер Браунлоу і місіс Бедвін. Малому пощастило уникнути в’язниці, а ці двоє людей оточили Олівера батьківською турботою, якої він досі не знав. З любов’ю, відповідно до почуттів Олівера, зобразив Діккенс інших добрих персонажів — місіс Мейлі, Розу, Гаррі.) 

III. Проблема добра і зла у романах Діккенса. (У подальших романах «Життя і пригоди Ніколаса Никльбі», «Торговий дім Домбі і Син», «Холодний будинок», «Крихітка Дорріт» та інших Діккенс відмовився від однолінійного зображення добра і зла. Однак найважливіше він виразив у декількох словах: «Настане час, і людина… яка нахваляється своїм презирством до інших людей і доводить свою правоту, посилаючись на нажите золото і срібло… людина ця дізнається, що вся її мудрість — безумство ідіота в порівнянні з чистим і простим серцем».) 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чому слід зберігати та вивчати народні пісні

Українська пісня — це геніальна поетична біографія українського народу.

О. Довженко

Українських народних пісень записано понад 200 тисяч, і це, мабуть, не усі. Пісня — це поєднання слова й музики. У пісні народу — думки, почуття, мрії. Українська народна пісня віддзеркалює горе, радість, боротьбу за визволення.Народні пісні дуже різноманітні. Слухаючи їх, пізнаєш історію нашого народу з давніх часів. Українську пісню неможливо охарактеризувати одним словом через багатогранність її мотивів і тем.Так про захисників українського народу, про славних козаків Січі ми дізнаємося, слухаючи «Пісню про Байду».Дуже довго закони були спрямовані проти української голоти. В одній із народних пісень «Ой наступила та чорна хмара» розповідається про те, як голота б’є багатія.Життя українського села за часів кріпацтва особливо яскраво, на мою думку, відображено у народній пісні «У неділю пораненьку».Час минав. Змінювались і теми пісень. Із українських народних пісень, створених пізніше, ми дізнаємось, як працював і жив український робітник.Існує багато пісень, провідною темою яких є тема кохання.Так чому ж ми, українці, повинні в наш час забувати цих пісень? Адже в них наша історія, наша повага до людей, які своїм життям, своєю любов’ю робили нашу країну могутнішою і такою, якою, вона є зараз.

Українська пісня згуртовує людей, допомагає відпочити, а іноді своїм змістом примушує замислитись над своїм життям. Українська пісня — своєрідна візитна картка нашої країни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українські корифеї театру на рубежі ХІХ-ХХ ст. охоче зверталися до сюжетів Мольєра. На основі п’єси «Міщанин-шляхтич» був створений сюжет «Мартина Борулі» Івана Кар-пенка-Карого.

Обидва драматурги орієнтувалися на конкретні історичні реалії. За часів Мольєра панівним класом було дворянство. Хоча буржуазія набирала сили, все ж вона була ще слабкою порівняно з дворянством, коли йшлося про загальний культурний рівень, хороші манери, галантність. Крім того, їй були властиві пиха, скнарість, егоїзм, заздрість. Усі ці негативні риси давали благодатний матеріал для критики і висміювання буржуазії в сатиричній комедії. Мольєр виступає як проти станової нерівності, так і проти впертого намагання деяких буржуа перейти у вищий клас завдяки хитрощам.

Епоха, у якій жив і творив Карпенко-Карий, характеризувалася значним розвитком капіталізму і збагаченням буржуазії, частина якої почала пнутися у дворянство. Особливо виразно виявлялося це серед деяких соціальних груп селянства. Карпенко-Карий сміється над бажанням буржуазії одержати дворянський титул.

Сюжетні лінії комедії схожі. Подібно до того, як Журден Мольєра, охоплений манією дворянства, розпоряджається долею своєї дочки Люсіль, Боруля, персонаж п’єси Карпен-ка-Карого, віддає свою дочку Марисю за уявного шляхтича Націєвського і відсилає свого сина Степана на службу в земський суд. Дружини центральних персонажів (пані Журден і Палажка) і діти (Люсіль, Марися) чинять опір своїм чоловікам і батькам. Значну роль в обох п’єсах відіграють образи слуг (Ков’єль, Омелько), які допомагають молодим героям в їхній боротьбі за особисте щастя. Нарешті, головні герої обох комедій зазнають поразки.

Аналізуючи характери дійових осіб, бачимо, що деякі з них можна поєднати в пари: пан Журден — Боруля, пані Журден — Палажка, Ков’єль — Омелько.

Дружини схожі насамперед своїм ставленням до чоловіків. Пані Журден негативно ставиться до вигадок свого чоловіка. Палажка також опирається чоловікові, хоча робить це менш послідовно, ніж пані Журден. Потрапивши під вплив Мартина, вона спочатку схвалює його рішення видати Марисю заміж за дворянина Націєвського.

Вихідці з народу, слуги Ков’єль і Омелько, наділені непідробним почуттям гумору. Завдяки їхній винахідливості і тверезому підходу до життя, молодим героям удається протистояти волі деспотів-батьків.

Але найбільше схожі центральні персонажі — Журден і Боруля. Манія, яка оволоділа ними, робить їх наївними, унаслідок чого вони здійснюють комічні, безглузді вчинки. Обидва відмовляються від традиційного способу життя і запроваджують у своїх господах дивні порядки. Для свого перевиховання Журден наймає вчителів музики, танців, філософії; замовляє новий дорогий костюм, який йому не личить. Щоб повністю зрівнятися з аристократами, Журден хоче завести собі коханку, Дорімену.

Мартин Боруля, задумавши стати дворянином, не хоче бути схожим на «мужиків». Мартин мріє розвести собак, їздити на полювання, грати в карти — робити все, як роблять дворяни. Дітям своїм Мартин заборонив називати батьків «по мужичі»: «мама», «тато», а неодмінно так, як це в панів кажуть: «мамінька», «папінька»; наймитам же звелів величати себе «паном». Мартин бере приклад із дворян і відмовляється від праці, уранці довго нудиться в ліжку, хоч і боки болять з «не-привички»; дочку Марисю примушує сидіти за п’яльцями, бо то, мовляв, панське діло; сина Степана влаштував на службу до земського суду, бо така служба личить дворянинові.

І Пан Журден, і Мартин Боруля хочуть бачити своїх дітей в аристократичному світі і тому забороняють дочкам шлюби з їхніми коханими. Пан Журден не дозволяє Люсіль вийти заміж за Клеонта. Він хоче, щоб його зять був знатного роду. Журден погоджується видати дочку навіть за турка, аби той був дворянином. Мартин Боруля теж не дозволяє зустрічатися дочці Марисі з Миколою, бо хоче дочку «пристроїти за благородного чоловіка». Та її «благородний» жених виявився шарлатаном.

Невдачі «переслідують» Мартина Борулю, здавалося б, скрізь: сусід-поміщик виграв позов у суді; Степана прогнали з канцелярії; наречений Марисі виявився нечесною людиною і втік, чому Марися безмірно радіє; нарешті, через одну літеру в прізвищі (Боруля — Беруля) не затвердили Мартина в дворянство, і довелося спалити всі папери, а разом із ними й надії вийти колись на «дворянську лінію».

Основна ідея комедії «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, як і комедії «Міщанин-шляхтич» Мольєра, полягає в тому, що не аристократичне походження, а особисті якості людини визначають її роль і місце в суспільстві.