Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Світ поділений на дві частини — Добро і Зло, між якими точиться запекла боротьба. Добра більше, адже, якби це було не так, світ уже загинув би.

У новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)» добро уособлюється в образі матері з біблійним ім’ям Марія, котра є «втілений прообраз тієї надзвичайної Марії», яка стоїть на грані невідомих віків — Діви Марії, Матері Божої. Син земної матері — вірний революціонер. Він головний у чорному трибуналі синедріону, який виносить невинним людям тільки один вирок — смерть. Його оточують страшні постаті: садист доктор Тагабат, навіки переляканий, безвольний Андрюша, не здатний мислити дегенерат. Смерть стоїть за спинами цих людей і водить їхніми руками, коли вони підписують вироки. У них один на всіх холодний розум і камінь замість серця. Революція не дала їм права на сумніви і вияв людяності. Вона з’єднала цих чотирьох в одне ціле, не дала їм можливості мати свою думку і виявляти власну волю. Жорстокий доктор Тагабат перетворив цей суд на нікчему в своїх руках, став його злим генієм. Йому не може протистояти Андрюша, який потрапив сюди проти власної кволої волі. Коли треба підписатися під вироком, він мнеться, тремтить, але все-таки ставить на суворому життєвому документі якийсь незрозумілий ієрогліф. Іноді він наважується непевним голосом сказати, що незгодний з занадто суворим вироком для жінки, матері трьох дітей, чи натовпу черниць. Але грохот хриплого реготу доктора Тагабата зводить нанівець його слабкі душевні пориви. Андрюша проситься на фронт, щоб бути подалі від цього брудного діла. Він готовий загинути в бою від ворожої кулі, але панічно боїться смерті від руки доктора Тагабата чи главковерха. Вони не дозволять йому залишитися чистим. їх усіх поєднала кров невинних жертв.

На відміну від Андрюші, доктор Тагабат ніколи не сумнівається. Письменник не розкриває перед нами, що ховається за словом «доктор». Можливо, Тагабат у мирному житті був лікарем, рятував чужі життя. Що ж таке повинно статися з людиною, щоб представник найгуманнішої на землі професії перетворився на патологічного вбивцю? Ким він буде, коли закінчиться війна? І цьому садистові підкоряється не тільки безумний дегенерат, не тільки безвольний Андрюша, а й сам главковерх.

Душа романтика революції розділена навпіл. Коли він втомлюється від своєї страшної роботи і закриває очі, перед ним з’являється образ матері. Вона дивиться на нього люблячим, лагідним поглядом, бере його обличчя в свої сухі старечі долоні і називає його м’ятежним сином, який зовсім замучив себе. Він розуміє, що в цій кімнатці не фантом матері, а частина його власного «я», яка ще тягнеться до чогось світлого, до душевного тепла. Образ матері не дає його свідомості повністю зануритися у непроглядну чорноту зла. Марія своєю тихою молитвою, дотиком ласкавих рук, жалістю до сина бореться зі злом у його душі, намагається вирвати його з обіймів жорстокої дійсності, вивести з того кута, у який він сам себе загнав. Не кожна жінка може народити Бога, але як жити матері, яка народила Диявола? її смерть від руки сина закономірна, але зерна добра, які вона розсівала навколо себе, не повинні загинути, якщо навіть у доктора Тагабата щось ворухнулося в душі, коли він зрозумів, щось ось зараз на його очах станеться найстрашніший злочин: син уб’є матір. Марія ні в чому не звинувачувала свою дитину, її безмірна любов і жалість до сина була всеперемагаючою. Своєю смертю від руки сина вона нам ніби говорить: «Ні! Так не повинно бути!» І якщо з цією думкою ми закриємо твір М. Хвильового, то значить, добро сильніше за зло і обов’язково у цій битві переможе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Так споконвіку було:

одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі

і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття.

М. Хвильовий

У кінці Пушкінської вулиці міста Харкова, за студентським гуртожитком «Гігант» колись знаходилось міське кладовище, яке нині переобладнано на молодіжний парк. За старою церквою залишили для нащадків кілька могил — П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника Васильківського.

Розквіт національного відродження останніх років повернув нам ім’я Ми-коли Хвильового (Фітільова). Члени товариства «Спадщина» відновили могилу одного із найталановитіших зачинателів української літератури початку XX століття. У поемі «Електричний вік» Микола Хвильовий писав:

шпурнути в моє обличчя

докір?..

Творчість прозаїка, поета, критика, публіциста — яскравий приклад самовідданого служіння ідеї «загірної комуни», яка стала причиною трагедії. Письменник бунтував, сумнівався, боровся, переживав, помилявся, каявся. Це не могло не знайти відбитку у новелах, що побачили світ у 1923-1927 роках.

Найбільшу увагу в плані розкриття психології мрійників, романтиків революційної доби заслуговує новела «Я (Ро3мантика)», в якій розкрито душевний конфлікт між старим і новим. Відомий літературознавець О. Білецький зазначав, що твір «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі».

Новела «Я» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві хрустальні росинки».

Чому ж в чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати — Україна? Мабуть, над дилемою гуманності і фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче допомогти осмислити протиставлення світлого і чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели.

З одного боку — це інструмент, який повинен вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю.

М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина»,— підкреслює головний герой. Отже хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу.

Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме у такі хвилини він, комунар, викликає співчуття.

Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…

Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який в критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, вбиває почуття справедливості, почуття розуміння добра, і правди, руйнує людську особистість, людське «я».

«Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Цими сумними словами закінчується трагічна новела — драма роздвоєності людської особистості, примушуючи замислитися над високістю Матері, яку вбиває блудний син. А Україна, котра породила революціонера, якого морально знівечила абстрактна ідея, прощає йому цей смертний гріх.

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім’я фанатизму, приводить до переродження в дегенерата.

Разом із своїми героями письменник шукав виходу із лабіринтів історії, помилявся і пророкував, свято вірив і люто ненавидів, і нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Пролунав постріл… Але ніколи Вічність не жбурне у його бік докір. І тому свідчення — нагробок письменнику серед могил видатних людей Харківщини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У літературі XX століття постать Франца Кафки (1883—1924) одна з найбільш трагічних і суперечливих. Його творчість відображає складі юсті і протиріччя світу, які Кафка сприймав як абсурд свого часу.

Одна з ранніх новел Кафки «Перевтілення» дає уявлення про творчу манеру письменника, особливості його світосприймання, естетики. Герой новели Грегор Замза одного дня, прокинувшись після неспокійної ночі, побачив, що перетворився на величезну, страшну, огидну комаху. Далі розповідь впливає на читача достовірністю стилю: автор ніби веде протокол подій, що відбуваються. «Протокольний стиль» дає можливість автору зосередитися на поведінці персонажів, побутових дрібницях, які для героя переростають у болісні проблеми.
Грегор Замза — звичайна молода людина, яка виросла у великому місті, прив’язана до своєї родини, відповідальність за яку відчуває дуже гостро. Він дбає про батька-банкрута, хвору матір, сестру Грету, яка мріє навчатися в консерваторії. Він працює на невелику фірму, більшу частину свого часу проводить у роз’їздах, дуже дисциплінований, старанний, працездатний. Іноді йому буває дуже важко, але Грегор ніколи нікому не скаржиться. Він розуміє, що добробут родини лежить на його плечах. Тим страшніше для нього перевтілення в комаху.

Із цього моменту світ для героя «розколюється». Він звикає і пристосовується до свого нового огидного тіла. Але в душі Грегор залишається тим, ким був — люблячим сином і братом. Його мучать відчай і сором, тому що його родина залишилася без коштів, і старий батько, хвора мати, юна сестра повинні думати про заробіток. Він із болем відчуває огидливе гребування найближчих людей. Одного разу Грета влаштовує прибирання в його кімнаті, мета її була благородна — звільнити більше місця для пересування комахи, але ґвалт, що супроводжував прибирання, позбавлення улюблених речей глибоко вразили Грегора. Винесли скриню, в якій Грегор зберігав дещо з самого дитинства, стіл, за яким робив уроки, шафу з одягом. Розуміючи, що його позбавляють нормального житла, він виліз з-під дивана, щоб захистити свій останній скарб — портрет на стіні. Мати побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах, закричала, перш ніж зрозуміла, що це і є Грегор, і знепритомніла. Відчуваючи свою провину, Грегор намагається допомогти сестрі, яка кинулася шукати ліки, але в цей час прийшов батько (він носив тепер мундир з золотими ґудзиками, бо працював посильним в якомусь банку) і з ненавистю жбурнув у Грегора вазу з яблуками. Одне яблуко застрягло в тілі, з того часу здоров’я Грегора стало гіршати, його забули всі. Ні в чому не винний, знехтуваний найближчими, він терпів страждання від ганьби більші, ніж від голоду і ран. Усе, що йому залишилося, це жалюгідна самотність. Коли герой помирає, його смерть рідні сприймають із полегшенням. Уперше за довгий час мати, батько і Грета їдуть на прогулянку за місто, вони обговорюють плани на майбутнє, і батьки, не домовляючись, подумали про те, який гарний вигляд має їхня дочка, незважаючи на минулі страшні обставини.
Колись давні люди не могли пояснити багатьох природних сил, шляхів людської долі, їхня фантазія створила міфи про богів і надприродних істот, що правлять світом, керують долями і вчинками людей. Реальність і фантастика в таких міфах тісно перепліталися, відбиваючи неспроможність людини логічно осмислити світ, в якому вона жила. Ф. Кафка творить свій міф. Реальність і фантастика поєднуються, щоб створити образну картину сучасного автору світу, безжалісного й абсурдного, де нічого не піддається логічному тлумаченню, де людина приречена на самотність, де почувається вона лише комахою.

Герой новели Кафки втілює страх людини перед життям, самотність, від якої ніхто не застрахований. В абсурдному світі навіть родинні зв ‘язки стають слабкими і розриваються. Головне для героїв — мати вигляд звичайних, таких, як усі. Внутрішній світ людини, її переживання нікого не цікавлять. У творах Кафки світ керується законами, які не підлягають логічній мотивації, не може їх осягнути і душа.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Україна майбутнього – це прекрасна та забезпечена держава. Ії поважають та цінують в Європі, та й в усьому світі. Сюди без перепинів та з охотою приїжджають у справах та відпочити громадяни з сусідніх країн. Людей приваблюють чисті повітря та вода, мальовничі краєвиди та дбайливо збережені історичні пам’ятники.

Я думаю, це буде країна насамперед без страху. Де ніхто не озирається наїжачено, очікуючи чергового «нападу» у транспорті чи в установах. Де люди ходять вільно та дихають вільно. Де всюди, в мегаполісі, маленькому містечку чи на селі можна крокувати впевнено і не боятися крадіїв та хуліганів. І просто посміхнутися перехожому на вулиці без страху, що хтось щось «подумає»!

А майбутнє України у моїй мрії прекрасне. І люди в ній прекрасні  – вони вільна та творчі на роботі, запальні та підприємливі у навчанні, доброзичливі. Українцям взагалі притаманні доброзичливість та гостинність – твори багатьох українських письменників нас у цьому переконують.  

Культурне та мовне розмаїття в Україні майбутнього не сприймається як проблема. Яка ж це проблема? Це – дар Божий! Це культурне багатство, можливість долучитися до кількох картин світу водночас! У когось в країні немає такого багатства, а в нас є! В Україні майбутнього кожна людина поважає себе та інших, вона легко може перейти на мову сусіда , вона хоче навчитися мові співбесідника, підтримати розмову. І так само робить сусід – він вважає собі за честь говорити на мові друга …

І я вірю – в українців майбутнього є віра в свою можливість перемогти, можливість бути щасливими, попри всі негаразди. Можливо, я дуже багато мрію та змальовую майбутнє надто ідеальним. Для того, щоб досягти такого рівня, потрібно дуже багато працювати, переймати провідний досвід інших країн. Але якщо вважати, що в майбутньому буде «ще гірше», то воно так і буде. Мабуть, тому наша країна бідна та має купу проблем, що більшість наших людей, особливо літніх, завжди кажуть: «а далі буде ще гірше», «ой, а що ж буде далі?». Просто руки опускаються, коли таке чуєш.

А якщо сподіватися на краще та діяти теж на краще, то і майбутнє  нашої країни стане набагато кращим! Корисно хоча б просто заспівати: «Усе буде добре для кожного з нас!», як популярний музичний гурт «Океан Ельзи. Та вселити в людей оптимізм та віру в майбутнє.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт, Михайле!

Отримав твого листа, велике спасибі.

Володя, я такий радий, що тебе в класі вибрали старостою. Від усього серця я тебе вітаю!

Я теж хочу розповісти про свої успіхи: наш клас по успішності в школі найперший. Розповім тобі трохи про наше шкільне життя.

Наш клас досить дружний, і ми намагаємося завжди придумувати цікаві нові справи. Наприклад, в даний час організовуємо ляльковий театр. Хлопчаки майструють реквізит, ляльок, а дівчатка шиють лялькам костюми. На новорічному ранку плануємо прем’єру. Нам у всіх наших справах допомагає Світлана Олександрівна, класний керівник.

Всі учні нашого класу вчинками і справами намагаються зберегти звання переможця.

Дорогий Михайлику, від усієї душі вітаю і тебе, і всіх твоїх близьких з наступаючим святом — Новим роком! Як ти думаєш провести канікули? Напиши мені. І ще: якими справами твій клас може пишатися?

До скорого побачення!

Твій друг Сергій.

Лист другу (2-ий варіант)

Привіт, Ілля!

На жаль, закінчується літо, а мені хочеться тобі розповісти, як я провів серпень.

На початку серпня ми з мамою поїхали до бабусі в село. Спочатку я думав, що буду там нудьгувати. Комп’ютера немає, розваг немає, що ж там робити? Як я помилився!

У перший день приїзду мені пощастило познайомитися з сільськими хлопцями і ми з ними пішли до річки. Але, коли ми проходили повз ліс, я побачив маленького зайчика, який перебігав доріжку. Я перший раз побачив справжнього зайця на волі, а не в зоопарку. Біля річки, до якої ми незабаром прийшли, був підігнаний човен. Хлопчики навчили мене керувати цим човном. Потім ми ловили рибу і варили смачну юшку.

Крім цього, в селі була велика кількість справ. Щодня я вчився чомусь новенькому. А ще я активно допомагав своїй бабусі: перевертав і зносив скошене висушене сіно для бичка Митьки, копав картоплю. Я навіть не міг подумати, що так весело і швидко мине час.

Іллюша, а як ти провів все літо? Напиши мені, я дуже цікавлюся.

До побачення.

Твій щирий друг Саша.

«Кожний нехай зостанеться в тому стані, в якім Бог його покликав» (1Кр.7, 20).

Покликання… Який же великий зміст вкладено у це непросте слово. Кожна мудра людина прагне в житті визначитись назавше у своєму виборі, зустрітись не на мить зі щастям, світитися долі. Вибір конкретного стану — чи не постійно актуальне питання, котре не раз досить важко вирішити без особливої допомоги Всевишнього. Тільки Він як всемогутній огортає наше земне буття: минуле, теперішнє і майбутнє. Лиш Його треба нам просити з твердою вірою показати саме ту дорогу, котрою маємо йти до мети… Повіривши у правдивість небесної щасливості, зможемо зазнати духовної радості вже тут. А що може бути від цього головніше?.. Та тільки вірмо, вірмо і знову вірмо!!! Життя іноді зав’язує хитро-мудрі вузли на нитці нашої долі, однак ми не самі — з нами Господь Бог, Рятівник людини. І Він радо допомагає охочим вибратись на волю з в’язниці тривог, розчарувань, прерізних бід…

«Виняткова доля людини, — як стверджує Ралф Уолдо Емерсон, — народитися для якоїсь справи, яка дасть можливість скористатися своїми здібностями і щастям…» . З погляду морального богослов’я, єдине справжнє покликання людини — це повністю реалізувати власну особистість, своє Боже синівство на службу братів, тобто суспільного колективу. Як дізнаємось, вже раніш професія означала загально людське існування, котре присвячене особливій меті і, як правило, на ціле життя.

Та професії змінюються. Це стало помітним, особливо зі зростом безробіття. У наш час, між іншим, покликання стало охоплювати теми «професії» й «кар’єри», всередині котрих людська істота, що перебуває в нестримному пошуку, стремить до самоутвердження. І як нам, хитким створінням, потрібно повестися — не заблукати в цій круговерті, не загубитись надовго в таємничих лабіринтах власної долі? Спробуємо над цією дійсністю якось замислитись.

Як уже відомо, існують на білому світі три таких життєвих стани: подружній, вільний і чернечий. Подружній стан установив сам Господь з метою продовження людського роду. Тож від нього й розгалужуються інші два стани. Покликання до батьківства не означає лишень мати дітей, це швидше є виконання функцій батька і матері. Пресвята Родина — добрий взірець для всіх християнських родин земної кулі. Вільний стан позбавляє нас піклування про сім’ю. У такому стані можна краще дбати про загальне добро своїх ближніх, творити з більшим запалом у молитві добрі діла тощо, адже людина не мусить виконувати родинних обов’язків. І останній монаший стан — це цілковите віддання себе на службу Богові та ближнім заради ж самого Господа, Його небесного Царства. Своєрідна посвята. Кожен зі станів накладає певні зобов’язання, здійснення яких впливає на реалізацію нашого життя, щастя чи нещастя, успіху або неуспіху…

При нагоді пригадується твердження українського філософа Григорія Сковороди про так звану «споріднену працю» — кожен має робити те, до чого відчуває найбільше поклик… «Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і досить з тебе» (Г. С.). Мандрівний мислитель не одружився, до монастиря не подався, хоч його палко заохочували… . Намагався залишатись собою.

Чимало видатних людей усіх часів наголошують на цій істині. Вони також старались віднайти в житті автентичне покликання. Віднаходили… Не раз пройшовши через «вогонь», «воду» і «мідні труби». За висловом Ліліана Сміта, доказом справжності будь-якого покликання служить любов до важкої праці, якої воно вимагає.

Якщо взяти під увагу Божих угодників, то, крім інших святих, є ще такий, може, не кожному відомий, святий Андрій Гюберт Фурне (1758-1834), який прийшов тихо на світ близько французького міста Пуатьє. У ранньому віці він не любив ані вчитись, ані молитись, мав схильність до ігор… Як малий хлопчина, написав одного разу на своїй книжці такі цікаві слова: »Ця книжка належить до Андрія Гюберта Фурне, що є добрий хлопець, хоч він не буде ні священиком, ні монахом!» Не одну, безперечно, вину стягали на нього у школі його лінь та свавілля, так що однієї погожої днини він зі школи дременув…Зробив це лишень тому, щоб його зловили та привели назад, що боляче тоді відчула його шкіра.

Відтак Андрій перейшов на студіювання філософії та права, та замість того, щоб наполегливо вчитися, знову, як і колись, проводив цінний час на забавах… Якось несподівано записався до служіння у війську, проте невдовзі від тієї служби його було викуплено. Затим побожна Андрієва мати пробувала знайти йому працю якогось писаря, одначе і з тим хлопцеві не поталанило — мав досить поганий почерк… Укінці згорьовані батьки послали свого сина до вуйка, пароха однієї вбогої парафії, що відзначався великою ревністю. І під його впливом неспокійне серце Андрія почало поволі змінюватись у кращий бік. Зі зміненим характером і чималим бажанням юнак взявся вчити богослов’я, успішно поздавав усі потрібні іспити. Після висвячення на священика працював сотрудником у свого вуйка. Потім в іншому місці. Пізніше єпископ призначив його на пароха рідного містечка.

Будучи Господнім слугою, Андрій проявляв велику любов до кожного, зокрема до вбогих і не тільки. Добрий приклад потягав усіх. Через що удостоївся загального вшанування у Христовій Церкві…

Схожі випадки непоодинокі. Вони дивують. Знову переконуємось: дивні дороги Божого Провидіння. Бачимо це ясно на прикладі св. Андрія Фурне, який зумів побачити власне покликання, хоч було немало труднощів. Кожен прямує до Бога своєю окремою стежиною. Варто тужити на землі за небесною домівкою, не сидіти, склавши руки, подолувати злі схильності, що мають здатність накопичуватися, «бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості» (1 Сол. 4, 7). Покликання до святості стосується всіх розумних сотворінь, тобто нас. Треба лишень це добряче усвідомити. Покликання до життя в Бозі — корінь інших покликань.

Коли вести мову про покликання як таке, мається на увазі справа, пов’язана з певними вчинками, відповідним способом реалізації свого життя, а не володіння чимось. Незреалізоване покликання несе людині сум, незадоволеність життям, одним словом, — екзистенціальну трагедію. Наше життя є немовби така собі «зебра», з білими та чорними смугами, «святами» і «буднями». Отож, зреалізування особистого покликання — тривалий процес, а не діло одного дня, тижня, місяця… . «Людина, яка розминулась зі своїм покликання, — як зауважує розсудливо Оноре де Бальзак, — нещаслива, вона стає сумною і безрадісною; вона страждає, а страждання озлоблює». Отак!Тому слухаймо охоче голосу серця.

Людство вельми потребує добрих досвідчених лікарів, священиків, господарів…«Кожна людина має покликання духовної діяльності — постійного пошуку правди і змісту життя» (Антон Павлович Чехов).Варто вже тепер собі збагнути те, що всяке покликання є наче хребтом людського життя. Щаслива чи нещаслива доля залежить теж і від нього, як бачимо з усього.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Чи то розглядаючи світлини, чи то споглядаючи барельєфне зображення цієї видатної людини, завважуєш деякі характерні риси: високий лоб, розкішне «нижнє обрамлення» — борода. А ще незмінно — окуляри. Це така перша констатація, скажімо, зовнішніх даних. Та Михайло Грушевський, насамперед, — історична постать! 

Те, що Михайло Сергійович Грушевський — перший президент України, у радянські часи не тільки приховували, а свідомо нищили факти цього. Влада прагнула доказати, що Україна — слабка та не може мати своєї державності, тому її слід «присоединить». Окрім того, Грушевський — найвидатніший український історик, інтелектуал зі світовим ім’ям. Він прожив своє плідне життя на зламі століть: 34 роки у XIX столітті (народився в 1866 році) і 34 роки в XX столітті (помер у 1934 році). Ця, певною мірою, умовна межа, що поділила навпіл життя геніальної людини, причетної відразу до двох століть, була для українського народу початком національного відродження й боротьби за державність. 

Усе своє життя великий український учений та історик, голова Української Центральної Ради і перший Президент України, присвятив боротьбі за створення української держави. Придивляюся до рис обличчя Михайла Сергійовича на декількох світлинах — ніде не бачу усмішки. Думаю: ось так йому боліло за Вкраїну, що навіть для сімейного альбому він не посміхнувся перед фотографом. Грушевський ґрунтовно підходив до всього, за що брався, — він писав історію і творив її, займаючи високі посади в українській державі. Його геній, напевно, полягав у тому, що обміркувавши й дослідивши ідею української державності, він безпосередньо намагався реалізувати її в умовах народно-демократичної революції в Україні 1917-1921 pp. Саме це викликало шалену лють із боку імперських великодержавників. Для них він назавжди став «зубром українського буржуазного націоналізму», твори якого в агонічному нападі намагалися вилучити і з продажу в книгарнях, і насамперед, — із бібліотек, а їхнього автора — із пам’яті народу. 

Відновлення державності України в 1991 році врятувало спадщину М. С. Грушевського, уважне вивчення якої лише розпочинається, адже за радянських часів на вивчення творчої спадщини вченого й державного діяча (понад 2 тис. праць) була накладена заборона. Навіть такий сумний факт викриває партійно-радянський імперіалізм: М. Грушевський похований на Байковому цвинтарі неподалік каплиці, але щоб відвідувачі каплиці не звертали увагу на надгробок із викарбуваним ім’ям, його повернули іншим боком до тих, хто проходив поруч. Навіть таку ганебну річ додумалися зробити, аби в черговий раз спробувати відокремити Грушевського від рідного народу. 

Так би хотілося хоч на одній світлині побачити усмішку пана Михайла. Він замислено дивиться на мене, ніби запитує: «А що ти зробиш для України? До чого докладеш рук, щоб процвітала наша земля?» Мине ще небагато часу, і я постараюсь відповісти на це питання. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Колись перед людиною постала проблема. Як вимірювати цінності матеріального світу? Як оцінити працю та вартість вкладу людини у загальний добробут? Тоді людина винайшла гроші.

Як і більшість людських винаходів, гроші – це велике добро та велике зло водночас. Спершу розглянемо їхні позитивні риси. За допомогою грошей людина може забезпечити себе житлом, їжею, одягом та іншими необхідними речами. Їй не потрібно все робити самій. Так програміст виконує свою роботу, яка йому до душі, а одяг та їжу купує в кравця та повара.

Коли людина має багато грошей, в неї так само багато можливостей: подорожувати, навчатися в кращих університетах, покращити свою зовнішність за допомогою пластичної операції тощо.

Саме тому, що гроші забезпечують численні потреби, багато людей вирішують, що для життя потрібні лише гроші. І вони присвячують своє життя матеріальним цінностям. Гроші поступово затьмарюють їхній розум. Потрібно заробити більше, працювати без відпочинку. А ось є нагода “обдерти ” ближнього! Треба скористатися цією нагодою, адже вона вигідна!

Людина заради грошей іноді стає здатною на злочин, здатною ризикувати здоров’ям, щастям, волею заради грошей. А родина, кохання, дружба, доброта, порозуміння з оточуючими людьми – все це відсувається на задній план. Або ж взагалі відкидається. Спитаєш: навіщо? Відповідь: так гроші потрібні! Оце хочу купити, оце та оце. Адже у всіх воно є! Або навпаки, цього ще ні в кого немає…

А тепер спитайте того, хто втратив через гроші здоров’я або сидить у в’язниці, чи варті були їхні втрати. Він скаже: ні, але тоді я про це не подумав…

Люди забувають, що гроші є благом. Коли вони служать людині, а не навпаки. Гроші мають бути для людини, а не людина для грошей! Людині даний не один лише матеріальний світ. Є також світ духовних цінностей. Світ доброти, віри, моральних принципів, кохання та поваги до інших. І я вважаю, що ці два світи рівноцінні. Неможливо в суспільстві прожити без грошей. Але зосередитися на самих грошах – це все одно, що відрубати собі одну руку або вкоротити життя наполовину.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вміння красиво говорити цінувалося завжди. У античні часи хороші оратори були на вагу золота. Демосфен, Цицерон, Арістотель були найяскравішими представниками цього нелегкого жанру. Вони збирали величезну публіку, якій віщали свою думку на ті чи інші теми. Їхня мова пестрила розмаїттям метафор, гіпербол, порівнянь та синекдох. Найцікавіше те, що уся ця красномовність створювала в уявленнях людей образ вихованості філософів. І це змушує задуматись, як не багато потрібно для того, щоб показати ким ти є, або здатись таким. Всього лиш поставлений голос і чіткість думок.

Існує легенда, яка голосить про хлопчика із жахливою дикцією. Він мріяв стати оратором, але через свій дефект він не мав такої можливості. Проте він володів справжнім бажанням змінитися. Хлопець кожного ранку ходив до русла річки, напихав повний рот каміння і старався якомога чіткіше говорити. Легенда закінчується тим, що він стає найвидатнішим оратором античності. Звичайно, можливо це всього лиш легенда, але хто захоче, той повірить як у хлопця, так і у себе. Він створив свою культуру мовлення сам. А що заважає зробити це тобі?

Серед усіх багатогранних умінь людини саме мова є незамінною. Доволі важко прожити у сучасному світі без вміння говорити. Якщо колись усе вирішувала груба сила, то зараз вона стоїть далеко осторонь. Зараз справи вже не вирішуються кулачним боєм. Тепер, щоб домінувати над суперником не потрібно нарощувати груду м`мязів, достатньо куртуозно висловлювати свою думку. Мова може бути не тільки прекрасним інструментом, а й показником людської вихованості. Адже так важливо не забувати про повагу до старших, особливо в Українських реаліях, коли люди подібного віку достатньо натерпілися за своє життя. Я вважаю, що кожний має проявляти хоч краплинку вихованості до людей, які цього заслуговують.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Гармонія – це певний тип міри , де якісні протилежності перебувають в якісній єдності і цілісності . Ми часто замислюємось про своє душевне самопочуття , намагаємось зрозуміти чи врівноважені гармонійні тереза . Та в чому ж полягає суть цього терміну ? На мою думку , вміння співіснувати з людьми , співчувати , розуміти , допомагати робить нас «чистішими» , мудрішими, добрішими , звертає увагу людей — ти стаєш комусь потрібний і розумієш , що у цьому житті тобі відведена неабияка роль. Це , власне, щастя. А чи не є щастя наслідком гармонії ? Адже коли людина спокійна вона не має тягаря на душі, їй підвласне все. Не раз у журналі чи то газеті мені випадала можливість прочитати слова про те , що тіла й душа перебувають у повній гармонії. Це означає , що людина цінує себе, свої якості , її тіло – це як доповнення душі, її довершеність. Гармонію душі можна порівняти з гармонією природи і людини.

Осінь. Ліс. Листя шурхотить під моїми ногами. Я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. Поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. І світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. Її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. 
Дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. Вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. Євген Плужник у поезі «Вчись у природи творчого спокою» радить кожному: 

Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Як від озер порослих осокою, 
Кудись на південь линуть журавлі.

І справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті:

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий такий великий,
Що я тобі й сказти б не зумів

Саме тому Максим Рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». Бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії:

Поете! Живемо в пустині
Серед каміння та людей,
І тільки мак небесно-синій – 
Єдина втіха для людей.

Краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. Кохання. Скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. Іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»:

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…

Я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. Головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.