Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Люди в Україні завжди складали й співали пісні. За цими піснями можна простежити історію народу, його життя, його мрії та сподівання, його жалі. Відходили у минуле й історичні події, й учасники цих подій, але пісні залишалися. У давні часи український народ вів боротьбу з турецько-татарськими завойовниками. Цю подію відображає народна «Пісня про Байду». Байда був історичною постаттю. Саме так народ називав Дмитра Вишневецького, засновника Запорізької Січі. У пісні оспівується любов до Батьківщини, патріотизм, відданість своєму народові. Треба згадати і народного героя, народного месника проти панів — Устима Кармалюка. Слава про нього йшла не лише по всій Україні, але й далеко за її межами. Про нього народ теж склав пісню — це «Пісня про Устима Кармалюка». Ще одного патріота українського народу, який виступав проти татарських орд, уславлює пісня «Ой Морозе, Морозенку». Не треба забувати і про обрядові пісні, які відтворюють буття наших далеких предків, їх вірування, звичаї, обряди. Існує і багато таких пісень, які розповідають про звичайні, побутові події з життя українського народу. Серед таких пісень можна відзначити коломийки. Отже, пісенний матеріал українського народу надзвичайно багатий, різноманітний та цікавий. З пісень можна багато дізнатися про нашу історію»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя сучасної людини важко уявити без школи. Ще у давнину  подібні навчальні заклади користувалися небаченою популярністю. Та й зараз вони не стоять осторонь. Школу важко вважати панацеєю від невігластва, але певні базові знання вона дає. Проте школу люблять не за отримані там вміння, а за особливу, чарівну атмосферу шкільного життя. Відчуття коли ти разом зі своїми друзями витворяєш усілякі заборонені речі, а потім отримуєш за це сповна у кабінеті директора, – безцінні. 

А які ігри вигадуються у школі: хованки, доганялки, покопия, козаки. Усі вони варті того, щоб хоч раз зіграти у них. Ігри на дворі у хорошу погоду, взагалі варті окремої розповіді. Якщо коротко, то це: футбол і всі його різновидності, баскетбол, великий тенніс, регбі, яке стало набувати популярності і у нас. Простір для фантазії у школярів буває дуже великим. Саме у школі з`являється перше кохання і перше розчарування. У школі ми вперше формуємось, як особистості. Тут створюється наш характер, загартовується наш дух. У школі виникають перші проблеми і перші шляхи їх вирішення. У школі можна знайти кращого друга, а то й друзів. Саме там можна отримувати перші досягнення. У шкільному віці можна заробити перші гроші.

 Шкільний світ по-справжньому чарівний. Він поєднує у собі місце повне інформації і школу життя. Школа може, як і дати потужний поштовх у життя, так і скалічити вас. Будьте пильні і не використовуйте час даний у шкільні роки дарма.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Український народ гордий і мужній, завзятий і сміливий, дотепний і веселий. Свої найщиріші почуття і сподівання вклав він у пісні.

Народна пісня — це «геніальна поетична біографія українського народу». З пісень промовляє добра, щедра і прекрасна душа народу; в них відобразилися такі ідеали, як любов до Батьківщини, ненависть до будь-якого гноблення, мужність і відвага у боротьбі з ворогами, прагнення до соціального і національного визволення. У народних піснях «…вилилася вся минула доля, весь справжній характер України». Тому і сприймаються вони як живі свідки тривожного життя наших предків. Пісня супроводжувала своїх творців від колиски до могили. Нема такої події і такого почуття, які не були б оспівані у пісні.

Про чарівну красу і силу української пісні захоплено відгукувалися видатні діячі культури багатьох країн світу. Я із задоволенням читаю народні твори, слухаю їх у виконанні бабусі, вчу напам’ять. Вони допомагають мені пізнати життя народу, вчать розуміти і любити вітчизняне мистецтво, збагачують духовно.

Серед мистецького багатства українського народу значне місце посідає усна народна творчість — фольклор. Вона з далекої давнини приносить сучаснику думки, мрії, сподівання народу, відтворює його боротьбу проти гнобителів чи іноземних поневолювачів. Можна сказати, що усна народна творчість становить  поетичну біографію народу, історію його трудового життя і боротьби за волю і незалежність, історію ратних подвигів його славних синів. Багатством і різноманітністю жанрів відзначається усна творчість українського народу. Вона є і безцінною духовною скарбницею нації. Усну народну творчість ще називають фольклором, що в перекладі означає — народна мудрість. Фольклор узятий з різних джерел на основі безпосередніх спостережень над навколишнім життям. Він відтворює історію, культуру, побут, традиції, вірування народу. Жанри фольклору  надзвичайно різноманітні — це казки, прислів’я, загадки, пісні, думи тощо.

У багатьох народних думах та піснях український народ прославив козаків, вірних захисників, справжніх патріотів Батьківщини. Тематика дум та пісень тісно пов’язана з подіями, що стосуються всього народу, його ідеалами та прагненнями. Не можна бути свідомим, культурним громадянином своєї країни, не знаючи свого народу, не почуваючи себе його сином. Не можна глибоко розуміти свій народ, не знаючи його художньої словесної творчості. Отже, фольклор — це дорогоцінне художнє надбання народу, це витвір його поетичної душі, котрі необхідно знати й цінувати.

У пісні найповніше передається любов до матері, бо в повсякденному житті ми хочемо, але не вміємо висловити своє почуття, і тоді на допомогу приходять поети. 

Багато з них звернулося до неньки з проникливими словами. Оспівав свою «матір стареньку» з її чорнобривцями Микола Сингаївський, зацвіла вона «вишенькою біленькою» у поезії М. Ткача, забриніла туга за «сивою ластівкою» і «сивим сонечком» з рядків Б. Олійника, схилився в зажурі перед рідною ненею, що молилась за нього «дні і ночі», А. Горчинський. 

Але серед пісень про матір моєю улюбленою стала «Пісня про рушник» А. Малишка. 

Вона пройнята глибокою вдячністю сина «засмученим очам», отим рукам, що так лагідно лягали на наші голівоньки в дитинстві. 

Важко переоцінити значення пісні в житті українця.  Вона оздоровлює душу, допомагає їй зберегти нетлінними свої цінності: віру в людину, в незрадливу любов, у щиру дружбу. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Наш світ сповнений не пізнаного. Мова невід’ємна частина нашого буття, і я навіть не уявити не можу, щоб не було мови. Адже в сучасному житті, ми безперестану спілкуємося, обмінюємося думками, сподіваннями, сумом, турботами.

А тепер уявімо, що цього всього не стало. Суцільна тиша накрила світ. І що робить? Невідомо. Адже біологічно як спів птахів, та рик тварин мова не успадковується. Завдяки еволюції людина поступово розвивалася для досягнення такої функції як спілкування. А тепер все буде навпаки? А може й ні. В світі існує мова жестів, письмо, тощо. Але ні. Чути слова рідною мовою, це як солов’їна пісня. Зразу згадується всі колискові матусі, пісні що колись співались, казки й смішні байки, а ще як тебе малого кликали у вечорі додому. Це те, що зігріває душу до останніх днів, і з цим ніщо не зрівняється.

Отже мова – це наш скарб. Мова – це колективна пам’ять народу, у ній відображена його історія. Письменники та поети вдосконалюють рідну мову, створюючи літературу, яка підвищує духовний рівень народу, його духовну могутність. А ми українці, як ніхто інший розуміємо значущість цих слів. Наша історія вкрита кров’ю вільнодумців, що вірили в свою справу, що є на світі така мова – українська. Але не зважаючи на законодавче закріплення за українською мовою статусу державної відбувається процес звуження її застосування, що спричиняє соціальну напругу в суспільстві, породжує сепаратистські настрої. Статус української мови як державної є формальним : вона досі не посіла належного місця у сферах культури, освіти й науки.

Так з вище всього сказаного, світ без мови, що дитина без матері. Любімо свою мову!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Скрізь вас можна замінити іншими працівниками від сторожа ферми до міністра. Але справжнього батька не замінить ніхто… Щастя батьківства і материнства – це не манна небесна, воно не приходить святковим гостем… Там, де втрачена ця мудра батьківська і материнська здатність, там щастя стає маревом» 

( В.Сухомлинський)

Людина завжди повинна знати, звідки вона пішла в життя. Ніхто не має права бути безбатченком. У світі є батьки і діти. Рід людський складається з поколінь — це велика мудрість нашого буття. Людина смертна, але безсмертний народ. Його безсмертність — в наступності поколінь. Багатства народної душі зберігаються в пам’яті, в серцях, у вчинках старших — твоїх дідів і батьків. 

Спочатку є тільки любов. Мама – найкраща, найдобріша. Батько – найдужчий, найсміливіший. Хоч би якими вони не виглядали в очах інших, у малюка свій власний погляд. Найближчі, найрідніші – і найкращі. Він ще не зіставляє не порівнює. Просто наділяє їх усіма чеснотами. За старих часів вважали, що влада батька має небесний походження. Про шанування батьків існувала окема заповідь, а хто не дотримувався цієї заповіді, то Бог жорстоко карав дітей. Батьки також відповідають за свою сім’ю перед суспільством і законом. Батьки мають велику владу і повинні мати авторитет у своїй сім’ї. Хоч кожна сім’я є колектив. Все ж батьки і діти відрізняються тим, що перші керують сім’ю а другі використовуються в сім’ї. Народ засуджує тих хто не виконує свої батьківські обов’язки. Дітей повинні виховувати батько з матір’ю. Слово отець – мати, батько – мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору .

Мати – найрідніша наймиліша, найдорожча. З якою радісною усмішкою вимовляє дитина це дивовижне, сонячне слово. Ідеал матері яка виносить дитину під своїм серцем і проводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуєність і доброзичливість, широко втілений в українському фольклорі. Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна. Справжня мати нічого не пошкодує для своїх малят. Вона ніколи не залишить дитину і біді, а тим більше не кине її на призволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини – навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей. Результати материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя. Любов матері до дитини найсильніша в світі. Уявити собі матір без глибокого почуття любові до дітей важко, а то й просто не можливо.

Добре виховати своїх дітей – не тільки найголовніший моральний, а й конституційний обов’язок кожного батька і кожної матері. За виховання своїх синів і дочок вони відповідають перед суспільством. Суть цього прекрасно передав А.С. Макаренко, який писав: “Виховання дітей – найважливіша галузь нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батьками і матерями. Але це – не все: наші діти – це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, це – наші сльози, це – наша провина перед іншими людьми, перед усією країною”.

Батько й мати дали тобі життя й живуть для твого щастя – втоми ми дітей. Все, що дають тоді батько й мати, — це їхня праця, піт, втома. Вмій поважати працю батьків. Найбільше щастя для матері й батька твоє чесне життя, працьовитість, а в шкільні роки – любов до навчання, повага до старших, активна участь у суспільно корисній праці. Принось, у дім щастя, оберігай щастя сім’ї. Якщо люди вважають тебе недоброю людиною – це велике горе для твоєї матері і батька. По-справжньому любити матір і батька – означає приносити в дім мир, спокій.

“При нещасті є в людини: смерть, старість і лихі діти, — говорить українська народна мудрість. Старість – невідворотна смерть – найвимоглива, перед цими нещасними ніхто не може зачинити двір свого дому. А від лихих дітей дім можна берегти як від вогню. І не залежить не тільки від батьків твоїх а й від вас, дітей.

Бути хорошим дітьми – означає не допускати, щоб старість батька й матері була отруєна, твоєю поганою поведінкою. Будь-яке бажання своє піддавам контролю розуму, думки, свідомості а як це бажання відіб’ється в духовності світі, моїх батьків”. Що воно дасть їм і що відбере в них.

“Хороші діти спокійна старість, лихі діти старість перетворюють в пекло”, — говорить українська народна мудрість. Пам’ятай як ви діти, ставитесь до своїх батьків – матерів, так і ваші діти ставитимуться до вас коли ви станете батьками й марелями. “Без любові й відданості дітей батьківство й материнство перетворюється в гірке похмілля, якому кінець приносить тільки смерть”. Любити людство легше, ніж допомогти сусідові. Якщо доблестю є творення добра для сусіда, то бути добрим сином, доброю дочкою – це має бути в крові дитини, отроцтва, зрілості й старості. До кінця днів своїх людина мусить лишатися ситий. Чим більша її відповідальність за власних дітей, тим вищий її синовний обов’язок – навіть тоді коли вже немає в живих її матері й батька.памятай, що в світі завжди є й будуть люди старші від тебе – не тільки за віком, а й за правом на повагу. Будь здатний по – синовньому ставитися до людей, які є твоїми батьками й матерям.

Бережи здоров’я батьків. Пам’ятай, що рано старість і хвороба твоїй матері й батькові пиносіть не стільки праця, втома, стільки сердечні хвилювання, переживання, тривога прикрощі. Спроби батьків впливати на дітей виявляться марними, якщо батько й мати не є тими людьми, для моральна культура й повнота життя дітей становить істину потребу право веліти і любити дітей – речі залежні. Відчуваючи справжню любов знаюча що це любов оберігає й захищає її дитину з розумінням ставиться до вимогливості, строгості, батька й матері, розуміє, що в поведінці неприпустимі свавілля. А справжня любов – це мудре управління дитячими бажаннями, вміннями не тільки задовольняти, а й обмежувати їх. Повелівання без любові перетворює життя дитини в муки. А чим ніжніша й щедріша батьківська любов тим ліпшою і непохитнішою має бути ваша любов без уміння веліти, особливо обмежувати бажання, виховувати свідоме ставлення до власних бажань перетворює дитину в примхливу свавільну істоту, на яку, як швидко переконується в цьому батько й мати немає ніякої управи. Неслухняність – в переважній більшості випадків є порушенням гармонії любові і волі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відому українську художницю Катерину Білокур ми знаємо за картинами «Сніданок», «Привіт урожаю», «Напровесні» , «Все йде, все минає» та іншими. Усі полотна художниці пройняті глибокою любов’ю до рідного краю. Мабуть, саме тому природа, відображена митецьким пензлем, наче жива.

На картині «Все йде, все минає» художниця зобразила нічим, на перший погляд, не привабливий і нікому не зрозумілий абстрактний пейзаж. Але це тільки на перший погляд. Придивившись уважними очима, помічаєш незліченні деталі.

На передньому плані ми бачимо полянку із грибами, різноманіти квіти, опале листя. На пень присіла велика сова, зліва від неї спочиває, скрутившись, мале кошеня. Унизу цієї частини картини сидить білочка, що намагається прогризти того пня.  Якщо мислити ширше, то можна побачити розірвані різні частини рук і ніг, із лівої частини трухлявого дерева стирчить людський палець. Ці деталі, безперечно, символізують безвихідь. По центру, у перевернутому вигляді, ми бачимо голову мамонта — символ минувшини.   На задньому плані картини дві молоді, сповнені життям, берізки. А зліва помирає похиле дерево. Якщо уважно придивитися, то в нього наче є обличчя, вираз якого передає жахливі агонічні почуття.  А там, далі, сидять два маленькі біленькі зайчики, які дружелюбно дивляться один на одного.  Добре видно, що це пізня осінь. Сонце вже не гріє, де-не-де крізь гриби і опале мертве листя пробивається тендітна зелень. Природа готується до довгого зимового сну.

 Катерина  Василівна заклала у свою працю великий філософський зміст. Адже, спиралась вона на слова Т.Г. Шевченка у поемі «Гайдамаки»:

Все йде, все минає — і краю немає.Куди ж воно ділось? відкіля взялось?І дурень, і мудрий нічого не знає.Живе… умирає… одно зацвіло,А друге зав’яло, навіки зав’яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

Ми розуміємо, що пані Білокур показує сенс життя на одному полотні. Тут зображено всі стадії людського життя: народження і дитинство, юність, зрілість і старість, смерть. Адже життя йде по колу

Художниця  майстерно використовує переважно жовті , зелені, світло-блакитні кольори, поєднуючи їх з темно-коричневими. В мене цей пейзаж викликає загалом негативні емоції від його змісту, але водночас захоплює своєю красою і майстерністю.

Я вважаю, що таку жахливу картину життя могла передати лише людина з тяжкою долею, яка багато страждала. Саме такою людиною, на жаль, а може, на щастя, була художниця Катерина Білокур. Проте, вона була носієм багатовікових художніх традицій нашого народу, висловлювала його високий інтелект, благородний характер, тягу до краси, добра, працьовитості.

 А значить, ця картина має величезний спонукальний сенс.  Бо «все йде, все минає», але головне — те, що в нашому серці, — завжди залишається з нами.                                               

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна со­ціальна група мас свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчут­тя безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звича­ями народу. Звичаї народу — це ті прикмети, по яких роз­пізнається народ не тільки в сучасному, а і в  історичному минулому.Народні звичаї охоплюють усі ділянки гро­мадського, родинного і суспільного життя. Зви­чаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.У всіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ні­де не може знайти собі притулку та пристанища, бо він загублений для свого народу. У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються зви­чаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понурий, завжди чи­мось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв люд­ських не знає.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаю­чись до України, як до матері, що вічно страж­дає, питається:

«Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?»

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити сво­їх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові. Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів  і ще донедавна були розірвані різними держав­ними кордонами, але  звичаї нашого народу на диво близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близь­кість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працю­ють на руйнування єдности нашого народу. Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдности між усіма укра­їнськими землями. Ця спільність мови та зви­чаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений дер­жавними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на святу вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть. Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культу­ру взагалі. У нас на Україні вже була на­ціональна культура, і Володимир Великий тіль­ки додав християнську культуру до своєї рід­ної, батьківської культури. Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких по духу, але різних за харак­тером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зу­стрічі, -поєднання староукраїнської, дохристиян­ської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїн­ське і де починається християнське. Бо старо­українські традиції ввійшли у плоть і кров на­ших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми від­значаємо свято Купала, на «Введіння» заклика­ємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кли­чемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде за­між цього року? Нарешті, діти, бавлячись вес­ною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли, Ой, дід -Ладо, сіяли, сіяли..

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід: «Ой, дід, дід і Ладо …»

Все це — наша дохристиянська культура, на­ша найстарша традиція. Кутя — це символ уро­жаю, писанка — це символ народження весня­ного сонця. Зеленим гіллям наші предки охоро­няли своє житло від нечистих духів, що проки­даються (так еони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, мавок, перелесників … Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо —- це поганський бог кохання і розмноження. На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства в Укра­їні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низ­ку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у на­ступнім році, багатство і добробут у дім госпо­даря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка -— дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та за­кликаються, щоб не діяли на шкоду людям і ху­добі. Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських ча­сів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мо­роза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі. Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, ві­ють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі цілющим бальзамом, який сповнює, її могутньою силою. 

Родильні обряди, що супроводжували народження дитини, ретельно обставлялися магічними діями та обереговими знаками, бо таїнство появи на світ належало до особливо делікатних сфер. Приймаючи роди, повивальна бабка намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру. Аби дитина росла здоровою, під час купання використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); у купіль дівчинки додавали меду, а іноді й молока («щоб гарною була»), хлопчикам клали корінь дивосилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб уміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя». Весілля в середовищі українців було справжнім драматичним дійством, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання, коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона. Невдовзі після цього влаштовували заручини, які починалися з церемонії посаду – у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання короваю та запросини. Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Поки молодий та молода збирали свої дружини, коровайниці – заміжні й добропорядні жінки – готували коровай та весільне печиво (теремок, шишки, калачики, полюбовники). Головним весільним хлібом в українському весіллі був коровай. Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка – після цього розпочиналися загальні веселощі. Архаїчний обряд покривання на Гуцульщині. Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував мотузочок, який тримав металеві прикраси в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на голові, вдягати очіпок, а зверху вив’язувати перемітку чи хустку. Важливою складовою весільної обрядовості досі залишається вінчання – церковне освячення шлюбу.

Поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. Ці обряди складалися з похорону та поминок. Коли вмирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки або перемітки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти. Особливо делікатно ставилися до душі померлого: заборонялося пити воду в хаті небіжчика, адже її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лаву, мусив подмухати на неї, аби не розчавити душу покійного. Особливою магічністю позначалося винесення труни з небіжчиком, оскільки це пов’язувалося з захистом родини та господарства від його шкідливого впливу. Намагаючись перешкодити померлому відшукати дорогу додому, його виносили ногами вперед переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами і більше не повертався. Як тільки труну виносили з хати, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горщик (символ оновлення життя), а шлях, яким виносили труну, посипали житом та ячменем, аби в домі більше ніхто не вмирав. Українці суворо дотримувалися напівцерковного звичаю «печатати» могилу, якого не знають інші народи. Священик під церковні співи позначав лопатою хрест над могилою, а потім навхрест кидав на труну землю. По закінченні похорону для всіх присутніх улаштовували трапезу, обов’язковою стравою на якій було коливо — варена пшениця з медом. Одразу після трапези було прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначені для духу покійного: адже він, за повір’ям, повертався додому протягом дев’яти днів. Наступного дня на могилу несли сніданок («будили покійного»). Цим завершувався похорон, і цим же розпочиналися поминки. Відзначення окремих поминальних днів пов’язується з народними світоглядними уявленнями про життя та смерть. Отож, вважалося, що на третій день тіло покидає душа, на дев’ятий — дух, на сороковий же день тіло перестає існувати.

Календарна обрядовість поділяється на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, і з іншого – до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності. Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодніРіздва (7 січня) і закінчується Водохрещею (19 січня). Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове); Старий Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення та Обрітення. Вечір напередодні Різдва (Коляда, Свят-вечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких – різдвяна кутя (страва з пшениці, меду, маку та горіхів) та узвар (компот із сухофруктів). Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа. Вважалося, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, аби поминути душі померлих. Починаючи від Свят-вечора і аж до Водохрещі колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та усій родині. Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов’язувався з найважливішою життєвою справою – закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Тому весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії. Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи — веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство. Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень – свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень – це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок. У Вербну неділю освячували в церкві лозини верби, якими потім шмагали домочадців та худобу. На Великдень освячуються заздалегідь приготовані паски (святковий хліб) та писанки (великодні яйця). Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (початок вересня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Іллів день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята – богів Лада, Ярила, Громові свята та ін. Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Особливою поетичністю та чарівністю визначаються купальські свята. Існувало повір’я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання. Тому в ніч на Купала сміливі шукали в лісі квіт папороті, дівчата ворожили на вінках, молодь над водою запалювала вогні і стрибала через них: купальські вогні та купальська вода мали цілющу та очищувальну силу. Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а ввібрав окремі звичаї та обряди. Їх загальний характер визначався станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносилися у приміщення, набуваючи форми вечорниць. Розпочинається осінній цикл із свята Семена, котре колись збігалося з новим церковним роком, і включає такі свята та обряди: Семена, Покрови, св. Димитрія, Кузьми та Дем’яна, Введення, Катерини, св. Георгія, Андрія, св. Варвари та св. Миколи. Обряди осіннього циклу переважно були спрямовані на родинне життя. З Покрови починалися весілля. Інші свята осіннього циклу також були пов’язані з одруженням чи ворожінням про обранців. Ворожили і на Введення,  Катерини і Андрія, причому «арсенал» цих ворожінь був надзвичайно різноманітний.

Нині багато традиційних звичаїв поступово відходять у минуле, проте в сучасній обрядовості зберігаються окремі їх елементи, які використовують при святкуванні найпопулярніших народних свят.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина ні в якому разі не може вважатися виключно матеріальною істотою, яка позбавлена всього духовного. Слід пам’ятати, що всі ми створені за подобою Божою, отже, у кожному з нас є щось цінне, щось від Бога. Але для того, щоб відкрити в своєму житті сторону буття, необхідно виконати деякі дію і мати певний життєвий досвід. І лише в цьому випадку духовне буття дійсно з’явитися в житті людини.

Існує безліч літературних прикладів того, як деякі персонажі приходили до духовного буття. Одним з таких героїв є герой твору письменника Кальдерона по імені Сехисмундо. Можна з упевненістю сказати, що Сехесмундо подолав значний шлях, лише в результаті нього він насправді досяг не звичайного, матеріального, а духовного буття.

Що ж сталося в житті Сехисмундо? І який зміст його того шляху, що йому вдалося пройти? По-перше, слід зауважити, що життя Сехисмундо було дійсно дуже важким з самого народження. Його батько, будучи правителем, отримав передбачення, що Сехисмундо зможе скинути його з трону. Після цього батько став всерйоз побоюватися власного сина, з цієї причини йому довелося посадити його до в’язниці. Втім, можна сказати, що це було початком шляху до духовного буття, адже у Сехисмундо було дійсно багато часу подумати про життя, поки він перебував там.

Крім того, одного разу йому вдалося вийти. Але після часу, проведеного в ув’язненні, він вів себе дуже агресивно, що знову призвело до того, що його посадили в ув’язнення. На цей раз він мав ще більше життєвого досвіду, став цінувати свободу, але в той же час розумів, що все повинно мати кордон, у тому числі він усвідомлював, що кожен чоловік повинен обмежувати свої бажання і прагнення заради блага всього суспільству. І це, найімовірніше, і стало ключовим етапом життя Сехисмундо на шляху до його духовного буття.

Зрештою, він зміг опинитися на волі. У той же час, провидіння справдилось, і він скинув свого батька з королівського трону, зайнявши його самостійно. Втім, до цього часу Сехисмундо вже досяг досконалості щодо свого духовного буття. Отже, він ставився до народу терпимо, спокійно і досить великодушно. Саме з цієї причини він став набагато кращим правителем, ніж його батько.

Шлях до духовного буття завжди цікавий, незалежно від того, яка саме людина займається його подоланням. Як правило, без страждань, поневірянь і негараздів шлях до такого буття стає практично неможливим. І далеко не всі люди його досягають. Герой Сехисмундо служить тому ще одним гарним прикладом.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.

1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

У 1890р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід’ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника (“Сини”, “Марія”). У листі до редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена.Це мені вдалося, а решта — це література”.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За “Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку — “Вона — земля”, видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я дуже люблю весну, «коли життя цвіте, як пишний сад». Бо тануть сірі кучугури снігу, розбігаючись навколо дзвінкими струмочками. Усе навкруги починає оживати, струменіти, виспівувати. Немає жодного деревця, жодної маленької травички, жодної живої істоти, яка не раділа б весні, яскравому сонечку, дзвінкому щебету пташок.Красивий, дзвінкий спів пташок чути навкруги. І ти опиняєшся в казці.

Весна несе з собою нове життя й нові надії.