Збільшити або зменшити шрифт тексту : Григо́рій Миха́йлович Тютю́нник (23 квітня 1920 — 29 серпня 1961) Народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району а Полтавщині.З 1938 р. — студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна. Воєнне лихоліття назавжди вкарбувалося в пам’яті і свідомості письменника, до останніх днів життя нагадувало про себе осколком біля серця. Після воєнні роки був на педагогічній роботі, працював співробітником львівського журналу «Жовтень», вів активну і напружену літературну діяльність. Творчий доробок митця складають збірку оповідань «Зоряні межі» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Вже після смерті письменника; світ побачив його збірку поезій воєнного часу «Журавлині ключі» який був написаний 1963.Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору.Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостроактуальні, так і вічні проблеми людського буття. Автор відмовився від утверджуваної десятиліттями практики схематизованого, одноплощинного зображення людини, натомість представив своїх героїв насамперед індивідуально неповторними особистостями.Помер Григорій Тютюнник 29 серпня 1961 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Український письменник — Тютюнник Григір Михайлович (1931—1980) доводиться йому молодшим братом по батькові. Брати Григорій і Григір Тютюнники отримали одне й те саме ім’я Григорій через випадковий збіг обставин. Григорія насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем)[3]. Записувати дитину відрядили діда по матері, який по дорозі до сільради добряче випив[Джерело?] за здоров’я новонародженого. Коли ж потрапив до сільради, то переплутав ім’я і записав онука Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Їгору-Григорію було вже років п’ятнадцять — на той час у Михайла Тютюнника у новій сім’ї уже підростав другий син, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняли братів, молодшого стали звати Григором.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На зламі XIX-XX століть життя позначалося загальною кризою, що охопила майже усі сфері – політику, економіку, культуру. Але передчуття близьких соціальних та економічних перетворень, невпевненість у майбутньому, ідейний розрух у настроях сповнювали людей не тільки тривогою, а й заохочували до пошуку нових ідеалів як у реальному житті, так і в культурі та літературі.

В цей період розвитку літератури реалізм і романтизм відійшли на другий план і поступилися модернізму – новому напряму, що став естетичним вираженням духовних змін тогочасного суспільства. Це цілком зрозуміло, адже ситуація наприкінці XIX століття відзначалася суперечностями у світоглядному, естетичному і історичному планах. Хаос та нестабільність, втрата колишніх цінностей і життєвих ідеалів знайшли своє вираження у специфічних умонастроях, які отримали назву «декаданс».

Уперше цей термін було використано французьким поетом і письменником Т. Готьє у передмові до книги «Квіти зла» яскравого представника модерністської літератури Ш. Бодлера. Пізніше про декаданс згадував і інший поет-модерніст – П. Верлен. Ближче до ХХ століття декадентство у культурі та літературі поширилося у більшості європейських країн.

Слід зазначити, що центром декадентської літератури була людина, яка відчувала втрату віри в майбутнє, втрату моральних ідеалів і свою відчуженість у оточуючому світі. Ця людина не сприймала брутальної реальності, надавала перевагу самоспогляданню і самозаглибленню. Єдине, на що вона була здатна – це, як казав французький письменник того часу П. Клодель, «пристрасна нудьга».

Як визначав один з літературних критиків, покоління поетів другої половини XIX століття та початку ХХ століття було декадентським – поколінням, яке співало і плакало: плакало від незатишної дійсності, прози життя, а співало, щоб не втратити свого сердечного настрою, хоча їх серця вже перетворилися на кладовище нездійсненних надій і мрій. Тому основними традиціями та мотивами творчості поетів-декадентів, які набули популярності у той період, були скарги на життя, розчарування, песимізм, відчай і сум беззахисної душі.

Улюбленими темами для них було згасання життя і підкреслена хворобливість існування, які перетворювалися на джерело витончених душевних переживань. Ще однією провідною темою декадентської поетичної творчості другої половини ХІХ – початку ХХ століть було утвердження переваги мистецтва над реальністю і його великого значення у житті суспільства. Звідси і пішла прихильність до естетизму І. Анненського, О. Уайльда та інших літературних митців тієї доби.

Використання різних стилів і напрямів засвідчило різнопланові творчі пошуки у літературі на зламі ХІХ-ХХ століть, прозі та поезії, які поступово наближалися до появи раннього модернізму і кардинальної зміни естетичної системи. Найбільший вплив в ці часи мали твори А. Бергсона, Ф. Ніцше і А. Шопенгауера.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Для початку самі для себе розберіться, що конкретно для вас щастя? У кожної людини тут свої поняття, критерії, мірки. У всіх людей не буває однакового щастя. Для кожного з нас воно дуже різне. Дуже важливо, щоб поруч з вами були щасливі люди. Позитивний емоційний стан завжди передається й іншим, точно так само як і негатив. Дуже важливо, що людина думає про самого себе, яким він себе вважає. Якщо він вважає себе успішним і щасливим — значить так воно і буде, а вважає себе безнадійним невдахою — так тому й бути! Так що вирішуйте самі, ким ви хочете бути в цьому житті.

У житті ми всі допускаємо помилки і промахи. Ідеальних людей немає. Але треба вміти прощати себе, не замикатися на промахи і помилки, а йти далі, долаючи труднощі. Не занижуйте ніколи свою самооцінку! Будьте самодостатні, доглядайте за собою, не давайте собі бути залежним ні від кого і ні від чого!

Є ще одна умова, щоб відчувати себе щасливими — це насолоджуватися кожним моментом життя. Дуже часто ми не помічаємо всього хорошого, що відбувається навколо нас, вважаємо, що все так і має бути. А ось коли щось йде не так, як годиться, ми сумуємо, дратуємося, бурчимо. А життя треба приймати такою, яка вона є. І радіти і дякувати їй за все: за літо, за зиму, за блакитне небо, за спів птахів, за сонце, за посмішку дитини, за те, що сьогодні нічого не болить, що можна гуляти, дихати, бачити, любити, вчитися. За все! Цінуйте це все і насолоджуйтеся! На жаль, все в нашому житті недовговічне. Насолоджуйтесь життям ЗАРАЗ! Використовуйте кожну хвилину свого життя з користю для себе і для оточуючих! Знаходьте для цього час і не шкодуйте своїх духовних сил та емоцій!

Ніколи не прогнозують погане, щастя можна зруйнувати страхом. Говоріть вголос тільки про ті події, які ви чекаєте від життя з радістю! Не варто притягувати до себе невдачу і смуток. «Я успішна людина, у мене все вийде і буде добре!» — Ось що варто постійно говорити собі! Відповідно до цього, так і вести себе, так виглядати, приймати рішення і діяти, як успішний, впевнений у собі людина. Складіть собі план на майбутнє: все, що ви хотіли б мати, досягти, ким стати. Напишіть все на аркуші паперу і повісьте листок на видне місце, щоб ви могли його бачити постійно. І нехай все у вашому житті складеться так, як ви написали.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

1 варіант) Коли Юрко повернувся додому, то його почали мучити докори і він вирішив написати листа Тосі з вибачення. Для нього це було дуже складно, але все ж таки гарні наміри перемогли у ньому і лист було відправлено. У листі він запитував тосю про те як там дика качечка зі своїми каченятами і просив у дівчинки дуже щире вибачення за свої вчинки. Тося немогла не відповісти на цей лист. так вони листувалися весьнавчальний рік. А влітку Юрко приїхав знову до села і вони разом з Тосею кожного дня ходили годувати качку з уже здоровими каченятами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Ой мати, мати! Жаль ваги не має, —
Най ся Грицуньо у двох не кохає!
Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата:
Із чотирьох дощок темная хата!»

Повість «У неділю рано зілля копала» Ольги Юліанівни Кобилянської видатний літературознавець Є. Кирилюк небезпідставно назвав «шедевром в українській літературі». Здається, талант письменниці найповніше виявився у цьому творі. За силою емоційного навантаження не було рівного твору на той період. До речі, на мотив відомої народної пісні «Ой не ходи, Грицю», яка лягла в основу повісті, було написано значну кількість творів, серед яких, безсумнівно, повість О. Кобилянської є найкращим.

Твір з’явився друком у 1909 році в журналі «Літературно-науковий вісник». Як пише О. Кобилянська, «особи — це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронаті, її батька, Гриця, одного молодого, знаного мені одинака-гуцула, решту домалювала фантазія. Почування плили з власних грудей, чар природи робив своє, а думки укладалися самі з себе на папір».
Повість не може залишити байдужим читача — така вона насичена емоціями й переживаннями! Молода циганка Мавра, жінка провідника циган Раду, народила сина не від чоловіка, а від коханого — народила «білого сина з синіми очима!» Смерть чекала на зрадницю, та врятував Мавру батько, циган-музикант Андронаті: вимолив вигнання замість смерті єдиній дочці, та забрав найрідніше — дитину. Як передати страждання матері, що втратила свого сина? Жити не хотіла Мавра, не вірила в лихо, а потім змирилася… Стала жити у багачки Іванихи Дубихи, допомагала виховувати Дубихину Тетянку, потім усамітнилася високо в горах. Та не скінчилися на тому страждання Маври, видюща була циганка, а своєї долі не вгадала.
Не загинув її син, підкинув малого багатіям Андронаті. Сина в них не було, то й виховали як свого. Запарубкував Гриць, закохався в синьооку Настку, думав сватів засилати: «З дівчат він її любить найліпше, признає сам, що вона приводить його до розуму, принукує до роботи, навертає до родичів». Та на біду свою в горах побачив красуню Тетяну, яку за гордий характер називали Туркинею, покохав її палко. Лиха накликав на себе Гриць: не можна двох кохати, не можна двом вірним бути. Хоч як не кохав Тетяну, а вирішив за дружину брати Настку, спокійну й тиху дівчину. Не простила зради Тетяна, за старою порадою Маври зварила зілля, щоб лихо приспати, і Гриця напоїла.
Хіба може людина долю свою передбачити? Якби Мавра знала, що її чаклування проти сина обернеться, невже б учила Тетяну, як зілля варити? Божеволіє Мавра з горя, та усвідомлює, що в основі всіх нещасть лежить її гріх, її зрада, за яку треба платити. Можна шукати винних, але чи зарадиш цим нещастю…
Ольга Кобилянська талановито передає душевний стан своїх героїв. Вона зображує психологічний злам Маври, яка обвинувачує свою другу дитину, кохану Тетянку, в смерті Гриця, а потім передає божевільний спокій циганки. Письменниця малює прекрасні картини гірської природи, в які вплітається тужливий голос трембіти, що віщує смерть. Повість насичена народними віруваннями, традиціями.
Вражає талант О. Кобилянської писати так, ніби повість створюється саме для тебе, писати просто, різко, переконливо. На мою думку, творчість видатної української письменниці не може не зачепити серця вдумливого й вихованого читача. 

До перлин народної творчості (за повістю М.М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)
Ми живемо наприкінці XX ст., й нині відбувається процес, який розглядає як закономірне явище на новому витоку спіралі екологізацію суспільства, повернення до симбіозу людини і природи, повернення народів до своїх етнічних вір. Тому й не випадково, що ми все частіше перечитуємо, переосмислюємо нашу історію, звертаємось до пам’яток нашого минулого, щоб збагнути втрачене і те, чим збагатилися; з подивом відкриваємо для себе глибинні традиції наших предків, їхню природжену мудрість, гармонію єднання з космосом, яку майже втратили.
Безперечно, допомагають у цьому й літературні шедеври, до числа яких з гордістю відносимо повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Твір допомагає нам заглибитись у чарівний світ величної й таємничої природи Карпат, збагнути своєрідний характер гуцулів – цього оригінального народу з багатою фантазією, що створив безліч прекрасних казок, зберіг перекази та легенди, витворив цілий світ символів, які допомагають жити у вічній гармонії з природою.

Перед тим, як почати роботу над твором про гуцулів, Коцюбинський двічі приїздив до Карпат, щоб краще пізнати життя людей цього краю, де люди ніби зрослися з природою, з якої черпали все нову й нову життєву енергію, а особливості гірського краю поклали певний відбиток на їх психологію, побут, звичаї. Письменник помітив, що гуцул все життя, до самої смерті, проводить у боротьбі із злими духами, які населяють ліси, гори, води. Гуцули вірять, що є люди, які знають світ духів і вміють ворожити, вірять у силу слова, в чародіїв, що викликають бурю, град, громи. Тому не випадково у повісті живуть і нявки (мавки), і чугайстер – волохатий лісовий чоловік, що був «смертю для мавок», і градівник Юра, який відвертає грозові хмари, і відьма Хима, що не раз робила шкоду Івановій худобі. Названі образи не є самоціллю для Коцюбинського. Демонологія, що виникла на основі первісної віри в духів, займає неабияке місце в житті гуцула. Тому автор і надав їй у повісті багато уваги. Демонологія в повісті – це не тільки залишки минулого, а й справжнє світосприймання гуцула – сучасника Коцюбинського.

На основі фольклорного матеріалу Коцюбинський показує дотримання гуцулами звичаїв, обрядів під час різних свят, ворожіння, що нібито допомагало у боротьбі зі злими духами, які мали зашкодити господарству гуцула і навіть його життю. У творі описуються звичаї та обряди гуцулів, дотримання яких забезпечувало благополуччя або успіх у ґаздуванні (обхід ватагом полонини, на яку мають ступити отари, запалювання ватагом «живого вогню», доїння молока і добування будзу (сиру), плекання худібки, щоб «не заслабла, щоб хто не зурочив…», ворожіння Палагни на Юрія – свято весни, радості й сонця.

Усвідомлення єдності з природою породжувало прагнення жити багатим духовним життям. Природа й кохання допомагали розкрити й розвинути найкращі сторони людської душі, яка має чути не тільки мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, а й здатна творити свою музику. Ось чому все життя гуцула, частіше неспокійне, супроводжує коломийка – один з найпоширеніших уснопоетичних жанрів на Гуцульщині. Письменник вводить у текст повісті і любовну, і побутову коломийку, подає їх як заспів до окремих епізодів, вводить у діалоги, вплітає час від часу у свою розповідь.
При зустрічі з Марічкою Іван грає мелодію невідомої пісні. З його мереженої дудки «…з гори на гору, з поточка в поточок – пурха коломийка, така легенька, прозора, що чути, як од неї за плечима тріпають крильця…»

Ой, прибігла з полониниБілая овечка -Люблю тебе, файна, люблю,

Та й твої словечка…

Повість дає чудову можливість пересвідчитись у тому, що коломийки якнайкраще передавали душевний стан їхніх творців.«Тіні забутих предків» М. Коцюбинський закінчує описом оригінального похоронного обряду, на який збирається молодь повеселитися. Цей похоронний звичай має певний філософський зміст, показує тріумф життя над смертю, є виявом світогляду народу. Гуцул не хоче довго замислюватись над смертю людини, оплакувати померлого.Заключна сцена повісті змальована в дусі народної творчості. Оптимістично закінчується сумна розповідь про головного героя твору, яким письменник зумів воскресити образ «забутого предка», показати місце міфології в житті селянина.

Таким чином, фольклорна основа повісті дала М. Коцюбинському можливість порушити важливі філософські проблеми: що таке справжня краса, сенс людського буття, потенційні можливості народу, висока мораль.

Голосіння трембіт над горами та долинами… (За повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)
Гуцульщина – своєрідний, казковий, таємничий та вражаючий край, який змальований у творах видатних українських вчених і письменників Володимира Шухевича, Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Володимира Гнатюка. Саме останній почав знайомити М. Коцюбинського з 1902 року з літературою про Гуцульщину, зокрема, коломийками. У 1910 році великий Сонцепоклонник вперше поїхав до Карпат. Російському письменнику Максиму Горькому М. Коцюбинський пізніше писав у листі: «Гуцулы – оригинальнейший народ с богатой фантазией, со своеобразной психикой… Христианством он воспользовался только для того, чтобы украсить языческий культ».

Після вражень від подорожі по незвичайному краю з’явилася повість «Тіні забутих предків». Сюжет твору, на перший погляд, дуже простий. Ворогуючі родини Палійчуків та Гутенюків стали на шляху палкого кохання Марічки та Івана. Згодом дівчина втопилася під час повені, Іван, страждаючи, не знаходив собі місця. Спроба знайти розраду з Палагною виявилася невдалою. Іван починає шукати марення в образі Марічки, зривається зі скелі та гине.

Який же казковий світ української природи відкривається перед читачем! Тому бачити в творі тільки колоритно зображені образи не можна. Ми милуємося чарівними картинами природи, де ведуть вікову боротьбу жива та божественна сили, де обожнюється людьми Сонце – небесне світило, від якого залежить органіка всього живого. Одухотвореними виступають у творі й ліс, і гори, й Черемош. Тому й сприймається світ як величний гімн не стільки людині, скільки природі. А люди, їх почуття є лише часточкою цього величезного, казкового, таємничого світу.

Лунає тільки голосіння трембіт по горах і долинах, від землі до неба про трагічне кохання Івана та Марічки. Плаче гірська велична природа, бо це людськими стосунками порушена гармонія. Тому люди повинні страждати. Гармонія душ, почуттів, зв’язків – явище досить рідкісне. Тому найчастіше вона знаходить своє вираження в багатьох легендах, міфах. Людина мріє про перемогу добра над злом, життя над смертю, світлого над темним, справжнього над штучним. Але як часто мрії залишаються тільки на рівні марева, що змушують шукати вихід із буденщини вигадкою фантастичних істот: щезника, злих духів, арідника, лісовиків, чугайстрів, мавок.

Коли людина відчуває гармонію світу найяскравіше? Найчастіше в пісні. Чарівні звуки мелодій торкають ніжні струни сердець, примушуючи їх стискатися від зворушливої оповіді про людські біди та страждання. А в творі М. Коцюбинського звучать веселі пісні під час похорону Івана, який усміхаєн.ся можливості з’єднатися духовно з улюбленою Марічкою, а, може, визволенню від пошуку спокою в буденщині. Так М. Коцюбинський розвиває в творі «Тіні забутих предків» тему єдності людини й природи через показ трагічного кохання, про яке голосять трембіти, примушуючи замислитися над місцем кожного в цьому буремному, несподіваному, чарівному світі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Стефан Лієвич жив і навчався за кордоном, переживав там передовими думками. Повернувшись на канікули додому, у колі друзів та знайомих розповідав про рівність жінок з чоловіками у Швейцарії та інших країнах Європи, про жіночу емансипацію, успішне навчання жінок в університетах і навіть про те, що студентки одружуються з професорами. Він радив дівчатам озброюватися, а зброя ця чиста, сильна — це знання. Майбутнє жінок у їхніх руках, вони самі повинні подбати про себе. Дівчата слухали його, як апостола правди.

Коли молоді дівчата, такі як Олена Ляуфлер, ним захоплюються, пан радник і пані радникова його люто ненавидять. Пані радникова ненавиділа його «з цілої душі, всіма нервами її величезного материнського серця!» Бо Лієвич для її сина Германа не мав ніколи ні приємного погляду, ні доброго слова, навіть набрався сміливості повчати його, докоряючи за легковажне життя, яке веде до згуби.

Олена Ляуфлер покохала Лієвича з першого погляду, з першої хвилини. Бо Стефан Лієвич був особливий. Він говорив тільки правду, не боявся ніколи й нічого. Був цілою людиною, не дробився на шматочки, не гнувся, а прямував безоглядно до праведного. Не задивлявся на жінок очима брудного егоїзму.

Він був справжнім чоловіком, від нього не було чути помад та пахощів, як від жінок. Великий та здоровий, стояв як «пан і король», між іншими, вражаючи своєю статтю і фізичною силою.

Стефан Лієвич — чесна людина. Покидаючи Олену, яку палко кохає, на два роки, він не хоче, щоб вона клялася йому в вірності. У своїх почуттях і у вірності Лієвич упевнений, бо він — чоловік. Він може панувати над обставинами, і його доля залежить тільки від нього. Лієвич добре знає життя і розуміє, наскільки тяжче жити в цьому світі жінці, бо вона полишена на волю долі, й часто обставини бувають сильніші за неї.

Стефан Лієвич не повернувся до Олени. Коли щастя, здається, було вже так близько, він, заразившись невиліковною хворобою у шпиталі, де працював, помирає.

У фіналі повісті Олена в день весілля знищує всі листи Лієвича, ніби розриваючи з минулим. Але віриться, що спогади про цю прекрасну людину назавжди залишаться в душі й пам’яті Олени. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вислів «Сучасна українська література» – багатозначний. Часто під ним мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності у 1991 році. Таке трактування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов’язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Зважаючи на свободу, відкритість українського суспільства до чужоземних впливів та значно ширших контактів із літературами інших країн, сучасна українська література зробила крок вперед. І цей крок позначився зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка тощо), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангардизму, нецензурної лексики, суржика), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам’яті. Для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соціального реалізму. Багато творів позначені іронією стосовно правління держави та побуту людей. Також, завдяки доступу до творів іноземних авторів, українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури, в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття.

Якщо заглянемо в історію, то побачимо, що одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття стало літературне об’єднання Бу-Ба-Бу (скорочення від бурлеск-балаган-буфонада), створене 1987 року Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем. Особливо впливовою була творчість Юрка Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську значною мірою призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним – групи письменників-постмодерністів таких, як: Юрій Іздрик і Тарас Прохасько. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи, такі, як: Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Друзі Еліота та інші.

Наша сучасна література така ж молода, як і держава, тому їй притаманні помилки кожної молодої людини. Література, зокрема письменники та поети, які її створюють, так само протестують проти всіх, намагаючись привернути увагу. Не дивно, що більшість шанувальників сучасної прози чи поезії – молоді люди. По-перше, сьогодні в молодіжних колах читання стало досить модним, що не є останнім аргументом у психології молоді, особливо читання чогось сучасного. По-друге, в тих книгах написано про складне життя підлітків, до того ж розмовною мовою, на жаль, не завжди пристойною, але ж зацікавлення від цього не зникає. З одного боку, це добре, що в нашій країні з’являється мода на читання, проте не завжди література, яку полюбляє наша молодь, є якісною і несе якусь моральну, вже не говорячи про духовну, цінність. Так, це весело почитати книжку, в якій немало суржика та нецензурних слів, всіляких пострадянських правдоподібних історій і все це пронизане юнацькою відчайдушністю. Однак, поміркувавши над тим, можна запитати себе: кого ж наші онуки будуть вивчати на уроках з української літератури: Карпу, Дереша, Жадана?

Звичайно, що серед цієї молодої когорти письменників є ще так звані «дядьки» української літератури: Іздрик, Прохасько, Ірванець, Сергій та Марина Дяченки, Матіос, Іваничук, Шкляр, Забужко, Курков, Андрухович та багато інших (швидше за все, це неповний перелік через суб’єктивний характер статті), їхня література більш доросла. Меншою мірою описується побут підлітків, хоч суржика і кріпких слівець також вистачає і в Андруховича, інколи цим доповнює свої твори Іздрик (вважається, що постмодерністам можна все вибачити). Помітно виділяється серед названих авторів Тарас Прохасько. У його новелах не зустрінеш суржика чи ненормативної лексики (я поки що не зустрічав), хоч присутній західний діалект. Щодо Оксани Забужко, то вона одна з небагатьох письменників, котрі живуть на гонорари від написаних книг. Так вже склалося в нашій країні, що значну частку прибутку приносять книги, видані за кордоном. Твори Забужко змогли завоювати європейські країни, а також знайшли своїх прихильників у США. Її книжки виходять накладом понад сто тисяч примірників. Серед них особливої уваги заслуговує «Музей покинутих секретів», виданий у 2009 році. Також Андрій Курков, котрий пише російською, вже давно відомий за межами України. Його книги легко можна знайти в книгарнях Лондона чи Варшави, та й у нас його читають з великим бажанням. Юрка Андруховича потрібно згадати не лише як одного з перших у нашому сучасному літературному просторі, а й тому, що західна критика визначає його як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Твори Андруховича перекладені вісьмома європейськими мовами, а його роман «Перверзія» був опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відзначені твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12 видань (станом на 2010 рік) та перекладений кількома мовами. Розголосу також набув історичний роман «Залишенець. Чорний ворон» (2009 р.), який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків у 1920-х роках.

Якщо ж зважати на наших «розпіарених» і, деякою мірою, «попсових» письменників, то можна сказати, що їхня творчість знаходиться ще в підлітковому віці. Однак вони мають на кого рівнятися. Часом трапляються люди, котрі здивовано піднімають брови на запитання про сучасних українських письменників, мовляв: «А що, такі є?!». «Такі» є. Їхні твори сміливо можна використовувати як посібник із вивчення сучасної української розмовної мови, у них також достатньо «кріпких слівець», що лише підсилює тотожність із реальністю. Водночас, дана література повністю висвітлює нинішні пануючі у суспільстві проблеми. Зокрема, не найгірше це вдається Ірині Черновій, більш відомій читачам під псевдонімом Люко Дашвар. У її творах суспільна реальність є лейтмотивом, тому книги користуються широкою популярністю.

На жаль, сучасні українські письменники не є авторами світових бестселерів, а їхні імена рідко ставлять в один ряд з іменами найвідоміших світових літераторів сучасності, таких як Умберто Еко, Герман Гессе, Пауло Коельо, Бернард Вербер, Даніела Стіл, Стівен Кінг. Письменники зі США, Британії, Франції, Росії, Латинської Америки, Японії, Польщі мають набагато більше шансів викликати міжнародний інтерес, ніж українські автори, позаяк за їхніми спинами – міжнародний авторитет літератур. Сьогодні вітчизняні автори мають локальну і містечкову значимість та визнання, за межі якої вириваються лише деякі. Це, швидше, виняток, ніж тенденція чи закономірність. Найпопулярніші українські автори, такі, як: Юрій Андрухович чи Оксана Забужко, видаються просто смішними накладами. Складається враження, що ці книги читають тільки люди безпосередньо причетні до літературних справ: письменники, критики, видавці. Хоча, за більш сприятливих умов для продажу, тиражі української книги могли б сягати сотень тисяч примірників.

Тому потрібно свідомо ставитися до проблематики як сучасної літератури в Україні, так і літератури українською мовою, незважаючи на те, що українізація, яку сьогодні нав’язує влада, лише відштовхує людей від національного. Отож, читаймо своїх, українських авторів, щоб знати чим дихає сучасна література. Заходячи в книгарню, не кидаймо одинокий погляд на полицю з українським постмодерном, стаючи в чергу за російськими дешевими детективами чи літературою з різними магічними порадами. Бо «коли починається смерть культури, настає культура смерті» (Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт Джордже! Пишу до тебе з України.Мене звати… . Ти є одним з родоначальників і найяскравішим представником літературного і філософського романтизму. Ця течія вперше заявило про самоцінність творчої особистості, протиставивши її обережному, консервативному диктату посредственності.Твой трагічний розрив особистості і суспільства, непонятость і самотність, право на самореалізацію не тільки в літературі, а й в особистому житті — ось твої цінності, які склали основу нашої любовної літератури. Прагнення до свободи у тебе не було поетичної декларацією, ти не тільки співчував борцям за свободу, але й особисто взяв участь у визвольній війні грецького народу. Ти бачивгероїв і смерть своїми очима. У вірші «Ти скінчив життєвий шлях» ти звертається до героя, який самовіддано бився за свободу. Смерть за свій народ, рідну землю — шлях будь-якого солдата, але ніхто з них не буде забутий.

Поки вільний твій народ, Він не забуде тебе! Ти впав! Але кров твоя тече не по землі, а в наших жилах. Героя не варто оплакувати, його подвиг повинен бути оспіваний, тільки тоді його ім’я збережеться в століттях і не буде забутим: Але сліз не буде на очах: ​​Плач образив би славний прах .

Народ оплакував тебе як національного героя. Ти ніколи не зараховував себе до героїв, просто ти боровся проти поневолення плечем до плеча з простим народом, оспівував у віршах мужність і розум людини, любив і цінував життя як єдиний дар, який не повторити, але прославити його можна.

З повагою,твій вірний шанувальник … .

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори за творчістю Є.Маланюка:

— Україна — центральний образ лірики Є. Маланюка

—  Євген Маланюк про творчість Кобзаря (вірш «Шевченко»)

— Твір на тему: Основні мотиви лірики Євгена Маланюка

Біографія

Євген Филимонович Маланюк (*20 січня (1 лютого) 1897, Архангород — †16 лютого 1968, Нью-Йорк) — український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик.

Народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в селищі Архангород, яке розташувалося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області).

Батько Є. Маланюка, Филимон Васильович, працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Євгенова мати Гликерія Яківна була донькою військовика Стоянова, чорногорця з роду осадчих на землях Нової Сербії, заснованої ще за часів Катерини ІІ.

Навчався Є. Маланюк в Архангородській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906–1914), з яким у різні часи пов’язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати.

1914 року Є. Маланюк вступає до Петербурзького політехнічного інституту, проте Перша світова війна стає на перешкоді навчанню. Восени того ж року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 р. протягом кількох місяців служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти.

1917 рік приніс Є. Маланюкові чимало гострих вражень, потрясінь і втрат: жорстокі будні на фронтах Першої світової, Лютнева революція і несподівана відпустка додому у зв’язку зі смертю батька (мати померла ще 1913 року), демобілізація з російської армії й участь у творенні УНР, служба в чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який помер від тифу на руках у свого ад’ютанта. Молодий офіцер болісно сприймав поступовий занепад УНР.

Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет-патріот разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Є. Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гектографічним способом журнал «Веселка» (1922–1923), в якому й сам починає друкуватися. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною. Є. Маланюк прагнув розібратися, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків.

Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Є. Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним… Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.

1925 року в Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Саме це: войовничий дух; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» «свяченого ножа»; розміркування над долею сучасного мистецтва, покликаного слугувати високим ідеалам, — приваблювали молодше покоління представників діаспори. Натомість старша генерація, схильна до поміркованості та нескінченних оплакувань недолі України, була просто шокована різким тоном письменника, його зневажливими оцінками і звинуваченнями на адресу земляків-малоросів, що ніяк не доростуть до рівня нації

У тому ж 1925 році в Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Проте 1929 року подружжя взяло розлучення. Євген, завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі.

У 1930-х роках письменник плідно співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник» (із 1932 — «Вісник»), редактором якого був відомий політик, критик, літературознавець Дмитро Донцов. Зв’язки з зазначеним виданням не припинялися упродовж усього періоду перебування Є. Маланюка у Варшаві. У польській столиці організовується літературний гурт «Танк», до якого входять Ю. Липа, О. Теліга, П. Зайцев, Н. Лівицька-Холодна, А, Коломиєць, Ю. Косач та ін. Безперечним лідером групи був Є. Маланюк. Але коли гурт трансформувався в інше утворення — «Ми» — і став видавати однойменний журнал, що породило гостру полеміку з Д. Донцовим, склалася вкрай напружена ситуація. Є. Маланюк розірвав зв’язки з групою «Ми» і поновив співпрацю з «Вісником».

На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки вітчизняної і світової культури (Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Я. Щоголев, Г. Чупринка, І. Бунін, М. Бажан, С. Гординський, В. Ґренджа-Донський, Зореслав та ін.). Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов).

У Варшаві поет познайомився з польськими митцями, такими як Ю. Тувім, Я. Івашкевич, Я. Лехонь — представниками відомої групи Скамандритів, а також з Л. Подгорським-Околувом, С. Стемповським та Ю. Лободовським. Є. Маланюк намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінували творчість Є. Маланюка, перекладали його твори.

У Варшаві доля звела Є. Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан. Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кіно-хронік, часто живе надголодь.

Є. Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу. Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. Така перспектива не влаштовувала Богумілу, тож подружжя оформило розлучення, Євген сам подався назустріч новим випробуванням. Хоча версія про розлучення підтверджується не всіма біографами. Євгену довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.

У цей період Є. Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до Мистецького українського Руху, нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях. 5 березня 1947 року студія драми Йосипа Гірняка провела в Регенбурзі свято на честь 50-річчя Є. Маланюка.

У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проектному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962 р. У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — В. Тютюнника, М. Безручка та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).

У 1962 році письменник ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле. Зустрівся Є. Маланюк і з колишньою дружиною Богумілою, яка була щаслива його бачити. Ці дні, проведені недалеко від України, близької і водночас недоступної, не були «отруєні» навіть діями таємної поліції. Однак, це лише одна з версій. За іншою версією, поет не мав можливості побачитися з дружиною, через небезпеку бути схопленим радянською розвідкою. Невідомі йому люди з польської таємної поліції допомогли Євгенові врятуватися.

Помер Є. Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку, і похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці у Нью-Джерсі. Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.