Збільшити або зменшити шрифт тексту : Іду шляхом; сонце сяє,Вітер з травами говоре;Перед мною і за мноюСтеп колишеться, як море;А затихне вітер буйний, —Степ, мов камінь, не двигнетьсяІ, як килимом багатим,Ввесь квітками убереться.Он нагнулась тирса біла,Звіробой скрутив стебельці,Червоніє материнка,Як зірки, горять козельці;Крикнув перепел в ярочку,Стрепет приснув над тернами;По кущах між дерезоюХодять дрохви табунами.Тихо всюди; тільки де-деВітеречок пронесетьсяТа на землю із-під неба

Пісня жайворонка ллється…

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Шкільні учнівські твори:

— Вірш Б. Олійника «Пісня про матір» — гімн матері-трудівниці

— Протистояння добра і зла, совісті і безчестя — вічна тема мистецтва (на прикладі поеми Б. Олійника «Крило»)

— «Ти — весь у слові, як у сповиткові…» (лірика Бориса Олійника)

— Коли вже народився ти поетом, — за все відповідай у цім житті (Борис Олійник)

Біографія

Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935р. в с. Зачепилівка на Полтавщині. Вірші почав писати в шкільному віці. Він «топтав стежку до п’ятого класу Зачепилівської семирічки», коли побачив у новосанжарівській райгазеті «Ленінським шляхом» свій невеличкий вірш і своє прізвище.

1953р., після закінчення шкільного навчання, вступив на факультет журналістики 
Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже 1958р. розпочав роботу в редакції газети «Молодь України». Поет і журналіст, часто їздив у відрядження, зокрема на ударну комсомольську будову — Лисичанський хімкомбінат, про неї ж і про молоде місто Сєвєродонецьк надрукував у газеті серію нарисів і видав документальну повість «За Сіверським Дінцем» (1959).
Пережите в дитинстві та в роки молодості склало основу першої його збірки поезій «Б’ють у крицю ковалі» (1962).
Друга збірка — «Двадцятий вал» (1964), відзначена Республіканською комсомольською премією ім. М. Островського.
Б. Олійник пише своєрідні віршовані «портрети» — монологи про сільських трудівників, як-от хворого хлібороба («Про хоробрість»), інваліда з фронту («Дядько Яків»), «співрозмову» зі скромною вчителькою В. І. Левкович («Формула»), присвячений М. Рильському вірш «Пісня», автобіографічні нотатки «Про себе».

Виходять збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973).
Вражає різноманітність поетичної творчості Олійника: задушевно-ліричне слово про матір («Мати»); філософський роздум про непорушність зв’язку людини із землею («Заземлення»); сокровенне, інтимне («Дума про Аеліту», «Ти чекай…»); лірика, сповнена драматизму та конфліктності: «Балада про вогонь і принципи», «Ринг», «Триптих пильності», «Засторога», ряд віршів з циклу «Коло» та ін.; публіцистичність у «Триптиху пильності» та в такому ж чілійському триптиху «На тривожній струні».
Ліризму сповнені цикли «Сковорода і світ», «Досвід», «На лінії тиші», «При гончарному крузі. Олесеві Гончару», «Сиве сонце моє. Пам’яті матері».
Навпаки, драматичні, гострі поезії — «В рамі прицілу», «Прометей приручений», «Про черги», «Погоня… І постріл…».

Поет застосовує також умовність, вигадку, елементи казки, фантастики, алегоричну та символічну образність у таких творах, як «Принцип», «Про середину», «Притча про ноги», «Притча про славу», «У поета гроші завелись» та ін.
У збірці «Заклинання вогню» (1978) поет вмістив цикл віршів «Від Білої хати до Білого дому…»
Найбільш відомими та значними поемами Б. Олійника є:
—      поема «Сиве сонце моє», укладена із дев’яти віршів, написаних різними розмірами;
—      «Дорога»;
—      «Рух»;
—      «Доля»;
—      «Урок»;
—      поема-цикл «У дзеркалі слова»;
—      поема, історичний твір «Дума про місто», написана до 1500-ліття Києва.
Поет є лауреатом Державної премії СРСР (1975, за книгу «Стою на земле») і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1983, за книги «Сива ластівка», «У дзеркалі слова», «Дума про місто»).

Свою творчу роботу він завжди поєднував з активною громадською діяльністю. В 1971 — 1973pp. та з 1976-го року він — секретар правління Спілки письменників України, секретар правління Спілки письменників СРСР, секретар парткому Київської письменницької організації. Був депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твори письменника:

—  Шехрезада

—  Лебеді

— I знов обвугленими сiрниками

Народився 10 жовтня 1889 року в селі Малі Канівці на Золотонощині (нині — Чорнобаївський район Черкаської області) в козацькій родині. Він рано залишився без матері. Батько зміг дати синові добру освіту. Спершу Михайло закінчив Золотоніську школу, а згодом — Черкаську гімназію. 1906 року за конкурсом вступив до знаменитої Колегії Павла Ґалаґана в Києві, де вчився разом із П.Филиповичем. 1910 року став студентом історично-філологічного факультету Київського університету, після закінчення якого (1915) був залишений на кафедрі слов’янознавства для підготовки до професорського звання. 1913 року відряджений за кордон, де студіював фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда і Бухареста. З початком першої світової війни як професорський стипендіат працював у Петроградському університеті, а 1917 року повернувся в Україну. В 1918-23 р.р. — професор Кам’янець-Подільського університету. З 1923 по 1929 рік — професор кафедри українознавства Київського медичного інституту, а в 1930-33 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.Михайло Драй-Хмара належав до угруповання «неокласиків», хоча до кінця не позбувся символістичних впливів. Його поетичній палітрі притаманні вкрай загострені ліричні емоції, його соковито-язичницька лексика наповнена неологізмами. До класичних форм сонета, яким віддавали перевагу «неокласики», він звертається тільки наприкінці 20-х років. За життя Драй-Хмари вийшла друком лише одна книга поезій «Проростень» (1926). Дві інші («Сонячні марші» та «Залізний обрій») так і не побачили світу аж до 1969 року.Як літературознавець, глибоко обізнаний із багатьма слов’янськими літературами, Драй-Хмара своїми розвідками добре прислужився розвиткові історико-порівняльного методу. Щоправда, йому вдалося видати лише монографію «Леся Українка» (1926).Вперше Київським відділом ДПУ (за звинуваченням в приналежності до контрреволюційної організації в Кам’янець-Подільському університеті) Михайла Драй-Хмару заарештовано 21 березня 1933 року. Однак тодішньому слідству забракло доказів, і невдовзі, 11 травня, його випустили із-за ґрат. Та тільки 16 липня 1934 року його справу, за № 3391 було припинено, і професор Драй-Хмара, нарешті, був звільнений від підписки про невиїзд.Одначе повторного арешту лишилося чекати недовго. 5 вересня 1935 року було виписано ордер № 28 на арешт колишнього професора, а тоді рядового викладача української мови. Наступного дня оперуповноважені Сергієвський і Бондаренко арештували Драй-Хмару в його помешканні. Звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. Драй-Хмара вперто заперечував це. Тоді його справу під № 101 ЗО жовтня 1935 року з’єднали зі справою П. Филиповича під № 99, а 22 листопада справи П. Филиповича і М. Драй-Хмари були «підверстані» до справи № 1377 «Зерова і групи». Проте й тут М. Драй-Хмара вперто заперечував свою приналежність до міфічної контрреволюційної організації, і слідчі змушені були знову повернутися до справи № 101.Вона розглядалася 28 березня 1936 року в Москві на засіданні Особливої наради при НКВС СРСР під порядковим номером 88. Вирок лаконічний: «Драй-Хмара Михаил Афанасьевич — за к.-р. деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г.» Так Драй-Хмара опинився на Колимі.Тут постановою трійки УНКВС по Дальбуду від 27 травня 1938 року йому додають ще десять років за нібито участь в антирадянській організації і антирадянську пропаганду вже в таборі.Як засвідчено в документах про реабілітацію, М. Драй-Хмара помер 19 січня 1939 року «від ослаблення серцевої діяльності». Реабілітовано письменника після перевірки табірної справи в Магаданській області 28 листопадда 1989 року.

Існує ще одна версія смерті Михайла Драй-Хмари. За спогадами П.Василевського (див. його. статтю «Так він загинув на Колимі» в «Літературній Україні» від 2 жовтня 1989 р.) письменник у квітні 1939 року став на місце смертника під час одного з чергових розстрілів кожного п’ятого в шерензі, врятувавши цим невідому молоду людину…

 

Бог наділив Андрія Малишка великим талантом поета-лірика. І він не зрадив цього дарунку, проніс його через усе життя.

Двадцяте століття багате славними іменами, але на фоні найталановитіших митців української літератури постать Малишка не блякне.

Потяг до творчості у нього прокинувся в ранньому дитинстві, коли, слухаючи народні пісні, які чудово співала мати, придумував до них не такі сумні кінцівки. І ось уже не помирає козак, і ворон не клює йому очі, а його, пораненого, вилікували добрі люди.

З часом і сам почав віршувати. Тематика ранніх творів різноманітна: події революції та громадянської війни, мирна праця хлібороба, перше кохання.

Але все це було до війни. 1941 рік став переломним у творчості Малишка. Поезія його наповнилася звуками сурми, що закликає до бою з фашистськими нападниками. З-під пера поета вилилася пристрасна і ніжна пісня любові до рідної землі — цикл «Україно моя!». У цьому циклі Андрій Малишко дійшов повної узгодженості своєї творчості з реальністю. А реальність та була страшною. Щоб вистояти, щоб перемогти ворога, народу треба було напружити всі сили. «Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач». Сурмачем, поетом, журналістом і воїном пішов Андрій Малишко на фронт.

Кожний вірш циклу «Україно моя!» звучить як продовження розмови «польової мрійниці» Вітчизни з ліричним героєм, який відчуває нерозривний зв’язок з рідною землею. Зараз він повинен захищати її, але ворог поки що сильніший. Ліричний герой лишає Вітчизну: «Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг». Та ось у її голосі він чує інші ноти, які вимагають від нього не сліз, не виявів болю, а мужності. І звучать слова великої клятви:

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

У збірці «Україно моя!» поет звертає свій погляд у минуле Вітчизни, неначе хоче покликати славних предків бути прикладом, взірцем, опорою у боях. Утворах переплітаються широкі картини минулого й сучасного, романтична піднесеність і реалістична виразність, і все це створює багатобарвне полотно ніжності і любові до рідної землі:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Ще далеко перемога, ще попереду підрахунок ціни, що її заплатить народ за перемогу, а Малишко у розмові з Україною говорить про майбутню зустріч:

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою — миттю при спаленій хаті…

Поет передбачає, що ще довго по війні єдиним багатством України будуть веселка в небі, барвінок у полі, а людей чекає розплата — за те, що не втекли від ворога, залишились. Не пощадив ворог — спалив хату, не пожаліють і свої — згадають не раз, що були на окупованій території, розплатяться сповна.

Сумно звучить голос поета:

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарнілі!

У роки війни вийшла-таки «Україно моя!» друком і покликала синів до бою з ворогом. А після перемоги уважні цензори додивились, що ніде жодним словом поет не обмовився про «великий, єдиний Радянський Союз» . Покірно схилив голову Малишко, дописав строфу про «синів Росії», хоча ніколи ні в думках, ні у творчості, ні раніше, ні тепер не протиставляв українців і росіян. Навпаки, він написав чудову поему «Прометей», де селяни, ризикуючи життям, підібрали і переховували солдата-росіянина.

Потім збірку назвали «Україно Радянська», а ще пізніше зазвучали на адресу Малишка звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що не можливо виправдати коханням зраду. Можна віддати своє життя, але чи можна щоб інші розраховувалися за те, що ти бажаєш володіти жінкою? Коли б він вивів її з облоги, можливо, навіть її близьких, але ж не віддати на погибель брата, батька та стільки співвітчизників! 

 Не думаю, що можливо залишитися людиною і спати спокійно в обіймах жінки, за яку так розрахувалися. Все одне прокляне життя, коли трохи розійдеться марево пристрасті. Тому вчинок Тараса, мені здається , меньш жахливим. Це як дати спокій людині приреченній на страшні страждання.

Любов ніколи не виправдає жертовності інших через твоє бажання. Любов сама загине поряд, чим залишиться жити на довгі роки. Любов — це настільки велике почуття, що поряд з  нікчемністю та зрадою не може існувати.

Кожна людина хоча б один раз у житті стоїть перед вибором. Він може бути різним, та найчастіше стосується честі, совісті, друзів, кохання, вітчизни. Це питання є одним із головних у повісті М. Гоголя «Тарас Бульба».

Запорожці, Тарас Бульба, сини Тарасові Остап і Андрій також поставлені перед вибором. Як визволити товаришів і не віддати проклятим ляхам завойоване, я к не осоромити рідної землі, де та межа, що відділяє патріота від зрадника, що вагоміше для людини: кохання чи вітчизна. Ці та інші питання хвилюють усіх героїн повісті, а найбільше молодих Остапа та Андрія.

Вони виросли в одній сім’ї, але були дуже різними. Це було видно ще з років навчання у бурсі. Остап був впертий, наполегливий, вірний товаришам, «добрий у такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею і в тодішній час». Андрієві були притаманні спритність, хитрість, уміння викрутитись з будь-якої ситуації, перекласти свою провину на іншого.

На Січі брати зарекомендували себе як гарні козаки. Та під час осади Дубно розходяться шляхи двох братів. До цього моменту в них виявлялися просто різні риси характеру. А тепер вони починають по-різному ставитися до того, що відбувається. Остап залишився вірним запорозькому братству, вірі, вітчизні, батькові. Він самовіддано боровся з ворогами і помер за вітчизну і віру. Це теж вибір життєвої позиції.

Андрій через любов до прекрасної полячки і бажання її врятувати перейшов у стан ворогів. «І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства!» Андрій зробив найстрашніше: зрадив вітчизну, Січ, батька, матір, товаришів, віру. Тарас Бульба вбив зрадника. Це було жорстоке рішення, але за законами воєнного часу воно було єдино правильним. Бо зрадникові немає місця серед козаків. Це ганьба усього роду.

Взагалі, кохання — це світле почуття, яке окрилює, надихає на добрі справи. Зрада — це гріх, ниций вчинок, який заплямовує душу. І ніяка зрада таких святих понять, як віра, батьківщина, батьки, ніколи і нічим не може бути виправданою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Юрій Оліферович Збанацький народився в селі Борсуків на Чернігівщині. Зростав на берегах відомої «зачарованої Десни». Батько письменника — учасник першої світової війни — був поранений, довго хворів і рано помер. Мати за своє життя зазнала багато горя: поховала чотирьох маленьких дітей, у роки війни проводжала сина у партизанський загін і чекала, чекала…

Ріс Юрко здібним і цікавим хлопчиком, вирізнявся великою спостережливістю, надзвичайною пам’яттю та кмітливістю. З дитинства полюбив пресу. Запам’ятався йому той день, коли листоноша приніс до хати газету, на якій було написано: «Збанацькому Юрку». Це батько виконав обіцянку: передплатив для сина газету. Скільки-то було радості! До хати тепер часто сходилися сусіди, щоб послухати, про що читає малий Юрко.

Початкову школу (чотири класи) хлопчик закінчив у рідному селі. Писати вірші й оповідання Юрко почав ще у школі. Помітивши в Юрка допитливість, бажання більше знати, вчитель попросив батьків дати синові змогу продовжити навчання. Незважаючи на те що сім’я Збанацьких була багатодітною, часто хворів батько, на сімейній раді було вирішено одностайно: Юрко вчитиметься. Семирічна школа була в районному центрі, що знаходився за тринадцять кілометрів від села. І хоча долати пішки щодня таку відстань було нелегко, хлопчик залюбки оволодівав знаннями. Потім здобував освіту в Чернігівському педагогічному технікумі, продовжував навчання на мовно-літературному факультеті Ніжинського педінституту. Згодом працював учителем, а в дев’ятнадцять років став директором неповної середньої школи. Потім редагував районну газету.

Восени 1931 року починається педагогічна діяльність Ю. Збанацького, якому тоді не було ще й вісімнадцяти. Перший вірш молодого вчителя з’явився у газеті в 1932 році.

У роки Вітчизняної війни Юрій Оліферович організував партизанський загін, а потім командував великим партизанським з’єднанням імені Щорса. Виданий зрадником, Ю. Збанацький потрапляє до рук німців. За період дев’ятимісячного ув’язнення він пройшов через Чернігівську тюрму, Яцевський концтабір, голод і тортури. В осінню ніч 1942 року Юрію Оліферовичу вдалося втекти з-за колючого дроту.

Восени 1942 року німці схопили матір письменника Євгенію Вікторівну. Розшукуючи заарештованого сина-підпільника, вона потрапила в гітлерівську тюрму. Ні погрози, ні катування не змусили цю мужню жінку видати сина. Її було страчено. Згодом ці події ляжуть в основу повісті «Єдина». Від рук фашистів загинув також рідний брат Юрія Збанацького Василь, якому було лише чотирнадцять років.

Та особисте горе не зломило письменника. Він пише нариси, оповідання, повісті, а між боями читає їх солдатам. Таких творів налічувалося вже до двадцяти, але в одному з боїв рукописи згоріли.

Після війни Ю. Збанацький працював старшим викладачем і деканом факультету мови та літератури Київського педінституту, кілька років керував. літературною студією.    

Одна за одною виходили книжки для дітей, яких налічується понад двадцять. Справжнім початком письменницької біографії Ю. Збанацького стала повість «Таємниця Соколиного бору», а своєрідним її продовженням — повість «Літо Соколиного бору».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Чому болить душа? Чому вона боляща?

Чому вона тяжка? Чому все важча її важча?

І. ДрачУ кожного письменника свій шлях до визнання. Але тільки той досягає вершин, хто завжди сам в собі, хто завжди — неповторність.До таких постатей в українській літературі можна віднести Івана Драча, одного з представників тієї плеяди, яка ввійшла в історію під іменем «шістдесятники».На думку Б. Олійника. Іван Драч завжди ««заряджений на пошук», він постійно знаходиться на шляху, що обов’язково приведе до досягнення мети. Принциповий, гострий на слово, поет з самого початку літературної діяльності не вмів зберігати «правила хорошого тону» в двобої зі злом, ніколи не поступався своїм світорозумінням, завжди був і є вірним собі. Та ота імпульсивність, нестримність в його характері існує паралельно з добротою, яка передбачає терпимість і розважливість.І тому закономірно те, що 60-ті роки, коли в поезію влилася ціла когорта яскравих обдаровань, своєю переломною енергією найбільше відповідали таланту Івана Драча.Українській літературі поталанило, що вона запопала собі саме такого, ні на кого не схожого поета.

Івана Драча часом читати важко. Іноді й зовсім не розумієш, що хоче сказати поет. Не всі новації його, як відмічає критика, сприймаються як позитивні. А це в свою чергу підтверджує формулу: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той, кого не можна наслідувати.

Поет Драч — автор творів різних жанрів. Та яку б тему він не порушував, вона завжди набирала громадянського звучання. Візьмемо для прикладу його поему «Віра, Надія і перша моя любов», яка ввійшла до збірки «Теліжинці». З усіх поетових книг вона найтепліша, бо — сповідальна. У ній Іван Драч виражає щиру подяку отцю-матері, рідній землі й людям, що живуть на ній, за те, що вони (всі разом!) навчили його найдорожчому — жити по совісті й не забувати свого гнізда. Так і хочеться епіграфом до цієї поеми взяти безсмертні Симоненкові слова:Все на світі можна вибирати, сину…Вибрати не можна тільки Батьківщину.Іван Драч у своїх творах звеличує людину-творця. Людина і Сонце в нього на рівних. Більше того, Сонце — наскрізний образ усієї поетичної творчості. У 1978 році поет видав збірку під назвою «Сонце і слово», а нова оригінальна книжка, випущена того ж року, дістала назву «Сонячний фенікс». Автор цих книжок У довженківському розумінні говорить про особливості сучасного життя, що завжди на шляху з минулого в майбутнє. Сучасність, говорить поет, живиться плідними соками минулого і має у собі зародки майбутнього.Саме так розуміється в житті головний герой поеми «Ніж у сонці». Він відданий народу, Батьківщині. На самовіддану боротьбу за справедливість його надихають образи правдолюбців минулого, він іде на смерть в ім’я майбутнього не тільки рідного краю, а всієї планети. Ліричний герой — людина-громадянин, яка живе радостями й болями всесвіту в їх конкретних виявах.Твір «Ніж у сонці» невеликий за своїм розміром, але глибокий за ідейним спрямуванням. Основна ідея твору досить актуальна виступ проти використання природних сил і здобутків науки для знищення людей, для руйнації та смерті. І сьогодні вона звучить, можливо, ще сучасніше, аніж у 60-ті роки, коли писалася поема, бо людство пережило страшну трагедію, ім’я якої «Чорнобильська». Слід зазначити, що Драч один з перших літераторів світу, хто сказав своє слово про вплив наукових відкриттів на життя планети. У його розумінні наука не може існувати заради науки, вона має сприяти підвищенню життєвого рівня, а не самознищенню. Появу образу Сонця в поемі І. Драч пояснив так: «Сонце — це втілення людських прагнень до правди, до краси, до ніжності, до справедливості. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина».Відповідно, Сонце в поемі «Ніж у сонці» — не тільки небесне світило, не тільки джерело нашої галактики.Швидше це морально-етична категорія. Можливо, символ ідеалу, тих світлих начал, якими природа наділяє кожну людину. А якщо це так, то до його високості має прагнути кожен, кому Всевишній подарував життя на землі, бо саме таке прагнення дасть право сказати: «Я — людина».Драч у поемі стверджує, що у кожної людини має бути своє сонце, своя заповітна мрія, у вічному русі до якої ми очищаємось від усього хибного і починаємо розуміти свою відповідальність за свою планету. Звільнившись від прикрого, ми стаємо вищі й красивіші.Особливого звучання в поемі набуває мотив руйнації. З часу її написання минуло вже два десятиріччя. За цей час люди здійснили багато відкриттів в науці, техніці, які, з одного боку, покращують добробут, а з іншого — удосконалюють ту страшну зброю, яка може знищити життя на землі. І ті жахи, що в деякій мірі в 1978 році трактувалися як гіперболи, сьогодні стають жорстокою реальністю, особливо після аварії на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції. Певне, тривожнішого дзвону, аніж у поемі І. Драча, яка кличе до пильності, не пролунало в жодній з літератур.Драчеві притаманне сприйняття явиш життя в їх найвищій напрузі, бо він завжди прагне до того, щоб пізнати все, дійти розумом і серцем до «дна роси» і до найглибших загадок кібернетики це своє життєве кредо автор сформулював у невеличкій поемі «Спрага»:Це спрага людяності, і краси, і змоги,Я нею сповнений. Мене пече щодниниЖагуча спрага щастя для людини.Тривоги людства — це мої тривоги.

Поет відчував ще в ті роки тривогу, яку таїв у собі атомний вік. Тому й прагнув до планетарного, космічного звеличення людини, яка, маючи громадську свідомість, встане на захист Землі.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олександр Вікторович народився в селі Рибальчому на Херсонщині, на землі, що пахла «полином і безсмертником, сухим цвітом молодого буркуну й ще чимось гарячим і до щему рідним». Закінчив середню школу в місті Гола Пристань. Саме на цей період, а також на роки служби в Армії припадають перші проби пера О. Зими. Усвідомивши недостатність наявних знань, Олександр вступає на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив у 1964 році.

Свою першу повість «Березовий грім» надрукував в львівській обласній газеті «Ленінська молодь», де працював молодий журналіст завідувачем відділу. Рукопис першої книжки «Хліб для подорожнього» редагував у видавництві «Молодь» Григір Тютюнник (1971). Друга книжка «День молодого сонця» вийшла у львівському видавництві «Каменяр» у 1973 році.

Якось письменник признався, що пише казки. Однак не судилося авторові бачити їх надрукованими. Вони так і залишилися лежати на робочому столі О. Зими аж до 1987 року і прийшли до читача саме тоді, коли казкареві мало б виповнитися п’ятдесят.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сергі́й Ві́кторович Жада́н (* 23 серпня 1974, м. Старобільськ) — український письменник, поет, перекладач, громадський активіст. Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія» поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія» та інших.

Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України (з 2000 року — віце-президент Асоціації українських письменників), учасником мультимедійних мистецьких проектів, а також акцій громадянської непокори.

Народився в україномовній родині. Дитинство миналося у Старобільську. В часи перебудови 1990-1991 років поширював у містечку Рухівські газети та національну символіку. Мав шкідливу звичку мовної нестійкості, переходячи на російську мову, чого з часом позбувся.[1] Згодом, задля навчання в університеті переїхав до Харкова. У 1996 році закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології. У 1996–1999 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету. Захистив дисертацію, присвячену українському футуризму: «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка» (2000 рік)

З 2000 року викладач кафедри української та світової літератури університету.

З 2004 — незалежний письменник.

У 1991 році був одним з організаторів харківського неофутуристського літературного угрупування «Червона Фіра».

З 2000 року є віце-президентом Асоціації українських письменників.

Під час помаранчевої революції Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові.

Відомий своїми критичними висловлюваннями і публікаціями проти харківських можновладців — Добкіна та Кернеса.Живе і працює в Харкові.

У 2011 провів акцію проти закону «Про захист суспільної моралі»

Брав активну участь у харківському Євромайдані.

Пише романи, поезії, есеї. Темою творів письменника є пострадянська дійсність в Україні. Для стилю Жадана характерний вжиток розмовної та нецензурної лексики.

Роман «Ворошиловград» став книжкою року 2010 за версією «Бі-бі-сі» . Презентація роману в Старобільську, на батьківщині письменника, відбулась 7 квітня 2011 року, під час Донбас-туру[5], який був проведенний Правозахисним центром «Поступ» та Літературним угрупованням СТАН в межах Громадської кампанії проти встановлення цензури в Україні[6]. Через тиск місцевої влади деякі виступи, які було заплановано у рамках Донбас-туру, було скасовано[7].

Перекладає з німецької, польської, білоруської та російської мов.

У 2014 році в рамках фестивалю відеопоезії CYCLOP брав участь в проекті «роздІловІ».

Сергій Жадан: «Наш проект присвячений дуже тонкій та зникомій матерії — матерії ніжності. А про ніжність говорити настільки ж просто, наскільки й безсенсовно. Саме тому виникає спокуса в розмові про неї застосовувати не так слова, як окремі літери, не так музику, як окремі звуки, не так танок, як окремі рухи. Адже ніжність це і є окремі рухи.»

Деякі поетичні твори можна зустріти в «Месопотамії» Сергія Жадана та в інших його книгах. Деякі прозові фрагменти з’являються раптово і несподівано — їх не знайдеш в жодному виданні… Текст/голос: Сергій Жадан. Ідея: Оля Михайлюк. Звук: Олексій Ворсоба / Влад Креймер. Відео: Микола Карабінович. «роздІловІ» відбувся за участі танцівниці з Відня Андреа Хандлер.

Поезія – це завжди політ фантазії, музика душі. Ніколи не пізно відчути себе причетним до світу поезії, збагнути свою спорідненість із натхненністю поета, разом з якою підносишся й сам.

Поезія Бориса Олійника – живильне джерело для одухотворення людини, для її облагородження. Понад двадцять оригінальних поетичних книг, що поставили його в один ряд із Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Дмитром Павличком.

З усіх моральних та естетичних чинників поет віддає перевагу першоджерелам народним, які є безсумнівними у своїй чистоті й гуманістичній сутності.

Маємо все! Ні купити його, ні продати

З віку передаване, передаємо у віки…

Поезії про матір становлять окрему книжку «Сива ластівка» (1979 р.). Мати своїм прикладом учила його честі, людяності, вірності. Доброта материнська світить синові. Мотив синівської вірності, обов’язку перед отчою землею, перед близькими людьми – один із найсильніших у творчості Б. Олійника.

…Вона посміхнулась,

Красива і сива, як доля,

Махнула рукою –

Злетіли увись рушники…

(«Пісня про матір»)

Навіть там, де автор торкається високих філософських матерій, він не перестає бути земним, виявляє своє ставлення до зображуваного. Поезія ця прагне осягнути долю народну в усій її складності, трагічності, вона бачить, як «далеко-далеко… розкидала доля кептарики і сіряки».

Темою для дискусії з молоддю, повчанням старших став вірш «В оборону хліба». Це серйозна розмова ліричного героя – людини-фронтовика – з юнаком, «чиєїсь мами сином, зодягненим на джинсовий мотив».

Активна громадська позиція – прикметна риса Бориса Ілліча. Кожне його слово – це слово митця стійких переконань.

…По-братерськи ми ділилися з тобою

На довгій ниві жнив і лихоліть.

Ковтком води, окопом і судьбою, —

І тільки корінь наш не поділить…

Ніжним почуттям великого кохання-горіння позначена інтимна лірика Олійника (збірки «Мелодія», «Гора», «У дзеркалі слова»).

…Помолюсь крадькома

На твоє праслов’янське обличчя,

І зоря покладе на мовчання моє печать…

Поет не обходить найсерйозніших проблем сучасності, сміливо береться за них. Так, у поемі «Крило» оригінально розкрито тему взаємин між людиною й природою, між людиною «буденного» і високого мрією, звироднілістю окремих осіб.

Автор «Крила» переконує, що всяке посягання на злагоду в природі, на духовне багатство людини обертається покаранням передусім проти самого руйнівника.

Твори Б. Олійника витримали суворий іспит часу, бо всі вони ведуть до правди й добра, до людини, саме тому Борис Ілліч – один із моїх улюблених поетів.