Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Упродовж всього твору Леся Українка показує поета у тісному зв’язку з життям і боротьбою свого народу. У своїх піснях поет відображує думки і погляди трудящих мас, і тому його пісні «розходяться по світу стоголосою луною».

Поет любить народ і віддає йому свій великий талант. Живучи серед народу, він ніколи не буває самотній. До нього в убогу хату раз у раз приходила молодь слухати пісні. Зв’язок з народом надавав поетові сили і натхнення для творчості. Своєю відданою працею для трудящих він заслужив у них велику повагу і довір’я. Народ уважає його своїм ватажком і під його проводом іде на повстання проти панів:

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважний лицар…

Леся Українка показує поета як людину волелюбну і сміливу. Він гордо і незалежно поводить себе з паном, не схиляється перед його владою і силою, відмовляється від багатства і слави, які пропонує йому Бертольдо:

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Він не скоряється й тоді, коли граф загрожує йому в’язницею.

Леся Українка перша в тодішній літературі змалювала образ поетаспівця соціальної війни між класами, а не народами.

В образі народного поета-громадянина Леся Українка висловила думку, що поезія повинна служити трудовому народові, допомагати йому у повсякденному житті в боротьбі проти визискувачів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Простежити долю свого народу, ментальність, його життя із притаманними йому побутом, віруваннями допомагає нам фольклор, а також художня література. Саме з цих основних джерел черпаємо ми знання, ту інформацію, яка нас цікавить. Найяскравішим виразником самобутності нашого народу в бібліотеці української літератури є поема «Енеїда» І. Котляревського. Бурлескно-травестійний твір, який є переробкою однойменної поеми Вергілія, завдяки талановитому перу 1.Котляревського, відображенню духовного життя українського народу, його кращих традицій став у нашій літературі неперевершеним шедевром. Глибока народність «Енеїди» проявляється і в картинах побуту, які так чудово подаються живими і талановитими тонами.

Багатими, розмаїтими фарбами вимальовуються у творі народні гуляння, свята, ігри, танці, звичаї і повір’я, народний одяг і хатня обстановка, описані різноманітні справи; українськими назвами найменовані землі, поселення; з щирим замилуванням зображено ігрища, розваги. Цими особливостями насичений увесь твір. Так, після бурі на морі «Еней звелів готовити обід». Столів на .човнах не було, але допомогла козацька кмітливість, і «стіл» був готовий:

• Поклали шальовки соснові,
• Кругом наставили мисок;
• І страву всякую без мови
• В голодний пхали все куток.
• Тут з салом галушки лигали,
• Лемішку і куліш глитали
• І брагу кухликом тягли;
• Та і горілочку хлестали, —
• Насилу із-за столу встали
• І послі спати всі лягли (І част.)

В «Енеїді» згадується і описується стільки страв, наїдків і напитків, що, мабуть, більше, ніж у спеціальній праці з цього питання. Який тут багатий вибір вбрання! Юнона, збираючись їхати до Енона, «взяла шнурівку і спідницю», а Венера, відправляючись до «Зевса на ралець», «взяла очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий». Серед цього яскравого самобутнього калориту України не менш багатою постає картина народного побуту. Це говорить про чудову обізнаність І.Котляревського з етнографією свого народу. Саме це дозволяє читачеві побачити і пізнати народне життя того далекого часу. Тут ми знаходимо докладні описи вечорниць, похорону і поминок, ворожіння і шептання, народного лікування. З «Енеїди» дізнаємося про українські народні інструменти і танці. Так, під час опису бенкету у Дідони:

• Бандура горлиці бриньчала,
• Сопілка зуба затинала,
• А дудка грала по балках;
• Санжарівки на скрипці грали,
• Кругом дівчата танцювали
• В дробушках, в чоботях, в свитках.

Троянці вміють хвацько «садити третяка», гопака, гайдука. Вони знають багато пісень.

• Про Сагайдачного співали,
• Либонь співали і про Січ…

З якою щирістю та природністю автор твору описує потойбічний світ — пекло і рай, куди потрапляли душі померлих. А з якою цікавістю відображено вечорниці, які були своєрідною школою на селі, де розкривалася скарбниця людської мудрості. Котляревський з етнографічною точністю описує вечорниці в пеклі, куди Анхіз привів Енея, щоб відгадати юнакову долю:

• Тоді-то в пеклі вечорниці
• Лучились, бачиш, як на те,
• Були дівки та молодиці
• І там робили не пусте:
• У ворона собі іграли,
• Весільних пісеньок співали,
• Співали тут і колядок:
• Палили клоччя, ворожили…
• Загадували загадок…

Всі картини потойбічного світу є живою панорамою народного життя. Разом із цим І.Котляревський відбиває народні погляди і . ставлення до подій і явищ, до самих себе.

• Картини життя і побуту змальовані Котляревським на основі глибоких знань свого народу. Про це автор сам зізнається:
• Піду я до людей старих,
• Щоб їх о пеклі розпитати,
• І попрошу їх розказати,
• Що чули од дідів своїх.

Отже, твір є глибоко народним, через що і користується такою популярністю серед читачів різного віку і в усі часи.

Читати вірш Дмитро Загул – “Ти приходиш до мене щоночі…”

Д. Загул досі залишається належним чином не поцінований насамперед тому, що його ім’я звично асоціюється з символізмом, течією, що, як вважалося, не мала виразного національного обличчя. Літературознавці (саме літературознавці, а не критики 20-х років), довго вагаючись, чи був взагалі той український символізм, врешті визнали його однотонним і нецікавим, вкрай декадентським («не довіряв розумові, уникав злоби дня, обертаючись у колі снів і візій»), містичним, лірико-споглядальним, далеким від драматичних колізій власне філософсько-естетичної концепції символізму. Окрім того, критикуючи естетство, тривалий час дослідники зовсім не брали до уваги, що символізм — це філософсько-поетична школа, яка покликана виразити певний умонастрій і світосприймання, що символ-образ має відтворити водночас реальний, матеріальний смисл явищ і його ідеальну заданість, сакралізовану дійсність. Це вимагало звернення до людського духу, це і робив поет-філософ Д. Загул.

Про самого поета маємо скупі дані. Народився 28 серпня 1890р. у с. Мілієві Вижницького повіту на Буковині в сімї напівспролетаризованого селянина. Рано осиротів. На кошти місцевого вчителя, який помітив у хлопчині неабиякі здібності, навчався в Чернівецькій гімназії, згодом — на філософському факультеті Чернівецького університету. В лютому 1915р. Д. Загул був вивезений до Росії разом із іншими громадськими заручниками під час відходу російської армії. Згодом утік в Україну. Працював санітаром, канцеляристом, бухгалтером, співробітником видавництв, наросвіти, сільським учителем. Писати почав ще гімназистом, заохочуваний О. Маковеєм та Б. Лепким. Виданням газети «Нова Буковина» вийшла перша поетова книжка «Мережка» (1913), але сам автор вважав дебютною збірку «З зелених гір» (1918) — завдяки їй здобув певне літературне ім’я.

Для нас ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли Д. Загул почав «вростати» у метафізичну схему символістської теорії. Назвавши такий символізм «поміркованішим, прим’якшеним і до певної міри філософічним», Я. Савченко слушно зауважив: «…фігурально висловлюючись, бореться в поетові «небо і земля». І небо його вабить, але й земля солодка».

Якщо більшість віршів збірки «З зелених гір» написані під впливом рідного оточення (принаймні західноукраїнські мотиви звучать тут дуже виразно), то на «чужині», в Наддніпрянській Україні, поет створює збірку «в одному настрої» з досить промовистою і водночас туманною назвою — «На грані» (1919). О. Білецький назвав її однією з найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики.

Відкидаючи поширені свого часу звинувачення поета в «породжених запереченням дійсності… мотивах індивідуалістської ущербності», згадаймо натомість історичне тло, на якому писались ці вірші. Про «сторозтерзаний Київ» казав П. Тичина, М. Семенко тоді писав: «З перерізаним горлом і захололим осміхом губ Я стояв І куди рушити не знав…» Подібною була й реакція Д. Загула на драматичні події 1919-го:

Вороногривий кінь

Махнув розхристаним хвостом.

На землю впала чорна тінь,

Лежить земля хрестом.

Хрестом —

З опльованим Христом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Здригнулася блакить.

Така чудна, така чуйна!

Куди? Куди той кінь летить?

Невже ж це знов війна?

Війна —

Сумна старовина!

Не забуваймо й іншої обставини. Д. Загул здобував освіту на філософському факультеті й був добре обізнаний із філософією Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, Е. Канта, з основними положеннями трансцендентальної логіки, — ці теорії, поза всіляким сумнівом, відбилися у філософських абстрактних міркуваннях збірки «На грані»: «На грані вічного нічого, — Думок нема. Німий язик, німа розмова, Душа німа»; або: «Ми тінь… Ми тінь людей, що були. Їх відбитка одна».

Безперечно, в таких віршах Д. Загул перегукувався не так з ортодоксальним символістським світовідчуттям, як з релігійно-містичною («теургічною») лінією російського символізму, теософською філософією.

Численні рецензії на збірку засвідчили, що в 20-ті роки її сприймали схвально і поважно, зовсім не так, як у наступні десятиліття. Філософська лірика збірки «На грані» звучить глибоко й своєрідно, подібно до, скажімо, символістських картин М. Чюрльоніса — «Істина», «Думка», «Похорон» тощо.

Якої ж поетичної трансформації зазнає далі Дмитро Загул? Він «з поета романтичного, символістського в розумінні вузькому, грунтовно переродився в справді пролетарського поета», пройшов шлях від символізму до соціалістичного реалізму, — і тоді, і пізніше писалось про творчий «злам» Загула в тому ж типово більшовицькому ключі. Сам поет, мабуть, пишучи вірш «Порозпліталися гірлянди», й гадки не мав, як символічно щодо його власної ідейно-естетичної еволюції пролунають такі рядки:

Треба пірвати ті вінки

З білих лілій і білих бігоній,

Хай розвиваються наші квітки

Втіхи, безумно червоної!..

Вибір зроблено: в поезію Д. Загула стрімко вривається «жовтневий вихор». Третя збірка «Наш день» (1925) засвідчила народження поета-романтика революції. Змінюються не лише ідейні обрії, проблематика, а й жанрово-стильові особливості його віршів. Часом надуживаючи ура-революційною риторикою, він створює сповнені соціального оптимізму гімни-прокламації, декларує загальноприйняті погляди на дійсність і мистецтво зокрема.

1927р. вийшла підсумкова збірка поезій Д. Загула «Мотиви» (з передмовою О. Білецького). У ній поет цілком виявив себе як апологет нової доби. Це знайшло вияв у порадах, на кшталт:

Візьми число щоденної газети —

Там тисячі не виспіваних тем

(«Даремно ти турбуєшся, поете!»)

Д. Загул присвячує будівництву Дніпрогесу поему «Геліополіс» (1927); пише цикл «Туга за рідним краєм» — сподіванки на близьке возз’єднання буковинців з Україною. Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала із мріями. Так чи так, а після згаданої збірки окремі книжки Д. Загула уже не виходили, він редагує альманах «Західна Україна», пише критичні статті, перекладає. Д. Загул інтерпретував українською мовою таких німецьких митців, як Гете, Шіллер, Гейне, Бехер…

Слід сказати, що помітно виступав він і як критик та літературознавець. Досить назвати його статті «Спад ліризму в сучасній українській поезії», «Зріст і сила творчості П. Тичини», підручник з теорії поезії «Поетика» (1923). У 1930р. він підготував і видав із своєю передмовою збірку творів В. Кобилянського.

Та як член літорганізації «Західна Україна» він уже 1933р. зазнав безпідставного звинувачення в націоналізмі і був репресований. Відбував заслання на Колимі. За останніми даними, відбувши десятирічне ув’язнення, одержав додатковий термін і помер від серцевого нападу влітку 1944р. на Півночі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко — наш славетний земляк, автор багатьох прозових і драматичних творів українською й російською мовами. Його повість «Маруся» — перший український прозовий твір, написаний живою народною мовою. За жанром це сентиментально-реалістична повість. Автор розповідає про життя простолюду так, що. викликає щире співчуття, розуміння проблем, які стоять перед цими людьми.

В основі сюжету повісті лежить історія нещасного кохання сільської дівчини-красуні Марусі й парубка Василя. На перепоні їхнього одруження стала багатолітня солдатчина. Батько Марусі не дав згоди на те, щоб дочка побралася з Василем, справедливо домагаючись, щоб парубок відкупився від війська — це й стало причиною страждань і трагедії закоханих. Наум Дрот говорить Василеві: «Як прийде набор — то тобі лоба забриють, бо ти сирота. А що тоді буде з Марусею, — ні жінка, ні удова, звісно, як солдаток шанують…» Батько, знаючи, яке життя в солдаток, не бажав такого своїй єдиній дочці, бо насправді-любив її всім серцем. Однак прагнення батька відгородити свою доньку від нещастя призвело до трагедії. Не дочекавшись повернення Василя, Маруся захворіла й померла.

У творі виразно помітні елементи сентименталізму — художнього методу, популярного в європейських літературах того часу. Він полягав у чутливому, сльозливому змалюванні подій і героїв у творах. Елементи сентименталізму відчутні й при змалюванні головних героїв повісті. Вони у Квітки-Основ’яненка ідеалізовані, наділені всіма можливими чеснотами. Маруся — це ідеал дівочої краси, її зовнішність змальована у фольклорній традиції: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, ‘носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані». Приваблива зовнішність поєднується із внутрішньою красою дівчини: вона добра, працьовита, розумна, слухняна, богобоязлива. Такою вона є й на думку односельчан: «Левко розповів, яка ця дівчина багата, як її батько любить, а вона байдужа до розваг і гуляти на свята не ходить.. Згадав і про те, яка Маруся роботяща: добре шиє, пряде, варить і пече, а мати її сидить та відпочиває».

Автор, описуючи Марусю, зауважує, що білу сорочечку дівчина сама пряла й вишивала. Такими ж чеснотами наділений і Василь. Герої зустрілися на весіллі й не могли очей одвести один від одного. Однак сором’язлива, богобоязна дівчина сказала, що більше не буде з Василем потайки зустрічатися, бо це вже гріх. Любов Василя й Марусі не знає зради, глибокі й сильні почуття призводять до загибелі героїв. Таке ідеальне кохання, сильні почуття й трагічний фінал є елементами сентименталізму.

Водночас, «Маруся» .- це й реалістичний твір. У реалістичному плані змальований батько Марусі — Наум Дрот, хоча його образ теж певною мірою не позбавлений ідеалізації. У своїх вчинках він керується реалістичними мотивами. Незгода видати заміж дочку за Василя пояснюється небажанням батька бачити Марусю солдаткою. Реалістично змальовані в повісті побут і звичаї українського села, Велике місце в творі займають фольклорно-етнйграфічні елементи, описи зовнішності героїв, інтер’єру, народних свят та звичаїв. Г. Квітка-Основ’яненко детально та яскраво змалював українські обряди сватання, весілля, поховання молодої дівчини.

Твір написаний живою, розмовною мовою, насичений епітетами, порівняннями, прислів’ями, зменшено-пестливими формами, у ньому щедро використовуються скарби українського фольклору. Завдяки цим якостям повість посідає гідне місце в українській літературі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як змінити світ на кращий ? Мабуть , на цю тему замислювався  кожен . Я думаю , що світ може стати кращим , тільки якщо кожен із нас стане кращим , якщо всі знайдуть собі спільну мету і сумісними зусиллями будуть досягати ії . Світ можна почати покращувати саме з себе . Стати добрішим , допомагати іншим .Нам стане жити легше, світ може стати кращим не для всіх , але хоча б для одного , с того все і почненться , одна посмішка , одна розмова і людина може стати зовсім іншої думки про світ , адже хто як не ми допоможем один одному стати кращим ? Світ стане кращим , якщо прості речи ( не кидати сміття на вулиці , не порушувати правила дорожнього руху) стануть виконувати . Ми можем кожен раз говорити собі :» Але ж інши порушують, чому я один буду робити не так , як всі , чому я зобов язаний притримуватись , якщо б всі разом , це інша справа .» . Але в цьому і проблема. Всі так говорять собі , всі бояться почати саме з себе , боїться , що його не зрозуміють ,або просто не хоче виділятися цим . Люди ніколи не зроблять світ кращим , якщо не почнуть з себе . не обоїязково змінюватись всем одразу , буде вдосталь хоча б  двадцять п ять відсотків і вже буде набага то краще , світ стане кращим .

Можна зробити висновок : світ кращим стане тільки, якщо кращим його зробимо ми.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Людина стає великою тоді, коли вона ліпше за інших розуміє потреби свого часу й намагається докласти максимум зусиль для плідної роботи. Але часто ця велич помітна на відстані років, можливо, навіть епох. А сучасники, які близько знали цю людину, часом навіть не усвідомлювали цього, як писав Шевченко: «їм байдуже — панам жито сіють». Але народ ніколи довго не може жити в розлуці з істиною. Він нікому не дозволить зловживати його терпінням. Неминучі зміни, і цей закономірний наслідок зусиль цілого народу усуває з дороги все. І знаходяться герої, які не мовчать, які висловлюють начебто своє, а насправді те, що болить рідному народові, цілій країні. Серед багатьох своїх героїв народ уже давно виділив ті постаті, які багатьом поколінням будуть слугувати взірцем. До таких людей я зараховую Василя Стуса, на якого мені б дуже хотілося бути схожим. Це насправді так складно, що сучасній нормальній людині осягнути вже неможливо. Чому? Мені здається, що сьогодні взагалі не говорять про принципи, про не зраду ідеї, про відданість рідному народові й служінні йому. Таким був нескорений Стус. Натомість прийшов усеосяжний практицизм: «Після мене — хай і трава не росте!» Таких, яким був Василь Стус, — я не знаю нікого. Оце людина! Ним будуть пишатися правнуки й наступні покоління, бо бути чесним перед собою — виявляється надзвичайно складним завданням. А для майбутнього — це надзавдання. Та все починається із якихось перших кроків. Наприклад, не дозволяти себе принижувати ні за яких обставин, не принижуватися самому, мати почуття власної гідності, що б то не сталося. Здається, все просто, та виявляється, що Василь Стус, приміром, заплатив за це дуже високу ціну — власне життя.

Я дуже хочу, щоб мої життєві принципи були для мене дороговказом, як і для Василя Стуса, і тоді я зможу відчути, що я в цьому житті багато можу зробити й втілити ідеї в життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Знесилений хворобою та втомою, мріяв про відпочинок серед природи Михайло Коцюбинський. Його душі була необхідна перерва, під час якої він зміг би набратися сил для подальшої праці. Його новела «Intermezzo» розповідає про відпочинок серед чудової природи. В образі ліричного героя цього твору легко можна впізнати самого Михайла Коцюбинського. Цей великий майстер художнього слова не писав — він творив. Його повісті, оповідання, новели — дуже яскраві твори. За кожним словом видатного українського прозаїка постає нота. Слова збираються у твір, а ноти — в мелодію. Тому Коцюбинський не просто письменник, він музикант, художник, що створив симфонію прози, в якій відчувається сила кольорів і звуків. Життя людини… З чим тільки його не порівнювали! А у Коцюбинського, на мій погляд, життя — це якийсь великий музичний твір, мабуть, опера. Бо як же інакше можна пояснити наявність «Intermezzo», невеличкого музичного твору, що виконується між частинами опери. В перекладі з латини «Intermezzo» означає «перерва» або «перепочинок». Письменник вклав у цей музичний термін інший зміст. Хоча «Intermezzo» і залишається перервою, але не для настроювання скрипки, а для відпочинку душі. Читаючи новелу, я чітко уявила собі стан ліричного героя. Хто з нас не знаходився в такому настрої, коли не хочеться нічого, крім спокою? Для того щоб позбутися роздратованості, втоми, потрібен відпочинок. Тому ліричний герой залишає місто, разом з його турботами та громадськими справами. Їх замінюють ниви, жайворонок, поле, небо, «сонна вода у криниці». Щодня митець поспішає опинитися віч-на-віч з природою, красою якої він милується, силою якої напувається. Природа бере неабияку участь у розвитку сюжету. Вона супроводжує ліричного героя, гармонує з його переживаннями і думками. Коли вперше він опиняється серед природи, то чує «велику тишу». Але далі поступово з’являються різні поголоси і «тиша» зливається з «симфонією полів». Михайла Коцюбинського називають Сонцепоклонником, тому не дивує читачів те, що ліричний герой більш за все любить сонце, яке для нього є символом добра і любові. Коли митець жив у місті, він не помічав сонця, тому атмосфера на початку твору похмура. Але ось сонце з’являється у житті героя, надає іншого смислу його буттю, змінює настрій, погляди.

Коли я прочитала новелу «Intermezzo», зрозуміла, що людині необхідно постійно «спілкуватися» з природою. Мала дитина втішається тільки біля матері, люди знайдуть спокій тільки серед природи, бо вони — її невіддільна частина. Я вважаю, що Михайло Коцюбинський був тонким психологом, великим знавцем людських душ, бо тільки пісьменник, наділений таким даром, міг так багатогранно зобразити внутрішній світ людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дитинство Роман Завадович провів у селах Плісняни, Присівці (тепер — Зборівського району) та Ремезівці (нині — Золочівського району Львівської області). Закінчив початкову школу в Присівцях, Вчився у гімназіях Золочева й Тернополя. Великий вплив на нього справили Іван Франко, з яким упродовж трьох років — у 1912 — 1914-му під час вакацій у Криворівні мешкав під одним дахом, а також фольклорист та етнограф Володимир Гнатюк.

Здавши 5 червня 1920 р. іспит зрілості у Тернопільській гімназії, приїхав у Львів і тут став студентом Українського таємного університету. Опісля студіював (з перервами) славістику у Львівському державному університеті (закінчив у 1938, магістр філософії). Під час студій належав до «Гуртка студентів-українців» та до літературного об’єднання «Листопад (літгрупа)». Водночас займався культурно-освітньою працею у селах Золочівщини; засновував читальні «Просвіти», гуртки «Рідної школи» і «Сільського господаря», організовував кооперативи, самоосвітні секції молоді, хори, театральні гуртки, ставив п’єси.

З 1937 р. — постійний співробітник заснованого у Львові журналу для дітей «Малі друзі». У 1939 ?1941 рр. викладав українську мову та літературу в середній школі у Золочеві. Під час німецької окупації жив у Ремезівцях, співпрацював із журналом «Малі друзі» (Краків-Львів). 1944 р. виїхав до Німеччини, жив у різних таборах для переселенців (найдовше — у Бад Верісгофені). Із серпня 1945 до травня 1948 р. викладав українську мову та літературу в таборовій гімназії у Міндельгеймі. Співзасновник (з Б. Гошовським) Об’єднання Працівників дитячої літератури (1947). 1949 р. емігрував до США (м. Амстердам, з 1950 — м. Чикаго).

З часу створення (1954) журналу для дітей «Веселка» співробітничав із ним і входив до його редакційної колегії. Дебютував у літературі віршем «Святий Миколай» у львівському двотижневику «Світ дитини» (15 грудня 1920). Твори публікував під псевдонімами Роман зі Славної, Фортіссімо, Роляник, Володимир Переяславець, М. Маморський, криптонімом М. М. та ін Поезії, сценічні картини та інші художні твори, статті друкував у журналах «Дажбог», «Дзвони», «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна» (всі — Львів), «Сонечко», «Юні друзі» (Лондон), «Євшан-зілля» (Торонто), «Мій приятель» (Вінніпег), «Веселка» (США), «Наше Життя» (Філадельфія), «Овид», «Церковний вісник» (Чикаго), «Вільне слово» (Сідней) та інших, у газетах, календарях, альманахах.

Автор виданих у Львові книг «Князь Марципан» (друге видання — Регенсбург-оселя, 1948), «Рицар Лесь», «Серед ангелів» (усі — 1924), «Казка про царевича Івана», (1925), «Через файку» (1927), «На дворі царя Гороха» (1935), «Живий страхопуд», «Покарані калатьки» (обидві — 1936), «Пісня про княжу Україну» (1938, друге видання — Краків, 1941), а також «Пригоди гномика Ромтомтомика» (Краків, 1940; Сідней, 1955; США, 1957; Торонто — Нью — Йорк, 1964; Чикаго, 1979), «Геть із чортиком», «Діва Марія допомогла» (обидві — Вінніпег, 1951), «Карпатський чарівник» (Чикаго, 1980) та інші.

Автор передмови та історичної повісті Н. Королеви «Quid est verita?» («Що є істина?»; Чикаго, видавництво М. Денисюка, 1961) та її редактор. Редактор книжкових видань у видавництві М. Денисюка у Чикаго, редактор мови журналів «Овид», «Церковний вісник», «Лікарський вісник», «Інформаційний вісник» та інших періодичних видань, брав участь у редагуванні радіопередач для дітей.

Надзвичайний професор мови та літератури Українського Католицького Університету в Римі, вів курси з мовознавства у філії цього університету в Чикаго. Викладав українську мову в Школі українознавства (1951 — 1956) та на Педагогічних курсах імені П. Могили. Співзасновник Братства св. Андрея Первозваного в Чикаго, яке згодом надало йому почесне звання «старшого брата». 30 січня 1960 р. Українсько-Американська Молодеча Рада в м. Чикаго відзначила Р. Завадовича Почесною грамотою «за творчу працю для української молоді». 1970 р. з нагоди 50-ліття літературної діяльності Р. Завадовича молодь з Пласту вручила «таблицю вдячності» з дедикацією на металевій дошці.

Під час відзначення в Чикаго 55-ліття літературної творчості Р. Завадовича (27 і 28 березня 1976) засновано спеціальний фонд для видання творів письменника. За літературну працю на користь української визвольної ідеї письменник відзначений медаллю-хрестом від Українського Вільного Козацтва. 22 січня 1978 р. вшанований від Чикагського відділу Українського Конгресового Комітету почесною грамотою «Українця року» — за великі заслуги на ниві української культури. Українська громада Чикаго проголосила шкільний 1980/81 рік роком Р. Завадовича. Статті та спогади Р. Завадовича вміщені у збірнику «Зборівщина» (1985). 1992 р. в Тернополі видана збірка «Три казки» (упорядник Б. Мельничук), куди увійшов твір Р. Завадовича «Про хруща-листоношу, що вмів раду собі дати». 1995 р. теж у Тернополі перевидана книжка Р. Завадовича «Пригоди Гномика-Ромтомтомика» (редактор Б. Мельничук). Того ж року за цим твором у Тернопільському театрі ляльок поставлена вистава «Добродушко» (драматичний варіант Б. Мельничука і Р. Олефір).

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Хто не знає української поетеси Лесі Українки? Ії творчість — це уславлення людини, її духовної краси, її гармонії. І як наслідок роздумів Лесі — поява її Мавки, в якій поєднується і краса кохання, і краса природи, і краса найвищої гармонії природи й людини. Мавка — дочка природи, й живе вона поряд зі своїми «рідними» — Лісовиком, Водяником, Русалкою, Потерчатами, Перелесником. Біль, завданий комусь із її сестер чи братів, —навіть березі — віддається болем у її серці. Мавка просить Лукаша, який хоче наточити з берези соку:

Не точи! Це кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї! У Мавці ніби переплелися і людські, і надприродні якості: вона відчуває в собі живлющу силу від шелесту дерев, від дихання вітрів, і одночасно її почуття — це почуття людини. Навіть очі Мавки поєднують у собі все розмаїття природи:

…тепер зелені… а були,

як небо сині… О! Тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні,
чи, може, карі…

Вона і спить у вербі, а її мова — це ніби дзюрчання струмка. Мавка припала до душі Лукашеві, тому що обидва мають в серцях цвіт, що «скарби творить». Це допомагає їм порозумітися, адже Мавка — все ж таки — лісова дівчина, а Лукаш — людський хлопець. Але грає він на сопілці так. що навіть для цієї лісової дівчини, для якої весь світ здається гармонійно збудованим, його гра видається чарівною. В душі Лукаша поки що існує гармонія, він ще живе під впливом казок та приказок дядька Лева, який є «приятелем» для усіх лісових мешканців. Скільки у дядька Лева добра в душі, він радіє усьому живому! Люблять його лісові мешканці за те, що «заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати». Тоді і Лісовик заклявся, «що дядько Лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому ЛІСІ». І Мавка розуміє, що дядько Лев ніколи нікому не зробить зла, тому що має щире, чуйне серце, тому що не може себе уявити окремо від природи. Він усвідомлює:

Що лісове, то не погане…

усякі скарби з лісу йдуть.  Тягнуться до нього ті, хто вважає так, як і він. тягнуться люди з такими ж щирими серцями, які вірять у єдність людини і природи, в гармонію людини і природи. А сам дядько Лев навіть умирати хоче в лісі, щоб не розірвати те магічне коло: Як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу… отут під дубом хай і поховають… У кінці свого недовгого життя і Лукаш розуміє те. чого завжди учив його дядько: людина і природа повинні жити у злагоді. Але для цього знадобилось Лукашу побувати в шкурі вовка. Зате мати та жінка його не хочуть бачити краси природи, не хочуть чути її «голосів». «Та я б і цілий ліс продати рада», — каже мати Лукаша; за це й були вони покарані силами природи.

Лише Мавка поєднує в собі і людське, і лісове. Саме такою, на думку Лесі Українки, і повинна бути людина — адже і Мавка тепер має душу. Ця гармонія, ця краса буде жити вічно. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростять вербицю, — стане початком тоді мій кінець. Так, образ Мавки житиме завжди, як завжди житимуть, не заважаючи одне одному, а, навпаки, допомагаючи, людина і природа, у вічній гармонії, у вічній любові. І тоді кожна людина, приходячи до лісу, зможе почути голос, який обізветься «шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки». Це буде голос Мавки — вічно живої дівчини-вербиці, яка буде завжди співати: «Грай же, коханий, благаю!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина хоче прожити своє життя недаремно, хоч і розуміє це кожен по-своєму. Нам дано дуже багато, перед нами лежать мільйони доріг. Важко визначити, якою саме піти, чому присвятити свій час та сили. Мені здається, у кожної людини є своє призначення, бо всі ми різні, унікальні. Та є й таке, що об’єднує нас усіх.

Ми всі хочемо мати те, що робить нас щасливими – близьких людей, друзів, затишний будинок, цікаву роботу. Кожна людина прагне досягти успіху. І я вважаю, це цілком можливо, адже кожен з нас має свій власний талант. Інколи в людини не має можливості його розвивати, наприклад, тому що вона обирає якусь непідходящу їй діяльність заради великих грошей чи за наполяганням батьків. Але потім вона напевне пожалкує про те.

А ось людина, яка живе у згоді зі своїм внутрішнім «я», зі своїм покликанням, відчуває себе щасливою. Про це казав ще Г. Сковорода, більш того, все його життя було яскравою ілюстрацією цього твердження. Тож, перше призначення людини – це розкрити свої здібності, свій талант, бо це робить її повноцінною.

На мою думку, ще одне призначення людини – це відповідальність. Чому? Бо людина – найбільш могутня істота на землі. Вона пізнала багато таємниць світоустрою. Проте в процесі цього людство нанесло великої шкоди природі –  було забруднено повітря, воду та ґрунт, знищено багато видів рослин та тварин. Тепер ми маємо відновлювати здоров’я нашої планети, а також зробити так, щоб уся наша подальша діяльність була лише на благо і нам, і навколишньому середовищу.

Життя завжди непередбачуване та готує для нас багато сюрпризів, приємних та не дуже. Пройти крізь усі випробування с гідністю – ото справжнє призвання людини.