Збільшити або зменшити шрифт тексту :

За всю історію існування Землі людство звикло до брехні. Скільки століть говориться одне, а робиться зовсім інше!
Досить згадати похмуре Середньовіччя: скільки знище­но кращих представників свого народу! Під високі слова про віру в Христа палали вогнища інквізиції. Майже 1260 років говорилися красиві слова про Христову любов, а насправді вогнищами і тортурами ця любов випалювалась.

Не краще було і в радянські часи: під гарні гасла відбува­лося «Бомбування» людей, переповнювалися ГУЛАГи, в лю­дях висушували живий струмінь, штампували слухняних будівників комунізму.»
Протягом 70 років у школі викладали вигадану історію. Радянське покоління дійсно жило за «сталевою завісою».

Народ настільки звик до цієї брехні, що, почувши прав­ду, виявився абсолютно безпорадним. Розпад Радянського Союзу можна порівняти хіба що з революцією: люди були не готові до таких змін, до правди. Людей, як сліпих кошенят, кинули напризволяще. У результаті — тисячі розбитих жит­тів, самогубства, убогість тощо.
Так, нам дозволили читати заборонену раніше літерату­ру: про білогвардійський рух, про часи репресій… Але наш менталітет уже було знівечено.
І ось ми насилу дісталися до XXI століття… Що зміни­лося? Вивіска. А суть залишилася. Нас, як і раніше, «году­ють» красивими словами, а ми віримо, ми не можемо жити без обману, тому продовжуємо бідувати на тлі наших «дбай­ливих» керівників країни, не менш «дбайливих» народних депутатів. Нас душать податками, підвищенням тарифів на комунальні послуги, нас труять канцерогенною їжею, щеп­ленням убивають дітей., ми дихаємо отруєним повітрям, п’ємо отруйну воду… І от дивина: ще не вимерли!

Ми побудували пам’ятник голодомору у той час, коли тисячі людей залишились без роботи і коштів на існування. Коли ж впаде полуда з очей? Коли ж ми навчимося чути і розрізняти за «ангельськими» обіцянками райського життя демонічний рев ненаситних Молохів, що вимагають усе нових жертв?
Отож, давайте краще добру справу підтверджувати від­повідними словами, аніж красиві слова спростовувати «дія­ми навпаки».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, письменники – це люди, які заслуговують великої поваги.Вони займаються дуже шанованою та благородною справою. У їх творах можна знайти багато чого повчального і пізнавального.

Мені дуже подобаються пригодницькі романи: вони поєднують у собі цікаві факти, захоплюючі пригоди та  ситуації, які потребують робити повчальні висновки.

Якби я була Лесею Українкою, то напевно б створила багато цікавих книг,я змінила тематику і писала б про подорож навколо світу двох справжніх друзів. Вони б відвідували багато країн і знайомилися би з культурою і звичаями місцевих мешканців.На їхньому шляху було б багато перешкод (Хвороба Лесі, матеріальна бідність, нечесні подорожні та інше), але міцна дружба допомагала б їм долати всі труднощі, залишитися осторонь від сварок, недобрих думок та впевнено йти вперед.

Я вважаю, що ці книжки були б дуже цікаві і для маленьких дітей і для дорослих, тому що я б додала багато цікавих фактів з географії та біології, які б змогли допомогти кожному розширити свій світогляд. А головною метою моєї творчості було б дарування людям задоволення від читання, тому що мені не хочеться, щоб мої читачі нудились гортаючи сторінки книги, а навпаки –  раділи кожній маленькій перемозі моїх літературних героїв і також переживали з ними всі хвилюючі моменти.

Всі ці думки та мрії надихають мене до творчості і я насправді хочу стати видатною письменницею і написати багато книжок, що будуть окрасою кожної бібліотеки справжніх прихильників мистецтва.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всім відомо, що в Європі править гуманізм. Камю – визнаний мораліст і тема гуманності є невід’ємною від його творчості. Лихо, про яке іде мова в романі «Чума», виникло в місті Орані. Для людей діяльних і людинолюбних це був величезний шанс показати світу свої найкращі якості. Там, де окрема особиста біда рідко штовхає ближніх на допомогу один до одному, спільне горе об’єднує людей, які, можливо, і не думали про те, що можуть допомогти іншим. Біда згуртувала навколо спільної справи Тарру (який хоче бути «святим» без Бога), Ріє (лікаря), Грана (графомана, який нескінченне число разів переписує лише одну фразу), Рамбера (журналіста, що потрапив в місто у справах і який знайшов в собі величезну любов до залишеної в Парижі жінці) – всі вони прагнуть допомогти людям. І Камю доводить на прикладі цих людей прагнення людини до добра.

Але автор, захоплюючись діяльним добром лікаря-атеїста і «святого»-атеїста показує і те, що незважаючи на всі ці прагнення, людей невблаганно топче смерть, тим самим відкриваючи їх марність.

І застиглим в повітрі залишається питання: «Навіщо?» Навіть якщо в основній своїй масі люди і здійснюють частіше добрі вчинки, ніж погані, то заради чого? У чому мета добра, яке до того ж до чуми спало міцним сном?

Та залишається ще любов людини до людини. Свято позбавлення від чуми – це і свято любові, коли люди відкрито демонструють свої почуття (через книгу взагалі лейтмотивом проходить глибоко філософська думка, що «обійми – це приємно, тому треба це робити, поки є можливість», і це дуже по-французьки , дуже по-людськи). Камю начебто і не звеличує любов понад міру, але в той же час бачить її чи не єдиною доступною людині радістю. У місті Оран, де всі почуття давно стали механічними, бездумними, чума будить і загострює їх, тоді як людям, що втратили своїх близьких, залишається лише вдивлятися в безодню перед ними.

Закоханим Камю дарує надію любити міцніше. Мабуть, єдину надію, яку він взагалі залишає людині в цій книзі. У закоханих є шанс хоч на якийсь час ще щасливо забутися в обіймах коханого. «Якщо хоча б час від часу радість, як нагорода, приходила до того, хто задовольняється своєю долею людини і своєї бідною і страшною любов’ю». І все ж, чому любов людська бідна і страшна? Тому що, незважаючи на те, що чума згасла і розлучені епідемією люди зустрілися – залишилися ще звичайні розлуки і звичайна смерть.

Отже, мета алегорії, яку покладено в основу роману Камю «Чума» – показати, що всі живі люди хворі. Хворі, ймовірно, смертю (або гріхом, що в релігійному контексті практично одне і те ж). Але більшість з них вважає за краще не відати про те, живучи в світі ілюзій і віддавшись миттєвим радощам. Питання в тому, чи здатне щось порушити застояний хід життя, де люди не хочуть замислюватися над ним? Чи здатне щось пробудити від сну ціле місто чи світ? Мені думається, що якщо і так, то мова може йти не про пробудження всіх і відразу, а про кожну окрему людину.

Наша людина в Австралії

Від цього вже немолодого чоловіка йде якась добра і світла сила. Вона до фізичного відчутна, коли слухаєш його спокійні й тихі слова, бачиш ощадливі жести. А ще за всім тим вчуваєш: минуле чоловіка не було аж надто ласкавим до нього — там його підстерігало немало складних випробувань, там переплелися справді нелегкі дороги, що часто випадають на долю тих людей, які не хотіли змиритися з обставинами й не капітулювали перед ними. Це справді рідкісний людський тип, оскільки переважна більшість із нас покірно сприймає все те, що поза нашою волею відбувається з нами.

Живе він у тих краях, які уявляються нам доволі екзотично: пальми, евкаліпти, кенгуру. Але не тільки цими прикметами характерне його життя в далекій Австралії. Є на тому континенті маленький український острів, без перебільшення можна сказати — створений наполегливими зусиллями таких людей, як цей чоловік. Маю на увазі громаду (а вона — чималенька!) наших земляків, які не тільки не забули рідну мову та культуру, а й з усіх сил плекають їх. Вони організували українські школи, видають українські газети й журнали, проводять літературні свята й вечори. І душею всіх таких справ є він, Дмитро Нитченко, знаний ще в літературі і як Дмитро Чуб (майже п’ять десятиліть тому прибрав собі цей псевдонім).

А народився Дмитро Чуб у заможній селянській родині на Полтавщині далекого 1905 року. Про своє дитинство, як, зрештою, і про все подальше — доавстралійське — життя, він докладно розповів у дуже цікавій книжці спогадів «Від Зінькова до Мельбурна», що побачила світ в австралійському українському видавництві «Байда». Там же, до речі, опубліковано більшість його книжок.

Навчався майбутній письменник в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім був Краснодарський робітфак, де його оголосили класовим ворогом, і з цим тавром його було виключено (така доля в ті часи характерна для десятків тисяч людей). Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет місцевого педінституту. Там прилучився до літературного життя столиці України, знайомиться з відомими письменниками, починає працювати в Державному видавництві. Сторінки спогадів про той період життя рясніють іменами Івана Багряного, Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Остапа Вишні, Майка Йогансена, Григорія Епіка, Олекси Слісаренка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського — всіх їх Дмитро Нитченко бачив зблизька й запам’ятав характерні деталі, які допомагають читачеві побачити цих людей справді живими.

З початком другої світової війни Дмитра Нитченка мобілізують в армію, він потрапляє в полон. Війна закінчується. Письменник разом із сім’єю живе в таборі переселенців у Німеччині, де зібралося чимало українських інтелігентів, які не мають жодного наміру повертатися додому, де лютують репресії. Тут навіть налагоджується культурно-літературне життя. В місті Ульмі діє українська гімназія, в якій викладає і Дмитро Нитченко, відбуваються літературно-мистецькі вечори.

1949 року письменник разом із сім’єю від’їздить до Австралії. В одному із своїх віршів він так передав тодішній стан душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,

Хлюпоче день об кораблів борти,

А серце б’ється птахом серед ночі:

У край який життя своє нести?

І от у світ біжать в’юнкі дороги,

Геть перетнувши прірви і поля,

Та ще не раз нас дожене тривога:

Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово

(Там не одна пролинула весна),

Чи яблуко зірву я з яблунь знову,

Що вітами схилились до вікна?

Чи вийду ще з косою я на луки,

Чи рідне сонце в щоку припече?

І серце стогне, плаче від розпуки,

Хоч по виду сльоза й не потече.

Нелегко було на перших порах на п’ятому континенті. Треба було щодня думати про хліб насущний, оскільки сім’я, ясна річ, не мала ніяких заощаджень, — Дмитро Нитченко працював тоді у каменоломнях. А у вільний час вивчав англійську мову. І, звичайно ж, не переставав писати. Успадкована ще від діда-прадіда селянська наполегливість та працелюбність допомогли йому вижити в тому світі, вигодувати й вивчити дітей. Незабаром Кенгуралія (так жартома називають тамтешні українці Австралію) стала йому вже не чужиною, а майже рідним краєм. Він тривалий час учителював в українських школах, очолював Українську центральну шкільну раду в Австралії, організував літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка й керував його діяльністю. Нитченко — також член об’єднання українських письменників «Слово» (очолює його австралійську філію), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Одне слово, громадських обов’язків у нього вистачило б на десятьох. Але така він людина, що просто не може без цього обходитися. Та й у свої, скажемо прямо, вже далеко не молоді літа почувається людиною при здоров’ї і по-молодечи гострому розумі. Про це чи не найкраще свідчить така деталь. Я зустрівся з ним у київському готелі «Дніпро» під час його приїзду до столиці України. Після кількагодинної розповіді про свою життєву одіссею й українську літературу Австралії він почав демонструвати мені комплекс складних фізичних вправ, які він виконує щоденно, підтримуючи «форму». Такі навантаження посильні не кожному з молодиків.

З-під його невтомного пера вийшло чимало книг. А пише він і вірші, й оповідання для дітей, і мемуари, і літературознавчі праці, і підручники, і статті та рецензії — здається, просто немає тих жанрів, у яких би він не працював. З-поміж найпомітніших його книжок треба назвати «Це трапилось в Австралії», «На гадючому острові», «Вовченя», «Стежками пригод», «З новогвінейських вражень», кілька підручників і збірок статей. Є серед них особливо популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини й США (вона витримала вже кілька видань). Це — «Живий Шевченко». Вперше свою біографію поета Дмитро Чуб опублікував ще 1947 року. Вона була прихильно прийнята українською емігрантською пресою. Потім з’явилася в англійському перекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також в оригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Він добре знає праці вітчизняних і зарубіжних шевченкознавців, спогади сучасників Кобзаря і пов’язані з його особою документи. Чи ж треба казати про те, що за цим стоїть багатолітня напружена робота над темою.

Книжку Дмитра Чуба складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства й до смерті поета. Кожен із них подано як самостійну документальну новелу. Характерно, що автор ніде не намагається особливо белетризувати події, а викладає їх стисло, постійно підкреслюючи достовірність посилання на джерела. Звичайно ж, тут зібрано не тільки епізоди з побуту. Широко йдеться й про оточення поета, близьких і дорогих йому людей, про радісні й сумні дні Кобзаря. Обрана форма подачі матеріалу дає змогу авторові вільно переходити від побутової подробиці до узагальнення чи навіть гіпотези. Все це робить книгу справді цікавою для читання.

Отже, праця Дмитра Чуба йде на велику Україну. Письменник мріяв про такий час, вірив у те, що він настане. Привітаймо ж і його, і себе з цією подією.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Одним з найвизначніших, особисто для мене, серед усього неосяжного творчого доробку Василя Андрійовича Симоненка став вірш «Найогидніші очі порожні». Цей твір несе потужну духовно-енергетичну напругу. Прочитавши його, розуміємо – кожен рядок, що його написав автор, – непорушний факт, істина, яка існує у нашому світі.

Читаючи цього вірша, ще дитиною, я розумів – автор прожив неабияке складне, насичене життя. З висоти, навіть не своїх літ, а життєвої мудрості, набутої за час існування, автор докладно «коментує», показує – що і як у житті. Рядки можна розуміти, як настанови, поради, саркастично «присушені» констатації життєвих аксіом… . Автор не каже прямою мовою: «Не бреши, будь добрий і чесний!» – це потрібно уловити в контексті, між рядочками. Читаючи вголос, так і чуєш дзенькіт – відлуння в голові, що, ніби авторовими словами каже –

« Будь чесний – і тобі не брехатимуть, Не будь пихатий – то тебе потягнуться добрі люди, живи по Божим заповідям – отримаєш ласку Божу…».

ТИ будеш справді НАЙмудріший, НАЙчесніший….НАЙживіший коли житимеш за справжніми цінностями, значення яких усвідомлюєш в найпотрібніший момент. Автор «між рядками» дає підказку-ключ до розуміння тих самих цінностей: щира радість і кохання, любов до світу і життя, чесність зі світом, з близькими, та найголовніше – із СОБОЮ…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Переступаючи поріг школи дитина встає на довгий і тернистий шлях до знань. У школі дитину вчать не тільки читати, писати, рахувати і жити в соціумі, а й думати, аналізувати, оцінювати, фантазувати. З часом в неї формується своя точка зору, і вона вчиться її доводити і відстоювати свою думку. Крім школи батьки можуть віддати свою дитину в музичну, художню, спортивну школи, де крім професійних навичок, ввона навчитися ще почуттю ритму, смаку, тренується сила волі і витривалість. Таким чином, розширюється кругозір дитини.

 По закінченні одинадцяти років , вже доросла, самостійна людина йде зі школи, але навчання її на цьому не закінчується, навпаки, з цього починається наступний, більш значущий період  життя — п’ять років університету. Зараз серед молоді побутує думка, що вища освіта не обов’язково для багатої і щасливого життя, приклади тому — мільйонери, що не закінчили навіть школу: Стів Джобс, Білл Гейтс, Генрі Форд і багато інших. Але справа в тому, що ці люди відрізняються від нас, вони не просто мислять по-іншому, вони діють і домагаються результатів. Не кожен з нас здатний на таке, тому — вік живи — вік учись.

 Скільки б не було тобі років, ти завжди можеш дізнатися що, чого раніше не знав. Головне — не треба цього боятися чи соромитися. І нехай тобі тридцять, сорок років — ніколи не пізно навчитися малювати, або грати, наприклад, на флейті. Яскравий тому приклад — М.В. Ломоносов, який почав вчитися у вісімнадцять років! І як виявилося, не дарма. Не бійтеся вчитися, адже навчання — світло!

Вік живи — вік учись.Саме прислів’я говорить, що в будь-якому віці людина може навчитися чому завгодно. І це дійсно так.Є деякі приклади цього. Наприклад, деякі люди маючи одну вищу освіту за однією спеціальністю, поступаю вдруге в інший університет, щоб навчитися чогось нового. Деякі чекають велику кількість часу, а потім вирішують так вчинити. Можна розглядати це прислів’я на прикладі того, що і маленька дитина може чомусь навчити своїх батьків, ми живемо в двадцять першому столітті і часто дорослі трохи відстають від модернізації. Щодня з’являється щось нове і жодна людина не зможе запам’ятати і вивчити все. Ніхто не зможе пізнати всі принади цього дивовижного світу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що щастя– це щось дуже особливе. Для людей воно має велике значення. Я погоджуюся з думкою,що робити щасливим інших – найпевніший спосіб стати щасливим. Коли ви намагаєтесь зробити людину щасливою різними способами: сказати їй комплімент,зробити для неї добру справу або ж просто намагатися підняти настрій,то ви не зауважите,як самі стенете щасливими. Доказом цього може бути будь-яка людина,яка є щасливою. Потрібно запитати в неї, що вона робила для того,щоб відчути це почуття.

По-перше,великим досягненням є осягнути щастя,адже не кожна людина може відчути це.

По-друге,відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості приходить лише тоді, коли щасливі всі навколо тебе.Інколи для повного щастя потрібно, щоб хтось біля тебе усміхнувся. Коли ти йому в цьому допоможеш, то і сам відчутно зрадієш.

Яскравим прикладом цього може слугувати твір «Тигролови» Івана Багряного. Наталці пощастило, коли її врятував Григорій, він не злякався, адже «сміливі завжди мають щастя», а навпаки знайшов собі порятунок та кохання.Переходячи кордон, вони думали не лише за себе, а й один за одного. Закохані знали, що щасливими будуть лише в тому випадку, коли двоє подолають перешкоди та дістануться кордону.

Прикладом із суспільно-політичного життя може слугувати випадок, коли на вулиці сиділа самотня маленька дівчинка, вона сумувала, тому що тільки-но переїхала жити в місто і друзів у неї не було.  Це побачив хлопчик з сусіднього під’їзду, підійшов до неї, запитав, чому вона зажурена, і запропонував дружити.
Це була найщасливіша мить у житті дівчинки. Вона безмежно раділа цьому.Побачивши, яка щаслива дівчинка, хлопчику стало радісно на душі.

Отже, коли людина намагається зробити радісною іншу, то вона сама стає невимовно щасливою. Навіть, якщо це важко, воно все одно того варте. Не лякайтесь проявляти свою доброту до інших, адже робити щасливим інших – найпевніший спосіб стати щасливим!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

І

Краплю крові. Кожну хвилю краплю крові місту:

Скло вітрин і тротуари сповнить ярим змістом.
На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.
Пензлі-пучки умочайте в колектив-цебро.

II

Смуги втоми під очима. Воскові обличчя.

Але фарбами плакатів кличем, кличем, кличем.
Шостий поверх. Цементові підраховують щаблі.
О, нарешті. Відчинили. Захапався. Ліг.

III

Безнадійно. Є надія. Ось, на цьому бруку.

Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.
Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотліває день.
Переможці. Піонери. Казка. Близько. Йде…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

   Ворона сиділа на дереві, нічого не роблячи весь день. Маленький заєць побачив ворону, і запитав: «Можу я також сидіти подібно тобі і нічого не робити цілий день»? Ворона відповіла: «Безсумнівно, чому ні?» І заєць приліг під деревом. Але тут несподівано з’явилася лисиця. Навалилася на зайця і зжерла бідного. Мораль: — Для того щоб сидіти і нічого не робити потрібно високо сидіти.

      Слово «кар’єра» в перекладі з французької означає «біг». У результаті цього бігу змінюється положення «бігуна» в суспільстві. Добре чи погано робити кар’єру? Людина сміливо може приймати від життя те, що заслужив. Він може прагнути до того, на що заслуговує. Нічого в цьому поганого немає. Хіба можна заборонити людині особистісно зростати, займатися самовдосконаленням, піднімати потенціал своєї особистості? Звичайно, ні.

      Люди, бачачи, як людина особистісно зростає, ставляться до неї краще. Коли людина розвивається духовно, вона серйозно і відповідально ставиться до своєї праці. У результаті самовдосконалення стає більш інтелектуальнішою і притягальною для людей? Стає. Іншими словами, цілісна, гармонійна і зріла людина обов’язково буде потрібна суспільству.Їй забезпечена кар’єра і положення в суспільстві. Чим більше вона вдосконалюється, тим більший кар’єрний ріст.

     Наприклад, лікар живе, перебуваючи під впливом енергії доброти. Постійне прагнення професійно зростати, наполеглива праця, любов до своєї сфери життєдіяльності та поважність до людям, роблять його відомим. На нього починають звертати увагу вищестоящі колеги і просувати вгору. Усім потрібні працівники, безкорисливі і закохані в справу, якій служать.

     До кар’єрі є два підходи. Перший — людина дереться по кар’єрних сходах, і йому немає діла, заслуговує він приходять посади чи ні. Йому все одно ким числиться, аби крісло було «тепле». Другий підхід — людина погоджується тільки на те, що заслуговує. Життя саме рухає його кар’єрними сходами. Заслужив — піднімайся вище. Жан Лабрюйер писав: «До високому становищу ведуть два шляхи: протоптана пряма дорога і обхідним стежка в обхід, яка набагато коротше».

    Зовсім інша справа, коли кар’єрист не заслуговує і не відповідає займаній посаді. Він пхається, падлючив, але лізе вгору, туди, куди йому не можна. Це руйнує життя. Розмовляють дві подруги: — Скажи, а коли робиш кар’єру, лікті потрібні? — Звичайно, особливо в колінно-ліктьовий позі. Неосвічений людина, навіть розуміння, що не заслуговує кар’єрного росту, ще сильніше буде прагнути зайняти вищестояще крісло. А. Грибоєдов писав: «Чини людьми даються, а люди можуть бути обдуреними».

       Є така притча. Індик розмовляв з биком: «Мені б хотілося злетіти на саму вершину цього дерева» — сказав індик: «Але у мене немає сил». «Добре, з’їж моє лайно» — відповів бик: «У ньому стільки поживних речовин — це допоможе тобі!» Індик з’їв бичаче лайно, і йому здалося, що сил дійсно додалося. На наступний день, коли він ще поїв бичачого лайна, він злетів до другої гілки. Нарешті, після 2-х тижнів поїдання лайна, він гордо сидів на верхівці дерева. Незабаром його помітив фермер, який подумав, що індик сбесілісь і підстрелив його. Мораль: — Лайно може допомогти тобі дістатися до вершини, але воно не здатне тебе там утримати.

          О.Г. Торсунов пише: «Адже людина якщо не може ще, у нього якостей немає управляти людьми, значить Бог йому і не дає. Але якщо він сильно хоче, йому дадуть колектив. Все, але далі що відбувається? Повна розруха. Тому що, якщо якостей немає, як ти ними зможеш управляти? У тебе немає сили. Тому, коли людина лізе туди, куди в нього немає сили, він просто зруйнує свою долю. Тому кар’єра означає, що приходить само. Треба в це повірити. Людина в пристрасті не може в це повірити, він не вірить в долю, він вірить тільки в свої зусилля. Перше ставлення до себе, коли людина знаходиться в благості, він вірить в кого? У себе? У Бога, він вірить в Бога. Коли людина перебуває в пристрасті, він в кого вірить? У себе. А коли людину знаходиться в невігластві, він поклоняється собі, він вважає себе Богом. Не вірить, а поклоняється вже собі ».

      Коли людина перебуває під впливом енергії благості, він усвідомлює: — Раз Бог не поставив мене на цю посаду, значить, я поки не досяг даного рівня. Виходить, що не потрібно піклуватися про кар’єрний ріст? Значить, не потрібно нічого робити? Ні, робити обов’язково треба. Треба прагнути реалізувати своє життєве призначення, потрібно бути цілеспрямованим, «потрібно бути спокійним і впертим, щоб деколи від життя отримувати радості скупі телеграми».

      Змінює долю наш розум. Тільки ця сила може реально змінити нашу лінію життя. Нездари можна призначити на найвищу посаду, тим самим змінивши лише зовнішні атрибути його життя. Для того щоб доля дійсно змінилася, розум повинен прив’язатися до більш високого джерелу счастья.В 90-і роки руйнувалися багато виробництв. На авіаційному підприємстві однієї з республік авіаконструктор зібрав своїх колег і сказав: — У цій країні у нас майбутнього немає. Будемо робити сходи, а я хочу випускати літаки. Моя і ваше життя — літаки. Пропоную всім КБ перебиратися в Росію. Там ми зможемо робити те, до чого призначені. П’ятдесят чоловік, тобто всі, як один, пішли за ним. Він став провідним авіаконструктором. На цю посаду його поставив розум, а не блат і кумівство.

      Людина, що знаходиться під впливом енергії пристрасті і невігластва, рухається кар’єрними сходами, виходячи з егоїстичних і корисливих інтересів. Гроші, соціальний статус, владу, нездорове честолюбство, жага слави і почестей — все це є особистісними мотиваторами кар’єриста. Тобто кар’єристом, насамперед, рухає бажання захопити певну владу, яка дозволить йому досягти високого матеріального добробуту. У міру проходження кар’єрних сходів кар’єристи зазвичай прагнуть до самоствердження за рахунок володіння зовнішніми атрибутами соціального успіху, виконанню професійної діяльності заради отримання зовнішніх стимулів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хачатур Абовян (15.10.1809, с. Канакер, тепер у складі Єревана — 14.04.1848, невід.) — вірменський письменник.

Абовян народився в с. Канакер поблизу Еривані (тепер — Єреван) у селянській родині. У 1822 р. закінчив Ечміадзинську церковну школу, а в 1826 р. — Нерсесянську школу в Тифлісі.

Певний час був перекладачем та секретарем католикоса, а з 1828 р. працював у книгозбірні Ечміадзинського собору, де активно займався самоосвітою: вивчав історію свого народу, студіював праці середньовічних вірменських вчених, трактати з літературознавства, мовознавства, історіографії, географії, метеорології, філософії. Коли в 1829 р. в Ечміадзин прибула наукова експедиція Фрідріха Паррота, професора Дерптського (тепер Тартуського) університету з метою сходження на гору Арарат, Абовян приєднався до неї як перекладач.

Допитливість і науковий хист юнака привернули увагу Ф.Паррота, і він переконав його стати студентом Дерптського університету, в якому Абовян навчався з 1830 до 1835 pp. Одночасно як вільний слухач він відвідував учительську семінарію, жіночу школу, де поміж інших предметів вивчав географію (математичну, фізичну, політичну), закінчив курси російської мови в Петербурзі. У період між 1832—1834 рр. Абовян здійснив чотири мандрівки Прибалтикою, зафіксувавши у своїх щоденниках особливості природи цих місцевостей. У 1836 р. Абовян став дійсним членом Московського товариства природничих наук, написав працю «Про шляхи покращення економічного та культурного стану Вірменії та вірменського народу». Після повернення на батьківщину, з 1837 до 1843 pp., Абовян виконував обов’язки вихователя у Тифліському повітовому училищі й одночасно викладав російську мову, географію та історію, у 1843— 1848 pp. працював у Єреванському повітовому училищі.

Упродовж усіх цих років він проводив велику науково-дослідницьку та культурно-освітню роботу. У 1843—1844 pp. Абовян супроводжував прусського вченого А. Гакстґаузена під час його дослідницької мандрівки Вірменією, брав участь у фізико-географічних дослідженнях Східної Вірменії, організованих німецькими вченими; у складі експедиції російського вченого Г. Абіха досліджував геологічну структуру Вірменського нагір’я і брав участь у сходженні на Малий Арарат, першим з вірменських вчених розпочав метеорологічні спостереження з приладами; у 1845 р. здійснив подорож до поселень курдів, про побут та звичаї яких написав пізніше наукову роботу; у 1846 р. разом з англійським мандрівником Г. Сімуром вдруге піднявся на вершину Великого Арарату. Біографічні дані про життя Абовяна обриваються 14 квітня 1848 р. Цього дня він вийшов уранці зі свого будинку і зник безвісти. Подальша його доля й обставини смерті залишаються невідомими й по сьогоднішній день.

Світогляд і естетичні ідеали Абовяна сформувалися під впливом ідей філософів європейського Просвітництва та національно-патріотичної ідеології романтизму.

Заслуга Абовяна полягає в справжній демократизації вірменської літератури. Він значно розширив її тематичні обрії, повернув її від історії до сучасного життя, прищепив вірменським письменникам інтерес до вирішення злободенних національних, політичних та соціальних проблем життя народу. Героєм творів Абовяна вперше в історії вірменської літератури стала людина з народу. Він привернув увагу громадськості до фольклору, започаткував у вірменській словесності ашхарабар — нову літературну мову, зрозумілу широкому загалу.

Літературно-художня творчість Абовяна багатогранна і різноманітна. Він відомий як автор численних поетичних творів (ліричні вірші «Ностальгія за моїми пращурами «, «Сходження на гору Арарат», «Прихід Хайка до Вірменії», поеми «Пісня Агасі», «Всемудрий» та ін.), новаторство яких полягало у поєднанні прийомів народнопісенної творчості з поетикою класицизму та романтизму. Абовян належить цикл чотиривіршів «Баяті» (опубл. 1864), цикл байок «Розваги на дозвіллі»'(опубл. 1864), в яких дидактика органічно злита з безкомпромісною критикою людських вад, егоїстичної провінційної обмеженості; їм натомість протиставляються шляхетність і краса освіченої людини. Абовян створив також кілька драматичних творів — першу драму новою літературною мовою «Феодора, або Любов доньки « (1841), комедію «Дитячі розваги».

Найзначніших успіхів Абовян досяг у розробці вірменської прози. Він значно розширив її жанровий склад, виступивши творцем цілого ряду нових жанрів — оповідання («Перше кохання», «Туркеня»), поезії у прозі («Прихід весни», «Літній ранок у селі», «Літня ніч «), першого роману світського зразка «Рани Вірменії» («Верк Амястані», 1841, опубл. 1858), який став найвизначнішим із його творів. У романі відображені події національно-визвольної боротьби вірменського народу в період російсько-іранської війни 1826—1828 pp. Головний герой роману — юнак Агасі — перший борець за свободу вірменського народу, яскравий представник ідеології національного визволення, який на вівтар цієї священної боротьби поклав навіть власне життя. Головна думка твору, який справив величезне враження на співвітчизників Абовяна і дав значний імпульс для розвитку вірменської романтичної прози, полягає в утвердженні почуття національної гідності, патріотизму, ненависті до гнобителів. Помітне місце в творчому спадку Абовяна займають також його переклади вірменською творів Гомера, Й.В. Гете, Й.К.Ф. Шиллера, М. Карамзіна, І. Крилова, В. Жуковського та ін.

Визначною була роль Абовяна у розвитку наукової думки Вірменії. Його перу належать численні праці фізико-географічного та краєзнавчого характеру: «Подорож пана професора Паррота та диякона Хачатура Абовяна « (1829), створення однієї з перших карт Східної Вірменії та глобуса з вірменськими написами (1832). Він є також автором підручника «Нахашавіх»з двома географічними розділами (1838), трактату «Відкриття Америки» (1841-1842), що присвячений великим науковим відкриттям, статті про клімат Єревана (1846), «Три західні філософи» (1846), «Три західні філософи, супроводжувані християнським муллою « (1847), «Нове сходження на Арарат» (1847). У науковому доробку Абовяна чимало праць історіографічного та етнографічного характеру: «Короткий нарис про вірмен», «Про паризького імператора Олександра і падіння Наполеона» , «Напередодні війни між Персією та Росією» , «Ієзиди» , «Курди» , «Нарис про життя вірмен, які проживають у Тифлісі», «Нарис про виникнення, національні особливості, мову, побут і звичаї курдів « та ін.

Чільне місце в наукових зацікавленнях Абовяна займала також педагогічна діяльність. Він написав кілька навчальних посібників, зокрема «Переддоріжжя « (1838), підручник з географії, «Теоретичну і практичну граматику російської мови для вірмен», «Історію Тиграна, або Моральні настанови для вірменських дітей» (опубл. 1941). Виступав за створення широкої мережі народних шкіл, в яких освіта велася б рідною мовою, плекав проекти створення вірменської школи для дівчат, а також вірменського вчительського інституту.