Збільшити або зменшити шрифт тексту : Поетеса Ірина Жиленко народилася в 1941 році в Києві. Вона рано втратила батьків. Потім навчалася і працювала одночасно. Коли Ірина закінчила вечірнє відділення Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, то спочатку працювала вихователькою в дитячому садку, потім — у редакціях газет та журналів.В творчому доробку поетеси є багато поезій для дітей. Це книжки «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки буфетного гнома», «Двічі по два дорівнює кульбабці» та інші.Дуже помітна блискуча гра фантазії у поезії Ірини Жиленко:Злітайте! Небо ж бо велике,Хто на Пегасі, хто і так…Напевно, поетеса Ірина Жиленко не мислить свого життя без польоту мрій. Вона знає, що діти, її улюблені читачі, часто літають «на кульках, планерах і зміях» в своїй уяві, і саме тому вона вирішила випустити в повітря і свою чарівну Жар-птицю, щоб було чим захоплюватись, щоб було чому радіти, щоб посвітліли лиця у всіх, хто побачить це диво. Проте екзотична пташка, не звична до співів, захворіла і тепер лікується вдома. Вона п’є молоко, їсть родзинки, читає журнали, щоб подарувати новорічну радість дітям своїм новим польотом. Не всі, однак, раді Жар-птиці — стара кульгава ґава, яка вважала себе Павою, знайшла чарівну пташку занадто яскравою, її думку підтримали ворони. Та добре, що у Жар-птиці більше прихильників, ніж ворогів, тому її завжди чекають із нетерпінням діти і дорослі. Про цю історію Ірина Жиленко повідала у вірші «Жар-птиця».Звичайно ж, незмінним новорічним гостем дітвори є Дід Мороз. Він стан персонажем вірша «Підкова». Золоту підкову, загублену стареньким Дідом Морозом, знайшла лірична героїня твору. Вона, незважаючи на цінність цієї знахідки (адже підкова може притягувати щастя), вирішує повернути її назад до Лапландії. Для багатьох такий вчинок залишиться незрозумілим. «У вірші є гіперболізований образ «сімсот роззяв». Під ним легко вгадуються ті, хто заздрить чужому щастю, й ті, хто береться судити про чужі добрі вчинки.Ірина Жиленко завдяки блискучій грі фантазії створила у вірші неповторний образ красуні-зими. Сніг у її вірші стає «звичайним» тільки в кінці твору, а до того він світився різноманітними кольорами: зеленим, рожевим, блакитним, ніжно-фіолетовим.Атмосфера свята продовжує панувати і у вірші «Гном у буфеті». Старенький буфетний гном добре знає усю родину, адже оселився він у цій господі дуже давно.На свята гном золотить сервізи, дарує слухняним дітям шоколадки і нашіптує їм казки. Маркіза з фарфору навчила гнома чемних манер і він став справжнім франтом. Тож, втягнувши в петлицю троянду, надівши свого незмінного багрового ковпачка, гном іде до своєї дами на чай. А грає їм цвіркун-музикант на скрипці. Так проходять століття, але свята зустрічі зі стареньким мешканцем буфету чекають усі.Отже, кожен із розглянутих віршів Ірини Жиленко дарує читачам свято зустрічі їх справжньою поезією. А її не може бути без яскравої образності, польоту фантазії, вміння поєднати найтонший ліризм із іронією і гротеском. І хочеться вірити, що утвориться та спільнота людей, що відчувають красу, про яку писала Ірина Жиленко:Ми — це дихання тисячі щасть.Ми — це ніжність небес на щоці.Ми — це ти, і ось той, і ось та —невичерпна безсмертна спільність.Ми — це щедрість і доброта.

Людина, яка прагне створити таке суспільство, назвала себе «homo feriens» — людина святкуюча. Тож нехай вірші Ірини Жиленко стануть популярними, можливо тоді в світі з’явиться більше оптимістів, більше щасливих і добрих людей.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Освічена людина повинна бути культурною. Освіта та культура – не дві різні сфери цивілізації, які потрібно з’єднати, а одне й те ж. Освіта – частина культури, але частина особлива, яка служить засобом передачі всієї культури в її структурній повноті від одного покоління до іншого. Особливо актуальна сьогодні область культури, яка пов’язана з ціннісними орієнтаціями особистості.

На мій погляд, головна проблема нашої епохи – моральна, і її, в кінцевому рахунку, можна звести до питання про життєвий принцип: «бути чи здаватися». Суспільство охоплено епідемією соціопатії та її різновидів, симптоми якої можна називати по-різному – двомисленням, подвійним стандартом в оцінці людей і подій, нарешті, просто лицемірством. Людина знає, як прийнято поводитися в заданих обставинах, коли і де треба плакати чи сміятися, який вираз обличчя повинен бути, коли вона співчуває або обурена, і при цьому залишається до всього байдужою. Як з цим боротися? Або – як цього не допустити, поки людина ще не вступила у велике життя? Завдання важке, але здійсненне, що припускає увагу до сугубо аксіологічної сторони освіти.

Недостатньо лише знати, що таке добре, а що таке погано. Слід зробити етичні знання особисто значущими для кожного. Хоча й саме по собі знання, в якому втілюється ціннісна орієнтація особистості, зрозуміло, не зайве. Важливо тільки, які цінності маються на увазі. Етичне знання – це, насамперед, знання загальнолюдських цінностей, над якими останнім часом стало модно сміятися. З’явився презирливий прошарок «загальних людей». Тим часом, ці цінності – засіб самозбереження людства, спроба захисту людей від самих себе. Нажаль, біологічно рід людський в даному сенсі не захищений, тому доводиться оборонятися соціально. Незважаючи на це, історія пофарбована в червоний колір, колір крові. Але її було б ще більше, якби загальнолюдські цінності виявилися повністю перекресленими. Мова йде не про корпоративні, партійні або конфесійні цінності, а саме про людські, моральні орієнтири. Якщо взяти історичний час, то вони, в принципі, залишаються незмінними протягом всієї історії людства, від Біблії до «Кодексу сучасної людини».

Отже, в будь-який час і в будь-яких умовах треба вшановувати одвічні моральні цінності, які допомагають людям залишатися людьми, незважаючи на життєві обставини і складні ситуації, що виникають у житті кожного з нас.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна…Край пісні та неповторної краси, волелюбного лицарства та тяжкої недолі, край з історією, багатою на радість та криваві події. Та найбільшим багатством нашого рідного краю завжди були його вірні дочки та сини. Про них, про нас з вами, українців, що гордовито йдуть своєю вічною землею, написав свій вірш «Ми йдемо» талановитий український поет Василь Голобородько:

«Ми йдемо по Україні:

від степів до гір,

від лісів до морів – звідусіль

виходимо на прадавні шляхи,

і немає нам ліку».

Нашій рідній Україні судилася нелегка доля. Але неможливо знищити народ, який не здавався та йшов у бій. Народ, у я кого в серці не гасне полум’я любові до Батьківщини, який готов віддати усе, навіть своє життя, заради волі та щастя рідної землі:

«Ми чинимо волю наших прадідів,

це вони нас послали у путь,

щоб ми йшли нашою віковічною землею».

Ми маємо перебороти усі труднощі цього походу, вистояти, не дивлячись ні на що. Бо у нас є чудова мрія про те, щоб у нашому краю панували порядність, доброта, чесність, щоб були щасливими діти і радісним народ. Ми відчуваємо почуття гордості за Україну, за те, що вона впевнено утверджує себе на мапі світу. Сподіваємось, що рідна мова буде лунати в кожній сім’ї, в кожному в місті і кожному селі. І її будуть усі шанувати.

Якщо ви подивитесь на мапу, то побачите нашу українську землю, на якій з давніх часів жив, живе та буде і далі жити український народ. Я мрію про те, що з часом Україна стане наймогутнішою державою. А наше покоління, міцно стоячи на ногах, буде будувати нову країну. Ми будемо прагнути відродити кохану Батьківщину для злагоди та щастя. Наш святий обов’язок – зробити все можливе для майбутнього нашої країни. А поки що не перестають звучати у моїй душі ці зворушливі рядки:

«Ми йдемо по Україні,

пов’язані вишиваними дівочими руками рушниками,

і радість сяє в наших очах».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Багато славних сторінок має історія України. Ця земля колись була уособленням волі. Кріпаки XIX сторіччя ще пам’ятали про те, що предки їх були козаками, які не визнавали над собою жодної влади, нав’язуваної силою. Вони самі обирали собі гетьманів та отаманів серед тих, хто на їх думку був цього достойний. А слава про козацькі походи йшла далеко за межі українських земель.

Шевченко, якому боляче було дивитися на своїх земляків, що гнулися у панському ярмі, намагається збудити свідомість українців і звертає свій погляд до тих часів, коли

Панували, добували І славу, і волю.

На жаль, єдиною згадкою про ці події зараз є тільки високі могили, у яких спочивають козацькі тіла. Можливо, одна з них і належить запорозькому отаману Іванові Підкові. Шевченко не дотримується у своєму творі історичної правди, бо відомостей про участь Підкови у морських козацьких походах немає, А сам він, хоч і був на Запорожжі, але потім став молдавським господарем і керівником визвольної боротьби проти турецько-татарських загарбників і молдавських феодалів у XVII сторіччі. Але для поета важливо відтворити у творі образ запорозького отамана, а його ім’я та реальне існування не так і важливе.

Козаки, що вибиралися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися як із турками, так і з морською стихією, бо «синє море звірюкою то стогне, то виє». Мужності і завзяття їм додавало і те, що поруч з ними був їхній отаман, якого вони обирали самі, а це означає, що вони повністю довіряли цій людині, могли довірити їй своє життя. Їм і не важливо, куди їхати, бо Підкова (їх отаман) «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, навіть змінюють свій маршрут, бо отаман вирішив їхати не до Синопу, а у Царград. Цікаво, як Підкова віддає свої розпорядження: досить йому тільки підняти свою шапку, як усі човни зупинилися, щоб вислухати свого «батька отамана», як вони його називають.

І як же їм не вірити своєму отаманові, якщо він є уособленням спокою і розваженості, у той час, як море навколо човнів кипить і реве. Дивлячись на те, як батько спокійно курить люльку, походжаючи вздовж байдака, козаки і собі спокійні і байдужі щодо бурі.

Отаких отаманів потрібно нашому народові: спокійних, мудрих, досвідчених, що вели б українців до певної мети, а вони довірливо йшли б за ними, бо знали, що їх батько не зрадить і не помилиться. Але, на жаль, онуки козаків не тільки забувають про ті давні, славні часи, коли були господарями на своїй землі, а й не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Шевченко прагне збудити свідомість людей: можливо, серед них і знайдуться ті, що зможуть організувати народ?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я точно впевнена, що сенс життя – саме життя, і ніяк інакше! Адже, якщо задуматися, немає життя – немає і сенсу. Безглуздо шукати те, чого немає. Знаю одне: треба просто цінувати кожний момент, кожну хвилину, прожиту тобою! Брати від життя все найсвітліше, найяскравіше, душевне, добре. Брати все! Тому що нікому з нас не дано передбачити, що буде завтра і чи буде взагалі, а це значить, що другого шансу може зовсім і не бути. Тому треба не упускати момент, радіти усьому, дарувати людям одну з найцінніших можливостей – любов! Це, як мені здається, один з найбільш пам’ятних подарунків життя, так-так, саме подарунків! Любити і бути любимим – це, мабуть, найвища насолода, подарована життям! І ми можемо переживати ці почуття як завгодно – це так прекрасно!

Взагалі, я вважаю, що люди, які біжать за щастям, шукаючи будь-який сенс життя, не помічають найголовнішого моменту, тієї самої іскорки, що гаряче й стрімко загоряється та одночасно згасає. Адже вони даремно витрачають час, а він, як відомо, далеко не нескінчений. Тому любіть, посміхайтеся, рухайтеся, отримуйте задоволення від усього і скрізь, даруйте тепло і радість близьким, одним словом, живіть, і ніколи не намагайтеся знайти сенс життя, адже життя чекати не стане.

А ще, на мій погляд, сенс життя людини взагалі і жінки зокрема – в тому, що робить її щасливою. Але щастя треба домагатися чесним трудом і при цьому відповідати вимогам моральних норм – бути порядною і справедливою людиною, розвиватися інтелектуально і духовно. Для щастя необхідно чути своє серце, не менш важливо розуміти власні інтереси і потреби та направляти усі зусилля на їх реалізацію. Не менш важливо у житті знайти свою другу половинку, рідну душу, взаємну любов. А будучі гідною, людина отримує шанс заслужити повагу оточуючих і посісти почесне місце в суспільстві.

Можливо, сенс життя жінки – прагнення до щастя. Для того, щоб бути щасливою і розуміти сенс свого життя, треба постійно ставити перед собою мети, досягати їх і йти до нових горизонтів. Потрібно бути самодостатньою людиною, з оптимізмом відчувати себе в сьогоденні і дивитися у майбутнє, вміти позитивно ставитися до буття і радіти навіть дрібницям. Та головне, на мою думку, для чого жінка народжується і живе – це діти, без яких неможливе продовження роду і без яких життя втрачає усякий сенс, без яких людина просто не залишає після себе слід на землі і швидко забувається, як би сильно її не любили і не поважали.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олесь Гончар — один із тих українських письменників  XX століття,  творчість яких можна прочитувати в контексті світових літературних осягнень та ідеологічних поєдинків. Цього вимагає популярність його книжок за кордоном і — що головніше — акцентований поетичною манерою вислову людинозвеличувальний, рідкісний у світовому мистецтві настрій його творів.

Читати Олеся Гончара — це означає передусім думати про головні досягнення й суперечності XX століття, про головні етапи в житті українського народу, про магістраль нової історії. Концепція людини в Олеся Гончара будується насамперед на утвердженні людської мислительської функції. Майже в кожному своєму героєві Олесь Гончар шукає хисту філософського, кожний Гончарів персонаж уміє оцінювати минувшину і майбутність.

Бути потрібним одній людині й бути потрібним людству — це не завжди одне й те ж саме. Шура Ясногорська пише про Брянського: «І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сил і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя це тільки сміх, і насолода, і ласка? Так уявляти його можуть лише вузькі люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора». Усвідомлення потрібності свого життя в глобальному плані, а поряд з цим усвідомлювання взагалі сенсу людського життя — ось що властиве героям Олеся Гончара.

Олесь Гончар почав свій ліричний епос про нову людину XX століття романом, де мотив самопожертви мав якнайширше звучання: життя і смерть в ім’я добра всього людства. Письменник після «Прапороносців», «Перекопу», «Людини і зброї» перейшов до творів «Тронка». «Циклоп», «Бригантина», «Берег любові», в яких відбито не менш героїчне начало, ніж у попередніх творах. Вони є закономірним розширенням основоположної ідеї «Прапороносців».

Сучасна світова література знає чимало прикладів того, коли письменник, добре змалювавши воєнні діяння своїх героїв, зазнав краху, малюючи їх мирне життя. Наприклад, Бранко Копич у романі «Восьмий наступ» показує, шо його герої, несхитні югославські партизани, витримали сім натисків гітлерівських дивізій, але не витримують восьмого — міщан і бюрократів. Герої ж О. Гончара — не кар’єристи і легкодухі курортники.

У кожному творі Олеся Гончара можна знайти поєднання трагічного і людяного. І хоч він зображує взаємодію життя і смерті, немає в ньому жодної ноти приреченості. Його філософія людяності заклична і світла. Вона віщує перемогу добра і шастя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожна людина в своєму житті певно б хотіла стати багатою й не хвилюватися за своє майбутнє та майбутнє своєї сім’ї.

Читаючи твори французьких письменників Фредеріка Стендаля та Оноре де Бальзака, я побачив там багато спільного, а особливо виділялася грошова влада.Головний герой роману «Червоне і чорне» — Жульєн Сорель був простим жителем міста Вер’єр.Його життя не було зовсім легким.Юнак з простої сім’ї з різними хорошими вміннями.Ще з юних літ його головною задачею було роздобути якомога більше грошей,що в принципі не дивно.Адже в епоху,у якій розгортається дія роману,вся влада і гроші належать лтше аристократам і людям вищих станів.І ось зовсів несподівано в звичайній робітницькій родині з’явилася «біла ворона», яка не згодна з таким станом речей та  хоче змінити несправедливий розвиток життя.Батьки не вірили в здібності Сореля,але юнак неполишав своїх мрій.

Дуже схожа ситуація була з лихварем Гобсеком із однойменної повісті Оноре де Бальзака.Хоча є і певні відмінності у ставленні Сореля і Гобсека до грошей.Свою філософію про владу грошей Гобсек сам не придумав,він вивів її із життя: «Я зневірився у моральних цінностях, тому що бачив, як купують людину, кохання, дружину, як гроші впливають на дружбу».На думку лихваря золото дало йому все.Властиво, гроші потрібні йому не як засіб придбання різних речей,а як спосіб виявити владу над іншими.Гроші,товари мають велике значення коли їх використовують — а от у чому зміст гниючих продуктів? Відповідь можна отримати тільки якщо запитати про це в Гобсека.

На мою думку,гроші мають значення  в житті людини,як писав Федір Достоєвський:«Гроші — це карбована свобода»,але неправильне їх викоритання обо зловживання може привести до фатальних наслідків.

Автор Дзюба Д.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Незабутнє враження залишила в моїй душі творчість відомого українського письменника Андрія Головка, його чудові твори та життєвий шлях автора. Письменник наділений своєрідним світоглядом, він дуже цікава людина, яка має свою точку зору та зображає події у творах через призму свого сприйняття світу. Що ж саме впливає на формування світогляду творця, яким він бачить призначення письменника?

На формування характеру Андрія Головка великий вплив мали батьки, які намагалися виховати в дитині почуття патріотизму, гідності, виростити його справжнім чоловіком. Зрозуміти важливість та зміст творчості письменника допомагає один з найцікавіших його романів під назвою «Бур’ян». В ньому письменник на невеликій площині правдиво і яскраво зумів зобразити становище українського селянства у часи революційного періоду. Давид Мотузка – головний герой роману, смілива, чесна людина зі сформованим характером, борець за поліпшення життя на селі, захисник сільської голоти. Він протистоїть злочинному табору Матюхи та його прибічників.

Герой роману готовий віддати своє життя заради ідеї. Мотузка закликає селян до праці і боротьби, намагається підняти рівень їх свідомості. Він майже не загинув, але все ж таки досяг своєї мети – зрадники були заарештовані, а гідні, справедливі та чесні керівники прийшли до влади. В цьому Давидові допомагали представники нового типу молоді на селі: Зінька та Ілько. Це говорить про те, що навіть серед невчених та забитих селян вже в ті часи були люди, здатні відбудувати село, зробити його кращім.

Коли ми читаємо цей твір, ми наче опиняємося у пореволюційному селі, бачимо скрутне становище селян. Ми сповнені співчуття до них, а Сахновського і Матюху засуджуємо за їх вчинки. Дуже допомагають зрозуміти цей твір майстерність письменника, його своєрідні композиційні та художні засоби. Андрій Головко вніс вагомий внесок у скарбницю української літератури своїм романом «Бур’ян» та іншими видатними творами, більшість з яких присвячена життю та боротьбі за щастя українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Найвідоміша з поем Байрона — «Паломництво Чайльд Гарольда». Створювалася поема не одразу. Перші дві її пісні були написані під час подорожі Байрона в Португалію, Іспанію, Албанію, Грецію (1809—1811). Третя пісня — на березі Женевського озера після остаточного від’їзду з Англії (1816), четверта довершена вже в Італії 1817 року.

Дві перші пісні поеми були опубліковані 29 лютого 1812 року і відразу ж завоювали серця читачів. «Одного чудового ранку я прокинувся і довідався, що я знаменитий», — згадував Байрон.

Усі чотири пісні об’єднані одним героєм. Образ Чайльд Гарольда ввійшов у світову літературу як образ зовсім нового героя, якого доти не знала література. У ньому втілені найхарактерніші риси освіченої частини молодого покоління епохи романтизму. Сам Байрон заявляв, що він хотів показати свого героя «таким, як він є» тепер і в даній дійсності, хоч «було б приємніше і, напевно, легше зобразити більш привабливу особу».

Хто ж такий «паломник» Чайльд Гарольд? Уже на початку поеми автор представляє свого героя:

Жил в Альбионе юноша. Свой векОн посвящал лишь развлеченьям праздным

В безумной жажде радостей и нег…

Це нащадок давнього і колись славного роду (Чайльд — стародавнє найменування юнака шляхетного стану). Здавалося б, він мав бути задоволений життям і щасливий. Але зненацька, «у розквіті життєвого травня», він занедужав «дивною» хворобою:
Заговорило пресыщенье в нем,Болезнь ума и сердца роковая,И показалось мерзким все кругом:

Тюрьмою — родина, могилой — отчий дом…

Гарольд поривається в чужі, невідомі йому краї, він жадає змін, небезпек, бур, пригод — чого завгодно, аби піти від того, що йому обридло:
Наследство, дом, поместья родовыеПрелестных дам, чей смех он так любил…Он променял на ветры и туманы,

На рокот южных волн и варварские страны.

Новий світ, нові країни поступово відкривають йому очі на інше життя, повне страждань і нещасть і надто далеке від його колишнього світського життя. В Іспанії Гарольд уже не той світський денді, яким він описаний на початку поеми. Велика драма іспанського народу, змушеного вибирати між «покірністю або могилою», наповняє його тривогою, а серце злістю. Наприкінці першої пісні — це похмура, зневірена у світі людина. Його обтяжує весь лад життя аристократичного суспільства, він не знаходить змісту ні в земному, ні в загробному житті, він мечеться і страждає. Такого героя ні англійська, ні взагалі європейська література ще не знала.
Однак вже в другому розділі, опинившись у горах Албанії, Гарольд, хоч, як і раніше, «без бажань, без турбот», але вже піддається сприятливому впливу величної природи цієї країни та її народу — гордих, СУ ШВИХ І вільнолюбних албанських горців. У героя дедалі частіше виявляються чуйність, щиросердечна шляхетність, усе менше в ньому незадоволеності і туги. Душа мізантропа Гарольда починає ніби видужувати.

Після Албанії і Греції Гарольд повертається на Батьківщину і знову занурюється у «вихор світської моди», у «товкучку зал, де суєта кипить». Його знову починає переслідувати бажання бігти від цього світу порожньої суєти й аристократичного чванства. Але зараз «ціль його… більш гідна, ніж тоді». Тепер він точно знає, що «серед пустельних гір його друзі». І він «знову бере посох пілігрима»…

З моменту виходу друком «Паломництва Чайльд Гарольда» читачі ототожнювали героя поеми із самим автором, хоча Байрон категорично заперечував це, наполягаючи на тому, що герой — вигаданий. Справді, в автора та його героя дуже багато спільного, навіть у біографії. Однак духовний образ Байрона незмірно багатший і складніший, ніж створеного ним персонажа. Проте бажаної «лінії» між поетом та його героєм провести так і не удалося, і в четвертій пісні поеми Чайльд Гарольд уже взагалі не згадується. «В останній пісні пілігрим з’являється рідше, ніж у попередніх, і тому він менш віддільний від автора, що говорить тут від себе особисто», — зізнався Байрон.
Чайльд Гарольд — це щира, глибока, хоч і дуже суперечлива людина, що розчарувалася у своєму аристократичному середовищі, біжить від нього, жагуче шукає нових ідеалів. Цей образ незабаром став утіленням «байронічного» героя в літературі багатьох країн Європи в епоху романтизму.
Вiдомий англiйський поет Джордж Гордон Байрон став уособленням романтизму не лише у творчостi, а й у життi, поведiнцi. Горда, самотня людина, песимiст, глибоко нещасний у життi й коханнi, вiн став для багатьох європейських романтикiв взiрцем для наслiдування.Романтична поема “Паломництво Чайльд-Гарольда” — один з найкращих здобуткiв лiрико-романтичного напряму в лiтературi. В основi поеми лежить лiричний щоденник самого поета. Образ героя, якого Байрон спочатку хотiв назвати Бюрюном (середньовiчна форма прiзвища Байронiв), також знаходив майже незамаскованi автобiографiчнi риси.

Психологiчний портрет Гарольда вiдображає настрої самого Байрона. Але цей образ — щось значно бiльше, нiж психологiчний портрет самого поета. Чайльд Гарольд вiдчуває велике розчарування, безпросвiтний сум, утому й пересиченiсть. Конфлiкт його з навколишнiм свiтом непримиренний, але вiн не втручається у плин подiй, усвiдомлює себе жертвою долi. У своїй самотi вiн не шукає пiдтримки вiд когось, спiвчуття до себе. У песимiзмi i розчаруваннi Гарольда знайшли вiдображення настрої буржуазно-демократичної iнтелiгенцiї Захiдної Європи пiсля провалу французької революцiї 1789-1794 рр. Це розчарування було зумовлене не тiльки полiтичною реакцiєю, а також наслiдком втрати вiри у можливiсть здiйснення царства розуму, про яке писали i провiщали просвiтителi.

На початку твору поет дає характеристику розчарованому героєвi. Чайльд Гарольд — юнак, пересичений всiма життєвими насолодами, несе в собi почуття туги й самоти, i бачить вихiд тiльки в забуттi i навiть смертi.
З розвитком поеми iдейний акцент змiщується iз зображення Гарольда на зображення народiв Пiвденно-Схiдної Європи, якi борються.
Справжнiм героєм поеми виступає народ Iспанiї, який страждає i бореться, а також поневолений народ Грецiї. Байрон малює драматичнi картини вторгнення в Iспанiю вiйськ Наполеона i героїчну боротьбу iспанського народу проти iноземних загарбникiв. Автор показує пiдлу роль iспанської аристократiї, яка або стоїть осторонь боротьби, або зраджує iнтереси свого народу.
Байрон закликає iспанський народ до озброєної боротьби за свої нацiональнi права. Автор вiтає партизанський рух в Албанiї. З розвитком поеми iдея свободи в нiй стає ведучою. З’являється надiя на свiтле майбутнє. У мову героя поет також вкладає власнi думки про боротьбу, якi надають у поемi нової iнтонацiї надiї i бадьоростi. Автор зображує красу природи тих країн, де побував герой. Та цi описи тiсно пов’язанi з основною темою. Велична краса природи протистоїть потворностi i убогостi сучасного суспiльного життя. Поет пише:
О, господи, какой здесь рай кругом!Как небо одарило край счастливый!Лишь человек рукою нечестивой

Рад портить все…

Байрон розмовляє iз своїм народом його нацiональною мовою, вiдмовляючись вiд умовностей i манiрностi “поетичної” мови класицистiв.
Першi пiснi “Паломництва Чайльд Гарольда” мали величезний успiх i стали широко вiдомi на батькiвщинi поета i за кордоном.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Автори подають широку передісторію села Піски ще з часів заселення Лівобережної України. « А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще невеликі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу… Огорожі — ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже».

Про часи найперших поселень мешканці села Піски вже й не пам’ятали. Ось і виникає питання, яке може бути поставлене як проблемне. Навіщо були потрібні авторам роману такі далекі екскурси в минуле, навіщо історія села Піски? Адже щоби показати моральну деградацію Чіпки — чи не досить було його історії у часовому відрізку одного цього життя? Але авторам для чогось потрібен був майже півторастолітній часовий зріз. Можна припустити, що тут дошукувалося витоків отих деформацій психіки й моралі, котрі давали потім такі потворства, як пияцтво, розбій, убивства тощо.

За давніх-давен село було вільним, козацьким. Ільницький зауважує, що останнім носієм того козацького духу серед персонажів роману виступає січовик Мирін Гудзь, нутро якого так і не змирилося з неволею та господарсько-хліборобським способом життя, хоча й «заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Гудзь поле орати та хліб пахати…».

Та не міг пережити він кріпаччини: «Як косою скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ».

З другої частини роману починається розвиток сюжетної лінії, зв’язаної з образами панів Польських, із закріпаченням піщан. Вилупок з тієї «голопузої шляхти», котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хлопством», що після занепаду Польщі Переметнулася під могутнє крило російського самодержавства — колишнього могутнього ворога, а тепер владики, — пан Польський «заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки дотерся до генерала… і до Пісок». У нових умовах «аристократом» міг стати будь-хто, бо в «Росії суспільне становище залежало від служби на державу, а не від походження чи родового маєтку». Ніхто із піщан не передчував, якою національною бідою окошиться на них те ляське вислужування перед москалями. Один Мирін задумувався над тими історичними змінами в Україні: «З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали як один чоловік… Навіщо?.. На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено? Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі!

Ну й носіть її, здорові, поки ще ціла… поки не здеруть… а навіщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… братове лихо — чуже лихо! Немає єдності — чорт має й волі!».

Не стало Січі, не стало волі на Україні. Втратило волю і село Піски. За «особливі заслуги» воно було подароване новоспеченому генералові із будівлями, землею і людьми. І почав генерал на волів перевиховувати, бо «знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш «ший!» —він шию підставив… А поки то він обходиться треба його силою неволити… Ще чуть зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла Москва на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити».

Москалі, поляки й жиди почали топтати національну гідність українців. Розділилося суспільство на національні кола: москалі — всьому голова, без їхньої доброї волі не можна й кроку ступити; ляхи — москальські підлабузники, господарі українських земель, запрягли українців у ярмо, жиди — прислужники ляхів, набудували шинків, почали споювати українських селян, гребти з них податки. І вся та братія господарює, багатіє, пролазить у владні структури, чваниться, вередує, зверхньо ставиться до українців. Всім їм добре на Україні, крім самих українців. Немає їм місця на рідній землі ніде, як тільки у ярмі чи соціальному, чи національному, чи культурному, чи політичному. Була б шия, а ярмо знайдеться. Приниження зазнають українці різних соціальних рангів. Так, генеральша не давала згоди на одруження своєї доньки із Саєнком, називала його хамом, обливанцем, Мазепою, лише за те, що він українець. Вона довіку не пробачила йому, що він насмілився зневажити «честь» її давнього роду, побравшись із її донькою, і не дала за нею посагу.

«Заверховодили пани польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані».

Поступово змінювалася психологія українських селян. «Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тілько по шинках киснути… коли не на панщині, то в корчмі. Іржа не одного вже купав і березині від запою… не помагає.

Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки біліють. Стали прокидатись де-де й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запирались, а тепер — і на засові страшно…».

Отож, селян заганяли у ярмо панщини, хлопців віддавали у москалі, дівчат брали у панські покої і плодили, байстрюків. Українців обертали на покірних, безмовних, робочих волів різними шляхами, але нерозривно із русифікацією.