Збільшити або зменшити шрифт тексту : Народилася 19 вересня 1960 р. в Луцьку в родині філологів. 1968 р. переїхала з батьками до Києва.

Друкуватися в літературній періодиці почала з 1972 р. (вірші).

Закінчила: Київську середню школу №82 (1977), філософський факультет Київського університету ім.Шевченка (1982) та аспірантуру при кафедрі етики і естетики цього ж університету (1986). 1987 р. захистила дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» на звання кандидата філософських наук.

В 1986-1988 рр. викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії ім.Чайковського. З 1988 р. — співробітник Інституту філософії Академії Наук України. В 1992-1994 рр. перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як “запрошений письменник” та Фулбрайтівський стипендіат. Від 1996 р., коли було видано «Польові дослідження з українського сексу» в Україні та «A Kingdom of Fallen Statues» у Канаді, провадить кар’єру професійного літератора. Багато подорожує (див. Календар). Має низку громадських навантажень — Віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової Ради Міжнародного Фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Була зима. Ішов зелений сніг.

За ним — рожевий. Потім — фіалковий.

І раптом протрюхикав на коні

Дідусь Мороз. І загубив підкову.

Та не просту. А золоту. Таким,

на місяць схожим, серпиком лежала, —

аж розгубились в небі літаки,

кричали: «Мама!» —

Й крильцями дрижали.

А я знайшла. Сказала їй: — Світи

тут, на вікні. Щоб все мені збулося! —

Зійшлися і роззявили роти

сімсот роззяв. Стоять вони і досі…

Круг них світився то зелений сніг,

то голубий, то ніжно-фіалковий.

Вони стояли вперто, день при дні, —

зачарувала їх моя підкова.

Що ж, покладу підкову в чемодан,

куплю я шубу. А тоді поїду

в Лапландію. Хоч трішки і шкода,

вже так і буть — віддам підкову Діду.

Оце і все. А сніг звичайним став.

Легкий і рівний, пада, пада, пада…

Роти закрили всі сімсот роззяв.

І розійшлись… І полягали спати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Вона стоїть і дивиться на мене. її погляд м’який, теплий, ніби підсвічений якимось яскравим світлом. Від неї йде доброта і ще… ще якась безпомічність. 
     Мама… матіночка… матуся… Безліч дорогих серцю слів можна сказати про маму. Вона єдина, хто пробачить усе, хто пригорне до себе та захистить у будь-якій ситуації. Ось зараз я стою, дивлюсь на неї і привітно посміхаюсь. На душі така приємна ніжність. 
    
 Матусині губи поступово розпливаються в таку знайому усмішку. От зараз матуся посміхнеться, і в кутиках вуст заграють сонячні зайчики. Я знаю кожну зморшку на її обличчі, кожну рисочку. Роздивляюсь уважніше маму: вона ще молода, в неї русяве довге волосся (в дитинстві я страшенно його скубла, але мама тільки сміялась), невеличкий носик з ледь помітною горбинкою (у мене теж), маленькі, рожеві, завжди усміхнені вуста і найкрасивіші очі в світі. Вони змінюють колір залежно від матусиного настрою. Іноді, коли я принесу зі школи . «10», вони зелені-зелені, коли не помию посуд, вони сірі, з гіркими нотками, які я добре відчуваю. Вони міняться, вони виграють якимось неземним світлом. 
    
 Моя матуся дуже весела, дотепна, жвава. Вона полюбляє одяг спортивного стилю. Джинси і светр — її найулюбленіші речі. Вся її постава видає людину енергійну. У кожному її слові і русі відчувається глибока внутрішня гармонія. Коли вона швидко йде, то її волосся, зібране в «хвостик», кумедно підстрибує. Я дивлюсь на матусю і радію, що в мене така добра, стильна, сучасна мама. Просто найкраща в світі! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Екзаменаційні твори з української літератури. Для мене — та хіба тільки для мене — П.А.Грабовський ототожнюється з ідеальним образом людини, поета, чий героїчний (чистий образ) і величний талант назавжди залишається прикладом людської гідності, душевної краси, благородства й величі.

38 років життя подарувала йому доля, і 20 з них — це переслідування, тюрми, етапи й заслання. Ще з юнацьких літ у нього з’являється бажання «піти на муки за народ, се була якась невідхильна потреба серця». Тематика поезій Грабовського була пов’язана з необхідністю боротися проти того ладу, який зумовив злидні, горе, обездоленість мільйонів.

Поезії «Надія», «До товариства», «Думка тюремна», «Вночі» — художні свідчення глибокої переконаності поета в справедливості визвольної боротьби, розгорнутої кращими синами народу. В поезії Грабовського оспівується борець, якого не можуть звернути з обраного шляху ніякі муки і переслідування. Наче перегукуючись із словом Франкових каменярів, які знають, що щастя, за яке вони ведуть боротьбу, здобудуть тільки їхні нащадки, Грабовський у вірші «Думка тюремна пише»:

• За з’язнем в’язень одстраждає,
• Але настане легкий час, —
• І добрим словом спогадає
• Потомок вільний мертвих нас!

Яка світла і непохитна віра в майбутнє живе в серці героя Грабовського, в серці самого поета! Все це писалося в часи, коли «і в минулому могили, і попереду — хрести», коли, за висловом поета, «як то вельми треба сили, світлу віру понести». Треба було знайти в собі сили, волю, щоб стати дужчим за ворога — і тоді «за годиною прокляття, мук, кайданів та «крові» — прийде жадане панство свободи».

Впевненістю у торжестві «панства свободи» пройнято поезію «Не раз ми ходили в дорогу». Письменник майстерно відбиває суспільний настрій, художньо узагальнює його, переконливо розкриває віру борців у справедливість свого чину — (оптимістична наснаженість) — такі особливості твору. Образ борця за народну волю у Грабовського не має конкретно-індивідуальних рис. Письменник прагне до створення узагальненого образу. Це здебільшого вірш-заклик або вірш-роздум, де розкриваються труднощі борців за народну волю і вказуються шляхи до подолання зневіри. Мужній, стійкий характер борця за народну волю змальовано у вірші «Справжні герої».

• Моя хвала живим, як і помершим,
• Отим борцям за будуче Русі,
• Тим страдникам за друзяків найпершим,
• Що сяють нам у чарівній красі!
• Саме цим героям поет співає хвалу.
• Перед ними я стану на коліна,
• Героям тим подяку я зложу.

Справжні герої — це узагальнений образ борців, які безстрашно йшли в народ в ім’я майбутнього. Справжні герої не бояться мук, страждання, їх справа ніколи не загине, і прийде той час, пише поет, коли «окриють їх колись вінки немручі». Продовженням теми зображення борців за народну волю є поезія — розум «Уперед» Тільки вперед і вперед! Так звучать рядки одного з найкращих віршів П.Грабовського.

• Уперед до звершення замірів,
• Що поклав дев’ятнадцятий рік;
• Скиньмо владу катів-бузувірів,
• Щоб людиною став чоловік!

Це заклик до сучасників скинути «кормигу гидливу», звільнитися від рабського страху, одностайно виступити проти «хижих порядків», проти зла. Автор закликає до боротьби з темними силами реакції тих, «хто не хоче конати, статись трупом гнилим живучи», під владою «катів-бузувірів», закликає до бою святого, до повалення і знищення самодержавства.

Оптимізмом, глибокою вірою в перемогу народу пройнятий цей твір. Це є бойовий заклик борців за народну волю. «Життя — неминуча борба». У кожній строфі вірша відчувається цей заклик і глибока віра в те, що «побачать вбогі України — діти будуче славетне, будуче прекрасне!» Прийдешнє покоління оцінить по заслугах нелегку їхню боротьбу.

• Уперед проти зла однодумно!
• Розрослася ворожа юрба.
• Не гадаймо прожити безсумно
• Бо життя — неминуча борба.

Революційним пафосом пройнято вірш П.Грабовського «Надія», що ввійшов до збірки «Пролісок», Як і поезія «Уперед», цей твір належить до вілюйського періоду життя поета на засланні. Проголошуючи віру в перемогу народу, поет звертається до своїх сучасників зі словом надії. Цим словом і починається вірш «Надія»:

• Не зітхай так безнадійно,
• Скорбних уст не замикай,
• Рук не складуй ще подвійно,
• З лату битви не тікай.

Заклик не тікати «з лану битви» вселяв людям віру в перемогу світла над темрявою і надихав їх на боротьбу. Головним образом у вірші «Надія» є народ, який візьме владу в свої руки, саме через образ народу проводиться поетом зображення борців за волю.

Поет вірить, що його закличне слово розбудить народ. Він візьме владу в свої руки, і прийде царство свободи.

Про страдницьке життя і героїчну боротьбу засланців розповідають поезії «На пам’ять», «В далечінь», «До Н.К.С», які присвячені товаришці по засланню П.А.Грабовського — Надії Костянтинівні Сигиді. Про страдницьке життя і героїчну бероть у засланців розповідають ці поезії. Хоч зустріч Грабовського з Сигидою була короткочасною, але залишила глибокий слід в обох на все життя. її поет називає щирою, рідною, святою. Смерть Сигиди була ударом для поета. Вона викликає у нього не лише тугу і сльози, а ненависть, почуття помсти, зміцнює сили для боротьби.

• Пом’януть твій образ бездольці закуті,
• Перлинами сльози колись заблистять!
• пише поет у вірші «В далечінь»

Трагічна і героїчна смерть Н.Сигиди утверджувала життя. Грабовський це підкреслює у вірші «До Н.К.С»: «Неволя живої душі не уб’є». У цьому циклі поет показує конкретних борців за свободу, які часто гинули, але їхня справа жила і закликала прийдешні покоління вперед, до кращого майбутнього. Схилімось же в пошані перед пам’яттю Павла Грабовського, який   в   умовах   страшного   лихоліття  сміливо   йшов   шляхом боротьби за світле майбутнє людини-трудівника, який своїм мужнім голосом запалював на боротьбу сотні й тисячі нових борців, якого ніщо в житті не змогло поставити на коліна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Головні герої поеми «Давня казка» — Поет та лицар Бертольд. Дія відбувається ніби поза часом, але ми підсвідомо вважаємо усе описане ситуацією, що мала місце у давнині: ще б пак, лицарі, прекрасна дама, військові походи… Але занурюючись у сюжет, ми забуваємо про те, що описані події не втратили своєї актуальності і дотепер. Авторка окреслює головний конфлікт поеми: це суперечності між Поетом, який виступає ніби узагальненим образом поета як такого, співця краси природи, виразника народної думки, і лицарем Бертольдом, який уособлює узагальнений тип правителя, ласого до грошей та статків, приземленого, амбіційного, несправедливого.

Дійшовши таких висновків з прочитаного, розкривши той прихований зміст, те широке узагальнення, на основі якого побудувала Леся Українка свою поему, ми розуміємо, що «давня казка» має місце і в XXI сторіччі… Згадаймо часи СРСР (адже це було так недавно!), зокрема репресії, яких зазнавали діячі культури та літератури, журналісти і вчені. Хіба це не Поети, ув’язнені злим лицарем? Поет не боявся ув’язнення, адже знав, що його вільні думи-чарівниці , його нащадки та послідовники допоможуть його магічному слову і далі поширюватись світом, нести не лише красу мистецтва, а й ідеї справедливості, рівності. Так само й громадські діячі XX сторіччя не соромились та не боятись висловлювати свою думку, знаючи, що правда переможе; навіть якщо прийдеться віддати за неї життя, — їхня справа не марна.

Ми пам’ятаємо цей непростий період в нашій історії і шануємо людей, які показали себе сміливими борцями за свободу. Але чи зникла ця проблема зараз? Вже постала «правда нова», яку ніби пророкувала нам видатна поетеса? Це непросте питання. Адже в нашій країні немає утисків з боку влади щодо журналістів, письменників, поетів. Кожен може вільно висловитись, навіть якщо його позиції не збігаються з чиєюсь думкою… Це на поверхні, але мені здається, що проблеми все-таки залишились… Кілька років тому в Україні було проведене і отологічне опитування серед працівників ЗМІ, в якому спитали, чи впливає політика редакції на думки, висловлені в дописах журналістів. І близько сорока відсотків відповіли, що впливає… На мою думку, причиною цього є не тільки «неправильна» політика редакції, а й спосіб мислення людей: ще й досі, А не побоювання з приводу висловлення своїх думок, підсвідомо ще боїмось сказати бодай слово всупереч. Я сподіваюсь, що з часом такий спосіб мислення, такий спосіб поведінки зміниться. Та він і зараз змінюється, тож часи правди нової, мабуть, не за горами…

Нещодавно я дізнався, що за звичайними для нас речами (телебачення, радіо, газети) ховаються цілі наукові галузі: психологія, соціологія, правознавство досліджують феномени, пов’язані зі ЗМІ. Кажуть, що журналісти не стільки відображують громадську думку, скільки творять її. І добре, якщо це Поет з «Давньої казки», який закликає людей до боротьби за справедливість. Але часто журнали та телебачення впливають на нас не зовсім позитивно. Крім того, я також дізнавався про важливе поняття «інформаційної безпеки» та «інформаційного нападу» — коли відбувається спеціально зорганізований інформаційний вплив на глядачів… Виходить, коли спала боротьба між «правителями» та «поетами», загострилась боротьба між самими «поетами»?

Всі ті процеси, що мають місце в річищі впливу ЗМІ на людей, приховане протистояння чи тиск політики на журналістику — дуже складні і ми не можемо зовні їх осягнути, а відтак не можемо й знайти шлях розв’язання багатьох проблем. Але існують науковці: психологи, соціологи, правознавці та й просто і громадські діячі, які займаються і займатимуться цими проблемами. Тож розраховуємо на їхню компетентність та на нашу власну обачливість і чесність перед собою. Тоді, можливо, часи «нової правди» настануть дуже скоро.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Минуло багато десятиліть, відтоді як писав свої новели Василь Семенович Стефаник. Уже й часи ніби інші, і життя інше, але його твори досі хвилюють читача. Та що там хвилюють! Кожна новела проймає голову пекучою, як вогонь, думкою, і нема жодної такої, яка б не краяла серце. Примарами минулого встають герої Стефаника, але ніколи не стане минулим те, що захоплює в новелах,— прониклива щирість, людяність кожного твору. Новела «Сини» розповідає про старого Максима, що залишився на старості літ сам. Не тому, що покинули його рідні,— доля забрала. Спостерігаючи за тим, як працює Максим, багато чого можна сказати про нього: працьовитий, вправний, землю любить і знає. Звик він працювати коло землі, у цьому вбачав і сенс життя: жити, працювати, ростити дітей, щоб «хата була ясна, аби діти росли», щоб добробут був. Так виховував і синів своїх Андрія та Івана. Отож, коли приїхав старший син Андрій і сказав, що йде воювати за Україну, батько тільки з розгубленості спитав: «За яку Україну?» Він не знав гучних слів.

Для нього земля й була завжди часткою Батьківщини, бо тут так само жили й батьки, й діди його. Але син, одержавши освіту, мислив по-іншому: «Підоймив Шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут,— і він справив шаблев у груди,— отут її кров…» Для нього невід’ємною частиною любові до цієї землі було не тільки бажання працювати на ній, але й готовність боронити її від ворога. Відвага сина сповнила гордістю серце Максима, заступивши на якийсь час навіть таку природну любов до свого дитяти, вболівання за його життя. Він тоді й іншого сина — Івана — відпустив з Андрієм. Тільки дружина його чула материнським серцем, що не побачить синів. Розпач її був таким, що вона не витримала смерті синівської. І ось старий Максим сам. Залишився він зі своїми думами, від яких не втечеш: що залишилося на землі після нього, після його синів. І не може знайти відповіді. Тільки ще завзятіше береться до роботи. Земля — його життя, його робота, сенс усього буття — і нині рятує його від самотності, від розпачу. Ось так без зайвих декларацій, просто і доступно розповів письменник історію людини, що любить землю свою не на словах; він віддав за неї синів своїх — кращих синів великої неньки — України.

Але любити рідний край не означає лише захоплюватись його красою, оспівувати її. Справжня любов полягає в тому, щоб бачити також і темні сторони в житті народу, навіть його гріхи, намагатись, щоб Батьківщина ставала Чистішою, кращою. Найвидатніші поети, справжні сини України — Т. Шевченко, І. Франко, П. Куліш, О. Олесь, Є. Плужник, В. Сосюра, В. Симоненко не минали похмурих сторінок нашої історії.

Т. Шевченко показує, як в Україні українці ж таки «кайданами міняються, правдою торгують», «людей запрягають в тяжкі ярма». А у вірші «За байраком байрак» розповідає про козаків, яких «І земля не приймає», бо «Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти», а вони «По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата». Так, справді, були випадки, коли гетьмани, старшини продавали в неволю українців. До цього призводили чвари, усобиці, боротьба за владу. І. Франко в пролозі до поеми «Мойсей» також гнівно докоряє своєму народові, який мовчки терпить те, що йому на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних…

І обурюється:

• Невже повік уділом буде твоїм
• Укрита злість, облудлива покірність
• Усякому, хто зрадою й розбоєм
• Тебе скував і заприсяг на вірність?

В. Стус також осмислював чорні сторінки нашої історії й у вірші «За літописом Самовидця», де змальовує жахливі часи усобиць в Україні, коли брати проливали рідну кров, продавали близьких у ясир, підіймали руку навіть на матір. Уже з перших рядків окреслюється страшна апокаліптична картина братовбивчої боротьби, якої жахаються не тільки люди, а й природа, сонце, і сам Бог.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. За хмарою хмари. За димом пожарів — високо зоріє на пустку усмерть сполотніле божа. Сонце — символ життя, світла, радощів — і те украдене, воно перелякане тим, що діють люди, зизить схарапудженим оком. Жах від побаченого на землі передається чисто стусівсь-ким порівнянням: мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. Принагідно варто зауважити, що до образу коня, улюбленого і звичного в народнопісенній творчості, В. Стусзвертається в момент найвищого емоційного напруження твору, втілюючи в ньому, як і в пісні чи в думі, добрі начала — вірності, незрадливості, а то й підносить його до категорії моральності. Тут варто пригадати епізод із колядуванням у «Зачарованій Десні» О. Довженка, коли малий Сашко обіцяє собі ніколи, ні за які гроші не продавати коня, який рятував йому життя, вірно служив, ділив з ним і небезпеки, і радощі, й горе.

І ось у поезії «За літописом Самовидця» В. Стус почуття жаху перед руїною, яку переживає українська земля, увиразнює пронизливим порівнянням — сонце дивиться на землю, мов кінь, що чує під серцем ножа. У цій зовні такій наче простій, мало не побутовій картині чується потрясіння моральних устоїв народу. Коня не можна продавати! — твердить народна пісня. А тут — ніж під серцем коня, першого й най-вірнішого друга людини, найперш — воїна-козака. Не випадково ж відразу за ним — крізь хмари й дим пожарищ — на зруйновану землю, на пустку дивиться усмерть сполотніле божа. Звернемо увагу, що Бога В. Стус у поезіях згадує досить часто як символ совісті людської, віри в добро та справедливість. Можна принагідно згадати вірші «Ввесь обшир мій — чотири на чотири». «Тюремних вечорів смертельні алкоголі», «Там, за безкраєм, там, за горою», «Господи, гніву пречистого», «Сосна із ночі випливла, як щогла», «Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни», «Дивлюсь на тебе — і не пізнаю», «Трени М. Г. Чернишевського» та багато ін. Поет звертається до Бога в часи, коли йому нестерпно важко, коли він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму заповідей любові до людини, до рідної землі.

Інколи Бог виступає як символ покари за вчинене зло. У вірші «Немає Господа на цій землі» В. Стус пише про нелюдські кривди, яких і Бог не витримав і «Пан-Бог помер», а залишився «потворний бог — почвар володар і владика люті». І тільки у вірші «За літописом Самовидця» поет називає його зменшувально-презирливим словом божа, та ще й посилює його епітетом сполотнілим від страху. Адже те, що він бачить на землі, настільки жахливе, що вразило й самого Бога.

Скажені — оскаженілі від жадоби влади та багатства, від ненависті — сини України, як з гіркою іронією називає їх поет, чинять страшний гріх, закликаючи собі на допомогу — в боротьбі проти братів — чужоземців: той з ордами ходить, а гой накликає Москву. Мати — найсвятіше слово в нашому словнику. Та скажені сини зневажили все, що є найдорожчого, святого — і от мати не встане, розкинула руки в рову. Адже вони вчинили непрощенний, страшний злочин. Поет передає отой вир страшних подій за допомогою нагнітання ряду дієслів: найшли, налетіли, зам’яли, спалили, побрали з собою весь тонкоголосий ясир… Мати-жінка й мати-Україиа проклинають зрадливих синів. Але й крізь страшні прокльони проривається гірка материнська любов — як пролісок з-під холодної криги: «Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові» Мати проклинає синів, які принесли стільки горя Вкраїні, своїм-таки людям… але й проклинаючи, мимоволі вона називає їх ласкавим словом синочки та, як звикла, бажає їм — були б ви здорові. Так передає поет безодню материнського горя, в якому ненависть до   синів   зливається   з   любов’ю,   молитва — з   прокльоном.

Картини страшної руїни В. Стус подає в народнопісенному ключі, часом образи його перегукуються з Шевченковими:

• І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
• І Буг почорнілий загачено тілом людським…
• Мати пророчить зрадливим синам тяжкі кари.
• Та головне, що мучить — А де ж Україна?
• Все далі, все далі, все далі.
• Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

І образ сонця, й коня, що чує під серцем ножа, й враженого Бога, й материнські прокльони, випалена земля, загачені трупом людським річки, й рідні люди, продані в неволю,— все це волає до тебе, кричить: схаменіться! Отямтеся! Що ви робите, люди? Забудьте зло й ненависть, ви ж брати! Зовсім інші часи, інші події, інші герої, але хіба ж не таке засудження братовбивства, невміння братів знайти спільну мову звучить у новелі «Подвійне коло» з роману «Вершники» Ю. Яновського? Хіба ж сьогодні не ворожнеча між братами, народами приносить стільки лиха людям?

Так, вдаючись до далекого історичного минулого України, до однієї з її найчорніших, найтрагічніших сторінок, В. Стус через роки звертається до сучасників, навчає відкинути ворожнечу, брататися, знайти спільну мову — на добро, на радість Україні. Бо інакше — й нам загрожують оті страшні апокаліп-тичні картини, які вже переживала Україна в сімнадцятому столітті,— та й у роки громадянської війни, а також у часи сталінської тиранії. Щоб  глибше усвідомить загальнолюдський зміст вірша «За літописом Самовидця», вчителеві варто знайти можливість познайомити їх із циклом «Трени М. Г. Чернишевсько-го». Цикл цей близький до вивченої на уроці поезії. Зробити це можна по-різному. Можна, аналізуючи її, провести паралелі із віршами циклу «Трени М. Г. Чернишевського». У цьому циклі наче паралельно звучать голоси двох митців — самого В. Стуса та М. Чернишевського, яких єднали й трагічна доля, й погляди на жорстоку й несправедливу рідну землю, й біль за народ, який допустив до страшної наруги над собою.

Через внутрішні роздуми, звертання, через картини північної скупої природи й спогади про Україну розкривається трагедія рідного краю, а разом підносяться ті, хто виступав за правду, за любов, не корився кривді, вірив у перемогу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Казка про калинову сопілку» — це переказ одвічної біблійної історії про Каїна.та Авеля. Ця інтерпретація є поглядом сучасної освіченої жінки на вічне протистояння життя і смерті, Добра і Зла. Може саме тому це історія не двох братів, а двох сестер. Оксана Забужко створила філософський твір, надихаючись творчістю українського народу: народними казками та баладами про калинову сопілку. Серед її попередників — вірш Ліни Костенко «Калинова сопілка», літературні казки Б. Грінченка та Л. Шияна. Але письменниця, використовуючи фольклорні першоджерела, написала цілком оригінальну повість про любов та ненависть, про велику людську трагедію на тлі українського селянського побуту.

Сестри протиставлені одна одній: обдарована та красива Ганна та підкреслено звичайна Оленка становлять виразний контраст. їх бажання, мрії, чесноти та вади такі різні, але й нерозривно пов’язані: начебто протилежні, вони не можуть існувати одна без одної, тому за Оленою її вбивця-сестра також пішла з життя. Розіграна перед нашими очима драма породжена не лише долею. Ганна була Особливою дитиною вже від народження: «вродилася з місяцем на лобі», який позначає тих, хто під його захистом. Виростала вона розумною дівчинкою, відчуваючи в собі якісь незвичайні сили. Була вона найкращою, найгарнішою, і слава про неї летіла «як “вогонь по соломі по навколишніх селах». І сприймала вона ц|Гяк належне — найкраща.

Олена — нічим не примітна: зі звичайною зовнішністю, характером, вдачею, навіть без помітних недоліків — не крива, не коса, не ряба; нікому не помітна, нецікава, словом, звичайна. Відмінність характерів і зовнішності провокує тяжке непорозуміння між сестрами, бо не можуть вони знайти спільної мови. Цю ворожнечу підсилюють батьки — ніби поділили Василь та Марія дітей. Тай люди помічали: «Дідова дочка й бабина дочка». Мати, життя якої не склалося, бо вийшла вона не за любого, а за першого, хто ЇЇ посватав, лише щоб догодити батькові, «от щоб знав!», — бачить у старшій доньці свою подобу, пишається своєю Ганною-панною, пророчить їй особливу долю, завжди стає на її бік. Батько ж, для якого молодша «мізиночка» подібна до нього, бавився з Оленкою, завжди захищав «свою» дитину. Батьки про різне мріяли: мати — про князя для Ганни, батько — про те, як вийде його Оленка заміж, житиме при них з Марією, народить багато-багато діток, як він буде їх любити та бавити.

Непорозуміння батьків у перебільшеному вигляді втілилося у взаєминах сестер, роздмухуючи природній конфлікт між ними. То й не диво, що Ганна-панна завидувала Оленці, хоч в усьому перевершувала її. Одного разу Ганна прокинулася вночі від того, що Олена плакала, батько, взявши малу на руки, вийшов з хати, пригорнув до себе і заспівав. Ніколи він так не співав для Ганни! Ревнощі душили дівчину: що це ж, не до неї та,к співає батько! І росла в ній, прокидалась «якась інша, жорстокіша ураза». Виростали дівчатка у смертельній ворожнечі. Оленка намагалася завжди розізлити Ганнусю, єдине її бажання — «побачити Ганнусину злість, яка виходить наверх, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти». Від самого свого народження Оленка докучала сестрі, заважала у всьому, «тягла сестру у непролазні хатні будні, як корову за маличаг». І завжди відчувала Ганна, що сестра не допускає її до власної долі.

Ганнуся відмовляється йти в монастир. Це просто дитяча неуважність до слів черниці чи свідомий вибір наперекір? Дівчина починає відчувати підземні води. І не дивується цьому, сприймає як належне. Та й ненавиділа вона не лише сестру — гордувала людьми, лише себе любила — себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від інших людей. Так згордувала вона й роботящим і багатим парубком — Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка не згордувала — посватався він до неї, і погодилася Оленка, пов’язала старостів рушниками! Молодша сестра намагалась завжди допекти Особливій, заздрила й намагалася приміряти до себе її долю. І таки допекла. І де ж та особлива доля? «Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!» Вкрала Олена в неї долю! Зосталася вона в «перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?»

 Тяжко вражена була Ганна, і така злість, така образа закипіла в серці Ганни-панни! Відчинила Оленка, ніби ключем, двері, за якими була Ганнусина злість. Весь світ здався жорстким, несправедливим, злим через ту осоружну сестру. Не витримала болю Особлива, темрява поглинула її повністю. Шукає дівчина відповіді у церкві, але не знаходить. Коли вона прийшла до панотця, пригадалося їй, як у дитинстві батько розповідав про Каїна і Авеля. І на питання, що мучило її: «чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову — не зглянувсь?!», отримала відповідь: «тож то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив іспит його гордині». Але не було в Ганни сил відмовитись від тієї гордині, пробачити людям, усьому світові недобре. Та й навіть самому Богу!

 І явився їй серед ночі сам диявол. І здалася вона йому. Вбила вона сестру. Але не знайшла вона в тому щастя, не віднайшла спокою. І коли відкрилася правда, коли тричі проспівала калинова сопілка Оленчиним голосом, що «мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострій ніж устромила!», просто не змогла жити.

Крізь призму великої трагедії українського роду Оксана Забужко розповідає про двобій у душі людини Добра і Зла, розмірковує про свободу вибору між цими двома шляхами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тема цього твору просто-таки розбурхує мою поетичну уяву. Межа XIX й XX століття — це така яскрава, активна сторінка літератури, що навіть жалкуєш, що не довелося жити в ті часи. А може, й довелося, бо щось таке я в собі відчуваю… Бурхливість того часу постає настільки явно, ніби бачиш усі ті літературні диспути, виступи, суперечки… Спробую представити на ваш суд таку собі літературну вечірку в кав’ярні «Бродячий цуцик» (у російському варіанті фактично було так: «Бродячая собака»), У цій арт-кав’ярні збираються кожного разу різні поети. Хтось приходить сюди один, а. хтось із компанією. Вечір на вечір не припадає — коли цікаво, коли не дуже, а іноді й до бійки доходить. Сподіваюсь, що сьогодні задиркуваті футуристи будуть вести себе пристойно. За одним із столиків уже зібралися символісти. Вони з повагою слухають метра літератури Валерія Брюсова: Мы на всех путях дойдем до чуда! Этот мир — иного мира тень. Эти думы внушены оттуда, Эти строки — первая ступень. Його підтримує Костянтин Бальмонт: Ветра вечернего вздох замирающий, Полной луны переменчивый лик. Радость безумная. Грусть непонятная. Миг невозможного. Счастия миг. Валерій Брюсов: «Що таке символізм? Це поезія, яка наповнена кольорами. І хочу вам сказати, що для символізму чіткість, ясність кольору неприйнятна. Особливу роль тут грає не лінія, а її контур, не тон, а відтінок тону, відтінок кольору, настрою». Олександр Блок: «Ми маємо повернути поезії втрачену красу та велич слова…» Федір Сологуб: «…і єдиний метод, який має право на життя — це метод інтуїції, натхнення». Дмитро Мережковський підтримує своїх братів по перу: «Символ — це те, що овіяне подихом, який лине з вічного…» Від сусіднього столика, де сидять акмеїсти, долинає фраза: «Чи не пора рухатися вперед? Досить нам натяків і неясності образів, туманності та розмитості. Дайте людям саму троянду, а не розмови про троянду». Сергій Городецький: «Не розумію я символістів. Навіщо виломлювати стіну, шукати чогось невизначеного, якщо є відчинені двері. Заходьте! Все має бути ясно, доступно, красиво». Поет Клюев радо хитає головою і підтримує: «Скоріше від символізму! Хай процвітає жива троянда!» Зі своїми колегами по цеху погоджується й Микола Гумільов: «Уважному читачеві й так стає ясно, що символізм закінчив своє життя. Ми акмеїсти — поети нового часу з твердим і мужнім поглядом на життя. Ось послухайте Анну». Усі аплодують юній красивій дівчині, поетці Ахматовій, яка схвильовано говорить: «Ми — акмеїсти. «Акме» — з грецької — вершина. Так і акмеїст: його покликання — бути на вершині поетичної творчості та замість туманної абстракції стверджувати ясний погляд на життя». Осип Мандельштам: «Ми — акмеїсти, тому що беремо від мистецтва тільки те, що є вічним». Микола Гумільов: «Храм твій, Господи, в небесах, Але дім твій — і доли земні. Розцвітають липи в лісах, І на липах птахів пісні». Від столика символістів долітає репліка: «Та ви просто копіюєте імпресіоністів!» «Ні, — гаряче відгукується С. Городецький. — Ми не імпресіоністи! Так, ми беремо в мистецтві миттєвості, але тільки ті, які є вічними!» У кав’ярню вривається група молодиків: Давид Бурлюк у малиновій накидці, поет Каменський із намальованим на лобі літачком (бо був льотчиком!) і начисто поголений поет Маяковський. Бурлюк: «Только мы — лицо нашего времени». Маяковський: «Сбросим Пушкина, Толстого и проч. и проч. с Парохода Современности». Кручених: «Кто не забудет своей первой любви, тот не узнает последней». Хлебников: «Хотите, символисты и акмеисты, я прочитаю вам свой новый стих? Не хотите? А я прочитаю! Смотрите на образец нового стихосложения: Дыр бул шил убещур Скум Вы со бу Р л эз. Кстати, в этом пятистишии больше русского национального, чем во всей поэзии Пушкина». Маяковський: «А как они смотрят на нас! Ругаете, да? Вы когда смотрите на радугу или на северное сияние — тоже их ругаете? Ну, например, за то, что радугой нельзя нарубить мяса для котлет?» У дискусію втручається господар кав’ярні: «Друзі мої! А чи не перейти нам до віршів. Хай кожен доведе, що його вірші кращі! Хто збере більше аплодисментів, той і отримає контрамарку на вечір Айседори Дункан!»

Ось у такій галасливій літературній компанії довелося мені побувати. І допоміг мені в цьому всього лиш конспект із зарубіжної літератури! Сподіваюся, мені вдалося показати невеличкий зріз того часу, тих літературних потоків, тенденцій, які були властивими для літератури на межі XIX та XX століть. І ця епоха в Росії мала красиву назву — «срібна доба».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 На мою думку, Леся Українка недаремно назвала свою поему «Давня казка» Усі ми з дитинства любимо казки, бо вони оповідають про цікаві події, захоплюючі пригоди та протистояння, але мають глибокий алегоричний, повчальний зміст. Поема Лесі Українки так само мас неабиякий філософський зміст: вона побудована на протистоянні двох персонажів (у теорії літератури такі персонажі, називаються героями-антагоністами), а саме: Поета та лицаря Бертольда. Створені авторкою образи є ніби уособленням двох протилежних точок зору на світ, на місце людини в світі. Герої поеми мають різні цінності, вболівають за різні події. Мені сподобалось, що Леся Українка не нав’язує читачеві своєї думки, своєї акторської характеристики (хоча й висловлює своє ставлення до зображуваного).Змальовуючи яскраві казкові образи, поетеса вкладає у них різну життєву філо софію і дозволяє читачеві самому сформувати ставлення до Поета та Бертольда, знайти власну позицію, дійти власних висновків.

У чому ж різниця між Поетом та Бертольдом? Читач одразу бачить, що відмінності між вдачами цих персонажів принципові. Вже в першій частині твору Поет говорить про своє життя: він почуває себе вільним і багатим. Його думи несуть його, куди він захоче, за допомогою своєї творчої уяви, особливого світосприйняття він, здається, може осягнути весь світ, тож весь світ належить Поетові. Поет не відчуває себе самотнім чи нещасним: його завжди оточує молодь яка дослухається його слів, подумки він завжди з людьми, з народом, з природою. Бертольдові важко це зрозуміти. Авторка так характеризує свого персонажа, лицаря Бертольда:

Був він гордий та завзятий, Але ж тільки на упертість Та на гордощі багатий.

У житті ж Бертольд має зовсім інші цілі, він приземлений та практичний. І здавалося б, нічого немає поганого в практичності, але така тонка межа між життєвою практичністю та приземленістю, бездуховністю. Лицареві важко оцінити щось, що не можна побачити: краса духу, сила мистецтва видаються йому фантомами, ілюзіями:

Я б віддав отой химерний Твій таємний світ надхмарний За наземне справжнє графство, За підхмарний замок гарний.

Але коли лицар чує слова поета, навіть він не може встояти перед ними, навіть він визнає силу слова:

Довго й лицар слухав пісню, Далі мовив на відході: «Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі!»

Пізніше лицар не раз упевнюється в магічній силі слова: Поет допомага йому завоювати серце коханої за допомогою серенади, пісні поета допомагають війську здобути перемогу… Але коли Бертольд повертається з військового походу, він встановлює свої порядки в графстві: податки та мита роблять життя народу нестерпним, а про справедливість законів годі й мріяти. Тоді співці знову беруться до справи: силою свого слова вони і звеселяють людей, і нагадують про те, що справедливість існує, але її треба вибороти, не миритися зі своєю долею, а боротися за краще майбутнє. Але, як виявляється, лицар Бертольд визнає цілу слова тільки тоді, коли воно стоїть на сторожі його інтересів. Без жодного покору сумління правитель вирішує підкупити співця, все ще вірячи в те, що за іронії все можливо. Але Поет знов виказує не тільки безкорисливість, а й небайдужість до житгя народу, до справедливості та рівності серед людей. Поет відкиває пропозицію графа стати його придворним співцем:

Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті. Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

Своє життя Поет, за наказом Бертольда, доживає у темниці, проте він не боїться навіть ув’язнення, знаючи, що правда на його боці. Він лишає по собі свої «пуми-чарівниці» та учнів, що продовжують його справу. За словами Лесі Українки, протистояння правителів та поетів триває і досі, а коли воно зникне, «то і мочиться давня казка, а настане правда нова».

Твір Лесі Українки «Давня казка» побудований на суперечностях між двома героями — Поетом і лицарем Бертольдом — тобто між силою мистецтва слова та силою влади й примусу, між силою духу та орієнтацією на матеріальне. Напевно, «правда нова» зараз набагато ближча, ніж за часів створення поеми: ми можемо вільно висловлювати свої думки, закінчилися страшні часи суперечок через ідеологічні переконання… Але ми маємо пам’ятати про «давню казку» видатної української письменниці, аби не припуститися колишніх помилок і наближати «нову правду», втілювати її у нашому житті.