Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Роман Іванович Іваничук народився 27 травня 1929 в селі Трач (тепер Косівського району Івано-Франківської області України) в сім’ї учителя. Вдома у батька була велика бібліотека, тому з дитинства Роман багато читав.
Навчався у початковій школі в с. Трач, від 1942 року в Коломийській гімназії, перетвореній у Коломийську СШ № 1, яку закінчив у 1947 р. На бажання батька вступив на геологічний факультет Львівського університету, але покинув, оскільки прагнув здобути філологічну освіту. 1 рік пропрацював учителем початкової школи в с. Трач. У 1948 р. знову вступив до Львівського університету на українську філологію, але через те, що не хотів йти до комсомолу і на свята ходив у вишиванці, на нього був написаний донос і в 1949 р. Романа Іваничука виключили з університету за «антирадянську діяльність». Відслужив 3 роки в армії (в Азербайджані) і в 1953 р. поновився у Львівському університеті, який закінчив у 1957 році. Поїхав працювати учителем української мови і літератури у с. Щирець Львівської області. Там продовжив писати, вступив до Спілки письменників УРСР. В літературі вважав своїми учителями Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського та Ірину Вільде, також у ранній період творчості перебував під великим впливом творів Івана Керницького.

У 1958 р. вийшла друком перша збірка новел «Прут несе кригу», яка принела йому визнання.

У 1961 році переїхав до Львова, від 1963 працював у редактором відділу прози журналу «Жовтень» (від 1990 р. — «Дзвін»).

У 1968 р. вийшов друком роман «Мальви» на історичну тематику з часів Хмельниччини. За нього Іваничука жорстко критикувала компартійна влада, хотіли звільнити з журналу, проте роман здобув широкий резонанс.
Тему наступного роману «Черлене вино» — про оборону Олеського замку від польських загарбників у 1431—1432 роках в ході так званих «Воєн Свидригайла» — підказав відомий літературознавець Григорій Нудьга. Роман вийшов друком у 1977 році. Тут чи не вперше в українській літературі змальовано побут середньовічного Львова. За ним з’явився роман «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), який змальовує картини міського життя кінця XVI — початку XVII ст. у Львові. Обидва стали популярними. У третьому «львівському романі» «Вода з каменю» (1982) йдеться про Львів початку ХІХ ст. і юність Маркіяна Шашкевича. Наступний роман «Четвертий вимір» (1984) про одного з учасників Кирило-Мефодіївського братства Миколу Гулака вважають вершинним твором автора.

У період Перебудови бере активну участь у національно-визвольному русі. У червні 1988 року погодився очолити львівську філію Товариства рідної мови. Навесні 1990 року обраний народним депутатом УРСР, брав участь у підготовці і проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Василь Шевчук 
(1932 р. нар.) 
  
      Шевчук Василь Андрійович народився 30 квітня 1932 року в селі Бараші Ємільчинського району Житомирської області в сім’ї селянина. 
      Закінчивши середню школу, 1950 року вступає на відділення української мови й літератури філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1955 року працював у редакції журналу «Піонерія», на кіностудії ім. О. П. Довженка, в редакціях газети «Літературна Україна» та «Романів і повістей» видавництва «Дніпро». 
      У 1951 році в «Альманасі молодих» надрукував перші ліричні поезії. Тоді ж у журналі «Барвінок» — кілька дитячих віршів, що започаткували збірку «У труді зростаємо», яка вийшла 1953 року. Згодом з’явились друком поетичні книжки для дітей «Гілка яблуні» (1955), «Довгоногі косарі» (1959), «На зеленому роздоллі» (1968), науково-популярний нарис «Синочок сонця» (1960), повість «Горобиної ночі» (1960), збірка оповідань «Як Андрійко біди позбувся» (1965). 
      У 1958 році виходить у світ збірка лірики В. Шевчука «Ходімо весну зустрічать!». Потім повісті «Зелений шум» (1963), «Вітрила» (1964), «Трублять лебеді над Славутичем» (1967). 
      Етапною книгою для В. Шевчука став роман про Григорія Сковороду «Предтеча», який з’явився першим виданням 1969 року під назвою «Григорій Сковорода». Потім було ще три видання, з них одне російською мовою. Роман мав широкий розголос серед критики й читацької громадськості, й, можливо, це надихнуло автора на цілу серію історичних та історико-біографічних творів. Так, він пише і 1972 року видає роман «Побратими, або Пригоди двох запорожців на суходолі, в морі та під водою». 1980 року виходить роман-дослідження В. Шевчука «Велесич», в якому подано нову концепцію прочитання перлини давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Одночасно В. Шевчук робить віршований переспів пам’ятки, що 1982 року з’являється окремою книжкою і стає в ряд кращих поетичних інтерпретацій «Слова». 
      Історичну серію продовжує і коротка трилогія «Під вічним небом» (1985), до якої входять психологічні і водночас документально вивірені твори про Сократа, молодого Г. Сковороду та Ганді. 
      Після сучасного роману «Злам» (1982), в якому висвітлено зсередини, психологічно, труди та дні творчої інтелігенції, В. Шевчук повертається до історичної теми і пише та видає дилогію про Т. Г. Шевченка «Син волі» (1984) й «Tеpнoвий світ» (1986). Власне, вона була почата ще двадцять років тому повістю про дитинство Кобзаря «Вітрила» й продовжена у певній мірі романом «Фенікс» (1988). У цих творах розповідається про весь життєвий шлях Тараса Григоровича Шевченка. 
      У дилогії, що нині має назву «Син волі», події подано через сприймання великого Кобзаря. Читаючи, ми ніби стаємо свідками його не тільки зовнішнього, а й внутрішнього, духовного життя. Цьому сприяє і побудова твору — асоціативна, із ретроспекціями. 
      Ще 1982 року В. Шевчук опублікував у журналі «Дніпро» драматичну поему «У затінку біля Хрещатика», а в «Літературній Україні» уривок із драматичної поеми «Князь Кий». Ці та інші поетичні драми вийшли окремою книжкою «Русь первоцвітна». 
      В. Шевчук — лауреат премії ім. Андрія Головка за 1986p. 
        

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка Павло Загребельний є неперевершеним романістом. Його твори різні за тематикою, він пише як про давнє життя наших предків, так і про теперішні проблеми буття. Вони здобули всесвітню славу, викликали великий інтерес, захопили багатомільйонного читача. Особливої популярності набула історична проза романіста. Неперевершеними за своїм змістом, багатоплановістю, образністю є твори «Диво», «Смерть у Києві», «Роксолана», «Євпраксія», «Первоміст».Декілька творів присвячено Київській Русі. Автор показує могутність цієї держави, велич і талановитість її народу. Перед нами постає трудова Русь, красень Київ, дух державності, бачимо стосунки Візантії з могутньою країною.Роман «Диво» розкриває діяння Ярослава Мудрого, створення Софії Київської.У творі «Смерть у Києві» постає інший герой — Юрій Долгорукий, який служить державі, бореться за єдність нашої землі. Він розсудливий і доброчинний, хоча не завжди об’єктивний у діях. Долгорукий прагне жити в мирі з половцями: «Не проливши кров іду, бо міг би пролити її ще взимку, зустріти Ізяслава на Волзі, відрізати на пень усю його дружину. Але навіщо?.. Треба, щоб у цілій землі був один-єдиний господар і не мав він супротивників, а всі людове щоб були заодно. …Бо живуть на нашій землі, вже їх нікуди не подінеш, раз прийшли сюди ці люди. Окрім того, хочу відвернути їх від набігів та грабувань, привчити до нашого способу життя».Третій роман «Первоміст» подає нам ідею єдності Русі, але дія відбувається не в Києві, а за містом, де збудований перший дерев’яний міст — це символ талановитого народу-будівника: «А Первоміст, хоч і спалився в той віддалений і тяжкий день, але не міг зникнути в нашій пам’яті. Він став набутком часу, він увійшов у час, який не зникає, не має кінця… Отож, навіть спалений, Первоміст не міг вважатися знищенням остаточно, він існував і далі серед сотен і тисяч мостів майбутніх, які мали бути спалені, зруйновані, понищені, а чи й уцілілі, але володів перевагою над ними, бо ж був Перший!»Четвертою книгою із серії про Київську Русь є «Євпраксія», в якій розповідається про внучку Ярослава Мудрого. Це жінка з багатостраждальною долею, бо, ставши дружиною німецького імператора, вона терпіла приниження і страждання далеко від рідної землі. Тому, як пише сам П. Загребельний, «Диво» — це доля державної ідеї, «Первоміст» — доля народної споруди, «Євпраксія» — роман про долю людини. Така ж доля людська, що простежується на прикладі жінки, змальована в історичному романі «Роксолана». Українській дівчині Насті Лісовській судилося стати султаншею. Вона протягом сорока років своїм розумом і діяннями «потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу».

Як бачимо автор здійснює неперевершені художні дослідження народних доль.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Олег Йосипович Зуєвський народився 16 лютого 1920 року в містечку Хомутець на Полтавщині. Перші поетичні спроби з’явилися у газеті “Юний ленінець”, альманасі КІЖу та “Літературному журналі”. Під час окупації працював у редакції “Миргородських вістей”, де публікував свої вірші, оповідання, статті, пізніше друкувався у празькому часописі “Пробоєм”. Після війни Зуєвський опинився у таборі для переміщених осіб у Ауґсбургу, де продовжував свої літературні студії в таборній періодиці “Наше життя”, “Нове лицарство”, “Світання”, “Арка”. Року 1947 у Мюнхені вийшла перша збірка поезій О. Зуєвського “Золоті ворота”, яку вітала літературна критика в особі чільних її представників у діаспорі – Юрія Шевельова, викладача О. Зуєвського по КІЖу та Володимира Державина. У 1949 році О. Зуєвський з дружиною змушений був переїхати до США. Як і більшість творчої інтелігенції, яка мала бажання отримати вищу освіту, мав заробляти на неї важкою фізичною працею, а ввечері слухати лекції в Пенсільванському університеті. Тому друга поетична збірка О. Зуєвського “Під знаком Фенікса” з’явилась лише за одинадцять років, у тому ж мюнхенському видавництві “На горі”. Здобувши ступінь доктора “філософії”, О. Зуєвський викладав російську мову і літературу в університетах США Фордгамському та Ратгерському. З 1966 року – він професор славістики Альбертського університету, де пропрацював понад 25 років. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Родом із села Вислобоків на Львівщині. Студії зі слов’янської філології завершив (1895) у Львівському і Віденському (докторат у В. Яґіча) університетах, пед. іспит склав у Чернівецькому університеті (1898). 1898 — 1934 учителював, спочатку в держ. гімназіях Перемишля, Бродів і (з 1907) Львова. 1921 не присягнув на вірність поль. державі й став дир. приватної жін. гімназії СС. Василіянок у Львові (1921 — 34). 1914 Щ. був обраний дійсний член НТШ і 1915 — 23 був його гол., брав активну участь у боротьбі за укр. університет, а після неуспіху став ініціатором і першим ректором Львівського Таємного Унту (1921 — 23).

 1930 у зв’язку з процесом СВУ і дальшими репресіями на Україні, зрікся гідности дійсний член ВУАН, якою його наділено 1929 (відновлений дійсний член УАН після больш. окупації Галичини 1939). Останні pp. життя працював дир. Львівської Бібліотеки АН УРСР і проф. Львівського Університету. Помер у Львові.

У літ., наук., гром. і публіцистичне життя Львова і Відня Щ. впровадив І. Франко, під впливом якого він залишився до 1896/ Щ. виступав в австр., поль., чес. і зах.-укр. пресі зі ст., поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співред. газ. «Буковина» в Чернівцях, ред. журн. «Молода Муза» (1906), «Світ» і тижневика «Неділя» (1912). З політ. ст. виступав на стор. «Діла». Літературознавча праця Щ. тематично різноманітна: від староукр. літератури («Слово Данила Заточника», 1896), до літератури 19 ст., зокрема праці про Т. Шевченка, М. Шашкевича, П, Куліша, І. Котляревського, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Самійленка, Г. Квітку-Основ’яненка та ін. («Літ. начерки», 1913). Збірка поезій»Lux in tenebris» (1895), «Мої листи» (1898), «Раз до мене молодість прийшла», «На трембіті» (1904), «Іст. пісні» (1907), «Вибір пісень» (1909), поема «В суздальській тюрмі» (1916). 1900 і 1905 Щ. видав віршований молитовник «Із глибини воззвах» і 1902 поему «Зарваниця», що були зразком укр. рел. поезії. Крім того, Щ. багато перекладав: з стародавніх поетів (Горацій), франц. («Пісня про Роланда»), нім. (Гайне, Ґете), поль. (А. Міцкевіч, Ю. Словацький, М. Конопніцька, А. Асник, Я. Каспровіч, К. Тетмаер), рос., білор. та ін. Багато уваги Щ. присвятив питанням українсько-польських відносин, зокрема літ. (студія «Шевченко і поляки», 1917; «Основи Шевченкових зв’язків з поляками», 1917; «Коліївщина в поль. літературі до 1841», 1910). Праці Щ. друкувалися переважно у ЗНТШ. Посмертні вид. творів Щ.; «Поезії» (Л. 1957 і 1962), «Вибрані праці з іст. літератури» (К. 1963). Йому належить найкращий до 1914 віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою (1907).

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У творчості Бориса Олійника є ряд наскрізних образів, серед яких особливо виділяється чистотою і різноманітністю образ крила:

Бо доля, певне, у гуморі була,

Коли у посаг нам давала землю й воду

І голубого неба два крила.

(«Мій борг»)

Я з останнього морозу

від крила твого воскресну

як не лебедем, хоч сивим журавлем.

(«Повернися»)

Журавлиним крилом ласкаво

Повела: «Не сумуй, відболить».

(«Романтичне інтермеццо»)

Образ крила виражає, серед інших художніх засобів, морально-етичні погляди поета. Про совість як одну з найважливіших якостей людського в людині роздумує поет Борис Олійник у поемі «Крило».

Коли потягнулися у вирій журавлі, бо «доганяв листопад за селом», один із них, як сирота, гірко плакав, бо в нього було перебите крило й він не міг летіти з усіма. Цього бідолаху побачив хлопчина, взяв його, як дитину, на руки і приніс додому. Не тільки хлопець, а й уся його сім’я турбувалася про птаха: «мати вишила журавку сорочку, батько кеди з крамниці приніс».

Крило швидко загоїлось, а коли відгула зима, журавель, вийшовши з хати, злетів і — зник. Хлопчик дуже журився за птахом. І якою ж була його радість, коли одного вересневого ранку до них «повен двір прибуло журавлів». Серед них — урятований хлопчиком журавель, який пообіцяв прилітати до нього щовесни, бо до свого рятівника він «крилом приріс».

Ішли роки. Хлопчик і журавель росли, як близнюки. Птах розповідав хлопцеві про далекі краї, де він бував, про такі дива, які й пером журавлиним не описати. А ще журавель навчив хлопчика літати. Увечері, «коли село хилилося до сну», вони літали над селом. Під крила їм ховалися зорі — і так хороше було їм обом.

Хлопчик виріс, став юнаком. І одного разу до журавля він прийшов не сам, а з дівчиною. Журавель прийняв їх обох, сказавши дівчині, що вона щаслива, бо вибрала собі гідну пару. І тепер утрьох їм було так хороше у світі й так високо літалось.

Поруч із юнаком жив «сусіда-завидюх». Він був страшний і в нього не було дітей, а сад його, «задушений глухим парканом», здаля обминали солов’ї. Де він ступав — там вже не росла трава. Його страх як не любили собаки, тому він завжди ходив з дебелим ціпком. Якось опівночі, несучи щось крадене, зустрів на луках журавля, який довірливо йшов до чоловіка, бо звик вірити людині. Люто зблиснули чоловічі очі, зловісно свиснув ціпок — пташиний зойк злетів і… обірвавсь.

Юнак весело прямував луками на зустріч «із своїм цибатим братом». Побачивши мертвого журавля й поруч ціпок, він все зрозумів. Із горя юнак посивів, постарів, перетворився на старезного діда. Він тепер щоночі приходить до сусіда як докір совісті за вчинене ним зло:

Незрима сила прижимала двері,

І на порозі виростав юнак

З обличчям сірим, як сира земля.

Сивіший від туману.

А з плеча

Замість правиці

важко опадало

Крило.

Крило в людини — символ її здатності до високих духовних поривань. Перебите крило означає не тільки фізичний, а й духовний біль. Людина без крила — це людина без мрії, без неба.

Убивши довірливого птаха, сусіда вчинив страшний злочин, бо давно втратив совість, а може, в нього її ніколи й не було. Убивши птаха, він убив найсвятіше — небо, І тепер його чекає довічна кара — кара страхом. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : I знов обвугленими сiрниками
на сiрих мурах сiрi днi значу,
i без кiнця топчу тюремний камiнь,
i туги напиваюсь досхочу.

Напившись запрягаю конi в шори

i доганяю молодi лiта,
лечу в далекi голубi простори,
де розцвiтала юнiсть золота.

— Вернiтеся, благаю, хоч у гостi!

— Не веремось, — гукнули з даленi.
Я на калиновiм заплакав мостi
i знов побачив мури цi сумнi,

i клаптик неба, розп’ятий на ґратах,

i нездрiманне око у «вовчку»:
Нi, нi, на вороних уже не грати:
я — в кам’янiм, у кам’янiм мiшку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олена Журлива народилася 24 червня 1898 року в м. Сміла на Черкащині в багатодітній сім’ї сільського вчителя.

Закінчивши початкову школу, екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет (за конкурсом атестатів) Вищих жіночих курсів у Києві, який закінчила 1922 року.

Відтак вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда.

1914 року майбутня поетеса була заарештована царською поліцією за участь у демонстрації в день відзначення пам’яті Т. Г. Шевченка.

Природа щедро обдарувала Олену Журливу: в молодості вона чудово співала й гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. А в театральний сезон 1929-1930 рр. її було запрошено до столичної Харківської опери. •

Та все ж основним її покликанням була поезія. Віршувати почала рано; перший вірш «Чогось нема, чого — не знаю» побачив світ у «Рідному краї», коли юній поетесі минуло лише 11 років, а перша збірка поезій «Металом горно» вийшла у 1926 році. Вона друкує свої поезії в різних антологіях, підручниках, журналах «Глобус», «Червоні квіти», «Червоний шлях», «Більшовик», «Кадри» тощо. На тексти поетеси композитори П. Козицький і В. Косенко створюють пісні.

1930 року побачила світ друга книжка віршів — «Багряний світ». У ній поетеса зірко вдивляється в нове життя республіки і свою радість втілює у пристрасні рядки: «В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг…» Та невдовзі їй довелося гірко розчаруватися. Приголомшливі сфальшовані судові процеси над вигаданими «ворогами народу» із СВУ, самогубство Хвильового і Скрипника, масові арешти творчої інтелігенції вселяють у серце поетеси тривожні передчуття і не спонукають до творчості. Ті гіркі передчуття виявилися небезпідставними: Олену Журливу було заарештовано 1938 року в Москві. Кілька місяців тривало слідство, 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки.

27 лютого 1957 року в зв’язку з реабілітацією президія правління СПУ поновила Олену Журливу в лавах Спілки письменників з 1934 року і сприяла , виданню збірки її вибраних поезій. Згодом вийшли ще кілька книжок її віршів: «Земля в цвіту», «Червоне листя», «Хто знає, як рік минає», «Голуби». «Ой літечко, літо», «У нашої Наталі», «На зеленому городі». Більшість із них укладені з давно написаних поезій.

Із концтаборів поетеса повернулася з украй підірваним здоров’ям і останнє десятиліття була прикута до ліжка тяжкою недугою.

Померла Олена Журлива 10 червня 1971 року в Кіровограді.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : ІЯ п’ю прив’ялу тишу саду,як стигне пізній холодок,і слухаю Шехерезаду,що знала тисячу казок.До мене простягла долоні:«Я жду давно тебе — прийди!»А на блакитній оболонізринає срібний молодик.За садом царина і поле.Гей, скільки йде туди стежок!Не переслухаю ніколиШехерезадиних казок!ІІСтогнала ніч. Вже гострі глиціпроколювали більма дня,і синьо-золоті грімницідражнили відгульня-коня.Розбурхалася хмар армада —а ти, опалена, в огні,ти, вся любов і вічна зрада,летіла охляп на коні.Під копитом тріщали ребра,впинались очі в образи —а ти розпліскувала цебрапередсвітанної грози.Із бур, о молода гонице,ти пролила своє дання —і світом гомін і стрілицідзвінкокопитного коня.ІІІПомережав вечір кучерявийльодяними ґратами вікно.Жовтожарні там горять заграви,голубе кипить вино.А за ґратами останню мичкудопрядає скалоокий день.Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,чую голос вітряних пісень.Доки ти манитимеш з надземних,зачарованих тобою берегів?Я не хочу потороч таємнихІ важких морочних снів.Проведи мене в простори сніговії,де метелиця розгониста ґуляі смерком дрімає й леденієнад пухнатими заметами рілля.IVЯ побачив тебе з трамваю.Ти все та ж; голуба й ясна,—тільки я, тільки я не розмаюснігового сна.Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй!Про мене—хай верби цвітуть:не топтатиму синього рясту,

у глуху виїжджаючи путь».

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Так вже пішло в нашій країні, що чим гірше всередині або чим більше згущуються хмари на кордоні, тим більше і сильніше хвиля патріотизму, що межує з націоналізмом та різними способами виживання. Чим голосніше лунають крики окремих особистостей, тим складніше відокремити бадьорі і добрі патріотичні пориви з агресивними нападками майже націоналістичного спрямування. Давайте для початку розділимо: мухи — окремо, котлети — окремо.

Патріотизм (грец. Πατριώτης — співвітчизник, πατρίς — отечество) — моральний і політичний принцип, соціальне почуття, змістом якого є любов до Батьківщини і готовність підпорядкувати його інтересам свої приватні інтереси. Націоналізм (фр. Nationalisme) — ідеологія і напрямок політики, основним принципом яких є теза про цінність нації як вищої форми суспільної єдності, її первинності в державному процесі. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів певної національної спільноти.
По мені так, патріотизм — явище більше особисте, це моя, особиста готовність поставити інтереси моєї Вітчизни вище своїх власних, при цьому я не вимагає того ж від свого сусіда та інших громадян. Патріотизм — це моя особиста справа, я не звинувачую когось, що він не патріот, я не вимагаю від нього, щоб він в обов’язковому порядку поділяв патріотичні завзяття. Це майже як віра, вона в мені і я не ношуся з нею по вулицях, тицяючи кожному під ніс (тому що це вже сектантство).
Націоналізм — це якраз явище групове. 

Тут виділяється титульна нація і до оточуючих, «іншим» починаються серйозні претензії. Всі повинні діяти в інтересах цієї нації, всі повинні враховувати і розділяти її думку, погляди і т.д. Далі все залежить від того наскільки «лівої» виявиться рух.Нас вічно заносить ,починається з привітання молодятам, а закінчуємо мордобоєм, починаємо з патріотизму, а скочуємося до виживання.