Збільшити або зменшити шрифт тексту : Бертольт Брехт увiйшов в iсторiю нiмецької лiтератури як оригiнальний поет i прозаїк, теоретик мистецтва, але своєю свiтовою славою вiн забов’язаний театру. Драми Брехта завоювали собi сцени всього свiту. Раннi твори його пов’язанi з епохою Першої свiтової вiйни i революцiйної кризи в країнi. Наприкiнцi 20-х рокiв Брехт сформовує теорiю «епiчного театру», в протилежностi «драматичного». На його думку, щоб збудувати повну iлюзiю життя на сценi, мета театру повинна полягати не в тому, щоб актор повнiстю перетворився на героя, а актору треба грати роль i шляхом цiєї гри показати глядачевi, хто вiн, цей герой, щоб глядач замислився над порушеними проблемами. Головний принцип епiчного театру Брехта — «ефект очуження». Цей принцип передбачає незвичайне зображення звичайного. 

Проблеми моральної вiдповiдальностi людини за все, що вiдбувається у свiтi, Брехт гостро поставив в драмi «Життя Галiлея». За жанром — це фiлософська драма, в якiй автор спонукає глядача до переоцiнювання свiтогляду, вiдчути вiдповiдальнiсть за все, що вiдбувається у свiтi. Дiя п’єси вiдбувається в Iталiї доби Вiдродження, а образ Галiлея стає символом перевороту не тiльки в науцi, але й в духовнiй культурi, в розумiннi людиною свого мiсця на землi i у Всесвiтi. 

Галiлей так характеризує епоху Вiдродження: «…виникло велике жагуче прагнення — дiстатися до причин усiх речей… Кожен день приносить щось нове. Навiть столiтнi старцi вимагають, щоб юнаки кричали їм у вуха про новi вiдкриття, що земля є нерухомим центром свiту — вона рухається навколо сонця». Iсторiя життя Галiлея сама по собi драматична. Iнквiзицiя змушує великого вченого, щоб вiн зрiкся свого вчення. Є така легенда, що Галiлей не змирився i вигукнув: «А все-таки вона крутиться!» Брехт вiдкидає цю легенду i показує Галiлея, який зрiкся своїх переконань перед судом iнквiзицiї. 

Та Галiлей уособлює вченого, який визнає тiльки одне — свою мiсiю служiння iстинi. Заради цього служiння вiн здатен зректися близьких i учнiв, терпiти голод i холод. Так, коли улюблений Галiлеїв учень Андре звинувачує свого вчителя у зрадi словами: «Нещасна та країна, у якої немає героїв», Галiлей вiдповiдає, що чесна та країна, що потребує героїв. У останнiх картинах Брехт змальовує Галiлея, який продовжує свою працю. 

Бути героєм i померти легко, набагато важче покласти на себе вiдповiдальнiсть за увесь свiт, продовжувати працювати, навiть незважаючи, чи будуть коли-небудь використанi твої вiдкриття. У п’єсi стикаються рiзнi iдеї про долю людини, а сюжет побудований не тiльки на розкриттi значення творчостi людини, а й на усвiдомленнi самим героєм суспiльства i самого себе, свого призначення. 

Я вважаю, що трагiчна доля Галiлея виявлена в тому, що автор поставив великi питання про долю науки, за яку так вболiває Галiлей, i проблему вiдповiдальностi вченого перед народом, перед iсторiєю. Життєвий шлях Галiлея для Брехта лише приклад, притча для поставлення великої соцiально-фiлософської проблеми. Уважний аналiз виявляє, що драма Брехта не зовсiм iсторична. Брехт бере вiдомий i популярний сюжет або iсторичний епiзод i вiдбудовує фiлософську притчу, щоб примусити читача замислитися над важливими життєвими питаннями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожного разу, коли я перечитую Слово Боже, то приходжу до ще більшого розуміння Його.

Усі ми в своєму житті постійно стикаємося з несправедливістю. Ми її бачимо всюди: удома, на роботі, у стосунках з друзями. Навіть коли чинимо правильно, багато хто нам дорікає, що ми були несправедливі. Напевно кожен батько не раз зауважував, коли він навчає своїх дітей, хоче для них якнайкраще, а вони його виправляють, хочуть, щоб було по-їхньому.

Про що розповідає нам притча про блудного сина? Молодший син не захотів займатися важкою роботою разом з батьком і старшим братом. Він вирішив відправитися в мандрівку, при цьому попросив батька віддати належну йому частку спадщини. За самий короткий час хлопець промотав батьківські гроші й з лишком пізнав нестаток і прикрості

На перший погляд, молодший син зневажив своїми обов’язками, відмовився від рідного будинку заради задоволень і одержав гідне покарання. Батько мав повне право прогнати блудного сина зі своїх очей. Але він цього не зробив. Батько простив свого сина, прийняв його в будинок і з радощів захотів зажарити кращого теляти. Повернення блудного сина було для батька знаменною подією. Адже його син знайшов у собі мужність повернутися, щиро покаявшись у своєму вчинку. Блудний син усвідомив своє необдумане поводження, зрозумів, що глибоко помилявся

Якби не було батька, то чи могла б дитина заблукати? Без батька, до якого можна вернутися, вона б і не знала, що це таке. Про блукання можна говорити лише тоді, коли є можливість бути знайденим. А те, що ми заблукали, відкривається нам у світлі доброти і прощення.

Любов батька робить сина свідомим свого блукання. Старший син у притчі про блудного сина і гадки не мав про це, доки не опинився перед фактом повернення брата і виявом батькової любові до нього. Тоді старший син діткнувся власного блукання. Збагнув своє блукання і молодший син – коли отримав батькове прощення ще до того, як став вибачатися. Він готував цілу покаянну промову, тому що по-справжньому не знав свого батька. І лише в батькових обіймах, прийнятий і люблений, молодший син збагнув глибінь власних блукань.

Висловлюючись дуже традиційно і по-богословськи, можна сказати, що «тільки у світлі Божої любові людина може пізнати свій гріх. Тінь видно лише при ясному сонячному світлі».

Такі уроки Біблії… Тут усе пояснюється на простих прикладах. Людина може зробити багато помилок, але якщо він покається, то Бог простить його, як простив батько свого блудного сина.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Шкільні твори за творчістю Григора Тютюника:

 —  Морально-етичні уроки доброти в повістях Григора Тютюнника

— Художня майстерність Григіра Тютюнника

— Чуйність і турбота (за повістю Григора Тютюнника «Климко»)

Біографія

(1931 — 1980) 
  
      Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо. Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п’ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей. 
      Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5). 
      Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав’язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера». 
      Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості. 
      1966p. вийшла перша його книжка «Зав’язь» (вид-во «Молодь»). «Зав’язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім’я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді. 
      Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р. 
      У 1968р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань. 
      У 70-ті роки з’являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978). 
      Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін. 
      На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника. 
      За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p. 
      В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного». 
      Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. 
      1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ Івана Дідуха цитати 

— Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою — Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою. — …де мені, переломаному, до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш! — Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути… 

Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Портрет свого персонажа В. Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває символічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів.

 А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Шість розділів новели містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, іцо з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати…» У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Не даремно Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів-єм кілька памнєтки по собі лишити…» — несміливо признається він краянам. 

Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам’ять про нього в людей. І це найважливіше. Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Тугою пройняті всі присутні, «ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Не пам’ятаючи, що робить, Іван «ймив стару за шию і пустився з нею в танець». І зупинився тільки тоді, коли побачив хрест. Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти печі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу». 

Життєва доля Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михайла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно… дрожить подертими берегами, як перед смертю», підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні страждання і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й усього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту. Викинутий на берег камінь, Канада-могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина-емігранта. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати. Усі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкриттю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє. Новела «Камінний хрест» відразу ж одержала високу оцінку критиків. Новелою захоплювалися І. Франко, Леся Українка. «Страшно сильно пишете Ви,— ділилась своїми враженнями від прочитаного «Камінного хреста» Ольга Кобилянська. — Так, якби-сти витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу». Та найсильніше враження справила новела на канадських емігрантів. Мирослав Ірчан у листі до Стефаника писав: «Якби був знав, може, й не читав би. Тяжко дивитися, як сиві голови хиляться додолу і старі очі плачуть». Плачуть, бо згадують себе, згадують ті давні літа, як вибиралися за море шукати щастя. Далеко не кожний емігрант знайшов його. Пошуки заробітків виснажували, клімат душив, ностальгія вбивала. Вмирала остання надія в селян покращити свою долю, вирватися з безпросвітної нужди через еміграцію. Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: «Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло». Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменника, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Мені здається, саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджувало в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Повість О.Кобилянської «Царівна» — це багатопроблемний твір, де письменниця ставить нові проблеми — формування демократичної інтелігенції, її місце в суспільному житті та обов’язки перед народом, доля таланту в умовах буржуазного суспільства. У повісті чітко проводиться думка про потребу знищити всякий духовний гніт і насильство над людиною.

Мою увагу в повісті «Царівна» привертають у першу чергу головні персонажі — Наталка Веркович і Василь Орядин, що допомагають розкрити основні проблеми твору. І якщо жіночий образ постає спочатку у площині психологічно-побутовій, а потім уже через проекцію на соціальні відносини, то образ Орядина цікавий у плані реалізації прагнення до ідеалів майбутнього. Орядин з’являється у той час, коли Наталка усвідомила себе незахищеною, морально приниженою, «зайвим рогом» у сім’ї дядька, але водночас вона розуміє, що немає права, як людина, погоджуватись із відведеною їй пасивною роллю — члена родини, якого хочуть позбутися, видавши заміж за нелюба. Наталці запропонували шлях, звичайний для жінки з дрібнобуржуазного середовища.

Орядин заволодів увагою Верковичівни. Адже він говорить нові слова, яких раніше не чула Наталка. Це слова про рівність чоловіків і жінок, справедливий соціальний устрій. Орядин виступає прогресивним юнаком, що пройшов уже складну дорогу життя і захоплюється соціал-демократичними ідеями. Він хоче зробити якомога більше добра для народу. Наталка любується його бурхливою, сповненою високих громадських поривів, молодістю, його рішучістю, незалежністю суджень, його поведінкою тощо. До Орядина горнеться молодь, його ненавидять обивателі. Орядин вважає, що для того, щоб стати борцем за народні інтереси, потрібно самому осягнути незалежне становище і « зробити собі» освіту. У важкій боротьбі з обставинами з «самим собою на шляху до цілі», Орядин деморалізується і знеохочується до високої суспільно-громадської справи. Він і Наталці радить кинути мрію про високе покликання людини, бо «наймудріше заховуватися пасивно і дбахи передусім о себе». В образі Орядина бачимо представника буржуазної інтелігенції, яка, хоч і виходила із демократичних верств суспільства і навіть гралася в демократизм, з часом благонадійно влаштовувалася під крилом буржуазії і ставала захисником потужного буржуазного порядку.

О. Кобилянська протиставляє соціальну інертність та діяльне, творче начало, що знайшло своє вираження в образі Наталки, яка прагне дошукатись причин багатьох явищ і відповідно до «строгих законів» життя боротись проти обставин, впливати на них. адже саме через те, що вона жінка, була позбавлена права читати книжки, спілкуватися, у тому числі з чоловіками, наприклад з Орядином, обирати свого судженого або відмовляти нелюбові, найти в собі талант і його розкрити.

Сліпе поклоніння обставинам Орядиним, цілком закономірно вело його до виправдання пасивності людини й пристосовництва. Показово, що О. Кобилянська змалювала нам два шляхи, дві моделі поведінки людей хоч і різних за статями при виборі життєвого шляху. Перший, пов’язаний із типовими для того часу намірами молоді служити інтересам народу і який зазнав поразки через відступництво і моральну деградацію, втілюється в образі Орядина. Другий — з обороною людських прав, у тому числі, жіночих, зі створенням нової моралі, втіленням нових ідеалів, зі служінням народу. Таким «новітнім типом» є Наталка Веркович. Саме владою обставин Орядин виправдовує своє сповзання на позиції обивателя, зраду благородним ідеям та ідеалам. Про це він так каже Наталці: «Коли я пересвідчився, що в змаганнях кожного криється потайний план, що свідчить про особисті інтереси, відвернувся я відразою від усії тії німої комедії, яку грає, на жаль, так само молодіж, як і старці, — і затужив за самотою». Тепер Орядин не приховує і того, що народу по-справжньому ніколи не любив. Більше того, зневажливо ставиться до «тієї грубої, необтесаної., хоч і добродушної, не зіпсованої ще маси, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум».

Композиційне розташування образів у «Царівні» так само, як і в «Людині», визначається конфліктом між головною героїнею Наталкою і гнилим міщанським середовищем, котре її оточує. Як зазначено вище, на початку повісті Орядин протиставляється міщанському світові. Але з часом протилежність між ними зникає і виявляється разючий контраст між Наталкою і Орядином. Це протиставлення має велике значення для розкриття образу головної героїні. В образі Наталки письменниця виділяє такі основні риси: вірність суспільно-моральному обов’язку перед народом та пристрасне прагнення до світла, добра, свободи. При створенні образу Наталки найповніше виявилися особливості манери письменниці, її творчого, реалістичного методу. Однією з особливостей є поглиблене змалювання внутрішнього світу персонажа. У творах О. Кобилянської помічаємо прагнення передати почуття і роздуми героя на тому чи іншому етапі формування його характеру. У «Царівні» це виявилося з найбільшою повнотою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Семен Климовський — поет,козак Харківського полку, філософ, автор пісні «Їхав козак за Дунай».

Народився на рубежі XVII та XVIII століть. Помер у селі Припутні Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (неподалік сучасного селища Мошорине, що в Знам’янському районі на Кіровоградщині) на рубежі XVIII та XIX століття. Точні дата народження та смерті невідома.

Автор знаменитої пісні «Їхав козак за Дунай», харківський козак Семен Климовський довгий час вважався легендарною постаттю. Авторство його пісні «Їхав козак за Дунай» першим підтвердив російський історик М.Карамзін. Він був також ознайомлений з іншими творами С.Климовського «Про правду і великодушність благодійників» та «Про правосуддя начальників».

Карамзін писав про нього: «В императорской библиотеке хранится его рукописное сочинение „О великодушии и правде“, в котором много хороших чувств и даже хороших стихов… Сказывают, что Климовский не менее семи греческих мудрецов был славен и почтен между его собратьями казаками; что он, как вдохновенная пифия, говаривал в беседах высокопарными стихами, давал приятелям благоразумные советы, твердил часто пословицу: „Нам добро и никому зло, то законное житье“; и любопытные приходили издалека слушать его».

Популярність поета зросла після того, як він став героєм опери-водевіля російського письменника О. О. Шаховського «Козак-стихотворец» (1812), що користувалась гучним успіхом у глядачів.

Проте тільки в 1905 році історику Всеволоду Срезневському пощастило відшукати в особистій бібліотеці Петра I та опублікувати два рукописні твори, які підписав «негоднейший раб харьковский козак Семен Климов», зробивши їх надбанням усіх цікавих. Мова творів Семена Климовського близька до мови творів Сковороди — російська з численними церковнослов’янізмами та українізмами. Деякі твори написані повністю українською розмовною мовою. А вже в наш час дослідник літературної давнини Валерій Шевчук переклав писання поета XVIII ст. сучасною українською мовою і помістив в одному з томів «Антології української поезії».

Поетичні трактати
Твори «Про правду і великодушність благодійників» та «Про правосуддя начальників» надзвичайно цікаві з багатьох поглядів. «Цар без правди мертвий», — писав С.Климовський. І далі малював картину того морального занепаду, на який прирікає суспільство правитель, який «пада… у прірви погані». Темнота, брехня, лють, «моральні хвороби» — ось плата за зневажання правди. «Правди нелюбитель» не гідний бути царем, твердить Климовський, адже він за життя стає «мертворуким»… Автор моралізує, обіцяючи, що благодать проллється з небес тільки тому, хто «діло при правді виконать візьметься». І це не холодне вчене моралізування, а пристрасне заклинання, розрахована на «педагогічний» ефект демонстрація моральної дилеми: «Лучше в нищих глад с правдою и хлад терпъти, нежели, царем быв, правди не имъти»

Був серпень 1724-го — саме таку дату виведено в кінці рукопису. Дослідники творчості С.Климовського Григорій Нудьга та Валерій Шевчук звернули увагу на політичний контекст, у якому з’явилися адресовані Петрові I трактати «харківського козака». Політика помсти Україні «за Мазепу» дала страшні наслідки. Пограбовано економіку, винищено чимало люду, введено обмеження на українське книгодрукування. 1722 року скасовано гетьманщину. Правити Україною відтепер повинна була «Малоросійська колегія» на чолі з бригадиром Вельяміновим. Павло Полуботок, який подався до Петербурга «виговорювати» для українців бодай куці права, додому не повернувся — помер у Петропавловській фортеці.

Рукопис (рукописну книжку, в яку С. Климовський власно ручно переписав свої твори) знайшов В. Срезневський, який опублікував її 1905 р. у Харкові. Рукопис зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської Академії наук.

Історія життя
Життя С.Климовського, як правило, пов’язують з Києво-Могилянською академією, в якій він начебто навчався (хоча в енциклопедії «Києво-Могилянська академія в іменах» згадок про Климовського немає). М.Карамзін вважав його самородком, «учнем природи», якого, на жаль, «не довчило мистецтво». Навряд чи такий погляд має підстави, оскільки твори поета, які дійшли до нас, свідчать про добре знання ним мов, літератури й філософії. Серед тих, хто був Климовському духовно найближчим, першим слід назвати Горація.

Загадкою залишається питання про те, в яких роках жив поет. Ясно тільки, що життя його було дуже довгим, може навіть понад столітнім. У 1724 р. він, судячи з усього, був зовсім молодою людиною. Закінчував своє життя Климовський наприкінці XVIII ст. у степах колишнього Дикого Поля, де він разом із приятелем заснував хутір Припутні. Саме тут старого поета застав якийсь Микола Левицький, який у 1818 р. надрукував на сторінках харківського журналу «Украинский вестник» свій нарис-спогад «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. уезда)». Нарис цей віднайшов Григорій Нудьга і вмістив його в своїй книжці «Козак. Філософ. Поет». Однак, його знахідки були б неповними, якби не Федір Плотнір, який знайшов в архівах місце зниклого нині хутора Припутні — поруч з Новою Прагою (Олександрійський район Кіровоградської області). На свято Покрови 14 жовтня 2003 року на місці хутора Припутні встановлено пам’ятний знак.

Села давно немає: останні мешканці вибралися звідси під час голодомору 1932–1933 рр. Якщо їхати з обласного центру в напрямку Олександрії, то повернути слід біля села Васине, потім кілька кілометрів степової дороги — і ось вона глибока балка, де колись уперше з’явився зі своїм приятелем Семен Климовський. На дні балки блищить великий став, навпроти якого, на пагорбі біля Хомчиного гаю, в оточенні високих тополь стояв будиночок Климовського, в якому й гостював Микола Левицький. Старого козака він застав з Горацієм і Вергілієм у руках. Селяни в солом’яних брилях якраз поверталися з поля. Заходило сонце. Господар повів гостя на гору — щовечора він так проводжав небесне світило. Левицькому запам’яталися слова про те, що сенс має тільки те життя, про яке можна сказати, що воно — добродійне: добродійністю пройняті були і взаємини Климовського та селян: картинка, яку малює М.Левицький, майже ідилічна. Частина цієї ідилії — житейські поради мудрого «пана» Климовського, а також пісні, якими він обдаровує сільську молодь. Згадується в нарисі й пісня «Їхав козак за Дунай».

Пісня «Їхав козак за Дунай»
Популярність цієї пісні безпрецедентна. Її співали вже в середині XVIII ст., в тому числі й у Санкт-Петербурзі. Вперше опубліковано у виданні: Прач И. Собрание народних русских песен с их голосами. Спб., 1790 (2-е вид. 1806; 3-е вид. 1815). М.Максимович вмістив її у своїй збірці Малороссийские песни. М., 1827, с. 83-84). Протягом XIX ст. пісня «Їхав козак за Дунай» друкувалася у багатьох пісенниках. Сюжет твору навряд чи варто прив’язувати до якоїсь історичної події. Хоча окремі дослідники відзначають можливість того, що пісня була написана козаком харківського полку як враження від невдалих турецьких походів Петра I, перший з яких відбувався в 1710 році, приблизно в час створення пісні. Герой не дуже впевнено обіцяє повернутись через три роки. Досить точно означено тривалість всіх тих походів. Саме три роки жорстоких військових дій. Проте число три може бути просто символом, в українців воно завжди мало сакральний зміст. Та й сам «Дунай» у фольклорній традиції нерідко символізує просто ріку. Мотив розлуки козака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом.

Ця пісня набула великої популярності в Росії і в Західній Європі, перекладена німецькою й французькою мовами. В добу романтизму було написано чимало нових текстів, які виконувалися на мелодію «Їхав козак за Дунай». Їх автори — такі популярні російські поети першої половини XIX ст., як О.Мерзляков та О.Сомов. 

Твори
«Про правду і великодушність благодійників»
«Про правосуддя начальствующих»
«О дивных императора всероссийского (Петра I) делах»
«Про смиренність височайших»
«О пришествии короля шведского Карла XII внутрь и об измене Мазепы»
Пісня «Їхав козак за Дунай»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тема: розповідь про вірне кохання, розлуку і трагічну смерть закоханих.

Ідея: возвеличення щирого почуття кохання і водночас засудження жорстокого і злого світу, де неможливо зберегти сильні, чисті, справжні почуття. Основна думка: людина, яка здатна сильно й істинно проявляти кохання, відданість, вірність, приречена на трагічний кінець. 

Жанр: романтична балада. Автор, реформуючи цей жанр, змінює традиційну ідейно-тематичну структуру твору: поряд із елементами фантастичного зображено реальних людей, їх реальні дії. Значно розширені межі поетики твору, більше використано засобів художньої виразності. Тому припускають, що «Причинна» за жанровою специфікою дуже близька до соціально-побутової поеми. 

Віршування твору «Причинна» «Причинна» близька до народних пісень із погляду ритміки вірша. Поет вільно володіє коломийковим ритмом (4 + 4 + 6 складів з цезурою (паузою) після восьмого складу: В таку добу під горою, / Біля того гаю…), силабічним і тонічним віршем. При зміні настрою і характеру розповіді він змінює і ритмічну структуру вірша. Чотиристопний ямб на початку балади «Реве та стогне…») змінюється далі коломийковим розміром («В таку добу під горою…»), а потім амфібрахієм («Така її доля…»), потім знову ямбом, коломийковим ритмом і т. д. поет глибоко і тонко відчував залежність мелодійності поезії від її змісту. Особливості назви твору Причинна — жінка, яка втратила психічну рівновагу внаслідок того, що їй, за давніми народними уявленнями, «щось пороблено», в даному разі — ворожкою. 

Сюжет твору простий, дуже близький до народної творчості. Молода дівчина покохала козака, а той поїхав на чужину й довго не вертався. На її думку, хлопець загинув. Але героїня-сирота настільки сильно переживає цю розлуку й чекання, що стає «причинною», втрачає розум. Винними в цьому вважаються «злі люди» (ворожка, яка зачарувала дівчину, щоб та менше тужила. Дівчина, зачарована, уночі гуляє берегом Дніпра («Реве та стогне Дніпр широкий») і оплакує смерть свого коханого. У сюжет твору майстерно вплетені психологізовані пейзажні картини. Природа наче ілюструє, відгукується на зміни настрою героїні балади. Із води виходять на місяці погрітись русалоньки — то нехрещені діти і дівчата. Вони побачили сновиду, яка на дубі виглядала коханого, почекали, коли та спуститься і залоскотали її насмерть. Аж на світанку повертається коханий козак, він бачить під дубом дівчину свою мертву й вбиває себе. Люди їх знаходять і ховають. Композиція »Причинна»  Експозиція: пролог, знайомство з дівчиною, яка під впливом ворожіння стала причинною. Зав’язка: очікування героїнею коханого козака, що обіцяв повернутися до неї з походу. 

Кульмінація: смерть героїв. Розв’язка: епілог (поховання закоханих). «Причинна» ідейно-художній аналіз  У баладі виявилося багатство поетичної мови Т. Шевченка, різноманітність художніх засобів, зокрема ритміки вірша. Для зображення у творі явищ дійсності автор широко використав народнопісенні засоби, зокрема епітети фольклорного походження: «синє море», «біле тіло», «козаченько молоденький», «біле личко», «гай темний», «Дніпро широкий», «чисте поле», «дуб кучерявий» та ін. Зустрічаються також фольклорного походження пестливі назви: «козаченько», «русалонька», «слізоньки», «дівчинонька» та порівняння: «з уст — ні пари», «кругом, як в усі, все мовчить». Все це свідчить про те, що поет широко і творчо використав скарби живої розмовної української мови. Новаторство твору. Новим у жанрі балади були ліричні відступи, у яких Т. Шевченко виявив своє ставлення до героїв твору, до зображуваних подій. Українська поезія до митця не зазнала такої безпосередності почуттів, щирості, непідробленості, такого яскравого вираження народних уявлень. Поет не тільки співчуває скривдженим, але й заступається за них, викликає глибоке співчуття до них у читачів. Фантастичне поруч із реальним у поезії «Причинна»  У баладі «Причинна» є явища реальні та фантастичні. Твір споріднюється не з фантастикою поетів-романтиків, відірваною від життя, а з фантастикою фольклорною, народною, яку так майстерно ще до Шевченка використовував у своїй творчості М. Гоголь. Так, з води серед ночі виходять русалки — і тут потрібна не вітряна ніч, а навпаки, спокійна, місячна, така, яка буває в «русалчин тиждень», коли літо вступає у свої права, а земля і вода набувають найбільшої сили і все навкруги — гаї, луки, поля — буйно зеленіє. За народною уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-русалки на віки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю. Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, вони виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле й знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибінь. На голові у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілій. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кажуть, що слова «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» вибиті на надгробку Івана Багряного. Несхитною вірою в незнищенність життя, любов’ю до України були наповнені всі твори письменника. Україна для поета «земля титанів — «нетитанів», земля веселих кобзарів». Вона мала багато співців, але ніколи не мала і не потребувала своїх царів; вона не мала свого імені в світі, її доля була їй мачухою, але народжуються і виростають її діти, і пливе рона із давно забутої пори в майбутнє, щоб розпочати «все з початку».

Багато горя і нещасть пережила Україна. «Над пережитим, мов печатки, стоять хрести, лиснять могили…», які є пам’ятниками минулих битв і слави. 
Давно не плаче Ярославна.Поет знаходить безліч слів, щоб передати жахливий стан рідної землі, яка лежить спалена і поруйнована.«Перед ким, перед чим завинила єси?» — розпачливо звучать слова, але «мовчить Гуляй-поле, мовчить Гуляй-поле».Першим великим прозовим твором Івана Багряного був роман «Тигролови».Мчить на Далекий Схід страшний потяг, вщерть наповнений в’язнями, які не мають ні перед людьми, ні перед державою жодної вини. З вагона прямо на ходу вистрибує молодий в’язень Григорій Многогрішний і потрапляє на розкішний острівець у тайзі, де вже багато років живуть українці. Вони зберегли свою мову, культуру, селам дали українські назви. Тут, у дикій тайзі, тоталітарна система не може понівечити душі вільних українців. Вони створили свій світ, наповнений чистотою і гармонією.

Кожен твір Івана Багряного — це гімн Україні; бажання бачити її вільною від усяких зайд, а народ щасливим домінує в творчості митця.

На погляд Маланюка, у психіці українців помітні сліди залишили готи, візантійці, а потім варяги, які зміцнювали у нас мілітарні, бойові елементи, «прищепили почуття меча і держави». Третій розділ у збірці «Земля і залізо» називається «Варяги», в якому поет знову висвітлює свою теорію про вплив варягів на український народ. На відміну від історика М.Грушевського, Маланюк дотримувався так званої «норманської теорії», не вважаючи її принизливою для України. Адже варяги заклали підвалини Британській імперії, залишили своє ім’я у Франції (Нормандія), заснували державу Сицілія, дійшли Дніпром до Чорного моря. Як сказано у літописах, це — «путь із варяг у греки». Таким чином, внаслідок поєднання лагідної еллінської культури і войовничості варягів й виникла Київська Русь. Знову-таки варяги як народ-завойовник не спромігся закласти в основу функціонування держави конституційно-правового чинника. У роздробленні й міжусобних війнах князів Маланюк бачив причину занепаду Київської Русі як держави, а не від монголо-татарської навали

Як палко треба любити Україну, яким чесним та мужнім бути, щоб написати «Україну в огні»! У своєму «Щоденнику» за 26 листопада 1943 року Довженко зробив такий запис: «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо». Через те, що весь твір з першого до останнього рядка пронизаний правдою, його замовчували так довго. Тільки 1966 року уперше кіноповість було надруковано, але й після такої довгої мовчанки у ній було багато цензурних купюр. Жаль, що за життя автор не побачив свого твору. Ця кіноповість у творчій біографії Олександра Довженка посідає особливе місце, це один з найкращих його творів. 

Для Довженка суттєвою була тільки правда і більш нічого, крім правди. Для нього Україна — це українці. Тому в центрі твору — трагічна доля Лавріна Запорожця, простого селянина-хлібороба, що уособлює собою долю всього українського народу. Найтрагічнішою сторінкою історії України є доля жінки на війні. Тут Тетяна Запорожець — берегиня роду. З особливою привабливістю змальовано образ Олесі, а образ Христі — особливий. Саме він, на думку автора, є найтрагічнішим, бо це — сама Україна, яку кинуто під ноги виродкам-фашистам. Доля жінки в окупації, жінки-полонянки. Його героїні не стають на шлях активної боротьби, але людську гідність не втрачають у тій страшній веремії, початку війни. Устами Лавріна Запорожця Довженко закликав, «якщо й судити людей, то по закону народного лиха». А це значить, що слід бути гуманістом, ненавидіти будь-яке насильство. Олександр Петрович вірить у те, що хай дорогою ціною, але біда навчить, мусить навчити шанобливого ставлення до людини. 
Кіноповість «Україна в огні» була одним з перших творів, в якому на тлі смертельного двобою з фашизмом принципово ставились проблеми гуманізації суспільства й особистості, заперечення війни, вперше заперечувалися постулати сталінізму. 

І коли сьогодні говорять про те, що треба встановити пам’ятник Сталіну в Севастополі, то в пригоді стають для молодого покоління такі творі, як «Україна в огні» Довженка — хай уважно вчитуються у ці безсмертні рядки. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : ВасильСимоненко – одне з найбільш значущих, надзвичайно притягальних імен української поезії періоду так званих шістдесятників. Одне з тих імен, що стало синонімом слів Правда, Поет, Патріот. Пристрасно висповідана ним свята синівська любов до матері України, незборимий протестний дух проти тиранії і фальші будь-яких проявів і ступенів піднесли це ім’я і до висот справжньої народної поезії, і до висот непідробної всенародної любові.

Скривджене дитинство … безхатченко,безбатченко гіркувте слово, яке не дає спокою малому. Чому доля так несправедлива саме до нього? Чи настане той омріяний час, коли батькова рука триматиме маленьку синову, щоб повести до зоопарку чи в кіно, цирк, чи просто поговорити на якісь цікаві теми разом?Це інші, у кого є батьки, не цінують дорогоцінних хвилин спілкування з рідною людиною. Івась, звичайний собі хлопчисько, герой новели В. Симоненка «Кривда», був згоден на все заради того, щоб мати батька:

Ну, нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два,

— Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова…

Горе хлопчика зрозуміле. Бо чоловіче виховання так йому необхідне, щоб стати сильним, мужнім. А врешті став він бешкетником. Люди можуть це зрозуміти, бо росте ж без батька… Івась «вибив шибку одну з рогатки» у сусіда.

Автор розкриває нам справжні причини ось такої поведінки хлопчика. Горе без батька ще ж не таке вже й болюче, як від глузувань людей, які щодня поруч, які розуміють беззахисність дитини й «дотепи свої в іржі заганяють в рани, у болючі рани чужі…» Якою ще повинна була бути відповідь маленького хлопчика дорослому зачерствілому душею сусідові? Звичайно, розбите скло, скельця від якого символізують частинки обікраденого серця Івася.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені дуже подобаються поезії Євгена Маланюка. Хоча вони й часом збігаються тематично з творами інших митців (хто з ліриків не звертався до теми кохання, теми Батьківщини, теми поета та поезії?), але у кожному вірші Маланюка відчувається надзвичайно виразний, яскравий стиль автора, мені здається, його твори важко переплутати з іншими ліричними текстами… Свій власний голос мав Євген Маланюк, він вкладав його поруч із своїми думками та почуттями у вірші. Свій власний голос мав Євген Маланюк, цим голосом він висловлював свою громадянську позицію — також самобутню, справедливу, без жодних компромісів.

Творчість Є. Маланюка дійшла до читача у дев’ятьох збірках. Самі назви говорять нам багато: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші. Дуже різноманітними видаються нам тексти поета, але серед них так чи інакше вирізняються кілька мотивів, кілька тем, що наскрізно проходять крізь усю творчу спадщину Є. Маланюка.

Уже в першій збірці було заявлено проблему, яка стане однією з центральних у світоглядному та поетичному видноколі поета. Це проблема митця, ролі поезії та поета у житті людства, у житті народу. Саме Є. Маланюку належить відома фраза, що стала афоризмом чи то пак навіть гаслом: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Митець, попри свою творчу «професію», брав на себе надзвичайно велику громадянську відповідальність. Є. Маланюк вважав, що поет, людина мистецтва — єдиний, хто може розбудити душі співвітчизників, донести до суспільства певні ідеї, вірування, прагнення. Він не дозволяв собі занепадати духом, схилятися під тиском обставин, заклик бути незламним у своїх поглядах та діях він вклав у свої поетичні рядки:

Ні-ні, міцнись. Хай тягне сум додолу —

Крилатий дух напружується ввись.

Дай краплю крови кожному глаголу.

Молись. Чини. Міцнися і кріпись.

У цих рядках і заповіт нащадкам, прийдешнім поколінням, і відображення власної духовної міці поета. Недаремно сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф! Цей парафраз міцно вкоренився у літературі про життя і творчість Маланюка, спогадах про нього тощо. Це тільки підтверджує влучність фрази та її правдивість!..

Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Батьківщині. Євген Маланюк був змушений емігрувати з України, тодішньої УРСР, взагалі його життя складалося непросто. Але за жодних обставин образ рідної землі, Степової Еллади, як називав Україну митець, не зникав у серці Є. Маланюка, не зникав цей образ і з творів «імператора залізних строф». Хоча часто, ображений несправедливістю життя та системи, повний болю та розпуки, Є. Маланюк називав Україну Чорною Елладою, порівнював її з різними подібними жіночими образами світової міфології та літератури, що нібито не можуть допомогти власним синам, захистити їх та себе від зовнішнього ворога…

Але не тільки «залізні строфи» створював Є. Маланюк: вражає образністю та глибиною почуттів його інтимна лірика, яка не поступається громадянській своєю художньою цінністю… У всіх творах відчувається неперевершений власний, оригінальний авторський стиль, небанальна образність, драматичне розгортання переживань ліричного героя. У душі образів, створюваних Маланюком, читач ясно відчуває спрагу любові, душевної близькості:

Ось вечір знов. Заплющує повіки

Безсилий день. І знову, знову сам.

Так треба ніжності, так треба, щоб навіки

Удвох молитися вечірнім небесам.

Після прочитання кількох поезій Євгена Маланюка, присвячених темі кохання, мені здалося, що вся його творчість дещо змінилася в моєму сприйнятті. Насправді, у сукупності різноманітних тем, оригінальних образів та форм віршування постає цілком конкретна, чітко окреслена постать. Постать людини сильної, палкої, справедливої у житті особистому і громадянському і людини, без перебільшення, геніальної у творчому житті…