Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Красномовство — вміння гарно відтворювати свої думки. Іноді красномовство слугує засобом для маніпуляції. Існує багато психологічних прийомів, щоб впливати на інших шляхом красномовства. Гарно висловивши свої думки, людині можна нав’язати свою думку і вплинути на її рішення. Варто пам’ятати, що красномовство не повинно переростати в демогогою, фундамент якої є саме красномовство. Щоб побачити на практиці можна привести такий приклад: політики дуже часто переконують нас в чомусь, а перемагає саме той, хто краще доводить нам свою програму, шляхом того ж красномовства. І справжні, найвпливовіщі в історії події здійснилися саме завдяки красномовству й підтримці народу.

Ораторське мистецтво виникло в Елладі, звідти поширилося на Стародавній Рим, а згодом — в новочасну Європу. У братських школах барокової доби риторика (наука красномовства) була обов’язковою дисципліною. До неї входила поетика, що викладалася як один з навчальних предметів “семи вільних мистецтв”. Студентів Києво-Могилянської академії заохочували до написання та проголошення “орацій”, а викладачів — до розробок стилістики. Пізніше риторика втратила своє первісне значення — її почали тлумачити як мовлення зовні привабливе, але позбавлене внутрішнього змісту… Неоднозначно сприймається риторика і сьогодні. Для одних красномовство — суспільна мірка, один із критеріїв оцінювання особистості; для інших — річ маловідома, а то й зовсім незнана.

Щодо мене, то я — за риторику в школі, у вищих навчальних закладах (хай там готують інженерів, космонавтів, вчителів чи програмістів). Бо кожен повинен уміти “красно” говорити, будь-яке питання за будь-яких обставин викласти струнко, логічно, пам’ятливо, переконливо й у гідному виконанні. Для цього треба знати багато — історію і філософію, закони і цивільне право, літературу, мистецтво. І вміти треба багато — встигати стежити за рухами тіла, і за виразом обличчя, і за жестами, і за звуками та відтінками голосу…

І пам’ять треба мати чудову — скарбницю знань. Ловлю себе на тому, що погоджуюся з усіма думками Цицерона — мудрий був чоловік. Чи не так? Кажуть, що кожен із нас в душі трохи поет. А як казав мудрець, “…між поетом і оратором багато спільного: безліч способів прикрашання промови у них схожі й однаково доступні. Правда, поет більш скупий у ритмі й більш вільний у вживанні слів”.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Куліш — митець багатогранного таланту. Він писав прозу й публіцистику, але визнання до нього прийшло, коли Гнат Юра поставив у Харкові драму «97».

Творчість М. Куліша — це багатогранне, загострене зображення побуту українців.

На Україні у перші десятиліття XX століття відбувалися складні соціально-і угруповані процеси, точилися гострі політичні і літературні дискусії. Микола Кути завжди знаходиться у центрі подій, головний герой його твору — українець з походженням, але малорос за своєю суттю. Він типовий «колишній українець», у психіці якого навіки вкоренилося, що все українське — то «третій сорт», і відмовитися від свого, національного — єдиний спосіб вирватися з «плебейського» стану.

Мина Мазайло, службовець тресту «Донвугілля», соромиться свойого «малоросійського» походження. Причину усіх життєвих невдач він бачить у міщеному прізвищі: «Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» Він робить собі нове прізвище серед кількох таких, що звучать «благородно»: Тюльпішов, Розов, Алмазов, і врешті зупиняється на Мазєнін. У цьому рішенні його підтримує дружина Килина Трохимівна, для якої теж чоловікове прізвище, що мого вона носить багато років, «як віспа на житті…» Розпач вчувається у її словах,їх: «Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?»

Абсолютна відсутність національної свідомості, зневага до свого прізвища, батькові характеризують доньку Мини Рину. Вона живе в такий час і в такій і країні, де все це можна швидко змінити, написавши заяву до загсу.Щоб підтримати Мину Мазайла у його рішенні, як на крилах прилетіла з Курська тьотя Мотя — живе втілення великодержавної пихи. Її українофобство, зневажливий тон, коли мова йде про українське, — це ознака міщанського світогляду. 

Твір Миколи Куліша «Мина Мазайло» глядач сприймав як політичну сатиру на міщанство, як критику національної упередженості і великоросійського шовінізму

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Бути добрим, робити добрі справи, допомагати людям – всьому цьому вчать нас з самого дитинства. Всі знають, як треба правильно чинити, але мало хто дотримується цих правил. Люди найчастіше думають тільки про себе і не хочуть допомагати іншим просто так, без якоїсь вигоди. Домагаючись грошей, багатства або роблячи кар’єру, важко бути добрим до оточуючих, от і здається, що їх оточують вороги, і ніхто не поспішає першим налагоджувати відносини. Навіщо ж у такому випадку робити добро?

Роблячи добрі справи безкорисливо, ми допомагаємо комусь поліпшити своє життя, а, значить, міняємо і весь цей світ в цілому. Сама людина змінюється внутрішньо, вона стає кращою, чистішою, і не тільки допомагає іншим, але й виправляє своє життя. Не можна відкладати добрі справи на потім, або думати, що в тебе зараз немає можливості допомогти: кожен може допомогти іншому і трохи змінити світ. Поспішайте робити добро – адже пройшовши повз, ви вже не зможете повернутися і допомогти.

Найчастіше люди виправдовують себе відсутністю можливостей і грошей, а свою злість і погане ставлення до людей – невдачами і труднощами: «от якби у мене був мільйон, а так, що я можу, адже у мене і так все погано: важка робота, маленька зарплата, з чого я буду допомагати?». Але добро – це не сотні витрачених тисяч або допомога всьому населенню земної кулі – допоможи тим, хто поруч з тобою і тоді на землі не залишиться нещасних. Як багато значать для нас добре слово і щира участь і як рідко ми це отримуємо. Не потрібно намагатися допомогти всім і кожному, але турбота про своїх близьких, участь і співчуття друзям, маленькі послуги знайомим і безкорислива допомога чужим людям – це вже сильно змінить наш світ.

Поспішайте робити добро сьогодні, адже завтра ви можете не встигнути допомогти і втратити близьких та рідних, не придбати вірних друзів, відштовхнути хороших людей і перетворитися на нікому не потрібного старого, який бурчить на всіх навколо і тяготиться своїм життям.

Людина — це витвір природи, а природа теж завдячує людині за її бережне ставлення до неї. Зразки пейзажної лірики можна зустріти у багатьох поетів різних часів і народів. Але так поєднати людину й природу, так глибоко знати її, бачити її найтонші нюанси могло не так уже й багато людей. До таких митців можна віднести М. Т. Рильського.

«Мене захопила його глибоко поетична душа, величезна ерудиція, невичерпна любов до всього благородного, нового»,— писав видатний литовський поет Антанас Венцлова. А румунський поет Віктор Тульбуре у вірші «Максимові Рильському» проголошує:

В поезії твоїй знайшов я хліб.

І пахощі трояндового цвіту.

Дійсно, багатогранна творчість М. Рильського зумовлена й надихана трепетною любов’ю до всього справді прекрасного на землі — рідної України, всього світу, до людини, мистецтва, природи, краси.

Ще у збірці «На білих островах» (1910 р.) п’ятнадцятирічний юнак з палкою любов’ю до природи рідного краю описує і повернення з вирію журавлів, і схід сонця:

Цілуйся з вітром, з небом, світом,

Блакитне озеро моє,

Хвилюйсь, не спи, не замерзай

І хвилями ясними грай.

(«Блакитне озеро»)

Саме це реалістичне бачення української природи зачарувало тоді багатьох читачів маленької збірки.

Як точно передає поет настрій людей через природу у вірші «Яблука доспілі». Нерозділене кохання — і «поля жовтіють, і синє небо», і благородство людей, які вміють прощати:

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Гасне кохання, і природа теж імпонує настроєві героїв. Поезію високого філософського роздуму Максим Рильський органічно поєднує з великою поезією праці. Буденні події розкривають у розповіді поета свою животрепетну душу:

Весною ми їздили в поле Візком однокінним старим. Котилися вруна поволі, Гаї зеленіли, як дим,—

починається важкий день орача. Та ввечері в серці зростало відчуття добре виконаної роботи: «І стомлені душі зливались з живою душею землі».

Відчуваєш величезну насолоду, читаючи цикл «Чотири вірші». Пейзажні картини М. Рильського не безлюдні. Радість буття поет бачить у з’єднанні людини з оновленою землею.

І у грізні роки Вітчизняної війни поет-громадянин своїм палким словом доводив свою любов до рідної землі, бо аксіома те, що хто любить природу рідного краю, той патріот своєї рідної землі. У поемі-ораторії «Слово про рідну матір» природа персоніфікована, вона діє, бореться з ворогом:

Гримить Дніпро, шумить Сула,

Озвались голосом Карпати,

І клич подільського села

В Путивлі сивому чувати.

Чи словом зборкати орла?

Чи правду кривді подолати?

Цими риторичними запитаннями автор стверджує, що ніколи фашисти не будуть володіти красотами України. У 1957 році виходить збірка «Троянди й виноград», яка була відзначена найвищою нагородою.

Герої віршів — люди праці, що «в творчість перейшла». Вони люблять натхненний труд на благо Вітчизни, чудову природу рідного краю, вони закохані в квіти, пісні і музику.

Показовим є вірш «Лісник». Звичайна людина, але все-таки і незвичайна, бо закохана у природу, не може бути до неї байдужою. У лісі він щеплює дикі груші з культурними живцями, хоч це і не його обов’язок, але він знає, що через деякий час ці дерева принесуть користь, будуть радувати своїм цвітінням людське око, і «плоди пахучі зірвуть наші діти». Усе це він робить безкоштовно, але це радує його душу.

Вірш «Розмова з другом» написаний трохи раніше (1954 р.), але пройнятий духом збірки «Троянди й виноград».

Природа — це мати, яка дає щедрі матеріальні й духовні дари людині. Розмова з другом-лісом — це промовиста деталь громадянської позиції автора і його закоханості у природу як людини-лірика, високовихованої людини з тонким душевним настроєм.

Срібним шемранням осик. Яка неймовірна спостережливість, любов до природи. І природа людині відповідає тим же, бо вони друзі.

Більше сорока років цьому віршеві, а як злободенно він звучить сьогодні, бо природа-матінка настільки сплюндрована, засмічена, що, мабуть, прийшла вже їй пора помститися за зло, заподіяне людьми. І якби кожен господарник, кожна взагалі людина прагнула перетворити нашу землю в прекрасне і затишне житло, то було б як у поета:

Ми нові гаї посадим,

Щоб земля була весела,

Як веселе птаство в лісі,

Як веселі дерева.

В інтимній, пейзажній, громадянській ліриці М. Рильський завжди вірний своєму кредо: природа — це життя, це насолода для людини, тому й треба натхненно працювати в усіх галузях, щоб віддячити їй за щедрі дари.

І хочеться закінчити твір словами поета:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

У музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве й корисне.

Хай буде так у нас сьогодні, хай буде так і у майбутньому, нехай люди повернуться обличчям до найнеобхіднішого у житті — природи і зроблять все можливе для її збереження.

Краса природи рідної землі надихала багатьох митців на створення визначних шедеврів. Природа, її гармонійна краса і щедрість присутні і в ліриці та поетичному епосі М. Рильського, в його нарисах і оповіданнях. Про роль природи в розвитку літератури та мистецтва поет висловив ряд цінних думок в наукових стаття «Природа і література», «Про людину, для людини». У них митець обгрунтував «благотвірний вплив природи на всі ділянки людського життя».

Рильський з дитинства кохався у природі, працював збагнути її таємниці: Хіба звичайно шелестить трава,

Коли дитина у садку гуляє? Ні! Кожная билинка там жива, Комаха кожна щось розповідає,

І кожна щось розповідає

І кожна грудка сірої землі

Для неї — казка і краса безкрая! Ліричний герой Рильського ніколи не вважав себе «царем природи». Він — її талановита дитина, вірний і дбайливий син, а природа — вічне й невичерпне джерело життя і творчості.

Вона — це мати. Будь же сином, А не естетом.

І станеш ти не папіряним — Живим поетом. З відчуття краси своєї медвяної землі — цієї «хліборобської» народилися в душі поета високі почуття патріотизму й любові до людини, яка своєю працею оживляє, прикрашає землю.

Радість очам серцю приносить і нива білою гречки, і червоній помідори, і молочно-сині поля, і срібло лісової води, і золото стиглої пшениці та осіннього лісу.

У поезії Рильського природа — «храм і майстерня».

Образ билинного багатиря Микули Селяниновича в поезії «Лягла зима» є символом молодої людини, яка, здобувши в місті освіту, повертається в село, щоб своїми знаннями і працею збагатити землю:

Він дасть землі, Микула, новочасний, Незнану міць — процвіте земля І стане лан — як стан злото поясний, І нові вруна випестить рілля. У роздумах про добробут народу митець не продивляє цивілізацію первісній природі, а стверджує, що тільки гармонійне єднання природи і культури стане джерелом людського щастя:

І для тебе, племено земне, І зірки палатимуть і домни, Розіллються ріками скрипки, Килимом простеляться метали. Символ «братерського єднання» ланів і гаїв благоуханих з електричним колом світляним — «ластівки на телеграфнім дроті».

Людина не повинна панувати над природою так, як завойовник панує над чужим народом. Відповідно до законів природи люди мають своєю працею і розумом надавати їй нової, вищої краси.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ти приходиш до мене щоночіВ ту хвилину, як міцно я сплю,Зазираєш в заплакані очі

І шепочеш: не плач… я люблю!..

Я слова твої чую душоюІ крізь сон усміхаюсь тобі,Твої очі горять надо мною

В невимовній, глибокій журбі.

Ти жагуче мене обнімаєш,В тих обіймах я млію вві сні,Поцілунками душу виймаєш,

Вириваєш ти серце мені.

Відкриваю заплакані очі…Навкруги – порожнеча німа.В тишині таємничої ночі

Мого щастя нема як нема…

ІЗ ЗБІРКИ “З ЗЕЛЕНИХ ГІР”, З ЦИКЛУ “ЛІРИКА ІІ”

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Особливою популярністю користувалися історичні твори Андрія Чайковського, Якого сучасники назвали«козацьким батьком*. Він створив низку історичних повістей, оповідань, нарисів: «Козацька помста», «Олексій Корнієнко», «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Сонце заходить», «Богданко», «Полковник Михайло Кричевський», «Перед зривом» та інші. У повісті «За сестрою» змальовано часи татарських набігів на Україну. Ідилічними фарбами оповідач зображує село Самару: ряди білих хатин, городів, садків, посередині Майдан із церквою, довкола частокіл, вартові, бочки зі смолою, український степ, Дніпро. В образах родини Судаків відтворено героїчні характери українців, що ставали січовиками. У пригодницькій повісті «За сестрою» події розвиваються бурхливо. Після набігу на село татар Павлусь втікає до козаків, а його сестра і батьки потрапляють у полон. Незабаром хлопець вирушає рятувати сестру. Отже, створюється ланцюг пригод, випробувань, герой потрапляє у різні скрутні ситуації. Врешті, все закінчується щасливо.

Одним із перших творців «табірної повісті* Був Олександр Гаврилюк, Який в автобіографічній повісті «Береза» (1939) описав сумнозвісну польську тюрму — Березу Картузьку, в якій перебував політв’язень Гаврилюк. Своїм пафосом осудження фашизму повість перегукується з романом німецької письменниці Анни Зегерс «Сьомий хрест» (1941). Персонажі обох авторів витримали іспит на чесність і людяність.

Тематичним, жанровим і стильовим багатством відзначається Драматургія. У річищі символізму і неоромантизму написано п’єси «Гетьман Мазепа» Василя Пачовського, «Поєдинок», «Вербуй» Юрія Липи,«Тривожні дні» Клима Поліщука. П’єси «Посол до Бога», «Голгофа» Григора Лужицького, «Сам-сон», «Ірод Великий» Дмитра Николишина Створені у форматі християнсько-символічного, історико-релігійного сценічного мистецтва. Спостерігається їх тісний зв’язок з драматургією радянської України, з творчими шуканнями Якова Мамонтова, Миколи Куліша, Івана Кочерги.

Українська література на західноукраїнських землях між двома світовими війнами була відкритою до нових художніх тенденцій, що розгорталися в Україні та на Заході. Суцвіття митців і розмаїття їхніх творчих шукань свідчать про пошуки нового, нетрадиційного змалювання світу й людини. З одного боку, митці слова відбили біль і розчарування від втрати Україною соборності, а з другого — оспівували вольову людину, спроможну на активні дії для відродження народу і держави.

Підсумуйте Прочитане. 1. У Яких суспільно-історичних умовах розвивалася Українська література В Західній Україні між двома світовими війнами? Хто з письменників-класиків продовжував творити? Назвіть відомі вам твори Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, написані у цей період. 2. Схарактеризуйте літературні угруповання «Митуса», «Логос», «Дажбог», «Дванадцятка». 3. Яку концепцію світу покладено в основу віршів Богдана-Ігоря Антонича? 4. У чому полягає своєрідність лірики Святослава Гординського? 5. Які модерні повісті написала Ірина Вільде? Які ідеї утверджувала письменниця? 6. Як розвивалася тогочасна історична проза? Хто є творцем української табірної повісті? 7. У річищі яких стильових течій розвивалася драматургія 20—30-х років XX століття на західноукраїнських землях? 8. З’ясуйте значення ї творчості митців цього періоду.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Баган О. Коли серце, як на долоні: Кілька штрихів до ранньої творчості Ірини Вільде //Вільде І. Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти. — Дрогобич, 2007.

Ільницький М. На перехрестях віку // Над рікою часу: Західноукраїнська поезія 20—30-х років XX століття. — Харків, 1999.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Пісня матері. Батьківщина і батьки – найрідніші для дитини люди. Це велике почуття Батьківщини, а з ним і патріотизму формується з раннього дитинства.
Життя нашої країни, морально-політична атмосфера нашого суспільства з юних років живлять людину життєстверджуючими ідеалами, виховують у неї почуття патріотизму, особистої відповідальності за все, що відбувається навколо, за славу й могутність своєї Батьківщини. Як важливо, щоб цією життєдайною силою було пройняте все, що оточує дитину, учня справи школи, гуртка де він займається, кінофільми, вистави, які він відвідує, атмосфера в сім’ї. Як висловився великий Макаренко… «не можна відокремити сімейні справи від громадських. Батьківська активність у суспільстві чи на роботі повинні відбиватись і в сім’ї, сім’я ваша має бачити ваше політично-громадянське обличчя і не відділяти його від обличчя батька або матері. Все, що відбувається в країні, через вашу душу й вашу думку повинне приходити до дітей». У спадщину дітям ми, батьки, залишаємо своє духовне багатство, свої погляди і переконання.

Виховання активної, діяльної любові до Вітчизни, набуття досвіду патріотичної поведінки найлегше відбуваються в процесі поступового залучення людини до справ і турбот Батьківщини. Не так важко виховати людину, яка спроможна відверто захоплюватися навколишніми пейзажами, соковитістю рідної мови, розмахом народної душі, самобутністю національного мистецтва, сучасними досягненнями нашої науки, техніки, спорту (і багато іншого), тому що й насправді варте захоплення. Милування рідним природне. Але Батьківщині потрібні не зворушені споглядальники, а господарі, будівники, захисники.

Якщо ти справжній патріот, то твоя «хата» ніколи не буде «з краю», ти не зможеш бути стороннім спостерігачем на своїй землі. Господарське ставлення до дійсності – перша ознака істинно громадянського характеру. Справжнього патріота треба виховувати. Позиція батьків у житті, їхня власна громадянська активність – перша умова такого виховання.

Я тому так пишу про батьків, що тепер я ще не зрілий в віці, але пройдуть роки і в мене також буде сім’я і будуть діти. І як ми будемо виховувати їх в сім’ї, такими вони будуть громадянами своєї країни. І якщо батьки самі намагаються пройти по життю бочком, краєчком, то і дитина звикає заглушати внутрішній сором і закривати очі на все, що хоча й закликає до її громадянської совісті, але не виходить в офіційно закріплені за нею функції.

Коли людина мислить, так би мовити, буденно, по-обивательськи, то вона, сприймаючи дійсність, веде відлік від себе. Вона визнає факти тим більш значущими, чим ближче вони стосуються її, і тим менш значущими, чим далі вони від її безпосередніх цілей і завдань. І оцінює вона їх знову-таки, насамперед, з погляду наслідків для себе, для своєї сім’ї.

Людина, яка мислить патріотично, обмірковує для себе будь-яке питання в зворотному порядку. І це не тільки висока ідейність, у неї інакше просто «не виходить», це вже спосіб сприйняття інформації. Її перша думка, перша реакція: як вплине подія на загальну справу, чи принесе вона користь Батьківщині, а не визначає оцінку події залежно від тих затруднень, які, можливо, ця подія завдасть їй особисто.

Людина вивчає історію країни – і починає відчувати себе нащадком героїчного минулого. Людина прилучається до мистецтва. З поняттям Батьківщини поєднуються імена її поетів і музикантів, зодчих і художників. Чим більше людина пізнає, тим більше для почуття любові до Вітчизни вона одержує, тим вище вона піднімається – вище і ближче до тієї вершини, з якої перед нею на всю широчінь розкривається Батьківщина у величі її минулого, в кипінні й перемогах сьогоднішнього дня, в її прекрасному завтра.

Для нас молодих і юних, треба вміти стійко й сильно ненавидіти зло, ненавидіти так, щоб черпати в цьому почутті сили для боротьби з ним. Справжній громадянин і патріот відчуває потребу втручатися в життя, перебудовувати його згідно із своїми ідеалами. Він має вміти бачити зло, боротися з ним.

Патріотичне мислення в поєднанні з активною життєвою позицією – ось той ідеал, до якого повинен прагнути кожен із нас. Необхідні розуміння своєї причетності до всього, що відбувається в світі, свідомість особистої відповідальності за все, що роблять люди. Людина, якщо вона думає і живе, завжди відповідає за те, як живе світ, кому й від чого в ньому погано. Ми зобов’язані навчитися цього, тому що немає нічого страшнішого за безумно-байдужу молодість, бо вона породжує байдужо-обачливу зрілість.

Якими ми будемо в майбутньому, ми, 15-ти — 16-ти річні?

Молодим чимало дається, але з них багато й спитають. 
Людина – це не абстракція. Він – ви. Ваш товариш. Ми всі. І ми молоді і юні народжені для того, щоб у загальному строго прийняти на свої плечі світ.
Ми уособлюємо майбутнє на Землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Так писав Василь Андрійович Симоненко — великий син України, її геніальний поет. Він умів любити так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою:

Дядька я вбити зневагою мушу,Тільки у грудях клекоче гроза!Хто обікрав, обскуб його душу,

Хто його совісті руки зв’язав?

Тяжко жилося поетові такої громадянської сили і мужності. Оті «відгодовані й сірі», «демагоги й брехуни» не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду і не прощали.

«…Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться тирани. Не розуміють цього лише убогі душею й мозком», — писав він у своєму щоденнику в останній рік життя.
А похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі:

«Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння, це найстрашніше…»Життя ставало болючим, друзі раптом кудись зникли, росло духовне пригноблення.

…Серце поета навіки зупинилось 13 грудня 1963 року. На 28 літі згасла Симоненкова зоря, та навіки з нами лишилися його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія:

Україно! Ти моя молитва,Ти моя розлука вікова.Гримотить над світом люта битваЗа твоє життя, твої права.Хай палають хмари бурякові,Хай сичать образи — все одноЯ проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Шістдесяті роки нашого століття позначені бурхливим входженням у літературу когорти творчої молоді — В.Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, В. Стуса… Вони по-новому, на противагу «поезії безплідній, як толоці», прагнули осмислити життя, звернулися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Поети-шістдесятники принесли в літературу свіжий вітер суспільних змін, відродили віру в найсвятіші ідеали — добра, любові, правди, справедливості.

Поезія Василя Симоненка несла на собі відбиток думок і сподівань тогочасної молоді. Це звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, вірності. І серед перлин його лірики особливе місце займають вірші про кохання.

Я тебе сприймаю за істину —небо навіть і те рябе.Одчайдушну, печальну, розхристану,Голубу і безжально освистану

І таку я люблю тебе!

Неповторність Симоненкових віршів про кохання — в художньому дослідженні найтонших нюансів почуття: від романтичного захоплення до гіркого розчарування.
Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання:

У весняному сумі ночейЯ чекаю тебе, моя мила,Щоби полум’ям синіх очей

Ти тривогу мою погасила.

Слова кохання прості і зрозумілі кожній людині. Вони звучать по-особливому на кожній мові. Поети ж завжди Оспівують своїх коханих:

ти в життя моє убогеЗіркою яскравою ввійшла.

Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання і чистоти інтимного почуття не може залишити мене байдужим.

Розвели нас дороги похмурі,І немає жалю і гіркоти,Тільки часом у тихій зажурі

Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива.Не вір мені. Бо я брехать не вмію,Не жди мене, бо я і так прийду.

Я принесу тобі свою надію…

Поет завжди лишиться 28-річним. Але його творчість живе, не затьмариться з роками поетична зоря сина українського народ ї й відкритий шлях до наших сердець, до народу, до України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

І. Жиленко говорить у вірші про два світи — земний і небесний. Вона згадує про друзів-поетів, митців, які пішли у вічність. Називає багатьох поіменно, відомих особистостей — Василя Стуса, Івани Світличного, Аллу Горську, Миколу Лукаша та інших. Це когорта митців, яким небайдужа була доля народу, і багато з них постраждали за свої переконання. Поетесі дуже не вистачає їхнього товариства, вона говорить, що «тепер уже нема таких, як ви, — о лицарі печальної подоби!» Настала пора «лицарів неситої утроби», але «це не зробить її мізантропом» (людиноненависником), вона продовжуватиме творити, нести людям своє яскраве й задушевне слово. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість видатного українського письменника М. Коцюбинського «Дорогою ціною» розповідає про важке життя українського народу у XIX столітті. Головними героями повісті є молоді люди – Остап і Соломія, доля яких була достатньо типовою для того часу. Українські селяни, довгі роки перебуваючи у неволі, загнані та знесилені, все ж таки не бажали миритися зі своїм становищем. Знаходилися сміливці, які не бажали до кінця життя залишатися під панським ярмом. Багато селян у ті часи бігло у дальні краї, рятуючись від кріпацтва та знущань, і обирали вони для вільного життя Дунай. Нажаль, і там селяни не могли себе відчувати у небезпеці і спокою, бо пани ловили втікачів, і якщо і не засилали їх до Сибіру, то повертали до маєтку і там ще більше з них знущались. І невідомо, що було краще – загинути, відчувши себе вільним чи залишатися на все життя безправним кріпаком.

Головні герої повісті «Дорогою ціною» дуже кохали один одного, але розуміли, що не отримають бажаного сімейного щастя, залишаючись під владою панів. Оскільки для хазяїнів вони були лише звичайним живим товаром, то сталося так, що закоханих розлучили і Соломію насильно віддали заміж за хурмана. А Остапа пан вирішив закатувати за його сміливі слова, сказані проти господаря. Все це й стало причиною втечі закоханих.

Головною метою парубка було прагнення жити вільно, серед таких же вільних людей, та й Соломія мріяла оселитися десь у вільній слободі, завести господарство та спокійно жити, піклуючись про свій добробут і коханого Остапа. У своїх бажаннях вони були не поодинокі, і не лише вони розуміли, що під паном ці бажання ніколи не здійсняться, а для спокійного та щасливого життя перш за все необхідна воля та свобода вчинків. Цілими родинами селяни бігли від панського знущання і кривди, та в пошуках щасливого життя підтримували один одного. Важким виявився шлях молодих людей до волі. Але й за кордом, де вони сподівалися знайти свободу, їх не чекало жадане щастя. Остапа поранили, потім він і Соломія потрапили у злодійське гніздо до циганів, через що Остап опинився у в’язниці, звідки його планували відправити назад до пана. Соломія просто не уявляла свого життя без Остапа і прагнула його найскоріше визволити. Під час переправи через Дунай вона разом в Іваном Котигорошком спробувала це зробити, але спроба ця закінчилася трагічно. Іван і Соломія загинули.

А ось Остап залишився живий. Пройшов час і він повернувся на берег Дунаю – туди, де хвилі позбавили його найдорожчого, що було в житті – коханої Соломії. На все життя на тілі Остапа залишилися сліди катувань від свого пана, від москалів і турків. Все життя не загоювалася рана на його серці, до кінця днів його душа залишалася порожньою, бо не було поряд Соломії. Дуже самотнє і гірке життя прожив самотній Остап, чекаючи, доки його душа не з’єднається з душею нареченої.

У всі часи люди прагнули жити у свободі, прагнули будувати особисту долю за своїм порозумінням, а не за вказівкою господарів. І зараз можна привести безліч прикладів прагнення до волі і незалежності, які доводять необхідність особистої свободи, бо лише в цих обставинах людина буде спроможна гармонійно розвиватися і будувати щасливе майбутнє. Одним із таких прикладів і є доля Остапа і Соломії із повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною».