Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Вітчизна –  країна, в якій ми народилися і проживаємо, це шматочок землі з якою нас поєднує міцний емоційний зв’язок, незважаючи на просторове віддалення. Вітчизна, вона ніби мати, яку ми повинні пам’ятати і любити. Сини і дочки, які покинули свою матір в пошуках кращої долі є глибоко нещасними. Можна мати матеріальні блага, але не мати можливості дихати рідним повітрям, уклонитись рідній землі.

Читаючи «Вільгельма Телля», я заздрила героям, бо вони зуміли перебороти свої приватні дрібновласницькі інтереси, інстинкти, пробачити дріб’язкові образи сусідам і родичам, об’єднатися і відстояти свободу своєї Вітчизни. Так, я заздрю. Бо добре пам’ятаю пророчі рядки Олександра Довженка: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди, навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них нема державного інстинкту.. Вони не вивчають історії. Вони живуть негативними лозунгами одкидання Бога, сім’ї, дружби! У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадників!..».

Уявіть собі, як мені – українці – писате отаке про українців?! Серце обливається кров’ю і сльозами, але пишу, бо це правда.

У п’єсі Гертруда не вагаючись готова заради свободи закласти свій дім, і спокій, і достаток:

«Есть блага выше крова и двора,

И ради них я сжечь свой дом готова!».

І канонічні селяни Редінг і Мейер, забувши свої непорозуміння, пліч-о-пліч б’ються з австрійцями.

І «голуба кров» барон Аттінгаузен проникливо і довго стукає до серця небожа Руденца, пояснюючи, що відступника пригорне тільки осика, що «спокуса мати все й одразу зараз ось тут ніколи не приведе до добра та щастя, що убогим старцем тиняється світом той, кому «чужбиною стала родина».На жаль, в Україні зараз модно відправляти своїх дітей кудись на ПМЖ. Ніхто не тільки не умовляє тут жити й працювати на свою державу, а всіляко сприяють відтоку молодої сили, розуму, освіти. Ніякі «Гертруди» у нас не в пошані, бо оте прокляте «моя хата скраю» висить над нами раз по раз.

У «Вільгельмі Теллі» всіх швейцарців об’єднує патріотизм, необхідність незалежності нації, свободи й об’єднання країни. В них все склалось. Але мені болить моя країна, і думаю, що необхідно якомога більше висвітлювати сторінки непростої нашої історії, бо досить нам блукати у пітьмі, бо страшно, адже «народ, який не знає свого минулого, приречений пережити його знов». Я впевнена, що Батьківщину, як і матір, не вибирають, не міняють, а просто люблять і відстоюють її інтереси.

І щоб не говорили, але ми повинні чітко знати, що відчиняють тому, хто стукає, а дорогу долає той, хто йде.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Гуси-лебеді летять…» і «Щедрий вечір» — це дві повісті, в яких Михайло Панасович Стельмах описав своє дитинство, шкільні роки. Ці твори письменник присвятив своїм батькам — Ганні Іванівні та Панасу Дем’яновичу.Книги письменник написав, коли йому було вже п’ятдесят чотири роки. З любов’ю і зажурою згадує він своє життя, дитинство, батьків, односельчан, рідне село. Розповідь ведеться від першої особи — це наближає читача до автора.

Михайлик, головний герой творів, — звичайний сільський хлопчик. Він жив у бідняцькій сім’ї, не мав змоги ходити до школи — не було у що взутися. Але його батьки дуже хотіли, щоб він вивчився, став людиною. Батько носив його до школи на руках.І Михайлик порадував батьків: його прийняли відразу до другого класу, бо хлопчик сам вже навчився читати. Та й у другому класі він довго не засидівся…

«Щедрий вечір» — це опис життя Михайлика, учня четвертого класу.Він дуже любив книги. Разом з дядьком Себастіяном їздив до сусіднього села в бібліотеку. Там учитель Дмитро Онисимович вибрав йому дві найтовщі книги. Одна з них — п’єси Шекспіра.Із книжок Михайлик дізнався багато цікавого. І з’явилась у нього мрія — написати таку п’єсу, таку книжку, щоб там були і дядько Себастіян, і дядько Микола, й інші односельці. Хотів він, щоб його п’єси ставили . в театрі…Першу п’єсу написав у четвертому класі… А потім — ще багато-багато книжок. Мрія здійснилась — його п’єси ставлять у театрі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Справжня людина – це, мабуть, чуйна і обачна людина, яка вміє бачити прекрасне і робити добро. Вона не прагне виділятися, хоча в душі знає, що чимось не така, як всі звичайні люди. Ця людина вміє творити. Не важливо, що. Але те, що вона робить, завжди естетично виразне. Вона цінує друзів, поважає старших і вірить у щастя.
Не знаю навіть, чому, але у цієї людини повинна бути приваблива зовнішність. Бо гіpко, на мій погляд, людина буває ідеальна всередині, а потворна – ззовні. Її зовнішність повинна вабити, притягати, а не відштовхувати.

Часто ми говоримо: «ти справжній друг», «ти справжній герой». А чи задумувалися над тим, яка це людина – справжня і як нею стати? Для мене це Людина з великої букви, яка робить користь і собі, і ближнім. Вона повинна творити добро. І не тільки в умовах лихоліття. Хіба мало випробувань випадає у повсякденному житті? Щоб бути справжньою людиною, потрібно, перш за все, бути людяним. Мабуть, кожен із нас бачив, як якийсь лобуряка мучить кошеня чи іншу беззахисну тваринку? Та чи кожен може зупинити його? Справжня людина стає до боротьби за чуже щастя, адже ще Платон стверджував: Здобуваючи щастя для інших, ми знаходимо його для себе:.
Справжня людина завжди виручить і допоможе. Чи то старій бабусі принесе хліба, чи малому сусіду з домашнім завданням. Головне – допоможе.

Справжня людина цінує життя. Вона живе одним днем. Але за свій день встигає корисно попрацювати.Зараз, так вважаю, дуже важко стати справжньою людиною. Бо таких залишилося не багато. Зокрема це ті, що відчули на собі горе, страждання. Тож к сучасному житті нам, молоді, немає з кого брати приклад. Бо здобуваючи щось, ми йдемо «по головах» інших людей. Заради грошей і статку, через ревнощі, заздрість, ми вбиваємо, нищимо, крадемо. Візьмімо й такий приклад. Хворих у світі багато. А чому наше медичне обслуговування таке дороге? Чому лікарі говорять: «немає грошей – ідіть додому, за «так» нічого не зробимо».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Талановита письменниця Неля Шейко-Медведєва народилася на Львівщині, в місті Бориславі. «Згадуючи дитинство, — відзначає вона, — я неодмінно згадую пісні свого краю, казки земляків — бойків та лемків, оповідки моєї бабусі, яка піввіку прожила на півдні України, в донецьких степах. Ці фантастичні оповідки вона успадкувала від матері-полтавчанки разом із талантом сприймати буденність як казку.

У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити, а вони вчили мене мріяти і фантазувати. Це був мій особистий театрик, завдяки якому я спізнала ні з чим незрівнянну втіху творчості, була і могутньою чаклункою, і злою примарою, королівною і сиріткою, янголом і бісиком. Була і буду щасливою бранкою незримого царства Фантазії, створеного уславленими і невідомими геніями мого народу».

Після закінчення школи Неля Шейко-Медведєва навчалася на філологічному факультеті Львівського університету імені І. Франка, де згодом працювала викладачем літератури. Кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України, драматург, поетеса, театральний критик.

Нині проживає у Києві. Пише як літературною мовою, так і отчою говіркою — для душі, для дітей, для земляків. Є авторкою збірок п’єс-казок для дітей «Квітка щастя» і «Чари осіннього лісу». Як і народні казки, твори Шейко-Медведєвої повчальні, в них завжди добро перемагає зло, а правда торжествує над кривдою. Дійові особи зазнають і лиха, і радості, виявляють свої чесноти і вади характеру.

Так, наївний Петрусь із драми-казки «Квітка щастя» знайшов Цвіт Папороті та почувався щасливим. Але квітка вимагала схиляння перед нею, вона заборонила хлопцеві ділитися своїм багатством із друзями, лякаючи тим, що воно пропаде і для Петруся, коли він віддасть комусь бодай найменшу частинку. Догоджаючи Цвіту Папороті, юнак зробив чимало помилок, завдав багато лиха рідним і близьким. І тільки усвідомивши, що вірні друзі дорожчі за найбільше багатство, Петрусь знову став доброю та чуйною людиною.

Захопливі твори Нелі Шейко-Медведєвої залюбки читають млодші та старші діти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :  Вітчизна –  країна, в якій ми народилися і проживаємо, це шматочок землі з якою нас поєднує міцний емоційний зв’язок, незважаючи на просторове віддалення. Вітчизна, вона ніби мати, яку ми повинні пам’ятати і любити. Сини і дочки, які покинули свою матір в пошуках кращої долі є глибоко нещасними. Можна мати матеріальні блага, але не мати можливості дихати рідним повітрям, уклонитись рідній землі.

 Історія Україна нам стверджує, що за всі віки існування української землі, наш сильний і сміливий народ до останнього боровся за  незалежність нашої Вітчизни. Пройшовши всі випробовування український патріотизм зміцнів і загартувався.  У п’єсі Фрідріха Шиллера  «Вільгельм Телль» змальовується схожа картина історії України. Швейцарці, як і українці, з віків у віки мужньо боролися за незалежність своєї рідної домівки. 

Образ Вільгельма Телля дуже цінували письменники. У 1860 році в «Передньому слові до громади. Погляд на українську словесність» — передмові до виданого альманаху «Хата» він писав: «Нехай воно й буде собі до любої вподоби кожному, хто розуміє всяку красу і правду, якою.б її мовою не вимовлено. Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шиллером і Міцкевичем…»

У творі Шиллера  події відбуваються в кінці XIII століття, коли три кантони, об’єднавшись, показали сміливий швейцарський народ, якому ніяка війна не страшна , коли мова йде про захист Вітчизни. Любов до Батьківщини схована  в далекому заповітному куточку серця подалі від недобрих поглядів і жорстокого світу. З історії Швейцарії та України можна сказати, що люди всіх часів любили, шанували і оберігали свою Вітчизну, вважали її найголовнішим і наймилішим що у них є.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Життя як великий простір, неосяжна таємниця завжди будувалося на певних цінностях. І сучасне молоде покоління має свої ідеали, свої вподобання. Вчені вважають ХХІ століття періодом кризи моралі сучасної молоді. Чи справді це так?
Мабуть, немає нічого дорожчого для людини як рідний дім. На жаль, за даними соціологічних досліджень, близько 60% підлітків піднімають голос на своїх батьків, розмовляють з ними нецензурними словами, а близько 8% молоді навіть застосовували до батьків фізичну силу. Ці факти свідчать про те, що батьки для сучасної молоді не є для них авторитетом, а сімейно-родинні цінності втратили своє значення.

Існує так зване «золоте правило», тобто своєрідний поріг моральної зрілості. Воно зобов’язує застосовувати до власних вчинків ту саму мірку, якою міряємо діяння інших людей. Та чи виконує це правило молодь? Очевидно, що ні. Про це можна сказати, судячи з простих життєвих ситуацій: в транспорті рідко коли молодь поступається місцем старшим за віком пасажирам, мало хто тепер підійде до людини, котра себе погано почуває, запропонувавши їй свою допомогу. Та люди не народжуються такими, вони такими стають та живуть за правилами так званого « сучасного світу». Відтак, намагаються бути «крутими» — вживають у спілкуванні нецензурні слова, палять, вживають спиртне. Тобто роблять те, що суперечить поглядам і думкам старшого покоління та моральним засадам суспільства.

Упродовж століть людство виробило прийнятні форми співіснування, які базувалися на правилах і традиціях кожного народу, були зумовлені особливостями національної історії, ментальності, політичного устрою країни. Взагалі, українців здавна вважали великодушним, добрим та милосердним народом. А однією з рис вихованої та культурної людини, для котрої моральні цінності займають важливе місце в житті, є толерантність. Англійською – готовність бути терплячим, а отже, здатність терпіти щось або когось і бути стриманим і стійким. Та на жаль, принципи толерантності малозначимі для сучасного покоління, як і розуміння почуттів та переживань оточуючих людей, а переважають агресивність і нетерплячість.

Для кожного українця святими були символи його країни: калина, мова, вишитий рушник, золотий колосок, що тягнеться до неба. Все це і зараз повинно бути символами миру, згоди, доброти., милосердя, людяності. Але кожен третій сучасний українець не вважає, що це цінності, які потрібно берегти.
Соціологічні дослідження ціннісних орієнтацій студентської молоді останнього десятиріччя переконують, що зараз формується тип особистості, характерний для західного суспільства – особистості, яка насамперед цінує себе і вважає, що її діяльність, успіх у житті залежать саме від неї. З одного боку, це непогано, адже орієнтація на власні сили, розум, здібності при досягненні життєвих цілей вимагає роботи над собою, наполегливого оволодіння знаннями тощо. Утім найголовніше, щоб при виконанні цих завдань не формувалась людина-егоїст, яка зможе переступити через усе заради досягнення своєї мети.

Це є вагомим чинником для того, щоб обговорювати цю проблему. То ж кожен з нас повинен здійснити свій внесок для її вирішення. Не даремно говорять – якщо хочеш дізнатися майбутнє суспільства, то подивись на його молоде покоління. Сутність моральних цінностей не змінювалася від Конфуція до наших часів, лише відношення до них змінювалося та їх реалізація в житті. 

Наостанок зазначимо, що занепад моральних цінностей присутній не лише серед молоді, а в усьому суспільстві, тобто проблема моральних цінностей – це справа всього суспільства. І вирішувати її потрібно на рівні всього соціуму, але наголосимо на тому, що проблематика моральних цінностей серед молоді є найбільш важливою, бо саме на плечах молоді лежить відповідальність за наше майбутнє. Якщо цінності – це те, що людина вважає важливішим за все, то головні цінності кожної людини повинні бути такі: сім’я, свобода, праця, творчість, друзі, відповідальність, чесність, вихованість. На мою думку, головні цінності повинні формуватися в дитинстві та в сім’ї, бо коли ще як не в дитинстві закладати фундамент для подальшого становлення особистості. Отже, нам потрібно зробити все необхідне, щоб молодь прийшла до висновку, що такі цінності як сім’я, праця, творчість, друзі, відповідальність, чесність, вихованість – найголовніші! А моральна свідомість є найвищим вираженням розвитку людини, відтак, коли немає моральної свідомості, гуманізму кожної окремої людини, то й немає її розвитку, повного сформування особистості з її внутрішнім світом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Є давнє і мудре висловлення: «У людині все має бути прекрасним — і душа, і тіло». Але можна з ним не погодитися. Адже в суспільстві є багато людей з фізичними вадами, які не винні у своїй слабкості. У душі вони можуть бути прекрасними людьми, добрими, щирими, вірними товаришами і порадниками. Отже, я вважаю, що краса тіла чи обличчя не є головним критерієм оцінки людини. Є багато іншого, що дає можливість оцінити і зрозуміти людину.

Існує давня народна мудрість: «Не суди по одежі — суди по розуму». І я погоджуюсь із цим. До нас у клас цього року прийшла нова дівчинка. Спочатку ніхто не звернув на неї уваги, потім дехто навіть не хотів з нею товаришувати. Але пройшов час, і зараз у неї багато друзів. Вона виявилась дуже чемною і розумною дівчиною. І часто допомагає мені на уроках. Ми разом повертаємося додому, і мені дуже цікаво спілкуватися з нею. До того ж, на мою думку, краса людини лежить у її ставленні до себе самої. Неохайна, у брудному і зім’ятому одязі людина ніколи не зможе називатися гарною. Оточуючі вважатимуть, що вона лінива, не поважає себе. Ніколи гарна людина не буде поводитися нечемно, висловлюватися грубо і брутально. Адже завжди можна привітатися, сказати «до побачення» або «смачного» навіть малознайомим людям. Це буде приємно почути іншим, і тим більше приємно самому тобі.

Я вважаю, що для людини внутрішня краса має велике значення. Адже тіло можна тренувати фізичними вправами. А ось душу і характер змінити дуже важко. Тому треба виховувати змалку доброту, співчуття, любов до ближніх і природи, чесність і щиру усмішку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У 1925-1928 роках головною подією української культури була літературна дискусія, де відбувалося зіткнення просвітянської моделі літератури й європейської (модерністської). Найавторитетнішим прихильником другої позиції був Микола Хвильовий.

Назва започаткованої ним ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) — була алюзією на Академію Платона. Головне правило засідань цієї літорганізації — абсолютна свобода суджень.Хвильовий обстоював естетську літературу, потребу засвоїти знання Європи й її психологію, стати психологічним європейцем. Емблема європейської психології — Фауст, для якого характерна мужня цілісність, високий ідеалізм, абсолютний інтелектуалізм. Фауст мислить у ситуаціях, де не здатен мислити ніхто. Однак інтуїція Фауста вивищує його понад розум.

Пропагований письменником вітаїзм — це вічний бунт, себенаповнення до краю, життєствердження, «прагнення жити подесятереним життям» (О. Блок). Це приреченість на безсмертя, сп’яніння від справжньості життя, романтика прориву в безсмертя. Митець стверджував необхідність азарту, як шлях безсмертя. Для нього нема «золотої середини» — треба йти тільки по краю. Ризик і екстрим — емблема цього стилю.Хвильовий обстоював необхідність політичного суверенітету України, критикував ідею «старшого брата», наслідування російської літератури. На доведення цього він указував на специфіку української й російської душі. Письменник виступав проти надмірної сентиментальності українця, невміння дивитися правді в очі.

Революціонер-ідеаліст, Хвильовий довіряє революції, вірить, що вона приведе до гармонії. Проблема революціонерів Хвильового-у спробі роздвоєну душу відтворити як цілість. Сам Хвильовий страждав на неврастенію, його мучили жахливі галюцинації. Виключно самотній, він будував життя на основі життя своїх персонажів і рівнявся на лозунг Фрідріха Ніцше: «Якщо не можна гордо жити, то треба гордо померти».

Втручання політиків поклало кінець літературній дискусії, а постріл у скроню — кінець творчому шляху українського європейця Миколи Хвильового.

Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.

Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.

Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі.

Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р. з’явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.

1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об’ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:

1957р. — роман «Кров людська — не водиця», написаний до 40-річчя Великого Жовтня;

1959р. — роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами письменника був удостоєний Ленінської премії 1961р.;

1961р. — роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю»;

1969р. — роман «Дума про тебе».

Останній роман — «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1980р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об’єктом зображення має українське село 30-х років і часів Великої Вітчизняної війни. Цей роман, який справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді теми — голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва, що панували в ті роки, свавілля партійних керівників.

Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується упорядкуванням двох книг вибраного — «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) — та виданням кількох книжечок для дітей.

У 1957р. вийшла друком п’єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965; «Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум королю», 1967; «Дума про любов», 1971.

М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист.

Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.

Помер письменник 27 вересня 1983p.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У новелі «Я (Романтика)» М. Хвильовий створює картину життя людей у революційні часи, змальовує викривлення їхніх душ та ідеалів. У центрі новели людина, чия душа трагічно розколюється навпіл: людське (любов до матері, людяність, співчуття) гинуть під впливом жорстокості, під впливом «ідеї», яка стає важливішою за все.

Важливо, що героя оточують другорядні персонажі, які лише поглиблюють та погіршують його стан, його внутрішній конфлікт із самим собою. Сам головний герой називає їх «сторожами його душі». Проте вони не сторожі душі, а навпаки — сторожі темної сторони душі, які не дають персонажеві пристати на інший бік, повернутися до нормального життя, відчути очищення через любов та переживання. Другорядні образи — доктор Тагабат, Дегенерат та Андрюша — є різними, проте вони є майже механізмами, їх поглинула утопічна ідеологія і абсурдне бажання втілити її через кров та муки інших, невинних людей.

Дегенерат, за твердженням самого героя, є «справжнім солдатом революції». Отож-бо, людське єство поступилося в ньому «солдатові», тобто виконавцю наказів, засліпленому та не здатному до аналізу своїх дій. Він вартує невинних, засуджених до розстрілу людей навіть під вогнем — ця людина втратила майже всі людські риси, включаючи навіть інстинкт самозбереження. Поруч із головним героєм знаходиться також доктор Тагабат — людина зла і безсоромна. Коли до «чорного трибуналу» приводять чорниць, серед яких мати Марія, в героєві прокидається щось людське — спогади з дитинства, перед його очима постає ніжний та тужливий образ матері. Проте доктор Тагабат цинічно насміхається з поруху душі персонажа. Андрюша — чи не єдиний образ чекіста, який здатен викликати певне співчуття у читачів — це людина безвольна, яка проти власної волі потрапила до «чорного трибуналу» ЧК. Але він кориться, мнеться, підписуючи накази про розстріли, не знаходить у собі сили протистояти злу, знущанню зі звичайних людей, які не вчинили жодного злочину. Саме Андрюша пропонує відпустити матір, але вже надто сильно вкоренився у душі головного персонажа новели «солдат революції», та й сам Андрюша не знаходить потрібних сил та необхідної впевненості, щоб збудити у чиїйсь душі людяність, щоб перемогти «солдата революції».

Доктор Тагабат, Дегенерат, Андрюша — люди, у душі яких вірність революції перемогла всі інші вічні цінності. Вбиваючи матір, герой не одразу усвідомлює, реальність це чи мара, галюцинація. Але розуміє, що це дійсність, «хижа і жорстока, як зграя голодних вовків». Але хто ж робить її такою? Її створюють саме люди, такі ж самі хижі і жорстокі, як зграя голодних вовків. Вони полюють на душі людей, вбиваючи або у буквальному сенсі, або вбиваючи душевно. Вони чатують на розкол психології людини, на найменше зло у душі, вони «сторожі» душі, вони стоять на сторожі всього звірячого й злого в людях.

Мати головного героя також є сторожем душі, проте у протилежному сенсі — вона стоїть на сторожі доброго і чистого у її «м’ятежному сині, який зовсім замучив себе». її сина насправді замучив його власний конфлікт із самим собою, боротьба добра і зла у його душі. І матір із очима Марії, «наївність і добрість безмежна», на жаль, не змогла вберегти сина від зла, бо сам він не хотів пристати на бік справжнього, вічного у собі. Слід пам’ятати, що на наші душі невпинно чатує зло, бо добро і зло співіснують у людині, постійно ведуть боротьбу. І якщо хоч на хвилину у цій боротьбі дозволити собі стати «солдатом» певної теорії — а всі вони минущі — зло переможе. А йому сприятимуть такі «сторожі», як Тагабат та Дегенерат із новели М. Хвильового «Я (Романтика)». Тож слід поставити на сторожі своєї душі когось надійнішого: добро, вічні загальнолюдські цінності, усвідомлення своїх цілей, причин та наслідків своїх дій і, безумовно, любов до себе і до людей, чуйність і людяність.