Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хоркавий Роман Богданович народився 12 серпня 1940 року в м. Львів. Закінчив факультет іноземних мов Львівського державного університету ім. І. Франка. Автор збірок поезій «Див кличе над деревами», «Спроба віддати тепло», «Букет- колаж», «Образки з Космача», «Небитка скрижаль», «І Ковчег і Церква»; книжок прози «Щоденні молитви у гонінні», «Теревенили», «Тісно-вільно», «Сто українських любомудрів»; драматичних творів «Обриси», «Зав’язь», «Падіння»; книжок для дітей «Світанкові видива», «Аби діти дивувалися» (переклад з чеської), «Відповідь — на перехресті», «Звіринцем строкатим».

ПРО ХОРКАВОГО РОМАНА

Пошуки істини завжди вабили Романа Хоркавого. Це й зумовило появу його книги «Сковоро­діана». Скажете, про Г. Сковороду вже багато написано. Так, багато, але далеко не все.Книга Романа Хоркавого заповнює певні прогалини в цій ділянці знань.

Хочеться сказати декілька слів про самого автора. Боляче й сумно, що його знають тільки у вузькому колі. Роман Богданович – колишній випускник кафедри німецької філології Львівського університету імені Івана Франка, пройшов вишкіл у професора Богдана Задорожного, доцентів Ольги Репецької, Федора Шумиляка й інших викладачів, залишивши про себе приємні спогади.

Роман Богданович не тільки пише твори, формує в них словесні образи, а й як професійний художник малює картини. На сьогодні він створив понад дві тисячі різних картин та опублікував понад 40 книжок, десять із них – у спів­авторстві, підготував до друку десять нових книг. Окрім цього, Роман Хоркавий багато перекладає з різних мов. 

Хто читає його книжки та переклади, хто насолоджується його картинами, той багатомірно інтелектуально зростає, як під впливом якихось світлих чудес, ду­хов­но оновлюється, одужує і збагачується, а сам митець постає перед читачем і глядачем як незвична геніальна глиба, яка зачаровує своїм умінням, скромністю, порядністю, розумом і серцем. Як і Андрій Содомора, Роман Хоркавий творить завжди й усюди: коли сидить і думає, читає, пише, перекладає, ходить і споглядає, роздумує навіть коли засинає.

«Сковородіана» Романа Хоркавого – це об’ємне ґрунтовне дослідження (544 ст). Лише одне перечислення назв її складових зайняло б цілі сторінки. Вона відмінна від наявних досліджень про Г. Сковороду. Багата й різномірна, цілісна, повна і різножанрова. Відкривається влучно наз­ва­ним ессе-передмовою «Сам по собі до самозабуття», в якому автор книги подає сконцентрований аналіз філософської системи українського письменника та філософа й інтерпретує її фундаментальні поняття: життя, смерть, кінець, початок, пізнання, процес, мудрість, освіченість, істина, правда, розум, серце, художність, я-концепція, частина і ціле, рівність а також таємне і явне, щастя, любов. Роман Хоркавий подає у своїй книзі ескізно біографічні чи навіть художньо-біографічні твори про Г. Сковороду.

У передмові читач довідується, що для Сковороди філософія – це щось неодмінне й природне. Якби не було її в житті, то не було б і життя. Розум людини не встигає осмислювати все по-філософськи. Тому мудреців ніколи не буває забагато, а сила думки ніколи не буває завеликою. Сковорода знав, що «безсилля думки – страшніше, ніж безсилля тіла».

Після змістовної, дотепно названої ессе-передмови «Сам по собі до самозабуття» в книзі розміщені названі в порядку появи на світ майстерно прозоро й пластично виконані автором римовані присвяти, присвяти-верліб­ри, віршовані версії байок, драма-диспут, варіації парафраз, тематичні статті, написані у Львові та Миколаєві (Львівська обл.) в проміжку між 1960-2004 роками з різною метою, спочатку як окремі видання. Згодом в автора, як він сам заявляє, виникла думка зібрати всі твори в одне ціле. І так у 2004 р. народилась його «Сковородіана». Правда, не всі твори безпосередньо присвячені Г. Сковороді, та всі вони навіяні його постаттю, філософськими поглядами й багатоголосим подихом матеріального й астрального світів як і візій самого Романа Хоркавого.

В усіх багато- і різножанрових творіннях автора образ Г. Сковороди постає як постать великого українського мислителя, зачарованого красою людського життя. Філософ, за словами автора книги, «протистояв суспільству, в якому жив. Протистояв і протиставляв себе йому» і тому, як правдошукач, втікає від нього. Автор втілює в ньому не тільки позитивні людські якості, які він сам мав як філософ, педагог, письменник, музикант, а й усе корисне та прекрасне, притаманне людській сутності загалом. Ці дві категорії працюють в образі з висоти авторової здатності як прозаїка, поета, літературознавця, лінгвіста, філософа й ученого.

І ще одне важливо підкреслити, – створений у «Сковородіані» образ геніального мислителя. Автор відкриває його не тільки так, як він адекватно сприймає і відчуває матеріальний і вищий енергетичний світи, а й прагне їх зрозуміти глибинно, до чого прагне й сам автор книги, що його вигідно відрізняє від багатьох інших краян, які задовольняються поверховістю свого сприйняття, бо так, як чуєш збоку, легше жити, діючи автоматично, інстинктивно, а дехто навіть і «по-ширпотребськи».

Важливе інформативне навантаження для зацікавлених читачів мають у кінці книги примітки, пояснення та список ілюстрацій автора до унаочнення окремих філософських візій Г. Сковороди, з точки зору Р. Хоркавого як художника.

Пишучи свою книгу, письменник сам мислить, відчуває по-сковородинськи. Як і Г. Сковорода, він пізнає себе й Бога в собі. Автор, як творець широкого формату, шукав і знаходив точні еквіваленти в мовленні своїх текстів. Цю манеру його письма в книзі читач уже ловить при першому ознайомленні з дослідженням. Воно будить у читача високі думки, теплі почуття й виховує в нього любов до ближнього, взаємоповагу, правдолюбство, честь, гідність, патріотизм у справжньому розумінні цього слова, несприйняття всіляких звироднілих нечистот та їх липової атмосфери.

В образах різножанрових творів перегукуються сковородинські географія, різні етноси, античні, біблійні мотиви, релігії, різна багатоголоса антропоніміка (азійська, асирійська й інша).

Цікаві різножанрові змістовні проблеми, питання художньої стилі­стичної тканини «Сковородіани» можуть бути предметами спеціальних наукових досліджень співшукачів і студентів старших курсів чи дотепних прийомів для оживлення занять.

Працюючи свого часу викладачем німецької мови на факультеті іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка, я пропонував, наприклад, своїм студентам кваліфіковано перекласти на німецьку мову сковородинську фразу «Світ ловив мене, та не спіймав», яка сьогодні стала крилатою і частину якої Роман Хоркавий поклав в основу одного з підрозділів своєї книги. З огляду на деякі специфічні явища німецької мови це виявилось зовсім непростим завданням для студентів (вживання адекватної лексики, граматичних часів).

У жанрових різновидах текстів рясніють байкарські, символічні, міфічні образи, стилістичні фігури-епітети, колірні тони, порівняння, метафори, авторські неологізми (моя найвища інстанція; небавом; істинна пам’ять; ідея – це разок намиста; це – як товар на ярмарку, як павутиння для павука; блудний син; Авелів жертовник пахучий; глибоке серце, серце людини є коренем, царем і головою; вовче серце – справжній вовк, хоча має і не вовче; вбогий жайворонок; Щука і Рак; незлобиве ягня, вовки та ягнята; Орел і Сорока; Мурашка і Свиня, Ворона та Чиж і безліч інших прикладів.)

Різнокольорова мозаїка твору Романа Хоркавого, як і різнобарвне багатоголосся його творчості взагалі як людини тонкої та широкої психології і глибокого філософського формату надають йому своєрідного звучання, роблять особливим і самостійним у науковому світі, кличуть до освоєння нових тем. Книга Романа Хоркавого, як на мене, – цікава, написана соковитою, граційною мовою. Деякі тематичні ессе й віршовані роздуми автора сприймаються як реальні легенди, а для рецензента живі легенди завжди краще, ніж «порожня яма» правди. Книгу Р. Хоркавого з огляду на її змістовну і формальну багатомірність, глибину і точність сковородіанських філософських візій і візій автора дослідження маю повне право назвати енциклопедією філософських знань Г. Сковороди. І після своєї появи на світ дослідження величі вселюдного філософа будуть не завершені.

У цілому художні творіння письменника – духовні. У їх вербальному та невербальному спілкуванні з філософом і читачем сприймаються, як на мене, щирою сповіддю на перевалі розуму та духу

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Оповідання

Наш пароплав ішов теплими південними морями.Якось ми зупинились біля берегів Африки. До нас на човні підплив негр. Він продав морякам двох мавпочок.Руденькі мавпочки були завбільшки як кішки. їх узяли на мотузочки й потягли на пароплав. Звірята впирались, вищали, мотали головами, дриґали лапками, мотали хвостами — не хотіли залишати негра. Тоді сивий боцман схопив їх руками і забрав на палубу.

Пароплав рушив у дальшу путь.

Мавпочки швидко звикли до нового місця. Незабаром вони стали улюбленцями команди. Моряки назвали їх Яшкою і Машкою.Яшка любив чіплятись хвостом за перекладини і, звисаючи головою вниз, розгойдувався, ніби справжній фізкультурник.

Машка раз у раз під час сніданку плигала на стіл, хапала грудку цукру й миттю зникала.

Наш боцман сховав у шухляді стола дві коробки шоколаду. Якось, виходячи з каюти, він не причинив дверей. Зацікавлена Машка всунула мордочку в щілину. Потім ускочила в каюту й почала господарювати там. Вона плигала по ліжку й зазирала до шухляд у шафочці і в столі.

Коли боцман повернувся, перед самісіньким його носом на палубу виплигнула Машка. В зубах вона тримала коробку шоколаду.Боцман погнався за мавпою. Звіреня легко, мов пташка, метнулось по пароплаву. Матроси з голосним сміхом і свистом поспішили боцману на допомогу. Проворна Машка не давалась до рук. Вона плигала, ховалась, стрибала. Галас і метушня знялись на палубі. Розохочені несподіваною розвагою матроси не шкодували ніг.

— Половину шоколаду тому, хто відбере коробку! — крикнув боцман, наздоганяючи хвостатого злочинця.Та ось мавпа випустила коробку, а сама метнулась на щоглу. Радісно боцман схопив коробку й одкрив ЇЇ. Матроси заглянули туди й зареготали. Коробка була порожня. Машка ж сиділа на щоглі, доїдала шоколад і вищала від задоволення.

Матроси купили великого омара. Це — великий морський рак. У нього довжелезні й тонкі, мов соломинки, вуса.

Яшка підбіг до омара й зупинився. Подивився і од цікавості почав чухатись. Потім насупився і ляснув рака лапкою. Омар стиснув клешнями його лапку. Мавпа зойкнула, заверещала. На той вереск прибіг боцман і розняв ракові клешні. З криком Яшка побіг геть.

Від спеки омар загинув. Мертвого омара поклали сохнути на сонці. Гарний рак, мов розмальований синьою, червоною, зеленою фарбами, з широко розставленими вусами, лежав під тропічним сонцем.Випадково під час роботи боцман опинився біля омара. Він застав там Яшку. Мавпа обламувала омарові вуса. Вона шматувала їх, ніби дражнячись, і викидала геть. Але клешнів не зачіпала. Мавпа їх боялася.

— Опікшись на молоці, води боїшся,— сказав, усміхаючись, боцман.

Біля корабельного дзвона боцман поставив високу скриню. Матроси скаржились, що та скриня заважає їм вибивати склянки. Вибивати склянки — значить видзвонювати в корабельний дзвін години. Одну годину б’ють так: бам-бам; коли дві — бам-бам, бам-бам; коли чотири — бам-бам, бам-бам, бам-бам, бам-бам! Більше чотирьох годин не б’ють. Через кожні чотири години знов починають так само.Коли на пароплаві трапляється пожежа, тоді б’ють у дзвін швидко й довго: бам! бам! бам! бам! бам!..Боцман обіцяв забрати скриню. Але не встиг він виконати свою обіцянку, як сталась незвичайна подія. Уночі всіх розбудили швидкі удари дзвона: бам! бам! бам! бам! бам!..

Дзвін сповіщав про пожежу.

Хто спав, хто не спав, — усі вибігли на палубу, готові рятувати пароплав од вогню.

Дзвін замовк. Ніде не видно полум’я. Хтось пустував.

Моряки, обурені з такого жарту, розійшлися спати.

Через двадцять п’ять хвилин знов почулось гасло пожежної тривоги. Бам! бам! бам! бам! бам!.. — кликав дзвін усіх нагору. І знов на палубі ні вогню, ні того, хто зняв тривогу, не застали.Минуло півгодини, і втретє повторилось те саме.Під кінець ночі боцман заховався поблизу дзвона, щоб зловити негідного жартівника.

Незабаром він побачив у напівтемряві, як до дзвона тихенько підійшла Машка, скочила на скриню, вхопила мотузок і почала дзвонити.Мавпа часто спостерігала, як матроси б’ють у дзвін. їй хотілось теж покалатати, але вона не могла дістати, поки там не поставили скриню.

Опівдні сонце стояло просто над головою. Спека надзвичайна. На одкритому місці палуби — жодної людини. Всі ховались у затінках. Боцман вийшов, щоб полити розпечену палубу морською водою. В руках у нього мідна труба насоса, з якої ллється вода.Боцман вийшов без бриля. Волосся у нього коротко обстрижене. Сонце напекло голову, боцман зомлів і впав.Ніхто, крім мавпочок, цього не бачив. Вони підскочили до боцмана і, схопивши трубку насоса, почали бавитись. Пустуючи, бризнули на лежачого моряка водою, і розохотившись, облили його з голови до ніг.

Від води боцман опритомнів.

Боцман захотів помити брудний мішок. Він прив’язав його мотузкою і викинув через кругле віконце своєї каюти в море. Од швидкого руху пароплава мішок полоскався у морській воді.Залишивши мішок купатись, боцман вийшов з каюти, зачинив двері на ключ і піднявся на верхню палубу.Погладивши вуса, глянув на море. Серед дрібної хвилі показалась величезна акула. Моряк розгледів її коротке тупе рило та чорно-синювату спину.З води почали вискакувати летючі риби. Мабуть, їх сполохала акула. Окремі рибки перелітали через пароплав і поринали у воду.Обидві мавпочки почали підплигувати, намагаючись впіймати рибок. Вони кидались на всі боки. Але риби летіли швидко, і мавпи жодної не впіймали.

Та ось Яшка і Машка разом підскочили над бортом і вдарились одне об одного. В ту ж мить повітря розітнув жахливий зойк. Мавпи зникли з палуби й шубовснули у воду.

То боцман, схопивши рятувальний круг, стрибнув у море.

Коли повернули назад пароплав, людина в морі здавалась ледве помітною цяткою.

Моряки побачили, як акула теж повернула і попливла туди, де видно було боцмана.Всі захвилювалися. Пароплав поспішав повним ходом і безперервно гудів. Так хотіли відігнати морського хижака.Акула зникла під водою. Та ось її плавники мигнули поблизу боцмана.

У кожного, хто стояв на палубі, тривожно стиснулося серце: чи вдасться врятувати боцмана?

Скоро наблизились до нього. Спустили шлюпку. З води витягли боцмана і Яшку. Всі зрозуміли, що Машка потонула. В ту ж хвилину поблизу показались могутні плавники акули.

— Ти думав про неї? — спитали боцмана, показуючи на акулу.

— Це велетенська малозуба акула, — відповів старий моряк, — вона ніколи не нападає на людей.

Попискуючи, Яшка тулився до боцмана. Матросам здавалось, що у мавпочки на очах сльози. Всім стало сумно. Всіх пройняв жаль за Машкою.Шлюпку підняли на пароплав.Боцман, весь мокрий, мовчки пішов у свою каюту.Він відчинив двері і побачив… Машку, що сиділа на столику і гризла шоколад з другої коробки.Моряк остовпів. Машка, схопивши недогризок шоколаду, метнулась крізь вікно у море.Боцман підбіг до столу й насилу просунув голову у віконце. Він побачив мавпочку, що трималась на мотузку, яким він прив’язав мішок.Моряк догадався, що, коли мавпи падали з палуби, Машка схопилась за цей мотузок і врятувалась.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли видатний письменник дивиться на небо, він, мабуть щось хоче побачити там? Ні, він згадує своє дитинство, і вже перед нами стоїть маленький хлопчик Михайлик, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадується матуся, Ганна Іванівна, така добра, ласкава, невтомна трудівниця. Саме вона навчила свого сина, любити кожну травиночку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в «бентежні звуки далеких звонів», що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.

А скільки доброго зробили для Михайлика батько, дід Дем’ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого прозивали Бульбою, бабуся, яку дуже любив. Усе. дитинстві) було сповнене незвичайним, романтичним, казковим, — все це оточувало майбутнього письменника змалечку. Вже через багато років Михайло Панасович Стельмах у своїх чудових повістях «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір» про все це розповість своїм читачам. І кожен із нас зможе побачити перед собою образи простих, добрих, щирих трударів, серед яких пройшли дитячі роки малого Михайлика. Якось хлопчик побачив виставу в сільській хаті-читальні. Враження було таким сильним, що він сам вирішив написати п’єсу.

Стільки ночей він працював над нею! Але написав! Може, це було дещо наївним, але щирим, а вже потім, через багато років, цей потяг до письменства переріс у талант. Було у письменника нелегке життя: навчання, служіння у лавах Червоної Армії, війна, госпіталь, лікування. Навіть у такі моменти Михайло Стельмах писав про свою любов до землі, про страшні часи, коли гинуть друзі. Але після перемоги з’явилися інші твори, такі різноманітні і цікаві. Автор пише і вірші, і романи, і п’єси, і кіносценарії, і повісті, і статті. Але все-таки перевагу він надає прозі, особливо романам і повістям. Червоною ниткою через його творчість пройшла любов до людей, до землі.

Якось автора спитали про роль сюжету в літературному творі, на що М. Стельмах відповів: «Сюжет — вигадане слово. Я не визнаю його і цураюсь, як домовика». В цьому і простежується своєрідність композиції у творах письменника. Скільки їх було написано, але дитячі спомини про друга Петра, про книжку «Пригоди Тома Сойера», яку так хотілося почитати, про дівчинку Любу, — все це залишилося в пам’яті письменника і його незабутній повісті «Гуси-лебеді летять», де малий Михайлик переживає стільки подій у своєму дитячому житті. І сам Михайло Стельмах був гарним батьком для свого сина та дочки, ростив їх у любові, розповідав про все те, що так любив із дитинства. Саме тому, мабуть, молодому поколінню так подобаються твори цього письменника.

Шкільні твори за творчістю письменника:

БІОГРАФІЯ

В. Сосюра народився 6 січня 1898р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, перемінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.

Дитинство поета минає на Донбасі. Родина Сосюр оселяється в старій хворостянці над берегом Дінця, в єдиній кімнаті якої туляться восьмеро дітей і батьки. Від одинадцяти років хлопець іде працювати — спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М Рід, Ф. Купер), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Від 1911р. в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) навчається в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам’ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета становлять твори Гомера, Шіллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється й лірикою А. Бєлого, О. Апухтіна, С. Надсона; від 1912р. сам пробує писати вірші російською мовою. Продовжує навчання в Кам’янській сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. Тут в 1916 — 1917 pp. В. Сосюра пише поезії, які вперше публікуються в бахмутській «Народной газете» та лисичанських газетах «Голос рабочего» і «Голос труда». Більшість поезій («Гроза», «Бокал», «Вновь один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. Разом з тим деякі створені під впливом поетики Некрасова («Много в душе еще песен неспетых», «Товарищу»).

У 1918р. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 р. хворого на тиф В. Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920р. В. Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.

1920р. в Одесі В. Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, з поезією В. Чумака. В дружньому колі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне товариство одностайно визнає його поетом, а за образно-інтонаційним ладом, тематикою і традицією — поетом українським. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з’являється вірш «Відплата», що вважається одним із перших опублікованих українських поезій В. Сосюри. Поет дедалі більше (а від 1921р. майже виключно) пише українською мовою.

Вже добре знаного читачам талановитого поета відкликають з фронту до Харкова, де 1921р. В. Сосюра призначається інспектором преси при агітпропі ЦК КП(б)У. Починається період напруженого творчого життя в колі таких тогочасних молодих майстрів, як В. Блакитний, О. Копиленко, О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, М. Йогансен, П. Усенко.

1921p. виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії». 1921 р. також виходить у світ поема «Червона зима».

1922p. виходить друга збірка В. Сосюри — на той час студента Харківського комуністичного університету — «Червона зима».

Поет вільно почувається в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угруповання і не надаючи цьому особливої ваги. Протягом десятиріччя (1922 — 1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у «Плузі», «Гарті», ВУАПі, ВАПЛІТЕ, ВУСППі та інших. В ці роки з’являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких засновані на поетиці документалізму діорами «1917 рік», «Навколо».

Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924p. «Осінні зорі» і «Місто». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як «Ластівки на сонці…», «Магнолії лимонний дух…», «Вже в золоті лани…», «Такий я ніжний…» та ін.

Митець постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923р. «Віра» і яскраво експресіоністичного «Золотого ведмедика» він пише епопею «Залізниця» (1923 — 1924), яка складається з п’яти сюжетно пов’язаних поем.

З 1923p. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти (тут поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а вся молодь України за хрестоматією Плевако студіювала його власну творчість) В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня» (1924), а також складений з кількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, видає збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927).

У 1928 — 1929 pp. виходять поеми В. Сосюри «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», публікуються збірки віршів «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932). Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.

В 30-х роках поет багато працює в галузі художнього перекладу (поезія О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Блока, Христо Ботева, І. Петникова). Здобута в багатьох роздумах філософічна ясність мислі вносить у книжки поета («Нові поезії», 1937; «Люблю», 1939) почуття творчої впевненості й оптимізму.

У 1937р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах «Червоногвардієць», який закінчує 1940р. Останні передвоєнні книги віршів («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», 1940) сповнені мотивами небуденної, виняткової любові, явленої і в стосунку до жінки («Марії»), і в стосунку до природи («Я квітку не можу зірвати»), до всього того великого, що зветься Вітчизною.

Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий» (1942). У 1944р. В. Сосюра закінчує роботу над поемою «Мій син». В роки війни В. Сосюра як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944р. поет повертається до Києва.

1947p. виходить з друку збірка поезій «Щоб сади шуміли», відзначена в 1948p. Державною премією І ступеня. Патріотичну поезію приносить збірка «Зелений світ» (1949). Активно працює В. Сосюра у великих поетичних жанрах (поеми «Студентка», 1947; «Вітчизна», 1949), в галузі художнього перекладу звертається до поезії С. Кудаша, М. Тихонова, Л. Гіри, О. Одоєвського, К. Рилєєва та ін.

Поезії громадянського звучання сповнені збірки «Поезії» (1950), «Вибрані поезії» (1951), «За мир» (1953). В цей же час з’являються такі великі твори В. Сосюри, як історико-публіцистична поема «Україна» (1951), поема-інвектива «Запроданці» (1953), драматична мініатюра «Дочка лісника» (1957), ліро-епічна поема «Біля шахти старої» (1957). Лірика В. Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи (збірка «На струнах серця» (1955)). Численні вірші збірок «Солов’їні далі» (1957) і «Біля шахти старої» (1958) присвячує В. Сосюра рідній Донеччині.

Не полишає В. Сосюра й перекладацької праці. У 1960р. за активну участь у розвитку радянської літератури поет нагороджений орденом Леніна.

1961р. поет присвячує XXII з’їздові КПРС поему «Щастя сім’ї трудової». Незважаючи на тяжку хворобу серця, багато працює — з’являються збірки «Лірика» (1959) і «Близька далина» (1960), «Поезія не спить» (1961), «Щастя сім’ї трудової» (1962) і «Якби помножити любов усіх людей» (1963).

За збірки поезії «Ластівки на сонці» і «Щастя сім’ї трудової» В. Сосюра 1963р. удостоюється звання лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Останньою ліро-епічною поемою В. Сосюри є поема «За владу Рад» (1964), останніми збірками — «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964) .

8 січня 1965р. поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У той час, коли Володимир Маяковський починав свою творчу діяльність, в літературі розгорілася дискусія, чи повинні письменники звертатися до теми кохання. Маяковський пише і присвячує Лілі Брік поему «Люблю». У ній почуття любові відбивається поетом не так, як у класичній поезії XIX ст. У Маяковського любов — це глибоко особисті переживання, що не мають нічого спільного з думкою обивателів про кохання. Першу частину твору поет назвав «Звичайно так», щоб протиставити прийняттю почуття любові — поетичне. У цьому основний конфлікт ліричної поеми. На думку Маяковського, любов дається кожній людині від народження, але у звичайних людей, які люблять «між служб, доходів іншого».

   Поет протестує проти прийнятої думки про недовговічність любові. Він любить віддано і вірно. Історія його величезного почуття описується в наступних чотирьох розділах. У поета було серце, здатне вмістити всю світобудову: «Громада любов, громада ненависть». Почуття переповнюють поета, вони безмежні, він хоче поділитися своєю любов’ю з усіма, але любов в обивательському і жорстокому світі нікому не потрібна.

   Нарешті, ліричному героєві зустрічається жінка, яка

Прийшла —

Діловито,
За риком,
За ростом,
Поглянувши,
Розгледіла просто хлопчика.
Взяла,
Відібрала серце
І просто
Пішла грати —
Як дівчинка з м’ячиком.

   Конфлікт у поемі будується на нерозділеності почуття любові. Найбільш високої напруги він досягає в главі «Ти». Поет віддає серце коханої і щасливий. На його думку, щастя не в тому, щоб зберігати почуття, як капітал у банку, а в тому, щоб подарувати їх іншій людині, нічого не бажаючи натомість. Любов безкорислива, тому вона вічна. У Маяковського було тверде переконання, що «якщо ти мене любиш, значить, ти мій, зі мною, за мене, завжди, скрізь і за будь-яких обставин, навіть якщо я неправий, несправедливий, або жорстокий». Любов повинна бути непорушна, як закон природи. «Не може бути, щоб я чекав сонця, а воно не зійде. Не може бути, щоб я поклонився квітці, а він втече. Не може бути, щоб я обійняв березу, я вона скаже: «Не треба» ». Любові не страшні

Ні сварки,

Ні версти.
Продумана,
Вивірена,
Перевірена.
Підносив урочисто вірш строкоперстий,
Клянуся —
Кохаю
Незмінно і вірно.

   До любовній ліриці Маяковського відносяться два вірші, створені в кінці 1928 року. Це «Лист товаришеві Кострова з Парижа про сутність любові» і «Лист Тетяни Яковлевої». Перший з них адресовано редактору газети «Комсомольська правда», в якій опинився поет. Другий вірш не було призначено для друку — це особисте послання, яке було передано коханій жінці. У першому «Листі …» Маяковський розмірковує про сутність любові, її сенс. Поет хоче розібратися в собі, по-новому поглянути на світ. Любов настільки сильна, що перевернула б в ньому все, створила його заново. «Лист …» являє собою поетичний монолог. Любов дає можливість відчути єдність звичайного, земного і прекрасного, високого, а поезія — виразити це.

  
   «Лист товаришеві Кострова …» — один з ліричних творів В. Маяковського про кохання. Поет говорить про значення любові у своєму житті. Його почуття набувають «вселенських» масштабів, тому для їх вираження Маяковський використовує метафори і неологізми: «З зіву до зірок здіймається світло золоторожденной кометою». У «Листі Тетяні Яковлевої» любов постає  драматичною стороною. Чомусь взаємна любов не принесла щастя закоханим. Поет обіцяє приборкати почуття ревнощів. Якщо вірш «Лист товаришеві Кострова …» має глобальний, навіть філософський характер, то другий за змістом більш особисте. У ньому душа Маяковського відкрита, в ній поряд пристрасть і безсилля, ревнощі і гідність.

   Форма монологу повідомляє віршу довірчість, надає поетичному оповіданню глибоко особистий характер. Кожен рядок вірша наповнений силою почуття, як і вся любовна лірика Маяковського, Поет був навіки поранений любов’ю. Читача не може не потрясти сила цієї любові, яка всупереч усьому стверджує непереможність життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мозок дитини більш чутливий до використання електронних пристроїв (планшетів, телефонів, комп’ютерів), ніж багато батьки можуть собі уявити. Повірте, вашому чаду потрібно не так багато часу провести з планшетом в руках, щоб це зробило негативний вплив на його мозок, що розвивається. Звичайно, багато батьків вірять, що соціальні мережі, електронна пошта та навіть ігри не роблять на дитину такого ж згубного впливу, як перегляд фільмів зі сценами насильства, сексу і жахів. Насправді інтерактивне спілкування з комп’ютером з більшою ймовірністю може стати причиною виникнення проблем зі сном, перепадів настрою і навіть порушень вищих функцій мозку, ніж перегляд телевізійних програм.

Багато діти перебувають в жорсткій залежності від користування своїми електронним пристроями, адже розваги, доступні за допомогою цих девайсів, стимулюють викид дофаміну — гормону задоволення. За великим рахунком для мозку немає різниці, що призвело до викиду дофаміну: електронні гаджети або кокаїн — він вимагає ще.Але якщо систему заохочення мозку занадто часто експлуатувати, щоб отримувати задоволення, то її чутливість поступово знижується і наступного разу потрібно ще більша стимуляція, щоб домогтися поставленої мети. Так виникає залежність.Крім того, дофамін впливає на здатність людини до фокусування на завданню і на мотивацію. Таким чином, навіть маленькі зміни в чутливості до дофаміну негативно позначаються на емоційної чутливості дитини.

Результати досліджень свідчать, що яскраве світло від монітора в темний час доби може стати причиною депресії і навіть суїциду.Дослідження, що проводяться на тваринах, показують, що світло від монітора до або під час сну може стати причиною депресії, навіть якщо тварина не дивиться на екран.Варто відзначити, що деякі батьки дуже неохоче огороджують своїх дітей від користування цими пристроями, оскільки не бажають зайвий раз засмучувати своєї дитини. Насправді, прибравши телефони та планшети подалі від ліжка, ви захищаєте своє чадо від багатьох проблем.

Численні дослідження доводять, що часте використання електронних пристроїв сприяє виникненню стресу. Стрес викликає зміна в рівні гормонів, що призводить до підвищеної дратівливості. Наприклад, різко збільшується концентрація кортизолу, який може стати як причиною стресу, так і його наслідком, тим самим створюючи порочне коло.До того ж підвищена збудливість і залежність (від гаджетів, алкоголю і так далі) пригнічують активність лобових часток мозку — області, що відповідає за настрій людини.Давно відомо, що прогулянки на свіжому повітрі, спілкування з природою, активність за межами власного будинку запобігають появі стресу, покращують концентрацію та увагу, знижують рівень агресії. Виходить, чим більше часу дитина проводить з електронними пристроями в руках, тим менше позитивний вплив на нього природних регуляторів настрою.

У світі комп’ютерів та інтернету огорожу дітей від електронних пристроїв може виглядати божевіллям. Насправді ж, коли у дитини проблеми, то, залишаючи всі ці гаджети на своїх місцях, вважаючи, що з їх допомогою він відвернеться і розслабиться, ми робимо йому тільки гірше.Навпаки, віддаляючи дитини (хоча б на час) від усього цього, ми дозволяємо його нервовій системі відновитися і повернутися в нормальний стан. Цим ми робимо перший крок на шляху до того, щоб допомогти дитині стати стриманим і спокійним, а значить, і більш щасливим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ майстра у романі Булгакова «Майстер і Маргарита» — один з головних персонажів, він є можливо і автобіографічним, наприклад, Булгаков сам був істориком і спалив першу редакцію свого роману

Характеристика майстра «Майстер і Маргарита» Майстер — в романі Булгакова з’являється тільки в 13 главі, де описана його зовнішність: 

«З балкона обережно заглядав у кімнату голений, темноволосий, з гострим носом, стурбованими очима і  жмутом волосся людина років приблизно тридцяти восьми »»

. Автор не називає нам його справжнього імені, так і сам герой на прохання представитися, відповідає: «Не будем об этом». Прізвиськом Майстер іменує його кохана Маргарита, на знак визнання його літературного таланту. Сам же він вважає себе недостойним цього прізвиська, каже, що Маргарита перебільшує його геніальність. Образ Майстра має автобіографічні риси самого Булгакова. Йому 38 років — вік Булгакова в рік початку написання роману і знайомства з майбутньою дружиною. В клініці Стравінського Майстер розповідає Бездомному, що раніше був професійним істориком, працював у музеї, мав сім’ю (що збігається з минулим автора роману). Потім герой випадково виграє в лотерею сто тисяч рублів, залишає роботу в музеї, знімає квартирку в арбатському підвалі і починає писати роман про Понтія Пілата і Ієшуа Га-Ноцрі, по-своєму інтерпретуючи євангельські події. В цей же час він знайомиться з Маргаритою:

 «Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас відразу обох! Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж!»

 Неможливість опублікування роману через цькування критиків приводить Майстра до нервового зриву і депресії. За помилковим доносом «друга» Алоїзія Могарича, який мріє зайняти кімнату Майстра, він потрапляє до в’язниці на кілька тижнів, виходить звідти повністю зломленим і розчавленим, сам приходить в клініку Стравінського, вважаючи себе невиліковним душевнохворим. В клініці він знайомиться з поетом Іваном Бездомним, якого згодом називає своїм «учнем» і доручає йому закінчити роман про Понтія Пілата, і якому буде з’являтися  у сні в ніч весняного повного місяця. Книга Майстра дуже зацікавила Воланда. Саме він згодом допоміг Маргариті витягти коханого з клініки, повернув спалені рукописи. Однак він абсолютно пригнічений і зломлений морально: 

«…Я, знаєте, не виношу шуму, метушні, насильств і всяких речей у цьому роді. Особливо ненависний мені людський крик, чи то крик страждання, люті чи іншого який-небудь крик. У мене більше немає ніяких мрій і натхнення теж немає, ніщо мене навколо не цікавить, крім неї, — він … поклав руку на голову Маргариті, — мене зламали, мені нудно, і я хочу в підвал.»

 У Москві їх тіла померли, Майстер з Маргаритою знаходять в потойбічному світі даному їм Воландом «спокій», де Майстер зможе писати гусячим пером. Воланд вирішив забрати їх з собою, так як їм не було місця серед жадібних, боягузливих і нікчемних людей. В останній появі Майстра в романі ми бачимо людину, яка обросла бородою та залякано озирається, яку за руку веде Маргарита. Таку нагороду можна назвати покаранням, тому що майстру дано Ніщо і він покинутий в небуття.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я ще і ще раз перечитую вірш Олени Теліги «Сучасникам». Намагаюся збагнути, що це: лист до читачів, щирий і відвертий, у якому авторка розповідає про себе? Чи може, це — її своєрідний звіт перед нами, перед суспільством? Як на мене, то вірш цей можна ще порівняти з ліричною піснею душі…

Але, якщо навіть погодитися з усіма цими припущеннями, не можна не помітити найважливішого: на ньому стоїть адреса — «Сучасникам». А це значить, що слова вірша звернені до кожної людини, що була сучасником поетки, і до сьогоднішніх сучасників, наших з вами. І тоді приходить розуміння, що у рядках цієї поезії зашифрований заповіт людини, яка знесла на абсолютно добровільну Голгофу неймовірний тягар національної долі — підкреслений український патріотизм і утримала його. Як на початку XX століття — Леся Українка…

У цьому зізнанні — величний і водночас важкий життєвий шлях дочки України, яка, поєднавши сталь і ніжність у серці й поезії, окреслила перед сучасниками, минулими, сьогоднішніми і майбутніми, поняття щирого, а не плакатного патріотизму. Я часто поруч з її ім’ям читаю слово «самопожертва». Думаю, сама вона мало замислювалася над таким символом її життя. Найважливішим для Олени Теліги було прагнення донести і показати співвітчизникам істинну любов до Батьківщини, пробудити і їх серцях такі ж почуття, наповнити їх серця бажанням присвятити своє життя Україні.

Тому вірш «Сучасникам» є моральним заповітом кожному українцю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Завжди, коли чужоземне панування гнітило розвиток культури, мова залишалася тією скарбницею, що берегла від остаточної руйнації національний дух. Про неї говорили: «Не было, нет и быть не может». Але вона існувала, вона жила у народній творчості та в літературі, зберігала багатовіковий історичний досвід рідного краю з його злетами і падіннями. Це змушувало українців пам’ятати, якого вони роду-племені:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

(М Рильський «Рідна мова»)

Рідна мова для українських поетів-класиків М. Рильського й В. Сосюри — найкоштовніша перлина, великий скарб, який кожен з них беріг у власному серці. їхній поетичний хист доносив її багатство до свідомості краян, розповідав нею про радощі і болі народу.

У віршах Максима Рильського «Рідна мова», «Суворих слів, холодних і шорстких», «Високий спів» мотив любові до рідної мови звучить проникливо і пристрасно. Треба сказати, що освідчення в цьому синівському почутті вимагало певної громадянської мужності. Гостроту проблеми він намагався замаскувати, стверджуючи, що перешкоди на шляху розвитку української мови лишилися в минулому. Але людям, які знали правду, рядки цього вірша говорили про поетове сьогодення:

Тебе хотіли розтоптати,

У тебе цілились кати.

Бо знали: матір розіп’яти —

Тоді вже роду не бувати…

Змішування української мови з російською призвело до масового незнання як однієї, так і другої. Люди почали розмовляти суржиком. Для Максима Рильського, який розпочав свою творчість у колі «неокласиків», мовна мішанина була особливо болючою, бо із цієї школи він виніс надзвичайно уважне, вдумливе, трепетне ставлення до слова, до знання мови і віртуозного володіння нею. На виникнення суржику поет відгукнувся віршем «Мова»:

Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде…

Це був розумний і сміливий заклик. Особливо якщо врахувати, що навіть найменше нагадування про будь-що національне в період «радянської літератури» могло обернутися для письменника особистою трагедією.

Згадаймо нищівні удари, які посипалися на Володимира Сосюру через його поезію «Любіть Україну». Варто було йому одним рядком обмовитися про «мову солов’їну», як відразу з’явилися статті, в яких йому дорікали за оспівування «винятковості» української мови. Автор розуміє зміст цих звинувачень, тому що слово — велика сила, коли це слово рідної мови, якщо воно пройшло крізь серце поета:

Коли це слово — зброя,

 як день, що не схолов,

 коли живуть у ньому

ненависть і любов.

Воно влуча, як куля, ця зброя золота, коли у нім ненависть з любові вироста…

Влада завжди в першу чергу розправлялася з тими, хто володів цією дієвою зброєю — художнім словом. Сумнозвісні тридцяті роки стали яскравим свідченням того. Цвіт українського письменства загинув тоді на лютому морозі тоталітарного режиму.

Але у народу залишалася мова. Вона була останнім оплотом національного самовизначення. І завжди ним буде. Доки житиме мова, не загубиться на землі слід українського народу. Вагому роль у її збереженні відіграють письменники.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Революція. Ідеї. Ідеали. Надії. І розчарування. Все сплелося в душі українського письменника Миколи Хвильового, все переплелося і в його творах.
Як вірив митець в ті ідеї «загірної комуни», як сподівався, що вони є єдино вірними! В своєму житті Хвильовий робив усе, щоб той прекрасний «загірний рай» наблизити. Став членом компартії України за власним покликанням, організував повстанський загін, воював проти гетьманців, петлюрівців, дроздовців. Немає сумніву в тому, що саме вільна нововідроджена література мусить стояти на чолі духовного розвитку вільного народу, який будує комунізм.

Та що ж трапляється, що змушує душу творця ніби роздвоїтись, сперечатися з власним «я», зі своїми ідеалами? Чи не те, що, мандруючи українськими селами страхітливого 33-го року, він бачить на власні очі лихо голодомору? Його вдумливий розум заглиблюється лише в одне питання: в чому причина цієї трагедії? Він бачить катастрофу, яка нависла над його Батьківщиною, шукає виходу з цієї ситуації, шукає відповіді — і не знаходить. Хвильовий — комуніст бачить, що такі близькі йому по духу знамена революції почали втрачати свій істинний колір. Тривога за долю соціалістичних ідеалів не була марною. Бо дійсність була така, що змушувала роздвоюватись, пристосовуватись, змінюватись, а то й зовсім втрачати свій образ. Письменник розуміє, що система, створена на ідеалах добра і справедливості, перероджується в диктатуру. А він не в силах зупинити це лихо, не в силах щось змінити, виправити… над країною підіймається зловісний привид тирана…
М. Жулинський писав про М. Хвильового так: «…був звичайною людиною, в якій жив, бунтував, сумнівався, боровся й утверджувався великий талант. Цей талант тягнувся до зір. Пам’ятаймо це».

Продовженням суперечливих думок Хвильового, його власного «я» є герой новел «Я (Романтика)». Хвильовий досконало знав і бачив на власні очі життя революціонерів, бачив позитивні і негативні боки цього життя. І тому намагався розібратися в суперечливій психології повстанця, показати причини роздвоєності між уявленням про норми людської поведінки і обов’язком виконувати «чорне брудне діло».
Душа Хвильового-комуніста роздвоєна, але це не заважає йому розрізняти добро і зло; душа його героя також роздвоєна, але їй заважає сліпий фанатизм. У цьому різниця між письменником і його героєм. Ця різниця і призвела до трагічної смерті письменника, це ж зумовило нелюдський вчинок чекіста, героя його новели. Письменник розуміє причини роздвоєності душі героя, але не хоче розуміти його жахливих вчинків, його фанатизму. Він не знаходить їм виправдання.
Хвильовий розуміє, що треба розвінчати цей фанатизм з його згубленим впливом на людину. Бо не може людина просто так вбити власну матір! Не може… Це може зробити тільки жахливий монстр! Ось в кого перетворює людину сліпа віра в якісь абстрактні ідеї; ідеї, які не мають під собою підґрунтя споконвічної моралі, людяності, добра. Я захоплююсь творчим і життєвим подвигом М. Хвильового. Пишаюся тим, що Хвильовий-партієць не зміг вбити в собі людяності, любові до людей, віру в справедливість. Зумів відрізнити добро від зла. Але виходу з тієї ситуації, в яку потрапив він, герої ним же написаних творів, весь багатонаціональний народ, на той час письменник не бачив. Це була жахлива безвихідь. З таким тягарем він жити не може…

Хвильовий розуміє це і свідомо йде з життя. Це його вибір… Це його рятунок… Це його виправдання… Це його прошения…
А він так любив життя!..