Збільшити або зменшити шрифт тексту : Поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народився у січні 1961 року у Львові. У 1988 р. закінчив Московський літературний інститут ім. Горького. Автор збірок поезій «Вогнище на дощі» (1987), «“Тінь великого класика” та інші вірші» (1991), «Вірші останнього десятиліття» (2001), роману «Рівне/Ровно (Стіна)» (2002). Його поезії та драматургія були перекладені англійською, німецькою, французькою, польською, шведською, російською, білоруською та хорватською мовами. П’єси Ірванця ставилися на сценах Німеччини, Люксембурга, Казахстану. У Польщі була створена радіоп’єса «Recording», а у Кракові вийшла окрема книга його драматургії. Готується до виходу книга прози О. Ірванця «Очамимря».

Виростав у Рівному. Закінчив 8 класів Рівненської СШ № 18 (1976 р.), Дубенське педагогічне училище (1980 р.) та Московський Літературний інститут (1989 р.)

Окремі вірші перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами.

Підскарбій Бу-Ба-Бу.

З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом. Останнім часом працює в драматургії і прозі – роман «Рівне/Ровно» опубліковано в квітневому й травневому числах часопису «Кур`єр Кривбасу» 2001 року. Більші за обсягом добірки віршів друкувались у московських «Литературной учёбе» і «Дружбе народов», польских «Literatura na swiecie» (Варшава), «Akcent» (Люблін) , німецькій антології «Reich mir die steinerne Laute» Brodina Verlag, 1996 р. та пам`ятних «Вісімдесятниках», упорядкованих Ігорем Римаруком ( Видавництво КІУС, Едмонтон, 1990 р.). 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«О слів жорстока і солодка влада! Не опечись на їхньому вогні…» — застерігає Борис Олійник в одній зі своїх поезій. Насправді з давніх часів люди знали, яку велику владу має слово. Словом можна скалічити і зцілити, словом руйнують та створюють. Усе, що навколо нас, — так чи інакше Слово.

Але поетичним словом навряд чи можна обпектись, бо Слово, сказане поетом, як і мистецтво взагалі, має очищувальну та виховну силу, воно допомагає жити і творити, дає наснаги, натхнення та ентузіазму. Поезії Бориса Олійника прості, легкі та прозорі, частіше письменник звертається до простих життєвих образів і тем, ніж до філософствування, але його слова влучні і виважені, дбайливо дібрані і ніколи не є порожніми. Сам Борис Олійник говорить, що поетична творчість складається з поодиноких спалахів натхнення та безкінечної духовної роботи над собою.

Ти — весь у слові, як у сповиткові,

З колиски до калини при горбі…

І вже коли ти похитнувсь у слові,

Вважай, що похитнувся у собі.

Такого великого значення надає поет Слову. І за допомогою поетичних слів та образів, завжди зважаючи на силу сказаного слова, Борис Олійник створює свою лірику, багатогранну за темами та єдину за стилем, насичену фольклорними мотивами, зрозумілу та близьку читачеві.

Великого значення надає поет у своїй творчості темі спадкоємності поколінь. Часто у газетах чи критиці використовують поширений мовний штамп «поет вийшов з народу», «поет — виходець з народу»… Дізнавшись біографію Бориса Олійника, я теж хотів так написати, але вчасно схаменувся: так, Борис Олійник народився у селянській родині на Полтавщині, але він не є «вихідцем» з народу, бо нікуди він не виходив. Борис Олійник народився серед народу і залишився з ним на все життя, єдиним із народом, оспівуючи його просту життєву мудрість у своїх поезіях:

Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин:

І хто є син його по духу,

І хто — по духу! — сучий син.

У багатьох своїх поезіях Борис Олійник говорить про життя людини, про те, як слід жити, які принципи обрати собі за кредо. Поет наполягає на тому, що кожна людина повинна сповідувати активність та відповідальність у своєму житті, не ховатися в тінь, не жити за принципом «хати з краю», а служити певній ідеї і своєму народові, усьому людству. Найстрашніше, що може статися з людиною, на думку Бориса Олійника, — це духовне зубожіння, втрата мотивів для боротьби й втрата ідеалів:

Страшно безсило-малим

Чути себе перед смертю.

Але страшніше, коли

Ні за що вмерти.

Батько Бориса Олійника загинув на війні, хлопець ледь пам’ятав його, але від батька майбутньому поетові залишилось «загострене почуття обов’язку та залізне правило і право: не спекулювати на добробуті держави і людській співчутливості». Певну автобіографічність знаходимо у творах про війну.

Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів.

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть…

І доки є пам’ять в людей і живуть матері,

Допоти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.

Творчість Бориса Олійника надзвичайно різноманітна, але більшість його творів характеризується близькими до фольклорних образами та стилем, легкістю ритміки, утвердженням зв’язку поколінь та найкращого у людині, а найвище призначення істоти на землі, за Борисом Олійником, — бути корисним людям та творити добро.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Були руки і ноги в соняшника,

Було тіло — шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу

І в пазуху рвав гнилиці,

І купався коло млина,

І лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вуха воду, —

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск.

Воно їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі…

І застиг він на роки і на століття

У золотому німому захопленні: —

Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму,

Дядьку, хіба вам жалко?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

Коментар

У баладному, епічному дусі описує І. Драч соняшника як звичайного сільського хлопчиська з немудрими забавами й радощами. До пари йому й сонце — такий собі дядько в червоній сорочці, що їде на велосипеді. Для хлопчика — це розкіш, предмет захоплення й мрій. І раптом — несподівана паралель. Ліричний герой (він же автор) зізнається у своїй любові до поезії, яка кожному в якусь мить, рано чи пізно, відкривається дивом.

Поєднання звичайного і високого, персоніфікація, несподівана асоціація роблять сам цей вірш оригінальним, неповторним поетичним відкриттям. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Не дивуйся, що з весноюІнший світ настав:Полем, лісом і водоюТравень завладав!Глянь у поле: по колінаДосягла трава;Сонце, жито і яриниЯр’ю облива.Подивись на прозір річки,Як її вода,Ллючи хвилі невеличкі,Млоддю вигляда.Хлопчик стиха коло бродуТягне рогозу;Темна сила хиле в водуВільху і лозу.А ходім сюди зо мноюВ чорностволий ліс, —Він ще листвою густоюНе зовсім заріс.Тут тобі остання пташка,Жоден черв’ячок;На стволині черепашка,На траві жучок, —Скажуть всі вони: «З весноюІнший світ настав;Полем, лісом і водою

Травень завладав!»

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народилася письменниця 13 квітня 1906 року в сім’ї письменника і вчительки.

«Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — І’мя Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт «Дім трудолюбців», а потім організатором трудової школи».

Мабуть, Оксана Дмитрівна не могла не писати і не творити, адже поруч з родиною Іваненків мешкав знаменитий автор «Сліпого музиканта» Володимир Короленко. Зростала дівчинка гарним оповідачем і неабияким казкарем: у шість рочків вона засновує й редагує власний журнал «Гриб». Певно, з дитинства почалася й любов до Шевченка, яка згодом перетвориться на справу її життя: над романом «Тарасові шляхи» письменниця працювала понад двадцять років! І, звісно, від матері успадкувала педагогічний хист.

Навчалася в жіночій гімназії, а закінчувала радянську робітничу школу. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти і почала працювати вихователькою дитбудинку.

…Під час навчання в Харківському інституті народної освіти на факультеті соціального виховання Оксана Іваненко прочитала рецензію на повість Л. Сейфулліної «Правопорушники». І вмить згадала про доброго знайомого своєї матері Антона Макаренка, який завідував на той час колонією для неповнолітніх правопорушників під Полтавою. Негайно вирішила їхати туди на практику, а після закінчення в 1926 році інституту поїхала туди на роботу, прихопивши ще кількох однокурсників. До речі, у романі «Педагогічна поема» Макаренко вивів дівчину в образі Оксани Варської.

Оксана Іваненко закінчує аспірантуру науково-дослідного інституту педагогіки. Відвідує літературні вечори, знайомиться з письменниками Наталею Забілою, Олександром Копиленком, Іваном Сенченком, приятелює з відомим фізиком Ландау, який всіляко заохочував її до творчості.

Літературна творчість захопила її дуже рано. Перший твір — казка «Квіти» — було надруковано 1917 року в журналі полтавських гімназистів «Слово». Писала вірші та п’єски. Але початком свого творчого шляху Оксана Іваненко вважає 1925 рік, коли в журналі «Червоні квіти» було опубліковано оповідання «До царя». У 1928-31 роках навчалася в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту педагогіки і захистила роботу на звання наукового працівника з правом доцента. Після того деякий час працювала в Київській філії цього інституту, одночасно й у видавництві «Молодий більшовик». 1938 року перейшла на творчу роботу. В 1947-1951 роках редагувала дитячий журнал «Барвінок».

Оксана Іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Серед них: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок». (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Ці твори розкривають людське життя, допомагають пізнати красу рідної природи. У більших її творах — повістях і романах — розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Сюди належать повісті «Друкар книг небачених» (1947, про І. Федорова), «Богдан Хмельницький» (1954), романи «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини опубліковані 1939, про життя Тараса Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка). Неабиякий інтерес викликає роман про життя і творчість Т. Г. Шевченка, його горьовані шляхи від дитинства до смерті, написаний з любов’ю, знанням і майстерністю. Про те, як письменниця йшла до відтворення образу Великого Кобзаря, вона розповіла в нарисі «Мої Тарасові шляхи», вміщеному в книзі спогадів «Завжди в житті» (1985, відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1986).

Поява книжок Оксани Іваненко «Друкар книжок небачених», «Богдан Хмельницький», збірки «Води з кринички» (оповідання про Андерсена, Заньковецьку і Чехова, Пирогова і Гарібальді), роману «Марія» свідчили про зрослу майстерність письменниці, широту її історичних пошуків і прагнення поставити визначних діячів української історії у контекст світових подій. З особливою любов’ю виписала вона образ письменниці Марка Вовчка — «кроткого пророка и обличителя жестоких людей неситих» (за словами

Т. Г. Шевченка).

О. Д. Іваненко відома і як перекладачка. Вона переклала українською мовою роман А. Моруа «Тургенєв» (1977), збірку оповідей П. Бажова «Малахітова шкатулка» (1979), окремі твори В. Г. Короленка, Л. М. Толстого, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм та інших. її твори (роман «Марія» та інші) перекладено іноземними мови.

У 1986 році письменниця відвідала Полтавський педінститут, музеї Панаса Мирного і В. Короленка, виступала перед учнями і вчителями. Ця поїздка в рідну Полтаву освіжила душу письменниці. Оксана Дмитрівна залишила рідні місця в середині 20-х років і приїхала до Полтави, щоб дихнути повітрям свого дитинства і юності. На колишній Різницькій горі (тепер — вул. Василя Верховинця) вона знову побачила незруйновані батьківські будівлі і майже такий, як і був давно колись, краєвид із монастирем, що його малював Шевченко, і Ворсклою…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Багатьом віршам видатного українського поета Андрія Самійловича Малишка судилася щаслива доля: вони житимуть вічно, бо стали народними піснями.

Андрій Самійлович зростав із піснею, яку чув із маминих уст, на вулиці в рідному селі. І сам любив співати, змінюючи в піснях кінцівки, щоб всі вони були щасливими.

А першу власну пісню до кінофільму Олександра Довженка «Щорс» написав Малишко в тридцять шостому році, коли він був ще молодим літератором. Тоді прийшов до нього Довженко і сказав: «Мені потрібна пісня до фільму. Для Богунського полку. Пісня щорсовців, що йдуть у бій перемагати ворога. Це має бути героїчна пісня». Тричі змінював Малишко слова і врешті догодив Довженку, який любив молодого поета й іноді говорив: «Якби я не був самим собою, то хотів би бути тобою, Андрію».

Наприкінці сорокових років поет познайомився з композиторами Майборода-ми — Платоном та його братом Георгієм. А згодом товаришування поета й композиторів перейшло в справжнє побратимство на все життя.

Більшість пісень створюють композитори на вірші, а Малишко часто писав слова до вже написаної музики. Так була написана пісня «Ми підем, де трави похилі».

Але Малишко не тільки писав вірші до пісень, а й сам складав музику до віршів. Так під час війни народилися пісні «Хусточка червона», «Голубе мій, голубе», «Як на дальнім небосхилі», які облетіли всі фронти і стали улюбленими піснями бійців.

Цікава історія створення однієї з найвідоміших пісень Андрія Малишка — «Пісні про рушник». У 1958 році режисер М. Мишурін знімав фільм «Літа молодії». Там був епізод, де герої фільму — юнак і дівчина — їдуть на даху вагона у Київ вступати до театрального інституту. Хлопець розгортає рушник, у який мати загорнула в дорогу нехитру їжу, і пригощає дівчину. Режисер запропонував: «А що як ми дамо юнаку пісню про рушник». Платону Майбороді ця пропозиція сподобалася. Він подзвонив Малишку в санаторій, де той відпочивав, давши початок вірша. Наступного ранку поет по телефону продиктував вірш. Під час демонстрації фільму пісня блискавично облетіла країну, зачарувавши слухачів. Серпанком найніж-нішої любові й шанобливості огорнутий у вірші образ матері. Мати журиться, розлучаючись із сином, але вірить у його світлу долю. Ця віра втілена в образі вишитого рушника, що символізує життєву дорогу людини, материнське благословення:

І в дорогу далеку

Ти мене на зорі проводжала

І рушник вишиваний

На щастя, на долю дала.

Багато можна назвати пісень на слова Андрія Малишка. Серед них — «Київський вальс», «Білі каштани». І звичайно ж, незабутнє «Вчителько моя». Вона була присвячена улюбленій учительці Платона Майбороди Олені Павлівні Дзіваківсь-кій, з якою композитор спілкувався до останніх днів її життя.

Лебединою піснею Андрія Малишка стала пісня «Стежина» якою поет прощався з життям. Вірш «Стежина» він написав за 9 днів до смерті. Його останні думки були звернені до стежки, яка вела до батьківського дому:

Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серці скільки літ

Ота стежина в нашім краю,

Одним одна коло воріт.

Поет пішов із життя, але не з серця людського. Його ніжність, його світлий образ, поетичний голос навіки збереже в своїй пам’яті народ, співаючи пісні на вірші Андрія Малишка. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : На прикладі його творчості підтвердила свою істинність давня теза: справжній поет — з пожежею в серці.
Він не міг писати жодного слова без цієї пожежі, без клекоту крові в жилах, без вогненного перевтілення в образи чи в ідею свого задуму. Кожен раз по-новому сприймав Малишко радості і печалі людського життя, веселості і смуток природи, суперечливості нашого віку:

Чи ти не став розщепленим, як атом,

Недовірком, схизматом чи прелатом.
Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино
наша, ягодо з любові!
У нього було багато літературних вчителів. Але якщо, говорити про глибинний зв’язок поезії Малишка з певним постійним центром впливу, який посилає життєві імпульси і принаджує, як зоря, то це спорідненість іа геніальним словом Кобзаря.
Мати стала його першим людським ідеалом. Малищко любив свою матір, а в ній — своє походження, свій рід, свій дар, свою долю, свою Батьківщину. І ця любов була найголовнішим джерелом його натхнення, була суттю його мислення, сенсом його життя:

Тебе, маленьку, сивувату, дано

навіки в серці пронести.

Сила його слова, справжній гуманізм лірики — в природності, в чистосердечному довір’ї до людини, в безмежній відданості їй. Мабуть, тільки значна, небуденна особистість може дозволити собі розкіш розмовляти з людьми своїм чистим, природним голосом, голосом правди, пристрасті, чистої, непідробної любові. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Зруйновані розбиті сім’ї. Покинуті жінки, занедбані діти і чоловіки, – без цілі та сенсу у житті. Така картина, на жаль, стала реальністю українського життя. Між тим, існує вихід. Його треба вміти і хотіти знайти.Щоб ми робили, якби не мали підтримки рідних? Якби не мали місця на землі, куди могли б прийти в будь-який час і пригорнутись до найріднішої в світі людини? Ми б просто втратили себе. Людина, яка не має в душі любові — бідна.

Народна мудрість говорить, що справжнє багатство в сім’ї приходить тільки через любов. Я переконаний(-на), що йдеться передусім про багатство не матеріальне — про щастя порозуміння, взаємної підтримки тощо.Пригадаймо Лукаша з «Лісової пісні» Лесі Українки. Він послухався матері й відмовився від кохання, віддавши перевагу багатству. І що натомість — тільки втрати, навіть самого себе… 

А ось прикладом сім’ї, де владарює любов, для мене стали Сірки з роману Івана Багряного «Тигролови». Які вони всі дружні, як добре розуміють одне одного! Так, тут можуть і покепкувати, але ніколи нікого не скривдять, не образять. Спершу я здивувалася: як можна було спокійно прийняти в свою господу чужу людину, знайдену посеред тайги? А потім зрозуміла: для Сірків не було чужих, їхня любов розповсюджу ішлася на всіх, окрім нелюдів, звичайно. 

Моя матуся й старша сестричка Оксана дуже схожі на матір і І Іаталку Сірків. Вони так само обдаровують приязню всіх гостей, а домашні просто купаються в їхній любові. Я, чуючи оповіді деяких однокласників про сварки в їхніх родинах, радію тому, що всі мої рідні плекають атмосферу тепла в домі. Наш татко навіть із відряджень намагається повернутися якомога раніше. До речі, виходила моя мама заміж за бідного студента усупереч бажанню своїх батьків, які хотіли бачити коло неї заможного чоловіка. Та сила любові татка згодом примирила дідуся й бабусю з вибором доньки, тим паче, що вони стали частими жаданими гостями в нашій дружній сім’ї, де, між іншим, є й достаток. 

Я ж намагаюся перейняти від батьків мистецтво вибудовувати взаємини, бо дуже хочу мати власну щасливу сім’ю в ошатній оселі. 

Шкільні твори за творчістю А.М.

Біографія

Андрій Малишко — поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті — Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, — постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні.

Звичайно, кожна людина, поет тим більше, формує себе сама. Та все ж і життя, особливо дитинство, де закладаються перші й найміцніші підвалини любові, духу, характеру людини, де батько з матір’ю, перші друзі, теж важить так багато в долі людській.

Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати в невеликому селищі Обухові неподалік Києва, де народився 14 листопада 1912 року, виніс він найперш незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисці із лози, Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити». У тій хатині почув він уперше і думи Шевченкові…

Жилося родині Самійла Малишка не розкішне. Землі було дві десятини, а сім’я чималенька — тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант музики.

Підрісши, пішов у семирічку, потім навчався в медичному технікумі. Та кликали його інші мрії, жив у юнаковій душі потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Тож і привів він Малишка на літературний факультет Київського інституту народної освіти (тепер — Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під своє могутнє крило Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію.

По закінченні ІНО деякий час молодий учитель викладає літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працює в газеті «Радянське слово». У 1934 — 1935рр. служить у армії, а потім переходить на творчу роботу.

Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поетова, Ївга Базилиха, як її звали «по-вулишному», чудово співала. Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959р.) згадував, що її пісні врізалися в пам’ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуле серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює… І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака — поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку.

А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита… Але батько, а був він людиною крутою, не вподобав синового захоплення.

Та жага віршувати, творити не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» (тепер — «Дніпро»). А потім з’являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба» (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчого зростання.

Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творів Малишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам’ять народу. Постають із рядків циклу «Запорожці» славетні прадіди наші, які кров’ю своєю боронили рідний край від ворогів.

Та це була тільки прелюдія. Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки війни проти фашистських нападників. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з’явились «Україна в огні» О. Довженка, «Слово про рідну матір» та «Жага» М. Рильського, «Любіть Україну» В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни — «Україно моя».

Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію «Червоновишневі зорі віщують погожий схід…», де інтимне «ти може, мене й забула: не бачила стільки літ…» — тісно переплелося із суворо-солдатським: «Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач». Сином України, сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір’ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: «До бою вставайте», «Понад пожари», «Україно моя!», «Битва»… І цикл «Україно моя» — чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов’ю до рідної землі могутніх творів його побратимів-поетів. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі візії майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили ніжності й любові:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962р. писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя».

Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше — «Батьківщино моя». Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки «Україно моя», вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися — а де ж тут «великий, єдиний»? І замість «Україно моя» з’явилось «Україно Радянська» або й просто — «Батьківщино». Поет змушений був дописати строфу про «синів Росії», з якими поряд стояли українці… А ще пізніше зазвучали й звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Хоча поет з пошаною й любов’ю ставився до всіх націй, включаючи й російську. Досить пригадати його поему «Прометей», де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір’ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників.

По війні поет інтенсивно працює, виходять — як відгомін війни — збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних «гвинтиків», а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України.

У збірці «Віщий голос» (1961р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик «добре вигострить сокиру», а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:

Тож стільки треба таїть любові

В своїй недолі, в солдатській скруті,

І так затятись на віщім слові,

Щоб з нього тліли й кайдани куті.

З роками голос Андрія Малишка міцнів, наливався силою. Поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи «Дорогою під яворами», як назвав він збірку (1964р.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов’язану з нею «Руту» (1966р.).

У циклах «Пісня дороги», «Пісня яворів», «Сонети обухівської дороги» поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді «Сонетів обухівської дороги» це видно вже з їх назв: «Я з тих країв, де сині оболоні…», «Я з тих країв, де за Дніпром кургани…», «І ти з такого ж поля» та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: «Пісня Тараса Шевченка», «Пісня Максима Рильського», такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щире й тепле «Пісня Олександра Довженка», близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. Та й у вірші «Рядок про Довженка» (зб. «Прозорість», 1962) у небагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, і його страдницький життєвий шлях.

Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок — «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970), яка вийшла вже після смерті поета. Пристрасний лірик дещо поступається поетові-мислителеві, поетові-філософу, хоч лірична амплітуда віршів не спадає. Частіше трапляються характерні назви віршів: «Роздум», «Медитація», «Дума», «Пам’ять».

Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується першопричин, витоків усього, що діється у світі. У циклі віршів про складний, насичений болями, злочинами, війнами двадцятий вік поет-гуманіст із надією вдивляється в те, як він, цей жорстокий вік, «гойдає мільйони колисок, Щоб дітей не збудити», закликає його прийти в світ орачем, а не будувати «тюрем за гратами».

Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам’яті народу. Ряд поезій на цю тему — «В завійну ніч з незвіданих доріг…», «Приходять предки, добрі і нехитрі…» — здаються написаними у наші дні — настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет свій, наш обов’язок перед далекими пращурами, котрих непокоїть, якими ми стали.

— Чи ти не став розщепленим, як атом,

Недовірком, схизматом чи прелатом,

Ярижкою нікчемним, псом на влові?

Дитино наша, ягодо з любові!

Поет почуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим, — чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих… «А вже найбільше, чуєте ви, мамо, Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга за перше рідне слово…» — признається поет. Оцей мотив боргу, обов’язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить у поезії останніх літ. Про це чудесна медитація — вірш «Роздум» («Чи встигну я цей камінь обтесати»). Уже десь на останньому прузі замислився митець: а чи віддав я всі борги, «чи встигну я цей камінь обтесати?», бо «поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати…» А з каменя витесує він Людину — наче Бог творить Всесвіт. І ось «уже на камені засяли очі і налились блакиттю», вже «уста людські жагою затремтіли і ожили…» Та все одне — це ще мертвий камінь. Як же вдихнути в нього душу, життя? «Витесати слово хоч єдине і вкласти в очі, в губи кам’яні», — ось чого домагається поет. Без мови все мертве. Без мови немає життя.

Тож і любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов’ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», яким відкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», її нічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вона насамперед — «діло совісне».

Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…», «Я забув, що й плачуть з поцілунку…» Кохання — немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш і віриш:

Крикну: прийди! — і прийдеш неминуче,

Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно «Рідна мати моя…» Це — гідний пам’ятник Матері вкраїнській, який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов’язано все — від народження до останнього шляху. Хто буде судженим дівчині? «— А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане». Рушниками перев’язували молодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу — чи то добру, а чи й лиху, воєнну, — то ніс із собою материне благословення — рушник вишиваний… І нарешті — «рушниками, що надбала, спусти мене в яму». І червоніє він на хресті над могилою… От тому й говорить поет, що на ньому оживає «все, знайоме до болю», все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча б російською: «Песня о полотенце…» Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір.

У більшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, живе краса природи, краса людини праці. Ось «Вогник». Ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, а головне — батько й мати, «ота, що на світі одна». Як багато говорить ця пісня вдячному серцю. Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували — та й зараз супроводжують — молодість цілих поколінь. «Ми підем, де трави похилі…», «Київський вальс», «Запливай же, роженько весела», «Пісня про Київ» («Білі каштани»), «Цвітуть осінні тихі небеса» (чудову музику до якої написав О. Білаш)… Зворушливою піснею «Вчителько моя» А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу.

У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю…»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Добу, в якій жив і творив один із визначних діячів-культорологів на Закарпатті Олександр Духнович, дослідники називали церковнослов’янськоруською. Одні письменники виступали з вимаганнями вживати в літературі церковнослов’янську мову, другі, як і О. Духнович, обстоювали „руську”, треті обороняли народну мову. О. Духнович виступав за релігійну і народну єдність, показав приклад змагання підкарпатських русинів до культурно-просвітньої та релігійної єдності з галичанами.Духнович Олександр Васильович народився 24 квітня 1803 р. В с. Тополя в сім’ї священника. Письменник згадував, що по смерті батька дід розкрив йому таємницю їхнього роду: нібито один з предків був Черкаським князем, служив Петрові І, але, будучи замішаним у якійсь ворохобі проти царя, змушений був тікати. Таким чином і опинився в с. Тополя, там назвався Духновичем, став дякувати, згодом висвятився в Мукачеві на священника. Наскільки ця версія правдоподібна, сьогодні важко сказати. У новіші часи історією роду Духновичів займався вчений Іван Панькевич, який розшукав чимало документів про те, що рід Духновичів проявляє себе на Закарпатті в середині XVIII ст.Мати Марія теж походила із священницької родини Герберіїв. Зрозуміло, що сімейний мікроклімат сприяв, за спогадом О. Духновича, вихованню „в руському національному дусі”. Згодом вихованням хлопця займався дядько Герберій, священик в Старині, а потім – дід, Іван Герберій, священик у Клокочові.По закінченні сільської школи (1813) навчався в Ужгородській нормальній школі, гімназії. Після раптової смерті батька в сім’ї залишилося шестеро дітей, і Олександр, що був другим сином, хоч і мріяв „присвятити себе студіям землемірства”, був змушений послухатися матері й зайнятися богословськими студіями. Після філософських студій в Кошіцях та богословської семінарії в Ужгороді О. Духновича посвячено по целібату (неодруженим) у священики. Призначили його архіваріусом єпархіальної канцелярії в Пряшеві. Тут юнак жив у матеріальній скруті, і доведений майже до відчаю, наприкінці жовтня 1830 р. Подався до Ужгорода. Місцевий єпископ, котрий знав молодого Духновича ще з семінарії, радо привітав скитальця й призначив його священиком Мукачевської єпархії. Але пряшівський єпископ не давав згоди на звільнення, і О. Духнович фактично зостався без шматка хліба. Допоміг йому віцежупан Ужгородської жупи Степан Петровай: він найняв Духновича для навчання свого семирічного сина. В помешканні С. Петровая Духнович мав заробіток і харч протягом 1830- 1833 рр. Потім пряшівський єпископ Таркович змусив О. Духновича повернутися на старе місце под загрозою позбавлення сану священника. Через якийсь час його переводять до Біловежі, де він замешкав чотири роки, займаючись крім основної роботи вивченням ботаніки, городництвом.23 квітня 1838 р. новопризначений єпископ Василь Попович запросив О. Духновича на посаду нотаріуса консисторії. Саме тут він опрацьовує численні архіви й багаті бібліотеки, збагачуючись знаннями. У січні 1844 р. його іменовано каноніком у Пряшеві, куди він переїжджає на постійне помешкання. Тут Духнович розгортає педагогічну культурно-освітню, літературно-видавничу діяльність. Цікавився станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців., видавав літературні альманахи, народні календарі, збирав предметі для майбутнього народнього музею, викладав російську мову, допомагав бідним студентам у навчанні. Був О. Духнович і депутатом до крайового сейму у Братиславі.Революційні події 1848 -1849 рр. В Угорщині О. Духнович не сприйняв і не підтримав. Обстоював рівність і рівноправність усіх народів. 27 квітня 1848 р. „розлючені мадяри вхопили” Духновича як „якогось розбійника”; після 8-денного утримання в Кошиці його відпустили.

Помер Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві, де й похований.