Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Напевне,кожному б хотілося зазирнути в майбутнє … Якби була машина часу
вдалося б дізнатися, як житимуть моï однолiтки рокiв через п’ятдесят. Але, на жаль, машину часу ще не винайшли, та i навряд чи винайдуть.Проте кожен з нас сподiвається, що у майбутньому нас чекає багато хорошого i не вiдбудеться нiчого з того, про що розповiв Рей Бредберi.

Рiк 2061-й. Мiста руïни, дороги вiд бомбардувань немов пилка, поля вночi вiдсвiчують, радiоактивнi. I черга. Черга людей, якi терпляче чекають хвилину,щоб плюнути. Плюнути в картину! Вона є символом.який знищив все i залишив ïм тiльки розруху, бруд,холод, голод.

У черзi хлопчисько, який з ранку зайняв мiсце, щоб помститися картинi. Для нього, як i для багатьох, це свято, а ïх так мало в цьому життi. Том згадує, як на одному такому святi рвали i палили книги на площi, i всi смiялися, наче п’янi, на iншому щасливчики, кинувши жереб, могли по одному разу шибонути машину
кувалдою. Дехто в черзi ще сподiвається, що колишнi часи можна повернути: з’явиться людина, у якоï душа тягнеться до прекрасного, людина з душею.Але бiльшiсть у це вже не вiрить. Ось i головна площа. По кутках обгородженого майданчика четверо полiцейських. Вони мають стежити, щоб в картину не кидали камiння. Це для того, пояснили тому, щоб кожному дiсталося плюнути по разу. А ось i сама картина. Хлопчик завмер! Жiнка на картинi усмiхалася таємно-сумно, i Том, вiдповiдаючи на ïï погляд, вiдчував, як б’ється його серце, а у вухах нiби звучить музика .А натовп, дiставши дозвiл на знищення картини, кинувся до неï.

Хлопчик, захоплений потоком, пiдбiг до розбитоï рами, простиг руку, схопив клаптик лиснючого полотна, смикнув i впав. Розлюченi люди шалiли:
старi жували шматки полотна, чоловiки рвали ïх на дрiбнi клаптi. А в цей час Том, судорожно притиснувши до грудей шматок полотна, бiг додому. Увечерi, коли всi лягли спати, хлопчик розгладив клаптик замальованого полотна.Свiт спав, освiтлений мiсяцем. А на його долонi лежала Усмiшка. Вiн дивився на неï в бiлому свiтлi, яке падало з пiвнiчного неба, i тихо повторював про себе, знову i знову: Усмiшка, чудова усмiшка…Вiн заплющив очi, i знову в мороцi перед ним Усмiшка. Ласкава,добра…

В оповiданнi Р. Бредберi Усмiшка йдеться про знамениту картину Леонардо
да Вiнчi — Мона Лiза, про ïï загадкову усмiшку, яка хвилює вже не одне поколiння людей. Невже те, про що розповiв письменник, може статися в майбутньому? Нi! Я в це не вiрю! А оповiдання Бредберi це попередження нам, якi живуть сьогоднi: Краса порятує свiт! Зробiть так, щоб вона не пiшла з ваших душ! Хай усмiхається вам Джоконда i  через тисячу рокiв!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сомко Яким походив з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі. 

Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. 

Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць — Іванець використав усі можливості бути вибраним. Після поразки на Ніжинській «чорній» раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві, який не забарився приректи в’язня до смерті.

Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ:

 «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…».

Портрет і зовнішність Якима Сомка

• «воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної»;

•   «високий, огрядний собі пан»;

•   «голова в кучерях, як у золотому вінку»;

•   «очі ясні, веселі, як зорі»;

•   «чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи». 

Риси характеру Якима Сомка 

•  взірець лицарства, мужності, відвертості, благородства; 

• гордий, пишний і розумом високий 

Політичні погляди Якима Сомка 

• не мириться із запорозьким демократизмом, бунтарством сіроми;

•  відстоює ідею міцної державної влади, сильної гетьманської руки;

•  у нього на думці, якби одігнати ляхів до Случі; 

• прагне об’єднати обидві частини України і триматися договору про возз’єднання з Росією;

•   мужньо приймає смерть, відмовившись від можливого порятунку, бо «погибає Україна!».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Будь твердим в лиху годину,

Поміч скривдженим давай,

Всюди правду знай єдину…

Фрідріх Шиллер

Чого ж навчає мене «Останній листок»? Я вважаю, що сам автор, людина з нелегкою долею, за основу твору взяв кадр із свого життя. Хіба будучи у в’язниці цілих п’ять років Вільям Сідні Портер ( таке справжнє ім’я письменника) не міг зневіритись, а вийшовши на свободу, закінчити літературну кар’єру і жити інакше, гірше. Чи не нагадує це молоду дівчинку Джонсі, яка хотіла вмерти, коли впаде останній листок на старому плющі? На щастя, Портер вижив у в’язниці через знання фармацевтичної справи – йому вдалося влаштуватися на роботу аптекарем. Так само і героїня його твору – вона, за допомогою друзів, видужала. Але найбільше допоміг «останній листок» – шедевр старого Бермана, що врятував їй життя. На жаль, художник помер.

Цікаво, навіщо автор закінчує новелу сумним фіналом? Напевно. Щоб ми зрозуміли, як життя, перемагаючи в одному, поступається, або викидає білий прапор, в іншому.Чого ж усе-таки навчає ця розповідь? Перш ніж відповісти на це питання, я хочу розповісти про жінку, яка називала своє життя «життям у рожевому світлі».

Її «життя у рожевих тонах» почалося з того, що від неї відмовилась мати. ЇЇ відгодовували безвідповідальні люди, які, щоб немовля не кричало, додавали у пляшечку з молоком вино. Потім її дитинство проходило у «веселому домі», і жінки легкої поведінки, дізнавшись, що дівчинка майже сліпа, молились за її зцілення.Її навчання в школі продовжувалося не більше року. «Маленька невинна душа» була викинута на вулицю.

Далі – співала на вулиці  – не маючи за душею нічого: ні дому, ні грошей, ні рідні. Вона втратила свою дочку Марсель і щоб поховати її, пішла жебрати.

Доля продовжувала наносити їй все нові й нові удари: автомобільна катастрофа, артрит. Через морфій пристрастилась до наркотиків.

Але Едіт Піаф продовжувала співати всім бідам на  зло. Через деформацію суглобів вона не могла нічого робити самостійно, проте все одно їхала на гастролі, свято вірячи, що любов публіки дасть їй нові сили.

Вона звучанням свого голосу приголомшувала і зачаровувала. Тонкі, рухливі пальці на клавішах акордеону. Натхнення. Пристрасть. Пісня, ніким не перевершена. І недоспівана.

Не знаю, чи читала Едіт новелу «Останній листок», але жила так, ніби кожен день її існування – останній. Вона вміла боротись і не здаватись.Я думаю, що О. Генрі вчить нас бути незламними, вольовими людьми і хорошими друзями. Бо ніколи невідомо, чи не знадобиться твоя підтримка товаришу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Нещодавно я прочитала драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня». Цей твір, написаний великою українською письменницею в 1911 році, вражає читачів і захопленим сюжетом, і вишуканістю форми, і багатогранністю персонажів та їхніх характерів.

Головними дійовими особами драми є Мавка й Лукаш, а також дядько Лев, Лукашева мати, молодиця Килина та лісові істоти. Усі образи є неповторними й майстерно змальованими, проте головна увага все-таки звернена до історії кохання химерної лісової дівчини та молодого парубка, на ім’я Лукаш. Це кохання, на жаль, не можна назвати щасливим, адже занадто різними виявилися характери й життєві прагнення закоханих.

На початку твору ми знайомимося з Мавкою — молодою дівчиною, що все своє життя прожила в предковічному лісі на Волині. Хоча Мавка є міфологічною істотою, вона не позбавлена людської душі, почуттів, емоцій. «… В ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами» Мавка з’являється перед читачем справжньою лісовою красунею, але насправді вона відчуває себе самотньою серед інших мешканців лісу, адже ніколи не відчувала справжнього кохання. Життя героїні блискавично змінюється одразу після зустрічі з Лукашем. Знайомство з парубком допомагає Мавці глибше зрозуміти власну душу, пізнати красу навколишнього світу. Крім того, дівчина має неабияку здатність: вона бачить і цінує внутрішню красу інших людей, зокрема Лукаша. Здається, що героїня знаходить справжнє щастя, почувши гру Лукашевої сопілки. Це щастя полягає в чистому коханні Мавки, яке, як вона вважала, триватиме вічно. Але так не сталося. Щастя головної героїні було нещадно зруйноване під натиском сірої буденщини, до якої дівчина так і не встигла звикнути, адже це було не під силу її багатому внутрішньому світові. Образ Мавки в українській літературі справедливо вважається уособленням високої духовності й краси.

Образ Лукаша є одним із трагічних образів твору, адже впродовж розвитку дії ми спостерігаємо моральний занепад особистості парубка. Спочатку герой твору є звичайним молодим хлопцем, що вирушає до лісу разом зі своїм дядьком на побудову нової хати. Одразу перед читачами розкриваються деякі позитивні якості Лукаша, наприклад любов до природи, до музики, відчуття краси тощо. Пізніше виявляється, що парубок теж не мав кохання раніше, що сприяє його зближенню з Мавкою. Чудовий світ природи, світле почуття кохання підносить Лукаша над буденними потребами й проблемами, але із плином часу вони все-таки знаходять своє місце в житті героя. Опинившись у центрі боротьби між красою й буденщиною, 
духовністю та егоїзмом, герой не зміг опанувати себе й зробити правильний вибір. Від його щирого кохання й від його щастя залишається лише сопілка. Саме на ньому лежить почуття провини за зруйновані долі близьких людей.

Незважаючи на трагічну долю героїв твору, «Лісова пісня» є яскравим і самобутнім явищем в історії української літератури. Образи драми демонструють читачам необхідність боротися за власне щастя, вміти робити правильний вибір у складних життєвих ситуаціях, не підкоряючись будь-яким руйнівним обставинам.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З давніх давен, коли хочуть підкреслити вроду чи кмітливість людини, кажуть: «Ця людина насправді козацького роду!» Чому українці кажуть саме так?

Запорозька Січ – це святиня українського народу. Кажучи «Запорозька Січ», ми маємо на увазі найкраще з того, що подарувала нам історія. Безмежною була й залишається любов українців до козацтва. Незчисленні пісні, думи, легенди складено про запорозьких козаків, де славетні лицарі України постають як вільні, талановиті, сповнені почуття власної гідності чоловіки, Які б тяжкі часи не переживала держава, народ завжди вірив у відродження Запорозької Січі, а при першій нагоді хоча б частково втілював свою мрію в життя.

Я захоплююсь історією українського козацтва, Для мене це справжня школа відваги,мужності, мудрості, 3 великою радістю я все частіше зустрічаю новікнижки,документальні й художні фільми, де йдеться про наших непереможних прадідів– запорозьких козаків. Сьогодні, коли Батьківщина зміцнює свою незалежність, пам’ять про українське лицарство надихає нас на нові звершення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про яке би суспільство не довелося вести мову в будь-якому з них молодь посідає особливе місце, нехарактерне іншим категоріям людей. Але чи можна сказати, що різні суспільства, в тому числі і по мірі свого історичного розвитку, висувають все нові вимоги до молодих людей? Я думаю, що це цілком можливо. В якості прикладу можна з упевненістю привести сучасну Україну. У такому випадку ми можемо помітити, що до сучасних молодих українців також можна пред’явити деякі вимоги в цьому плані.

Я думаю, що сучасним молодим українцям слід вчитися бути витриманими, терплячими і критично налаштованими по відношенню до всього навколишнього світу. Як би добре багато людей не ставилися до тих змін, які прийшли в нашу країну, ми повинні розуміти, що життя краще не стало. А це означає, що зміни повинні продовжитися, ситуація повинна розвиватися, а не стояти на місці. Молоді люди повинні мати відкритий розум і свідомість, вміти критично оцінювати навколишню дійсність і розглядати її як поле своєї майбутньої діяльності, а не просто місце, де можна прожити свої роки. Крім того, та емоційність, яка сьогодні існує, теж навряд чи може бути названою чимось дійсно гарним і корисним. Надмірно емоційні люди втрачають можливість міркувати тверезо і критично, вони стають заручниками своїх хибних переконань, а тому приречені допускати все нові і нові помилки. Терпіння ж має проявлятися в тому, що молодь повинна враховувати свої інтереси, але в той же час розуміти, що для кожної справи є відповідний час, який потрібно використовувати з користю.

Враховуючи і беручи до уваги все сказане вище, ми також повинні визнати, що молодь завжди повинна залишатися собою. Вміння веселитися, радіти життю, шукати позитив і нові можливості – це те, що відрізняє молодих людей від усіх наступних за ними поколінь. Не потрібно боятися отримувати від життя радість і задоволення. Іноді саме молоді роки служать тим самим часом, який є самим радісним, приємним і таким, що приносить задоволення. Коли людина дорослішає, у її житті з’являються нові проблеми, можливо, якісь неприємності тощо, що позбавляє її можливості насолоджуватися своїм життям так, як раніше. Тому потрібно користуватися для всього цього тільки своєю молодістю – ця приємна пора вже ніколи не повториться.

Молодість – золотий час для будь-якої людини. У той час як сучасним молодим людям слід бути критичними, стриманими і добре вчитися, їм також не слід забувати, що вони, молодь, повинні отримувати від життя якомога більше позитиву, адже молодість тільки одна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Раніше чи пізніше перед людиною постає питання: навіщо, для чого жити? І кожен вирішує його по-своєму. Всі люди різні. Тому одні відкидають подібне питання геть, занурюючись в суєту і пошук матеріальних благ, інші мучаться. Лев Толстой зізнавався, що дуже довго не міг знайти відповіді на це прокляте питання. Так, хоча вже тисячі років б’ються над вирішенням цієї проблеми, готової відповіді немає. Тому-то мені здаються наївними люди, сліпо вірять книжковим ідеалам.

Навіть самим розумним і чесним мислителям я не можу в усьому довіряти: адже між ними і мною немає знаку рівності. Але, зрозуміло, у них я вчуся багато чому. До числа таких учителів я завжди зараховую М. Горького. У цьому творі я зупинюся на його ранніх, але дуже відомих творах.

У чому ж сенс життя по Горькому? Він максималіст. Цей гарячий революціонер-романтик вважає, що людина повинна стати факелом, який освітить людям шлях до кращого життя. “Про сміливий Сокіл! .. Нехай ти помер! .. Та в пісні сміливих і сильних духом завжди ти будеш живим прикладом, закликом гордим до свободи, до світла! ” Всі інші люди, які не беруть цю мораль, — гагари, чайки, що стогнуть перед бурею, вужі, яким небо не потрібно, їм “тут чудово … тепло і сиро “. Ті, хто живе не для людей, хто ставить себе Еише всіх інших, — це лише тінь людини. Такий Ларра. Але ідеал письменника (і мій) — мужній, безкорисливий Данко. Те, що зробив цей юнак, — найпрекрасніший, благородний подвиг. Він допоміг родичам, відвів їх від ворогів, які загрожували винищенням племені. Увел через страшний, нескінченно довгий, повний небезпеки ліс.

Коли людям стало страшно, вони, щоб приховати це, почали загрожувати Данко. “Ви сказали:” Веди! ” — І я повів! “- Заперечував їм сміливий юнак, але ті ревли:” Ти помреш! ” І тоді в пориві великого благородства Данко розірвав свої груди і своїм серцем висвітлив ліс. Люди вийшли, але він помер. Мені боляче, коли я читаю це місце. Я бачу людей, їх грубу натуру, не здатну зрозуміти справжнє благородство, яка підпорядковується диким, тваринним інстинктам. Ось вони танцюють біля багаття, радіючи, що небезпека минула, а труднощі позаду. Але всі забули, кому зобов’язані. А той лежить бездиханний, і на його благородне серце наступають брудною ногою. Хіба вам не боляче? Заради кого пожертвував життям чудовий юнак? Заради цих людей? Н все одно. Але мені життя Данко дорожче всіх їхніх життів, разом узятих. Чому Данко повинен померти, а той “обережна людина” залишитися? Хіба життя так мало коштує, що її можна віддати заради тих, хто наступить на твоє серце? Адже життя — все, що у нас є! Я думаю, можна померти, пожертвувати собою лише для тих людей, які самі здатні на подвиг для справжніх людей. Тут не шкода нічого!

Подвиг! А як несхожа часто життя на уявлення деяких про подвиг! Подвиг найчастіше непомітний. Іноді потрібно відмовитися від сотні важливих, необхідних справ, щоб закінчити одне — найголовніше, що можеш зробити тільки ти. Іноді — відмовити в допомозі, якщо потрібно зберегти здоров’я для завершення твоєї справи. Не завжди це розуміють. Прикладом тому може служити звернення до хворого вже Горькому, колишньому за кордоном, молодого поета:

Олексій Максимович,
Через ваших стекол видно
Вам ще ширяючий сокіл?
Або з Вами почали дружити
По саду повзуть вужі?
Говорили (пояснення ходку!),
Ніби Ви не їдете з-за сухот.
Та життя складне, і сенс її знайти не просто. Але як все-таки ripe-червоно, що є такі символи, як Данко!про їх важко назвати людьми, це дикуни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

The United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland is situated on the British Isles. They lie to the north-west of Europe. The British Isles are separated from the continent by the narrow strait of water which is called the English Channel.

The United Kingdom consists of four parts: England, Scotland, Wales and Northern Ireland. England, the central part, occupies the most of the island of Great Britain. To the north lies Scotland and to the west the third part of the country, Wales, is situated. The fourth part is called Northern Ireland and is located on the second island. Each part has its capital. The capital of England is London, Wales has Cardiff, Scotland has Edinburgh and the main city of Northern Ireland is Belfast.

Great Britain is a country of forests and plains. There are no high mountains in this country. Scotland is the most mountainous region with the highest peak, Ben Nevis. The rivers of Great Britain are not long. The longest rivers are the Thames and the Severn. The capital of the United Kingdom, London, stands on the banks of the Thames. As the country is surrounded by many seas there are some great ports at the seaside: London, Glasgow, Plymouth and others.

Wales is a country of lakes.
Seas and oceans influence the British climate which is not too cold in winter but never hot in summer. Great Britain is a beautiful country with old traditions and good people.

——————————-ПЕРЕКЛАД——————————-

Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії розташоване на Британських островах. Вони лежать на північному заході Європи. Британські острови відокремлені від материка вузькою протокою, який називається Ла-Манш.

Великобританія складається з чотирьох частин: Англія, Шотландія, Уельс і Північна Ірландія. Англія, в центральній частині, займає більшу частину острова Великобританія. На півночі-Шотландія і на захід розташована третя частина країни-Уельс. Четверта частина називається Північною Ірландією і знаходиться на іншому острові. Кожна частина має свою столицю. Столиця Англії-Лондон, Уельса- Кардіфф, Шотландіі- Едінбург і головне місто Північної Ірландіі- Белфаст.

Великобританія є країною лісів і рівнин. У цій країні немає високих гір. Шотландія є самим гірським регіоном, з найвищою вершіной- Бен Невіс. Річки Великобританії не довгі. Найдовші річки-Темза і Северн. Столиця Великобританії, Лондон, стоїть на березі Темзи. Так як країна оточена морями, кілька великих портів лежать на морському узбережжі: Лондон, Глазго, Плімут і інші.

Уельс є країною озер.
Моря і океани впливають на клімат Британії, який не надто холодний взимку, і ніколи не жаркий влітку. Великобританія- дуже красива країна з давніми традиціями і хорошими людьми. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.

 Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. 

Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. 

Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Пушкін особливо дорожив своїм романом «Євгеній Онєгін». Сім років наполегливої праці автора дали світові зразковий по формі та філософський по суті твір. 

Головний герой Євгеній Онєгін – образ суперечливий, а тому справжній. Адже в реальному житті немає поділу на негативних чи позитивних персонажів. Отже, Онєгін – це образ реальної людини, з її вадами та чеснотами. Євгеній Онєгін – молодий чоловік, аристократичного походження. Він з дитинства не знав бідності та особливих нещасть. Тобто, можна сказати, що герой належав до кола «щасливчиків». Проте світське життя дуже швидко набридає Онєгіну. Його охоплює хвороба того часу – нудьга. 

Пушкін не виправдовує недоліків свого героя. З самого початку твору автор говорить про нього дещо іронічно. Щодо освіти, то Онєгін мав славу досить розумного, хоч і педантичного молодика. Насправді ж Пушкін викриває систему навчання дворян того часу, говорячи «Ми всі вчилися потроху чого-небудь і як-небудь». Отже, Онєгін не скільки був освіченим, скільки вмів справляти таке враження.

Герой стежив за модою: одягався стильно, мав гарну зачіску. Зовнішньо він був ідеалом світської людини. Але внутрішньо герой зневажав світське життя. Він бачив його лицемірність та штучність. Онєгін нудьгує серед пихатих, поверхово освічених дворян. Він вважає себе кращим за них, хоча Пушкін неодноразово вказує, що насправді герой багато в чому не відрізняється від свого середовища. Герой проходить випробування дружбою та коханням. Й обидва випробування не витримує. 

Дружба Онєгіна і Ленського була своєрідною з самого початку. Скептик Онєгін і романтик Ленський були ніби антиподами, які дивом подружилися. Євгеній з теплотою ставиться до юного друга, але не може навіть заради нього відступитися від своїх принципів. Їх сварка призводить до трагедії – Онєгін застрелив Ленського на дуелі. Герой завжди користувався увагою жінок. Він легко здобував любовні перемоги, і наситився ними до нудьги. Тому наївна і добра Тетяна Ларіна також не може в ньому викликати сильних почуттів. Хоча Онєгін відмічає її особливість. На кохання юної провінційної дівчини він відповідає суворою відмовою. Герой вважає, що чинить правильно, адже він згубив би юну дівчину. В якійсь мірі його вчинок можна зрозуміти. 

Коли Онєгін зустрічає Тетяну вдруге, то вже минули роки і юна скромна дівчина перетворилася на розкішну даму. Вона вже заміжня і заспокоїла свої душевні пориви. І тут з Онєгіним трапляються дивні зміни – він раптом розуміє, що кохає цю жінку. Герой зізнається в своїх почуттях, але дістає сувору відмову – так як колись він відмовив їй.  Образ Євгенія Онєгіна – суперечливий, тому його важко віднести до якоїсь однієї категорії людей.