Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Зараз я хочу поділитися з вами своїми роздумами на одну дуже просту і водночас цікаву тему.Буде розглядається одна з найважливіших проблем, що хвилюють людство в усі часи: що таке духовність,хто така  духовна людина. Прийнято вважати, що духовна, інтелігентна людина — це людина, що цікавиться мистецтвом. Така людина ходить в кіно, любить театр, читає книги. І все це робить її ще більш розвиненішою. Чи так це? Мені здається, не зовсім. 

«Духовність — це власне прагнення людини» Це внутрішня потреба, яка йде sp душі, з дитинства, від батьків, оточення. Така людина буде шукати в мистецтві і культурі підтвердження і підтримку своїм ідеалам. Значить, вjyf буде вибирати «справжні» твори, щирі, ті, які несуть добро, віру, надію, любов. Адже не секрет, що багато людей, нібито захоплюються мистецтвом, задовольняються підробкою, тим, що дає лише розвага, але не підштовхує lj «потреб душі». Таких людей навряд чи можна назвати духовними. Крім того, духовність не так тісно пов’язана з добротою, працьовитістю, чесністю, щирістю, як може здатися на перший погляд. Є чесні і добрі люди, які не замислюються про свій духовний розвиток, яких не мучить «духовна спрага». Вони живуть, задоволені тим, що є, більше нічого не бажають. Духовно розвинена людина приречена на вічні пошуки, прагнення. І в цьому вона знаходить і своє щастя, і своє нещастя, свою радість і своє страждання. 

Проблема духовності, духовної людини — одна з вічних проблем російської та світової літератури. Головною для себе її вважав А.П. Чехов. У своїй розповіді «Іонич» він показав нам псевдодуховних людей. Це сім’я Туркіна, сама «культурна» сім’я міста, куди потрапив молодий доктор Старцев. Мати сімейства, Віра Йосипівна, писала романи, в яких торкалася проблему народу, актуальну для інтелігенції кінця 19 століття. Але ці романи були бездарні, а теми, які описуються в них, анітрохи не хвилювали героїню. Дочка Туркіна, Котик, уявляв себе великою піаністкою, хоча грала погано, важко, через зусилля. Вона займалася мистецтвом не заради мистецтва, а заради слави, успіху, кар’єри, які їй могла принести гра на фортепіано. Глава сімейства розважав гостей жартами, які чув ще в молодості. Все це говорить про уявну духовності цих людей. А також про бездуховності міста, в якому сім’я Туркіна вважалася еталоном, прикладом для наслідування і захоплення. Бездуховен і сам Старцев, поступово з перспективного молодого людини перетворюється в вульгарного стяжателя Іонич. 

Духовність і бездуховність — основна проблема всієї творчості Л.Н. Толстого. У його творах ми знаходимо галерею героїв, наповнених духовної спрагою, прагненням до духовного розвитку. Така Наташа Ростова — одна з головних героїнь роману-епопеї «Війна і мир». Ця дівчина не замислювалася про свій розвиток, що не вивчала гіпотези і теорії, не «мудрувати лукаво». Вона жила, керуючись своїм внутрішнім моральним законом, своїй вродженій духовністю. Звичайно, Наташа робила багато помилок, на її шляху було багато спокус. Але вічне прагнення до «доброті, красі і правді» рятувало її, виводило на правильний шлях. В результаті Ростова знайшла себе, своє щастя. Але, я впевнений, шлях її духовного розвитку на цьому не закінчився. Духовність — найважливіша категорія для оцінки людини. Навколо неї існує безліч проблем, питань і суперечок.І однозначної відповіді немає і не може бути …

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доля … Таке таємниче, містичне слово. Напевно, немає людини на всій нашій планеті, яка б не замислювалася над сенсом цього слова. Суспільство в розумінні цього слова розділилося на дві половини: одні вважають, що кожен сам господар своєї долі, інші — що доля людини в руках вищих сил.

Кажуть, що доля людини в руках самої людини. Ніхто не зможе змінити її життя, окрім неї самої. Та чи дійсно це так, чи достатньо одного лише бажання? Особисто я вважаю, що людина справді може власноруч змінювати свою долю. Перш за все кожна людина має працювати, насамперед над собою. Бо ледарювання та слабодухість призводить до занепаду, до духовної деградації особистості. Праця ж тільки вдосконалює людину, робить її кращою. Також варто пам’ятати й про те, що людина — творець свого щастя. Тільки дуже вольова й сильна особистість може кардинально змінити власне життя раз і назавжди. 

З історії людству відомо безліч таких прикладів. Одним із них є життя видатного французького полководця Наполеона Бонапарта, непересічної постаті. Він походив із простої селянської сім’ї, але завдяки своїй наполегливості та витривалості цей чоловік так багато досяг. Наполеон став справді талановитим полководцем. Йому підпорядковувалось багатотисячне військо. На рахунку Наполеона Бонапарта багато перемог у війнах та походах. Таким чином, із цього випливає, що характер Наполеона змінив його долю. 

Ще один приклад людської сили волі — постать Григорія Савича Сковороди. Славетний український письменник Григорій Сковорода від природи був дуже обдарованою та всебічно розвиненою особистістю. Він мав неабиякий хист до музики, співу, вивчення іноземних мов, любив писати. Проте Григорій Савич не прийняв світське життя, а обрав шлях мандрівного філософа. Так може вчинити особлива, дуже розумна та витривала людина. 

Не можна також,не згадати відомого хірурга-кардіолога Миколу Амосова. У його родині всі чоловіки рано помирали, бо мали хворобу серця. А Микола Амосов завдяки своїй наполегливості, силі волі, а також заняттям спортом плідно працював, рятував життя людям, дожив аж до глибокої старості, І навіть освоїв комп’ютер. 

Отже, кожен має пам’ятати, що змінити власну долю можливо. Сила волі, характер, цілеспрямованість — без цього ані кроку уперед. Лише вольова людина здатна серйозно вплинути на своє життя, змінити його на краще. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Людина — це звучить гордо!», «Будь людиною» — і в повсякденному житті, і в художніх творах багатьох авторів ми часто чуємо ці словосполучення. Але чи кожний з нас замислюється над ними? Чи кожен усвідомлює, що означає бути Людиною?

Як стати справжньою людиною? Це багато в чому залежить від нас самих. І кожен це знає і прагне розібратися в собі, зрозуміти себе, пізнати свій внутрішній світ. Для цього ми весь час намагаємося порівняти себе з оточуючими, зіставити особисте життя із суспільним, свій інтерес до навколишнього світу з його інтересом до себе, щоб відповісти на найголовніші запитання: який я? Як і для чого я живу? Чи все я відкрив у собі?

Головне — зрозуміти, що ким би ти не був: школярем або студентом, лікарем або інженером, молодою людиною або похилого віку, — справжню людину відрізняють благородні риси характеру: ввічливість, порядність, вимогливість до себе й до інших, моральність.

У першу чергу, бути людиною означає вміння жити серед інших людей. Що б ви не робили у своєму житті, завжди необхідно пам’ятати, що ви живете на світі не одні. Вас оточують люди. І потрібно поводитися так, щоб їм було легко і приємно поряд з вами. Звідки беруться такі якості? У деяких вони — подарунок природи, але частіше вихованість, людяність, чемність у собі виховують. Правила поведінки складаються у нас поступово й постійно: спочатку під керівництвом дорослих, потім і самостійно — у спостереженнях за людьми й стосунками між ними. Вихована людина проявляє пошану до інших людей у всьому. Тому необхідно виховувати в собі звичку постійно пам’ятати про оточуючих: не проштовхуватися в натовпі за допомогою ліктів; затуляти рота рукою, коли кашляєш або чхаєш; не забувати говорити «будь ласка»; ніколи не жартувати над фізичними недоліками оточуючих; завжди допомагати тим, хто слабший. Тому бути людиною — означає поступатися, зважати на інших, стримуватися, уникати несправедливості, бути терплячим, чуйним, ввічливим.

Ще бути людиною — означає бути патріотом своєї країни. Любов до Батьківщини полягає в готовності захищати її незалежність, працювати на користь своєї країни. Відчуття любові до Батьківщини тісно пов’язане із самою суттю слова «людина», адже патріотизм — невід’ємна частина душевного світу особистості, її моральності, совісті, її честі й достоїнства. Напевно, саме тому вже багато років у людей існує переконання: справжня людина і патріот — це одне й те саме. Розпитайте своїх рідних, скоріше за все, серед них є люди, які зробили подвиг в ім’я нашої країни. Наші бабусі й дідусі, наші батьки можуть привести нам безліч прикладів героїзму і під час війни, і в мирні часи, героїзму минулих років і наших днів. Але для того, щоб стати справжньою людиною, зовсім не обов’язково здійснювати подвиг у масштабах усієї країни. Насправді найважче подолати себе у дрібницях. Недаремно говорять: поступишся в дрібницях, поступишся й у великому.

Людина впродовж усього життя повинна постійно розвиватися. Це необхідно для того, щоб бути корисним суспільству, щоб заслужити пошану старших і друзів. Починається цей розвиток у школі, а перші люди, з яких ми беремо приклад, — це наші вчителі. Немає на світі людини, яка б могла сердитися на природу, що вона її обділила, кожен із нас отримує широкий діапазон задатків. Тому людина може оволодіти будь-якою справою, але тільки визначивши свої схильності до якогось певного заняття, вивчаючи його в школі, можна добитися в житті справжнього успіху, а це вже великий крок до становлення особистості.

Справжня людина постійно повинна займатися самовихованням і самоосвітою, щоб стати самостійною, відповідальною. Відповідальність означає не тільки необхідність усвідомити своє місце в житті своєї родини або всього суспільства, але й усвідомлення наслідків своїх вчинків. З відчуття відповідальності розвиваються чесність і правдивість. Мені здається, що ці поняття є просто невід’ємними від поняття « людина». Бути чесним потрібно зовсім не тому, що «все таємне завжди стає явним», а тому, що чесність і правдивість роблять людину вільною — вільною в прояві своєї особистості. .

Дуже важливо навчитися бачити в будь-якій людині найкраще — у цьому полягає етичне ставлення до оточуючих. Звертаючи свою увагу на недоліки, потрібно керуватися не бажанням викрити, а бажанням виправити, поліпшити. Адже якими б «правильними» ми себе не вважали, ніколи не можна протиставляти себе тому, з ким розмовляєш про недоліки, адже ніхто не застрахований від-помилок.

Не можна забувати, що людина не виховується «порціями»: сьогодні вона прищеплює собі пошану до людей і турботу про них, завтра вчиться звичці трудитися, на наступний місяць планує ознайомитися з кодексом честі. Виховання в собі людини — це виховання, яке охоплює всі сфери життя, у ньому все важливе і немає дрібниць.

Але поняття «людина» обмежується не тільки стосунками з людьми. Не можна забувати й про те, що ти — людина в стосунках з природою. Не випадково існують піднесено-урочисті вислови: «Людина — цар природи», «Людина — вінець творіння». Але людина — дитя природи; людина і природа — це одна система, частини якої залежать одна від одної, одна одну змінюють, допомагають або перешкоджають розвиткові. Головна відмінність людей від інших живих істот полягає в особливій ролі людей у житті планети. Тому такою важливою і необхідною вважає сучасне людське суспільство турботу про охорону природи, приймає справедливі закони, що забороняють порушувати її єдність. Я вважаю, що справжня людина повинна обов’язково навчитися поважати, берегти, любити й цінувати природу.

Звичайно, досягти всього цього дуже важко, але прагнення стати справжньою людиною повинне стати справою всього життя для кожного із нас.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!

Т. Шевченко

Під цими словами міг би підписатися не тільки Тарас Шевченко, а сотні, тисячі, мільйони. І це дійсно так, бо любов до рідної землі народжується з першим подихом, людини. І якою сильною буде ця любов, залежить від того, як живе людина. Якщо вона боротиметься — то і любов буде рости, міцніти, а якщо волочитиметься по світу — то і любов ця всохне, зачахне. І тоді замість серця буде пустка.
Але згадаймо тих, хто платив велику ціну для того, щоб пустки не було. Це стосується широко відомого нині українського письменника Івана Багряного та його героїв, що живуть на сторінках роману «Тигролови».
Головним героєм роману є Григорій Многогрішний — нащадок славного предка Дем’яна Многогрішного, який у XVII столітті був висланий разом із сім’єю до Сибіру. Григорій у XX столітті іде тією ж стежкою на каторгу. Ми ше не бачимо цього в’язня, але відчуваємо, що це неординарна людина. Чим же він міг так залякати, шо його присутність у поїзді, який везе каторжників, перевіряють на кожній зупинці, сам начальник конвою пильнує Многогрішного?
Але не вдалося утримати конвою шаленої молодості. Григорій, вирізавши ножем у підлозі кілька дощок, вистрибнув з вагона. Це був стрибок у безвість, але саме після цього вчинку Многогрішний перетворився на легенду для тих людей, які вимушені були їхати далі.
Чекісти одразу розіслали телеграми по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах. Вони шукали особливого злочинця, якого було засуджено на 25 років.
Про особливість цього хлопця можна було здогадатися ще на самому початку, коли через заґратовані вікна на начальника дивились дві цятки блискучих очей. Ці ж самі блискучі, але разом з тим і божевільні очі ми побачимо через деякий час, коли зустрінемо Григорія у тайзі. Він, украй виснажений, обірваний, з давно не голеним обличчям, бореться зі смертю, бореться за життя. Так, йому треба перебороти голод, холод, страх, інакше — для чого ж він тікав. Хіба для того, щоб померти у тайзі?
Коли Григорій поголився знайденим і самим же відточеним мисливським ножем, ми побачили «суворе, металеве обличчя… Великі очі горіли немов у божевільного».
Усе це наслідок немислимих для людини фізичних та моральних страждань, яких він зазнав у катівнях НКВС. Але за що мучився цей юнак? Може, за те, що походить з Трипілля, з того краю, у якому саме перебування виховує у людині відчуття причетності, глибинного зв’язку з праісторією свого народу. А може, через те його катовано, що він є правнуком Дем’яна Многогрішного, а у радянські часи вважалося майже злочинним мати шляхетне походження. Чи через те, що брав участь у знаменитому холодноярівському повстанні, мета якого — «Воля України або смерть». Остання причина говорить про Григорія як про людину, наділену дійовим патріотизмом.
Отож, виявляється, що ще юнаком він пройшов горнило національно-визвольної боротьби. А потім підпілля, роки навчання в Києві, опанування професії інженера-авіатора, арешт, катівні НКВС. Скільки випало на долю хлопця? Безперечно він вийшов з усіх цих негараздів як герой, з гордо піднятою головою, як лицар української національної ідеї.
Через те, що він зараз опинився у родині Сірків і відходить від нелюдських знущань, здоровіє фізично і духовно, ми не можемо казати, що Григорій зрікся своєї ідеї. Його участь у боротьбі за долю свого рідного народу ще попереду. Він обов’язково повернеться в Україну будь-якою ціною, бо йому боляче чути журливу українську пісню з концтабору, бачити сльози дочок розкуркулених батьків, українських дівчат, які торгують собою в хабаровському ресторані, аби врятувати собі життя. Григорій не може спокійно дивитися, як одна з них, не витримавши ганьби, схилилась і заплакала. «Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілось враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! — поламати стільці, побити на цурки люстру, порозкидати фаготи й габої, поперекидати столи… Порозганяти все геть,..» Многогрішний сприймає біль дівчини як свій власний, цим самим підкреслюючи, що залишається органічною частиною свого народу.
Таке співчутливе ставлення до співвітчизників є результатом надзвичайно високої моральності, духовної шляхетності. Хлопець здатен ризикувати своїм власним життям, аби допомогти іншим. Варто пригадати той факт, що він, не знаючи тайги, вночі іде шукати воду, бо всім хочеться пити, особливо жінкам і дитині Хто його примушував це робити? Але відчуття чужого болю переважає власний страх, невпевненість у собі.
Григорій наділений винятковою делікатністю і скромністю у стосунках із Наталкою, яку врятував від ведмедя, ризикуючи знову ж таки власним життям.
Разом із своїми позитивними рисами характеру Многогрішний наділений також і здатністю до помсти. Але це помста не за власні інтереси, це помста за скривджену Батьківщину. Пригадаймо погоню Григорія за своїм кривдником Мед вином, рішучість, з якою він розстріляв ворога свого народу.
Відчуваючи небезпеку, яка нависла над родиною Сірків, що стала для Григорія другою сім’єю, він вирішує тікати за кордон. Але й там він не затримається довго. Йому завжди буде поставати перед очима «сонячна Україна», «омріяна Україна».
Григорій Многогрішний належить до тих людей, яких неможливо скорити. Надто багато у нього власної гідності і надто багато у нього відповідальності за долю Вітчизни. І, мабуть, він теж має право сказати:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Григорій Квітка-Основ’яненко почав писати українською мовою в роки миколаївського гніту, коли реакційними колами заперечувалася сама можливість створення української літератури. Квітка виступив оборонцем рідної мови й літератури не тільки від чужих недругів, а й від «своїх» невір. Свої міркування про право українського народу на власну художню літературу письменник висловив у «Супліці до пана іздателя». Як свідчив письменник, повість «Маруся» була написана з метою довести зрілість і досконалість рідної мови, розчулити читача; «Захищаючи якось достоїнство мови малоросійської, я сказав, що міг би змусити оповіданням своїм плакати, — не повірили, я написав «Марусю».

Поставивши перед собою мету зобразити позитивного героя, автор звернувся до добре відомого йому селянського життя, яке його приваблювало тим, що там люди живуть і діють «не за вкладеними в них поняттями, а за власним почутім, розумом, розсудом». і поясніть, які чесноти християнської моралі уособлює Наум Дрот, батько Марусі. Усі без винятку персонажі повісті — прості, благородні, душевні люди, скромні, правдиві й самовіддані, покірливі християни. Усіма можливими чеснотами наділений Наум Дрот, батько Марусі. Він був щирим парубком у селі. Слухався батька й матері, поважав старших, товаришам своїм ,був справжнім другом. Був чесний, «ні півслова ніколи не збрехав», не пив і п’яниць не терпів. Вірив у Бога, ходив до церкви не тільки у великі снята, а й маленькі. Допомагав бідним і грошима, і доброю порадою. Дружину свою поважав і любив, як свою душу. Не було між ними ніколи не тільки бійки, а й ніякої лайки. Коли дружина його журилася, що Бог не дав їм дітей, він утішав її, умовляючи, що все робиться по волі Божій: «Чоловікові треба трудитися до самої смерті; дасть Бог діточок — діткам зостанеться; а не дасть. «Ніщо не наше, усе Боже».
Такою ж чесною, роботящою, богобоязливою виховав Наум свою дочку Марусю. Дізнавшись про її кохання до Василя, він, люблячи дочку і бажаючи їй щастя, не погоджується одружити її з коханим, бо, добре знаючи життя, розуміє, що на Марусю, коли вона одружиться з Василем (а його не мине солдатчина),і тяжка доля солдатки.
Мудрість і батьківська доброта Наума розкриваються в сцені, коли він,зваживши на всі обставини, погоджується на шлюб Марусі й Василя.

Втративши єдину доньку, Наум не вдався в тугу, продовжував працювати, не лінуватись, роздаючи зароблене старцям Божим, сповідуючи думку: «Гріх лежати , доки здужаю, і робити, і бідним подавати».У повісті «Маруся» Квітка-Основ’яненко постійно звертався до народної творчості. Фольклорне походження має портрет Марусі, який змальований у віршах народної творчості: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очі — як тернові ягідки, бровоньки — як на шнурочку, личком червона, як що у саду цвіте, носочок … прямесенький, а губоньки — як цвіточки розмиють, і між ними зубоньки неначе жарнівки, як одна на ниточці нанизані». І ім’я героїні, і її зовнішність, вдача, передають народні уявлення про красу і якості людини. Особливо наголошується на тому, що Маруся «до діла невсипуща». Поетична й лірична душа Марусі щиро розкривається в коханні до Василя. Милується своїм Василечком, «як ясочка», червоніє, «як калина», тріпочиться, «як тая рибонька», — «коли б їй крила, полетіла на край світу!» Вражає щирість почуттів Марусі, коли вона звертається до батьків, благаючи не розлучати і з Василем: «Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька моя, перепілочко, голубочко!.. Не розлучайте мене з моїм Василечком.

Надзвичайно поетично описує Квітка народні обряди: сватання, весілля дівчини-нареченої. Широке використання побутового матеріалу, постійне звернення до народної творчості надають повісті національного колориту, внаслідок чого «Маруся»
стала для інших народів відкриттям нового мальовничого краю та його доброю,
працьовитого й волелюбного народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У повісті Гоголя «Записки божевільного» представлено розлад мрії і дійсності, що доводить до божевілля нещасного титулярного радника Поприщина …

«У Гоголя немає більш трагічної повісті, — каже П. А. Котляревський, — ніж ці» Записки «, — читаючи які можна, утриматися від сміху. Найсумніша і романтична думка розвинена в них з таким гумором і так реально, з таким нещадним знущанням над людським розумом, що, за цим сарказмом, на перших порах можна переглянути трагічний пафос оповідання ».

Головний герой «Записок божевільного» титулярний радник Поприщин, очевидно, мав більше претензій, ніж дійсних підстав для того, щоб займати чільне місце в сучасному йому суспільстві. При аналізі його характеру в ньому видно самозакоханість, навіть позувалася «честолюбний мураха», яка обтяжувала і мучила його нікчемність. І чим гостріше робилися його муки, тим вільніше від влади розуму ставала його мрія. Цей процес поступової перемоги над розумом фантазії, переродить мрію в галюцинацію, історія поступового затьмарення розуму зображена Гоголем з вражаючою психологічною вірністю.

Аналіз «Нотатки божевільного» виявляє в них проблиски громадської сатири, чого раніше майже не зустрічалося в гоголівських творах. Міркування чиновника про начальство, думки про те, яке місце в світі належить генералам і камер-юнкерам — все це для того часу думки сміливі. Недарма тодішня цензура всі ці місця з «Записок» вичеркнуті. Глубоко зворушливим відгуком до матері закінчується ця смішна і патетична розповідь.

«Нотатки  божевільного» можна зблизити з твором «Мідний вершник» Пушкіна. В обох творах виведені «маленькі люди» і з великими претензіями. В обох творах доля зло сміється над ними, і обоє героїв вважають себе за важливу особу і незадоволеність життям доводить їх до божевілля. У Пушкіна ця ідея розвинена суцільно в трагічному висвітленні, у Гоголя — в комічному.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Постать Тараса Шевченка, його справді подвижницьке життя гідні подиву, пошани і вдячності. Його слово переходило державні кордони, бо мало найвищу візу – візу генія. Слово Шевченка від початку до кінця написане любов’ю до всіх народів, до всіх людей на Землі.
Викриттям жорстокої колонізаторської політики Росії і закликом до повалення царизму сповнена поема Т. Шевченка «Кавказ», написана у формі революційно-викривального ліричного монологу.У творі поет підносить дві взаємозв’язані образні теми -розвінчування загарбницької політики царського самодержавства і уславлення волелюбного духу народів Кавказу й усіх народів світу.

Поема починається похмурим пейзажем гір, засіяних людським горем. За цим народнопоетичним метафоричним образом засіяння горя і сліз поет у контрастах подає символічні образи зажерливого орла і невмирущого Прометея:

Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває,та не вип’є
Живущої крові, —
Воно знову оживає

І сміється знову. Безперечно, образ Прометея – символ народної сили, що не вмирає, образ орла – символ російського самодержавства, що веде загарбницьку війну. Власне, з цих двох символів і розвиваються дві взаємопов’язані й протиставлювані теми. Кожний з образів яскраво вимальовується через протиставлення один одному, зокрема, жорстокість одного (орла) і живучість іншого (Прометея).
Переосмислення власної назви Прометей – імені міфологічного героя – бога-борця,- поет веде далі: через приховане порівняння з’єднує єдиним поетичним смислом зі словами «душа наша», «воля», а в кінці вступної частини зі словом «Бог» як визначення найвищої народної справедливості, що образно формулюють духовний світ народу. Отже, у власній назві Прометей здійснюється узагальнення сили волелюбного народного духу, який протиставляється безсиллю царя і царизму.

І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.

Натхненно і непереможно звучать слова поета: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». Звернімо увагу на епітет «наша». Поет тут говорить про всі поневолені народи Росії, від імені всіх трудящих він висловлює свій гнів і ненависть до царизму і цим підкреслює спільність долі всіх трудящих:

Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.

І все ж поет вірить, що справедливість восторжествує:
Встане правда! Встане воля!

Метафоричними образами поет викриває загарбницьку політику царизму:

Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
Щоб висловити невимовне горе і страждання народу, поет використовує гіперболічний образ сліз, крові:
А сльоз, а крові?
Не ріки – море розлилось!
Поет вірить у перемогу горців, тому проголошує:
Борітеся – поборете!

Слово поета сповнене пристрасної оповіді про те, що діялося на Кавказі.
У наш час Росія продовжує політику «наведення конституційного порядку», залучаючи до ганебної справи свою армію. Черговою жертвою такого «порядку» стала Чечня… Народи відстоюють свою незалежність. А сині гори так і залишилися нескореними понині…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 У творах Н. В. Гоголя в світ людей проникають в основному злі сутності та ще й діють їхні соратники — злі чаклуни й відьми. Лише зрідка людям зустрічаються доброзичливі істоти з іншого світу. І все ж у творах письменника злісних вихідців з іншого світу куди більше, ніж добрих. Можливо, в подібному «розподілі сил» відбилося насторожене ставлення людей до загадкового світу, зіткнення з яким може привести до непередбачуваних наслідків. Незважаючи не те, що більшість своїх творів М. Гоголь писав російською мовою, він попри все зберігав у них українські фольклорні моделі. Добре відомо, що письменник з великою повагою ставився до легенд, казок, обрядів наших співвітчизників, добре знав вірування і усю народну українську творчість взагалі.

Прикладом цього може служити українська легенда про цвіт папороті, яку М. Гоголь поклав в основу свого оповідання «Вечір проти Івана Купала». За сюжетом оповіді в одному з українських хуторів з’являється Басаврюк – така собі «бісівська людина», яка являла собою уособлення диявола і нечистої сили, що не тільки спокушає людей, а й зводить їх з розуму. Басаврюк дарував селянам дорогі подарунки, а вже на наступну ніч з людьми відбувалися страшні речі. Та й позбутися цих подарунків було не так вже й просто: кинеш каблучку або намисто у воду, а воно не тоне і повертається назад.

У тому ж хуторі жив бідний робітник Петро Безродний, якій мав «усього-на-всього одну сіреньку свитку». Він був закоханий у дочку свого заможного хазяїна, красуню Підорку. Звичайно ж, батько дівчини неабияк розлютився, коли випадково побачив, як його дочка цілується з Петром, у якого нічого не було за душею. Батько Підорки приймає сватів від пихатого заможного ляха, а Петро намагається втопити своє горе у чарці. Саме в шинку Петро Безродний і зустрічає Басаврюка та укладає з ним угоду, ще не розуміючи, що укладає угоду з самим дияволом. Попри всі страхіття, що ввижатимуться парубкові, він повинен буде піти в ніч на Івана Купала у Ведмежу балку і зірвати там цвіт папороті. Однак хлопець і не здогадується, що йому прийдеться піти ще далі і пролити кров невинної дитини – молодшого брата своєї коханої Івася. Спочатку людське єство Безродного намагалося протестувати і він навіть замахнувся на відьму, що з’явилася перед ним, ножем. Але Басаврюк нагадав Петрові про їхню угоду, а відьма топнула ногою: на тому місці земля розверзнулася і відкрила хлопцеві купу коштовностей. Очі Петра загорілися на таке багатство, його розум затуманився і, не пам’ятаючи себе, Петро вбив малого Івася.

Наступного дня Петро прокинувся серед мішків з дорогоцінностями, але нічого не міг згадати. Проте, як це частіше усього буває, скарби, здобуті з допомогою диявола, не роблять людину щасливою. Петро увесь час намагався пригадати, що з ним коїлося у той страшний вечір проти Івана Купала і більш ні про що не міг думати. Не допомогла йому і кохана Підорка, яка силилася врятувати затьмарений розум хлопця і допомогти своєму коханому.У зачиненій хаті Петра коїлися жахливі речі, а через деякий час селяни знайшли в ній лише черепки і купку попелу. Такою булу плата Петра за диявольське багатство, плата за невинно пролиту кров.

Персонажі оповідання М. Гоголя «Вечір проти Івана Купала» яскраво зображені у кращих українських фольклорних традиціях, для чого автор використав порівняння і епітети. Пейзажі, змальовані у творі, ніби доповнюють фантастичний світ, у якому безкарно діє нечиста сила. У народному стилі зображені всі дива і перетворення, так само зображено і відьму, що з’являється перед Петром.Незважаючи на те, що оповідання написано російською мовою, М. Гоголю вдалося майстерно передати український колорит легенди. Цілком виправдано і гармонійно виглядають у творі українські приказки і окремі слова.

Творче переосмислюючи народну легенду про цвіт папороті, М. Гоголь створив оригінальній і неповторний художній твір, який визиває інтерес у читачів багатьох поколінь, який змушує перейматися трагічною долею героїв оповідання, милуватися чудовою народною мовою оповіді і шукати відповідей на вічне питання – як навчитися протистояти спокусам, які у всі часи переслідують людей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Едгар Алан По — відомий американський письменник та критик. Саме він ще у XIX сторіччі започаткував детективний жанр і створив передумови виникнення ще двох жанрів — психологічного оповідання та наукової фантастики. На початку своєї творчої діяльності Едгар По прославився як пост, але і в його прозаїчних творах є багато поетичного, а саме — їхня психологічність та емоційність, у ті часи не дуже характерні для прози. Іншою важливою ознакою його новел є надзвичайно правдоподібна розробка неправдоподібних сюжетів, яка досягалася через відтворення дуже точних деталей як зовнішнього плану, так і подробиць психологічних реакцій героїв, а також логічність їх побудови. 

Письменник змушує ніби на власні очі бачити то страхітливий напівзруйнований будинок із тріщиною на фасаді («Падіння дому Ашерів»), то маятник, що повільно спускається зі стелі («Колодязь і маятник»). Він здатен примусити читача подивитися на навколишній світ короткозорими очима героя «Окулярів», відчути себе іграшкою безжальних містичних сил разом із героєм новели «Чорний кіт», або відтворити сходинки логічної побудови розмірковувань Леграна («Золотий жук») чи Дюпена («Вбивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» та «Вкрадений лист»). До речі, у «Таємниці Марі Роже», на відміну від багатьох інших творів, немає нічого вигаданого: Едгар По детально відтворює обставини реально скоєного гучного злочину і за допомогою логічного аналізу пропонує власну, доволі ймовірну, версію подій. Але твори, присвячені науковим відкриттям і близькі жанрово до сучасної наукової фантастики — «Незвичайні пригоди деякого Ганса Пфааля» або «Щоденник Джуліуса Родмена» — здаються не менш достовірними. 

Та все ж у більшості його новел переважають емоції жаху, беззахисності людини перед світом, якими автор «заражає» читача до замирання серця і затамування подиху. «Жах і рок крокували світом в усі часи», — цими словами Едгар По починає свого «Метценгерштепна», і от вже містичний вершник сходить з гобелену, перетворюючи реальне життя па страхіття. Саме цей рядок зміг би стати початком і багатьох інших новел. «Серце мор наповнив моторошний холод, мучила туга, думка ціпеніла, і даремно уява намагалася її підстьобнути…» — зустрічаємо ми на початку «Падіння дому Ашерів», і читаємо далі слова самого Родеріка Ашера: «Так, мене лякає зовсім не сама небезпека, а те, що вона тягне за собою: почуття жаху. Ось що заздалегідь відбирає у мене сили і гідність, я знаю — рано чи пізно прийде час, коли я разом позбавлюсь і свідомості й життя у двобої з ним похмурим привидом +- СТРАХОМ». 

Але жах у Едгара По не завжди тотожний безнадійності. Початок падіння у Мальстрем (в одноіменному оповіданні) теж супроводжується схожими емоціями, але потім вони замінюються надсіло інше: страх спочатку змішується із почуттям захоплення величчю природних стихій, а далі свідомість і воля людини виявляються сильнішими. Схожий емоційний перехід від жаху приреченості до надії і врятування можна побачити і в «Колодязі і маятнику».Можна навіть зробити висновок — трагічно закінчуються саме ті новели й оповідання Едгара По, де людина виявляється заслабкою, щоб зберегти власну свідомість. 

Взагалі письменник неодноразово звертався до теми божевілля. Навіть зруйнований будинок Ашерів насправді символізує зруйновану душу його господаря. Роздвоєння особистості, точніше розпад її, що супроводжується вбивством однієї «частини» героя другим, гіршим «Я», досліджується авторам у визнаному шедеврі «Вільям Вільсон» (хоча не можна цілком виключити і символічне тлумачення — вбивство Вільяма Вільсона Вільямом Вільсоном виявляється вбивством людиною власної совісті — як на божевільного герой налагоджений надто прагматично — що, однак, веде до загибелі душі). Не випадково найбільш життєствердними постають саме ті твори, де замість теми душевного розладу автор зображує його протилежність — силу людського розуму, здатну і врятувати героя у скрутний момент, і розкрити злочин, і навіть отримати нагороду— відшукати піратський клад («Золотий жук»). 

Звісно, це не стосується більш алегоричних творів на зразок «Маски Червоної Смерті» чи то «Короля Чуми». Тут діють інші «правила гри», які читач може розгадати чи розрахувати через розуміння закодованих письменником символів, що й зумовлюють розвиток чи то страхітливих, чи комічних подій. Власне, жанрове різноманіття новел Едгара По просто вражає. Коли береш його збірки уперше, кожен новий твір здаватиметься несподіванкою, сюрпризом. Після моторошної готики майже відразу можна зустріти, наприклад, пригодницьку морську подорож, потім — романтичне і трагічне кохання («Морелла», «Лігейя»), далі — дістати можливість посміхнутися над сатиричним зображенням містечка Школькофремен («Чорт на дзвіниці»), розгадати таємницю вбивства на вулиці Морг і знову поринути у страхіття потойбічного та містичного. 

Таким чином, крім пригод і таємниць, що містяться безпосередньо в новелах цього виданого американського письменника, до них ніби додається ще одна — пригода читання його книжок. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для початку самі для себе розберіться, що конкретно для вас щастя? У кожної людини тут свої поняття, критерії, мірки. У всіх людей не буває однакового щастя. Для кожного з нас воно дуже різне. Дуже важливо, щоб поруч з вами були щасливі люди. Позитивний емоційний стан завжди передається й іншим, точно так само як і негатив. Дуже важливо, що людина думає про самого себе, яким він себе вважає. Якщо він вважає себе успішним і щасливим — значить так воно і буде, а вважає себе безнадійним невдахою — так тому й бути! Так що вирішуйте самі, ким ви хочете бути в цьому житті.

У житті ми всі допускаємо помилки і промахи. Ідеальних людей немає. Але треба вміти прощати себе, не замикатися на промахи і помилки, а йти далі, долаючи труднощі. Не занижуйте ніколи свою самооцінку! Будьте самодостатні, доглядайте за собою, не давайте собі бути залежним ні від кого і ні від чого!

Є ще одна умова, щоб відчувати себе щасливими — це насолоджуватися кожним моментом життя. Дуже часто ми не помічаємо всього хорошого, що відбувається навколо нас, вважаємо, що все так і має бути. А ось коли щось йде не так, як годиться, ми сумуємо, дратуємося, бурчимо. А життя треба приймати такою, яка вона є. І радіти і дякувати їй за все: за літо, за зиму, за блакитне небо, за спів птахів, за сонце, за посмішку дитини, за те, що сьогодні нічого не болить, що можна гуляти, дихати, бачити, любити, вчитися. За все! Цінуйте це все і насолоджуйтеся! На жаль, все в нашому житті недовговічне. Насолоджуйтесь життям ЗАРАЗ! Використовуйте кожну хвилину свого життя з користю для себе і для оточуючих! Знаходьте для цього час і не шкодуйте своїх духовних сил та емоцій!

Ніколи не прогнозують погане, щастя можна зруйнувати страхом. Говоріть вголос тільки про ті події, які ви чекаєте від життя з радістю! Не варто притягувати до себе невдачу і смуток. «Я успішна людина, у мене все вийде і буде добре!» — Ось що варто постійно говорити собі! Відповідно до цього, так і вести себе, так виглядати, приймати рішення і діяти, як успішний, впевнений у собі людина. Складіть собі план на майбутнє: все, що ви хотіли б мати, досягти, ким стати. Напишіть все на аркуші паперу і повісьте листок на видне місце, щоб ви могли його бачити постійно. І нехай все у вашому житті складеться так, як ви написали.