Людина — це витвір природи, а природа теж завдячує людині за її бережне ставлення до неї. Зразки пейзажної лірики можна зустріти у багатьох поетів різних часів і народів. Але так поєднати людину й природу, так глибоко знати її, бачити її найтонші нюанси могло не так уже й багато людей. До таких митців можна віднести М. Т. Рильського.
«Мене захопила його глибоко поетична душа, величезна ерудиція, невичерпна любов до всього благородного, нового»,— писав видатний литовський поет Антанас Венцлова. А румунський поет Віктор Тульбуре у вірші «Максимові Рильському» проголошує:
В поезії твоїй знайшов я хліб.
І пахощі трояндового цвіту.
Дійсно, багатогранна творчість М. Рильського зумовлена й надихана трепетною любов’ю до всього справді прекрасного на землі — рідної України, всього світу, до людини, мистецтва, природи, краси.
Ще у збірці «На білих островах» (1910 р.) п’ятнадцятирічний юнак з палкою любов’ю до природи рідного краю описує і повернення з вирію журавлів, і схід сонця:
Цілуйся з вітром, з небом, світом,
Блакитне озеро моє,
Хвилюйсь, не спи, не замерзай
І хвилями ясними грай.
(«Блакитне озеро»)
Саме це реалістичне бачення української природи зачарувало тоді багатьох читачів маленької збірки.
Як точно передає поет настрій людей через природу у вірші «Яблука доспілі». Нерозділене кохання — і «поля жовтіють, і синє небо», і благородство людей, які вміють прощати:
Вміє розставатись той, хто вмів любить.
Гасне кохання, і природа теж імпонує настроєві героїв. Поезію високого філософського роздуму Максим Рильський органічно поєднує з великою поезією праці. Буденні події розкривають у розповіді поета свою животрепетну душу:
Весною ми їздили в поле Візком однокінним старим. Котилися вруна поволі, Гаї зеленіли, як дим,—
починається важкий день орача. Та ввечері в серці зростало відчуття добре виконаної роботи: «І стомлені душі зливались з живою душею землі».
Відчуваєш величезну насолоду, читаючи цикл «Чотири вірші». Пейзажні картини М. Рильського не безлюдні. Радість буття поет бачить у з’єднанні людини з оновленою землею.
І у грізні роки Вітчизняної війни поет-громадянин своїм палким словом доводив свою любов до рідної землі, бо аксіома те, що хто любить природу рідного краю, той патріот своєї рідної землі. У поемі-ораторії «Слово про рідну матір» природа персоніфікована, вона діє, бореться з ворогом:
Гримить Дніпро, шумить Сула,
Озвались голосом Карпати,
І клич подільського села
В Путивлі сивому чувати.
Чи словом зборкати орла?
Чи правду кривді подолати?
Цими риторичними запитаннями автор стверджує, що ніколи фашисти не будуть володіти красотами України. У 1957 році виходить збірка «Троянди й виноград», яка була відзначена найвищою нагородою.
Герої віршів — люди праці, що «в творчість перейшла». Вони люблять натхненний труд на благо Вітчизни, чудову природу рідного краю, вони закохані в квіти, пісні і музику.
Показовим є вірш «Лісник». Звичайна людина, але все-таки і незвичайна, бо закохана у природу, не може бути до неї байдужою. У лісі він щеплює дикі груші з культурними живцями, хоч це і не його обов’язок, але він знає, що через деякий час ці дерева принесуть користь, будуть радувати своїм цвітінням людське око, і «плоди пахучі зірвуть наші діти». Усе це він робить безкоштовно, але це радує його душу.
Вірш «Розмова з другом» написаний трохи раніше (1954 р.), але пройнятий духом збірки «Троянди й виноград».
Природа — це мати, яка дає щедрі матеріальні й духовні дари людині. Розмова з другом-лісом — це промовиста деталь громадянської позиції автора і його закоханості у природу як людини-лірика, високовихованої людини з тонким душевним настроєм.
Срібним шемранням осик. Яка неймовірна спостережливість, любов до природи. І природа людині відповідає тим же, бо вони друзі.
Більше сорока років цьому віршеві, а як злободенно він звучить сьогодні, бо природа-матінка настільки сплюндрована, засмічена, що, мабуть, прийшла вже їй пора помститися за зло, заподіяне людьми. І якби кожен господарник, кожна взагалі людина прагнула перетворити нашу землю в прекрасне і затишне житло, то було б як у поета:
Ми нові гаї посадим,
Щоб земля була весела,
Як веселе птаство в лісі,
Як веселі дерева.
В інтимній, пейзажній, громадянській ліриці М. Рильський завжди вірний своєму кредо: природа — це життя, це насолода для людини, тому й треба натхненно працювати в усіх галузях, щоб віддячити їй за щедрі дари.
І хочеться закінчити твір словами поета:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
У музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве й корисне.
Хай буде так у нас сьогодні, хай буде так і у майбутньому, нехай люди повернуться обличчям до найнеобхіднішого у житті — природи і зроблять все можливе для її збереження.
Краса природи рідної землі надихала багатьох митців на створення визначних шедеврів. Природа, її гармонійна краса і щедрість присутні і в ліриці та поетичному епосі М. Рильського, в його нарисах і оповіданнях. Про роль природи в розвитку літератури та мистецтва поет висловив ряд цінних думок в наукових стаття «Природа і література», «Про людину, для людини». У них митець обгрунтував «благотвірний вплив природи на всі ділянки людського життя».
Рильський з дитинства кохався у природі, працював збагнути її таємниці: Хіба звичайно шелестить трава,
Коли дитина у садку гуляє? Ні! Кожная билинка там жива, Комаха кожна щось розповідає,
І кожна щось розповідає
І кожна грудка сірої землі
Для неї — казка і краса безкрая! Ліричний герой Рильського ніколи не вважав себе «царем природи». Він — її талановита дитина, вірний і дбайливий син, а природа — вічне й невичерпне джерело життя і творчості.
Вона — це мати. Будь же сином, А не естетом.
І станеш ти не папіряним — Живим поетом. З відчуття краси своєї медвяної землі — цієї «хліборобської» народилися в душі поета високі почуття патріотизму й любові до людини, яка своєю працею оживляє, прикрашає землю.
Радість очам серцю приносить і нива білою гречки, і червоній помідори, і молочно-сині поля, і срібло лісової води, і золото стиглої пшениці та осіннього лісу.
У поезії Рильського природа — «храм і майстерня».
Образ билинного багатиря Микули Селяниновича в поезії «Лягла зима» є символом молодої людини, яка, здобувши в місті освіту, повертається в село, щоб своїми знаннями і працею збагатити землю:
Він дасть землі, Микула, новочасний, Незнану міць — процвіте земля І стане лан — як стан злото поясний, І нові вруна випестить рілля. У роздумах про добробут народу митець не продивляє цивілізацію первісній природі, а стверджує, що тільки гармонійне єднання природи і культури стане джерелом людського щастя:
І для тебе, племено земне, І зірки палатимуть і домни, Розіллються ріками скрипки, Килимом простеляться метали. Символ «братерського єднання» ланів і гаїв благоуханих з електричним колом світляним — «ластівки на телеграфнім дроті».
Людина не повинна панувати над природою так, як завойовник панує над чужим народом. Відповідно до законів природи люди мають своєю працею і розумом надавати їй нової, вищої краси.
Свежие комментарии