Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На світі є книга , яка вважається однією з найдавніших у світі. Її називають Книгою Книг.Писати її почали ще кілька тисяч років тому.Це Біблія , священна книга християнської релігіі.Перша книга Біблії називається «Книгою Буття». Там розказано про створення світу , про рай , про Адама і Єву.Біблія ділиться на Старий і Новий Заповіти. Ветхій в основному розповідає про історію єврейського народу , там описано багато жорстокостей і різних гидот , тому його читають мало. Він вважається священною книгою для релігії іудаїзму також.В Біблії викладені моральні закони , принципи, за якими корисно жити людям . У Старому Завіті це десять заповідей : не вкради , що не убий , шануй батька свого та матір свою ,не чини перелюбу. Багато важливі речі і закони моралі розказані в Новому Завіті.

Моєю улюбленою легендою є притча «Про Вавилонську вежу»

Багато людей жило на землі. Всі говорили однією мовою, І задумали вони побудувати високу, аж до неба, башту, щоб прославити себе. Бог, побачивши, що люди заради гордині своєї взялися за не-і угодну йому справу, зробив так, що будівельники стали розмовляти різними мовами, не розуміючи один одного. Довелося їм покинути будову й розбрестися в різні боки. Башта з часом розвалилася, а місто назвали Вавилоном, тобто «змішанням».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Образ Нори в творі «Ляльковий дім» уособлює — жінку турботливу, ласкаву і ніжну до дітей, чоловіка, лікара Ранка, служанки. Але це лише «вершина айсберга» насправді воно не така і щаслива… Образ Нори викликає бажання співчувати цій жінці, дивуватися її безпорадності, зрозуміти її дії, але ж ніяк не засуджувати її. 

«Ляльковий дім» характеристика образу 

Нори Нора Хельмер — центральний персонаж п’єси «Ляльковий дім», дружина адвоката Хельмера, має, здається, все необхідне для щастя: коханого чоловіка, дітей, будинок. Щасливо проживши з чоловіком чималу кількість років, вона раптом приймає несподіване рішення піти з дому. Ніхто з домашніх не здогадується, чим викликане таке рішення. Вдобавок ніхто не знає, що за зовнішньою веселістю і пустотливістю Нори, цієї «білочки», «співунки-пташечки», ховаються величезне напруження сил і здатність на безоглядну самопожертву. Як виявилося, життя Нори не було таким вже й безхмарним і щасливим. Їй довелося протягом ряду років приховувати свій непорядний вчинок: одного разу Нора, щоб добути грошей для лікування небезпечно хворого чоловіка, підробила на векселі підпис батька. Нора перенесла страшні душевні муки в очікуванні тієї фатальної хвилини, коли її таємниця буде викрита. І ось настає момент зізнання, момент випробування двох перед обличчям лиха. Але вбивчий егоїзм чоловіка проявляється у всій своїй повноті. Хельмер не витримує випробування. Короткого часу небезпеки вистачило, щоб він скинув з себе маску безмежно люблячого чоловіка і виявив своє справжнє обличчя. До прочитання рокового письма Хельмер виголошує на адресу дружини пристрасне зізнання у любові і відданості: «Знаєш, Нора … не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувала неминуча біда і щоб я міг поставити на карту своє життя і кров — і все, все заради тебе». Дізнавшись про провину Нори, муж в повному сум’ятті бурмоче зовсім протилежне: виявляється, у Нори «ні релігії, ні моралі, ні відчуття обов’язку … мене, мабуть, запідозрять у тому, що я знав про твій злочині». Але навряд небезпека відступає, як Хельмер, який недавно обсипав дружину образами, називав її «лицеміркою, брехухою, злочинницею», знову перетворюється на доброго і дбайливого «порадника і керівника». Всі ці перетворення цілком виправдовують бажання Нори покинути «ляльковий дім», цю «велику дитячу». Нора вважає, що, перш ніж бути дружиною і матір’ю, вона повинна стати людиною. Вона іде від чоловіка, залишаючи трьох дітей. Закінчення п’єси — це діалог чоловіка і жінки, який пояснює поведінку і рішення Нори. Ось діалог Нори з чоловіком -Яка невдячність! Чи ти не була тут щаслива», — «Ні, тільки весела. Я була тут твоєю лялечкою-дружиною, а діти були моїми лялечками». Вона запитує чоловіка, чому той не захистив її. Хельмер щиро дивується: «Але хто ж пожертвує честю навіть заради коханої людини?» — «Сотні тисяч жінок жертвували, — заперечує Нора і з гіркотою додає: — Мені стало ясно, що всі ці вісім років я жила з чужою людиною». Ніщо не може повернути її до колишнього життя, тому вона обирає неясне майбутнє, повне небезпек і труднощів, вирішується на самостійне життя в боротьбі і нестатки. Норі необхідно піти, щоб «розібратися в самій собі» і у всьому іншому, «виховати себе саму». П’єса була сприйнята, перш за все, як твір, написаний на захист жіночої емансипації. Але для самого Ібсена основна суть його п’єси полягала зовсім не в «жіночому питанні». На конкретному прикладі долі жінки в буржуазному суспільстві драматург ставить центральне для нього питання про звільнення особи взагалі, про вироблення цілісної, справжньої людини. Цитати до образу Нори «Ляльковий дім» ви можете доповнювати в коментарях. 

Прототип Нори з твору «Ляльковий дім» 

В образу Нори є цілком реальний прототип. Це дансько-норвезька письменниця Лаура Кілер (1849-1932). Під впливом ібсенівської п’єси «Бранд» 19-річна дівчина написала книжку «Дочки Бранда», яка вийшла 1869 року під псевдонімом. Ібсен познайомився з Лаурою і порадив їй зайнятися літературою; між ними зав’язалася дружба. Лаура одружилася з любові, але її неврівноважений чоловік болісно сприймав нестачу грошей. Дружина намагалася захистити його від матеріальних проблем і, коли він захворів, звернулася по допомогу до свого багатого батька, однак той відмовив дочці. Тоді вона, таємно від усіх, позичила гроші в одному з норвезьких банків, а поручився за неї впливовий друг. Коли не стало й цих грошей, Лаура позичила знову, але не змогла повернути борг вчасно. У відчаї жінка хотіла видати фальшивий вексель, та вчасно схаменулася. Згодом про все довідався чоловік, який спочатку співчував Лаурі, а потім під впливом родичів, друзів та знайомих різко змінив ставлення до дружини й почав вимагати розлучення. Дітей у неї відібрали, а її оголосили психічно хворою. (Пізніше, на прохання чоловіка, Лаура повернулася і в сім’ю, і в літературу.) Нора і Лаура мають багато спільного, але є й істотна різниця: Нора сама йде з дому, сама протиставляє себе суспільству — це її свідоме рішення.

Хто відкидає містику і символіку, тому ми скажемо, що він не повинен уживати ніяких символів, бо вони для нього не мають ніякого значення. Однак факт, що неграмотний або відкидає, або не сприймає значення азбуки, зовсім не означає,що азбука не має ніякого значення.

Немає сумніву в тому, що Трипільська цивілізація розвинула символіку, успадковану нею від племен ранньопалеолітичного періоду, адже ніякий знак не виникає на порожньому місці. Найархаїчнішими знаками були сонячні та місячні символи (солярні та люнарні), які мали тісний зв’язок із календарем.

Знаки сонця — це коло, колесо з шістьма спицями, концентричні кола, круг з хрестом усередині. Знаки місяця — дуги, повернуті в різні боки, що символізують фази місяця, півмісяці, які позначають Молодика і Старого місяця, а також півмісяці, повернуті «рогами» догори (нині в народі

означає добру погоду). Цікавими є трипільська чара, на якій зображено 12 місяців, і тарілка з чотирма місяцями,- вписаними між променями рівнобічного хреста, що підтверджує саме календарність цих зображень

Такими ж давніми є зображення рослинних символів: деревце з піднятими гілками, ялинка, колос; малюнки у вигляді квітки (коло з шістьма чи вісьма пелюстками навкруги); світове дерево.

Символ дерева — один із найстійкіших в українському знаковому космосі, який дійшов до наших днів. Вічнозелене Дерево Життя складається із трьох сфер: стовбур, верхів’я і коріння. Стовбур, як уже зазначалося вище, означає земне життя людей (Ява), крона дерева (гілки й листя) — духовний світ Богів (Права), коріння — підземний, потойбічний світ (Нава). Але у трипільських деревах-ялинках ці три сфери не виражені, до того ж дерева зображаються групами, що свідчить про символіку рослинності взагалі.

Три яруси світу зображені на трипільських глеках способом поділу сферичної композиції посудини (наприклад, кулястої макітри або глечика) на нижній, середній і верхній світи. їхні вже пізніші арійські назви збереглися на індійському ґрунті в Ріґведі: свах — верхнє небо із запасами води; бгувах — повітряний простір із сонцем, місяцем, зірками; бгух — земля, грунт.

Найбільше зображень дійшло до нас на ритуальному посуді, скульптурках Богинь родючості (Рожаниць) тощо. Такий посуд символізував прохання дощу — це підтверджується малюнками жіночих постатей, які підносять чару до неба (пор. укр. «чарувати» — замовляти над чарою води, ворожити чи робити так звану «живу воду»).

Магія родючості полів була тісно пов’язана з магією плодючості людей і тварин. Мабуть, тому у складі глини, з якої ліпилися фігурки Рожаниць, було замішане зерно пшениці або пшеничне борошно. Символом засіяного поля вважають квадрат або ромб, розділений хрестом на чотири частини, в кожній з яких зображена крапка, що символізує зерно. Такі ж зображення іноді малювалися на животі жіночої статуетки, що означало вагітність.

Як вважає Борис Рибаков, «трипільські статуетки юних матерів були, вірогідно, одними з ранніх попередниць християнскої Богородиці»‘.

Цікавий обряд, за допомогою якого можна пояснити символіку «трипільського квадрата», існував у Білорусі: перед будівництвом хати малювали квадрат, ділили його на чотири рівні частини навхрест. Батько йшов на чотири поля, які оточували це місце з чотирьох боків, із кожного поля брав камінь, клав його на голову й ніс так, щоб покласти на кожну чверть квадрата. Отже, на місці майбутньої хати утворювалась фігура, яка точно відтворює малюнок «трипільського квадрата».

Можливо, підтвердженням того, що квадрат був символом поля, є також сам спосіб оранки та боронування. Поле орали у двох напрямках «туди і назад», а боронували впоперек оранці, тобто навхрест.

Одним із найпоширеніших знаків на трипільській кераміці (на посуді, статуетках Рожаниць) є орнаментальний мотив змії, яка обвиває груди Богині-Матері. Такі малюнки прийнято називати «трипільськими спіралями», «хвилями», або «меандром».

Культове значення вужа відоме у багатьох народів, адже він був носієм добра, миру й злагоди, охоронцем усього найціннішого — сім’ї, дому. На скульптурах Рожаниць він — оберіг живота, що виношує плід. Вуж також пов’язаний із культом води, вологи, дощу, а отже, родючості землі.

Слов’яни мали два «зміїних» свята: 25 березня — поява змій і 14 рересня — їх відхід під землю. Вважалося, що, з’явившись навесні, змії допомагають хліборобам, беруть участь у сільськогосподарських роботах. Цікаве повір’я записане Миколою Маркевичем. У ньому йдеться про те, що змія, яка протягом літа когось укусила, буде покарана, її не пустять «у вирій», і вона буде змушена мерзнути на морозі. Збереглися українські народні казки міфологічного характеру про вужа чи змію.

Другим значенням «трипільської спіралі» можна вважати вічність життя, безперервний біг сонця (спіраль, зображена навколо посудини, не має ні початку, ні кінця). Ідея «руху сонця по небу» виразно простежується у тих спіралях, де на закрутах зображені сонячні знаки — кола з косими хрестами посередині. До того ж, напрямок такої спіралі знизу вгору і зліва направо такий, як і видимий із Землі напрямок «за ходом» Сонця (посолонь).

Заслуговує на увагу і дослідження знаку хреста, який у сучасному християнстві цілком переосмислений, тому не можна ототожнювати давні рівнобічні хрести та свастики з християнськими хрестами, що мають витягнутий нижній кінець. Первісно хрест (криж) був знаком життя: вертикаль — чоловіче, батьківське начало, горизонталь — жіноче, материнське; їхнє поєднання утворює третю силу — синівську (власне сам хрест). Хрестом також позначалося сонце, небесний вогонь, світло, жертовник. Цей знак відомий з давніх-давен у багатьох народів світу (в Європі, Індії, Єгипті). Різновидом звичайного хреста є так званий арійський (орійський) хрест, або свастика.

Подібним знаком користувалися уже в XX ст. у Німеччині. Тому після 1945 р. на використання та дослідження арійського хреста наклали табу як на фашистську символіку. Такі заборони не мають ніяких наукових підстав, оскільки ці знаки були відомі вже у Трипільській культурі, про що свідчать археологічні знахідки. В Українському історичному музеї експонується одна з таких пам’яток — глиняний горщик із накресленою свастикою, розкопаний біля с. Пустовойтівки (Сумська обл.), в Музеї коштовностей України — скіфські горщики зі свастиками. Таких знахідок значно більше, але вони не афішуються досі із вказаних причин. Мозаїчні свастики на стінах Софійського собору в Києві були викладені ще в XI ст.

Є різні припущення щодо значення цього символу. Найголовніше його значення — це небесний вогонь. Цей знак досить поширений у традиційних слов’янських, і зокрема в українських, вишивках. Свастика (сварга) була відома ще в троянців: за часів Троянської війни вона як священний знак прикрашала зброю: мечі, булави тощо. Різні види свастик (як із ламаними лініями, так і з заокругленими кінцями, що переходять у спіральні завитки) і досі пишуть на українських писанках як магічні символи найвищого неба та сонця. Свастика є знаком Сварога, так само, як стріла — знаком Перуна.

. Ці сонячні знаки малювали здавна на хатах, перед дверима, на сволоці, вважаючи їх оберегами проти злих сил. Ось як передав це в своїй «Молитві» український поет Богдан-Ігор Антонич:

Накреслю взір його неземний, Святий, арійський знак таємний, Накреслю свастику на хаті І буду спати вже спокійний.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українська народна пісня…     Коштовна перлина нашого фольклору, духовна велич і багатство народу. Відходять у минуле дати і події, на зміну одним поколінням приходять інші, а вона жива, бо вона — невмируща!. Вона вічна, бо дає їй життєдайну силу глибока народна мудрість, нев’януча краса українська, всеперемагаюча любов народу нашого.

Пісня є невід’ємною частиною духовного життя українського народу і не залишає наших співвітчизників ні в радості, ні в смутку, вона крок за кроком слідує за кожним українцем від перших днів життя до глибокої старості. Піснями українці ми тільки прикрашаємо народні обряди і відзначаємо свята, з піснею на вустах ми славимо свої військові і мирні перемоги:

«Як вдарили з семи гармат
Усереду вранці –
Накидали вороженьків
Повнісінькі шанці!».

Кожне своє переживання, кожне враження наші предки виливали в пісні. В українських лірницьких піснях здебільшого висловлювалися релігійні почування, в косарських та обжинкових піснях зображувалася тяжка праця селянина на власних полях («Ой любо та мило»); ще більш тяжка праця на панщині – у кріпацьких пісенних творах («У неділю рано-вранці», «Яром, хлопці, яром»); мандрівки українців за заробітками – у бурлацьких і чумацьких піснях («Зібралися всі бурлаки», «Їхав, їхав та чумак Макара»); туга за Батьківщиною і ріднею – у рекрутських («Ой не жаль мені ні на кого»); безнадійне або щасливе кохання, зрада, життя з нелюбом, суперництво, підступність і краса природи замальовувалися у родинно-побутових та ліричних піснях («Била мене мати», «А я в батька росла», «Цвіте терен, цвіте терен»).

Духовне життя наших співвітчизників знайшло своє відображення в українських народних піснях, які відзначаються розмаїттям яскравих епітетів, що досить часто повторюються, наприклад «бистра річка», «вірний кінь», «красна дівчина», «зелений явір», «червона калина», «чисте поле» тощо.

Про силу і красу українських народних пісень із захватом писало багато письменників, поетів і драматургів. У своїй трагікомедії «Мойсей» відомий український митець І. Франко писав:

«Задарма в пісні твоїй ллється туга
і сміх дзвінкий і жалощі кохання,
надій і втіхи світляная смуга?»

О. Дей про українські народні пісні висловився так: «Українська народна пісенність – дорогоцінне надбання поетичного генія трудового народу, нев’януча окраса його духовної культури».

Найбільше залишків сивої давнини, що дійшли до нашого часу, серед українських народних пісень зберегли обрядові пісні:

«Іди, іди дощику,
Зварю тобі борщику
В полив’янім горщику!»

Велика кількість українських народних пісень присвячена святам і порам року. Це веснянки, щедрівки і колядки. В щедрівках і колядках наші співвітчизники звеличували гарного господаря та добробут його родини, їхні персонажі – завжди гарні , багаті, щедрі, здорові і привітні люди, у яких «повно на столі, радісно на серці». Вважається, що такі пісні накликають всілякі блага і щастя на подвір’я господаря, тому й співаються вони з чистими думками і від щирого серця.

Особливу цікавість серед обрядових народних пісень визивають купальські і русальні пісні, які супроводжувалися ворожіннями, танцями та іншими діями. Завдяки обрядовим пісням наші сучасники можуть пізнати світогляд наших пращурів ще з тих часів, у які люди поклонялися ще язичницьким богам – Ладі, Дажбогу, Перуну та іншим.

А ось із родинних народних пісень ми можемо дізнатися, яке місце у житті українців попередніх поколінь займали повсякденні турботи і родина:

«А чужа сторона
І без вітру шумить, —
Чужий батько, чужа мати
І не б’ють, то болить.

Історичні українські пісні розповідають про важливі події, які у різни часи переживали наші співвітчизники:

«Ой Морозе, Морозенку,
Ой да ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!»

Завдяки українським народним пісням можна побачити, наскільки глибоко наш народ відчував красу життя і оточуючої природи. Ці пісні криють у собі багатство щирих переживань і велику силу уяви, вони стали джерелом натхнення найвідоміших українських поетів, письменників, драматургів, художників та інших митців. Наприклад, О. Кобилянська свою найвідомішу повість «У неділю рано зілля копала» створила за мотивами не менш відомої української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, на вечорниці». Цю ж пісню для створення свого роману у віршах «Маруся Чурай» використала Л. Костенко.

Але народні українські пісні не тільки надихали літераторів різних поколінь, переш за все, вони скрашували сірі будні наших співвітчизників, були для них розрадою у важкі хвилини, полегшували важку працю і поліпшували настрій. Треба сказати, що українці відомі як одна з найбільш співучих націй світу і мають надзвичайно велику скарбницю дум, переказів, легенд, казок і пісень, якими можна пишатися, як чудовими квітами. Багато цих народних творів дійшли до нас через довгі століття і зараз так само причаровують слухачів своєю неповторною глибиною душевних почуттів та спостережень.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українське весілля… Це яскраве багатолюдне дійство, що увібрало в себе мудрість народної поезії, влучність її слова і чарівність мелодії. Воно тривало кілька днів, а то й тижнів. Українське весілля по праву можна назвати величною народною оперою. Тут був чітко окреслений сценарій, головні та другорядні дійові особи.

А починався весільний обряд сватанням. Приходили від жениха старости й заводили розмову про « князя», який хоче добути собі «куницю», що начебто забігла у двір до батьків дівчини. Іноді після всіх розповідей про «князя» та «куницю» старости одержували від дівчини гарбуза, що означало відмову. Та якщо гостям подавали рушники, а «князеві» — хустку, сватання вважалося успішним і можна було готуватися до весілля.

Підготовка до весілля тривала від кількох днів до кількох тижнів. За цей час треба було навести порядок у хаті й на подвір’ї, напекти багато хліба, зарізати бичка або порося, приготувати різні страви й не забути про весільні подарунки. Робота супроводжувалася відповідними за змістом піснями:

В нас вітер сам хату мете,

В нас сонечко хліб пече,

Сама вода в горщики ллється,

Бо в нас так ведеться.

Після обряду запросин, коли молоді ходили по селу й запрошували гостей на своє весілля, наставав дівич- вечір. Подруги нареченої сходилися до ЇЇ хати й співали пісень, у яких славили дівочу красу й висловлювали жаль з приводу розлуки дівчини з батьками.

У день весілля молоді ставали на рушник, який символізував довгу життєву дорогу, приймали благословення батьків і йшли до церкви вінчатися. Після вінчання розпочиналося веселе народне свято, що супроводжувалося піснями й танцями. У піснях славили красу нареченої, величали жениха й бажали подружжю, «щоб було на столі повно, а нашим молодим гарно».

У весільному обряді знайшла своє відображення історія нашого народу. У цьому обряді відбилися світогляд українців, їх морально-етичні норми і погляди. Весілля завжди було радісним святом, адже народжувалася нова сім’я, отже, продовжувався людський рід.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Князь Єремія Вишневецький – це головний герой однойменного твору авторства Івана Нечуя-Левицького. Образ цієї людини і його характеристика цікаві не стільки тому, що він робив і думав, скільки з точки зору його ролі, яку намагався показати автор. Розгляд цього образу досить цікавий, тому що він дає можливість зрозуміти деякі аспекти української історії, яка мала в собі велику кількість трагічних і неприємних для великої кількості українців аспектів і моментів. І Князь Єремія Вишневецький слугує прекрасним прикладом цьому.

Єремія Вишневецький – це виходець з України, з славного українського міста Лубни. Але сталося так, що вже дуже скоро у своєму житті Єремія Вишневецький віддав перевагу не рідній країні, а більш потужній в ті часи державі – Польщі. Втім, це сталося цілком природно. Єремія Вишневецький почав вчитися у відповідному університеті, він спілкувався з такими людьми і в таких колах, де у нього не могло бути інших ідей, крім польських і патріотичних. Саме цим і зумовлено те, що в певний момент він став асоціювати себе тільки з Польщею, з польським королем і він захотів досягти певного успіху в цій країні.

У той же час, не можна сказати, що у Єремії Вишневецького був добрий і співчутливий характер. Його цілком можна називати злою людиною. Він досить просто відрікся від своїх історичних коренів, забув про те, звідки походять його батьки. Більше того, складається враження, що він зненавидів все українське в собі. Саме тому він намагався вбити в самому собі частину української ідентичності, коли воював проти українського війська. Він сам викликався брати участь у цих окупаційних діях польської держави, дуже любив воювати і прагнув досягти в цьому значного успіху. Неприємно дивитися на такі дії етнічного українця, по суті, проти України, але нічого вдіяти з цим не можна, адже все це відбулося в цілому природно, тому доводиться миритися з такою натурою головного героя.

Враховуючи те, що Князь Єремія Вишневецький – це, безумовно, герой негативного характеру, в той же час варто врахувати, що такі люди завжди з’являються у різних державах. Звичайно, можна повісити на нього тавро зрадника, і це буде чистою правдою, адже він зрадив свій народ і приніс йому багато бід і горя. У той же час слід зазначити, що такі люди дуже часто зустрічалися в історії, і їх такі вчинки мали чіткі і ясні причини виникнення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Ляльковий дім» — це п’єса, яка була опублікована письменником Генріком Ібсеном з Норвегії в 1879 році, і яка вважається однією з перших феміністичних п’єс. У ній критикуються ті уявлення про шлюб, які існували в 19 сторіччі. Під час її виходу ця п’єса викликала багато суперечок і обговорень.

Крогстад

Крогстад ​​- це повірений, у якого Нора позичила гроші. Він упродовж п’єси шантажує її для того, щоб утриматися на посаді.

Всі герої п’єси багатогранні і неоднозначні. Кожен в міру розвитку п’єси розкриває свою справжню суть. Не все так, як виглядає, і в кінці п’єси жінка бере свою долю в свої власні руки і відправляється на пошуки свого істинного «я». Ібсену довелося вислухати багато критики за те, що він насмілився піти проти норм суспільства, проте саме завдяки цьому його п’єса випередила свій час і популярна і донині. Нора та інші герої п’єси показують, наскільки важкими для розуміння можуть бути людські почуття, бажання і відносини.

Нора Хельмер

Нора — дружина Торвальда, успішного бізнесмена. Нора жила тим, що будувала своє життя, роблячи щасливим чоловіка, втілюючи його бажання і відповідаючи його очікуванням, при цьому придушуючи свою особистість. Її чоловік тільки отримав нову роботу в банку, і в цей період виявляється, що одного разу Нора позичила гроші для того, щоб допомогти йому, коли він хворів. Після низки робіт, які вона приховувала, вона змогла розплатитися з боргом. Нора не хоче, щоб її чоловік про це дізнався, так як це зачепить його гордість, а вона ж грає роль ідеальної дружини і матері трьох дітей. У підсумку вона розуміє, що більше не може так жити і йде з сім’ї для того, щоб зрозуміти, хто вона насправді.

Торвальд Хельмер

Чоловік Нори і батько трьох дітей, Торвальд ставиться до своєї дружини, як до красивої речі, а не як до особистості. Коли він дізнається про борг, то розчаровується в дружині, незважаючи на той факт, що вона зробила це, щоб йому допомогти. Коли вона вирішує піти з родини, він говорить їй, що її обов’язки як жінки бути гарною дружиною і матір’ю. У кінці п’єси він сподівається на те, що вона змінить свою думку. Очевидно, що він не помічає реальних проблем їхнього шлюбу і того, що він захоплюється своєю дружиною, як іграшкою. Він не розуміє, що поводиться з нею так, як поводився її батько. Торвальд на початку п’єси здається суворим і владним, але, врешті-решт, виявляється, що він дуже невпевнена у собі людина. Він хоче поваги, але не робить її іншим.

Доктор Ранк

Він багатий друг сім’ї, який закоханий в Нору. Ранк фліртує з нею, показуючи тим самим свої почуття. Доктор Ранк — це той герой п’єси, який змирився зі своєю долею. Він знає, що вмирає від сифілісу, але він гідно це приймає і продовжує поводитися людяно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ці слова належать Костянтину Григоровичу Паустовському, видатному російському письменнику, прямому нащадкові гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного по батьківській лінії. Прадід його Григорій Паустовський після зруйнування Січі отримав дворянство. Сам Костянтин хоч і писав російською мовою, на запитання Миколи II відповів, що він українець (малорос),але серед його предків є поляки, росіяни і турки .

А як ми, українці, самі ставимося до своєї рідної мови? Коли дивишся передачі по телебаченню, рекламні «шедеври-ролики», у яких звучить «уходячи» та багато інших перлів, то хочеться плакати над мовою, котру так плекали великий Кобзар, нескорена Леся і Каменяр і котру ми самі так безжально нищимо своєю байдужістю. Ну, подумаєш, на рекламному щиті орфографічна помилка – байдуже. А русизм – ну то й що, хіба незрозуміло, про що йдеться? Ось так і проходимо мимо ми , дорослі, ніби-то не помічаючи цього. Байдуже нам, що це читають діти. Нам байдуже… Може, хтось хоче мені заперечити? Нам не байдуже, мовляв. Вірю. Байдуже тим, хто замовляє рекламу, афіші, оголошення; байдуже тим , хто все це розміщує. Напевно, байдуже, бо головне – гроші, зароблені на рекламі. Нам варто було би мати поліцію з грамотності у кожному місті, на кшталт поліції моралі.

Коли людина народжується, вона відразу потрапляє у світ звуків. Людська мова — це теж звуки. Найріднішими для малюка стають звуки, які він чує при народженні. Зазвичай це мова його батьків, вимовлена з любов’ю і ніжністю. На якій мові співає колискову пісню мати, та мова і буде головним у житті для малюка. Тут не головне, яка мова — англійська або французька. Тут головне — які емоції були вкладені при проголошенні звуків. Навіть якщо людині призначено жити в іншій країні, він всеодно буде любити свою першу мову. Ми не можемо обходитися без мови. Вона потрібна нам для спілкування. Часом досить додати міміки або жестів, щоб тебе зрозуміли. Є люди, які не чують, але  вони теж користуються мовою жестів. Вони знайшли для себе прийнятний варіант спілкування. 

Якщо б мови не було, її варто було придумати. Адже це невід’ємна частинка життя. Тому мова для нас, як повітря. Без нього людина не зможе існувати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми всі народжуємося для великих справ. Я вважаю, що перемагає тільки сильніший. Тому, щоб добитися своєї мети потрібно перемогти себе. тобто перемогти все погане в собі: Заздрощі, зло,страх, бо якщо ми це не переможемо хоча б на половину тоді ми зламаємося. 

Різні люди оцінюють себе по-різному. Одні – позитивно, інші – негативно. Чим позитивніше уявлення людини про себе, тим краще в неї складається життя й впевненіше вона почувається і навпаки. Перша категорія людей – це, як правило, щасливі „везунчики”, друга – „невдахи”. Як це не прикро, але більшість із нас належить до „невдах”, які незадоволені собою та життям. Тому для багатьох досить характерною є така поведінка: боїмося робити помилки в житті й у зв’язку з цим не живемо, а існуємо; вважаємо, що неприємні почуття – це результат дії „зовнішніх сил”, а не власного мислення; перебільшуємо зовнішні обставини і применшуємо свої можливості, здібності; досить часто перебуваємо під впливом негативних емоцій і тому хворіємо; сприймаємо негативну інформацію для припинення наших дій, замість тільки їх корекції; в більшості робимо з „мухи слона” і жахаємося його; не слідкуємо за своїми думками, забуваємо, що всі вони впливають на наше здоров’я, настрій, зрештою створюють нас; не контролюємо своїх слів, а невдало кинута репліка руйнує наш імідж; часто скаржимося на свої негаразди і „програмуємо” себе й оточуючих на поганий настрій, поразки; дозволяємо затягувати себе у конфліктні ситуації; рідко хвалимо себе і свої дії; мало посміхаємося, забуваючи про позитивний вплив усмішки на себе і оточуючих; плануючи справу, часто зосереджуємося на поразці, забуваючи, що жодна важлива справа не виконувалася людьми без віри в успіх; багато часу приділяємо думкам про минуле та майбутнє, а потрібно жити сьогоденням; часто переймаємося дрібницями, якими слід нехтувати; жахи нашої уяви з’їдають нас, хоча майже всі вони є хибними; страждаємо не стільки від того, що відбувається, скільки від того, як оцінюємо те, що відбувається; часто прагнемо звести рахунки з ворогами, забуваючи, що цим завдаємо більше шкоди собі, ніж їм; зосереджуємося на негативному боці життя, забуваючи, що вміння бачити позитивний бік нашого життя вартує більшого; забуваємо, що майже всі хвороби – від нервів, негативних емоцій, які виникають унаслідок нашого мислення; часто звинувачуємо близьких, навколишній світ у своїх поразках, забуваючи, що майже всі вони – результат наших власних думок, які зазвичай можна змінити.

Запам’ятайте: Перемагають тільки найсильніші. Досягають успіху тільки найкращі! Тому не здавайтесь на півдорозі ,крокуйте впевнено і досягайте своєї цілі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якби молодість знала, а старість – могла.

Розум накопичує знання, серце – мудрість, це своєрідні знання,досвід, що передається нам у спадок від пращурів. Їхня мудрість допомагає нам в тяжкому сучасному житті, направляє на вірний шлях.
Багато хто з нас вважає, що в сьогоденному світі достатньо бути розумним, але чи дійсно це так? Справді, бути розумним, це добре, вміти робити надважкі підрахунки, володіти трьома мовами, бути обізнаним в багатьох сферах науки, дійсно вражає. Змушує захоплюватися такою людиною. Але як казав В.Борисов: «Усе знати неможливо, але про усе можна здогадуватися». Та люди хочуть подолати цей рубіж «незнання». Але не треба  забувати про мудрість, бо без неї ми не уявляємо своє життя. Скільки разів повчали нас батьки, бабусі, дідусі. «Мати одною рукою б`є,  а другою —  гладить», «Якщо твої плани розраховані на рік – сій жито, якщо на десятиріччя – саджай дерево, якщо на віки – виховуй дітей»… 
Та не тільки мудрість батьків знаємо ми, а й мудрість книжок, бо –«Хліб наснажує тіло, а книга – розум». Напевно кожен з нас, будучи малим, читав казки про «Івасика-Телесика», «Колобка», «Пана Коцького», «Кирила Кожум`яка». Кожна з них несе в собі повчання. «Іваси-Телесик» і «Колобок» — щоб не було біди, слухатися старших, «Пан Коцький» — що не треба вірити різним пліткам, а перевірити самому. Взагалі казка – це чари дитинства. Бо саме там ти розумієш, що таке добро, а що таке зло. Адже які б перешкоди не ставили Баба-Яга та Чахлик Невмирущій, все ж перемагав добрий рицар. Саме з такою мудрість в серці, ми йдемо в життя. І не завжди спочатку можна розпізнати в реальності злу чаклунку від доброї феї.
Після  всього, мною написаного, можу додати лише одне, розум і мудрість невід`ємні, та накопичуються нами протягом всього життя.