Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народилася Лідія Олександрівна Компанієць у селі Новогригоровці Запорізької області. Коли Лідія Олександрівна згадує своє дитинство, то в уяві постає причепурена бабусина хата, у якій долівка встелена пахучою травою, а на покуті — Шевченків портрет у барвистому рушникові…Потім сім’я переїхала на маленьку станцію Світлодолинську Придніпровської залізниці, де батько працював залізничником. А ще через кілька років оселилися в селі Астраханці коло Мелітополя. Тут маленька Ліда з братами пішла вчитися.

Ще в школі почала писати вірші, які друкувалися в шкільній стінгазеті та в домашньому рукописному журналі «Колючка», що його видавали двоє старших братів. Згодом сім’я переїжджає в Ленінградську область, і Ліда навчається в Ленінградському технікумі культосвітньої роботи на бібліотечному відділі. Але її вабила робота в газеті. Отож, скінчивши технікум, ще зовсім молоденькою дівчиною, пішла працювати до піонерської газети. Був при газеті і літературний гурток, яким керував поет Ілля Садоф’єв.

З Ленінграда вона згодом повернулася на Україну до Нікополя. Нова газета, нові люди.

Через два роки почалася війна. З маленьким сином Лідія виїхала у вугільне місто Караганду. Після Караганди — місто Грозний. І тут вона працювала в газеті. У 1944 виїхала до Києва і стала працювати в газеті «Київська правда» а згодом — в «Радянській Україні».

У 1952 році вийшла збірка віршів для дітей «У всіх у нас діла». Саме тоді її прийняли до Спілки письменників.

Про наслідки війни вона створила сценарій «Доля Марини», за яким у 1954 році був створений фільм. Згодом за її сценаріями були поставлені ще фільми «Коли співають солов’ї», «Літа дівочі» та мультфільм для дітей «Чому втекло кошеня».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Героїко-романтичне оповідання «Дорогою ціною» М. М. Коцюбинський написав у 1901 році, коли минуло вже сорок років з часу надання волі кріпакам. Події ж твору розгортаються у тридцятих роках XIX століття, за тридцять років до її проголошення. Але сучасникам письменника були близькі страждання та поневіряння героїв оповідання, бо в Україні, звільненій від кріпаччини, розпочався новий етап боротьби з експлуататорами. І за перемогу на цьому етапі історії нації багатьом доводилося платити дорогою ціною.

Що ж це за ціна, якою вимірювалася споконвічно бажана людством воля? Це — власне життя! Коцюбинський доводить, що життя дорівнює волі, а волю можна виборити лише життям. І це стосується не тільки героїв оповідання — Остапа та Соломії, здатних на все заради волі. Я вважаю, що в їх образі письменник узагальнив увесь поневолений український народ, який вже ставав на революційний шлях. У уяві М. Коцюбинського поневолене селянство — це вже не «віл у ярмі». Саме для того, щоб показати «жевріння іскри у попелі», автор насичує оповідання показом тієї ціни, тих жахливих пригод, які на кожному кроці чекали на втікачів від панського ярма, коли «почуття дійсності втрачалося».

Як же треба було настраждатися у кріпаччині, як же треба було вірити у здобуття волі, щоб заради неї мужньо йти до мети через страшну небезпеку! Стрілянина, блукання Соломії у комишах, пожежа у плавнях, зустріч пораненого Остапа з голодним вовком, бій на Дунаї з турками, загибель Соломії — все це та дорога ціна волі, гідності, щастя.

Найвищу ціну заплатили герої М. Коцюбинського за волю, за щасливе життя. Сум і відчай наповнює душу після прочитання твору. Але, незважаючи на трагічну кінцівку оповідання, автор возвеличує волелюбність рідного народу, для якого шлях до щастя — це самовіддана боротьба за волю та незалежність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : После удаления большого количества нелегальных аудиозаписей социальнаясеть ВКонтакте очистится и от пиратского видео.

Об этом заявил депутат Госдумы от «Единой России» Роберт Шлегель, передает ТСН.

По его мнению, руководство соцсети постарается сделать это до того, как антипиратский законопроект будет принят в последнем, третьем чтении.

Депутат отметил, что администрация ВКонтакте сделает это, чтобы обезопасить себя от массовых судебных исков со стороны правообладателей.

Как известно, на прошлой неделе из-за удаления аудиозаписей ВКонтакте возник громкий скандал: удаление музыки вызвало протест и недовольство у пользователей сети.

В соцсети сразу же появились многочисленные группы c лозунгами «Верните музыку ВКонтакте», как в свое время недовольные юзеры требовали от владельца сети Павла Дурова вернуть им стену.

Также некоторые пользователи, объединившись в сообщества, грозят удалиться из соцсети, если администрация не вернет музыку.

Как сообщалось, на прошлой неделе пользователи массово стали получать сообщения от администрации ВКонтакте о том, что на загруженные ими аудиозаписи поступили жалобы правообладателей.

В письмах указывается, что конкретный трек нарушает права на интеллектуальную собственность.

Представители ВКонтакте предлагают пользователям или удалить трек из своих страниц, или обжаловать это.

Тем временем, пользователи решили обойти запрет и запустили флешмоб по изменению имен любимых исполнителей и названий их трэков: группа One Direction стала Одной долинушкой, Lana Del Rey превратилась в Ванну без дверей, Adele – Апрель Молодой, певица KESHA стала Попугаем, а Джастин Бибер получил новое имя — Джиган и Бомбер.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людська психіка являє собою саморегулюючий механізм. Якщо в житті людини відбувається один лише негатив і неприємні події, так чи інакше людина звикне і стане знаходити щось хороше і у своєму незавидному існуванні. Прикладів цьому безліч, можна постійно за ними спостерігати. Точно те ​​ж саме стосується і зворотного випадку. Іноді, коли у людини все добре і немає зовсім ніяких проблем, вона починає бачити негатив у звичайних речах, які абсолютно не мають бути їй неприємними. Тобто, таким чином, кожному для повноцінного існування потрібні як задоволення і хвилини щастя, так і труднощі, з якими необхідно боротися.

Все написане вище важливо розуміти, оскільки завжди визнавати правду не так-то просто. Навряд чи хтось стане сперечатися із тим, що найбільш успішною і заслуговуючою на повагу є та людина, яка не закриває боягузливо очі на дійсність, а спокійно за нею спостерігає, робить правильні висновки і діє відповідно. Але зробити це важко. Звичайна людина тяжіє до самообману, хоче перебувати в постійному спокої і розслабленості. Необхідно боротися з собою, змушувати себе бачити і усвідомлювати дійсність навіть у самих неприємних випадках. Наприклад, спостерігаючи за повною байдужістю колись коханої людини, необхідно визнати, що кохання скінчилося, не потрібно цього боятися. Ні до чого хорошого самообман не приведе. Якщо цього не робити, то замість пошуку нових форм щасливого життя люди нерідко чіпляються за старе, тим самим створюючи проблеми не тільки самим собі, але й своїм близьким.

Необхідність завжди визнавати правду і прагнути до усвідомленого та правдивого життя. Це стосується не лише особистих відносин з іншими людьми. Це також стосується і суспільно-політичних відносин. Приміром, у сучасному суспільстві заправляють капіталісти, які використовують найману працю людей і платять їм вкрай занижені заробітні плати. Можна закрити очі на дійсність, змиритися і сказати самому собі, що такий стан речей справедливий. Але це – не що інше, як самообман. У таких обставинах дивитися прямо правді в очі означає, по-перше, визнати повну несправедливість сучасного суспільства, де одні багато працюють та отримують мізерну винагороду, а інші нічого не роблять та жирують. А по-друге, потрібно боротися зміну та покращення ситуації тими засобами, які доступні людині. Першим кроком для цього має бути непокора бажанням власної психіки заспокоїтися, замовкнути і змиритися з власною тяжкою долею. Людина за природою слабка, тому лише робота над собою і примус самої себе до не завжди бажаних дій може дати їй повну свободу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Отче наш, Тарасе всемогущий,Що створив нас генієм своїм.На моїй землі, як правда сущий,Бющий у неправду наче грім.“…. віку двадцять першого предтечо,

Я до тебе одного молюсь”.

Цей віршований фрагмент узятий із вірші Д.Павличка «Молитва».Вірш присвячено, як ви вже здогадалися Шевченку. Молитва до Т.Шевченка? І яка молитва! Одне звернення «Отче наш … всемогутній». Все одно як до Бога… Я часто замислююсь, чи може людина жити без мистецтва, без літератури, без пісні? Думаю, ні. Ким би вона не була, людина не може існувати без спілкування зі світом прекрасного. Багато митців, які своїм талантом зворушили людські серця, не дають нам цього зробити.Безсмертне ім’я Тараса Шевченка та його твори ось уже скільки років живуть у серцях народу, в його мріях і сподіваннях, пробуджуючи щирі й благородні почуття.

Поет вийшов з народу, бачив його тяжке життя, гіркі сльози. Ці сльози сповнювали серце письменника ненавистю до гнобителів. Разом з тим, він безмежно любив свою Батьківщину, свою Україну, любив її народ і, дивлячись на його страждання, не міг мовчати.Все життя Тараса — це боротьба за кращу долю народу, за те, щоб показати йому шлях до світлого майбутнього, допомогти повірити в свої сили, запалити в ньому вогонь ненависті до пригноблювачів.

Два генії мала Україна — пісню і поета Шевченка, рівного якому в історії духо­вності важко знайти. Він дорого заплатив за своє безсмертя. Доля з лишком від­пустила йому страждань. Та він завжди лишався вірним своїй рідній Україні. Шев­ченко знав її минуле, бачив сучасне, і йому було гірко від того, що бачив.

Незважаючи на тяжку долю, на все, що довелося поетові побачити і пережити, ніколи Шевченка не залишала надія на краще. Його поезія — це відгомін життя, а його життя — це подвиг. Кайдани рабства розпалися, люди зітхнули вільніше. І велика заслуга в цьому нашого великого поета.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про які тільки дивовижні пригоди, що з ним траплялися, не розповідає Денискові й Варочці Валерка! І так розказує, що не одразу збагнеш, де правда, а де вигадка. 
    — Хочете побачити оленя? — таємниче прошепотів він цього разу. — То я покажу. 
    — Розкажи комусь іншому! — всміхнувся Дениско. — Олені в нас не водяться. От лосі в нашому лісі є. І дикі кабани, й лисиці… 
    — А ще — борсуки й зайці, — додала Варочка. 
    — Не вірите? — аж образився Валерка. — Тоді увечері, як стемніє, підемо до річки. Не побоїтеся? 
    — Думаєш, ти один сміливий! — і собі образився Дениско. 
    Коли село оповили густі сутінки, вони вирушили до Десни. Ішли через городи вузенькою стежкою, над якою посхилялися лапатолисті соняшники. Зараз здавалося, що то казкові велетні вишикувалися обіч і про щось перемовляються. 
    Зупинилися на деснянській кручі. 
    Внизу плюскотіла вода, а далі була темрява, ледь білів піском протилежний берег. 
    — Ну, де ж твій олень? — запитав Дениско. — І як його розгледиш оце тепер? 
    — Зачекайте, поки вигляне місяць, — відповів Валерка. — Тільки пильно дивіться. 
    Дивилися пильно, та не бачили, як пробирався олень лозами, перебродив озера й затоки. Аж тут вигулькнув із-за хмари місяць, і вони помітили силует оленя вже тоді, коли спинився він на шпилі піщаної коси і припав до місячної доріжки на тихій воді. Пив позолочену місячним сяйвом воду і сам ставав від того золотим. 
    — Ой, дивіться, у нього роги світяться! — прошепотіла Варочка. 
    — Ну що? — торкнувся Денискового плеча Валерка. 
    — Красивий! — захоплено сказав Дениско. 
    Удень вони купалися навпроти піщаної коси. І там, де вчора стояв олень, на самому шпилі, Дениско побачив вимоклий у воді, висушений сонцем і вітрами, почорнілий, дивно покручений вербовий корч. Дениско нічого не сказав про те Валерці й Варочці. Він тільки подумав: це, мабуть, олень перекидається на день у корча, аби його не натрапили якісь браконьєри. І ще Дениско подумав, що увечері вони знову підуть дивитися на золоторогого оленя…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Леся Українка — це саме та людина,яка ввійшла в історію української літератури, як поетеса мужності.Зовні вона нічим не відрізнялася від однокласниць,красива,тендітна дівчина,але в душі вона залишалася іншою.Відомо, що талант майбутньої письменниці проявився ще у дитячому віці.

Багато в чому вона має дякувати рідним, які завжди їй приділяли достатньо уваги, розповідали історії з свого життя з мораллю , з яких Леся завжди виносила урок. У перших її творах помітні впливи Ольги Петрівни та Михайла Драгоманова. Трагедією життя Українки можна вважати 1881 рік. Саме тоді у сильний мороз Леся промочила ноги у крижаній воді.І вже не за горами невтішний діагноз: турбекульоз кісток. З цього часу й розпочалася боротьба поетеси з хворобою.Боротьба,яка загартувала дух. «Лісова пісня» — драма-феєріяв трьох діях Лариси Косач-Квітки . У «Лісовій пісні» втілилося народне сприйняття навколишнього світу, міфологічне мислення.Гостро постає проблема відносин людини і природи. А Мавка є втіленням краси і беззахисності природи. Леся писала цю драму впродовж десяти днів перебуваючи в Грузії. У цьому творі поетеса переконує нас, що найвищою життєвою цінністю є людська душа, сповнена палкої любові.

На мою думку, Леся Українка — це втілення мужності та витривалості, доброти та любові. Її творчість неможливо оцінити належним чином,настільки багатогранним є її талант. Дуже влучно про Лесю сказала Людмила Старицька-Черняхівська: «Хто хоче знати життя її серця,хай читає її твори».

Автор Д.Дзюба

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 ЖИТО Сам-один Васильок у хаті, мама — в полі, а дідусь тепер до них рідко заходить, весь час на Десні. І раптом так запахло Василькові житнім хлібом, щойно спеченим, ще теплим, аж слина покотилася. Може, мама роздобула де хлібину, чи дідусь на рибу виміняв? Та на столі лише кілька цибулин, заглянув на полицю — порожньо. 
    Васильок дістає з-під лави заступець — неабиякий, воєнний, що йому старшина Петрович подарував, як наші фашистів гнали. Іде на город: поки повернеться з поля мама, він картоплі накопає й начистить, зварять на вечерю. Картопля в них хоч і на піску, а добра вродила, бо дощі йшли. Тож Васильок хутко виповнив кошик і простує через город. 
    На згарищі сороки вистрибують, скрекочуть. 
    — Акиш, злодійки! — махає Васильок заступцем. 
    Нехай не ображаються: коли зникло мамине намисто, Василькові ні за що на горіхи дісталося, а потім він де намисто знайшов? У сорочому гнізді! 
    Васильок завертає на згарище. А що це тут білобокі скрекотухи вишукували? Заступцем длубається у вугляччі та попелі, глибоченький колодязь викопує, викидає напівзотлілу полову, а поміж нею обвуглене зерно. Василькові знову запахло житнім хлібом, він аж очі зажмурив і побачив татка й дідуся у білих сорочках, і вчув, як гупають у клуні ціпи… 
    Гуде точок, шелестить солома, золотими дощинками пирскає зерно. А молотники стараються один перед одним, і дивно Василькові: так легко злітають ціпи, а сорочки в тата й дідуся он мокрі від поту. 
    — Хто це сонце застує? — врешті помічає хлопця дідусь і, зіпершись на ціпилно, віддихується. 
    А тато дає потримати ціпа Василькові, піднімає з відра намітку, зачерпує кухлем води і довго п’є. 
    Василькові ж і собі хочеться спробувати, як-то воно молотять. Натужившись, заносить над головою ціп і заточується на околоти. 
    — Ще заважке для тебе це знаряддя, синку, — мовить тато. — Ходи краще до хати та скажи мамі — нехай обід готує. 
    Васильок вибігає з клуні й виносить із собою пахощі стиглого жита і золоті дощинки в густому чубчику… 
    Тепер тут тільки згарище. 
    Одного дня зчинилася стрілянина в лісі, а потім із-за дерев вибігли фашисти й запалили клуню. 
    — Партізан! Партізан! — ґерґотіли. 
    Дідусь Федір мовчки дивився, як шугає полум’я, і лиш коли рухнули крокви, здійнявши в небо стовп іскор, зітхнув: 
    — Ластів’яче гніздо було на сволоку… Ластів’ята — ще жовторотики… 
    Васильок заплакав. 
    Дідусь гладив його по голівці тремтячою рукою і шепотів: 
    — Нічого, хлопці вже далеко. Шукай вітра в полі!.. 
    Васильок розплющив очі, ще раз копнув заступцем: у полові зблиснуло кілька житніх зернин. Узяв їх на долоню, вони не розсипалися, були тверді й теплі. Васильок відкинув заступець і шугнув у колодязь рукою — пальці лоскотнуло зерно. Виловлював золоті дощинки і сипав, сипав їх у пілотку (її також подарував Василькові Петрович)… 
    Чистив картоплю, та одразу почув: повернулася з поля мама — у хаті війнуло конопляним духом. 
    — Куховариш? Ну й молодчина ти у мене! — пригорнула сина. — А я ось олії шкалик принесла, тітка Галина дала. 
    — І в мене щось є! — похвалився Васильок. — Подивися! — обережно подав мамі пілотку. 
    Мама розглядала зерно, а тут і дідусь Федір у хату. Він пересипав жито на долонях, пробував на зуба і дивувався: 
    — А я думав, що вогонь усе в клуні спопелив. А воно, бач, уціліло. Недаром житом називається. Бо для життя сотворене. 
    — Давайте змелемо жито і напечемо хліба! — запропонував Васильок. 
    Дідусь виважив на руці пілотку з зерном. 
    — Пайок нам мають видати на тому тижні — усім бакенщикам. По пуду борошна соєвого. А жито нам для посіву згодиться. 
    Помітивши розчарування на Васильковому обличчі, заспокоїв: 
    — З кожної зернини вродить по колоску. Та й гріх це житечко у жорна засипати, якщо його і вогонь не взяв. 
    Васильок повеселішав: 
    — То у нас буде багато жита, дідусю? Ну, тоді давайте варити бараболю!.. 
    Коли вибрали на городі картоплю, Васильок з мамою скопали чималеньку грядку. А якось уранці прийшов дідусь Федір і до Василька: 
    — Ну, господарю, уночі дощик бризнув. Якраз упору жито сіяти. 
    Ранок був тихий і теплий. Дідусь широко ступав босими ногами по паруючій ріллі, запускав руку в полотняну торбинку при боці, і з його долоні порскало в землю зерно. 
    Васильок із мамою йшли услід за дідусем, заскороджували посів граблями. І так радісно було їм від того, що оце сіють вони жито, що зазеленіє, завруниться воно навесні і вітер котитиме по ньому хвилі. А над зеленими хвилями шугатимуть веселі, щебетливі ластівки. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сюжет повiстi «Тiнi забутих предкiв» перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулеттi ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї «Ромео i Джульєтта», в обох ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного, — Iван i Марiчка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкодi. Як i у Шекспiра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню. Головна колiзiя в обох творах — смерть героїв, але смерть рiзна. У повiстi «Тiнi забутих предкiв» лише Iван гине через несилу перенести смерть коханої, Марiчка ж iде з життя випадково.

Дiти природи, Iван i Марiчка у своїх поглядах на свiт i у своєму коханнi цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I їхня фiзична близькiсть виглядає не розпустою, а природним продовженням їхнiх душевних переживань: «…все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не заслiпила їй серця». Гармонiя людини i природи, гармонiя почуттiв i дiй — це та особливiсть, яку бачить Коцюбинський у цьому «первiсному» життi гуцулiв. I, звичайно, кохання поєднується з вигадками, забобонами. «За поясом, на голiм тiлi» Марiчка носить часник, щоб не завагiтнiти. Душевнi поривання героїв сплiтаються в чарiвну пiсню, яку Iван грає на флоярi, а Марiчка виспiвує. Ця пiсня дихає казковими образами диких гiр i засiває гори своєю чарiвною мелодiєю. Яскраво i фантастично розповiдає письменник про тугу Iвана за Марiчкою, яка загинула. Дружина його — Палагна не може замiнити коханої. Вiчне таїнство кохання живе в душi Iвана i спливає «на поверхню» чудовими образами. Час вiд часу туга за коханою вибиває його iз звичайного ритму життя: «…несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:

Iзгадай мнi, мiй миленький,

Тодi вiн кидав роботу i день пропадав».

I у святий вечiр до нього знову приходили спогади про кохану: «I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка…» Вiн марить нею i на яву. Свiдомiсть його двоїлась. Спочатку Марiчка бачиться Iвановi живою, i вiн дивується, що вона жива i водночас нiби мертва. I серце його сповнюється радiстю на тлi суворої природи, яка вiщує недобрий кiнець: «Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичнi образи, як поступово змiнюється психiчний стан Iвана, як вiн врештi цiлком втрачає вiдчуття реальностi, як сприйняття казкової природи переходить в абсолютне марення — зустрiч iз чугайстром.

Вiд самого початку кохання Iвана та Марiчки було трагiчним. I не тому, що їм на перешкодi стояла давня ворожнеча родiв, а тому, що воно було бiльшим i сильнiшим за життя. «Не набутися ним», — сумно кидає ще зовсiм юна Марiчка те глибоке слово, яке за своїм змiстом дорiвнює всiй життєвiй дорозi. I коли гине Марiчка, Iван не в змозi пережити своє кохання, вiн тане на очах. «Поклик кохання i муки» породжує в його душi й iлюзiї, i фантастичнi образи, i, врештi — решт, призводить до того, що й Iван, як i Марiчка, втративши пильнiсть, гине вiд зiткнення з дикою гiрською природою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Видатний український прозаїк на межі двох століть М. М. Коцюбинський оновив українську художню прозу і темами, і жанрами, і художніми засобами. Зображуючи життя українського народу в різних виявах, представляючи свою епоху й своє покоління у найхарактерніших вимірах, письменник вірив, що «мури темноти» розваляться, і на світі запанують правда й краса. Таким глибинним змістом наповнені вершинні зразки прози письменника: «Дорогою ціною», «Тіні забутих предків», «Fata morgana», новели «Intermezzo», «Цвіт яблуні».

Михайло Коцюбинський тонко відчував природу, вивчав фарби й кольори, бо вважав, що знання природи, її фарби «повинні приходити на допомогу слову».

У повісті «Fata morgana» сумна картина дощової осені схожа на такий же невеселий настрій Маланки та Андрія, всіх заробітчан, що «йдуть та йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, мов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ».

У повісті «Дорогою ціною» переважають чорний і червоний кольори, а природа виступає як діюча сила, що бере участь у розвитку сюжету. Пожежа в плавнях здавалася Соломії то червоними горами, то звіром-велетом, то вогняним морем. Вона розуміє своє безсилля перед стихією.

Велику роль відіграє пейзаж у відомій повісті «Тіні забутих предків». Одухотворений ліс, гори, Черемош – усе це створює казковий світ, на тлі якого та в якому розгортаються події твору. Чистою, природною красою овіяне кохання Івана й Марічки, від сил стихії гине Марічка, назавжди покидає цей світ, іде в казку Іван…

Але особливе місце займають картини природи в новелі «Imtermezzo». Пейзаж у творі відображає не лише красу природи, а й складний внутрішній світ героя, зміну його настроїв, думок, почувань. Пейзаж тут – це своєрідна лірична сповідь, виняткової краси пейзажна лірика, в якій, як сказав І. Франко, «якнайбільше живої крові і нервів» самого автора, і природа в новелі не статична, а динамічна – вся в русі й змінах настрою.

Пейзаж у Коцюбинського виграє особливими барвами. Це передусім пейзаж психологізований – той, який підсвітлює почуття й переживання: картина природи – це стан душі. І водночас це пейзаж кольоровий, музичний, в якому краса душі й краса природи становлять одне ціле, взаємодоповнюючи й взаємопоглиблюючи одне одного. Кольорові й музичні образи, ліричні тони й напівтони синтезуються у творчості письменника в дивовижні «перла краси», що є оздобою всієї української прози. Твори Коцюбинського, як незрівнянного майстра слова, що вивів українську прозу в низку світових шедеврів, дають нам велику не тільки психологічну, а й естетичну насолоду.