Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Славетний український письменник Іван Якович Франко — син свого знедоленого народу. Він пройшов тернистими шляхами і став щирим радником робочого люду. Саме у повісті «Борислав сміється» відобразився часовий пласт, коли письменника зацікавила ідея марксизму, коли він ознайомився з творами К.Маркса та Ф.Енгельса. Спостерігаючи за життям робочих у світлі прочитаного, Іван Якович виступає проти недооцінки ролі трудівників у русі протесту на Галичині. У 1880 році після другого арешту автор пише повість непокори та друкує її. Згодом погляди Франка дуже змінилися, а твір залишився без кінцівки. Але основні моменти зародження свідомості у робочих та переростання стихійної боротьби в організовану знайшли своє місце у повісті і відіграли важливу роль.

На безконтрольну вогняну стихію була схожа боротьба народу на Західній Україні. Першою іскрою в повісті можна вважати нещасний випадок при закладенні каменю для новобудови пана Леона. Він спричинив ще й інші іскри — кусень цегли, який летів із натруджених рук невідомого ріпника у пана Германа Гольдкремера. Темні хмари несправедливості та утиску густішами над головами безправного люду. Все сильніше клекотіла в грудях магма образи, ненависті до панів, жидів, управляючих. Цей клекіт підсилювали, як дрова вогонь, розповіді ріпників-побратимів, Прийдиволі про загибель його нареченої Варки та старого Матія, про трагічну долю Івана. Півторака. Вони конкретизують образ загальної кривди. Але кривду-неправду народ терпить до пори. Настане день, коли для «карбів» злодіянь не вистачить місця ні на палицях, ні в серцях!

Але вогонь ще не розгорявся. У пошуках заробітку люди із сіл ішли до Борислава і запівдарма працювали на нафтових промислах. Над ними знущалися, але ті терпіли і мовчали. Знайшлися робітники з особливим почуттям гідності та справедливості, «високі рослі та крепкі, мов дуби, мов велети». Побратими прагнули помсти за кожну окрему кривду. Малі вогники   протесту   не   спроможні   здійснити   те,   ще   зробить вогнище-пожарище священної боротьби. Цього не могли зрозуміти брати Басараби і їх побратими. Вони лише знали: «се так не повинно бути». Ріпники самі не свідомі своєї сили, не вірили в неї. Жили, не знаючи нічого про «великий ріст робітницької спільності», як інші робітники організовуються до великої боротьби з багатирством. Та ось, випадково потрапивши на схід побратимів у бідну хату ріпника Матія, Бенедьо Синиця пройнявся їх болем. Він, хоч «зроду утлий і хоровитий, … дуже був вразливий на всякий, хоть і чужий біль». Становище цих сірих, знедолених людей занепокоїла Бенедя. Ріпники Борислава сиділи у своїй безвиході та кривді і не спілкувалися з робочими інших міст.

Бенедьо влився у лави побратимства, але одразу визначив своє місце фразою: «Вашим побратимом, але не сліпим знаряддям вашої волі… Буду думати разом з вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!» «Бувший дрогобицький муляр» вже мав досвід в згуртуванні людей. Він у суперечках з братами Баса рабами, в організації каси взаємодопомоги весь час доводив, “що «громада — великий чоловік». 1 тому радить залучати до робітничого братства більше людей, вказуючи їм головну мету. І зароджується у Бенедя Синиці ідея організованого протистояння: «Якби всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будем робити, поки наш плату не прибільшать». Він знав, він вірив, він переконував. Тому й обрали Синицю ватажком, який постійно радився із товаришами, хотів пізнати істину, незважаючи на впевненість у правильності обраного шляху. Згуртованість людей одних поглядів та професії виглядає у повісті дуже природно. Автор тонко й образно порівнює побратимське коло із вуликами бджіл. Настає і у бджіл час, коли «пчоли-робітниці якось таємниче шепочуть поміж собою, якось зловіще стрижуть своїми щипчиками та пручають своїми лапками. Хто його знає, що таке готовиться в пчолячім царстві?»

Таке ж, досі не бачене у Бориславі, щось робилось із ріпниками. Відродилась поміж людьми якась дружність, один вступався за всіх і усі за одного при виплатах, при жидових лайках. І кривдники ще сперечалися, але відступали. Побратими пішли до громади, щоб слова набрали ще більшої рушійної сили і вилилися у спрямовану лаву вогню, яка спопеляє і очищає землю від паразитів. 1 брати Андрусь та Сень Басараби, і Стасюра,   і  молодий   Прийдиволя,   і  Матій,  хоч  на  початках виступають як стихійні борці проти кривди, під впливом розумних доказів та роздумів Бенеда Синиці тепер усі разом понесли іскорки до робочих людей, щоб згуртувати їх на організовану боротьбу проти тих, хто шматує їхні долі, забирає їхні життя.

І ось, нарешті, вистраждане вогнище — страйк! Може, не зовсім уміло злагоджене, але воно загорілося. Радіють люди. Страшна ця радість! Але її не спинити: «Борислав, паночку, то ми!» і на нас тепер прийшла пора посміятись над вами».

Іван Франко в своїй повісті дуже реалістично та оптимістично змалював робітників як суспільну організовану силу. Довів на яскравих прикладах, що відсутність досвіду революційної боротьби в Галичині не могла не призвести до помилок, до поразок страйку. Але твір не несе песимізму, хоч його автор не довів ні до логічної завершеності, ні до композиційної та сюжетної виразності. Залишається з ріпниками та їх ватажком Бенедьом Синицею віра, пильність, твердість. Своїм твором Іван Якович зумів показати переваги організованої боротьби над стихійними спалахами протесту і якнайповніше розкрив суперечності між пролетаріатом та буржуазією на позбавлених психологізму образах простих робітників та багатіїв-кривдників.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З давніх-давен вдавалися письменники до написання байок, в яких відображали свої суспільно-політичні та морально-етичні погляди, висвітлювали проблеми співжиття людей, осуджували шари суспільства і окремих особистостей, підносили благородні риси людства. Першим в українській літературі до написання байок долучився Григорій Сковорода. Його байки, в яких відображено актуальні проблеми сучасної йому дійсності, вийшли в світ збіркою під назвою «Басни харьковскія».

Важливе місце в байках Григорія Сковороди займав мотив «сродної праці». На думку мандрівного філософа, праця — це природна, органічна потреба кожної людини. Тільки тоді людина буде щасливою, коли пізнає себе, розпізнає свої покликання, нахили чи обдарування, зрозуміє, який рід діяльності зможе принести їй моральне задоволення. Сам процес роботи, а не її результати мають давати втіху. Ідею «сродної праці» Григорій Сковорода проводить в байках «Собака й Кобила», «Орел та Черепаха», «Жайворонки», «Зозуля і Косик», «Годинникові колеса» та в інших. Особливо яскраво суть цієї ідеї відображено в байці «Бджола та Шершень». Шершень кепкує з Бджоли, що сумлінно збирає мед, і хвалиться, що живе за рахунок її праці. Бджола ж відповідає йому, що збирання меду для неї — задоволення і призначення, що без цього вона не уявляє свого життя, вона для цього народжена і буде робити, доки не помре. Пропагуючи ідею «сродної праці», поет засуджує людей типу Шершня, людей-паразитів, які живуть крадіжкою чужого, і вшановує образ Бджоли як символ чесності і працелюбства, як образ мудрої людини, що живе і працює за покликанням. На інших прикладах Григорій Сковорода розвиває ідею «сродної праці», створює образи, аналогічні Бджолі та Шершню. Так, саме тому краще ловити мишу, а не їсти її. Поет стверджує, що немає нічого кращого, ніж жити «по натурі», тобто працювати за своєю «спорідненістю». «Сродна праця» принесе суспільству матеріальне і духовне багатство, а людям — щастя і задоволення. Якщо ж людина буде працювати не за своїм покликанням, то це може обернутися для неї трагедією. Бджола не зможе жити, якщо їй не дозволять збирати мед.

Отже, в пошуках щастя варто пам’ятати про ідею «сродної праці» мандрівного філософа, про його «наказ» жити за покликанням.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Характер і світобачення Левицького сформувалися ще в дитинстві. Переконання письменника безперечно впливали на творення персонажів його творів. Щоб збагнути основні причини поведінки героїв, яких письменник «виліпив» з розмаїття власного душевного життя, варто вивчати його життєвий шлях.У автобіографії письменник подав дуже цінний фактаж, який вказує, що головною подією в дитинстві Левицького, яка наклала відбиток на все життя письменника, стала смерть його матері. Йдучи за теорією Едипового комплексу і роздумами В. Підмогильного можна побачити, що мати для Левицького стала «надцінною субстанцією, об’єктом поклоніння». Все життя Левицький шукав жінку, схожу на матір, але так і не знайшов, проживши неодруженим. Через всі роки він проніс любов до неї і залишився вірним її пам’яті. Тому до кінця життя, як найдорожчу святиню, шанував і беріг він все, що певною мірою стосувалось його матері. Тільки перше незаймане чуття і непорушна вірність домовині матері давала йому наснаги, через усі роки живила його дух.Невитравний слід Едипового комплексу став причиною створення галереї жіночих образів. Притаманні їм риси характеру, портрету, творилися письменником крізь призму пам’яті матері І. Нечуя-Левицького.Селянки, робітниці, попаді — всі вони не мають щастя у родинному житті, хоч саме вони ж є цьому причиною. Бурлачка є дітовбивцею, попадя — розбещеною, а Кайдашиха — сварливою жінкою, через яку немає щастя в трьох родинах.Майже в кожному творі в Левицького жінка або не користується авторитетом у родині («Кайдашева сім’я»), або живе розбещеним життям («Старосвітські батюшки і матушки»), або стає дітовбивцею («Бурлачка»). Для Левицького не існувало поняття «щасливого сімейного життя». Він прожив неодруженим, не знайшовши жінку, хоч чимось схожу на ідеал, яким для Левицького була його мати. І ця «образа» на жінок вилилась у творенні їх негативних образів.У творах Левицького присутній крах жінки-берегині родинного життя, домашнього вогнища. Всі жіночі образи створені ніби на противагу матері Нечуя-Левицького.Пейзажі Надросся також є відображенням Едипівської структури характеру І. С Нечуя-Левицького. Оскільки Рось була тим Місцем, де витав дух його матері, де маленькому Левицькому було добре поряд зі своєю коханою ненею, вона виконує у творах письменника роль матері-природи. Тому Левицький раз-у-раз повертався в своїх творах до зображення природи рідного краю.Описуючи природу письменник не просто розкривав психологічний стан своїх героїв, чи зображував певне середовище. За допомогою пейзажів Левицький передавав всі свої підсвідомі почуття й бажання, і в ті моменти, коли несвідоме письменника, трансформуючись, через свідомість відображалося в описах природи, пейзажі стають «ключиками» до розкриття підсвідомих бажань письменника. Оскільки реальну матір Левицькому замінила мати-природа, він так ретельно і особливо точно виписує природу Надросся.Деякі події, зокрема вбивства в творчості Нечуя-Левицького також пов’язані зі смертю його матері (дітовбивство Василиною, смерть Омелька Кайдаша).Левицький вважав, що його мати померла від пологів, а причина появлення дітей на світ — батько. Ототожнюючи сина Василини з народженими Анною Трезвінською близнятами та Омелька Кайдаша зі своїм батьком, письменник, позбавляючи їх життя, скоює акт помсти за свою померлу матір.

Створюючи кожний новий образ, підсвідоме Левицького нагадувало про померлу матір і впливало в літературі на створення художніх персонажів. Як наслідок — з’являлись жіночі образи позитивні чи негативні, в залежності від того, на скільки було задоволене libido письменника. Художні образи не є випадково створені. Всі вони певною мірою пов’язані з життям Левицького, з його підсвідомими бажаннями, що були наслідком Едипового комплексу письменника. Отже, загострення Едипового комплексу є основним критерієм творення художніх образів у прозі І. Нечуя-Левицького.

 

Сюжет повiстi «Тiнi забутих предкiв» перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулеттi, ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї «Ромео i Джульєтта», в обох ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного,— Iван i Марiчка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкодi. Як i у Шек-спiра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню. Але на тому, власне, аналогiя й обмежується. Головна колiзiя в обох творах — смерть героїв — рiзна. Якщо в Шекспiра трагедiя вiдбувається через випадкову неузгодженiсть дiй Ромео i Джульєтти, то в Коцюбинського — iнакше.

Мотивом самогубства i Ромео, i Джульєтти є їхнє кохання. У «Тiнях забутих предкiв» лише Iван гине через несилу перенести смерть коханої, Марiчка ж iде з життя випадково.

У цьому сюжетному моментi видно, що Коцюбинський не пiшов слiпо за Шекспiром. Розгортання дiї в повiстi український майстер пiдпорядкував зовсiм iншiй iдеї. Сувора, дика гiрська природа пiдстерiгає людину на кожному кроцi. Це показано не тiльки у вiруваннях гуцулiв, а й в умовах їхнього життя. Тому смерть Марiчки мотивується зовсiм iншими причинами, нiж у Шекспiра: «Недаремно Iван поспiшав з полонини: вiн не застав Марiчки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподiвано заскочила повiнь, лютi габи збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц i понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати».

Головна вiдмiннiсть твору Коцюбинського вiд твору англiйського класика не в ключовiй сюжетнiй колiзiї, а в особливостях змалювання таємничого казкового свiту. Кохання переживається героями, як найдивнiша загадка, що має велику силу над людьми. I вже в першiй дитячiй зустрiчi майбутнiх закоханих з’являються фантастичнi образи, без яких немислиме гуцульске життя. «Я вже щезника бачив»,— похваляється Iванко. До речi, в цiй же сценi Коцюбинський показує себе i майстром сюжету. Перша зустрiч Iвана i Марiчки починається з конфлікту — бiйки. Така несподiвана колiзiя безперечно свiдчить, що письменник володiв i високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди бiльше пiдпорядкована перебiгу настроїв, тобто сюжету внутрiшньому.

Дiти природи, Iван i Марiчка в своїх поглядах на свiт i у своєму коханнi цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I їхня фiзична близькiсть виглядає не розпустою, а природним продовженням їхнiх душевних переживань: «…все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не засмiтила їй серця». Гармонiя людини i природи, гармонiя почуттiв i дiй — це та особливiсть, яку бачить Коцюбинський у цьому «первiсному» життi гуцулiв. I, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобонами. «За поясом, на голiм тiлi» Марiчка носить часник, щоб не завагiтнiти. Душевнi поривання героїв сплiтаються в чарiвну пiсню, яку Iван виграє на флоярi, а Марiчка виспiвує. Ця пiсня дихає казковими образами диких гiр i засiває гори своєю чарiвною мелодiєю.

Яскраво i фантастично розповiдає письменник про тугу Iвана за Марiчкою, яка загинула. Дружина його Палагна не може замiнити коханої. Вiчне таїнство кохання живе в душi Iвана i спливає «на поверхню» дивними образами.

Час вiд часу туга за коханою вибиває його iз звичайного ритму життя: «…Несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiта до нього давно забутий голос:

I згадай мнi, мiй миленький,

Два рази на днину,

А я тебе iзгадаю

Сiм раз на годину…

Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав». I в святий вечiр до нього знову приходили спогади про кохану: «I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка…» Вiн марить нею i наяву. Свiдомiсть його двоїлась. Спочатку Марiчка бачиться Iвановi живою, i вiн дивується, що вона жива i водночас нiби мертва. I серце його сповнюється радiстю на фонi суворої природи, яка вiщує недобрий кiнець: «Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичнi образи, як поступово змiнюється психiчний стан Iвана, як вiн врешті цiлком втрачає вiдчуття реальностi, як сприйняття казкової природи переходить у абсолютне марення — зустрiч iз чугайстром.

Рятуючи Марiчку вiд чугайстра, Iван пускається з ним у танок. Чу-гайстер втомлюється, хоче спинитись, та Iван не дає йому перепочинку, щоб Марiчка встигла втекти. I от коли злий дух готовий був уже припинити танок, Iван заграв ту чарiвну пiсню, яку почув колись вiд щезника. Це була справжня пiсня, в якiй злились i дихання диких гiр, i глибокi душевнi сили самого Iвана, i його кохання до Марiчки. I чугайстер не втримався i знову танцював. А з далини його вже гукав голос Марiчки — голос, який вiн чує все життя, на який iде, шукаючи кохану, а знайти не може: «Iва-а! — стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик кохання i муки».

Вiд самого початку кохання Iвана та Марiчки було трагiчним. I не тому, що їм на перешкодi стояла давня ворожнеча родiв, а тому, що воно було бiльшим i сильнiшим за життя. «Не набутися ним»,— сумно кидає ще зовсiм юна Марiчка те глибоке слово, яке за своїм змiстом дорiвнює всiй життєвiй дорозi. I коли гине Марiчка, Iван не в змозi пережити своє кохання, вiн тане на очах. «Поклик кохання i муки» породжує в його душi й iлюзiї, i фантастичнi образи, i, врештi-решт, призводить до того, що й Iван, як i Марiчка, втративши пильнiсть, гине вiд зiткнення з дикою гiрською природою.

Отже, на вiдмiну вiд Шекспiра, малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнствi природи, таїнствi життя, таїнствi людської душi, яка зберiгає у своїх глибинах увесь вiковий досвiд аж до вiрувань далеких предкiв.

Повість «Тіні забутих предків» змістом і стилем займає у творчості Коцюбинського своєрідне місце. Це — художнє відкриття загальноукраїнському читачеві життя народу Гуцульщини, тієї чарівної частини української землі, яка протягом століть була відірвана від великої України.

Центральний герой повісті — Іван — людина надзвичайно здібна, багата і чиста душею, не зіпсована егоїстичною мораллю світу. Іван допомагає своїм батькам здобути шматок хліба. У сутичці з ворожим родом батько був поранений і другого дня по бійці помер. Тяжкі часи настали в родині по смерті ґазди. Загніздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній. Іван був змушений іти в найми. Нелегко було йому розлучатись на якийсь час з Марічкою, яку він гаряче кохав.

Коли Іван повернувся, то не застав Марічки живою: її забрала повінь. Важко переживаючи втрату коханої, він сім років пастушив в угорському краї. Повернувшись у рідне село, Іван через рік одружився не тому, що покохав іншу дівчину, а лише задля того, що «треба було ґаздувати». Але це одруження не принесло йому щастя. Не кохання, а якась розрада в господарстві утримували Івана вкупі з Палагною. Але ненадовго, незабаром сум за Марічкою переміг, відрив від людей, призвів Івана до загибелі.

В образі Івана письменник відбив поетичну душу гуцула, його буйну фантазію. Герой сприймав світ як казку, повну чудес, цікаву, таємничу і страшну. Іван — юнак був стрункий, як смерека, міцний і вродливий леґінь. Природа навчила його грати на флоярі, передавати мелодією свою любов до Марічки.

Сюжет повісті «Тіні забутих предків» перегукується з трагедією Шекспіра. В них можна знайти чимало спільних рис. Як Монтеккі і Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутинюків. В обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, — Іван і Марічка. Як і у Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Головна ж колізія в обох творах — різна.

Якщо у Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то у Коцюбинського — інакше. Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєтти є їхнє кохання. В «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково. Від самого початку кохання героїв було трагічним. І не тому, що їм на перешкоді стояла ворожнеча родів, а тому, що воно було більшим і сильнішим за життя. Малюючи силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнстві природи, життя, в таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах весь віковий досвід аж до вірувань далеких предків. «Тіні забутих предків» — глибоко національний твір. «Прекрасним твором» назвав його М. Горький, «чудовою поемою в прозі» — М.Лисенко. Він співзвучний з геніальною «Лісовою піснею» Лесі Українки

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Люди в Україні завжди складали й співали пісні. За цими піснями можна простежити історію народу, його життя, його мрії та сподівання, його жалі. Відходили у минуле й історичні події, й учасники цих подій, але пісні залишалися.

У давні часи український народ вів боротьбу з турецько-татарськими завойовниками. Цю подію відображає народна «Пісня про Байду». Байда був історичною постаттю. Саме так народ називав Дмитра Вишневецького, засновника Запорізької Січі. У пісні оспівується любов до Батьківщини, патріотизм, відданість своєму народові.

Треба згадати і народного героя, народного месника проти панів — Устима Кармалюка. 

Слава про нього йшла не лише по всій Україні, але й далеко за її межами. Про нього народ теж склав пісню — це «Пісня про Устима Кармалюка».

Ще одного патріота українського народу, який виступав проти татарських орд, уславлює пісня «Ой Морозе, Морозенку».
Не треба забувати і про обрядові пісні, які відтворюють буття наших далеких предків, їх вірування, звичаї, обряди. Існує і багато таких пісень, які розповідають про звичайні, побутові події з життя українського народу. Серед таких пісень можна відзначити коломийки.

Отже, пісенний матеріал українського народу надзвичайно багатий, різноманітний та цікавий. З пісень можна багато дізнатися про нашу історію»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомий український письменник В. Підмогильний у своєму романі «Місто» намагається осмислити одвічну проблему багатогранності людської душі, намагається знайти рішення і робить це, не кидаючись у крайності і не моралізуючи їх. Робить це автор через розкриття образу головного героя твору Степана Радченка, вихідця з села, який будь-якою ціною намагається закріпитися у міському суспільстві.

Степан Радченко, впевнений у собі, рішучий, здібний, енергійний юнак, який приїжджає до столиці України, щоб отримати там гідну освіту, використати її на благо рідного села та сприяти скорішому переходу життя селян на новий, більш сучасний рівень у всіх сферах життя. Спочатку Київ його лякає, адже він великий, сумний, ворожий, сповнений незвичних дійств та незнайомих людей. На фоні великого міста рідне село Степана здається йому тихим і надійним пристанищем чимось дуже рідним, теплим і майже ідеальним. Проти у міста було багато гачків для таких, як Степан. На один з цих гачків і впіймався головний герой роману. Місто забрало його душу, воно поступово змінило світогляд і прагнення сільського юнака.

Степан Радченко захоплюється літературою, хлопець відчуває не тільки здібність до неї, а й жагуче бажання бути визнаним автором. Він кидає навчання і з часом стає відомим письменником. Разом з цим Степан починає поділяти моделі поведінки міських жителів, їх мрії і засоби втілення цих мрій у реальність. Але він залишається для міста чужою людиною і лише пристосовується до його життя. Із ідеаліста, сповненого світлих сподівань, Степан Радченко перетворюється на прагматичну молоду людину, ерудовану, здібну, іронічну людину, яка заради досягнення своєї мети здатна навіть на жорстокість.

Та й нова мета Радченко вже не така гідна, як була до того. Він вже не збирається повертатися до села, тому і мріє зовсім про інше. Тепер мета Степана – це визнання та супутні атрибути успіху – слава, престижна робота, гарне житло. Але й отримавши усе це, Степан не здобуває душевного спокою, адже на все життя він залишається розірваним навпіл між собою міським та собою минулим, сільським. Навіть раптове натхнення головного героя твору і намір Степана писати великий твір «про людей» — це щось швидкоминуче, адже йде не від душі, а зовні. А ось всередині його – розгубленість, роздвоєність і пустота, стан, в якому людина не може бути справжнім митцем.

У психологічному образі головного героя роману «Місто» В. Підмогильний розкриває трагедію втрати особистості, неготовності і неспроможності прагнучої визнання обдарованої людини зорієнтуватися у місті, на кожному кроці сповненому спокус та суперечливих можливостей. Не зміг зорієнтуватися у великому місті і Степан Радченко – врешті-решт не він підкорив місто, а місто підкорило його.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні учнівські твори:

— Політ мрій (про поезію Ірини Жиленко)

— Чарівний світ поезії Ірини Жиленко

Твори письменниці:

 —  Жар-птиця         — Гном у буфеті         —  Підкова

 — За золотими вікнами зірок

Жиленко Ірина Володимирівна народилася 28 квітня 1941 року в м.Києві. Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі.

Закінчила Київський університет ім. Т.Г. Шевченка. Кандидат богослов’я.

Ірина Жиленко — автор близько двадцяти книг: «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «, «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останній вуличний шарманщик», «Вечірка у старій винарні», «Пори року», «Євангеліє від ластівки: Вибрані твори»; для дітей — «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Двічі по два дорівнює кульбабці», «Казки про буфетного гнома», «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером».

Лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка та премії імені В. Сосюри.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Матері в художній літературі присвячено багато задушевних, вдячних поетичних рядків. Недаремно називають і змелю матінкою, і Батьківщину, їх, на думку В. Симоненка, не можна вибирати:

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати. …

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Яка ж вона, материнська доля? Щаслива і нещасна, весела і сумна. Щастя матері — народити дитину, бачити, як вона зростає, усміхається, як робить перші кроки в житті. Сум і тривога матері — коли її син чи донька виходять на самостійну життєву дорогу. Які небезпеки там підстерігають їх, які труднощі, куди веде та дорога?

А. Малишко у своїй знаменитій «Пісні про рушник» оспівав материнські й синівські почуття, добре розуміючи, що, поки мати жива, «незрадлива материнська ласкава усмішка» і «засмучені очі хороші» її будуть супроводжувати дітей на життєвих дорогах. Про це ж пише й В. Симоненко: За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата.

Зворушливий до болю вірш Б. Олійника «Пісня про матір» наголошує на тому, що все добре — від матері. «Це вона «прибрала планету», а головне — «навчила дітей, як на світі по совісті жити».

Мати — хранителька сімейного вогнища, традицій і звичаїв, мови. Поки діти біля неї, поки не забувають, навідуються — радість.

Але здебільшого на матерів чекає журба. Війна забрала синів у героїні вірша А. Малишка «Вчителька». Ця мужня мати знайшла в собі сили роботою тамувати горе, біль і ростити нову «юнь».

Тема матері, материнства — невичерпна. Як і сила материнської любові. Повертаючись до історії написання Малишкової «Пісні про рушник», не проминімо такий факт. На музику цей твір покладений композитором Платоном Майбородою, якого мати в роки другої світової війни разом із братом та другом урятувала з фашистського концтабору. їй довелося для цього спродати все з хати, хитрувати, принижуватися, нехтувати смертельною небезпекою. Але вона це зробила» То ж отой «Рушничок», знаний у всьому світі — про неї, і про тисячі тисяч інших матерів, які ночей не доспали й вивели в люди добрих Дітей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ти знаєш, у нашому домі,

в старому буфеті, давно

живе мій добрий знайомий –

старенький буфетний гном.

Він знав ще дідуся хлоп’ям,

а маму — малим дівчатком,

гукав пустунам: «Ай-яй!»,

Слухняним давав шоколадки.

Замкнувши буфет на гачок,

золотить на свята сервізи.

Багріє його ковпачок

за склом серед вазочок різних.

Він любить какао пить,

смоктати м’ятні гостинці.

Так довго і солодко спить

в старій музикальній скриньці.

Навчився він чемних манер

в одної маркізи з фарфору.

Сказала маркіза: — Тепер

дружити із вами не сором.

Ви просто — франтом, хоча

втягніть у петлицю троянду.

І прошу до мене на чай

Разом з цвіркуном-музикантом;

Століття, і друге, і третє, —

прислухайся! — чуєш? – завжди

клопочеться гном у буфеті,

бормоче, зітха, шарудить.

І тупа, і плямка в куточку,

і дзвонить в буфетні шибки.

І в довгі засніжені ночі

нашіптує дітям казки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твори відомого українського письменника-гумориста Степана Олійника відзначаються актуальною тематикою, національним гумором і комізмом ситуацій. Він також з повним правом вважається гідним послідовником вітчизняних корифеїв сатири Івана Котляревського, Степана Руданського та Остапа Вишні. Бо він ніколи не міг пройти осторонь тих явищ, які потребували сатиричного викриття, висміювання вад суспільного життя та окремих людей, негативних типів. Свої удари поет спрямовує проти утриманців., ледарів, хапуг, кар’єристів, хабарників, бюрократів, міщан у побуті та громадських взаєминах.Коли читаєш його жартівливі мініатюри, гуморески, фейлетони, памфлети, здається, немов усе відбувається на твоїх очах. І ти смієшся й глузуєш разом з автором над героєм або кумедною ситуацією, обурюєшся і обов’язково потім зробиш висновок для себе. Напевно, саме у цьому — сила і найважливіше значення благородного гніву сатири С. Олійника.З усієї творчої спадщини поета-гумориста мені найбільше подобаються його вірші для дітей та байки. Скільки знайомих облич я побачив на сторінках його «дитячої» поезії! Тут і «винахідливий» синочок — «Ледар-брехунець», і двієчник з «Хвостатих комет», і неслухняна ласуня («У бабусинім буфеті»), і примхлива онучка («Про Іринку»).У байках викрити ці негативні риси людей допомагають образи звірів або речей. Та коли придивишся до них уважніше, обов’язково впізнаєш людину із вадою характеру або поведінки. Ось перед нами Індик і Швень — «невизнані таланти» у «жорстокий вік». Для «зачерствілих сердець» «надталант» Індика занадто «складний, тонкий». Та й Півня «недооцінює» народ, «публіка, немов глуха». Гот, поглузувавши з пихи цих «артистів», ми підтримуємо висновок солов’я:Епоха і народ у нас — найкращі,Та от співці ви негодящі!Влучно висміює С.Олійник і зарозумілість деяких дилетантів («Самовпевнений літпівничок»), що «досвідом діляться», як «дзьобати носом шкарлупу». А от у байці «Знюхалися» від сатирика дістається вже крадіям і хапугам, яких колоритно представляють приблудна Жучка та «охоронець» Теклиного двору Мурза. Людську безсердечність та сваволю викриває поет у байці «Четвероногий і двоногий», змальовуючи сцену покарання бродячого осла жорстоким п’яницею.

Байки С. Олійника — це справжній скарб в українській літературі. Із сатиричним гнівом висміюючи вади сьогодення, вони допомагають нашому суспільству очиститися від них.