Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Сюжет повiстi «Тiнi забутих предкiв» перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулеттi ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї «Ромео i Джульєтта», в обох ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного, — Iван i Марiчка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкодi. Як i у Шекспiра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню. Головна колiзiя в обох творах — смерть героїв, але смерть рiзна. У повiстi «Тiнi забутих предкiв» лише Iван гине через несилу перенести смерть коханої, Марiчка ж iде з життя випадково.
Дiти природи, Iван i Марiчка у своїх поглядах на свiт i у своєму коханнi цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I їхня фiзична близькiсть виглядає не розпустою, а природним продовженням їхнiх душевних переживань: «…все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не заслiпила їй серця». Гармонiя людини i природи, гармонiя почуттiв i дiй — це та особливiсть, яку бачить Коцюбинський у цьому «первiсному» життi гуцулiв. I, звичайно, кохання поєднується з вигадками, забобонами. «За поясом, на голiм тiлi» Марiчка носить часник, щоб не завагiтнiти. Душевнi поривання героїв сплiтаються в чарiвну пiсню, яку Iван грає на флоярi, а Марiчка виспiвує. Ця пiсня дихає казковими образами диких гiр i засiває гори своєю чарiвною мелодiєю. Яскраво i фантастично розповiдає письменник про тугу Iвана за Марiчкою, яка загинула. Дружина його — Палагна не може замiнити коханої. Вiчне таїнство кохання живе в душi Iвана i спливає «на поверхню» чудовими образами. Час вiд часу туга за коханою вибиває його iз звичайного ритму життя: «…несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Тодi вiн кидав роботу i день пропадав».
I у святий вечiр до нього знову приходили спогади про кохану: «I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка…» Вiн марить нею i на яву. Свiдомiсть його двоїлась. Спочатку Марiчка бачиться Iвановi живою, i вiн дивується, що вона жива i водночас нiби мертва. I серце його сповнюється радiстю на тлi суворої природи, яка вiщує недобрий кiнець: «Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичнi образи, як поступово змiнюється психiчний стан Iвана, як вiн врештi цiлком втрачає вiдчуття реальностi, як сприйняття казкової природи переходить в абсолютне марення — зустрiч iз чугайстром.
Вiд самого початку кохання Iвана та Марiчки було трагiчним. I не тому, що їм на перешкодi стояла давня ворожнеча родiв, а тому, що воно було бiльшим i сильнiшим за життя. «Не набутися ним», — сумно кидає ще зовсiм юна Марiчка те глибоке слово, яке за своїм змiстом дорiвнює всiй життєвiй дорозi. I коли гине Марiчка, Iван не в змозi пережити своє кохання, вiн тане на очах. «Поклик кохання i муки» породжує в його душi й iлюзiї, i фантастичнi образи, i, врештi — решт, призводить до того, що й Iван, як i Марiчка, втративши пильнiсть, гине вiд зiткнення з дикою гiрською природою.
Свежие комментарии