Збільшити або зменшити шрифт тексту :

П’єса видатного українського поета, письменника і драматурга Івана Котляревського «Наталка Полтавка» стала безцінним надбанням нашої національної культури. Вона досі залишається актуальною і з успіхом ставиться на сценах українських театрів, а ім’я Наталки Полтавки давно стало прозивним у нашого народу, бо так і зараз називають хороших дівчат.

Той, хто пізнав життєві мудрощі, добре розуміє, як мало на землі щасливих людей зараз і як мало їх було в усі часи. А ось Наталка все ж таки знайшла душевні сили, щоб завоювати своє щастя, хоча їй довелося боротися за нього, долаючи усілякі перешкоди.
Слід сказати, що І. П. Котляревський вперше в історії української літератури і драматургії вивів на сцену нову героїню, яка завдяки душевній силі та стійкості свого характеру здатна дати опор «нелюдським обставинам», які були перепоною на шляху до її щастя.

У самих скрутних ситуаціях Наталка Полтавка виявляє розум і винахідливість та, прагнучи зберегти людську гідність і особисту незалежність, без страху веде боротьбу за свого коханого Петра. Глибоке почуття до свого коханого Наталка вважає найбільшою морально-етичною цінністю. Вона добре розуміє, що матеріально вигідний шлюб з чоловіком, якого не кохаєш, ніяк не може бути щасливим, бо між жінкою та чоловіком буде завжди залишатися соціальна нерівність. Саме ці думки вона висловлює, кажучи: “У пана така жінка буде гірше наймички… Буде кріпачкою”. Усвідомлюючи це, Наталка використовує будь-яку можливість для збереження своєї незалежності та свободи, а також для повного утвердження свого права на особисте щасливе життя.

У своїй п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревський стверджує, що щастя для кожної людини є та й повинне бути різним, в залежності від власних поглядів на життя. Тому скільки на землі людей, скільки і розумінь щастя. Але з’єднує всіх одно – щастя швидкоплинне и не приходить само по собі, найчастіше за нього треба боротися.
Товариш коханого Наталки Полтавки Микола, який дуже допомагає їм у прагненні з’єднати свої життя, вважає, що щастя полягає в допомозі другим людям, у прагненні до незалежності особистості, у почутті гідності людини, у сміливості, розумі і почутті солідарності із бідними та знедоленими. К слову сказати, Микола у багатьох визиває більш симпатій, ніж ідеальний, але слабий духом наречений Наталки Петро, який згоден змиритися з обставинами і відмовитись від свого щастя лише заради спокою матері коханої.

Мати Наталки Терпелиха бачить відраду вже не в особистому щасті, а в щасливому і безтурботному житті своєї дочки, бо вона із власного досвіду добре знає, що таке нестатки і злидні. Саме з цієї причини щастя своєї дочки вона асоціює лише з вигідним її браком з багатим чоловіком.

А ось достатньо негативні персонажі п’єси возний та вибірний бачать своє щастя у накопиченні багатства і будують його на підкупах, хабарництві, використанні своєї влади у власних інтересах і брехні. Але добрим знаком є те, що у фіналі п’єси возний перероджується, бо зламавши традиції і відмовляється від нареченої заради щастя закоханих, навіть не дивлячись на те, що Наталка вже подала рушники.
Висвітлюючи у своїй п’єсі особисте уявлення про природну доброту людини і зображуючи боротьбу її головної героїні за своє щастя, яка закінчується щасливо, І. П. Котляревський робить великий крок уперед, доводячи у цьому творі, що реальна поведінка і уявлення про щастя людини а також риси її особистості в певній мірі залежать від соціального середовища, ролі в суспільстві та виховання. Але не зважаючи на усі ці фактори досить зрозуміло, що щасливими не народжуються, ними стають. За своє щастя треба боротися, причому актуальним це ствердження було сто років тому назад, актуальним залишається воно і понині.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про нього казали: хвилюється і хвилює. Справедлива й доречна етимологічна асоціація. Літературний псевдонім — Хвильовий. Відповідне й прізвище — Фітільов (від рос. «фитиль» (ґніт) — піднеси вогонь — спалахне). Вогонь спалахне і вихопить із тьми бурхливі хвилі. Промовистий асоціативний ряд. Його художня творчість була і лишається для читача буйною стихією. Такою ж є і публіцистика, життєвий шлях, пройдений сміливо, неспокійно. І обірваний —ніби з розгону — падінням у прірву.

Кому, як не Хвильовому, було пізнавати шквал «революційної боротьби»? Він пройшов її, брав участь у антигетьманському повстанні, в боях із денікінцями. Був переконаним комуністом (з квітня 1919 року— членом КП(б)У), щирим поборником пролетарської літератури. Взагалі, його молодість була порою масового завзяття і таких же великих надій. 

Пісенне «до основанья— а затем!» живило якийсь захоплюючий дух руйнації. Старе, прогниле, «буржуазне» конче мало бути зметене, знищене дочиста, щоб вже ніщо не могло засмічувати будівлю нового, свіжого, гармонійного, справедливого, повного радості життя. Так само уявляв поступ до майбутнього і Микола Хвильовий. Його світогляд не був догматичним і обмеженим. Навпаки, це була доволі складна, багатогранна і суперечлива людина. «Думки проти течії» — не просто назва твору, а значно більше — життєве і творче кредо письменника. Тож різноспрямованих думок могло бути багато, але під загальною творчо-стильовою настановою: за «активний» романтизм, щоб мистецтво не «втратило романтичність, захлинувшись у натуралізмі». І тому у його творах так яскраво «спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори». І тому якщо тиша— то «передгрозова». Якщо герої— то тільки такі, що подужають стихію, навіть коли були б такими собі Жучками. Бо вже незабаром. Бо їм до снаги. Бо жити задля прийдешнього треба саме так: через вогонь, через біль, через втому. Бо вже на видноколі — «голубі озера загірної комуни»!.. Але…

Але часи змінювалися, і священний екстаз не міг тривати вічно. Що далі? Далі загірна комуна перетворюється на примару, а на руках романтичних звитяжців залишається занадто багато крові…

Читаю новелу «Я (Романтика)» — і переживаю цілу гаму суперечливих почуттів і відчуттів. Тонкі імпресіоністичні образи межують із гротесковими. Герой то молитовно схиляється перед «печальним образом матері», то з байдужістю патологоанатома досліджує череп «вартового-дегенерата». Пишнота графського маєтку суперечить кошлатому варварству «чорного трибуналу комуни», що в особі своїх найвидатніших дудлить старе вино з темних пляшок і шпурляє їх на дорогоцінйі килими. А понад усім — Революція і буйна молодість, і болісні саморефлексії героя на теми передгрозового шалу. Усе нагадує містифікацію. Шал переходить у хворобливу гарячку, революційний фанатизм — у маніакальну шизофренію. І чомусь конче необхідним виявляється розстріляти рідну матір. І героєві не дозволено вагатися, бо над ним чатують «охоронці душі — лікар і дегенерат».

Мимоволі здається, що тільки душевнохворому може бути під силу у «пожарі якоїсь неможливої радості» пригорнути до грудей мамину сиву голову і вистрелити їй у скроню. А тоді вдивлятися у далеку безвість, де горять «тихі озера загірної комуни». Романтика? Коли «тихі озера» загачувати материнськими трупами, то гріхи вихлюпують душу з берегів. Чи божевілля звільняє від покути?

Дещо інше враження справляє новела «Кіт у чоботях». Там — своя романтика. Фронтові дороги з їх пилом чи грязюкою, засніжені станції, на яких частіше, ніж того хочеться, застрягає потяг. І — товариш Жучок, «кіт у чоботях», терпляча маленька жіночка без віку, без визначеної «масті» (бо ж голена по-похідному голова під шапочкою). Кухарка в минулому — «муравель революції» в теперішньому— секретар ком’ячейки в майбутньому. Звідки взялась у цьому вирі — хтозна. Завжди тут була. І раптом — єдина фраза, задля якої, здається, написано твір і яка поза плином твору не прозвучала би так моторошно: «Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря — повісив на   ліхтарі козак».

…Нежіноча це, як на мене, романтика — романтика революції, але вже краще — до загірної комуни і з боєм, ніж назад. До того ліхтаря…

Хвильовий також завжди ішов уперед. Коли втратив мету і все важче стало думати про минуле — сам зупинив себе кулею у скроню.

Романтики — вони шляхетні…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Петрович Котляревський належить до тих дов-, гожителів планети, які разом із витворами свого духу впевнено переступають грані століть, далеко ідуть за межі їм відміряного часу. А його славетний твір «Енеїда» — це голос особистості письменника.Дослідники «Енеїди» звернули увагу на широке відтворення в поемі побуту, звичаїв, свят, ігор, танців, костюмів, страв українців. Цей твір — своєрідна енцик­лопедія української етнографії.

Герої Котляревського показані в типових умовах української дійсності XVIII сторіччя. Перед нами про­ходять соковиті картини з життя козаків, селян, по­міщиків, чиновників, що в своїй сукупності знайом­лять нас із побутом і звичаями українського народу.
Його герої — українці, і тому не дивно, що в поемі ми постійно зустрічаємо українські імена, назви різних міст і сіл України, зокрема Полтавщини. Також україн­ський колорит досягається навіть простим переліком імен троянців.
Так, Еней у пеклі побачив: Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма й Харка. Леська, Олешка і Сізона, Отецька, Ониська, Опанаса.
Українські імена виразно вказують на троянців як на рядових козаків — вихідців із селянської маси. Гіобу тові традиції та звички, весела безжурність та колюча дотепність, військова доблесть — все це риси україн­ського козацтва.
Ось троянці пливуть на своїх човнах, яких тільки пісень вони співають!
Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ, Як в пекінери набирали, Як мандрував козак всю ніч…Змальовуючи троянців, показуючи їх під час відпо­чинку у різних місцях, Котляревський мав можливість докладно відтворити саме етнографічні прояви сільського життя. Наприклад, епізоди гостювання троянців у Дідо- ни дозволили йому перерахувати ті страви і напої, які подавалися у поміщицьких домах:
…Свинячу голову до хріну І покишку на переміну…
Тут, як і в інших місцях твору, знаходимо згадки про тодішню музику («Бандура горлиці бринчала, со­пілка зуба затинала, а дудка грала по бояках») та на­родні ігри. Котляревський не тільки перераховує ті чи інші народні забави, але в окремих випадках навіть подає їх деталізований опис.

Глибоке знання народного побуту й широка обіз­наність поета з українським фольклором виявились і в правдивому описі народних звичаїв та повір’їв. Також Котляревський докладно описує процес ворожіння, широко розповсюджений на селі. Характерно, що при цьому він не випускає жодної деталі.

В поемі знаходимо описи похоронного обряду з народ­ними голосіннями та надгробним словом якогось «філозо- па» і яскраві картини народних поминок по вмерлому.
Переселені в умови української дійсності XVIII сто­ліття, олімпійські боги та герої теж зазнали докорінних змін. Вони не тільки носять українське вбрання, їдять українські страви, перейняли українські звичаї і обря­ди, але навіть наділені національними рисами характе­ру, способом висловлювати свої думки і почуття.
Етнографічно-побутові картини в багатьох випадках переросли в жанрові сцени з життя українського наро­ду. В цьому полягає новаторство українського поета, нев’януча свіжість його «Енеїди».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Володимир Сосюра віддано любить Україну, народ свій, якому впродовж його тернистого шляху випало зазнати стільки кривд і поневірянь.Згадаймо Тараса Григоровича, який усе своє полум’яне життя поклав на олтар Вітчизни України, матері, неньки єдиної, найдорожчої. Про палку любов до неї він з далекої Орської фортеці посилав свій голос:

Я так її, я так люблю

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

Крізь віки з глухого царського каземату чуємо його напуття:

Свою Україну любіть,

Любіть її…

За неї Кобзар наш карався, мучився, страждав, але не каявся. Майже така сама доля спіткала вже в радянський час і Володимира Сосюру — автора чудової поезії «Любіть Україну».Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і В. Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, школах і вузах… І всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш «Любіть Україну».І раптом — наче виляск нагая — стаття у «Правді» «Проти ідеологічних перекручень у літературі». Нею наче ножа загородили поетові у спину. У статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — «Любіть Україну».Що ж було головною причиною тяжких звинувачень поетові? Письменник Віталій Коваль розмірковував: «Командній лізі Сталіна потрібно було вбити в людях… дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю».Послухаймо, як сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і радості мить,

любіть у годину негоди!..

Ми бачимо її «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці під мирними блакитними небесами.

Палким закликом завершується високопатріотична поезія Володимира Сосюри:

Всім серцем любіть Україну свою, —

і вічні ми будемо з нею.

Пощезли хулителі і брехуни, наклепники і кон’юнктурники, а чиста і ясна, мов сонце, Сосюрина поезія живе і проймає наші серця закликом: «Любіть Україну!».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Портрет Доріана Грея» — єдиний роман Уайльда,що є взірцем інтелектуального роману. Головним героєм цього твору є молодий Доріан Грей. Він висловлює бажання назавжди залишитися зовні таким,як у момент завершення портрета.

У цьому романі краса показана з двох сторін: природна,коли в творі описується англійський парк,сад, при студії Безіла. З іншої сторони красою є портрети художника. Найбільше,що мені сподобалося в цьому романі,що Доріана і його зображення на портреті міняються місцями. Схожого розвитку подій я ще не помічав . Життя Грея повинне бути щасливим,але впливовий лорд Генрі Воттон зробив все для того,щоб «опікуватися» хлопцем. Він вчить слабодухого Доріана всього , що проти людської моралі: «Розбещеність – це  єдиний кольоровий елемент,який зберігся в сучасному існуванні». Після усіх промов лорда,хлопець починає вважати себе красивим, а той хто замахується на красу, стає її жертвою,як приклад, Джеймс Вейн – брат Сібіли. Важливою складовою всього роману, крім краси є тема злочину і кари. Хоча злочин не є тут головним об’єктом розслідування. За тим,що я написав вище ,цей роман мені схожий на твір Достоєвського «Злочин і кара».

На мою думку, роман «Портрет Доріана Грея» є втіленням краси у всіх його проява,а Уайльд,його іронія,гумор,легкість стилю спонукають до читання творів цього митця. Змушують нас ще раз задуматися, чи дійсно потрібно йти заради краси на жертви.Тому,будьмо самі собою,стараймося притримуватися власної думки і не повторюймо помилок Доріана Грея.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новелу «Я (Романтика)» Миколи Хвильового присвячено «Цвітові яблуні» Михайла Коцюбинського. Такий інтертекстуальний перегук дає ключ до розуміння твору. У центрі обох новел — герой із розчахненою психікою, який перебуває в кризовій ситуації. Події подаються крізь призму його сприйняття, що робить оповідь підкреслено суб’єктивізованою та психологізованою. Герой Коцюбинського бореться з власним «Я», зі своїм даром письменника, що в «межовій ситуації» стає прокляттям. Біля вмираючої дитини він не здатен забути звичку постійно підмічати дрібні деталі, нюанси настрою, щоб використати їх потім у творах. Люблячий і страждаючий батько протистоїть уважному та відстороненому письменникові. Свідомість персонажа новели «Я (Романтика)» теж розпадається на дві протилежні частини, про що він сам каже: «Я — чекіст, але я і людина». Характерно, що вічні цінності чітко протиставляються новій моралі та «релігії», стаючи при цьому злочинною слабкістю. Можна сказати, що усі персонажі новели «Я (Романтика)» М. Хвильового є лише відображеннями різних граней особистості головного героя. Внутрішня психологічна боротьба унаочнюється, постає в зримих образах доктора Тагабата («злий геній, зла моя воля»), дегенерата («вартового на чатах»), нерішучого Андрюші та тихої-зажуреної матері.

Мотив смерті також ріднить ці твори. Загибель, дитини трансформується у М. Хвильового у вбивство матері, причому в обох новелах умирання сприймається як матеріал художньої творчості. У М. Коцюбинського це основа майбутніх творів, у М. Хвильового — необхідна жертва на олтар «загірної комуни». Ідея антигуманного світу наявна у «Цвіті яблуні», модифікується в тезу про антигуманність насильницької перебудови цього світу. Якщо у «Цвіті яблуні» оповідач — невинна жертва абсурдної світобудови, то у «Я (Романтика)» він сам стає катом, що ніби має право вирішувати, кому жити, а кому ні. Тому у М. Коцюбинського ми ще маємо надію на відновлення (до речі, красу буття, тлінну, але вічно прекрасну в спогадах і символізує образ цвіту яблуні, що вкриває лице померлої дитини в новелі). Натомість у М. Хвильового будь-яке відродження неможливе.

Герой М. Коцюбинського коливається між двома полюсами своєї психіки; можна говорити про своєрідне чергування його настроїв, а динаміка його свідомості постає своєрідною синусоїдою. На противагу йому «Я» з новели М. Хвильового поступово витравлює у собі рештки моралі та людяності, неухильно йде до примарної мети. На початку сумління героя ще відзивається болючим докором: «…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!» Але в кінці твору, віддавшись вакханалії насильства, «Я» відкидає сумніви: «Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. — Але я вже знав, як я зроблю».

У фіналі твору «Я (Романтика)» торжествує смерть, яку символізують образи місяця, який «тихо вмирав у пронизаному зеніті», мертвого степу, «далекої безвісті, де невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Комуна в цьому контексті постає недосяжною ілюзією, оманливим пустельним міражем. Було порушено основи світобудови, тому гріх головного героя лишається непрощенним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Здобувши освіту, Рафалович стає адвокатом у глухому провінційному місті, в якому «у однім кінці чхнеш, у другім чути». Юнак вважав своїм обов’язком віддати всі сили боротьбі за кращу долю свого поневоленого народу. Як і Франко, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сього народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому». Віддаючись служінню своєму народові, він розгортає програму захисту селян від експлуататорів, викриває злочини шляхти і інших хижаків. Рафалович у скорому часі виявив себе талановитим адвокатом і невтомним захисником селянства.

У ті ж роки суспільної діяльності він переживав глибоку драму від трагічного кохання. Ще будучи студентом, Євгеній закохався в дівчину-сироту Реґіну. Ця перша палка любов підносила дух, вселяла надію на майбутнє, будила в нього думку, заохочувала до навчання й праці. Але Реґіну силою видали заміж. Вона виїхала з своїм чоловіком у інше місто. Відтоді довгі роки Рафалович носив у серці глибоку рану.

Але з часом герой повісті переборює почуття любові і залишається вірним своїм ідеалам. Він вирішує завжди бути вірним своєму суспільному обов’язку:

«Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі? Яке ти маєш право вдоволяти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твойого народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя?».

Людині незламної сили волі, Рафаловичу, який громадські інтереси ставив понад усе, ще на перших кроках його діяльності довелося зіткнутися з реакційними силами.

Популярність адвоката серед селянства, яке вірило йому і бачило у ньому свого захисника, швидко зростала. Євгеній вивчав життя різних верств суспільства, гуртував навколо себе однодумців.

Виступ на суспільній арені демократичної інтелігенції типу Рафаловича в умовах соціального і національного гноблення з боку австрійської монархії і польської шляхти був прогресивним і в той же час типовим явищем у Галичині. Домагання національних прав колонізатори вважали великим злочином і небезпекою для себе: «Русин, що не клониться під польське ярмо, не лижеться до польської ієрархії, — се або демагог і соціаліст, або москаль». Так звинувачувався Рафалович лише за те, що судові справи селян вів українською мовою.

Провідним у програмі Рафаловича було поліпшення становища народу, пробудження його свідомості, виховання у селян почуття солідарності. Герой повісті замислюється над важким життям селянства, яке ще не знає шляхів боротьби за кращу долю. Епізод з селянином, що заблудився у лісі і не може потрапити до свого села, набув символічного значення: «Чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили, ані надії дійти до цілі». Це порівняння має широке художнє узагальнення. Слова героя: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?», — становлять ідейну основу повісті. Рафалович самотужки взявся розшукувати шляхи, щоб вивести народ із злигоднів. Але широкої цілеспрямованої програми дій він не мав і був переконаний, що коли є бажання служити народові, то мета зложиться сама собою. У межах дозволеного «свинською конституцією» Євгеній до своєї програми включав ряд питань у дусі «теорії малих діл». Він невтомно викривав зловживання і бюрократизм високопоставлених державних діячів, зокрема суддів і судейських чиновників, які в своїй діяльності керувалися єдиним законом — хабарами. Хабарі вирішували долю підсудного.

Гнівно викривав Рафалович різних шахраїв і пройдисвітів, що знущалися з народу і обдирали його, розпочав кримінальну справу проти так званого фізика, який замість віспи прищепив дітям гангрену, від якої вони померли. Викрив він Шнадельського, що, вдаючи себе за впливового адвоката, лякав народ великою війною, брав гроші з селян, обіцяючи врятувати їх синів від мобілізації. Селяни вірили Шнадельському, бо він носив простий одяг, казав, що він «щира хлопська душа» і закликав селян недовіряти нікому, хто добре одягається. До викривальних слів Рафаловича віднеслися селяни з недовірою, бо одягнений він був як панич, а у селян була велика недовіра до всього панського. Досягнення програми дій Рафаловича полягало у залученні політичних питань. Він вважав невідкладною справою будити в селянах політичну свідомість, закликати їх до політичного життя й боротьби за свої права. Одначе його ідеї сприймалися лише поодинокими селянами. Темне, забите селянство ще не цілком втратило віру в «доброго пана», від якого воно було залежним. Ось чому селяни, які судилися з маршалком, виявили сумнів у щирому намірі свого адвоката, що гарантував їм перемогу, і відмовилися від свого захисту.

Про відсталість знедоленого селянства Галичини свідчить такий разючий епізод: селянин порушив судову справу проти сусіда, який назвав його соціалістом, за образу своєї честі.

Отже, в умовах Галичини нелегко було розгортати громадську діяльність на користь народу, навіть у такому вузькому плані, в якому провадив Рафалович. До того ж він спирався на досить хисткий, зрадливий суспільний прошарок — на попівство. Під час скликання народного віча Рафалович переконався у своїй помилці.

Діяльність Рафаловича стривожила повітову бюрократію. Хазяїн повіту — староста, щоб зірвати віче, яке мало врятувати «хлопську касу» з вісім-десятитисячним фондом від зазіхань збанкрутілого маршалка, — заарештував Рафаловича. А учасників першого в тому повіті народного віча «іменем закону» розігнав, погрозивши заарештувати кожного, хто наважиться не скоритись його наказові. «Наша вільність слова нині ще така буде, як теля на дуже коротенькім припоні», — образно зробив висновок Рафалович.

Однак, остаточна перемога все ж була на боці Рафаловича, віче відбулося, а його випустили із в’язниці. Діяльність Рафаловича мала прогресивний характер, її письменник показав «як промінь світла в темному царстві».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цілком нормально бути хоча б трошки незадоволеним своєю країною. Зрештою, країна існує в принципі для того, щоб забезпечувати свого громадянина всім необхідним, робити його щасливим і таким, що цією країною по-справжньому пишається. На жаль, сьогодні цього про Україну сказати ніяк не можна. Наша батьківщина сьогодні стала зовсім не такою, якою би я хотів її бачити. В ній існує багато дуже різних людей, які дотримуються відмінних ідеологій, що призводить до великої кількості найрізноманітніших конфліктів. Аналіз тієї України, яка є сьогодні, необхідний для розуміння того, що потрібно зробити, щоб вона перетворилася в ту країну, в якій дійсно хотілося б жити.

По-перше, в нашій Україні слід більш терпимо ставитися один до одного. Регулярно ми стаємо свідками того, як українці принижують один одного, знущаються один над іншим, відмовляються один одного розуміти. Така злостивість і дратівливість по відношенню до своїх співвітчизників просто неприпустима. Вкрай важливо залишатися адекватною і розумною людиною, яка розуміє, що до свого співвітчизника потрібно ставитися так само, як і до брата, тобто бажати добра без будь-яких винятків. Потрібно розуміти, що ми всі дуже різні, у нас різні політичні погляди, різна мотивація щодо того чи іншого виду діяльності. Треба знаходити компроміс і тільки потім робити якісь дії собі та своїм близьким на благо. Відсутність терпимості до своїх співвітчизників, бажання нав’язати їм свою позицію не має ніякого сенсу, оскільки рівна тобі людина ніколи не поступиться тупій силі, таку людину можна виключно переконати. Але якщо навіть переконати не вдається, то країні потрібні кардинальні зміни.

Я б хотів жити в такій країні, де кожна людина намагається увійти в чуже становище і не вимагати від оточуючих нічого такого, чого вона сама не може виконати. Жити треба за коштами, помірно, з розумом і з урахуванням всіх тих складних обставин, які існують в нашій країні. Якщо ти не можеш переконати свого співвітчизника, дай йому можливість робити те, що він вважає за потрібне, не заважай йому і не порушуй його природні права.

Моє бажання – це жити в країні, де мені добре і комфортно. Де я оточений однодумцями, де держава задовольняє всі мої запити, а мені загалом живеться дуже комфортно. Але добитися всього цього – надзвичайно складно. Для цього необхідно враховувати не тільки свої особисті інтереси, але і інтереси тих, хто тобі не подобається або кого ти не розумієш. Але сьогодні, на жаль, сучасне українське суспільство ще дуже далеко від цього.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

До інтелектуальної еліти поставали перед питанням: «Що ж ми за народ такий?», усвідомлювали, як зараз модно говорити, необхідність визначення української національної ідентичності. І якщо на терені материкової України акцент на окремішності нашої нації був справою підсудною, то в діаспорі це питання вилилося в низку наукових досліджень і вартісних художніх творів. Так, особливого розголосу отримали розвідки щодо українського національного характеру, оприлюднені філософами Миколою Шлемкевичем, Володимиром Яневим, Іваном Мірчуком і Олександром Кульчицьким.

Не лишилися байдужими до цієї животрепетної проблеми й письменники. Скажімо, Улас Самчук у романі «Марія» рішуче наголосив на віталізмі української людини. Письменник пропонує таку схему селянського світобачення. Селянин живе в гармонійному, замкненому світі, де все відбувається за неухильною Божою волею. Ґрунт людського життя складають: сімейна злагода, діти, праця. Нормальна сім’я та, де лідером є чоловік, а жінка — помічницею. Шлях до щастя — спізнати своє призначення, полюбити його й радіти йому. Бог благословляє трудівників, а людина лише вибирає, буде вона відповідати Божому задуму чи піде шляхом занепаду. Селянин вірить, що ніяке зло Бог не залишає поза увагою. Спокута — єдино можливий вихід для порушників існуючого правопорядку існування.

Автор змальовує привабливий образ трудівника-селянина, головного годувальника суспільства. Найперший сільський «підприємець», якого ми зустрічаємо в тексті, — Мартин Заруба, у котрого наймитувала Марія Перепутько до свого заміжжя. Внутрішній потенціал Заруби настільки великий, що, якби не припинення НЕПу, він міг би стати аграрієм або фабрикантом. Це порядна, щедра, організована людина; релігійна, беручка; сприймає працю як засіб самоствердження, як своє призначення.
Єдність із землею, працьовита українська вдача відновлюють селянське буття після будь-яких криз. Прикладом цього є Маріїне життя. Зі самого початку головна риса української ментальності Марії — насолода життям, прагнення до життя. Вона швидко вчиться самостійності, працюючи з року, забезпечуючи себе з дев’яти років і відстоюючи свої права у вуличних іграх. Марія прагне знання, освіти, якщо не для себе, то для своїх дітей; любить Корнія не за його неіснуюче багатство, а за життєву силу: оптимізм, рішучість, енергійність, легку вдачу. Любов для неї — не розвага, а смисл життя: «На сходах (церкви) Корній. Сходи піднімаються і опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться в тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця». Особливо реалістичним робить її образ сприйняття життя як найвищої цінності: коханий пішов на шість років у матроси, від нього жодних відомостей. У той же час до неї вчащає багатий господар Гнат Кухарчук. Марія намагається не зважати на нього, вона пам’ятає обіцянку, дану Корнієві. Але вона просто жінка, яка потребує уваги, красивих речей і одягу, тим паче, що Корній їй нічого не купував. І Марія звикає до Гната, водночас до останнього перевіряючи його вірність кпинами й відмовами. Та Корній і не думає писати, і вона «не поспала кілька ночей — і випила з Гнатом могорич». Удаваний аморалізм і пристосуванство такої поведінки пояснюється прагненням української людини вижити попри будь-що, дати шанс на виправлення своїх помилок нащадкам.

Говорячи про Івана Багряного, варто запитувати слова літературознавця Юлія Войчишин: «своїм памфлетом «Чому я не хочу вертатися на «родіну» він (Багряний) задекларував права і гідність української людини. У всіх своїх літературних творах, що слідували після цього, Багряний розгортав ту саму ідею боротьби за гідність власного «Я», ніби хотів цим утвердити її, тільки в ширших розмірах. І Петро в романі «Огненне коло», і Григорій Многогрішний в «Тигроловах», і Андрій Чумак в романі «Сад Гетсиманський», а врешті і Максим Колот в повісті «Людина біжить над прірвою» — це втілення мрії Багряного, якою повинна бути українська людина, це його віра, що такою саме ця людина і є». Автор наголошує, що історію творять особливі люди разом із своїм народом — вихідці з мас, розвинуті, себестворені, кращі його представники, які через всебічне інтелектуальне, національне, фізичне самовдосконалення постають творцями ідей: «І тільки одиниці становлять винятки: вони є проблисками нової ери, краплинами сили, що не знає компромісів, рішуча і непримиренна приходить як заперечення». Цей принцип, між іншим, проявляється в черпанні сил у внутрішньому світі, самовпевненості, власній гідності, вірі в себе, самоствердженні, гордості.
Заклик переглянути традиційну версію вітчизняного менталітету міститься в роздумах Петра й Романа в повісті «Огненне коло». Автор на прикладі вчинку чільного представника старої української шляхти доводить однобокість «жіночого», нерозважливого й безпринципного, «вселрощаючого» міфу України: «Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій-таки землі) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й… Та й що б же ви думали? Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобі й весь собака закопаний… Бо то був «воріженько»… А нас от наші «воріженьки» ніколи не випускали живими і не випустять… Ех, біда наша! (…) Спадкова біда нашая…».

З одного боку, ця самодостатність «нових українців» розходиться з традиційним, похідним від фольклору, портретом українця-селянина — добродушного, відкритого, емоційного (та навіть портретом козака) і часом може викликати негативне ставлення читача. З другого боку, цей тип характеру з’являється у виняткових умовах і не виключає толерантність та повагу до інших, доброту й альтруїзм. Й варіант українця-надлюдини, який наполегливо конструював автор, має на увазі долання колосальних перешкод, опертя й провід для мільйонів людей у несприятливих обставинах, вироблення свого власного світогляду й незламне запровадження його в реальність.
Саме в таких ситуаціях самодостатність персонажів і стає у пригоді. Ліричний герой поезії «Перепілка в житі — радість…» закликає до молодецтва й войовничості, поеми «Мечоносці» — до непереможного оптимізму, прийняття життя в усіх його негативних проявах владно змінити його устрій. У «Баладі про серце» ув’язнений юнак перед стратою переживає дійсно «вогненне випробування» — зраду й прокляття матері. Спротив примусу й зрівнялівці береже гідність героя і його високе ім’я людини. Літературознавець Олександр Ковальчук гадає, що ця надприродня стійкість «пояснюється… шляхетністю натури… прагненням іти назустріч небезпеці, «надзвичайною відвагою», а витоки філософії Андрія Чумака (роман «Сад Гетсиманський») полягають в особливостях українського менталітету: «на «землі страху» народжується безстрашний народ».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірш «Каменярі» Іван Якович Франко помістив у збірку з промовистою назвою «Думи пролетарія». Усе життя поет відчував свою близькість до народу, закликав знедолених, пригнічених рабським становищем людей боротися зі свавіллям і неправдою.

Вірш «Каменярі» наповнений символічними образами, серед яких — височенна гранітна скала, символ неправди і неволі.

До цієї скали приковані залізними ланцюгами тисячі борців. На їхні плечі давить «один страшний якийсь тягар», але в руках у кожного «тяжкий залізний молот», яким борці мусять будь-що розбити скалу, звільнитися від пут, що гадюччям обвили руки. Жага свободи стане витоком надлюдської сили і допоможе борцям розбити цю зловісну скалу, щоб звільнити себе і свій народ від залізних ланцюгів неволі. У цій нерівній боротьбі гинули борці, уламки скали калічили тіла, але ніщо не могло спинити їхнього бажання звільнитися. Вони знали, що, можливо, їхні імена забудуться, та дорогою, яку прокладуть каменярі, інші люди підуть у нове життя.

Каменярі взяли на себе величезний тягар, який зробив їх невільниками власного вибору, віри у те, що їхня справа не буде марною. Вони сильні духом, і ніщо вже не може зупинити поступу вперед.

Іван Франко відчував себе одним із тих каменярів. Він пішов на сильний голос, що «згори, як грім, гримить». Поет не розкриває перед читачем природу цього голосу. Це може бути голос Бога, чи голос людської совісті, чи голос правди. Йому не можна опиратися, не можна випускати із рук молота, не можна ухилятися від важкої роботи. Ніщо вже не має влади над борцями. Заради цієї роботи вони покинули свої родини і не зважають на прокльони друзів і недругів.

Якось відомий український поет Євген Маланюк сказав: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Наші митці вели народ за собою, показували йому шлях до кращого життя. Але вони ніколи не ставили себе над народом. Іван Франко теж бачив себе лише одним із багатьох каменярів, які «в одну громаду скуті Святою думкою» важкими молотами розбивають скалу, щоб «кров’ю власною і власними кістками» змурувати дорогу для нового життя, для правди і щастя.

Не для власної втіхи, не заради майбутньої слави творив геніальний поет. Його зболена душа шукала того слова, яке допоможе народові прокинутися від напівсну, допоможе зрозуміти, що без боротьби і самопожертви марно чекати кращої долі.

  ****

І. Я. Франко — геніальний український поет, який оспівував людину, її силу.

Вірш «Каменярі» часто називають поемою. І це не випадково. Твір дійсно виходить за межі вірша не стільки своїм обсягом, скільки значущістю поставлених проблем.

Змальовуючи збірний образ закованих каменярів, їх невимовно тяжке становище, автор указує й нате, що дає змогу знести цей «страшний тягар». Це «любові жар», що пломеніє в очах кожного. Каменярі — могутня, нездоланна сила, яка може подолати будь-які перешкоди.

Чим більше Франко показує, за яку важку і небезпечну для їх життя працю взялися каменярі, тим глибше переконання читача, що витримка і сила духу трударів від цього тільки зростає, і вони розіб’ють скелю перешкод і прокладуть шлях до щастя.

І хоч із скромності робітники кажуть, що вони «не герої… і не богатирі», але читач належно їх оцінює: це мужні люди, легендарні богатирі-велетні, ковалі волі й щастя.

Автор не подає розв’язки, щоб ми могли самі домислити її. Але можливий ще й інший варіант. Розв’язка вірша — у майбутньому, в тому, що збудує суспільство для нащадків.