Збільшити або зменшити шрифт тексту : А взагалі, що таке зрада? Напевно, це порушення будь-яких своїх обіцянок, принципів та загальноприйнятих моральних норм. Ця проблема була була є і буде. Всі люди обов’язково зраджували або були зраджені.

Питання постає в одному, чому людина не може бути чесною з іншими? Невже так важко визнати правду. Чим більше ти зраджуєш , тим більше викликаєш недовіри,а як вже говорять: «Недовіра просто вбиває , вона так принижує людину, так ображає. І здається, навіть любов перестає існувати».

На мою думку, зрада Батьківщини — це є один з найгірших вчинків, який може зробити людина в своєму житті.Ось наприклад, в повісті Франка «Захар Беркут» боярин Тугар Вовк є підлим і зрадливим персонажем. Як же можна ставитися позитивно до людини, яка зрадила свій народ, батьківщину? Усі його вчинки і дії демонструють осуд,зневаження. Думки боярина були засліплені жадобою влади, ненависті. Важливими складовими зради Батьківщини є заподіяна шкода. В наш час багато українців стають громадянами іншої держави. Як на мене ,це не правильно, люди повинні залишатися жити в тій країні, де вони народилися, там створювати сім’ю і приносити користь рідній державі.Я впевнена, якщо б кожен залишався в Україні і прагнув її вдосконалення, реформ, та загальних змін — то це сталося б. Становище держави змінилося і людям не приходилось змінювати рідну Україну на інші країни світу.

Найчастіше під зрадою розуміють, зраду подружню та дружню. Це порушення вірності та дружби.Так у драмі-феєрії «Лісова пісня» Українки, чітко видно проблему зради. Лукаш зрадив Мавці, одружившись з Килиною за бажанням матері.

Я вважаю , що є дві основні прчини зради. Перша — людині всеодно, що іншому може бути боляче. Вона просто не звертає  на нього уваги , її байдуже.А друга — в неї не вистачить сміливості сказати в очі правду, тим самим «понизити» себе перед цією людиною.

З біблійної точки зору, правдивим є Бог. Дійсно, читаючи слова Біблії можна зрозуміти , що він бажав людям тільки добра і миру. А також людиною, яка не зрадить, можна вважати найкращого друга. Це повинна бути людина, якій ти довіряєш все, яка завжди тебе підтримає і зрозуміє.Ще одною людиною , яка не зрадить є мама.Для більшості це найближча особа в житті.Вона — друг, соратник, однодумець,який беріг тебе від перших днів твого життя і якщо вона тебе любить , то точно ніколи не зрадить.
Ми часто бачимо зраду , чи то по телевізору чи в реальному житті чи навіть в книзі. Хіба без неї не можна прожити? Можна! Отже, стараймось у своєму житті ніколи і нікого не обманювати і не зраджувати, змінювати світ на краще. Щоб не чути засудження від оточуючих і близьких вам людей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен має безліч друзів.Але чи прийдуть ці друзі,в час коли вам дійсно знадобиться допомога.Для кого дружба це лише матеріальні звязки,для когось це чисто духовні звязки.Друзі не повинні боятись труднощів і проблем,чим міцніша дружба тим краще і безпечніше життя.

Дуже рідко,ми зустрічаємо хороших людей які готові допомогти,але такі люди є.Кожен із нас хоче знайти доброго друга,але чи готовий ти бути таким другом,адже дуже багато залежить саме від тебе і від твого характеру.Більшість людей не бачить в собі нічого поганого і це є великою проблемою.Потрібно підбирати друзів уважно і обережно,тому-що багато людей полюють за здобиччю і за самовигодою.

Окрім друзів у нас є багато знайомих,які можуть бути ще більш надійними ніж наші ближні,адже у кожного свої думки і плани у кожного різні,тому при виборі друга в першу чергу потрібно зважати на внутрішній світ людини,і на її поведінку в тій чи іншій ситуації,томущо важливо мати людину яка не розгубиться при важливому виборі.

Тому не потрібно шукати ідеального друга,можна знайти простого друга, який буде тобі вірним впродовж всього життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Куліш – одна з найтрагічніших постатей в історії української літератури доби розстріляного Відродження. У його творчому доробку порушуються питання одвічні, загальнолюдські. Ставлення до рідної мови – ознака духовного здоров’я нації, одна з граней самовизначення та утвердження особистості в суспільстві. Антоніна Куліш відзначала у спогадах: «Микола безнастанно працював над мовою. Знав її досконало, як небагато його сучасників. Особливо він захоплювався мовою, пишучи «Мину Мазайла» (почав писати цю п’єсу, шукаючи нових драматичних форм), часто при столі він прочитував нам цілі лекції, говорячи про те, як мало на світі таких багатих та соковитих мов, як наша українська».
Отже, п’єса М. Куліша «Мина Мазайло» відзначається оригінальністю в осмисленні ставлення персонажів до мови. Деякі епізоди стають своєрідним гімном щедрій, милозвучній українській мові.

Мокій, звертаючись до Улі, говорить:
— «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає – він високо, ледве видко – бринить… Можна сказати – аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Або кажуть – думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна – бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню… Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.

Подана репліка – яскравий приклад комічного спостереження за словом. І навіть Уля, яка спочатку мала на меті закохати в себе Мокія, щоб відтягти його від надмірного захоплення «укрмовою», захоплюється нею і стає на захист українського слова.

Але слід підкреслити й негативне ставлення драматурга до так званої «українізації», вірніше, «українізації по-більшовицькому». Головний герой п’єси Мина Мазайло говорить, що його серце «перед-чува, що нічого з українізації не вийде, це факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою,- це вам другий факт…» Чому герой робить такий висновок? На це питання відповідь дають персонажі комедії, що є представниками різних поглядів на насильницьке прищеплення любові до рідної мови. Дядько Тарас, щирий націоналіст, занепокоєний тим, що українізація – це спосіб виявити національно свідомих, щоб їх потім знищити. Цей висновок герой робить з вершин історичного досвіду українського народу. Далекоглядність драматурга підтверджується подальшим ходом сталінських репресій серед українського населення в 30-х роках XX ст.

Тьотя Мотя з її шовіністською позицією стає перешкодою у спробі Мокія захистити свою ідею. На її думку, українізація – «це туман, чорний туман, і все це минеться». Героїня впевнена, що русифікаторська політика заполонить єство українців. І яскравим прикладом зради віковим традиціям, культурі народу є образ головного героя комедії Мини Мазайла, який намагається змінити навіть прізвище на російський манер. Але розв’язка драми незвичайна: Мину звільняють з роботи за «систематичний опір українізації». Начебто українська ідея одержала перемогу. Але чомусь гірко стає від такого фіналу, від усвідомлення того, що «справедливість» встановлена чиновницькою рукою, а не усвідомленням Мазайлом необхідності утвердження національної гідності.
Отже, драматург рішуче засудив штучність існування людини в суспільстві, її спроби щось змінити, нав’язати свої погляди. І водночас М. Куліш залишився вірним національній ідеї. Офіційна критика того часу відзначала: «Куліш дуже талановитий драматург, та не нам віддає свій талант і не для нас пише свої п’єси, які просякнуті українським духом». Це відзначали сучасники. Цим захоплені ми у складний час самовизначення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» – маленький хлопчик Михайлик, який сприймає оточуючий його світ щиро і безпосередньо. Усе, що відбувається навколо нього – це справжня казка і диво. Як і кожна щаслива людина, Михайлик вміє насолоджуватися життям. Звичайні речі дарують йому справжнє щастя.

Проблеми, які турбують Михайлика, для когось, на перший погляд, можуть здатися дрібними, але для нього вони надзвичайно важливі: як пробратися до театру, як пройти босим до хати так, щоб не побачила мама, де дістати цікаву книжку.

Хоч Михайлик ще маленький хлопчин, вже у цьому віці про нього можна сказати, що він щира і добра людина, яка поважає дорослих та їхню працю, вміє відрізняти злих людей від добрих, лицемірів від щирих, людина, яка більш за все хоче навчатися у школі і стати вчителем. Люблять Михайлика й оточуючі: дівчина Люба ставиться до хлопця як до гарного друга, Мар’яна намагається йому допомогти, а дядько Себастьян з задоволенням провидить з Михайликом вільний час.

Повість розпочинається красивою і дуже хвилюючою картиною: «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді». На крилах своїх вони несли життя і весну. «А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білим хмарам, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від за річки знову над нашою хатою пролітають лебеді! А вища скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі..». Це ще один образ твору, скоріше символ лебединої краси і символ швидкоплинних, неповторних років дитинства, які допомагають відчути цей світ набагато досконалішим, добрішим і кращим. Саме таким його бачив Михайлик, саме таким його бачив і письменник М. Стельмах.

Цікаво, але в повісті «Гуси-лебеді летять» немає негативних персонажів. Щодо позитивних образів, то найбільш цікавими є рідні Михайлика – його мати та батько, дід Дем’ян і бабуся. Дідусь хлопчика був незвичайно вмілою людиною і мав «золоті руки». Він настільки багато усього вмів, настільки багато допомагав людям, що його «знав увесь повіт». Найдорожчими для дідуся була «земля, вірна жінка і пісня». Він настільки поважав свою дружину, що коли пізно повертався з заробітків, не смів її будити і проводив ніч під її вікном. «…Біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда». Дід Дем’ян занеміг і незабаром помер. Не надовго пережила свого чоловіка і бабуся Михайлика.

Хлопчик дуже любив свою бабусю. А тій найбільш усього подобалося поратися в саду. Вона розмовляла з деревами, наче з родичами, і Михайликові це дуже подобалося. Це була людина, що народилася ще за часів кріпацтва. Вона не мислила свого життя без дідуся Дем’яна: «…Уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні». Тому, мабуть, і не змогла вона залишатися на цьому світі самотньою. Пожурилася, прибрала у хаті, та й померла на наступний день.

В образі батька Михайлика Панаса Дем’яновича письменник втілив вікову селянську мудрість і доброту, що так характерна для звичайних, чемних трудівників-хліборобів. Все своє життя батько працював на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годувала, і зодягала, і на світі держала його і сім’ю.

Мати Михайлика Ганна Іванівна виступає у творі як найбільша захисниця краси. Вона здається справжньою жінкою-берегинею, яка й навчила Михайлика любити красу звичайного соняшника, ранкового туману, калини і вранішньої роси. Ганна Іванівна не вміла писати і читати, та книгами для неї були огород і сад, трави і квіти, хліб і поле. Вона хоч і жила усе життя в нестатках, ніколи не дорікала на свою долю. Вона дуже любила своє небагате господарство, свій садок, свій огород і своє село. Невтомна трудівниця, вона й сина свого привчила до праці, навчила у праці знаходити найвищу радість: «…Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин».

Ще один цікавий персонаж повісті «Гуси-лебеді летять» – шкільна приятелька і перша подруга Михайлика Люба. Ця дівчинка була самою добротою і щедрістю, вона мовби випромінювала сонце. Люба була справжньою лісовою царівною, надзвичайно чуйною і спостережливою дівчиною, яка знала дуже багато таємниць природи. Це саме вона допомогла прийняти рішення родині Стельмахів не виїжджати у Херсонські степи з Поділля.

Отже, завдяки героям повісті, твір М. Стельмаха наскрізь пронизаний добротою, гідністю, любов’ю до краси рідної землі і праці. Саме завдяки їм повість вчить нас поважати головні людські цінності і ніколи не забувати про оточуючих людей, про оточуючий нас світ.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Борислав сміється» — один із найвидатніших творів Франка, нове явище в українській літературі другої половини XIX століття. У повісті правдиво розкриваються стосунки між робітниками та капіталістами, показано нестерпне становище народу у 60-70-х роках XIX століття. Автор допомагає нам заглянути в завтрашній день, змальовує зародки революційної боротьби робітників з капіталістами. Персонажі твору поділяються на протилежні групи: робітники, які підіймаються на класову боротьбу, та капіталісти. В основі, повісті лежить подія, яка дійсно відбувалася у Бориславі.

Головний герой повісті — Бенедьо Синиця. Це робітник, який тяжко постраждав під час закладення будинку Гаммершляга. Свій родовід робітник Синиця веде ще з свого діда-прадіда, але він уже здобув деяке класове виховання. Його дуже турбують класова несправедливість, народне лихо. Він вірить, що є якийсь шлях до кращого життя. Саме горе друзів примушувало його шукати шляхи рятунку. Чому саме цей скромний та слабосилий помічник дрогобицького муляра став керівником великого народного руху? Прибувши до Борислава, Синиця вже приніс з собою образу на капіталістів, хоч саме Гаммершляг дав йому роботу після поранення: капіталісти відмовили у матеріальній допомозі. Він розумів, що поодинці, як це робили брати Баса раби, перемогти неможливо, тому шукав шляхи боротьби проти експлуататорів. Під впливом Синиці змінюється світогляд багатьох його побратимів. Поступово у нього визрівала думка, що вказувала на вихід із тяжкого становища: «А що, якби всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибільшать?» Це була ідея організованої боротьби. Він пропонував зібрати загальну касу, щоб були гроші під час страйку, не пускати до міста інших робітників. Пропонував одразу знайти місце, де будуть жити робітники, якщо їх виженут капіталісти зі своїх будинків.

Поступово Бенедьо Синиця перетворився із звичайного побратима на ватажка боротьби проти багачів. Але були побратими, схильні до самосуду — це брати Басараби. З ними разом або за їхніми порадами побратими вбивали дрібних капіталістів. Це був стихійний протест проти утисків та визиску. Але згодом брати Басараби примкнули до Бенедя Синиці, бо зрозуміли, що їхній шлях — за вбивство вбивством — ні до чого не приведе. Своїм стихійним бунтарством, силою ненависті до гнобителів Басараби нагадують нам Чіпку з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Та як не намагався Синиця разом з побратимами врятуватися, все одно нічого не вийшло: капіталісти забрали всі гроші, роздані робітникам, плату за працю зробили ще меншою. Але навіть після такої кривди багато із побратимів не примирилися: брати Басараби вирішують підпалити, нафтарню Гаммершляга, ставши знову на свій шлях.

У своїй повісті Іван Франко розкрив глибоку красу, духовне багатство простих людей, їх непримиренність до суспільної неправди. Повість «Борислав сміється» і сьогодні служить зброєю в боротьбі за права обездолених трударів.

Роль образу Бенедя Синиці в реалізації ідейного задуму повісті І. Франка «Борислав сміється».

Найвизначнішим твором І. Франка про життя робітників є повість «Борислав сміється». За ідейно-художньою довершеністю і суспільним значенням твір посідає першорядне місце не тільки в творчості письменника, а і в усій українській літературі. 1. Франко з позицій революціонера-демократа поставив і висвітив у повісті найбільш актуальну на той час проблему боротьби праці з капіталом.

Письменник засуджує експлуататорський лад, показує, як зароджуються нові, революційні форми життя, змальовує позитивний образ кадрового робітника.

У реалістичних картинах повісті «Борислав сміється» автор  показав неминучість   організованого виступу робітничого класу проти експлуататорів. Іван Франко підносить ідею єдності і організованості робітничого класу, ідею революційної страйкової боротьби. Головна ідея повісті з найбільшою силою виражена в образі Бенедя Синиці. Заслуга Каменяра в тому, що він зумів передбачити появу і подальше збільшення кількості таких людей, як Бенедьо.

Скромний, слабосилий помічник дрогобицького муляра став виразником прагнень трудового Борислава, керівником першого страйку. На нафтових промислах він на досвіді переконався, яку кривду терплять трударі: «Бенедьо не раз у важких хвилях задумувався над долею робітників. Зроду утлий і хоровитий, він дуже був вразливий на всякий, хоч і чужий, біль». І тому у Бориславі, наслухавшись про голод і злидні, що мучили робітників. Бенедьо Синиця задумується над організацією боротьби проти капіталістів. Він доходить висновку: якби всі тисячі робітників та змовились разом не працювати на багатіїв, то капіталісти пішли б на значні поступки. Бенедьо вступає до побратимства, але вважає, що метод боротьби, вибраний Андрусем і Сенем Басарабами, є хибний, бо знищиш одного «кровопивцю, а на його місце другий вже давно нагострився». Не помста і індивідуальний терор потрібні робітникам, а порятунок Бенедьо переконує побратимів організувати касу взаємодопомоги для того, щоб допомогти трудящим, які перебувають у скрутному становищі. Маючи таку касу, вони можуть оголосити загальний страйк. Під впливом Синиці інші робітники починають глибше мислити. Його ідеї швидко проникають у робітничу масу, яка щораз більше задумується над своєю долею. Робітники стали менше ходити до шинків, не корилися надзорцям і касирам, загрожували їм, що не будуть більше терпіти кривди. Перша перемога окрилила трудівників. Переможний робітничий Борислав радісно сміявся. Та, використавши недосвідченість людей, капіталістам вдалося зірвати страйк. Бенедьо глибоко переживає поразку: «Кілько він перетерпів в тих двох днях! З яким болем виривав він із свого серця одну за другою золоту надію!» Та герой не впадає в розпач і не втрачає надії. Він. вдумливий і наполегливий, сподівався зібратись із силами і продовжити до кінця розпочату боротьбу. Він говорив товаришам: «Час загоїть усі рани… Ми найдемо в собі силу зачати розбите діло знов наново…»

Бенедьо не схвалював задуму братів Басарабів спалити Борислав. До його думки приєднались старі робітники Стасюра і Матій. Герой твору не пориває з побратимами, лишається з ними до кінця, сподіваючись, стати їм у пригоді, але перестає бути їх керівником.

1. Франко вміло розкриває характер Бенедя, зіставляє його з іншими персонажами, послідовно розгортає події, висуваючи на перший план найголовніші з них. Все це служить письменнику для реалізації його ідейно-тематичного завдання — показу єдності та організованості робітників у боротьбі з капіталістами.

І. Франко виявив велику симпатію до героя повісті. В українській літературі це перший образ кадрового робітника, який виростає в організатора робітничих мас. борця за інтереси робітників.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли читаєш поему Івана Франка «Іван Вишенський», то відчуваєш, що кожний рядок, кожне її слово звернене до нас сьогоднішніх. Афонський чернець надзвичайною силою свого красномовства став на захист українства, виступив проти нищення народу, його віри і мови. 

І це був його вибір, який він зробив після порушення обітниці мовчати протягом десяти років. Ось він, немолодий самітник у печері на горі Афон, після довгої Молитви виходить із свого заточення, щоб подивитися на народження нового дня. Зворушено серце відкликається на тугу та біль за рідним українським краєм, бо він болів болем своєї України, страждав її стражданнями. 

У своїх посланнях і вченим мужам, і «простолюдинам Іван Вишенський звертається із закликом боронити національну гідність, не допускати пригнічення рідної мови, спотворення віри. Чи не перегукуються ці вимоги афонського самітника з актуальними вимогами сьогоденної української нації? Пройшли віки, а заклики до національної гідності і сьогодні на прапорах моєї країни. А питання про місце української мови в українській державі ще й досі дискутується у різних колах. 

Актуальними у наш час є й дорікання І. Вишенського владикам, що замість догляду за паствою пильнують лише свою вигоду. Закидав він і панству, яке зовсім відірвалося від народу. Хіба не вгадуються тут паралелі із сучасним українським суспільством? 

Ось у чому я вбачаю актуальність вибору Івана Вишенського в наш час. Щодо мене, то хотілося б повторити рядки із Франкової поеми, які можуть бути дороговказом кожному моєму співвітчизникові, що любить рідну землю: 

…Дай мені братів любити 

Читання поезії Івана Яковича Франка – Великого Каменяра – це завжди свято, дотик до струн серця, чарівної краси рідного краю. Нікого не може залишити байдужим ніжність, гама почуттів, якими пронизана збірка «Зів’яле листя» (1896 р.) – на мою думку, одна з найкращих у творчості Франка.

Ліричні герої цієї збірки – це живі, багатющі, гарячі й глибинні натури, змальована в ній любов до жінки – велична, всеосяжна, правдива. Лірична драма вражає внутрішньою сконцентрованістю ліричного чуття, мінливістю настроїв, тонкою грою емоцій, не випадково ж лірика цієї збірки притягала й притягає увагу композиторів. «Безмежне поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Оце тая стежечка», «Твої очі, як те море» та інші чарують нас, хвилюють душі закоханих.

Пісні збірки – це три «жмутки» зів’ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой неначе розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, зникло безслідно. Франко створив у збірці узагальнений і досить абстрактний образ жінки : він то піднімає її до неба, то кидає на саме дно. Одна з них, «мов метелик», «невинна, як дитина», друга – «гордая княгиня», «тиха та сумна», а третя – «женщина чи звір», «з гострими кігтями»… Це три грані одного кристала, в одному образі безліч відтінків непорочності й розуму, одержимості й прихованої іронії. А в житті поета одна жінка займала особливе місце, він кохав її все життя, для нього вона була еталоном, до якого рівнятиме всіх жінок, він скрізь бачив Ольгу… Саме Ользі Гошкевич він присвятив рядки :

Лежить якийсь смуток таємний

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій – наче під осінь

Всміхається сонце у млі…

Є в збірці поезії такої краси й глибини, що їх сміливо можна зарахувати до найгеніальніших творів світової любовної лірики, часто в концертах на замовлення звучить пісня у виконанні М. Гнатюка :

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй свого сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!…

Мало хто знає, що автор цього тексту – Іван Франко. Здається, це вірш існував завжди, здається, він був не написаний, а знайдений, як діамант-самородок… «Се любов моя плаче так гірко…»

Коли поет у власні страждання починає вбирати болі й муки понівеченої любов’ю своєї душі, то досягне найвищої, найщирішої й чарівної мелодії :

Якби знав я чари, що спиняють хмари,

Що два серця можуть ізвести до пари…

Вічна поезія Франка, як вічне на землі кохання, так майстерно оспіване ним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В першій половині ХІХ століття сюжети українських драм мали щасливий кінець. Героїня діставала право на щастя, головним чином, дякуючи поступливості і багатого претиндента на неї і батьків («Назар Стодоля», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці»). До останньої третини століття трагічний кінець стає звичайним, причому, в деяких випадках за смерть героїні мстить її коханий, але такий же знедолений, як і вона. Єдиним в своєму роді залишився фінал драми Івана Франка «Украдене щастя» (1893р. перша назва «Жандарм»), де самий боязкий із боязких, самий забутий із забутих чоловік, загубивши останні залишки вікового, увійшовшого, здається, в кров, терпіння піднімає сокиру на жандарма — мстить за своє приниження. Звичайно ж, Микола Задорожний не розумів, що принизив його не Михайло, яикй зовсім недавно був таким же селянином, а сьогодні став жандармом, як і не розумів того, що щастя вкрадено не тільки у нього. Щастя вкрало саме життя героїв. Така ситуація була характерна для даного періоду.

У п»єсі використано вже відомий сюжетний мотив: обманувши дівчину, щоб не розділяти з нею спадок, брати видають її заміж за власного батрака — тихого і покірного Миколу. Вле це передісторія. Дія ж починається з того моменту, на якому, умовно кажучи, закінчилась «Лимерівна». У драмі «Украдене щастя» конфлікт розгортається в селянському оточені. Михайло користується своїм положенням жандарма — на його характері, манері спілкування відобразилась «служба».Але все ж він людина того ж стану, тільки відірвана від звичайного середовища, ось що посилює його драму. За його грубістю і нахабністю — прірва самотності душі, колись колись гарячий і щирий , а тепер скалічений державною машиною, яка нівечить все навколо. І в його коханні до Анни з»являється дещо фальшиве, що більше подібне на помсту, на юродство, тому що юне прекрасне почуття в ньому вже давно вбите страшною силою цього світу — власництвом. Тому і виникає протистояння не тільки між ним і Миколою, але й протиприродна напруженість, майже ворожнеча, в його відносинах із Анною. Вже й Анні передається частина його жорстокості по відношенню до Миколи — самому беззахисному із всіх. Тяжкі і трагічні муки в цьому «трикутнику» випадають на долю Анни, так як вона ще переживає внутрішній конфлікт між почуттям і обов»язком.

Зарублений Миколою Задорожним, Михайло Гурман дякує йому і бере всю вину на себе, що тим самим розкриває не тільки його внутрішнє благородство, але й те, якою мукою було для нього життя: «Мені тепер зовсім добре. Навіть лікарства не треба. Дякую тобі. Я хотів сам це зробити, але рука не піднімалась». Та чи було це лікарством для Анни? Микола намагається заспокоїти Анну словами: «Анна, заспокойся, хіба тобі нема для кого жити?»

Михайло знайшов порятунок у смерті, а Анна і Микола залишились жити далі, із цим клеймом на все життя. Хто забрав у них те щастя, яке належало їм, хто винен у цьому, брати чи суспільство, в якому жили вони, чи саме життя?

У людей забирали все, але хто дав право їм забрати те, найцінніше, що є у людини.Кожна людина має право на щастя. Самеце страхітливе життя і показав Іван Франко в своїй драмі, тим самим виніс вирок оточуваному світу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Височить на Личаківському кладовищі у Львові на могилі Івана Франка пам’ятник: могутній каменяр розбиває молотом гранітну скелю. Так постать письменника символічно злилася з образами створених ним будівників нового суспільства, яких він возвеличив у вірші «Каменярі» (1878). Цей вірш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює і підносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт.

Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

Та щоб прийшло це «нове життя», треба повністю зруйнувати старе, яке з рядків вірша постає перед нами в образі височенної гранітної скелі, кам’яного чола. І тільки «кривавий труд» каменярів спроможний знищити, розбити це чоло, щоб «в тисячні боки розприскалися штуки та відривки скали». 

Але в цьому мені не хочеться з ними погоджуватися, бо вдячна людська пам’ять возвеличила їх подвиг заради нащадків. Цей подвиг каменярі здій-снювали, потерпаючи від фізичних і моральних втрат, коли доводилось поривати з минулим:

…і в пас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав...

І хоч за ними «сльози ллють малі, жінки і діти», але каменярі свідомо йдуть обраним шляхом, бо перед ними — світла мета: «і щастя всіх прийде».

Коли я прочитала вірш уперше, мені здалося, що він переобтяжений картинами виснажливої праці і фізичних мук будівників дороги. Та потім я зрозуміла: у такий спосіб поет символічно вказав на ту страшну ціну, якою здобувається щастя, особливо коли це щастя співвітчизників. А за нього можна «кров’ю власною і власними кістками» виборювати нове життя, в якому «щастя всіх прийде по наших аж кістках».

Іван Франко вірить у це і переконує нас, читачів сьогодення, що його каменярі «не герої… і не богатирі», жили і виборювали майбуття із щирою вірою у те, що їх громадське призначення — «скалу сесю розбить» заради відродження рідної землі.

Я впевнена, що «Каменярі» нікого не залишать байдужим, бо вірш цей (виражаючись символікою мови Франка) написаний і пронизаний кров’ю і потом борців-патріотів, каменярів нашого сучасного суспільства. І сьогодні, коли наша Україна вже відзначила десятилітній ювілей проголошення своєї незалежності, їх образи постають перед нами з новою силою, викликаючи глибоку повагу і вдячність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Узимку 1876 року по дорозі на еміграцію до Женеви деякий час у Львові перебував видатний’ український вчений та політичний діяч М. Драгоманов. Чи не найголовнішою справою, яку він тут полагоджував, було знайомство з передовою галицькою молоддю в особах її кращих представників І. Франка, М. Павлика та інших, через кого сподівався пропагувати свої погляди на теренах Західної України. Зустріч була успішною і напрочуд продуктивною. М. Драгоманову вдалося заволодіти умами палких юнаків і на багато років спрямувати їхню діяльність в русло чільної ідеї свого життя, тієї, за яку його царськими властями було витурено з України, — ідеї громадівства.

Нині дуже важливо наголошувати на тому, що соціалістичні захоплення молодого Франка визначалися в першу чергу громадівською традицією української суспільно-філософської думки, а вже потім— марксо-енгельсівськими доктринами, в яких митець незабаром розчарувався. Коли після першого ув’язнення, яке супроводжувалося закриттям журналу «Друг», Франкові та Павлику було заборонено відстоювати його під старою назвою, юнаки віднайшли «нову»: «Друг» став «Громадським другом», на честь женевського видавництва «Громада», заснованого М. Драгомановим. Ідеям громадівства присвячено чимало статей І. Франка. Під їхнім впливом написано ряд творів. І насамперед «Захар Беркут» — чудову повість, прочитавши яку неможливо не захопитися Франковою юнацькою мрією про справедливий суспільний лад. Він ґрунтується на властивих українському менталітетові засадах демократизму й братерства, засадах, які молодий Франко вважав найбільш відповідними людській спільноті.

Тухля — наче великий природний дім, «величезна гірська криївка», органічно вмонтована у ландшафт гір. У скелястих, важкодоступних для ворога місцинах тухольці зуміли облаштувати хлібні поля, виростити сади. Вправні каменярі прорубали крізь гори «прості і безпечні» гостинці та підземні ходи. Сам велетень Сторож легко подається їхнім рукам і лягає в загату «так добре, немов від віку сюди був припасований». Природа береже громадівців, бо ті плекають лад, що випливає з гармонії самої природи. Перемогу над ворогом забезпечують не так сокири й метавки, як творча сила робочих рук і підтримка рідних Сторожів-духів. їх не зрадили ті, хто живе у громаді. І вони помагають громаді перемогти.

Тухольцям протистоїть табір посланців Морани — антилюдяного, антидемократичного, антигромадівського суспільного устрою. Це не лише монголи, це також княжий боярин Тугар Вовк, який від початку повісті оголошує війну громаді, захоплюючи її «ліси і пасовиська». Цілком логічно (з точки зору основної думки повісті), що саме представник феодальної верхівки стає зрадником. Тому, хто звик поділяти людей на холопів і панів, дуже легко бути деспотом: його психіка вже достатньо «натренована» при князівському дворі. Натомість тухольський парубок Максим Беркут навіть за безнадійних для нього умов (у монгольськім полоні) не здатний зректися людської гідності і в суперечці з ворожим ватагом сміливо відстоює принципи громадського ладу.

Як бачимо, повсякчас зіставляючи «чоловіцький» та «звірський» світи, Франко показує і фізичну, й моральну перевагу першого над другим. Однак, читаючи повість, треба не забувати, що багато чого у ній — тільки гарна ідилія, мрія…

Скажімо, фрагмент про. те, як задовго до приходу монголів тухольці вже знали про їх наближення завдяки своєрідній «пошті»: від села до села, від громади і до громади вістуни передали страшну новину. Тож громадівці встигли краще підготуватися до зустрічі з ворогом, ніж князівські війська. Начебто вигідна й гарна ідея «золотого обруча» народної підприємливості, ініціативи, та, на жаль, у її тіні абсолютно знецінювалась державотворча, цементуюча роль останнього з могутніх наших князів — Данила. Адже саме його мудра політика вберегла Галицько-Волинське князівство від повного руйнування монголами. У Франковій же повісті він десь за кадром постає бездіяльним і безпорадним свідком страшної навали. Це вочевидь розходиться з фактами, зафіксованими в історичних джерелах. До того ж у Франкові часи ідея організації суспільного життя без єдиного, координуючого державного центру вела до певних анархічних, антидержавних тенденцій. Не дивно, що із Франком не в усьому погоджувавсь О. Партацький — редактор журналу «Зоря», де надрукували повість серед інших творів на конкурс.

Але ці та інші деталі не завадили повісті здобути першу премію та загальну любов читачів. Адже кожна людина має право на казку. І якщо ота казка написана щиро, талановито, а головне — з любов’ю, то нерідко в неї віриться більше, ніж у правду сухих літописних сторінок. Хай на них — ані слова про «давнє громадівство», «золотий обруч», звитяжних тухольців… Необхідні слова віднайдуться — на дні серця, у тихім сяєві мрій…