Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Жінка… Найзагадковіше Боже створення, що бентежить серця поетів протягом кількох століть… Матір, Берегиня роду, кохана, сестра, дружина, донька… Скільки у неї імен! Але кожна з них випромінює життєдайне світло любові, щирості й добра. У кожного митця є добірка творів, присвячених її величності Жінці.

З перших сторінок «Кобзаря» читач поринає у безмежний дивосвіт шевченкових образів, але найбільше хвилюють долі обездолених дівчат — Причинної, Катерини, Тополі, наймички Ганни, Мар’яни-черниці… Поет милується їхньою красою — як зовньою, так і душевною, щирістю, безпосередністю. Але світ такий жорстокий! Зло, зрада, підступність, людська байдужість і заздрість ламають, нівечать душі цих жінок, забирають або розум, або життя… То чому ж майже всі ранні твори Кобзаря, присвячені темі жіночої долі, закінчуються трагічно? На мою думку, вчителем Шевченка було саме життя. А воно — педагог суворий. І чи бачив хлопчик-кріпак біля себе взірець жіночого щастя? Ні! Бо

… матір добрую мою Ще молодую — у могилу Нужда та праця положила. Жорстоко повелася доля і з сестрами поета:

• Сестри! Горе вам,
• мої голубки молодії,
• Для кого в світі живете?
• Ви в наймах виросли чужії,

У наймах, сестри, й умрете! І перше кохання Шевченка, Оксану, що «… утирала мої сльози…», теж чекала страшна роль жінки-кріпачки, що не належить ні своєму чоловікові, ні дітям, ні, власне, сама собі. Вона — товар і цим все сказано! Так чи могла бути щасливою жінка за страшних умов кріпаччини?

Т. Шевченко — гнівний борець проти соціальної несправедливості, а жіночі понівечені долі — яскраві аргументи. Поет стверджує, що лише воля може подарувати жінці щастя. Як приклад — образ Оксани із поеми «Гайдамаки». Вона пройшла через тяжкі випробування — вбивство батька, полон,— але все ж таки отримала омріяне щастя. Оксана вийшла заміж за коханого чоловіка, гайдамаку Ярему, бо ці молоді люди — вільні, вони — господарі своєї долі.

Отож, для поета воля і щастя — поняття тотожні і нерозривні. Підтвердження цьому ми знаходимо у поезії «Ликарі», присвяченій коханій жінці поета, з якою він хотів одружитися:

• … І вольную святую душу,
• І руку вольную, мій друже,
• Подай мені.

Як бачимо, Т. Шевченко створив яскраві, неповторні жіночі образи. Вони й досі хвилюють читача, примушують замислитися, вчать, перше за все, бути Людиною. Справжня Людина ніколи не примусить страждати, не бажатиме зла іншому. І, звичайно, кожним рядочком своєї поезії Т. Шевченко закликає: «Люди! Бережіть жінок! Даруйте їм любов і щастя! Адже вони цього варті…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Петро Панч — новеліст, повістяр і романіст, автор казок для, дітей. Свої перші твори опублікував тоді, коли йому було тридцять років, коли мав за плечима життєвий досвід.

Народився він 4 липня 1891 року в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. Дитинство письменника, про яке він зворушливо написав у книзі «На калиновім мості», було багатим на життєві враження. Так повелося, що в родині всі колісникували: і дід, і батько, і дядько. Та й взагалі всі члени сім’ї (мама, батько, п’ятеро дітей) були при ділі. Тож коліс у дворі Панченків було повно. Малий Петро відпочивав на них, грався, на колесах катався по льоду і, бувало, помагав дідові котити їх на базар. Нагасається за весь день, прибіжить у хату, з’їсть кусок хліба, забереться на піч, притаїться там і слухає розповіді старших. Прийде дід Гончар, сяде на ослінку і почне розказувати дивацькі історії про овечок і вовків, а малий хлопчина слухає і запам’ятовує…

З п’ятнадцяти років, після двокласної школи, Петро пішов працювати. Спершу служив у Народному домі, переписував папери і розносив пакети, а згодом — писарчуком в агента земського страхування. Сімнадцятирічним юнаком Панч уперше залишає рідну домівку і їде до Харкова шукати долі. . Тут його взяли на посаду писарчука до канцелярії Інституту шляхетних дівчат. У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році був мобілізований в армію. Він навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання прапорщика артилерії таі опиняється на фронті Першої світової війни.

Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працював землеміром. На цей час припадає і початок літературної діяльності Панча.

Справжнє прізвище письменника — Панченко. Та коли на сторінках періодичних видань почали з’являтися його перші нариси, оповідання, фейлетони, «житні етюди», підписані вони були «Максим Отава». Під матеріалами ж, що Петро Панченко після повернення з фронтів Першої світової подавав до газети свого рідного містечка Валки («Незаможник»), що на Харківщині, він підписався «П. Пан». Та редактор уникнув такого сміливого та дещо негативно забарвленого на той час прізвища й своєю рукою додав одну літеру. Петро Панченко став Панчем. Чи змінило це щось в письменницькій долі поки ще літератора-початківця? Хтозна. Але до нових імен на літературному обрії додалося Петро Панч.

До Харкова Петро Йосипович приїхав уже з багажем — із ледь набубнявілими та уже втіленими творчими задумами. Одна за одною виходять його книжки «Там, де верби над ставом», «Гнізда старі» (1923), «Поза життям» (1924), «Солом’яний дим» (1925), «Мишачі нори» (1926), збірка повістей «Голубі ешелони» (1928) тощо.

У цей час Панч належав до літературних угруповань «Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Перші роки Великої Вітчизняної війни майбутній відомий письменник провів в Уфі, решту — у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції «Радянська Україна». Тоді ж Петра Панча було обрано членом Всеслов’янського комітету, у якому він працював до закінчення війни. З 1949 по 1953 рік письменник був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966-1969 роках — секретарем правління Спілки письменників України.

Робота у творчих спілках, літературних об’єднаннях не заважала реалізації себе як майстра змалювання правдивих картин життя. Мистецький доробок письменника цих років — книги оповідань «Рідна земля», «Гнів матері», книги фейлетонів «Зозуля», «Кортить курці просо». 1935 року вийшов перший роман Панча під назвою «Облога ночі». 1954-го — один з кращих творів української прози, роман «Гомоніла Україна».

«Повістю минулих літ» Петра Панча став роман «На калиновім мості». Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалу. Кращі розповіді з нього про дитинство письменника люблять читати діти (особливо «Три копійки»).

Творчість для хлоп’ят та дівчаток — окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року він написав невеличкий етюд «Свистуни», а в 1924 році в журналі «Червоні квіти» з’явилося оповідання «Портрет». У 1930-х роках Петро Панч продовжує писати для дітей і про дітей: «Малий партизан», «Будемо літати», «Син Таращанського полку», а також «Гиля, гуси», «Вовчий хвіст», «Будемо літати» (1935). Пізніше — «Гарні хлопці» (1959), «Для вас і про вас» (1965) тощо.

Невтомно працював, писав, підтримував літературний розвій у лавах Спілки письменників. Збірка статей та етюдів-спогадів «Відлітають журавлі» стала останньою. Нею письменник попрощався зі своїм читачем. 1973-й поставив у творчості Петра Панча крапку.

Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві. Його творчість — приклад мистецької послідовності, великої совісності, дотримання неухильних вимог правди за різних обставин.

  І дія 
     
     З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співає пісню «Віють вітри, віють буйні», яку закінчує словами: «Петре! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз…» 
     До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він починає освідчуватися Наталці: «Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє—то як його — столько язиков, сколько артикулов в статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності». Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не під пару. Возний продовжує умовляти дівчину: «Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село». Наталка співає йому пісню: 
     Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, Пошануйте сиротину і не вводьте в славу. 
     Не багата я і проста, но чесного роду, Не стижуся прясти, шити і носити воду. 
     Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дівками? 
     Єсть багацько городянок, вибирай любую; 
     Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую. 
     Закінчивши співати, говорить: «Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…» 
   
  їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з’являється із піснею-нісенітницею «Дід рудий, баба руда». Наталка іде додому, а возний скаржиться Макогоненку на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві і судах. На це виборний .І радістю відзначає: «Зате нам, простому народові, добре, коли старшина… не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати…» Та возний не образився на ці слова, не нагримав на «крамольного» Макогоненка, бо він має намір просити виборного бути посередником по його «серденному ділу». Возний наївно передає виборному свою розмову з Наталкою і навіть обіцяє: «Єжелі виіграеш — теє—то як його — любов ко мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію — теє —то як його — нічого для тебе». Виборний погоджується, але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила. «Уже не що, другого любить…» І повідав історію життя Терпилів. Жили вони раніше в Полтаві, мали гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило, понадіявшись на своє багатство, почав знайомитись не з рівнями, «заводити бенкети,— пив, гуляв і шахровав гроші», покинув свій промисел і помалу розточив усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і зовсім вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, відякого нема ніяких звісток. «Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує». Хоча возний і довідався про Наталчине кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: «…коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради», бо в житті всі один одного обдурюють. Свої слова підтверджує піснею «Всякому городу нрав і права»: 
     Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. 
     Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха? 
     В цей час Наталкау своїй хатині сидить з матір’ю і шиє. Дівчина сумна та невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам. «Убожество моє, старость силують мене швидше заміж тебе оддати». Наталка плаче, просить не примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки, плаче, просить: «…викинь Петра з голови, і ти будеш щасливою». Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і погодилась вийти заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір заспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмо- | вила, вдруге не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів. 
     Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав Терпилисі: «У мене єсть на приміті чолов’яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав».

 Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього письменного, розумного і поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним починає умовляти дівчину вийти заміж за возного. Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєї матері; не хоче зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливі дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробити заради спокою і благополуччя матері. Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як старости прийдуть, і, задоволений виконаною місією, поспішив до Тетерваковського. 
     Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова: «Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!» Всі їїдумки і помисли линуть до коханого, і в пісні вона звертається до Петра: 
     Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку. 
     Спіши, МИЛИЙ, спаси мене од лютой напасті! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. 
     
     II дія 
     
     Сільською вулицею іде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на світі без роду, без племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішує іти до чорноморців, яких любить за їхні козацькі звички: «Такі я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити». В цей час з’являється із піснею «Сонце низенько, вечір близенько» Петро, який повертається у Полтаву. Петро і Микола відразу заприятелювали, адже обидва були без кола, без двора, без родичів і сім’ї. 
     Недалеко від них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руці і виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, що возний заручився з найкращою дівчиною у селі. Петро, ще нічого не знаючи про Наталку, відчуває, як щось стискує його серце, яке віщує біду. 
    
 Петро намагається дізнатися, чи не його це кохану засватали. Він запитує: «Де ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?» Почувши від Миколи відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть нерухомо. Побачивши, у якому стані Петро, Микола здогадався, хто перед ним стоїть. І вирішує допомогти йому зустрітися з Наталкою. Із словами «Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут»,— Микола іде до Терпилихи. 
     Петро залишився сам. Він вражений несподіваною звісткою, що «вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». Він сумує і тужить, що запізнився на один день, і через це буде горювати все життя. В цей час підходить до нього виборний, і вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. Він навіть запитує: «А що се таке театр, город чи містечко?» І Петро терпляче пояснює, що це великий будинок, куди ввечері з’їжджаються пани дивитися комедію. «Се таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться», — ділиться Петро своїми враженнями від театру. До їхньої розмови прилучається возний, який виявляє неабияку обізнаність з історичними подіями, певними літературними явищами своєї доби, критично висловлюється про спотворення фактів з історії України у театральній виставі «Казак—стихотворец»: «Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту». 
     Миколі вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна і невесела і говорить, що краще кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за возного. Микола запевняє дівчину, що може зробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитися перестане. І сповіщає їй, що повернувся Петро: «Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного». Наталка ж у цьому не бачить ніякої перешкоди. «Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися»,— пояснює вона Петрові. Микола підтримує закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з’явилися виборний, возний і Терпилиха, попереджає: «Наступає хмара, і буде великий грім». 
     Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном, перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: «Коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію». Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і виборний вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду». Це вже остаточно переповнило чашу терпіння матері. І де взявся той «осоружний» Петро? Схвилював, збурив спокійне, тихе лоно сімейного щастя, яке мало скоро посміхнутися Терпилисі. Вбита горем мати з острахом волає: «Батечки мої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте ідо вінця ведіте». І втому, що сталося, мати звинувачує Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро заперечив: «…щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!» Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і серце її добрішає. Про парубка, якого щойно проклинала, вже говорить: «Добрий І Іетро! Серце моє про-тив волі за нього вступається!» А Петро, щоб ніколи возний не дорікнув Наталці, що взяв бідну, віддає їй усі свої зароблені гроші. 1 тут обізвався возний, побачивши, що справа складається не на його користь, і якого вчинок Петра просто приголомшив. Він взяв Наталку та Петра за руки, підвів їх до матері: «Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь от Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною». І тепер уже всі захоплені вчинком возного, а Микола виголошує: «От такові—то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються», а виборний додав: «Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії». Терпилиха благословляє Наталку та Петра. Дія закінчується словами Петра: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить про-звище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше любив». Наталка співає: 
     
Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дівка проста, не красива, Здобрим серцем, не спесива. 
     Коло мене хлопці в’ються І за мене часто б’ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мні байдуже. 
     Мої подруги пустують І зо всякими жартують, А я без Петра скучаю І веселості не знаю. 
     Я з Петром моїм щаслива, І весела, і жартлива, Я Петра люблю душею, Він один владієть нею. 
     А потім уже всі разом співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити».
 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тлумачення психологізму в українській літературі другої половини XIX століття пов’язане з науковим дослідженням художніх творів. Використання засобів психологічну характеризує постать письменників, кожен з яких має своє обличчя, свій почерк, щось таке індивідуально-неповторне, що відрізняє одного від іншого. У центрі уваги письменників-психологів — зображення душевного стану героїв з його протиріччями, труднощами; показ динаміки характеру, динаміки душі як складного процесу, пов’язаного з боротьбою настроїв з глибокими кризами, зі зміною одних душевних якостей іншими. Як приклад для підтвердження вище наведених тез можна навести повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною», прочитання якої спонукає до роздумів, міркувань про такі життєві цінності, як мужність, воля, відданість. Спробуємо окреслити деякі засоби психологізму в повісті. Перший засіб, який поглиблює характеристику українського селянства та його представників Остапа й Соломії, — авторська ремарка. Ось вона: «…ярмо було накинуте на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному степовим вітром, із невтраченим ще смаком волі, широких просторів». Він, дикий тур ішов у ярмі скорившись силі, але ненависть до самовладців викликала в нього гнів — його очі наливалися кров’ю. Селянство втікало на вільні землі, туди, «де хоч дорогою ціною можна було здобути бажану волю, а ні, що полягти кістками на вічний спочинок». У цій ремарці багато метафор, кожна з них доповнює, поглиблює головну думку: українське селянство пригноблене, але воно протестує. Переглядаю твір удруге. Фіксую у своїй пам’яті пейзажі, використані автором. Здається вони живуть і дихають, як люди, створюють той настій, що його переживає герой. Звертаю увагу на те, що описи природи змінюються в залежності від обставин, у які потрапляє герої. Підтверджує мою думку той уривок з повісті, де йдеться про поранення Остапа. Соломія стала свідком цього лиха. Вона хапає Остапа під руку й волоче за собою. «Ноги грузлі по коліна в цмоковині, цупкий комиш ламався та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла вперед, пройнята жахом. Комиш і морок оживають, вони стають персонажами твору і поглиблюють характеристику Соломії. Звернімося знову до тексту: «А ся пітьма, сей чорний клятий морок. Він оточив її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав їй під шкіру, виповняв її всю та гнітив серце». Для Соломії — це злі вороги. Вони стають на її шляху до щастя з коханою людиною. Характеризуючи темні сили, автор майстерно використовує кольори: чорний, жовтий, сірий і нагромадження дієслів, які надають символічним образам рис живої людини. Сенс кольорів — ще один із засобів психологізму в повісті. Думаю, що не тільки описи природи, але й опис зовнішності героїв відіграють значну роль у розумінні внутрішнього світу персонажів. Соломія, щоб не визнали прохожі її жінкою, вирішила відтяти косу: «Довгі пасма чорних кіс, мов мертви гадюки, тихо зсувалися по плечах додолу і лягали на землю довгими покосами». Досить своєрідне й синтаксичне оформлення твору: автор в основному висловлює думки простими реченнями.

Порівнюючи твори М. Коцюбинського з творами інших митців, можна стверджувати, що М. Коцюбинський — неперевершений майстер психологізму, а його повість «Дорогою ціною» — один з найкращих творів у літературі кінця XIX — початку XX століття.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Народе мій, замучений, розбитий,Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізнихЗаписано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїмУкрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?Невже тобі лиш те судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горілоДо тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров’юТвоїх борців ? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров’ю?

Задарма в слові твойому іскрятьсяІ сила й м’якість, дотеп і потуга

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітханняТобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання…

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,Роздертим сумнівами, битим стидом,–

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видомЗасяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін воліІ глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українські народні казки надзвичайно різноманітні. Є казки про тварин, у яких звірі вміють говорити, думати, відчувати. Є казки, у яких діють люди або історичні особи (нехай часто і вигадані). Є казки фантастичні, у яких розповідається про неіснуючих казкових істот.

Але в усіх казках є дещо спільне. По-перше, всі казки мають велике повчальне значення. Добро у них перемагає, і саме цим мені також подобаються казки: після них ти віриш, що все буде добре, що світ справедливий, а будь-які прикрощі минуться з часом. Можна навіть сказати, що у казках дається відповідь на одвічні питання: про сенс людського життя, про сутність людини, про добро і зло, життя і смерть.

Важливо і те, що в українських казках прекрасно змальовані риси вдачі українців. Тож наші народні казки близькі і зрозумілі нам за духом, ми впізнаємо у них і себе, тому читання стає для нас ще захопливішим.

Мені подобається казка «Мудра дівчина». У ній дівчинка Маруся відгадала усі загадки пана, справилася з усіма завданнями.

Дотепність та розум, як на мене, є одними з головних рис нашого національного характеру. Через різні обставини далеко не всі українців минулому могли здобути освіту, але і без освіти вони у повсякденному житті виявляли свій розум та кмітливість, з честю виходили зі складних ситуацій.

Я вважаю, що питання національної вдачі є дуже цікавим. Мені було б цікаво дізнатися більше про те, які риси характерні для людини того чи іншого народу. Читаючи народні казки, ми дізнаємося більше про спосіб мислення наших пращурів, про їх ставлення до життя, ми дізнаємося також і про їхній характер. А отже, і про наш із вами характер, адже риси національного менталітету (способу мислення, вдачі) формуються протягом століть і так само протягом століть передаються від покоління до покоління.

Світ казок не лише цікавий та повчальний, а й чарівний, фантастичний. Мені дуже цікаво спостерігати за сюжетами, у яких діють тварини або казкові істоти. Кожній людині подобається мріяти та фантазувати, тож казка цікава не тільки дітям, а й дорослим. Можливо, тому мої батьки та бабуся так люблять розповідати мені казки. Слухаючи їх, я одразу уявляю, як сторіччя тому такі самі казки оповідала своїм онукам моя прапрапрабабуся, вкладаючи у них народну мудрість і власну душу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шевченко був гнівним голосом українського поневоленого народу, в пам’яті якого дотлівали останні задимлені головешки з гайдамацьких пожеж, а бурхлива епоха щемливим болем одлунювала в розлогих душах сліпих бандуристів — Україна була потрощеною бандурою з обірваними струнами.

У 1768 році селянське повстання охопило всю Правобережну Україну. Коліївщина (коліями називали учасників цього руху, бо вони озброювалися кілками) була одним із найбільших гайдамацьких повстань українського народу проти польсько-шляхетського гноблення, які спалахували одне за одним упродовж усього XVIII століття.

Основні етапи й найважливіші епізоди цієї боротьби знайшли яскраве відображення в поемі Шевченка «Гайдамаки».

Молодий поет сприймав ці трагічні події як рух найширших народних мас. Ще змалку він чув про повстання гайдамаків від діда Йвана, який підлітком був свідком, а може, й учасником повстання. Перекази дали Шевченкові не тільки матеріал для поеми, а й можливість зобразити Коліївщину з народної точки зору, відбити народний погляд на зображувані події, народне їх розуміння й висвітлення. У основу поеми автор поклав оцінку Коліївщини й гайдамаків, висловлену в народнопоетичних джерелах-переказах, піснях, оповіданнях.

У поемі гайдамаки змальовані як сини рідної землі, патріоти, а гайдамаччина — як героїчна сторінка визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення.

Головний герой поеми — повсталий народ. «Гайдамаки» — поема полум’яного, грізного народного гніву, породженого соціальною і національною кривдою.

З великою любов’ю й ніжністю поет ставиться до гайдамаків, називаючи їх «сини мої».

Гайдамаки нещадні й непримиренні в своєму всенародному визвольному пориві, у відплаті панам за заподіянні кривди, знущання:

… Де проїдуть — земля зорить,

Кров’ю підливає.

Повстанці палко прагнуть визволення. Т. Шевченко змальовує сильних, мужніх людей, які піднялися на захист Батьківщини від польських панів-поневолювачів. Безумовно, сам автор наголошує на всенародному характері повстання. Коли воно спалахнуло, то в селах …осталися Діти й собаки, — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Образ повсталого народу конкретизується в поемі в трьох героїчних повстанцях — Яремі Галайді, Максиму Залізняку та Івані Ґонті.

Образ Яреми-наймита, а згодом повстанця-гайдамаки має реальну основу, хоч у його змалюванні велика роль належить творчій уяві письменника. Ярема є узагальненим художнім образом. Наділений у поемі індивідуальною життєвою долею й індивідуальними соціально-психологічними рисами (кохання до Оксани, турбота про її долю), герой твору водночас постає, як типовий образ повстанця-гайдамаки, учасника всенародної війни проти польсько-шляхетського панування, в якому втілені кращі риси народного характеру. Ми бачимо, Що він сповнений ненависті, лютого гніву до гнобителів і прагнення помсти їм за всі кривди народні. Почуття протесту проти гноблення проводить його в гайдамацький загін Максима Залізняка, де він своєю мужньою, безкомпромісною поведінкою здобуває загальну шану. Нещадна боротьба з ворогами приносить герою славу на всю Україну.

У героїчному плані змальовано в поемі ватажків повстання — Максима Залізняка та Івана Ґонту. Це особи історичні. Змальовуючи їх, Шевченко спирався також і на народні перекази.

Залізняк — ватажок повстання, патріот, улюбленець народних мас. Навіть запорожці, що не дуже довірливо ставляться до старшини, яка взяла участь у повстанні, шанують і уславлюють його: «У нас один старшина — батько Максим». Таким гайдамацьким батьком виступає Залізняк протягом усього твору.

Суворими барвами змальовано учасника повстання, польського підданого Ґонту. Домінуюча його риса почуття обов’язку перед народом, відданість його інтересам. Приєднавшись до повстанців, узявши в руки «свяченого ножа», Ґонта ні перед чим не зупиняється. Особливо це виражається у глибоко трагічній сцені вбивства власних дітей. Суть нового підходу Шевченка до проблеми трагічного полягає в тому, що Ґонта бореться не за особисте щастя, а за визволення всього поневоленого народу. Його образ як людини Шевченко трактує в дусі фольклорної традиції.

Залізняк і Гонта, незважаючи на те, що були підданими різних корон, російської та польської, боролися за спільну справу і зображені як непримиренні месники за народні кривди. Царські офіцери, скориставшись довірою гайдамак до російської цариці Катерини II, підступно заарештували обох повстанців. Залізняка росіяни відправили на каторгу в Сибір, а Ґонту поляки катували чотирнадцять днів, а потім четвертували.

Поема «Гайдамаки» перейнята глибоким уболіванням за долю народну. І саме тому твір Т. Г. Шевченка мав велике виховне значення для багатьох поколінь борців за народне щастя. Оцінюючи трагічні події минулого, великий поет прагнув збудити героїчний дух народних мас. Приклад гайдамаків, на думку автора, повинен нагадувати сучасникам про славні традиції народного опору поневолювачам.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«В сiм’ї вольнiй, новiй» (присвячено Тарасовi Шевченку)
Якщо людина не має мрiї — її життя буде обов’язково сумним 
i порожнiм. Мрiї бувають рiзними: вiд дуже егоїстичних особистих, до тих, що передбачають щастя для всiх людей. Якщо останнi збiгаються з мрiями та сподiваннями iнших, може статися диво — вони перетворяться на реальнiсть. 
Саме такими були мрiї славетного українського Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка, самого народного з поетiв, що колись жили 
i писали в Українi. Саме тому значна частина його мрiй надихала українцiв на боротьбу за незалежнiсть i демократiю i знайшла своє втiлення у створеннi нашої незалежної держави — України. I саме тому iм’я Тараса Шевченка зараз носять мiста, села, вулицi, пiдприємства та заклади освiти, його пам’ятники стоять майже в кожному мiстi й бiля них завжди лежать свiжi квiти, а визначнi дати його життя урочисто святкують щорiчно тисячi людей. 
Усе знесла й перемогла 
його любовi сила. 
Того великого вогню 
i смерть не погасила. 
Цi вiршi Лесi Українки були написанi 1911 року з нагоди 50-рiччя дня смертi Тараса Шевченка. Її пророкування справдилося — смерть поета не згасила в серцях людей вогонь, запалений його вiршами. Але здiйснилися й пророкування самого Шевченка. 
«Нащо здалися вам цари?» — запитував поет. На сьогоднi царська влада вже не iснує. 
Розкуються незабаром 
Закованi люде… 
Вже кiлька поколiнь зросло, не знаючи жахiв неволi, коли однi люди вважалися власнiстю iнших. 
…якби не осталось 
Слiду панського в Украйнi! — 
мрiяв Шевченко. Немає бiльше панщини, немає гнобителiв-панiв, що запрягали колись «людей у ярма» у прямому значеннi цього слова. 
I спочинуть невольничi 
Утоменi руки, 
I колiна одпочинуть, 
Кайданами кутi! — 
писав колись поет, а зараз навiть майже забулося, що у вiршах йдеться не про художнiй образ: i неволя, i кайдани були частиною тодiшньої реальностi. I не в образному, а в буквальному значеннi колись знiмали «латану свитину… з шкурою». 
Сьогоднi ми можемо вжити цi образи лише у переносному значеннi. Сьогоднi важко навiть уявити, що усе це колись-то булонасправдi. Невiрно, що нiчого не мiняється в суспiльному життi! Ми просто через дрiбнi негаразди забуваємо iнколи, наскiльки страшним був ранiше свiт. Можливо, прогрес iде повiльнiше, нiж хотiлося б, але вiн iде. 
Конституцiя гарантує нам усiм рiвнiсть прав, i якщо хтось каже сьогоднi, що нiби цiєї рiвностi нема i досi, можна нагадати про минулi часи, коли рабство було законодавчо закрiплене, i порадити перечитати шевченкiвськi вiршi. 
Вже розчинилися дверi «тюрми народiв». Не мовчить бiльше «на всiх язиках» все «вiд молдаванина до фiнна». На повну силу, рiзними мовами звучать голоси народiв, що колись були поневоленими. З’явилися на полiтичнiй картi свiту новi держави, що були ранiше колонiями. I наша Україна, що зазнала гноблення i польської шляхти, i росiй-ського царизму сьогоднi входить до складу найбiльших мiжнародних органiзацiй як повноправний член. 
I на оновленiй землi 
Врага не буде супостата, 
А буде син, i буде мати, 
I будуть люде на землi. 
Вiльнi люди на вiльнiй землi — це те, що вже є сьогоднi. 
У всьому цьому є внесок самого Шевченка. 
Вiн писав i боровся. Вiн мрiяв, i його мрiї збирали людей пiд свої прапори, об’єднували для подальшої боротьби. Люди читали його твори, i починали помiчати, що й у них: 
…виросли крила, 
Що неба достане, коли полетить. 
Звiсно, не все ще iдеально в нашому життi. Але дуже багато змiнилося з Шевченкових часiв на краще, i мiнятиметься й далi, якщо ми самi не зупинемося. 
Роботящим умам, 
Роботящим рукам 
Перелоги орать, 
Думать, сiять, не ждать 
I посiяне жать 
Роботящим рукам! 
Саме «роботящим умам» i «роботящим рукам» пiд силу досягти своєї мрiї. 
Те, що ми маємо сьогоднi, тодi здавалося чимось нездiйсненим, але Шевченко вiрив попри все у краще майбутнє. Нам треба вчитися у нього такої вiри, тодi те, що здається далеким i нездiйсненим зараз теж стане дiйснiстю завтра. 
«В сiм’ї вольнiй, новiй» ми маємо значно бiльше можливостей для цього. Головне — не втрачати надiї, як не втрачав її Шевченко. Тодi все буде! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Кiт у чоботях» — мiй улюблений твiр Миколи Хвильового
Микола Хвильовий — людина трагiчної долi. Власною рукою вкоротив вiн собi вiку, не змирившись iз невiдповiднiстю реального життя iдеалу, у який вiн вiрив. Але живуть його твори, оригiнальнi, самобутнi, стилiстично незвичнi, часом навiть важкi для сприйняття. Його талант не схожий на iншi, й саме цим особливо цiнний. 
Читаю його поезiї, оповiдання… I раптом: «Кiт у чоботях». Початок: 
«Гапка — глухо, ми її — не Гапка, а товариш Жучок. Це — так, а то — глухо. 
А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати, вишивати золотом або срiблом.» 
Яке дивне вiдчуття слова! А яка поезiя свiтосприйняття! Та щось не схоже на початок казки. Так воно й є: перед нами не казковий кiт, а жива, конкретна людина, жiнка, куховарка i воїн, мати i секретар парт’ячейки. Ось як виразно й оригiнально змальовує Хвильовий її портрет: 
«Кiт у чоботях — це товариш Жучок. От. 
От її одiж. 
Блуза, спiдничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи… 
Блуза колiр «хакi», без гудзикiв… 
Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо…» 
Цитату, звiсно, можна продовжити, але й цих рядкiв достатньо, щоб зрозумiти, яка вона. Ще ми можемо дiзнатись, що очi у неї «теж — жучок», що голова — голена «не для люди, а для походу, для простору», а носик — кирпатенький. 
«Це тип: «Кiт у чоботях». Знаєте малюнки з дитинства: «Кiт у чоботях»?» 
Трагiчна доля цiєї жiнки. Бандити повiсили на лiхтарi її дитину, тодi «товариш Жучок» залишилась у вiйськах революцiї. 
В радянськi часи було створено багато образiв героїв революцiї, справжнiх i фальшивих. Хвильовий дає свiй, зовсiм iнший варiант образу. Вiн не iдеалiзує свою героїню, але й не хулить огульно, вiн пiдходить до теми саме як чесний художник, а не iдеолог, що вдає з себе письменника i зображує персонажiв «хорошими» або «поганими» згiдно зi своїми полiтичними переконаннями. 
«А втiм я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, а хочу написати правду про неї — уривок правди, бо вся правда — то цiла революцiя». 
М.Хвильовий називає таких, як Гапка Жучок, «муравлями революцiї», надiляє їх епiтетом «сiренькi», але не зневажає їх. На його думку, кiт у чоботях з казки комiчний, «Але вiн дуже теплий». 
М. Хвильовий — прихильник неоднопланового сприйняття подiй i явищ. В усьому вiн прагне бути об’єктивним. Його дратує бюрократизм Жучка, як секретаря парт’ячейки, безглуздiсть дискусiй, що проводяться мало не щодня i в примiтивнiй формi, але вiн i поважає прагнення «кота у чоботях» до знань (хай у невдалiй формi). «Нам треба за рiк-два, три вирости не на вершок, а на весь сажень», бо поки що «у нас — темнота». 
Не слiд забувати, коли саме це писалося. Навiть просте бажання сказати правду, вiдмовитись вiд iдеалiзацiї революцiї та усього, що було пов’язане з нею, не кажучи вже про образи комунiстiв, було ризиком, часто — смертельним. Це — смiливий твiр. Лише для того, щоб процитувати народний афоризм «… треба бути начеку i не забувати про чеку» (чк), необхiдно було мати неабияку мужнiсть. 
Ми можемо мати рiзнi полiтичнi переконання, можемо не погоджуватися з переконаннями i самого письменника, але поважати його за бажання правдиво передати власне бачення — необхiдно. Одне це робить цiкавим «Кота у чоботях», але цим не вичерпуються якостi цього твору. Бо крiм iдейного змiсту є ще й високий талант (чи не вiн спонукав Хвильового шукати правду?). 
Читаючи його твiр, ми можемо вiдчути i холод зимових ночей у степу, коли зупиняється паровоз i треба шукати дрова, i нiжнiсть теплих лiтнiх вечорiв. I горе Жучка ми вiдчуваємо, i її моральну чистоту. Особисту, бо душа людини, як правда, теж стоїть над усiма обмежени ми полiтичними переконаннями. 
А ще менi подобається, що автор не повчає, а розмовляє з читачем, як з рiвнею, вiн весь час закликає: «Думайте!» 
Отже, скажу вiд щирого серця — це хороший твiр, «степова бур’янова пiсня цим сiреньким муравлям». Тому я можу назвати його своїм улюбленим твором Миколи Хвильового. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Скажіть, хто з вас хоче, щоб до нього люди ставилися будь-як? Особисто я, стараюся до кожної людини відноситися з повагою і якоюсь не підробленою увагою. Я не кажу, що мені завжди це вдається, але успішність цього полягає в одному понятті – щирість. Так давайте сьогодні спробуємо по-роздумувати, протягом цієї короткої статті, що таке  та щирість, в чому  вона полягає? Щирість – так як  побачити її можна кругом себе кожного часу, так і не можливо не помітити ту ситуацію в котрій її немає. На мою думку, щирість – це  та ситуація в житті, коли ти відносишся до людини, яка біля тебе так – неначе ти не спілкуєшся з якоюсь іншою людиною, а з самим собою, приділяєш стільки уваги – скільки хотів би отримати сам. Щирість – це така річ, яку неможливо не відчути, але коли її немає – неможливо змиритися.

Нам, людям, щирості варто повчитися в наших друзів менших, звернімо нашу увагу на  таких прекрасних  створінь-птахів як лебеді та голуби. Під сяйвом їхньої вірності неможливо не помітити щирості, адже жоден із них ніколи не може зрадити своїй щирості до своєї другої половини, коли один із пари за яких не будь обставин помирає, інша половина пари щиро дотримує  вірність своїй половині.

Отже, щирість – це та риса людських відносин, яка робить їх справжніми і дарує в них тепло, яке повинно бути в кожного.