Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Головним предметом творчості французького письменника А. Камю, лауреата Нобелівської премії (1957), одного з найяскравіших представників літератури екзистенціалізму, була людина, її психологія, поведінка в «граничних» життєвих ситуаціях. Для мешканців алжирського міста Орана таким випробуванням стала епідемія чуми, яка поставила всіх без винятку оранціз перед лицем смерті, Про жахливий рік в історії міста і розповідає роман-хроніка «Чума» .
Роман Альбера Камю «Чума » розповідає про жахливий відрізок з життя невеликого французького містечка Оран. До нещастя для жителів цього міста, в ньому розгорілася епідемія страшного захворювання, чуми, ліки проти якої тоді ще створено не було, і яка відбирала життя у величезної кількості городян. Вмирали літні і зрілі люди, але вмирали також ні в чому не винні діти, які особливо страждали і своєю смертю приносили страждання всім оточуючим. Але були серед жителів міста і ті, кому ця епідемія була навіть вигідна. Одним з таких людей був чоловік на ім’я Коттар. Думається, що саме його можна називати єдиною щасливою людиною на тлі того, що відбувалося в Орані.

Як відомо, під час різних екстремальних ситуацій, у тому числі і під час епідемій різних хвороб, місцева і державна влада має вкрай багато роботи. Вона повинна організовувати місця для розміщення хворих, шукати кошти на ліки, працювати з населенням, щоб не допустити серед нього паніки. Але сили навчених людей з поліції та інших правоохоронних служб обмежені, тому, щоб впоратися з новими актуальними завданнями, працівники повинні забути про свої старі справи і завдання. У тому числі це стосується і оперативної роботи та розшуку злочинців. Для останніх будь-яка епідемія, будь-яке стихійне лихо чи інша екстремальна ситуація – це реальне благо, адже через це поліція не буде можливості шукати злочинців, ловити їх і допомагати здійсненню правосуддя. Коттар ж був контрабандистом. Звичайно, ні у кого із правоохоронців не було часу, щоб полювати на цього вмілого, але нечесного ділка. Більш того, в суспільстві зріс попит на його послуги. Щоб хвороба не поширювалася на інші населені пункти, всі в’їзди і виїзди з Орана були закриті владою. Але в той же час деяким жителям було необхідно виїжджати, передавати або отримувати якісь речі. Звичайно, за допомогою вони зверталися до Коттара. Він допомагав їм, але за це брав великі гроші, за час епідемії чуми він сильно збагатився. Але будь-яка епідемія рано чи пізно підходить до кінця. Коли люди перестали хворіти, у поліції з’явилося більше часу на піймання злодіїв, а Коттар був з боями спійманий.

Не можна сказати, що єдина людина, яка була щасливою в Орані під час чуми, Коттар, так вже сильно соромилася свого становища. Так, іноді проблиски совісті у нього можна було спостерігати, але все ж це відбувалося вкрай рідко і навряд чи справляло сильне враження. Звичайно, насправді таким людям дійсно має бути соромно. Вони наживаються на чужому горі, збагачуються завдяки смертям інших. Втім, в той же час не можна заперечувати, що попит на свої послуги створював собі аж ніяк не сам Коттар.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Повість Григора Тютюнника «Климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Головний герой твору Климко це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.

Климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся у нього рішучості та милосердю .

Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з’явилося благородне бажання допомогти їй, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу.

Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг розплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.

Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців.

Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення Климка з торбиною солі на станцію, допомога радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: «Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль…».

Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги.  

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми знаємо тепер, хто був той «людський хлопець», що зачарував своєю грою, а далі й закохав у себе дочку лісу, ніжну красуню Мавку. То — Лукаш, син простої селянки—вдови, небіж доброго і мудрого дядька Лева. У драмі не подано передісторії Лукаша, бо в цьому не було потреби.Початок його життя в творі співпадає з першими кроками від дитинства до юності. Він з’являється біля лісового озера одного святкового дня на ранній провесні в супроводі свого дядька. Вся істота Лукаша, як і природа навкруги, переживала ту прекрасну пору цвітіння, коли серце переповнене мріями про щастя, а весь світ здається невимовно прекрасним. Хочеться жити і славити життя. І Лукаш славить його ніжним співом сопілки, яку він щойно вирізав і змайстрував у приозерних очеретяних зарослях.

«З самого початку поетеса підкреслює неабияку музичну обдарованість юнака. Як за народною легендою перелітні птахи приносять на крилах тепло, так Лукаш своїм співом пробуджує в природі буяння життя. На спів його сопілки «спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілії білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки».

Духовний світ Лукаша розкривається у його портреті. «Лукаш, — пише Леся Українка, — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий і стрункий, в очах ще є щось дитяче; обраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка «на випуск» мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку».

Звернімо увагу на одну важливу психологічну деталь портрета: в очах Лукаша є щось дитяче. Це не тільки вказівка на незаплямовану буденщиною душу юнака, а й зовнішній вияв властивої йому соромливості, допитливості, надзвичайної зацікавленості у всьому. Дитяче в очах Лукаша — це також життєрадісність, ніжність, потяг до всього гарного, незвичайного.

Серед інших позитивних рис вдачі Лукаша поетеса відтіняє його лагідність, щирість. Він з великою повагою ставиться до старших, вживаючи пошанну множину при звертанні, любить дядька Лева, прислухається до його мудрих повчань про те, як слід розуміти таємниці природи, «як з чим і коло чого обійтися». В його мові відсутні лайливі слова або грубі вирази.

Мавка пробудила в Лукашеві найкращі порухи ніжної душі: вона заронила в його серце палку надію на спільне щастя, викликала у відповідь любов, розвила притаманну його характерові поетичність, співучість.

Але характер Лукаша не відзначався такою гармонійністю, як характер Мавки. Світлі риси його натури чергувалися з темними. Буржуазна критика робила з цього висновок про нібито природну «двоїстість» вдачі Лукаша, що в ньому, мовляв, від природи існувало «дві душі». Але суть «двоєдушності» Лукаша не в особливостях його як людини, а в тих соціальних умовах, у яких він виховувався і які наклали на нього помітний відбиток.

Уже перша розмова Лукаша з Мавкою виявляє його нерішучість. Здивована байдужістю, з якої Лукаш говорить про вибір майбутньої дружини, Мавка запитує: «Хіба ти сам собі не знайдеш пари?» «Я, може, б і знайшов, та…», — шукає відповіді на те запитання Лукаш і замовкає. З розвитком дії недоговорене стає зрозумілим. Я знайшов би собі дружину по любові, — ніби говорить він, — але хто знає, як поставилась би до цього мати, все село. Рішучості ж стати в конфлікт з віковими звичаями і неписаними законами йому бракує.

Зустрівши Мавку і відчуваючи до неї незвичайний потяг, Лукаш, проте, не дбає, щоб та перша зустріч не була останньою, а покладається на волю обставин. Коли на оклик дядька Лева Лукаш «подається йти», Мавка запитує його: «А вернешся?» Юнак відповідає одним лише: «Не знаю». Таким же нерішучим виявився він і пізніше.

Лукаш пробує захистити Мавку від несправедливих докорів матері, але та спроба була нетривкою і закінчувалася його ж поступкою. Юнак знає наперед, що мати буде «недоброю» свекрухою для Мавки, але протидіяти тому не може. Більше того, він навіть пробує виправдати ініціативу матері у доборі невістки, бо вона, мовляв, керується в цьому прагненням узяти в дім добру господиню, робітницю і помічницю, а насправді — зв’язану родинними узами безвідмовну наймичку:

Їм невістки треба,

бо треба помочі — вони старі.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає… Наймички — не дочки…

Якщо перед наступом матері Лукаш весь час відступав, втрачаючи одну за одною кращі свої риси, то перед наступом Килини він капітулює. Прищеплені умовностями світу власників негативні риси на якийсь час приглушили морально здорове начало в його душі. Лукаш топче в багні буденщини свої почуття до Мавки і одружується з Килиною.

Дуже характерно, що в цей час Лукаш не тільки відвернувся від Мавки, але й відійшов від свого дядька, з яким досі не розлучався.

Лукаш не міг ужитися з світом буденщини. Вовча подоба, якої він набув в результаті свого відступництва, важка для нього. Він прагне знову стати людиною, і в цьому допомагає йому Мавка. Лукаш знову повертається до творчого життя, але повертається іншим. Тепер в його словах відчувається твердість, що викликає не тільки подив, але й страх Килини. Лукаш не зносить образливих суперечок матері й дружини, він не може далі жити в обстановці безконечних дріб’язкових сварок, образ і зневаги:

Та дайте ви мені годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тільки з хати,

А з світа геть зійшов? Бігме, зійду!

Оглядаючи свій життєвий шлях, Лукаш у мріях знову повертається до Мавки, до сопілки. Навколо зима, але мрії Лукаша весняні, радісні. Його «переможний спів кохання покриває тугу», викликає раптовий розквіт весни, як символ щастя, що до нього весь час кликала свого коханого Мавка, на шлях до якого остаточно став він в останні хвилини життя.

Трагедія Лукаша — це трагедія талановитої людської особистості в тяжких умовах життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Одним з найяскравіших, найпристрасніших творів великого українського поета є поема «Кавказ». Хоч там і не йдеться про нашу Батьківщину, проте ми, проймаючись болем кавказьких народів, щиро бажаючи їм перемогти лютого ворога — самодержавну Росію, замислюємося також і про долю рідного народу, про його боротьбу за власну свободу. Поет заповідав своїм співвітчизникам ніколи не миритися з неправдою і насильством, тому щиро вітав незламність і мужність горців, які зі зброєю в руках виступили проти царизму і протягом багатьох років мужньо боролися за волю. 
Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих темними хмарами і засіяних горем, политих кров’ю. Тарас Шевченко дає нам уявлення і про природу Кавказу, і про долю його народу, і про місце, де, за міфом, орел карає Прометея. Образ цього міфічного героя, борця за свободу й захисника людей, в поемі «Кавказ» символізує силу народу, його могутність і нескореність. Орел же асоціюється з двоголовим орлом самодержавства. Символіка цих образів підкреслює, що народ безсмертний, його душа жива: 

Не вмирає душа наша, 
Не вмирає воля, 
І неситий не виоре 
На дні моря поле, 
Не скує душі живої 
І слова живого… 

Центральна частина поеми — це звернення колонізатора до горця. Царизм лицемірно твердить, що хліб і хату горця ніхто не відбере в нього, а його самого не поведе в кайданах. Про таке лицемірство яскраво свідчать слова загарбника, який говорить, що хотів би «подарувати» йому його влас¬ну хату, а хліб хотів би кинути горцеві, «як тій собаці». У поемі видно прозорий натяк на Миколу І, якого Шевченко називає «неситим». Поет говорить про царську Росію як про тюрму народів: 

А тюрмі А люду!.. Що й лічить! 
Од молдованина до фінна 
На всіх язиках все мовчить, 
Бо благоденствує! 

Образ тюрми пронизує весь твір, а в саркастичному монолозі, виголошеному від реакційних сил, звучить обіцянка навчити народи, «як і тюрми мурувати, кайдани кувати, як і носить». У поемі також згадується «Сибір неісходимий» — місце заслання передових людей, борців за свободу. Поет закликає всі прогресивні сили об’єднатися в боротьбі проти спільного ворога — російського царизму. 

Цей твір написано понад 150 років тому, але й сьогодні він звучить надзвичайно актуально. Його рядки кожному надають снаги ставитися непримиренно до будь-яких проявів насильства, навчають ніколи ні перед ким не принижуватися й завжди мати почуття власної гідності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Із давніх-давен люди прагнули надати поетичності навколишньому світові. На кам’яних плитах, стінах печер викарбовували зображення обоготвореного сонця, місяця, неба, води, вітру, вогню. Все це відбивало свідомість людини раннього палеоліту. Формування символів відбувалось одночасно з розвитком суспільства. У східнослов’янських племен характерними символічними знаками були гончарські клейма. Пам’ять про подвиги воїнів залишалася на родових знаменах. 
     Багато символів, які зародились у давнину, назавжди ввійшли в історію, мистецтво, повсякденне життя. Цікаво знати, що в багатьох народів лев символізує силу, владу, бджола — працьовитість, підкова — щастя, змія — мудрість, підступність, якір — надію, дзеркало — правду, меч — правосуддя. 
   
  Вистраждавши, виборовши собі волю, Україна має тепер свої державні символи: герб, прапор і гімн, які уособлюють її історію, її сутність. В основу сучасного герба нашої держави покладено стародавній золотий тризуб на синьому тлі. З історичної літератури відомо, що тризуб був символом державності, блискавиці, влади над трьома світами. Жовтий колір — це колір небесних світил, сонячного проміння, без якого неможливе життя. Цікаво знати, що тризуб був символом влади ще за часів князювання Володимира Великого. Через багато століть боротьби і гніту після проголошення акту Соборності України 22 січня 1919 року Державним гербом став золотий тризуб на синьому тлі. 
     Нині національний прапор України має синій і жовтий кольори. Жовтий — це колір пшеничної ниви, хліба, зерна, золотого сонця, без якого не дозрів би хліб; синій — колір чистого мирного неба. Ці кольори на нашому прапорі ніби пшениця в степах під блакитним склепінням неба, що символізує віковічне прагнення миру, праці, красу та багатство рідної землі. 
     Велике смислове навантаження несуть символи — назви дерев, рослин. Верба, калина, барвінок — невіддільні атрибути українського народу. Верба — символ краси, неперервності життя, вона дуже живуча. Здавна в Україні вербу вважали святим деревом. Калина — дерево українського роду. Вона пов’язується з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця, Зорі. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущості роду. Ось тому на весільних дівочих і навіть парубочих сорочках, на рушниках вишивалися кетяги калини. А в пісні співається: 
   
  Говорила мати: «Не забудься, сину, Як будуєш хату, посади калину. Бо вогненні грона — наша кров червона. Зоряна калина — і краса, і врода Нашої країни, нашого народу». 
     Калина — це й символ кохання, краси, щастя. Навесні калина вкривається білим цвітом і стоїть, як наречена, в білому вбранні, а восени палахкотить гронами червоних плодів. Калиною уквітчують весільний коровай, оселю, нею лікуються. Народ склав про калину багато легенд, пісень. 
     Улюбленою декоративною рослиною українців був барвінок. Листя барвінку залишається зеленим і морозної зими, і спекотного літа. Нерідко називають його ще «зеленко». Вважалося, що хто посадить у себе на подвір’ї барвінок, той обов’язково дочекається щастя. 
     У барвінкові прихована могутня цілюща сила, яка перемагає тяжкі недуги. За це люди подарували барвінкові свою любов. 
     Красномовними символами стали й квіти. Квіти — друзі людей і в радості, і в смутку. Червона гвоздика — символ дружби, півонія — символ щасливого життя, троянда — символ кохання, незабудка — вірності, фіалка — скромності. 
     Стародавніми оберегами дому були рушники. Вони супроводжували людину від народження до смерті. На рушниках люди «записували» свою долю. Рушник пройшов крізь віки. Рушник і нині символізує чистоту почуттів, глибину любові до своїх дітей, до народу. 
     Символи об’єднують, згуртовують людей, які збагнули й сприйняли їхню суть. У символах відображені прагнення людей, їхня історія, традиція. Тому так цікаво з’ясовувати, що ж стоїть за символом: легенда чи реальне явище, історична подія. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість «Стара і море» — одно з останніх завершених творів легенди американської літератури Ернеста Хемингуэя, своєрідний підсумок творчих пошуків автора. Літературознавці визначають жанр цього твору як повість-притча, тобто твір, який розповідає про долю і певні події життя героя, але ця розповідь має алегоричний характер, глибокий моральний і філософський зміст. Повість тісно пов’язана з усіма попередніми творами письменника і є вершиною його роздуму про сенс життя. Сюжет її можна переказати в декількох пропозиціях. Живе самотній старий рибалка. Останнім часом рибальська удача, як і люди, покинула його, але старий не здається. Він знову і знову виходить в море, і ось нарешті йому таланить: на наживку піймалася величезна риба, декілька діб триває боротьба старого і риби, і людина перемагає, а ненажерливі акули нападають на здобич рибалки і знищують її. Коли човен старого пристає до берега, від красуні-риби майже нічого не залишилося. Знесилений старий повертається у свою бідну хату.

Проте зміст повести значно ширше і більше багато. Хемингуэй уподібнював свої твори айсбергу, який лише на невелику частину видніється з води, а інші заховані в океанському просторі. Художній текст — частина айсберга, який видно на поверхні, і читач може лише здогадуватися, що письменник залишив невисловленим, віддав на тлумачення читача. Тому повість має глибокий символічний зміст.

Вже само назва твору «Старий і море» викликає у читача певні асоціації, натякає на головні проблеми: людина і природа, тлінне і вічне, потворне і прекрасне і тому подібне. Герої і події повісті конкретизують ці асоціації, поглиблюють і загострюють заявлені в назві проблеми.

Старий символізує людський досвід і в той же час його обмеженість. Поряд із старим рибалкою автор зображує маленького хлопчика, який вчиться, переймає досвід у старого. Але коли рибальська удача покидає героя, батьки забороняють хлопчикові виходити з ним в морі. У поєдинку з рибою старому дуже потрібна допомога, і він жаліє, що поруч немає хлопчика, і розуміє, що це закономірно. Старість, думає він, не має бути самотня, і це неминуче.

Тема самотності людини розкривається автором в символічних картинах човника на тлі безмежного океану. Океан символізує і вічність, і непереборну природну силу. Старий переміг прекрасну рибу, але океан не віддав йому здобич, акули з’їли її. Хемингуэй упевнений, що людину можна знищити, але неможливо перемогти. Старий довів свою здатність протистояти природі, він витримав найважче у своєму житті випробування, тому що, незважаючи на самотність, він думав про людей (спогади про маленького хлопчика, їх розмови про видатного бейсболіста, про спортивні новини підтримують його в мить, коли сили його майже покинули).

У фіналі повести Хемингуэй торкається також теми непорозуміння між людьми. Він зображує групу туристів, які уражені тільки розмірами скелета риби і зовсім не розуміють трагедію старого, про яку намагається розповісти їм один з героїв.

Символіка повести складна, і кожен читач відповідно до свого досвіду сприймає цей твір.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

26 грудня 1898 р. народився в багатодітній родині дрібного купця Павла Плужника в слободі Кантемирівці.

1918 р. разом із родиною переїхав на Полтавщину.

1923     р. Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників (Аспис).

У 1923 р. у київській газеті «Більшовик» та журналі «Глобус» з’являються перші вірші, підписані псевдонімом Кантемирянин.

1924     р. Є. Плужник стає членом письменницької групи «Лан­ка», яка 1926 р. перетворюється на «Марс» (Майстерня револю­ційного слова).

1926     р. завдяки дружині поета, Галині Коваленко, вийшла у світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою «Дні».

1927     р. виходить друга й остання прижиттєва поетична збір­ка Є. Плужника «Рання осінь», яка мала прихильну рецензію Ю. Меженка, а іншими розкритикована.

1933 р.— збірка поезій під назвою «Рівновага», яку Плужник підготував до друку, лишилася ненадрукованою: разом із багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив у жорна сталін­ської репресивної машини. Ці вірші увійшли до «Вибраних пое­зій» Є. Плужника 1966 року.

4 грудня 1934 р. виписаний ордер на арешт письменника.

25 березня 1935 р. Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання.

2 лютого 1936 р. Євген Плужник помер

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Оранній період творчості поета важливе місце посідає тема історичного минулого України. Шевченко вибирає в минулому ті події, які могли б пробудити приспану національну свідомість сучасників, нагадати їм про славні традиції предків. Цій темі присвячені поеми «Гайдамаки», «Гамалія», «Тарасова ніч» та інші твори. Особливо цікавила Тараса Шевченка Гайдамаччина. Він виріс у тій місцевості, по якій прокотився гайдамацький рух, збереглися спогади старших людей про Коліївщину та її славних ватажків Івана Ґонту й Максима Залізняка. Багато розповідей Шевченко чув від свого діда. У ті часи в офіціозній історичній науці повстання гайдамаків оцінювалося негативно, їх називали бандитами, розбишаками. 

Написавши у 1841 році поему «Гайдамаки», Т. Шевченко зняв ці несправедливі звинувачення, показав гайдамацький рух як визвольний, а самих гайдамаків — як патріотів, борців за народну волю.Тема поеми — повстання гайдамаків у 1768 році, відоме як Коліївщина.Сюжет поеми розгортається двома лініями: одна — змалювання повстання під проводом гайдамаків (історична лінія), друга — особиста — життя Яреми Галайди. Головним героєм поеми є повсталий народ, як називає його Шевченко «громада в сіряках». Усі повстанці наділені героїчними рисами. Поет порівнює їх з орлами. У поемі підкреслюється масовість гайдамацького руху — повстали не тільки чоловіки, а й жінки та підлітки: «Навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки». Образ повсталого народу конкретизується в поемі кількома постатями: Яреми Галайди, народних ватажків Максима Залізняка та Івана Гонтц.
Ярема Галайда — образ, створений художньою уявою Шевченка. У ньому втілені типові риси повсталого селянства, він наділений індивідуальною життєвою долею. 

Ярема — наймит, попихач. Після того, як конфедерати викрали його кохану Оксану, вбили її батька, Ярема приєднується до гайдамацького руху. Автор поетизує цього героя, наділяє типовими настроями повсталого народу. У гіперболічному плані змальовано поведінку Яреми на полі бою, щоб підкреслити його хоробрість, ненависть до ворога: «Ярема — страшно глянуть, по три, по чотири так і кладе». Водночас, у цьому образі втілені й індивідуально неповторні риси, що виявляються в стосунках Яреми з Оксаною. Показово, що у фіналі твору Ярема не гине.
У поемі змальовані й видатні ватажки гайдамацького руху: Гонта та Залізняк. Образ Максима Залізняка перегукується з фольклорними творами. В основу цього образу лягли народні уявлення про легендарного ватажка. Залізняк відважний, у бою він завжди попереду, власним прикладом запалює повстанців. Це також досвідчений і мудрий ватажок. Він не втрачає рівноваги, витримки в найскладніших обставинах. У героїчному плані змальований і образ Івана Ґонти. Шевченко зображує його як людину до кінця віддану присязі й громадському обов’язку. Однією з найдраматичніших є сцена вбивства Гонтою своїх дітей, народжених від матері-католички. У цьому епізоді Шевченко відходить від історичної правди, бо Гонта не вбивав своїх дітей насправді. Таким чином Шевченко хотів підкреслити відданість гайдамацького ватажка громадській справі, своєму народові.
Цікаво змальований у поемі й співець-кобзар Волох. Його зброєю є пісня. Якоюсь мірою цей кобзар уособлює настрої самого автора «Гайдамаків». У піснях Волоха втілюються народні настрої, багато з них мають фольклорну основу. Важливо відзначити, що Шевченко не змалював поразки гайдамацького руху, розправи над його ватажками. Він закінчує поему на оптимістичній ноті. Метою Шевченка було показати героїчні традиції минулого, пробудити в читачеві інтерес до гайдамацького руху.
Шевченко не був прибічником ворожнечі між слов’янськими народами. У передмові до «Гайдамаків» він вказує, що наші предки помилялися, коли ворогували, що слов’янські народи повинні дружити між собою, жити мирно. Розповіддю про гайдамацький рух поет хотів нагадати онукам, «які панам жито сіють», про те, як треба любити й обороняти свій край.

Значення історичних поем Т. Шевченка полягає в уславленні минулого українського народу, у прагненні за допомогою історичного матеріалу пробудити в сучасників почуття національної гідності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Середовище, що оточує, має великий вплив на формування вдачі, поведінку та вчинки людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Людина» майстерно схарактеризувала інтелігенцію середнього достатку глухого провінційного містечка. Передусім це родина головної героїні – Олени Ляуфер.

Батько, Епамінондас, був царським лісовим радником, доволі впливовою людиною, але він лише пиячив та скаржився на життчя. А скаржитися було чого: син, на якого покладалося багато надій, не хотів навчатися, ледве склав іспити, а на військовій службі пиячив, грав у карти та ледарював. За цей час авн наробив великих боргів та ввів сім’ю в матеріальну скруту.

Батька звільнили з роботи, проте він не вважав себе винним і відповідальним за матеріальний стан родини. Товариші по чарці підказують вихід – вигідно видати заміж дочку. Чоловік не зважає на те, що дівчина кохала іншого й тяжко переживала його смерть, він вважав, що дочка – його цілковита власність. Опір Олени спричиняє його страшенну лють, образи, лайку й навіть прокльони. Пан Ляуфер був грубим, жорстоким тираном у родині, вважав, що найголовніше для дівчини – танці, музика, господарство, «вигідна партія», а її самостійна праця – то безчестя для сім’ї.

А що ж мати Олени? Це була добра жінка, яка була змушена коритися волі чоловіка. Вона щиро мріяла, що її син Сидор зможе досягти вершин, що з нього будуть люди, і те, що хлопець не бажав навчатися, вона не вважала за лихо та потурала йому в усьому.

Страшним для пані радникової, як і для її товаришок, було те, що її дочки читали серйозні книжки, виступали за рівність чоловіків і жінок, обговорювали питання суспільного життя, не хотіли сприймати усталений лад. Пані радникова ненавиділа Стефана Лієвича, який «забивав дурницями» голови дочкам, картав її любого синочка за розгульне життя. Після смерті сина та повоного занепаду матеріального стану родини, жінка віддалася на волю обставин, а потім – на ласку доньки Олени, яка тепер на на собі «тягнула» всю родину.

І тільки коли Олена наважилася врятувати родину, вийшовши заміж на нелюбого, але багатого чоловіка, у пані радникової відродилася колишня пиха й зарозумілість, презирство до нижчих за неї станом.

Отже, нікчемні порожні балачки, пияцтво, картярство, облуда, користолюбство, презирство до нижчих станом, байдужість до суспільно корисного життя – такі характерні ознаки інтелігенції провінційних містечок. І саме це письменниця засудила в повісті своєю майстерною розповіддю. Міщанство живуче, і багато його рис, на жаль, зберігається й у нашому суспільстві.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мистецький процес кінця XIX — початку XX століття швидко й відчутно оновлювався завдяки новій потужній хвилі талановитої молоді. її представники в цей період були тими, кого сьогодні модно називати «self-made-man», тобто людьми, які «самі себе зробили». Саме до таких людей належить і талановита українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська. Дівчина із багатодітної небагатої сім’ї, вона відчула тягар жіночої дискримінації на собі: дуже хотіла здобути освіту, але всі надії покладалися на синів, дівчині ж достатньо було «гарних манер», музики, уміння вести господарство. Самотужки здобувши освіту, О. Кобилянська велику увагу у своїх творах приділила життю жінки, її боротьбі за свої людські права. Письменницю називають першою представницею українського фемінізму.
У 1887 році з’явилося друком невеличке оповідання «Вона вийшла заміж», яке вже на початку 1894 року О. Кобилянська переробила на повість із цікавою назвою «Людина» та додатковим жанровим визначенням «повість з жіночого життя». Героїнею твору є Олена Ляуфлер, донька досить багатого лісового радника. Родина була велика: чотири доньки й син. І звичайно, надії всі покладалися на сина. «Се буде гординя мого життя, світило цілої родини», — часто говорив пан Ляуфлер про сина. Дівчат виховували майбутніми дружинами й господарками, які змушені коритися чоловікові. Із прикрістю, правда, визнавала пані радникова, що донька Олена не така, як усі. Дівчина любила читати, сперечалася, мала свої думки, вживала незнайомі слова: «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке», а найгірше — «говорила про якусь рівноправність між мужчиною і жінкою!!!» Єдиною людиною, яка підтримувала Олену, був Стефан Лієвич, студент. Він переконаний був, що жінка може бути абсолютно самостійною, свідчення тому — рух жінок у Швейцарії.
Так формувався світогляд Олени. Та дійсність, оточення не були готові до таких перетворень. Дівчині личило одружитися, бути гарною господинею, ростити дітей. Реальність, яка і «залізо ломить», зламала й Олену. Залишив Дівчину й Стефан Лієвич: через туберкульоз помер за. кордоном. А вона не усвідомлювала собі життя без нього. Змінилися й обставини життя. Тепер вони вирішували долю Олени. У цьому трагедія її особистості.
Улюблений син пана Ляуфлера виявився картярем і покінчив життя самогубством, самого радника звільнили з посади, родина опинилася у скрутному становищі. Зарадити всьому могла лише Олена, погодившись на одруження із пересічним, але багатим німцем Фельсом. Це означало б переступити через свої переконання, зламати в собі Людину, яка хоче жити незалежним життям. Та хіба хтось розуміє Олену?
Лікар переконує її, що людина — це лише тварина з усіма інстинктами, вона не може існувати одна, їй треба бути з кимось, треба розмножуватись. Огидним здається дівчині Фельс, коли вона згадує Лієвича, що розумів її. Та по довгих роздумах вона; виходить заміж без любові, аби тільки врятувати зубожілу родину, змушувана нею й міщанським оточенням. Просить лише сестру не будити в ній «колишньої людини». Олена сповнила своє «завдання», але зламала власне життя, і вона усвідомлює свою зраду: «Адже вона винувата! Сама, саміська вона… І чим вона оправдається? Що вона людина?» Ніхто не розуміє її сліз перед весіллям, а вона ж ридає над втраченим вільним життям, а не з того, що покидає батьківський дім.
Ольга Юліанівна Кобилянська яскраво показала нам, як нелегко йшло виборювання жінками своїх прав, як жорстока закостеніла міщанська свідомість ламала характери й життя, вона показала трагедію людської особистості, яка прагнула виламатися із вузьких рамок. Чи варте те, чого досягли жінки, затрачених сил і доль? Я вважаю, варте. До того ж письменниця у 1895 році написала твір «Царівна», який став логічним продовженням у зображенні жіночої теми. Тільки героїня цього твору вже зуміла побудувати своє життя таким, яким вимріяла його сама.