Збільшити або зменшити шрифт тексту : Якщо познайомитись з біографіями хоча б деяких митців, одразу розумієш:  що об’єднує чи не усіх діячів мистецтва — непроста доля і непростий внутрішній світ. Насправді, люди мистецтва дуже рідко бувають гармонійними внутрішні й прості у спілкуванні. Можливо, саме це внутрішнє напруження і стає поштовхом до творчості, до розвитку, до самовдосконалення. Бувають письменники, які пишуть настільки досконалі твори, що їм можна дозволяти собі певні диватсттва: внутрішню суперечливість, людські слабкості. Бувають такі люди, що мають не одну їхню вдачу, насправді героїчне життя (не високими вчинками, а повсякденною силою духу) цим людям можна вибачити якісь невдачі у професійному житті. Бувають люди, які до глибини душі вражають і своїми діями, і своїм внутрішнім світом. Саме такою видається мені Леся Українка.

Хтось із тогочасних українських письменників сказав, що в українській літературі того періоду є тільки один справжній чоловік — і це Леся Українка. Як будь-якому жарті, у цій фразі є тільки частка жарту. Усе ж інше — правда. Л.Українка своїм життєвим шляхом і своєю творчістю спростовує тезу про «слабкість». Не легко знайти в українській і світовій літературі приклад такої сили духу, яку мала ця жінка. Я досі дивуюся, як цій людині вдалося сумістити нежіно вдачу, справжню жіночність (принаймні із текстів та фотознімків судячи) по при талант.
І Леся Українка, видатна українська поетеса, із дитинства мріяла стати …піаністкою. Вона бачила у музиці усе своє життя. Але музика стала для нею недосяжною. Маючи важку хворобу, яка переслідувала авторку ледь не з дитинства. Напевно, втратити мрію — вже достатній привід зламатися і зневіритись. Чи привід шукати далі, удосконалюватись, боротись? Це та ситуація, коли особистий вибір людини зрештою, що до того, чи зневірилася б у житті ця молода дівчина, чи продовжила б шукати?) приніс неоціненно багато у культуру цілого народу. Музика була життям молодої дівчини. Коли мрія стала недосяжною, життя стало музикою.
Іноді, читаючи вірші Лесі Українки, особливо це стосується любовної та пейзажної лірики, мені вчуваються внутрішні мелодії текстів… насправді тексти звучать не тільки в звичайному розумінні поетичної ритміки, а й звучать  іншою мелодією, дійсно схожою на справжні ноти.

Не тільки краса лірики, не тільки сила духу письменниці робить її гідною письменницею. Хоча й цього було б більш ніж достатньо. Леся Українка — людина Пересічної освіченості. Вона чи не перша вивела українську літературу за межі національного контексту: вона переспівала у своїх творах мотиви європейської літератури (зокрема образ Дон Жуана). Але переспівала на свій лад. Леся Українка перша заговорила про особливе місце жінки, особливу роль жінки,  право жінки. На творчість, на самореалізанію, на силу. Особливо ж зреалізувала це право на силу так, як, мабуть, ніхто до неї і довгі роки не згадував.Увесь життєвий й творчий шлях Лесі Українки видається мені втіленням якоїсь неземної жіночної сили — сили слова, музики, людського духу. Сили боротися, не здаватися, сили боротися мудро, а не жорстоко. Сили боротися не тільки з ворогом, а й із внутрішньою слабкістю. Своєю ж.
Творчий спадок Лесі Українки неоціненний: філософська, соціальна, пейзажна, інтимна лірика, драми, переклади… Але мені здається, письменниця залишила ще одну спадщину, окрім творчої, яку не всі помічають, не всі говорять про неї, і не спадщина власного прикладу, власної мудрості. Коли жінка стає сильною, вбачаючи всю красу і ніжність жінки. Або навіть не «стає сильною», бо це якось особово, а робить себе сильною.
І проблеми, поставлені авторкою у її творчості, є вічними й глибинними. Кожен повинен знайти відповідь для себе. Питання, як виховати у собі внутрішню силу —  так само вічне. Його так само кожен має вирішити для себе сам. Але життєвий шлях Лесі Українки — неоціненний приклад вирішення цього питання.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Велика радість — робота, В полях, за верстатом, за столом! В. Брюсов.

Хтось із французьких класиків сказав, що робота — це задоволення. Брюсов називає її радістю. Марксисти стверджують, що саме робота створила людину. «Трудові будні — свята для нас», — співалося в одній радянській пісні. У всі часи трудівник був шанованим членом суспільства, а нероби, ледаря воно засуджують. Релігія стверджує догму про роботу «в поту чола свого». Але ніхто публічно не говорив, що людина трудиться заради грошей, заради свого матеріального благополуччя.

Звичайно, людина не повинна все життя працювати тільки заради грошей. Але ось на Заході (а тепер часто і у нас) студент у вільний від занять час виконує роботу, до якої не лежить душа, щоб оплачувати своє навчання. Так, він працює заради грошей. Але і заради того, щоб в майбутньому працювати там, куди його покликало серце. Робота в тій області, до якої є схильності і інтерес, робота за велінням серця і розуму розкриє в людині всі його здібності, таланти, а може, і геніальність. Оцінка такої роботи — не менше важлива обставина, ніж визнання її суспільної значимості, користі. І не слід приховувати від себе та оточення, що ти хочеш отримувати за свою роботу більше грошей. Кожна робота повинна бути оплачена відповідно, інакше людина втрачає стимул до неї. Як здорово, коли робота — це не тільки спосіб добування коштів для існування.

Улюблена робота — це так багато для людини! Улюблена — але не безоплатна.

Гідна оплата праці дає людині можливість не думати постійно про хліб насущний, а зосередитися на підвищенні своєї кваліфікації, на вивченні досвіду колег, зрештою — на підвищення свого інтелектуального рівня. Це вже справжня творчість в роботі. Заради такого задоволення, щастя, радості слід працювати до сьомого поту.

Коли ми чуємо, що країну захлеснуло хабарництво, ми дружно приходимо в обурення. Брати хабарі, як і давати їх, — це аморально, негідно. Але я недавно почув, що у лікаря-реаніматора дитячого відділення при родовому будинку низький оклад. І не у початківця, а у того, що має за плечима десять років роботи. Від нього, його роботи залежить найголовніше — життя грудного дитина. Я не буду засуджувати цього лікаря, якщо він не відмовиться від добровільного платні за роботу від нескінченно вдячних батьків. За вимагання грошей у подібних та інших ситуаціях людський суд суворий. Та й не тільки людський.

І все-таки: заради чого працює людина? Заради того, щоб утримувати себе, свою сім’ю, протриматися, так би мовити, «на плаву», або заради того, щоб реалізувати свої здібності, свої таланти, свої амбіції, навіть своє честолюбство? Я вважаю, що поштовхом, можливо, і є перше, але будь-яка людина все-таки прагне чогось досягти в цьому житті, розкрити свої здібності, показати, що він не гірше за інших, що він чогось вартий.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : На роздоріжжі життя можна зробити неправильний вибір і піти хибним шляхом… Особливо, коли ти юний і в житті розбираєшся погано. Книги можуть стати кураторами для уважного, вдумливого читача. Я уважний, вдумливий читач, я полюбила читати. Знаю, книги не врятують від усіх життєвих помилок і розчарувань, та й неможливо, нудно і непотрібно проживати книжкове життя. Однак, іноді я заздрю літературним героям, мені хочеться потрапити на їх місце, зустрітися, поспілкуватися з ними або з авторами улюблених книжок. Таких немало, сподіваюсь, стане більше, та упевнена, що одна з прочитаних книжок залишиться улюбленою на все життя.

Жив на світі Автор… Ні, не просто Автор, він був Майстром. Він носив на голові тюбетейку, яку зшила для нього його кохана. Майстер жив у важкі часи, йому доводилося боротися за правду, за кохання, за право писати. Народився він у родині священика, а жив і писав у часи атеїзму, брехні, зрадництва. Як у такі часи залишитися людиною, не втратити себе, не зрадити правду? Письменник Михайло Булгаков довів своїм романом про майстра та Маргариту, що це надзвичайно важко, майже неможливо. Бродячий філософ Ієшуа Га-Ноцрі колись зумів не зрадити себе, але заплатив за це життям. Сучасник Булгакова майстер злякався і зрадив свій роман і своє кохання. Тема зради, на мою думку, одна з найголовніших у романі «Майстер і Маргарита». Я уявляю, як непокоїла ця тема письменника, як важко було йому жити у часи, що постійно вимагали робити вибір. Хто сьогодні серед моїх сучасників замислюється над проблемою морального вибору? Хто готовий битися за істину, особливо ціною власного життя, та вірити у те, що «усі люди добрі»? 

Я співчуваю майстру, захоплююсь Маргаритою, розділяю всі переконання Ієшуа, та є герой, який не дає мені спокою, до роздумів про якого я повертаюся і, здається мені, буду повертатися ще і ще… «В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца нисана в крытую колоннаду между двумя крыльями дворца Ирода великого вышел прокуратор Иудеи Понтий Пилат». Яскравий, живий образ прокуратора Іудеї постає перед моїми очима: білий одяг символічно контрастує з криваво-червоним. Упевнений у собі, владний і – нещасний, адже приречений на дві тисячі лун безсмертя. Люди мріють про безсмертя. Для Пілата воно стає карою. Дві тисячі років він сидить серед гір і мріє про те, щоб страчений ним бродячий філософ з’явився і підтвердив: страти не було. «Свободен! Свободен!» — прокричить майстер, побачивши героя свого спаленого роману, адже «две тысячи лун» за одну страту тяжке покарання. Однак найвище милосердя письменника проявляється у тому, що «каждому воздастся по его вере» — і Пілат заслужить прощення. 

Я упевнена, що наступні прочитання роману Булгакова принесуть мені ще багато «сюрпризів», адже це видатний філософський твір. Та він вразив мене не тільки змістом. Є в ньому рядки, що викликають у мене захоплення поетичністю мови, магією слова: «Тогда лунный путь вскипает, из него начинает хлестать лунная река и разливается во все стороны. Луна властвует и играет, луна танцует и шалит. Тогда в потоке складывается непомерной красоты женщина и выводит к Ивану за руку пугливо озирающегося, обросшего бородой человека…» До прочитання роману «Майстер і Маргарита» я не відчувала такого захоплення словом письменника! Разом із Пілатом я страждала, відчуваючи нестерпний запах троянд – символ Ісуса Христа. Це я готова була вигукнути: «Боги, боги мои! Как грустна вечерняя земля! Как таинственны туманы над болотами». Магія булгаковського слова оживлює образи героїв роману: «Ночь густела, летела рядом, хватала скачущих за плащи и, содрав их с плеч, разоблачала обманы… Ночь оторвала и пушистый хвост у Бегемота, содрала с него шерсть и расшвыряла ее клочья по болотам. Тот, кто был котом, потешавшим князя тьмы, теперь оказался худеньким юношей, демоном-пажом, лучшим шутом, какой существовал когда-либо в мире. Теперь притих и он и летел беззвучно, подставив свое молодое лицо под свет, льющийся от луны.» Я нескінченно готова цитувати улюблені рядки, сторінки… Михайло Булгаков – справжній майстер, який навчив мене цінувати художнє слово. Ось чому я пишу саме про його роман – книгу, яку я не забуду ніколи у своєму житті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Краса внутрішня непомітна, вона виявляється у вчинках людини, — у її душі. Це гармонія із самим собою і навколишнім світом. Вона руйнує стіну непорозуміння, зла, ненависті. Вона зігріває всіх, хто знаходиться поруч з людиною, яка її випромінює. Чи знає хто-небудь, звідкіля береться ця душевна і краса? І звідкіля береться душевне каліцтво? Мені здається, що з цим народжуються. Шкода тільки, що людей, красивих щирою красою, так мало. Але вони є і це вселяє оптимізм. Напевно, той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність…

І я впевнена, що щира душевна краса — це та сама краса, що врятує світ.

Мені здається, що благородство — це постійний стан душі людини. Воно або є, або його немає. І формується воно в дитячі роки. Важко і, напевно, не варто чекати благородних вчинків від людини, яка в дитинстві могла принизити однокласника, образити дівчинку, звалити свою провину на іншого, відмовитися від своїх слів і не виконати обіцянки. Не може стати благородним людина, яка сприймає батьків як людей, які просто зобов’язані створювати йому умови для щасливого дитинства (годувати, одягати, піклуватися, давати гроші). Від таких людей не дочекаєшся безкорисливої допомоги. Таких зазвичай в класі не люблять, хоча іноді їм вдається верховодити. А ось по-справжньому скромні і благородні хлоп’ята часто залишаються непоміченими. Але тільки на них можна вважатися у всіх важких ситуаціях в житті.

Недарма ж багато людей люблять читати книги, або дивитися фільми про справжніх героїв. Але треба не тальки захоплюватися ними, але й намагатися самим бути чесними, благородними, мужніми — тоді краще станемо ми і наше оточення!

Поет, прозаїк, драматург, один з активних організаторів мистецького життя повоєнної еміграції, Ю. Косач був причетним до багатьох подій літературної історії нашого століття. Послідовний європеїст, він своєю творчістю намагався сприяти розширенню тематичних і стильових рамок українського письменства. Проте його еволюція як митця бачиться непростою й досить суперечливою.

Життя Юрія Косача було багатим на події і несподівані повороти. Народився він 18 грудня 1909 р. у Києві. Син Миколи Косача, рідного брата Лесі Українки, в дитинстві подовгу перебував у Колодяжному. Родинні враження мали велике значення для духовного формування майбутнього письменника. Згодом навчався у Львівській гімназії, на юридичному факультеті Варшавського університету. У 1932 р. Ю. Косач потрапляє до польської в’язниці, а після ув’язнення виїздить до Франції. Повернувшись під час війни до Львова, опиняється в концтаборі. Почав друкуватися у львівському журналі «Нові шляхи», водночас дебютуючи і як поет, і як прозаїк. Упродовж тридцятих років у Львові одна за одною виходять збірки віршів і оповідань «Чорна пані» (1931), «Черлень» (1935), «Мить з майстром» (1936), «Клубок Аріадни» (1937), «Чарівна Україна» (1937), «Глухівська пані» (1938). Митець розвивався стрімко. Якщо «Чорну пані» склали речі наслідувальні, сповнені символістських штампів і містичних навіювань, то вже «Клубок Аріадни» і особливо «Чарівна Україна» засвідчили, що Ю. Косач знайшов власну самобутню манеру письма.

Опинившись у повоєнній Німеччині, молодий письменник одразу ж потрапляє в самий вир еміграційного літературного життя. У вересні 1945 р. разом з І. Багряним, В. Домонтовичем, Ю. Шерехом та іншими стає одним із засновників МУРу. Цей час — чи не найплідніший у творчій біографії Косача. Він був членом правління МУРу, виступав із доповідями, літературними оглядами на письменницьких з’їздах і конференціях і водночас багато друкувався на сторінках найрізноманітніших періодичних видань. В альманасі «МУР» (1946. № 1) з’являється одна з перших його повістей «Еней і життя інших», у редагованій Ю. Шерехом «Арці» (1948. № 3—4), членом редколегії якої певний час був і Косач,— уривки з історичного роману «День гніву». Окремою брошурою з’явилася його доповідь про українську літературу — одне з небагатьох тоді видань німецькою мовою. При газеті «Наше життя» у серії «Мала бібліотека МУРу» вийшло оповідання «Ноктюрн бемоль» із післямовою Гр. Шевчука (Ю. Шевельова). Під мурівською маркою «Золота Брама» вийшли Косачева драма «Дійство про Юрія Переможця» та повість «Еней і життя інших». В одному з періодичних збірників МУРу надруковано його доповідь «Криза сучасної української літератури».

Переїхавши до Америки, письменник, як і більшість українських емігрантів, мусив заробляти на життя тяжкою фізичною працею. Та попри все, він багато пише, співробітничає в газетах «Громадський голос», «Українські вісті», видає нові книжки поезій, нарисів тощо. Тривалий час був редактором журналу «За синім океаном» (Нью-Йорк).

У 1964 р. Юрій Косач побував в Україні, 1966 р. в Києві вийшла його поетична збірка «Мангаттанські ночі»; 1975— збірка «Вибраного», а наступного — книжка новел «Лиха доля в Маракайбо». Останніми за часом виходу у світ були «Літо над Делавером» (1980) та роман «Володарка Понтиди» (1987).

На формування Косача-поета великий вплив мали, з одного боку, російський і французький символізм, а з другого— поезія Б.-І. Антонича. Мова віршів Ю. Косача «насичена свіжими, рідко вживаними, дзвінкими словами, економна і синтаксично небуденна»,— пише Д. Павличко, кращі його речі викликають «відчуття всеохопленості земного па-долу, яку передає нам автор не тільки і не стільки через свою обізнаність у мистецтві, але й через певну цілісність погляду на речі дуже віддалені навзаєм у просторі і в часі, через певну епічну картинність, якою він може надихнути навіть невеликі свої поетичні твори» ‘. У цій поезії повсякчас звучить туга за Україною. Вона озивається у багатьох згадках про «могутній Київ» і «суворі, гострі вежі» Львова, про Полтаву, «задивлену в морок чорних століть», і про пам’ятний з дитинства Любартів замок у Луцьку. Загалом, Вітчизна для Ю. Косача — це насамперед «чарівна Україна» далекого і славного минулого. Історичними ремінісценціями переткані чи не всі його збірки, від дебютної «Черлень» (з присвятою Миколі Хвильовому) до «Літа над Делавером». Минула велич уособлюється в конкретних іменах і подіях. Як, скажімо, у вірші «Біля Софійського собору»:

Це, мандрівче, твій сон іздавен — золотий, синьокрилий.

Перейдімо ж поріг. Ось знайома старезна стіна

І склепіння, де тисяча літ гомоніла,

Де в гулкому подвір’ї ще крок Ярослава луна.

Романтичні видива рідної землі контрастують у Косача з холодними пейзажами чужини. Його Америка — країна жорстока й непривітна для «ізгоїв», країна контрастів. У своєму неприйнятті «мертвоокого ідола» Бродвею Ю. Косач волів натомість бачити всуціль голубою й прекрасною рідну Україну, «землю сонцелику», «орлезору державу». Художня вартість подібної «соцреалістичної» «пісенної» лірики невелика. Чи не кращими у поетичному доробку Косача, поряд із творами, зверненими до історичного минулого України, видаються вірші культурологічної тематики, ціла галерея портретів визначних митців, інтерпретація певних мотивів творчості Артура Рембо й Івана Труша, Фра Анджеліко і Поля Гогена. Мотив непроминальності мистецтва утверджується через осмислення долі таких титанів, як Мікеланджело:

Багряніє пишнолистом тиха осінь,

Молот жевріє од скалок полумяних,

І врізьбиться у сторіччів просинь

Тінь могутня — скеля нездоланна.

Ю. Косач виявив себе у різних жанрах, проте найвагоміший його доробок — прозовий. Це насамперед низка оповідань і повістей з української минувшини. Збірка «Чарівна Україна» вийшла 1937 р. як перший том «історичних оповідань». Другим томом стало оповідання (власне, невелика повість) «Глухівська пані» (1938). Хоча в центрі творів, які склали ці книжки,— реальні історичні постаті, автор у передмові зауважив, що його оповідання не вкладаються в рамки традиційної історичної прози, його цікавлять більше характери, ніж достовірне відображення історичного тла.

Оповідання «Чарівна Україна» дало назву всій збірці, воно найбільш символістське із Косачевих творів. Очам чужинця-загарбника поступово відкривається, що в країні мирних шовкових левад і тихих сіл живе невмирущий дух бунту й помсти. Чужоземний воїн дивом уник смерті від рук повстанців, котрі вважають себе одвічними господарями на рідній землі: «Яким правом ти прийшов сюди? Хто тебе просив смоктати з нас кров?» Зайда-завойовник почувається змалілим і нікчемним перед могутністю повсталого народу, перед «страшною потугою чорноземної раси». Чим дещо наївно-прямолінійним оповіданням Ю. Косач започаткував низку звернених у минуле творів, у центрі яких — роздум про сутність національного характеру, про історичну долю й історичне призначення українського народу.

У минулому увагу митця привертають постаті тих співвітчизників, що стояли з своїм часом нарівні, були інтегровані в європейський культурний процес, причетні до визначних європейських подій, виявили велич духу й життєстійкість. Це — нащадок знаменитого старшинського роду, котрого мучить таємниця власного минулого («Голос здалека»), або ж блискучий дипломат, син гетьмана Андрій Розумовський («Вечір у Розумовського»), або паризький студент Савич, волею долі втягнений у вир подій («Молодість Савича»), чи молодий чернігівський дідич Юрій Рославець, який зазнав дивовижних пригод чи не у всіх європейських столицях, супроводжуючи кохану жінку — княжну Тараканову (роман «Володарка Понтиди»).

Тут варто повести мову про європеїзм Ю. Косача. Аналізуючи прозу, створену в період МУРу, Юрій Шерех свого часу поділив письменників на «органістів» і «європеїстів» залежно від того, з яких джерел живиться їхній стиль. «Європеїстами» він назвав Ю. Косача, І. Костецького, В. Домонтовича, частково й І. Багряного (прозаїка). Так, Ю. Косач виразно зорієнтований на оповідну традицію європейської, переважно французької, прози. Його погляд на Україну — водночас і зсередини, й ніби збоку. На всіх його історичних творах лежить печать певної екзотичності (іноді навіть поверхової), його герої часто оповиті серпанком демонічної винятковості. «Коріння його екзотизму,— писав Юрій Шерех,— в тому, що він не знаходить такої України, як він уявляв і бажав, а іншої він не знає або радше не може зрозуміти як цілости. Образ лишається для нього загадковим. І він починає шукати Україну не в Україні, а в Європі, як П. Куліш колись шукав — наслідок подібного конфлікту — по черзі в Санкт-Петербурзі, в Варшаві, і в Істанбулі. Та величезна праця розуму й почуття, яку зробило покоління двадцятих років, не дійшла до Косача — може через відірваність від рідного ґрунту, може через самий склад його темпераменту».

Блискучий амбасадор Андрій Розумовський постає у прозаїка господарем одного з найзнаменитіших салонів Європи, де твориться велика політика. «Син чабана із глухих Лемешів, а потім, за химерною примхою долі, за казковою витівкою життя,— гетьмана всієї України, пропалив свій слід по Європі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у руці долі народів і держав…» Художній смак здебільшого не зраджує Ю. Косачеві, він уміє надмір патетики врівноважувати нотками іронії чи скептицизму. Сановні гості Розумовського одразу змаліли перед звуками свого геніального сучасника Бетховена. Композитор почувається чужим і самотнім у модній вітальні амбасадора, і лише старий господар зумів відчути у цій незвичній музиці революційне утвердження нового століття, усвідомити, що коли «нас із вами згадають за сто-двісті років наші нащадки, то тільки тому, що ми мали щастя слухати гру самого Бетховена».

Поряд із Андрієм Розумовським у портретній галереї, створеній Ю. Косачем, бачимо іще одну представницю української еліти, Анастасію Скоропадську («Глухівська пані»), вдову одного з останніх гетьманів України. її зображено у тяжкий для неї й для України час. Розумній, владній жінці, котра духовно вивищується над своїм оточенням, відкривається марність надій на повернення «Богданових пактів». Усе пережите, спостережене у спілкуванні з найвищими російськими державцями переконало її, що тепер «всім править не Глухів, а Москва», і нема чого сподіватися чужих рук дарованої волі. Трактування Ю. Косачем ролі гетьмана Скоропадського відмінне од узвичаєного. У своїх передсмертних мареннях «глухівська пані» намагається виправдати гетьмана перед Мазепою, перед Україною, як людину, котра в найскладніших умовах робила для свого народу все, що могла.

Не захоплюючись розлогими історичними описами, письменник все ж уміє вирізнити характерні деталі, прикмети часу. Глухів показано як місто столичне, один із значних культурних осередків. Як і в інших історичних творах, автор дбає про ледь помітну мовну стилізацію. Глухівська пані, ця дещо романтизована українська жінка, виступає не лише хранителькою родини, роду, а й національної духовності.

Майже всі персонажі Косачевої історичної прози чимось вивищуються над своїм часом, їж об’єднує одержимість певною ідеєю. А відтак і в основу сюжету лягають здебільшого поворотні історичні події. Післія ряду оповідань, повістей, присвячених українській минув шині, Ю. Косач зважився звернутися до ширшого романного полотна, в центрі якого — національно-визвольна війна українського народу під орудою Богдана Хмельницького. Першим наближенням до теми став опублікований в роки другої світової війни «Рубікон Хмельницького». У 1948» р. з’явився двотомний роман «День гніву» (уривки з нього друкувалися в журналі «Арка»). Тут «як головне й центральне вирисовується людяне: як люди ростуть у політичній боротьбі, як виковуються й діють провідні мужі відроджуваної тоді української держави». Цей роман багатоплановий, густо заселений: тут представники повсталого козацтва її шляхти, селяни й ченці-єзуїти. Виразно окреслюється цілиш ряд історичних постатей — Хмельницький, Кривоніс, Єреемія Вишневецький… Романна дія підпорядкована розкриттю єдності національних інтересів повсталого народу.

У більшості творів тридцятих-сорокових років Ю. Косач так чи інакше торкається національно-визвольної героїки. Повість «Еней і життя інших» (опублікована в альманасі «МУР», 1946) була цікавою спробою розглянути ті проблеми на сучасному матеріалі. У певному сенсі можна сказати, що повість постала з продиктованої часом потреби переоцінки цінностей. Всі персонажі повісті закинуті у повоєнне міжчасся. Вони або напружено шукають себе, свого місця у новій дійсності, або стають колишніми людьми, живуть давно минулим часом. Письменник досить саркастично окреслює еміграційний побут, ілюзії людей, зосереджених лише на власному минулому. Протиставлення двох головних персонажів, Енея та Ірина,— це протиставлення людини дії, самозреченого борця і пасивного, скептичного, але прозірливого спостерігача-хронографа, вічного мандрівника по житейському морю. Ірин — учасник національно-визвольних змагань, антифашистського підпілля. Це дещо ідеалізований, піднесений над оточенням (згідно із законами романтичного письма) «корсар», «бюрократ революції», який зрікається всього особистого, не вибирає засобів у досягненні високої мети. Парадоксально, але в психологічному плані лицар національної ідеї Ірин схожий на «залізних більшовиків» революційно-романтичної поезії 20-х років, які так само утверджували сповідувану ідею, незважаючи ні на що. (Врешті, певна близькість соцреалізму І так званого «нацреалізму», «великої літератури» двадцятих-сорокових років як явищ дзеркальних помітна в багатьох тогочасних творах.) Після всього звершеного і втраченого Ірин переконується, що зло не вдається перемогти. Настанова досягти мети будь-якими засобами лише примножує жорстокість. І він, романтик, «лицар сумного образу», як характеризують його друзі, відмовляється від себе вчорашнього. Ірин бачить єдиний шлях для «людей, що хочуть бути все ж таки людьми», у самопожертві в ім’я інших. «Починалося знов життя. Може, без світлої віри, з відкритими очима на гнилизну й цвітіння, на нікчемність і вищість, на погорду й гордість». Герої «переростають» ідею, «що будує на нищенні й на смерті», в ім’я утвердження гуманніших ідеалів.

Подібну світоглядну кризу, коли трактувати її не надто вузько, пережило у повоєнні роки ціле покоління.

У наступні десятиліття романтичний струмінь у творчості Юрія Косача слабшає. Це помітно навіть і в історичній прозі. У романі «Володарка Понтиди» письменник знову звертається до вісімнадцятого століття, до історії княжни Тараканової. Закоханий у неї український юнак, нащадок козацького роду, Юрій Рославець опиняється в епіцентрі багатьох подій європейської історії.

Перу Юрія Косача належить також низка оповідань з американської дійсності (збірка «Лиха доля в Маракайбо», 1976). Його герої — здебільшого люди суспільного дна, знедолені шукачі пригод. Упродовж 60—70-х років він також активно виступав у нашій пресі як літературознавець і публіцист. Сьогоднішньому читачеві Ю. Косач цікавий насамперед як вибагливий майстер історичної прози, тонкий стиліст, котрий невтомно дбав про збагачення й оновлення художньої палітри українського письменства.

Аркадій і Борис Стругацкі– мабуть, найвідоміші російськомовні фантасти у світі. Хоча те, що вони писали, не просто фантастика й навіть не просто фантастична Література, а Література в самому повному змісті цього слова

Писати брати Стругацкие почали наприкінці 50 – х рр. У своїй творчості вони пройшли шлях, на який поступово, що розвивається фантастиці, треба було більше ста років. Наприкінці творчого шляху Стругацкие багато в чому визначали розвиток цього жанру. Ранні речі Стругацких – “Країна багряних хмар”, “Ззовні”, “Шлях на Амальтею”, “Шість сірників”, “Стажисти” – являли собою майже класичну наукову фантастику, характерну свого часу. Крім стандартних сюжетів і науково – фантастичного реквізиту в повістях є щось ще, що й змушує вжити слово “майже”.

Уже тут видно, що письменників люди займають куди більше самої фантастичної техніки. Техніка й наукові досягнення в цих добутках, звичайно, є. Більше того, саме в ранніх речах Стругацкие й створюють свій фантастичний мир із глайдерами, скорчерами, нуль – транспортуванням і т.п. Але все це не більш ніж тло, прекрасно виписаний, продуманий, майже відчутний, але все – таки тло

У цьому зв’язку пригадується епізод з повісті “Понеділок починається в суботу”, де герой подорожує в Описане Майбутнє (як представляють його письменники – фантасти): “Здебільшого … люди були якісь нереальні, набагато менш реальні, чим могутні, складні … механізми …” Для Стругацких таке неможливо.

Уважний читач не може не помітити, як часто багато деталей опущені. Автори не стомлюють читача довгими описами пристрою й принципів роботи своїх винаходів. Це стосується не тільки технічних подробиць, але й деяких сюжетних моментів. Як потрапив у майбутнє ув’язнений концтабору Саул Репнін? При яких “дивних обставинах” знайдений рукопис Малянова? Що таке Зона? Письменники не вважають потрібним відповідати на ці питання. Свідома недосказанность не заважає розвитку сюжету, навпроти, вона створює відчуття таємниці або наближає читача до дії, роблячи його співучасником подій. Що ж відбувається в цьому прекрасному фантастичному світі, створеному письменниками? Він відмінно пристосований для життя, зручно організований, майже безпечний, населений дуже здоровими й прекрасно утвореними людьми з небаченими творчими можливостями. Одна з відомих ранніх речей Стругацких, так і названа “Полудень. ХХII століття”, описує світле майбутнє Землі, сонячний полудень людства. Майже утопія!

Однак більше пізні добутки братів Стругацких уже не назвеш утопією. З’ясовується, що в цьому безхмарному світі повно своїх проблем, не менш значимих, чим проблеми сьогоднішньої цивілізації. І, саме головне, автори не вважають це неправильним. Розвиток людства, прогрес, не може бути безпроблемним. Питання й проблеми залишаються, вони просто міняються

У декількох добутках Стругацких згадуються цивілізації, що свідомо відмовилися від прогресу, що гальмують його. “Це жахливий тупик!” – так говорить про подібну цивілізацію планети Тагора один з героїв “Жука в мурашнику” Экселенц. Мири Стругацких не вичерпуються сонячним ХХII століттям. В особливому казковому світі з Бабою – Ягою, Вием і Змієм – Горынычем розвертається дія самої життєрадісної повісті Стругацких “Понеділок починається в суботу”. Однак у сюжетно пов’язаній з “Понеділком…” “Казці про Трійку” казкова іронія перетворюється в злу сатиру

Дія інших, особливо пізніх, добутків розвертається в більш – менш реальній дійсності (“Готель “У загиблого альпініста”, “Пікнік на узбіччі”, “За мільярд років до кінця світу”). В “Пікніку…” у реальну дійсність вклинюється моторошний фантастичний мир Зони. Дивні події порушують розміреність нашого життя й в інші книгах

У деяких повістях і романах події розвертаються взагалі незрозуміло коли й де (“Бридкі лебеді”, “Друга навала марсиан”, “Равлик на схилі”, “Град приречений”). Описані мири зовсім не прекрасні, деякі з них просто дивовижні. Жахливі навіть не самі мири, а люди, їх що населяють. Що страшнее: незрозумілий Ліс або незрозуміло чим Керування, що займається, по справах Лісу? “Друга навала марсиан”, “Хижі речі століття” і, особливо, “Град приречений”, у якому проводиться дивовижний соціальний Эсперимент, звучать досить пессимистично й виглядають класичною антиутопією. Це не просто критика конкретного соціального ладу й не тільки сатира на міщанське суспільство, людську приземленість, егоїзм і просто дурість. Це щось більше, це приклад того, як не повинне бути. У цьому і є зміст антиутопії

Проблеми, які ставлять Стругацкие у своїх книгах, – це вічні проблеми літератури. Питання про цінність життя кожної людини ставився російською літературою з незапам’ятних часів, і Стругацкие не могли обійти його стороною. Найбільш гостра ця проблема у вже згаданій повісті “Жук у мурашнику”. Чи можна пожертвувати життям однієї реальної людини заради потенційної безпеки всієї Землі? Автори не дають відповіді на це питання. Вибір був зроблений, але чи правильно – вирішувати нам

Одна з важливих рис пізніх Стругацких – відсутність не тільки готових рецептів і рад, але й взагалі відкритий фінал. Для більшості речей кінець повинен додумувати читач, причому можливі самі різні варіанти. Питання про життя й довіру доводиться вирішувати поліцейському інспекторові з “Готелю “У загиблого альпініста”. Чи можна ризикнути загальною безпекою й повірити інопланетянам, зберігши їм тим самим життя? Тут встає ще один важливий для літератури питання вибору між боргом і почуттям

Питання вибору важливе майже для всіх героїв Стругацких. Принциповий вибір повинен зробити герой “Пікніка на узбіччі” сталкер Рэдрик Шухарт, людина далекий від ідеалу, один з мільярдів. Щастя для себе або для всіх? Швидше за все, вибір буде вірним. “Щастя для всіх, даром, і нехай ніхто не піде скривдженим!” – цією молитвою Шухарта закінчується повість

Малянов, герой повести “За мільярд років до кінця світу”, теж коштує перед болісною дилемою. Що важливіше для нього, ученого з одного боку, і просто людини – з іншої: внесок у прогрес науки (людства) або безпека своїх близьких. Для Стругацких питання вибору в такій ситуації далеко не однозначний. Для них учений і будь – яка творча людина – єдиний двигун прогресу

Можливість творчості й творчої роботи для кожного – одне з найважливіших досягнень майбутнього Стругацких. “Хіба буває нецікава робота?” – щиро дивується молодий герой повести “Спроба до втечі” Вадим. Лев Абалкин з “Жука в мурашнику” ризикує життям заради волі, причому не абстрактної волі, а волі творчості. У героїв повести “Понеділок починається в суботу” (мовцем назва!) немає вихідних днів, тому що працювати їм цікавіше, ніж відпочивати. Справжній гімн творчості, що звучить, втім, цілком буденно, чується в словах Вечеровского, персонажа повести “За мільярд років до кінця світу”: “Коли мені погано, я працюю. Коли мені нудно жити, я сідаю працювати. Може бути, існують інші рецепти, але я їх не знаю”. У самій знаменитій повісті Стругацких “Важко бути богом” чи ледве не відкритим текстом сказано, що історію рухають люди творчості, а не воїни й політики. Про повість “Важко бути богом” потрібно сказати особливо.

Чисто зовні це блискуча суміш фантастики й історико – пригодницького роману з явними елементами того, що зараз називається “фэнтези”, однак ідея повести значно глибше, ніж здається на перший погляд

За задумом з “Важко бути богом” зв’язаний ряд інших речей Стругацких: “Спроба до втечі”, “Хлопець із пекла”, “Населений острів”. У них Стругацкие вводять поняття Прогрессора, людини Землі, що прискорює прогрес відсталих позаземних цивілізацій

По поняттях Землі, Прогрессор діє в благо, але чи коштує навіть в ім’я прогресу позбавляти людство його історії, штучно прискорюючи розвиток? Чи має право людин вирішувати долю інших цивілізацій? Герой “Хлопця з пекла” Прогрессор Корній розуміє це вчасно. Він відправляє свого підопічного Гага на рідну планету самому розбиратися зі своєю історією

И не менш важливе: чи може людина втручатися в чужу історію, залишаючись безстороннім, залишаючись людиною? Прогрессор Антон (він же дон Румата з Арканарского королівства) з повісті “Важко бути богом” богом залишитися не смог. Він по – людськи мстить за своїх близьких, а інші земляне не розуміють його. Не можна ощасливити проти бажання, не можна єдиним махом ощасливити всіх. У зв’язку із цим цікавий епізодичний персонаж “Понеділка…”, якийсь Саваоф Баалович. Один найбільший маг в історії, що не могет реально зробити ніякого чуда. Пояснюється це дуже просто: зроблене чудо не повинне нашкодити абсолютно нікому, а такого чуда придумати не може навіть найбільший маг

“Історичні” повести поєднує ще одне. Про які би планети не мова йде, ми розуміємо, що це наше минуле, навіть яке в чому наше сьогодення. Не випадково герой “Спроби до втечі” Саул вертається в минуле, де його чекає смерть. Він розуміє, що його справа там.

Ідея прогрессорства в Стругацких має й зворотну сторону. Вони моделюють ситуацію, у якій яка – небудь могутня цивілізація може займатися прогрессорством стосовно землянам. Так виникає цивілізація Мандрівників, могутня й незрозуміла, а тому потенційно небезпечна. Дійсність виявляється зрозуміліше, але страшнее. У повісті “Хвилі гасять вітер” винуватцем незрозумілих і страхаючих подій виявляються не таємничі Мандрівники, а саме людство, що розвивається

Людство саме повинне відповідати за свої вчинки й не вправі очікувати допомоги або навіть рад понад. Взагалі, чи зацікавимо ми Всесвіт? У повісті “Ззовні” людини просто не помітили. Однак надія на Всесвіт все – таки є. Складний і небезпечний діалог з нею відбувається в “Пікніку…” Може бути, Зона допоможе людям, якщо вони будуть людьми. В остаточному підсумку все залежить від нас самих і від нашого вибору

Стругацкие попереджають, що наслідку діяльності людини можуть стати необоротними, і прекрасне майбутнє (і майбутнє взагалі) може так і не наступити. Згадаємо погублену експериментами планету Веселка (“Далека Веселка”), розорений Саракш після ядерної війни (“Населений Острів”), знищену планету Надія (“Жук у мурашнику”). До речі, в історії Надії залишається неясним питання, чи врятували горезвісні Мандрівники населення екологічно запаскудженої планети або звільнили планету від населення, що запаскудив її,

Стругацкие придумали навіть злиту із природою цивілізацію Ковчега (“Маля”) як можливий варіант розвитку. Така ж цивілізація розумних киноидов Голованов, чий розвиток пішло у внутрішні здатності повз техніку (“Жук у мурашнику”).

Стругацкие не песимістичні. Вони пропонують вихід навіть у самих критичних ситуаціях. В “Бридких лебедях” його шукають і знаходять діти як найменш зіпсована частина людства. В “Хижих речах століття” у дітей їсти шанс почати будувати життя заново й добратися до прекрасного завтра. Важливо зрозуміти це сьогодні, поки ще не стало пізно. Це і є основна ідея добутків братів Стругацких.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми всі живемо поруч у великому світі. Кожного дня ми стикаємося з різними людьми – близькими та зовсім незнайомими. Наші взаємини з іншими дуже різноманітні, вони можуть радувати нас чи засмучувати. Усе залежить від того, які почуття викликає в нас певна людина, та як вона ставиться до нас. Якщо нам хтось подобається, ми намагаємося зробити так, аби ця людина хотіла з нами спілкуватися. Коли навпаки хтось викликає негативні почуття, то ми уникаємо його.

Взаємини між людьми найбільшою мірою залежать від їхнього характеру. Добрі, чесні, дружелюбні люди ніби притягують до себе оточуючих. Ще на взаємини накладає свій відбиток суспільство. Наприклад, дівчина з багатої родини не хоче спілкуватися з хлопцем, який заробляє небагато, незважаючи на його особисті якості.

Я часто дивуюся, наскільки люди схильні заплутуватися у взаєминах. Можливо, то так показують у фільмах та пишуть у книжках – для драматизму. Та й у житті таке трапляється. Хтось закохався одразу в двох, хтось навпаки одружився без кохання. Хтось хоче щось зробити, а не робить, щоб когось не образити. Інший ображається, якщо він не єдиний, з ким дружать… Складається враження, що це взагалі така сфера життя, в якій неможливо розібратися або знайти універсальний рецепт успіху.

Мабуть, єдиний правильний орієнтир у людських взаєминах – то щирість почуттів. Без неї у будь-якому випадку не вийде нічого доброго. А щоб краще розуміти близьку людину, треба вміти поставити себе на її місце. Якщо тобі було б неприємно та боляче, якби з тобою вчинили певним чином, не роби так по відношенню до близьких. Та навіть у цьому випадку ніхто не застрахований від непорозуміння. Отака-то вона штука, людські взаємини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я дуже люблю свій клас. Мій клас дуже дружній та веселий . У моєму класі я маю дуже багато друзів і подруг ,я їх дуже люблю.На перервах ми обмінюємося цікавою інформацією та обговорюєм різні теми. А наш класний керівник завжди підтримає і допоможе нам. З моїм класом ми  малювали плакати , їхали в різні подорожі це було дуже цікаво й весело. А коли начинаються канікула я дуже сумую за моїми друзями. Коли я закінчу школу я буду памятати їх завжди і  буду дуже сумувати.

Наше шкільне навчання часто проходить у кабінеті української мови та літератури. Я хочу описати його, бо це сучасна класна кімната. Вона простора та світла, тому що в ній великі вікна. На вікнах висять білі мережані гардини та прозорі блакитні штори.

У класі стоять нові світло-бежеві парти та такі ж стільці, тільки ще з зеленою облямівкою з боків. Від світлих меблів вся класна кімната видається ще світлішою. Меблі в класі зроблені з дерева.

Стіни класної кімнати пофарбовані в блідо-зелений колір. На стінах висить кілька портретів українських поетів та письменників. Над класною дошкою знаходиться портрет Тараса Шевченка, прикрашений двома рушниками. А на стінах висять портрети Лесі Українки та Івана Франка, а також репродукція картини про козака Мамая.У класі ще є гарні нові шафи, такого ж світлого відтінку, як і парти. На їхніх полицях розставлені книги в яскравих обкладинках та літературні журнали.Ще в кабінеті багато живих квітів, великих та маленьких. Вони стоять на підвіконнях і на шафах. Квіти приносять до школи зі своїх домівок вчителі або дарують для кабінету учні.

Я недаремно написав, що кабінет української мови та літератури — сучасний. У ньому є плазмовий екран для перегляду навчальних матеріалів, фільмів та презентацій. Поруч з ним на спеціальній поличці розміщається медіаплееер, який підключається до екрану. Сюди можна вставляти диски і навіть «флешки». Ці нові технології в класі сусідять із звичайною чорною дошкою, на якій пишуть крейдою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Виключити з життя дружбу все одно, що позбавити світ сонячного світла. 
     Цицерон 
     
     Однією з основних духовних потреб людини є спілкування. Спілкування з тим, кому можна довіряти, хто завжди зрозуміє та підтримає, на кого можна покластися у будь-якій життєвій ситуації. Саме таким і повинен бути справжній друг — щирим, відданим, порядним. У великому світі людині важко знайти собі такого друга, але ще важче — не втратити його через якусь дрібницю, не «розміняти» стосунки з ним. Справжнім є саме той друг, із яким разом пройшли і радощі, і печалі, і який і в радощах, і в печалях залишився поруч. 
     Хоча кожен із нас у якомусь сенсі є егоїстом, справжня дружба — це такі стосунки, які вимагають відданості, а іноді, навіть, і самопожертви. Хто просить, а давати забуває, матиме тільки те, що має. (Колумбійське прислів’я) 
     
     У дружбі інтереси товариша повинні важити не менше, ніж власні, бо саме принципи рівності та взаємоповаги, ставлячи людей на найвищий щабель, допомагають зберегти у серці почуття безкорисливої любові до друга.Ми просимо друга прийти до нас, пропонуємо свої послуги, обіцяємо розділити з ним стіл, дім, майно; справа за малим — за виконанням обіцяного. (Жан де Лабрюйер) 
     
     Не можна плутати щиру дружбу із приятельськими стосунками, тому що приятелів у людини може бути безліч, але справжній друг — завжди один. У приятелів можуть бути схожі інтереси, спільне місце роботи або навчання, але між ними немає справжнього духовного єднання, яке робить людей одним цілим (наскільки це можливо). Дружба — це тонка та тендітна річ, і, знайшовши у багнюці цей «діамант дорогий», потрібно докласти максимум зусиль для того, щоб він не втратив свого блиску. Так, близькі стосунки вимагають відмови від брехні, фальші, недовіри.Не довіряти другові більш ганебно, ніж бути ним обдуреним. (Ф. де Ларошфуко) 
     
     Для кожної людини одним із найтяжчих випробувань є самотність. Недаремно ж людей, засуджених до страти, здавна карали ув’язненням у одиночній камері. Людина — це суспільна істота, і вона потребує товариства. У літературі існує багато прикладів того, як важко людина переживає самотність. Наприклад, граф Монте-Крісто з одноіменного роману О. Дюма або Робінзон Крузо Д. Дефо. Обидва героя були приреченими на невизначений термін бути наодинці із самим собою, і за справжній подарунок небес вважали своїх вірних друзів, яких зрештою зустріли — абата Фаріа та П’ятницю.Але чи не буде лише спробою втечі від самотності намагання у першій-ліпшій людині знайти друга? Адже потрібно пам’ятати, що справжня дружба випробовується роками спілкування та складними ситуаціями, з яких обидва виходять із гідністю. Тож не варто звірятися людині, яку знаєш не досить довго та стосунки з якою базуються тільки на припущенні, що вона є гідною. 
     
     Не так тії вороги, 
     Як добрії люди 
     — і обкрадуть жалкуючи, 
     Плачучи осудять… 
     і на тім світі, добряги, 
     Тебе не забудуть. 
     (Т. Шевченко) 
     
     Отже, потрібно з обачністю ставитися до потенційних друзів, але, знайшовши близьку людину, варто докласти зусиль для того, щоб не втратити її. І для цього існує тільки один шлях: щоб мати вірного друга, треба самому бути вірним другом. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

ТВІР Хотинська війна в ідейно-естетичному вимірі повісті Осипа Маковея «Ярошенко«

Осип Степанович Маковей – поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, редактор багатьох періодичних видань, досвідчений педагог і визначний громадсько – культурний діяч кінця XIX – поч. XX ст..

Народився Осип Маковей 23 серпня 1867 р. в м. Яворові Львівської обл.. в родині селянина. Після початкової школи навчався в українській гімназії у Львові, а потім на філософському факультеті Львівського університету.

Ще в студентські роки О. Маковей розпочав свою літературну діяльність. Він починає писати ліричні вірші, громадські поезії, сатиричні образки, а згодом нариси, оповідання, новели.

Прагнення здобути науковий ступінь привело письменника до Віденського університету. З 1899 р. почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, а через два роки отримав вчений ступінь доктора філософії.

Творча праця О. Маковея була перервана Першою Світовою Війною. Дальший життєвий шлях письменника пов’язаний з містом Заліщики. Тут він працював директором учительської семінарії і викладав українську літературу.

При праці застав Маковея і Листопадовий зрив 1918 р., який дав початок Західно – Українській народній республіці. О. Маковей в цей час зголосився добровольцем до українського війська, але з уваги на його вік та професію йому порадили повернутися до праці в учительській семінарії. 

21 серпня 1925 р. письменник помер.

Поетична спадщина О. Маковея, як і вся його творчість є цікавим, оригінальним і значним явищем в українській літературі. Його поетичні твори різноманітні за темами, мотивами, образами.

Проживаючи в Заліщиках, О. Маковей написав ряд оповідань, нарисів, фейлетонів, віршів, поем: «Як Шевченко шукав роботи» (1919), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923) та інші.

О. Маковей – автор багатьох ліричних пісень, частина яких стала народними. Його вірші «Сон», «Ми — гайдамаки», «Там, за лісом», «Марш Заліщицької молоді» та інші покладені на музику місцевими композиторами, їх виконують самодіяльні колективи району.

У 1968 р. ім’я письменника присвоєно середній школі, в якій діє кімната музей. У сквері, навпроти школи встановлено пам’ятник – бюст О. Маковея.

На будинку по вул. О. Маковея, в якому з 1913 по 1925 роки жив і працював письменник, встановлено меморіальну дошку, а в 1987 р. вона замінена на пам’ятний знак з барельєфом. Похований О. Маковей на місцевому кладовищі в м. Заліщики.