Збільшити або зменшити шрифт тексту : Творчість Олександра Довженка — кінорежисера і письменника — має широке світове визнання. Народжений прекрасною землею, обдарований багатогранними здібностями і талантами, цей селянський син з берегів зачарованої Десни зміг піднятися до вершин світової слави. У центрі уваги всієї творчості митця знаходиться людина-трудівник, яка втілює в собі всі надбання людської культури, загальнолюдський зразок краси та гармонійності.

Вихований у повазі до праці, Довженко все життя звеличував її, бачив щастя людей і їхню красу саме в труді. Це яскраво засвідчує кіноповість «Зачарована Десна», головними героями якої стали люди землі. їхня праця завжди приносила їм радість. «Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме із землі всяка рослиночка, ото мені радість»,— говорить мати Сашка. Із синівською любов’ю згадує письменник про матір. Знала вона дуже багато казок, пісень, легенд. Це була людина тонкої артистичної вдачі, добра, чуйна, ніжна жінка. Піднесено й натхненно описує Довженко свого батька: «Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив». З великою любов’ю автор описує батька в роботі. Який із нього хлібороб, а який косар! Він красивий у праці, натхненний і невтомний. Цей чоловік цінував людей за працьовитість і чесність. І син перейняв це від нього. Перейняв і вміння шанувати старих людей. Я вважаю, що саме образ батька є зразком моральної краси і духовної величі людини. А в матері Сашко вчився ніжності.
Дід хлопчика, колишній чумак, прожив під сонцем майже сто років, ніколи не ховаючись у холодок, пахнув землею.і млином та був схожий на Бога. У кожного з односельців Довженко знаходить «свій талант». Серед працьовитих, сильних фізично, обдарованих життєлюбів виділяється дядько Самійло, який уважався неперевершеним косарем. Він обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава, хліб та каша.

Герої «Зачарованої Десни» Олександра Довженка є втіленням образу талановитого й працелюбного українського народу, його високої моралі, волелюбної, чистої та красивої душі. Моральна краса трудівників розкривається в ставленні їх до рідного краю. Головною у творі стає тема єднання людини з чарівною природою. Буйна городина за сільським тином, темні хащі тютюну й смородини, дзвін коси, шепіт хвиль — усе бринить музикою, усе співає, радіючи життю. Особливий вплив на автора й на читачів має краса річки Де-сни. Вона була для митця і героїв твору життєдайною силою, яка наділяла всіх добротою, щирістю та любов’ю.
Кіноповість «Зачарована Десна» — книга життя, яка допомагає зрозуміти, що людина стане набагато біднішою, якщо обмежиться якимись вузькими інтересами, забуде культуру предків, їхнє ставлення до природи, не поважатиме працю й землю. Ця кіноповість навчає нас добру, працелюбності, любові до природи. Це твір про людей, які жили важким трудовим життям, але знаходили в ньому натхнення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і буди на нього схожим. 

Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів. 

А. Чайковський не ідеалізує Павлуся, хоч, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед його патріотизмом, присягою на вірність рідному краєві (вона звучить у внутрішніх монологах героя), перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою. 

Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм ровесникам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Настала осінь. На деревах стрімко жовтіє листя , хоча ще влітку перші жовті листочки стали вибиватися з зеленого листя . Осінь – це зворушлива пора, коли вся природа уповільнює свій темп, заспокоюється і готується до майбутньої довгої зими. Осінь – це тепле бабине літо, затяжні дощі, легкий прохолодний вітер і, звичайно, падаючі осіннє листя. На дворі стоять теплі деньки бабиного літа, і хочеться знайти час, щоб піти в парк збирати опале листя .

У парку восени дуже красиво, але саме зачарування російської осені настане у жовтні. Адже саме в цей період настає дивовижна за красою пора золотої осені. Дерева рясніють різнобарвним осіннім листям. Легким подувом вітер зриває листочки з дерев і кружляє їх в осінньому вальсі листопаду.

Якщо піти в парк рано вранці , коли ще не всі доріжки прибрані, то можна насолодитися шелестінням опалого листя. Які тільки листя можна побачити під ногами! Це і червоно-жовті листя клена, і невеликі листя дуба, і пожовкле листя каштана, і зовсім дрібні червоні листочки горобини. Можна зібрати з листя букет, потім акуратно покласти їх сохнути між сторінок в великій книзі, і тоді вийде гарний гербарій.

А ще в моєму улюбленому парку є ставок. Влітку там плавають качки, але в жовтні ставок порожніє, качки відлітають у вирій, щоб перезимувати холодний зимовий період. У цей сумний час приємно посидіти на березі і насолодитися тим, як на воду падає черговий осінній листок, розводячи невеликі кола в різні сторони.

На жаль, незвичайно красива пора золотої осені швидко проходить. Настає низка дощових прохолодних днів. У такі дні вже не особливо хочеться на вулицю. Дощ і вітер за вікном швидко зірвуть майже все листя, і ліс стане сирим і темним. Останні сліди пізньої осені у вигляді мокрого листя на асфальті ще кілька днів будуть нагадувати нам про красу і романтичність цієї дивовижної пори. А зовсім скоро випаде сніг, зірвавши з гілок найстійкіші листочки, і ось тепер вже точно прийде до влади зима.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про те, що людина сама постійно творить своє життя, на­род склав прислів’я «Допоки зростаєш — дорогу життя про­кладаєш» . Його справедливість я почав усвідомлювати лише останнім часом, коли став замислюватись над тим, якою лю­диною виходжу в доросле життя, які риси маю в собі вихо­вати, щоб жити гідно. І переконуюсь: поміж них мають бути насамперед чесність і порядність.
Для того, аби виявляти високі моральні якості, не обов’язково очікувати якісь надзвичайні ситуації. Буденне життя теж повсякчас виховує нас, і це виховання починаєть­ся з народження. Мої батьки, наприклад, змалечку привчали мене бути чесним не тільки з рідними, а й з будь-ким. Мама для мене — це взірець правдивості, відвертості. Якщо вдома й спалахує сварка, то швидко згасає, адже матуся не лише вміє прощати, а й сама зізнається у своїх помилках, ніколи даремно не звинувачує в якихось «гріхах».
Батько своєю поведінкою спонукає мене до розвитку н собі багатьох чеснот. Однак найбільше він уразив мене по­стійною готовністю прийти на допомогу. І не має значення кому: рідній людині, колезі, незнайомцеві. Батьків колега А друг (офіцер Збройних сил України) видав таємницю: у їх­ній військовій частині мого батька прозивають Кирилом Ту­ром. Зізнаюся: саме це й спонукало мене перечитати роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Захоплений образом мудрого й відважного запорожця, на якого, справді, своїм лицарством схожий глава нашої сім’ї (було, що й батько ризикував життям заради порятунку друзів), я й сам почав змінюватися. Фізично міцний, витривалий, уже не хизу­юся цими якостями, а прагну застосовувати їх задля допо­моги слабшим однокласникам. Та й під час ремонту, вдома і в школі, найтяжча робота лягає на мої плечі.
Однак трапляється, що я ображаюся на когось, іноді від­ступаю перед хамством. Але улюблений персонаж (звісно, Кирило Тур), а найчастіше мої рідні допомагають вийти зі скрутної ситуації. Та й сам шукаю шляхів до покращення взаємин, до самовдосконалення, адже життя не відкладають на потім.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.

Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.

Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.

Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.

Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857р. в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в своїх родичів. Початкову освіту одержав у дяка с. Гордині, закінчив у 1877р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті 2 червня 1935р.

Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст. Галичина (“Боян”, “Надія” тощо).

Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888р., коли в народовській газеті “Діло” з’явилися його статті про “причини зубожілості наших селян в судівництві” та про біблійні й старогрецькі судові процеси. Сорокарічний ювілей літературної праці А. Чайковського Галичина відзначала у 1928р.

Але А. Чайковський почав писати ще в гімназії під впливом прочитаних книжок, писав драми й оповідання, та, як свідчить О. Маковей, через якийсь час із них “сміявся”, а далі й зовсім покинув літературне писання “задля недовір’я в себе і невзгодин життя”. Можемо твердити, що особливості таланту А. Чайковського вимагали життєвого досвіду, живих фактів дійсності, а для історичних повістей — серйозної історичної лектури, систематичних історичних знань. І він надовго замовк. Важкі обставини особистого сирітського життя, враження від військової служби і походу 1882р. напридушення повстання в Боснії, а далі адвокатська практика, що ввела його в глибини соціального буття народу і тайники його психології, фундаментальне вивчення національної історії, в контексті якої виразніше розкривалося сучасне і майбутнє народу, спонукали серйозно взятися за перо. А. Чайковському було вже під сорок.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва, Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У березневій книзі журналу “Літературно-науковий вісник”, що постав замість народовської “Зорі” та Франкового журналу “Житє і слово” і почав у 1898р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу “літературно-критичну студію” Осипа Маковея “Андрій Чайковський”. Тритомна антологія “Вік” (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті “Олюнька”. Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії.

Письменник глибоко знав сучасне йому селянське життя, на цю тему написав низку творів, що з’являлися окремими виданнями — “Образ гонору” (1895), “Бразілійський гаразд” (1896), “Не піддайся біді” (1908), “Не було виходу” (1927).

Життя галицької інтелігенції постає з багато в чому автобіографічної повісті “Своїми силами” (1902). Це твір про “шестидесятників” і “семидесятників” минулого століття на Галичині. Про інтелігенцію йдеться і в тритомній повісті “З ласки родини” (1910) та в повісті “Панич” (1926).

Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої “ходачкової” шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу “Олюнька” (1895) та “В чужім гнізді” (1896) викликали як схвальні відгуки Франка, Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького таланту А. Чайковського.

Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Тільки з життя “ходачкової шляхти” він створив дві великі трилогії (“Олюнька” — 1895, “В чужім гнізді” — 1896, “Малолітній” — 1919, “Своїми силами” — 1902, “З ласки родини” — 1910, “Панич” — 1921).

Один за одним з’являлися в світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: “Козацька помста” (1910), “Віддячився” (1913), “За сестрою” (1914), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921), “Олексій Корнієнко”, ч. І—ІІІ (1926 — 1929), “Украдений син” (1930), “Сонце заходить” (1930), “Богданко” (1934), “Полковник Михайло Кричевський” (1935) та багато інших.

Не тільки твори селянської тематики, повісті про інтелігенцію і з життя “ходачкової шляхти”, а й численні твори на історичну тематику були підготовчою роботою до написання історичного роману “Сагайдачний”. Було написано ще кілька творів і після “Сагайдачного”, але вони вже значно поступаються і за художністю, і за освітньо-громадською значимістю, хіба що додають відомостей про джерела історичної прози письменника.

Трапилося так, що після об’єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий. Тільки в 1958р. після тривалої перерви львівське видавництво “Каменяр” видало збірку творів А. Чайковського “За сестрою” з післямовою Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини, викинутої безправністю за межу Європи і Азії. У 1966р. “Каменяр” здійснив ще одне видання творів під назвою “Олюнька”. І лише через 23 роки відбулася нова зустріч українського читача з письменником — із його “Сагайдачним”.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Забула внучка в баби черевички…

Дитячим сміхом бризнувши в зело,

За повелінням вікової звички

Перекотилось літо за село.

Махнуло рученя на бензовозі –

І курява вляглась після коліс.

А бабка все стояла на дорозі,

Хустинкою торкаючись до сліз.

І вийшли в небо зорі-жаровички,

І тихо бабка посеред села

Малесенькі дитячі черевички

У спорожнілу хату занесла.

Лягла собі. І світло не світила.

Торкнулась черевичків перед сном —

І осінь їй тихенько опустила

Горіховий листок перед вікном

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Петро Конашевич-Сагайдачний — одна з найбільш видатних постатей в Україні. Гетьман Війська Запорозького, талановитий полководець, високоосвічена людина, він покрив своє ім’я славою і доблестю, а пам’ять про нього залишилася у віках. Славному гетьману України народ присвятив чимало фольклорних творів — легенд, пісень. А відомий український письменник А. Чайковський написав роман «Сагайдачний».

У першій частині цього роману — «Побратими» — йдеться про юнацькі роки майбутнього гетьмана, навчання його у вищий Острозькій школі.

Доля не дуже жалувала Петра Конашевича: ще маленькою трирічною дитиною він залишився сиротою. Батьки загинули під час набігу татар на їхнє село Кульчиці. Сироту прихистила родина Жмайлів, у яких підростав хлопчик, одноліток Петра — Марко. Хлопчики швидко здружилися. Любили один одного як брати. Підрісши, ходили разом до церковноприходської школи, добре вчилися. А коли їм виповнилося по 16 років, Степан Жмайло — дядько Марка — відвіз їх на навчання до Острозької школи, де вони продовжували освіту.

Острозька школа вважалася тоді центром наук для всієї південно-західної Русі. Старанно вчився у школі Петро. Охоче вивчав він усі науки, але не забував і про військову справу, якій в Острозькій школі надавали неабиякого значення.

«По обіді хлопці виходили на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили різні молодечі іграшки. Скакали через шнурок, перебігалися, кидалися м’ячем, метали списами дерев’яними або стріляли з луків до мети».

Петро дуже влучно вмів стріляти з лука, чим здивував і студентів, і Северина Наливайка, і навіть самого князя Костянтина Острозького, який часто відвідував школу і піклувався про студентів.

Пізніше, на Січі, Петро Конашевич дістав і інше прізвище — Сагайдачний — за вміння дуже влучно стріляти. Сагайдак — це комплект метальної зброї, що складається з лука й стріл. Отже, Петро ще з юності наче відчував, що попереду в нього дуже велика і відповідальна місія — у майбутньому він стане гетьманом усього козацького війська, буде відстоювати національні інтереси України, стане одним із найталановитіших полководців. І тому заздалегідь готував себе до цього.

А поки що він студент і добре розуміє необхідність навчання. Здібності він мав добрі й навчався охоче. А названий батько Жмайло доклав чимало зусиль, щоб виховати і Петра, і Марка — названого брата Конашевича — розумними й чесними людьми, справжніми патріотами свого народу й вітчизни. У бурсі обидва хлопці відзначились: Петро став першим лучником, а Марко — першим на шаблі. Недарма Северин Наливайко сказав їм: «Лицарі з вас будуть». Так і сталося. А навчання в Острозькій школі не минуло дарма для Петра: він став високоосвіченою, культурною людиною, а коли був обраний гетьманом, постійно піклувався про школи, братства, церкви, бо розумів, як це важливо для держави.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У житті українського народу пісня відіграла таку значну роль, як, мабуть, у жодній іншій країні. Не дивно, що наші пісні при­їздять вивчати музикознавці з усіх куточків земної кулі. Є що ви­вчати іноземцям: українська народна пісня вважається мелодійні­шою навіть за італійську.

Кожна з українських пісень звернена перш за все до людського серця. І серце миттю відповідає на цей мелодійний заклик солодким дрижанням. Жива душа народу співає про споконвічне, про те, без чого взагалі не можна уявити собі життя. Дружба, материнська любов, кохання, звитяга — ось теми українських народних пісень.Минають віки, змінюються покоління, а народна пісня залиша­ється, через усі поневіряння проносить вона свої чари. Протягом багатьох століть народ створював свої пісні, думи — скарби народ­ної творчості, а скарбничими нашого епосу були кобзарі, самобутні гомери України. З їх пісень постає перед нами славна й героїчна Україна.Багато пісень переслідувалися, їх забороняли. Однак ці пісні жили, плекали в серцях людей невмирущу надію на духовне відро­дження. Справдилися слова нашого національного пророка Тараса Шевченка:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…

Здається, ніхто з українських поетів не обминув пісенного жан­ру, кожен віддав данину цій прекрасній традиції. Прекрасні лірич­ні пісні-романси співаємо ми на слова
І. Франка, Лесі Українки, В. Сосюри, В. Симоненка, Д. Павличка. Усі ці поети творили високе мистецтво пісні.

Серед нашого покоління також уже ростуть нові поети-пісняри, яким з молоком матері передалася найсвятіша наша традиція — розкривати душу свою в пісні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чернілевський Станіслав Болеславович народився 6 липня 1950 р. в с. Жван Муровано-Куриловецького району Вінницької області. Закінчив Вінницький педагогічний інститут. Автор збірки: «Рушник землі»; кіносценаріїв: «Грамотний», «Просвітлої дороги свічка чорна». Лауреат премії імені В. Симоненка.

Життєвий шлях Станіслава Чернілевського був вельми непростим. Хлопчик залишився без батька у багатодітній родині, тож довелося здобувати середню освіту в школах-інтернатах. Не відразу Станіславу пощастило з вибором «сродної» професії. Спочатку недовго працював учителем після закінчення Вінницького педагогічного інституту, але не вважав цю роботу справді «своєю». З дитинства Чернілевський марив кінематографом і прагнув вступити на факультет кінорежисури. Його мрія збулася. У стінах Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого він здобув фах кіносценариста. Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.

Проте де б не був Станіслав Чернілевський, яку життєву дорогу собі не обрав би, він, перш за все, поет. Йому заслужено було присуджено премію імені Василя Симоненка.

Поезія Чернілевського бере свої початки і мотиви в дитячих мріях. Дмитро Павличко у передмові до книги С. Чернілевського «Рушник землі» писав: «Є такі серця, для котрих розлука з матір’ю — смертне страждання…» З його дитячих мук, з тужби за мамою, перших стражденних почувань народжувалися його вимогливі поняття людини і світу, емоційні хвилі душі, котрі проносилися через усе дитинство й молодість, щоб ударити нині гучним прибоєм поетичного слова».