Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Соціально-психологічний роман «Перехресні стежки» І. Франка побачив світ у 1900 році. Твір вважався новаторським явищем у розвитку української літератури. Орієнтуючись на європейські моделі реалізму, зокрема, французького, Каменяр значно ускладнив, психологічно збагатив образи твору.

У системі жіночих образів романіста Регіна завершує тип « фатальної жінки», доля до якої немилосердна. У цьому образі прозвучала тема зневаженої, скривдженої, горем посіченої людської душі. З цією метою романіст використав такі способи зображення героїні: психологічний портрет, характеристика оповідача і взаємохарактеристики персонажів, застосування внутрішнього мовлення як засобу психологічного аналізу багатого внутрішнього світу, відтворення логіки вчинків і помислів жінки, здатної на самопожертву в ім’я пробудження народу, глибока релігійність і шляхетність душі, поєднання в характері пасивності й активності.

Образом трагедійного звучання є Регіна. Життєвою драмою героїні було те, що вона всупереч власному бажанню (хоч і на деякий час) погодилась із жорстокими нормами соціального світу. Розкриттю справжнього єства Регіни сприяють зображення сцен ЇЇ сімейного життя.

Її чоловік Стальський скаржився на своє нещасливе подружнє життя, «знищене, затроєне». Для нього Регіна – «ворог, найтяжчий, смертельний ворог». Якою ж стала героїня після десяти років заміжжя? Автор описує здивування, біль та приховане егоїстичне почуття задоволення Євгенія у момент зустрічі після довгої розлуки з ідеалом своїх мрій: «То була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу. У неї не було того чарівного блиску, що колись так раптово, безвідпорно заполонив його душу».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Федір Михайлович Достоєвський – письменник і гуманіст — велику частину життя прожив в досить обмежених матеріальних умовах. Роман «Злочин і кара» був задуманий ним ще на каторзі. Ця ідея зародилася саме в епоху великих змін, коли в суспільстві стався соціальний перелом і виникли нові світогляди.

    Автор викриває суспільство, яке нещадне до тих, хто не має грошей. У світі стає неможливо жити, і саме тому герої Достоєвського намагаються шукати вихід з цього жахливого становища. Жертвою цьго суспільства стає і головний герой роману — Родіон Раскольников.

Головною особливістю роману Федіра Достоєвського «Злочин і кара» є поведінка його головного героя Родіона Раскольнікова. Ця людина була дуже суперечливою і вчинки її не можна назвати однозначними і такими, що підлягають простому і швидкому аналізу. Зокрема, аналізуючи його думки і дії, можна констатувати наявність у нього як істинних, так і хибних мотивів по відношенню до людства.

Родіон Раскольников жив у дуже важких соціальних та побутових умовах. При цьому він бачив, як живуть інші. Деякі з цих інших жили навіть гірше, ніж він сам, і Раскольніков відчував жалість по відношенню до них і хотів їм допомогти. Але були й такі, кого Раскольніков вважав нікчемними істотами і паразитами, таке, зокрема, він думав про стару лихварку. Саме вона і стала його жертвою. У надії поліпшити світ Родіон вбив її та її сестру і відібрав гроші, які потім планував роздати бідним людям. Чи можна говорити, що мотив допомоги людям є істинним? Так, можна. Тільки от реалізація цього мотиву була абсолютно неприйнятною.

Хибні мотиви головного героя цього роману виникали з створеної ним же теорії, згідно якої вбивати в деяких випадках можна, цим правом наділені особливі люди, до таких себе відносив і сам Раскольніков. Він дозволив собі вбити, щоб потім зробити чиєсь життя кращим, але в результаті у нього нічого не вийшло. Його замучили підозрілість і муки совісті, а тому він не зміг віддати ці гроші дійсно тим, кому вони були потрібні. Доля і хід подій самі підтвердили Родіону хибність його теорії і мотивів, але він відмовлявся бачити реальність і визнавати власні скоєні ним помилки. Він продовжував вважати свою теорію і мотиви вірними, думаючи, що його душевний неспокій є лише підтвердженням того, що він сам не достатньо сильний характером.

Щоб бути максимально позитивним героєм, Родіон Раскольников мав би відмовитися від убивств, адже для допомоги людям не всі засоби є прийнятними. Не можна вбивати і за рахунок цього допомагати комусь, адже в такому випадку мета і засоби не можливо порівняти. Але цінність роману саме в тому, що його автор зміг показати, що може статися у свідомості талановитої доброї душею людини, якщо вона перебуває в дуже неприємних життєвих умовах. Втім, такі умови ніколи не можуть виправдовувати вчинення злочинів, адже люди живуть і в ще більш поганих умови і, тим не менш, страшних злочинів не вчиняють.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я погоджуюся з цим твердженням, тому що якщо людина є хитрою, лукавою, і цим добуває собі багатство, як то кажуть «йде по трупам», то таку людину наврядчи хтось буде любити й поважати, в неї буде багато знайомих через гроші, але не друзів. І ці знайомі швидко покинуть таку людину, тільки-но в неї закінчаться гроші. Також, якщо серце в беззаконної людини ще не стовідсотковий камінь — в неї будуть постійні муки совісті, що може дуже погано сказатися на психічному стані, й навіть дійти до божевілля.( Також, існує такий факт що сереж багатих людей — найбільше всього самогубств, але не знаю, чи стосується це цього твору, чи ні) 

Якщо ж людина правдива, хоч вона й бідна, в неї нема мук совісті, вона живе чесно — в неї не буде й заздрощів.  Недарма кажуть, що бідні люди є більш багатими, бо вони можуть радіт простим речам, таким як синє небо, яскраве сонечко, зоряне небо та ін. Також, якщо людина живе правдою — вона буде гарним товарищем та робітником, усі будуть іі любити й поважати. 

Висновок — Краще жити чесно, правдою,  нехай й бідно, але ніхто про тебе слова поганого не скаже, ніж заможно, але нечесно — усі будуть тебе ненавидіти. На це існує гарне народне прислів’я — «краще правад в болоті, як неправда в золоті»(ніби так, дословно погано пам’ятаю, але зміст такий

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Так сказав наш поет-сучасник Борис Олійник про українських лицарів духу, до яких належать Олег Ольжич та Олена Теліга — митці, котрі не лише своїм проникливим художнім словом наближали світлу годину визволення Батьківщини, а й стали до лав борців і життям заплатили за вірність визвольним ідеям.«Держава не твориться в будучині, держава будується нині…» — заявляв Олег Ольжич. «Тяжке змагання наші душі зоре, щоб колосились зерна перемоги…» — твердила Олена Теліга.

Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поетом треба народитися. Як на пророків, сходить на них Дух Святий, відкриваючи речі, не доступні простим смертним. Поетами з Божою ласки були Олена Теліга й Олег Ольжич Оригінальні в образах та ідеях, горді в житті і поезії.

Вітрами й сонцем Бог їхній шлях позначив. Ступали ним в екстазі свого гарячого серця. Йшли по життю, ніби по лезу ножа: під високою напругою небезпеки.

Українцям за походженням і за самоусвідомленістю, берег рідний то віддалявся, то наближався, але завжди був священним…

У нашій історії не часто зустрінеш таку людину, як Олег Кандиба. Суворо послідовний у своїх вчинках, відданий національній ідеї до кінця, незвичайно обдарований природою, він досяг високих злетів у різних сферах науки і громадського життя.

Літературознавець Леонід Череватенко так визначив його індивідуальний художній почерк: «Для віршів Ольжича характерний лаконізм вислову, внутрішній динамізм, нахил до Поетики неокласицизму.

Наскрізним для поезії Ольжича є інтелектуально-філософське осмислення буття («Пророк», «Господь багатий нас благословив»). Ряду віршів («Захочеш — і будеш», IX) притаманні захоплення героїкою боротьби, ідея жертовності в ім’я національного визволення України (цикл «Незнайомому воякові»).

Олена Теліга мала особливий тип світогляду, в якому героїзм був найвищою чеснотою, орієнтиром, покликаним спрямувати всю енергію на національне визволення рідного народу в поєдинку між двома імперіями.

«Україну може врятувати новий тип українця», «Українська нація потребує людей, що вміють жити, творити і вмирати для своєї Батьківщини», — наголошувала поетеса у своїх статтях .

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, — я тверда й сувора. О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог. Олег Ольжич був справжнім, а не шароварним патріотом, ніколи не належав до тих, що (як зображені в його циклі «Незнаному воякові») читали газети, милувалися минувшиною, тішилися річницями і нікчемними ділами, вважаючи саме це виявом любові до України.

Найцікавішим серед творів історичного звучання на українську тематику є «Зимовник». Саме слово, винесене в назву, означає козацьке, самотнє поселення серед степу. У вірші це маєток значного товариша, представника козацької старшини з Низового братства. Читач ніби повільним поглядом самого господаря — запорожця — охоплює його помешкання, табуни коней, неабияке багатство. Усе тут добротне, стале, на всьому відчувається догляд і невсипуща праця. Але старий козак хмуриться, його не тішить навіть красуня донька, бо в Києво-Могилянській Академії закінчують науку три сини, для яких запорожець, немов Тарас Бульба, уже підготував зброю для вступу до козацького коша.

Козацька тематика простежується і в поезії «На темних кладках сивої ріки», де в образах молодих матерів втілено власне образ України.

У патріотичній ліриці Олег Ольжич на диво сповідальний. Очима свого покоління він дивиться на світ в циклах віршів «Городок. 1932» та «Незнаному воякові». Навіть для нашої молоді актуальні рядки: І бачили очі дитячі твої, Широкі і схожі на рану, Як люди, що знали визвольні бої, Улесливо кланялись пану. І слухали уші, коли вчителі Учили, нечесно-лукаві, Лучити гонори своєї землі   , У службу ворожій державі… І встала потворна оголена суть Повільно зради ідеї. Не може, не може, не може ж так буть, Облудники і фарисеї!

У своїй творчості Теліга стояла на межі, де закінчується спокій, сірість буднів і починається палахкотіння вогню боротьби, справжнього життя.

Що найперше вражає при знайомстві з поезією цієї незвичайної жінки? Щирість. Поезії Теліги наскрізь автобіографічні. Ліричний герой їх – сама поетеса, тому з повним правом можна сказати, що творчість Теліги — це її життєпис.

Наскрізна тема її творчості — протест проти байдужості, сірості, прагнення повноти життя, а ще — боротьба і героїзм, любов до рідної землі. Поезія Теліги — це поезія мужності боротьби за Україну, протесту проти всякого міщанства і самозадоволення.

Не раз кажу: змагайся і шукай! Вдивляйся в очі пристрастей і зречень! «Напередодні»

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі. В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться. «Усе — лише не це! Не ці спокійні дні» Вражає поезія «Гострі очі розкриті в морок». Сподобалась вона мені якимось дивним поєднанням простоти форми і глибини думки, вмінням психологічно точно передати душевний стан ліричного героя, який втратив щось особливо важливе для нього. Можливо, назавжди. Залишився тільки спогад. І біль, який не дає заснути, загострює сприйняття. Ніч… У кімнбаті морок, але перед внутрішнім зором знову і знову (ніби це було вчора!) пропливають картини минулого. Минає година… Чотири… п’ять… вічність… і сили немає терпіти цей біль. Ні! Людина повинна ставати над своїм болем, якщо вона хоче досягти чогось у житті — ось головна думка поезії. Бо

Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятись зміг! Свідомо обравши собі тернисту й небезпечну долю боротьби в ім’я високої мети — визволення України , Олег Ольжич та Олена Теліга повернулися із забуття в безсмертя. Як реквієм звучать слова лицаря української державності: Чорно кругом чи біло — не зупинить рух. Може зламатись тіло, але ніколи — дух.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Україна – в більшості випадків вимріяна утопія. З сумом та жалем я констатую, що за ці десять – вже! – років незалежності мало зроблено на шляху будування української України. Коли наші найвищі керівники, щойно вийшовши з поля зору камер та мікрофонів, переходять на російську мову, то чи захоче бути українцем пересічна людина? Ні, для цього потрібно бути патріотом. Ми такі є, але нас мало, щоб переламати хід цієї історії. На жаль».

Нині в Україні є літератор, що написав, за власною дефініцією, «нібито роман» і намагається врятувати рідну мову та сучасну українську драматургію, хоча його твори рясніють суржиком, а кількість його п‘єс не добігає й десятка. Попри все його драми перекладені кількома європейськими мовами та з успіхом ставилися в театрах Німеччини. Саме в нашу пору він видобув з глибин пам’яті й відновив в своєму новому текстові часи панування агресивної пересічності й упослідження особистості, щоб відвернути їх повернення, в якому, однак, не сумнівається. Ця людина – поет, прозаїк і драматург Олександр Ірванець.

«Правда дорожча за золото» – цей афоризм Оскара Уайльда несе в собі глибокий зміст, який не можна зрозуміти з першого разу. Чи буває правда простою? Ні. За кожним словом людини може ховатися ціла історія брехні, що не видима для іншого. І чим довше людина бреше, тим важче їй зізнатися. З кожним днем ​​голову відвідує все більше і більше одноманітних думок: «Ну чому ж я не зізнався ще вчора, позавчора, минулого тижня!?». Але, все ж, коли ти зізнаєшся, тебе переповнює невимовне відчуття радості перемоги над самим собою, над своїм страхом зізнатися.

За вашим законом ветеранами вважаються учасники бойових дій до 1954 року. Але ж ви самі святкуєте закінчення війни 9 травня 1945 року. То визначтесь нарешті, коли ви брешете? Бо в 1945-54 рр. ніякої війни з Гітлером вже не було.

Звернення Громадянського руху «Відсіч» до можновладців

Вже майже два десятиліття Україна є незалежною державою. І всі ці роки в нашому календарі існує дата 9 травня як День перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.

Цю дату на офіційному державному рівні відзначали і при Президенті Кравчуку, і при Президенті Кучмі, і при Президенті Ющенку. І ніколи відзначення 9 травня не викликало суттєвих конфліктів між людьми та напруги в державі.

Лише після приходу до влади Президента Януковича ось вже другий рік поспіль 9 травня перетворюється на День конфлікту замість Дня вшанування загиблих у тій страшній війні.

У 2010-му ви запросили до участі у спільному параді на центральній вулиці столиці України російських та білоруських військових.

Ваша брехня про нібито спільну пам’ять не витримує ніякої критики, адже ви, волаючи про спільну перемогу всіх народів СРСР, запросивши до Києва представників лише 2 з 15 колишніх союзних республік Радянського Союзу, у своєму виборі керувалися виключно етнічними — східнослов’янськими — ознаками, уподобившись в цьому Гітлеру, який також ділив світ на арійські (германські) та неарійські народи.

Вперше в історії незалежної України вулицями Києва крокували іноземні війська, серед яких були й десантники 45-го окремого гвардійського ордена Олександра Невського полку спеціального призначення, який брав участь у військовій кампанії з цинічною назвою «Принуждение к миру» в Грузії.

Приклад з твору Гобсек — Оноре Де Бальзака : 

Ернест вийшов до вітальні й побачив, що там стоїть мати, 

«Ернесте, — прошепотіла вона, — підійди сюди. — Вона сіла, міцно пригорнула хлопця до своїх грудей і поцілувала його. — Ернесте, твій батько щойно говорив із тобою?» «Говорив, мамо». «Що ж він тобі сказав?» «Я не можу розповісти тобі цього, мамо». 


«О, який ти в мене славний хлопчик! — вигукнула графиня, палко цілуючи сина. — Як я рада, що ти вмієш бути стриманим! Ніколи не забувай про два правила, головні для людини: не брехати і бути вірним своєму слову»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драма «Украдене щастя» — один з найкращих творів Івана Франка. Займає вона почесне місце в українській класичній драматургії. І. Франко, людина дуже чесна й прямолінійна, ставить у драмі питання: хто винен у трагедії Миколи, Анни і Михайла, у тому, що у них украдено щастя?

Перед читачем та глядачем проходить життя трьох персонажів; Миколи Задорожного, його дружини Анни і її коханого — жандарма Михайла Гурмана. Ми розуміємо, що трагедію переживають усі три герої. їхнє життя протікає у типових умовах життя галицького села. Щоб заволодіти землею, брати силоміць віддають Анну заміж за нелюбого їй, літнього селянина Миколу Задорожного, розлучають з коханим Михайлом. Дізнавшись про те, що Михайло повертається додому, живий, боїться Анна помсти, бо Михайлові клялася, присягала: «…радше в могилу піду, ніж з ким іншим до шлюбу стану». Змагаються в її серці кохання до Гурмана та правила шлюбного закону. Каже ця змучена жінка: «Хоч би мало серце розірватися, а забути треба. В мене є чоловік шлюбний. Я йому присягала і йому додержу віри». Постає перед нами трагічний образ жінки-страдниці, благородної, правдивої, з чистою душею — натури, що стала жертвою власницького світу, в якому безроздільно панували людська кривда, жадібність і хижацтво. Украдено у неї щастя рідними братами, для яких головним було загарбати землю Анни. Ніби чує ця жінка своїм чулим серцем, що відбудеться щось страшне, від чого загине її чиста душа. Навіть сни їй сняться, які пророчать сльози, напасті та смерть.

Украдено щастя і в Михайла, бо цісарське військо морально зіпсувало селянського хлопця, а служба в жандармерії спотворила кращі риси його характеру. Украдено щастя, бо розлучено його з коханою дівчиною. Тому і здаються такими гіркими його слова: «Двоє мерців зійшлися, що за життя любилися і по смерті одно за друге не забули, а зійшовшися, не мають що ліпшого робити, як сваритися». Кипить в душі Михайла справедливий протест і гнів, спрямований не тільки проти затурканого, спокійного Миколи, а й проти братів Анни, які з вузькоко-рисливої мети віддають сестру за нелюба.

Украдено щастя і в Миколи Задорожного, чоловіка Анни. Не винен він у тому, що ця жінка стала його дружиною, адже він кохав її, був завжди вірним. Образ Миколи — це образ затурканого галицького селянина з обмеженим, патріархальним світоглядом. Микола несе тяжкий хрест несправедливого звинувачення у вбивстві та пограбуванні, переслідуваний владою, не може захистити себе. Особисте життя зруйноване, його зраджено у найкращих почуттях. Він, пригнічений непомірним тягарем життєвого краху, ламається. Проте він не позбавлений почуття людської гідності, він здатний захистити честь своєї сім’ї, хоч і в дуже жорстокий спосіб. Зіткнувшись із несправедливістю, підлістю, Микола губить свою душу.

Кожен з цих героїв по-своєму позбавлений щастя. Драматург пояснює це причинами соціального характеру: зажерливістю братів Анни, політичною безправністю, затурканістю селянства (згадаємо, що Микола сам дає руки, щоб наділи йому кайдани), нестерпним гнітом, експлуататорським ладом і його страшними нормами і забобонами.

І тому звивається кохання Анни, мов голубонька у небо, наперекір усьому, незважаючи на пересуди, навіть незважаючи на свого чоловіка, бо Михайло для неї все: «і світ, і люди, і честь, і присяга!» Тяжко переживає це Микола, бо він не винен у нещасті дружини, починає пити, продавати по частинах господарство, але й тоді намагається захистити честь своєї сім’ї. І вбивство Михайла Гурмана, жандарма та коханця Анни, — це ніби виклик суспільству та своїй долі. Тому і вибачає йому це вбивство сам Михайло, говорячи: «Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася!»

На якийсь час повернули своє кохання, своє украдене щастя Михайло та Анна, забравши його у Миколи. Та недовго були вони разом, бо щастя не можна вкрасти в іншої людини, залишивши її у розпачі та смутку. Все ж таки не можна ламати шлюбної присяги, як це зробила Анна, кинувшись в обійми свого коханого, хоч і було це кохання єдиним справжнім щастям.

Украдено щастя у всіх героїв драми. А ця трагедія — як яскравий звинувачувальний акт, як палкий протест проти задушливої атмосфери капіталістичного суспільства, соціальної несправедливості, застарілих традицій, що стояли на шляху до щастя трудівника.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ім’я Софії Русової повернулося в історію України з проголошенням незалежності України. До того часу в основному згадували лише відомих педагогів: Макаренка, Сухомлинського та Ушин-ського. А ім’я Софії Русової, яка жила наприкінці XIX — початку XX століття, ніде не згадувалося,.адже вона мала за мету відродити й розвивати українську національну школу, бо «братнє приєднання» України до Росії скінчилося суцільною русифікацією. А цей процес був спрямований на винищення українського народу як самобутнього носія етнічної (тобто української) культури. Коли юна Софія виходила заміж, вона отримала єдиний подарунок, і він був надзвичайним. То була рапсодія на пісню «Золоті Ключі», яку присвятив їй з нагоди весілля автор — Микола Лисен-ко. І ця символічна назва твору ніби поклала початок творчій роботі Софії. Бо вона таки мала оті Золоті Ключі — до дитячої душі, до майбутньої української школи, яку вона не лише вимріяла, а й намагалася вкласти в неї весь свій талант. Вона жила й творила заради цього. Талановита вчителька розробила концепцію народної освіти, склала предметний перелік дисциплін, що мав обов’язково вивчатися в школах, нею була сформульована головна ідея, що ґрунтувалася на засадах народної етнопедагогіки,Ізвичаєвих гуманних правилах виховання дітей в Україні. Я хочу стати педагогом, тому її статті, які мені вдалося знайти та прочитати, привабили мене своєю простотою, щирістю й мудрістю. На моє глибоке переконання, кожен учитель має прочитати ці роботи видатного педагога, бо в них, насамперед, — засади людяності, поради, як виховувати в маленькій людині гідність, як сприймати довколишній світ із вдячністю,- як поважати майбутнє. У її працях — настанови молодим учителям, аби вони виховували майбутніх громадян рідної землі, а не службовців чужої держави.

Приваблює постать Софії Русової ще й тим, що ця Вихователька, Матір, Талановита Українка збагнула істину, культура і свідомість нації народжується біля колиски дитяти, а над колискою має витати рідний дух, звучати рідна пісня й рідне лагідне мамине слово.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хтось може сказати: та ще рано про це замислюватися, багато що ще зміниться, про багато що ще можна помріяти. Я не згоден з цим. 

Вибираючи професію, людина планує усе своє подальше життя. Звичайно, професію можна змінити, але це часто пов’язано з втратою часу, стресом, життєвими негараздами. Куди краще, коли улюблена професія вибрана і освоєна раз і назавжди. Людина, що повністю віддає себе їй, може розраховувати на матеріальну стабільність і успіх в житті. 

Сучасне суспільство змінило свої вимоги до працюючого, незалежно від його професії. Якщо яких-небудь двадцять років тому досить було просто відвідувати своє робоче місце, виконуючи не занадто обтяжливі обов’язки, то сьогодні усе по-іншому. Необхідно проявляти не лише професіоналізм, дисциплінованість і акуратність, але і уміння чітко і швидко реагувати на зміну ситуації, прораховувати можливі варіанти дій і багато що інше. Тут величезну допомогу надає володіння персональним комп’ютером : практично кожному, хто хоче досягти успіху в професійній сфері, потрібне знання начатків інформатики. Вибираючи свою майбутню професію, треба пам’ятати і про це. 

Але не лише діловитість і професіоналізм роблять працівника цінним і потрібним. Важливі ще і людські якості: комунікабельність, ввічливість, доброта, милосердя. Людина, наділена цими якостями, не ризикує втратити себе в потоці щоденних ділових обов’язків, втратити свою індивідуальність, неповторність. Адже робота — це не тягар, а лише обов’язок сучасної людини. І, вибираючи майбутню професію, треба твердо пам’ятати: помилка тут небажана.

На мою думку, важливіше мати справжні людські якості. ніж просто бути гідним працівником.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сьогодні вже не залишилося свідків подій страшних подій громадянської війни, того багатого на героїчні подвиги, напруженого часу. Але залишилися літературні свідчення, наприклад, трепетні й гарячі оповідання талановитого українського письменника Григорія Косинки, які писалися безпосередньо під час тих подій, що описувалися у творах митця.

Час довів, що головним «злочином» Г. Косинки, життя якого трагічно закінчилося у 1934 році, став його неперевершений талант. Він змушував молодого письменника об’єктивно зображувати у своїх творах найбільш характерні вади тогочасного суспільства. Відкриваючи у своїх художніх узагальненнях трагедії та драми українського народу, Г. Косинка писав про суперечливе, а, здебільшого, насильницьке, втілення революційних ідей у життя простих людей. Митець переймався вчинками вічних міщан та безпросвітних спекулянтів, месницькими діями заблукалого народу і кровожерливістю переконаних партійців. У художніх творах талановитого українського письменника відчувалося відлуння великого Кобзаря українського народу Т. Шевченка.

Перша збірка новел Г. Косинки «На золотих богів», яка вийшла у 1922 році, а також друга книга під назвою «В житах» засвідчили майстерність письменника, розкрили важливість моральних та загальнолюдських цінностей героїв цих творів, вирізняючи в долі свого народу драматичне продовження.

Першою у творчості Г. Косинки була драма про найбідніше селянство, яке стало свідком революційних подій, а потім і братовбивчої громадянської війни. Найтяжчий хрест несли героїні новели – страдниці-матері, про яких йде мова в новелі «На буряки». У цьому творі мати, зажурена над сином-наймитом, безпомічна і бліда в оточенні голодних дітей, стала «стеряною» з журби за загиблими дітьми у новелі «На золотих богів».

В основі новел Г. Косинки лежить драматичний конфлікт головного героя з дійсністю. У своїх творах письменник згадує про одвічну біду, яка багато століть не давала змоги нашим співвітчизникам об’єднатися у взаєморозумінні і випростатися у повний зріст. При цьому Г. Косинка згадує таку масову біду, як дезертирство, що, на його погляд, і стало перешкодою на шляху до поєднання.

Герої Г. Косинки вольові і сильні, красиві і багаті душею, правдиві і ділові. В них гармонійно поєднується врода і працьовитість з розумом і високою народною моральністю, з вірою у майбутнє і краще життя. А серце талановитого українського письменника Г. Косинки хоча й боліло, але все виносило в собі і дарувало своїм співвітчизникам надію на краще майбутнє та прагнення змінити своє життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В середині XVII ст. точилася запекла визвольна боротьба українського народу проти зовнішніх ворогів: польських, татарських, турецьких. У 1654 році відбулася злука України з Росією — це зміцнило зв’язки двох народів. Наука і культура розвивалася під впливом ідей Відродження. Почав формуватися й стверджуватися в європейській культурі стиль, який названо «бароко». Походить з італійської мови, означає «дивний, химерний». В українській літературі він характеризує такі жанри: вертепна драма, бурлескні вірші, послання, трактати, проповіді.

Серед українського бароко можна виділити найвидатніших письменників і давньої літератури і нової.

Так послання Івана Вишенського змальовують правдиві картини життя українського народу, викривають і засуджують зрадників, гнобителів — українське панство і вище духовенство. Іван Вишенський був першим, хто заговорив так правдиво про життя нашого народу в Речі Посполитій. З цього приводу І. Франко писав: «Особливо принаджує нас свіжість його краси, безпосередність виразу і чуття, пластика картин, одним словом, усе те, що в писаних творах є виразом сильної, високо симпатичної індивідуальності автора». Барокові прийоми виявляються і в полемічних творах Мелетія Смотрицького. Він виступав проти антигуманних порядків у громадянському та церковному житті України, основною причиною яких був Ватикан.

Неможливо не згадати вірші Григорія Сковороди. Він виступив новатором у віршуванні, система якого була близькою до народних пісень. Його поезія виражала думки і настрої народних мас, бо засобами гострої сатири він викриває представників панівного класу, консервативну шкільну систему, розбещене життя окремих прошарків населення.

Саме сатиричне змалювання подій та характерів у творах пізніше використали І. Котляревський та Т. Шевченко. Існуванню бароко в новій українській літературі сприяв І. Котляревський, створивши травестійну поему «Енеїда», в якій показав історію українського козацтва разом з побутовими деталями життя нашого народу.

Таким чином, українські письменники різних часів утверджували естетику бароко новими художніми формами, стильовими прийомами осмислення історичної дійсності, ставлення людини до всесвіту і природи землі.