У романі «Обломів» И. А. Гончарів малює традиційний для російської літератури тип героя – російського патріархального пана Іллю Ілліча Обломова, що володіє від природи «чесним і вірним серцем», але не сумели протистояти життю й ставшего одним з «зайвих людей» у ній. Обломову протипоставлений його друг, Андрій Штольц, – герой дуже цікавий і глибоко задуманий. Якщо Обломів – втілення патріархального дворянського укладу російського життя, то в образі Штольца сполучаються риси, характерні й для Росії, і для європейської буржуазної цивілізації. Тут виражені погляди И. А. Гончарова на взаємні розходження Росії й Заходу, причому якщо Обломів – це російський національний характер, якому властива доброта, чесність, природність і глибина почуттів, а також лінь і безініціативність, те європейський менталітет втілює в собі батько Штольца, Іван Богданович. Для нього характерні працьовитість, педантичність, пунктуальність, скнарість у прояві емоцій, раціоналізм. Його син Андрій, друг Обломова, одержав від батька саме таке раціональне виховання: йому все дозволялося, але з його строго вимагали виконання своїх обов’язків

Батька не стривожило, що син на тиждень пропав з будинку, навпроти, він сам вигнав його, коли довідався, що той, повернувшись, не зробив заданого латинського перекладу. Дитини з дитинства привчали до праці, до практичної діяльності, а давши йому утворення, батько відправив його від себе й попередив, щоб на його допомогу більше не розраховував. Син виправдав надії батька, домігшись добробуту й міцного положення в житті, але ущербність такого «німецького» виховання показана в сцені прощання батька й сина, коли почуття, що не одержали виходу при прощанні з батьком, прориваються назовні від слів старої жінки, що по-материнському пошкодувала Андрія

Його характер вийшов не європейський завдяки впливу матері – росіянці дворянки. Вона вклала в сина душу – уміння почувати, любити й розуміти музику, мистецтво, поезію. Вона рано вмерла, але на згадку про неї син кладе у свої дорожні сумки не тільки ненавидимый нею робочий плащ, подарований батьком, але й витончений фрак, і тонкі сорочки

Мати мріяла про неабияку роль у суспільстві, яка дістанеться її синові, і саме вплив двох тенденцій різних народів сформувало характер Андрія Штольца. Зіграли свою роль і Обломовка з її марнуються рясно на німецького хлопчика «добрими, жирними пещеннями», і князівська садиба у Верхлеве, де батько служив керуючим, «із широким роздоллям панського життя», і все це, по вираженню автора, звернуло «вузеньку німецьку’ колію в таку широку дорогу», яка навіть не снилася німецьким предкам Штольца. На відміну від Обломова, Штольц веде діяльний спосіб життя: служить у якійсь торговельній компанії, часто їздить за кордон, здійснює різні проекти, буває й у світлі, багато читає, у курсі всіх подій і все встигає. Він не забув Обломова: їх міцно зв’язують дитинство і юність, причому Штольц завжди відігравав роль сильного. Так і тепер він захищає другові, намагаючись розбуркати його, переконати поїхати разом за кордон, знайомить Обломова Сольгой.

Між ними панує повна довіра, але по своєму відношенню до життя вони антиподи. Якщо Обломів бездіяльний і ледачий, те, по визнанню Штольца, «праця – образ, утримування, стихія й ціль життя». І він останній раз намагається розворушити Обломова, змусити його змінити своє життя й самого змінитися: «Тепер або ніколи». І дійсно, полюбивши Ольгу, Обломів міняється внутрішньо, він веде активний спосіб життя, рано встає, багато читається

«На особі ні сну, ні утоми, ні нудьги». Але Штольц виїхав, і комусь підтримати Обломова, коли він утомлюється морально. Він не може не погодитися з точкою зору Ольги, що «життя – борг», але сам він не здатний на таку напружену постійну самовіддачу, тому порив його згас, невір’я у свої чинності збільшилося фінансовими проблемами. Ставши жертвою шахраїв Тарантьева й Мухоярова, Ілля Ілліч відмовився від боротьби, від слова, даного Андрію. І хоча Андрій намагається допомогти другові й дійсно допомагає йому розібратися у фінансовій ситуації, але він також відмовився від боротьби, від надії розбудити в Обломове живу душу й спрагу життя й діяльності

Образ Штольца критикою оцінюється, як правило, негативно. Починаючи з Н. А. Добролюбова, критики дорікали його за егоїзм, сухість, безстрасність. Але справа, скоріше, не в цьому. Штольц – фігура нетипова для росіянці життя

Хоча автор і виражає свою надію: «Скільки Штольцев повинне з’явитися під російськими іменами!», але образ героя більше декларативний, чим реальний. Штольц шукає у своєму житті «рівноваги практичних сторін з тонкими потребами духу».

Обломів якось сказав Штольцу, критикуючи петербурзьке суспільство: «Або я не зрозумів цього життя, або вона ні на що не годиться». Штольц саме й втілює в собі той авторський ідеал, що зрозумів це життя, для якого головне – праця, рух і, нарешті, любов, «останнє щастя людини», що стало для Андрія можливим, коли він дістав згоду Ольги вийти за нього заміж. Але саме це деклароване щастя героїв непереконливо.

Вони живуть у любові й згоді, але Ольга отчого-те сумує, почуває незадоволеність, якусь дивну нудьгу. Їхній будинок – повна чаша, але життя замкнуте, і не можна сказати, що це щастя, про яке вони мріяли. Навіть сам автор визнає, що Штольц «не живий, а просто ідея», і художнє втілення цієї ідеї далеко від досконалості

М’якосердий, інертний Ілля Ілліч дійсно «не зрозумів цього життя», не зміг досягти в ній змісту, що було б і неможливо без прояву енергії й волі. Але й вольовий, Усі права захищені й охороняються законом © 2001-2005 олсоч. ру рішучий Штольц не зумів домогтися ідеалу щастя для себе й для Ольги

Це завдання філософського порядку занадто складний для звичайної людини. Автор теж зрозумів утопічність ідеї створення образа гармонічної людини й такої ж любові. В одному зі своїх листів він приходить до такого сумного висновку: «Між дійсністю й ідеалом лежить… безодня, через яку ще не знайдений міст, так навряд чи й побудується коли».

Для сучасної Гончарову дійсності проблема виявилася нерозв’язна

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Щирість вираження патріотичних почуттів ліричного героя

у вірші В. Підпалого «Тиха елегія»

Коли читаєш вірш Володимира Підпалого «Тиха елегія», здається, що вустами ліричного героя промовляє твоя стривожена душа. Ми часто чуємо це горде слово — «патріотизм». Воно лине з високих трибун, начертане на гаслах демонстрантів, ним сповнені численні газетні статті. Але ось раптом натрапиш на просте зізнання:

Коли мене питають: «Україну

чи можеш ти забуть на чужині?» —

кричу: «Кладіть отут у домовину

живим!.. Однаковісінько мені…» —

і стає зрозумілою справжня, щиросердечна суть патріотизму. Вона — не в гучних словах, не в політичних закликах. Вона — в глибинах душі, вона — в кожній краплинці твоєї крові, у кожному подиху. Про неї не можна красномовно сповіщати весь світ (чи не тому вірш і має назву «Тиха елегія»?), вона не потребує наголосу і знаків оклику. Справжній патріотизм вищий за слова, в які його одягають, — як щирі почуття не вмішуються ні в які рамки.

А тому ліричний герой В. Підпалого скоріше промовчить, аніж почне прилюдно присягатися в любові Батьківщині. І тисячі, мільйони моїх співвітчизників, переконаний, зрозуміють поета. Бо Україна для них — це й блакитні стрічки «рік, річок, і річечок, і потічок», і «ясні зорі, тихі води», і «степи, озера, яблуні в саду», і рідна мова, що з колискової синові лине в тихому співі…

Така людина ніколи не зрадить свою землю:

…від них не відокремлю

себе і тоді, як в землю перейду…

Може, саме тому справжній патріот не стане багатоголосно розповідати про свої гарячі почуття, бо раптом «випадкове слово» плямою впаде на їх кришталеву чистоту.

…Мені б дуже хотілося, аби цього вірша прочитали (а ще краще — вивчили) деякі можновладні «патріоти», для яких слово «патріотизм» стало перепусткою до державних посад.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Пісня супроводжує український народ протягом усієї історії його існування. У часи розквіту та занепаду, під час важких випробувань війнами, бідністю, національного гніту народна пісня допомагала людям. У ній – пам’ять про визначних історичних діячів, про минуле, щирі почуття. У радісні хвилини життя – при народженні немовляти, хрещенні, весіллі, на будь-яке свято – пісня неодмінно лунала, зігріваючи душу та підіймаючи настрій. Пісня допомагала в праці та в дорозі. Мабуть, така співуча в нас українська душа.

Є давня легенда, пов’язана з пісенністю українського народу. У ній розповідається про те, що Господь обдаровував усі землі світу багатствами, тож українській землі, яка постала перед ним останньою, не залишилося нічого, окрім народної пісні. Мабуть, ця легенда виникла в часи великих бід, що випали на долю нашого краю. Та пісня, пообіцяв Господь, допоможе людям пережити всі лиха та ще й нестиме радість та світло.

В українських народних піснях живе вся історія нашого буття. У них і кохання, і побутове життя, і праця, і військова слава. Українські пісні надзвичайно мелодійні, щирі та прості. Вони нікого не залишають байдужими. Незважаючи на те, що багато з них народилися з болю, вони несуть світло та свято життя. У наших піснях немає жорстокості, агресії, навпаки – прагнення щастя, любові, добробуту, гумор, що найкраще характеризує національні риси нашого народу. Без рідної пісні ,як і без рідної мови, людина не може висловити своїх почуттів. От як пише про те І. Драч:

А пісня — це душа. З усіх потреб потреба.Лиш пісня в серці ширить межі неба.На крилах сонце сяйво їй лиша —

Чим глибше пісня, тим ясніш душа. 

Народну пісню треба берегти, бо в ній – невичерпні багатства душі цілого народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Колись М. Старицький подорожував Поділлям. Він побував у Буші і бачив руїни старої фортеці , з одного боку його це дуже розчарувало,але він не здавався морально. Історія оборони містечка справила на письменника неабияке враження і стала приводом для написання повісті. Захищаючись, усі до єдиного мешканці Буші були готові віддати своє життя, але зберегти власну гідність. Козаки добре розуміли, що їм ніколи не встояти проти цілого полчища татар і поляків, але були готові покласти свої голови заради того, щоб якомога довше протримати ворога біля стін фортеці, не дати йому пройти далі, а самим дочекатися основних сил війська Хмельницького. Міцні і сильні духом запорожці твердо вирішують не здаватися ворогові, боротися до останньої краплі крові, забрати на той світ разом з собою якомога більше ворогів і продати своє життя щонайдорожче. М. Старицький з великою майстерністю зображує підготовку мешканців фортеці до оборони і настрій мужніх вояків. Козаки жартували, хоча стояли на порозі іншого світу і вже відчували дихання смерті. Кожен з цих людей – справжня історична постать, справжній герой, кожен з них відіграв не меншу роль у цій братовбивчій несправедливій війні, ніж сам Богдан Хмельницький. Письменник добре розуміє сам і дає змогу відчути читачам, що без таких хоробрих воїнів, якими були жителі Буші, ніколи б не відбулося переможних козацьких походів відомих ватажків. У ті нелегкі часи тільки вміння пожертвувати особистими інтересами, власним життям і життям рідних давало українцям шанс на здобуття свободи і відстоювання власної незалежності. Іти на вірну смерть, це, безперечно, не таке просте рішення для героїнь повісті – молодих дівчат Катрі і Орисі, дівчат, які ще майже не бачили життя і ще не насолодилися ним. Тим самовідданіше і трагічніше виглядає їх подвиг. Орися – це головна героїня твору, дочка коменданта фортеці. Вона переживає за долю своєї Батьківщини, адже виховувалася у родині справжнього козака, оборонця рідної землі. Мати Орисі давно загинула, загинула, але не віддалася до рук ворогів. Орися розуміє, що їй доведеться повторити долю своєї матері, що єдиний вихід у неї, як й у інших мешканців фортеці – загинути, але загинути гідно. Драматизм подій підсилює особиста трагедія Орисі: її коханий хлопець, Антон Крецький, знаходиться по той бік фортеці, бо він перейшов до ворогів. Дівчина все ще кохає парубка, все ще пам’ятає кожну мить, пережиту з Антоном, і тому вона переживає внутрішній конфлікт, не менш страшний, ніж обстановка, що склалася навколо Буші. Орися повинна зробити важкий вибір: зрадити свого батька, усіх, хто захищає фортецю, зрадити Україну, чи убити свого коханого і спробувати забути своє кохання. Розуміючи, що життя їй з Антоном не буде, дівчина вирішую підірвати розташовані під фортецею порохові склади. Героїня сприймає свою смерть як порятунок, як зцілення, як належне. У своїх хворобливих снах під час облоги, які тривають не більше півгодини, Орися бачить то дитинство, то юність. Показовим у цьому сенсі є образ, який з’являється у останньому сні дівчини. Вона бачить, як стоїть на березі Дністра під ласкавим промінням теплого сонця, а ось вона вже не дівчина, а калина, яка простягає віття-руки до прекрасного явора на іншому березі, але їх розділяють холодні каламутні хвилі. Та й сонце вкриває чорна хмара, підіймається сильний вітер, на Дністрі здіймаються хвилі, вивертає з коренем калину, а потім і явора, і опиняються вони разом у тому вихорі: «От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину,— вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно…». Так само, як калина і явір, гинуть Орися і Антон. І вже ніколи вони не розлучаться, адже поховані вони живцем у тій жорстокій братовбивчій війні, яка забрала їх батьків, їх домівки і їх життя.

У своїй повісті «Облога Буші» М. Старицький не раз висловлює особисті погляди на долю нашої країни та з великим жалем згадує «братерську різню, пограбування й розбій», що відбувалася на рідній землі. А найкращі сподівання письменника вкладені в слова одного з персонажів твору – сотника Михайла Завістного, з якими він звертається до України: «А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних – стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Часто ми намагаємось зрозуміти думки або вчинки інших. Але, кажуть, душа кожної людини — глибокий колодязь, дивлячись у воду якого, ми намагаємось побачити своє віддзеркалення. І тоді, коли у воді колодязя чиєїсь душі ми не помічаємо свого обличчя, не відчуваємо схожості на себе або на своє оточення, людина нами не сприймається. Вона може бути ні поганою, ні хорошою, але багатьом здається незвичайною. І чомусь декого це ображає. «Який дивак! Яка дивачка!», — чутно навкруги. І, на жаль, майже ніхто не подумає хоч трішки глибше пізнати цих людей. Природно, той, хто не живе у повній мірі цього слова у звичному для інших світі, компенсує це замкненням у власному, життя в якому йде за особливими законами. І добре, якщо це небезпечні закони. Небезпечні для суспільства і для людини, що їх створила.Але, звичайно, внутрішній світ є у кожного з нас. Ми приходимо до нього під час сну, коли тіло відпочиває, а душа може поринути в мрії та думки. Самезвідти походять наші сни, бо вони — відбиток наших таємних бажань, страхів,а іноді-вад. ,Хтось з нас керується прагматичним, а хтось-почуттєвим сприйняттям світу. Коли ми не знаходимо рішення або не розуміємо чогось, тоді в дію вступають різні почуття. У критичні, кризові моменти нами керують саме вони. Виховання, звички, манери зникають і залишаються інстинкти і емоції, дещо тваринні, які важко пояснити.Ці сприйняття живуть у нас у різному відношенні. Іноді чогось більше, чогось менше. У декого повністю відсутня прагматика і приземленість. Про таких ми кажемо «далеко від землі літає». Або насмішкувато: «Дивак!».Гуманізм, розкриття внутрішнього світу кожної людини, її індивідуальність та неповторність — ключові питання, які наголошуються письменниками часу, в який творив Григір Тютюнник. У своєму творі «Дивак» він описує хлопчика, який є незвичним для свого оточення. Малий Олесь милується природою, обожнює малювати. Його приваблює чистота і недоторканість снігу, на якому хлопець виводить свої малюнки. Щось не так пішло — можна стерти змерзлою долонькою і почати знову. Це властиво саме дітям.Григір Тютюнник навмисно обирає зиму як тло подій. Бо саме взимку є холодна тиша, тиша і сніг. їх подовгу слухає вразливий Олесь, замість того, щоб жити за правилами, написаними іншими І» людьми, бо вони йому не підходять.Він не розуміє, чому потрібно робити те, чого не хочеш. Наприклад, малювати глек тоді, коли йому цього не хочеться і коли це йому не потрібно. Наприклад, вчителька, яка викладає малювання, не знає як поводити себе: відстоювати професійну принциповість чи поступитись перед незвичайним учнем. І лише в тих випадках, коли його бажання співпадають з тим, що потрібно робити, здійснюються якісь з’єднання з оточенням.Благородний Олесь не сприймає суворий закон буття «або ти, або тебе» і не хоче жити за ним. Замріяний, він вибачає, коли з ним поводяться несправедливо і огидно. Коли енергійний та експресивний однокласник Федько Тойкало вдарив його, але Олесь не став заводити бійку, лише повернувся і пішов. Але одразу вибачив і був дуже радий — теж незвична реакція — коли Федько, відчувши, що зробив неправильно, ні за що вдаривши Олеся, вибачився і навіть у знак примирення дав Олесю пирога.Дід Олеся, Прокіп, — це людина з великим життєвим досвідом. Він намагається навчити хлопця як жити і змагатись на життя, за місце під сонцем. «Щоб було тепло, треба привозити дрова, щоб їх привозити, треба бити коней, щоб вони йшли», — наставляє дід. Але це не влаштовує хлопчика. «Адже їм боляче», — відповідає Олесь, підбиваючи діда, коли він б’є батогом по конячих спинах.І ввечері, вдома, дід із жалем каже матері: «В тебе він, Наталко. Дивак… Затопчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні…»Можливо, на якимось підсвідомому рівні хлопчик відчуває, що його за щось зневажають і переймається через це. Та врешті засинає, мріючи про пригоди Івасика-Телесика. Потім починається ще один новий день…

Початком нового дня, примиренням із другом, добрим ставленням до нього діда Григір Тютюнник дає шанс Олесю. Все ще владнається, адже якщо хлопець народився в цьому світі, значить, він має жити в ньому, залишаючись неспотвореним життям, залишаючись собою. Таким, як він, в житті обов’язково є місце, що завжди буде вільним. Вільним для них. Бо вони особливі.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Скільки б не пройшло часу, постать Лесі Українки буде завжди асоціюватися з образом героїні її поезії «Contra spem spero!», рядки якої вражають драматизмом і водночас оптимізмом дівчини, здатної за найтяжчих обставин «пісню веселу співать».

Коли я ознайомилася з біографією поетеси, мене приголомшили слова її матері у листі до Івана Франка: «Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль?» Це ж які страждання своєї дитини бачила мати, щоб так подумати! Ми відчуваємо безмежний відчай цієї матері, але сама хвора дівчина рішуче протистоїть йому, проголошуючи: «Contra spem spero!» («без надії сподіваюсь»).

Рядки вірша з такою назвою знайомлять нас з дев’ятнадцятилітньою хворою на туберкульоз дівчиною, яка палко прагнула вирватися з лещат недуги. Але я не можу сказати, що це біографічний епізод із життя поетеси. Перш за все, це філософський роздум, який не залишає байдужим жодного читача, поєднаний з мистецьки довершеною формою. Кожна строфа у цьому — окрема тема, що відбиває настрій, почуття, думки Лесі Українки.

Для виразного розкриття цього настрою і почуттів своєї ліричної героїні поетеса обирає показ її внутрішньої драми методом градації. Тому, мабуть, і не дивно, що й моє хвилювання зростало з кожним прочитаним рядком.

Перші дві строфи — то суцільні контрасти: «хмари осінні» — «весна золота», «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні».

І ми раптом починаємо розуміти, що через пута страждань душа дівчини рветься до щасливого буття, нам передає жагуче прагнення хворої, скованої тяжким недугом героїні, до життя: «Жити хочу! Геть думи сумні!»

Але як вона зможе вийти переможцем у нерівній боротьбі із хворобою? Леся відповідає на це питання наступними строфами, загальний зміст яких можная виразити стисло у тезі: за життя треба боротися. У художній формі вона показує, способи цієї боротьби: «буду сіять квітки на морозі», «на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать», «все шукатиму зірку провідну», «…я буду крізь: сльози сміятись, серед лиха співати пісні».

Особисто мене вразив образ квіток на морозі, які буде сіяти героїня, і, щоб: вони зійшли, «лить на них сльози гіркі». Цей символ передає, на мою думку, стан зболеної душі і готовність загартовувати волю, її непохитність у боротебі проти недуги. Квіти — це вісники прекрасного в природі, і героїня вірить, що вони можуть стати вісниками прекрасного і в її житті. Цьому прекрасному протиставляються образи «вбогого сумного перелогу» (таким вбачає поетеса особисте життя) і «кори льодової, міцної»(в ній мені вбачається асоціація із фізичним станом хворої).

Мабуть, буде замало сказати, що героїня вірша «Contra spem spero!» — взірець для наслідування, до якого багато хто може звернутися у скрутний час. Він вчить вихованню волі, духовної стійкості та послідовності в боротьбі (і не тільки проти недуги!). Легше за все, впавши у відчай і розпач, опустити руки і чекати сумного завершення. А чи не краще разом з Лесею Українкою впевнено проголосити:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити!

Геть думи сумні!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цим твором І. Карпенко-Карий сатирично викриває того­часні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотан­ня батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відно­вити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоч люди сміють­ся з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гар­ненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!»

На відміну від Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч») Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за се­бе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно ста­ти дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.

Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Вона на поверхні, її Мар­тин не приховує: захист людської гідності як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої («чорної») селянської праці, від «дав­ньої залежності і бідності». Боруля марить тим, щоб хоч онуки його «бу­ли дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!» І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися пока­рання для свого кривдника дворянина Красовського.

Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля силиться за­вести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю. Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика».

Дочка Борулі Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну мо­ральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував сво­їх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині сло­ва: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє».

Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю, — себто так, як у чиновницькому колі було заведено.

Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить си­нові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі зда­ється, уже нерівня їхньому роду. Яскравий сатиричний персонаж — по­вірений Трандалєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює в собі бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Один з найколоритніших образів п’єси — Омель-ко. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрій­ливість, гумористично-філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм. Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними ціннос­тями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий — гармо­нійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, при­родним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.

У кінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мар­тина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, — попелом стала».

Зокрема, Мартин Боруля: •

• наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять; •
• планує розвести собак і їздити на полювання; • хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї; •
• намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють; •
• прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).

Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?» 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В історії України є багато трагічних сторінок і мужніх постатей, серед яких великий внесок у боротьбу за щастя рідного народу зробили не тільки знамениті і відомі народні герої, а не менш героїчні та сміливі захисники рідної землі, імена яких мало кому відомі, як мало кому відомі і їх подвиги. Але вони теж самовіддано і мужньо полягли в боротьбі за краще життя і свободу України. Саме такі герої зображені в повісті М. Старицького «Облога Буші». В основу твору відомого українського письменника покладено події, що відбувалися біля невеликої подільської фортеці Буші у 1654 році. Щоб дати можливість війську Богдана Хмельницького дочекатися підмоги, жителям цього містечка будь-якою ціною було потрібно затримати польські війська, які невпинно просувалися на схід. Мені завжди подобалися розумні, мужні, сміливі, благородні і шляхетні осо¬бистості. Саме таким є титан Прометей. Він був сином Зевса та богині справедли¬вості Феліди. Титан завжди співчував людям, які жили в холоді й голоді, не вміли будувати житла, боротися з хворобами, не знали ремесел. Прометей викрав вогонь із кузні Гефеста на Олімпі і в порожнистій очеретині приніс його людям. Захис¬ник смертних навчив їх користуватися вогнем і врятував від загибелі. Цей вчинок дуже розгнівив Зевса. Він наказав прикувати Прометея до Кавказької скелі, що знаходилася на краю світу. Та цього громовержцю видалось замало. Щодня хи¬жий орел прилітав до титана, роздирав гострими пазурами його тіло та викльову¬вав печінку. За ніч рани загоювалися, та наступного ранку тортури повторювали¬ся. Так тривало тисячі літ. Мене вразили терпіння та мужність героя. По суті, Прометей знав наперед, що з ним станеться, адже володів даром передбачення. Але він не схибив, не бла¬гав про помилування, не підкорився Зевсу. Любов до людей керувала нескореним титаном.

Тож Прометей — один із найвеличніших і героїчних образів у міфологічній літературі. Тому його оспівують у літературі, музиці, художники увіковічнюють його в камені, щоб донести велич і славу видатного титана до наступних поколінь.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Варіант 1 

Улітку багато людей задіяні у праці на полі. Хто догляда овочі, хто косить траву, а хто вже збира перші врожаї. Відпочиваючи за містом, я часто спостерігала за такими працьовитими людьми і мені дуже подобалась їх старанність. Наприклад, ви можете запитати: «Що може зацікавити у праці звичайного косаря?». Та чи знаєте ви — наскільки, це клопітка робота? Тільки но сонце починає сходити на небі, а косар вже прямує на своє поле. Спочатку він обходить і обдивляється траву, вибирає з неї гілля, що можє заважати і починає точити косу. До роботи він приступа завзято і починає прокошувати невеликі рядки один за одним відкидаючи траву в один бік. Під час замаху косар стоїть прямо і опирається на одну ногу. Працює  довго, майже до обіду, без перепочинку, а опісля знову береться за діло з тією самою енергією. Я дуже поважаю таких людей, за їх силу і характер.

Варіант 2 

Фідій, давньогрецький скульптор, якого багато хто вважає найбільшим художником давнини. Фідій був уродженцем Афін, його батька звали Хармід. Майстерності скульптора Фідія навчався в Афінах у школі Гегия і в Аргосі в школі Агелада (в останній, можливо, одночасно з Поликлетом). Серед існуючих нині статуй немає жодної, яка б безсумнівно належала Фідію. Наші знання про його творчість засновані на описах античних авторів, на вивченні пізніх копій, а також збережених робіт, які з більшою чи меншою вірогідністю приписуються Фідію. 
Серед ранніх робіт Фідія, створених ок. 470-450 до н.е., слід назвати культову статую Афіни Ареі в Платеях, зроблену з позолоченого дерева (одяг) і пентелийского мармуру (обличчя, руки і ноги). До того ж періоду, бл. 460 до н.е., відноситься меморіальний комплекс у Дельфах, споруджений на честь перемоги афінян над персами в Марафонської битві. Тоді ж (бл. 456 до н.е.), і теж на кошти від видобутку, захопленої в Марафонської битві, Фідій встановив на Акрополі колосальну бронзову статую Афіни Промахос (Заступниці). Інша бронзова статуя Афіни на Акрополі, т.зв. Афіна Лемня, яка тримає шолом у руці, була створена Фідієм ок. 450 до н.е. на замовлення аттичних колоністів, відпливає на острів Лемнос. Можливо, дві статуї, що знаходяться в Дрездені, а також голова Афіни з Болоньї є її копіями. 
Хрисоелефантинною (із золота і слонової кістки) статуя Зевса в Олімпії вважалася в давнину шедевром Фідія. У Діона Хрисостома і Квінтіліана (1 ст. Н.е.) говориться, що завдяки неперевершеній красі і богоугодну творіння Фідія збагатилася сама релігія, а Діон додає, що кожен, кому довелося побачити цю статую, забуває всі свої печалі і негаразди. Детальний опис статуї, що вважалася одним з семи чудес світу, є у Павсанія. Зевс був зображений сидячим. На долоні правої його руки стояла богиня Ніка, а у лівій він тримав скіпетр, на вершечку якого сидів орел. Зевс був бородатим і довговолосим, ​​з лавровим вінком на голові. Сидяча фігура ледь не стосувалася стелі головою, так що виникало враження, що якщо Зевс встане, то знесе з храму дах. Трон був багато прикрашений золотом, слоновою кісткою і дорогоцінним камінням. У верхній частині трону над головою статуї поміщалися з одного боку фігури трьох Харитина, а з іншого — трьох пір року (Ор); на ніжках трону були зображені танцюючі Ніки. На поперечинах між ніжками трону стояли статуї, що представляли олімпійські змагання і битву греків (очолюваних Гераклом і Тесеєм) з амазонками. Виконаний з чорного каменю п’єдестал трону прикрашали золоті рельєфи, на яких були зображені боги, зокрема Ерот, який зустрічає виходить з морських хвиль Афродіту, і увінчуються її вінком Пейто (богиня переконання). Статуя Зевса Олімпійського або одна його голова зображувалися на монетах, що карбувалися в Еліді. Щодо часу створення статуї ясності не було вже в античності, але, оскільки будівництво храму було завершено ок. 456 до н.е., найімовірніше, статуя була поставлена ​​не пізніше ок. 450 до н.е. (Тепер відновилися спроби віднести Зевса з Олімпії до часу після Афіни Парфенос). 
Коли Перікл розгорнув у Афінах широке будівництво, Фідій очолив всі роботи на Акрополі, серед іншого і зведення Парфенона, яке вели архітектори Іктін і Каллікрат в 447-438 до н.е. Парфенон, храм богині-покровительки міста Афіни, одне з найбільш прославлених створінь античної архітектури, представляв собою доричний периптер. Рясне пластичне оздоблення храму виконала велика група скульпторів, яка працювала під керівництвом Фідія і, ймовірно, за його ескізами (найбільш знамениті перебувають тепер у Британському музеї рельєфні фризи Парфенона і фрагментарно збереглися статуї з фронтонів). 
Що стояла в храмі культову хрисоелефантинною статую Афіни Парфенос, яка була закінчена в 438 до н.е., виліпив сам Фідій. Опис Павсанія і численні копії дають про неї досить чітке уявлення. Афіна зображувалася стоїть у повний зріст, на ній був довгий, звисала важкими складками хітон. На долоні правої руки Афіни

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Куліш був багатогранно обдарованим художником. Людиною виняткової творчої та громадської енергії, самобутнім новатором-експериментатором. Одна з п’єс, де виявляються політичні погляди автора, — «Мина Мазайло». Роботу над комедією «Мина Мазайло» Микола Куліш завершив наприкінці 1928 року. Ніхто в багатонаціональній літературі ще так нещадно не оголював й не висміював пухлин зловісного, войовниче настроєного великодержавного шовінізму.

Доля української мови дуже складна: починаючи з указу Петра І про заборону друкування книжок українською мовою і в подальші роки, вона зазнала багато утисків з боку Російської імперії.

«Ніякої малоросійської мови не було, нема й бути не може, і що наріччя її, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована активом на неї Польщі», — казав міністр внутрішніх справ Валуєв. Але яке ж це знущання з іскрометної поетичної мови великого народу! Саме така тема твору М. Куліша. Не було б тотальної русифікації — не виникло б потреби і в українізації. Тема цієї п’єси дуже актуальна і в наші дні. Кожен народ має право на свою національну мову, і ніхто не може заперечувати цього. Один з найбільших скарбів, які успадковує народ від своїх предків, є, незаперечно, його рідна мова. Мова ця — то дзеркало душі народу, то святиня, з котрою зв’язане не тільки минуле, а й майбутнє! народу, і повага до нього у світі.

Спокон віків наші предки пишалися прізвищами, успадкованими від своїх батьків. Ці прізвища розкри-1 вали не тільки соціальне становище, а й рід занять людини, спосіб її мислення, смаки, поведінку, риси характеру; вони неповторні у кожного народу. Герой же п’єси міняє своє українське прізвище Мазайло на російське! Мазенін. Але не просто міняє його, а й відрікається від: свого роду, від своїх пращурів, зневажливо кидає усе, що зв’язувало його з народом. Що ж спонукає Мину піти на цей страшний крок? Може, те, що протягом багатьох століть намагалися задавити національну свідомість народу, і для багатьох таких, як Мина, цей урок не пройшов даром. Так виникають настрої зневажливої погорди до усього українського. Мина Мазайло — один із багатьох, хто люто ненавидить свій народ, і це вже далеко не комедія.

Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, до рідного народу, не може сам викликати поваги до себе. І це — головне, що ми можемо винести з п’єси, що ми можемо запам’ятати, що досі болить усім, хто любить Україну, її мову, її історію. Як казав Панас Мирний: «Мова — та ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине-свою мову, то вже буде смерть його душі, смерть всього того, чим він відрізняється від других людей».