Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Світ переступив нове тисячоліття. З надією і тривогою за долі цивілізації ми дивимося в майбутнє. Які прогнозовані сценарії в майбутнє.
Які прогнозовані сценарії втіляться в дійсність? А може бути, це будуть якісь невідомі нам варіанти розвитку? Відповіді дасть саме життя.
Однак ясно, що ніяке заздалегідь приготовлені і вже зараз очікуване нас майбутнє не існує. Навіть Апокаліпсис до останньої миті представляє людству свободу вибору: помножити сили зла або активно творити добро. Суспільний розвиток, особливо в переломні моменти, містить в собі різні, нерідко альтернативні можливості.
Які з них здійсняться на практиці?
У кінцевому рахунку, це залежить від свідомої та активної діяльності людей, а значить, і від моєї діяльності.
Сучасне суспільство надає людині широкий вибір сфер застосування своїх сил. Я сподіваюся, що знання, отримані в результаті вивчення юридичних наук, допоможуть мені знайти своє місце у світі, визначити шляхи вирішення, виникаючих складних проблем, побачити можливості найбільш повної реалізації своїх здібностей, утвердити себе як Особистість.
З великим захопленням я занурювалася у вивчення та отримання спеціальних юридичних дисциплін у Ростовському кооперативному технікумі, навчаючись тільки на одні п’ятірки, отримавши диплом з відзнакою, так званий «червоний».
Вирішила продовжити навчання в інституті.
Повністю занурююся і «захлинається» в юридичній літературі.
І кожен раз пізнаю для себе щось незвичайне, цікаве, нове.
Я хочу виділити деякі предмети юриспруденції, які приваблюють мене більшою мірою: кримінальне право, цивільне право, трудове право, історія Вітчизни держави і права та багато інших.
Ці дисципліни дуже цікаві і вимагають поглиблених знань в галузі історії, права, філософії, психології людини та інших областей.
Вивчення цих предметів допоможе юристу правильно, грамотно …

Одного разу мама купила мені книгу тоді не дуже відомого ще для мене автора, а зараз справжнього володаря слова Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Перші ж прочитані сторінки викликали у мене щирий сміх, адже твір був дуже цікавий, захоплюючий та наповнений колоритом справжнього безтурботного життя дітей. І все це разом справляло враження, наче автор пишучи цей дитячий роман сам був у віці головних героїв твору Павлуші і Яви, настільки щиро були передані усі переживання та емоції головних героїв Всеволодом Нестайком.

Усі пригоди, які відбувалися з героями цього твору, я переживала разом з ними, так само відчуваючи радість або сум, переживання або впевненість. Прочитавши цей твір, я дещо змінила свій погляд на життя, багато чого зрозуміла і навчилася багатьом людським цінностям, а саме: щирості у почуттях, відданості у дружбі, а ще не втрачати почуття гумору і пам’ятати , що будь-які проблеми завжди можна вирішити.

Тому я раджу читати цей твір не тільки дітям, а й дорослим, бо саме в ньому ви можете знайти те, чого вам не вистачало у житті.

Цей твір повів мене в прекрасну казку

У чудо-світ дитячого життя,

І відімкнув він двері у прекрасне,

В романтику, що заворожує серця.

Він научив мене як володіти щастям,

І як зробить барвистим цілий світ,

Як у метро проїхать на кориду,

У повінь врятувати всіх сусід.

Тут знайдеш ти щось своє і знайоме,

В героях упізнаєш сам себе.

Дитина і дорослий тут герої,

А дружба в них завжди понад усе.

Мої ровесники ви і Павлуша й Ява,

Я з вами завжди була до кінця

Сміялася, раділа і переживала,

Ви для мене стали як сім’я.

Хай не найкраще ви в школі учились

Не все уміли до ладу зробить,

Та ви завжди з добром у серці жили

І читачів навчили довкола все любить.

Насамкінець бажаю, щоб розлука

Ніколи не жила у ваших серцях,

Щоб пам’ять про дитинство безтурботне

Усмішкою озвалась на устах.

Творчість Олексія Коломійця — відомого українського письменника-драматурга — одна з найцікавіших сторінок української літератури. Художня палітра його різноманітна, яскрава за змістом і образними барвами. Але в кожній своїй п’єсі драматург-новатор порушує актуальні проблеми сучасності. Визначне місце у творчому доробку письменника належить соціально-психологічній драмі «Дикий Ангел», або «Повість про сім’ю». Саме таку назву дає їй автор у підзаголовку твору, в основі сюжету якого — родинні стосунки сім’ї Ангелів.

Але проблематика п’єси значно ширша: письменник порушує важливі проблеми персональної відповідальності кожного за свою роботу, громадську діяльність, за добробут сім’ї, що є передумовою добробуту всього народу, країни. Утвердження й зміцнення родинного щастя, злагоди між батьками та дітьми, трудове виховання в сім’ї.

Сім’я — теж маленька держава. І від того, наскільки вона буде міцною, залежить міць і процвітання усієї держави. Біля керма своєї маленької «держави», «монархії» стоїть людина чесна, порядна, принципова й мудра — Платон Ангел. Це невтомний трудівник, господар своєї долі, свого дому. Він досить чітко формулює свою життєву позицію: «Добре жити, мати здоров’я і гроші». До грошей у Платона ставлення незвичайне: він їх не любить, а поважає. Гроші — це, звичайно, мірило достатку. А способів здобути їх Платон знає лише два: «Або заробити, або вкрасти. Третього путі немає». Саме цьому навчає він і своїх дітей: жити чесно й працювати в міру своїх сил. «Закінчиш інститут, попрацюєш, щоб у гаманці завелося, а тоді й женися. Інакше як жити?» — вчить він свого молодшого сина студента Павлика.

Праця — основа життя. Це добре знає трудівник, учасник війни Платон Ангел. І добробут у родину може прийти тільки через працю. Не слід чекати, доки держава про тебе подумає, надасть якісь пільги, попіклується. Але Ангел дбає не лише про свій власний добробут. Він не відділяє себе від держави: «Ми разом з державою і плануємо, і багатіємо… Правда, я трошки попереду. Бо в неї ще чимало дармоїдів: або багато балакають та мало роблять. А в моїй державі цього немає. Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся», — зауважує Платон журналісту. Саме так виховує Ангел і своїх дітей.

Праця — такий непорушний закон у сім’ї Ангелів, де немає ледарів. До праці діти привчаються змалку. Діти його не бояться праці, їх не лякають життєві труднощі. Платон не розуміє і не приймає сучасне виховання, коли діти мало працюють, але багато відпочивають. До дітей, на його думку, треба ставитися вимогливіше, суворіше. І це тільки їм на користь. Тоді діти не будуть їсти дармовий хліб, не будуть пиячити чи заглядати до чужої кишені. А щоб у сім’ї завжди був достаток, усі її члени повинні працювати. Цікаво, що поняття «підробіток» чи «приробіток» Ангел розуміє тільки так — це чесна праця. І діти розуміють і поділяють його точку зору. Вони працюють не тільки для того, щоб забезпечити своє пристойне буття, а приносять посильний внесок у духовний і матеріальний розвиток суспільства. Тому Платон Ангел — не «користолюбець», «жмикрут», «скнара», як називають його інколи інші персонажі п’єси, а справжній господар, який в усьому полюбляє порядок, чесна, справедлива, принципова людина з глибоким переконанням господаря й патріота рідної землі, великою відповідальністю чоловіка й батька. На відміну від героя твору Крячка, який всіх повчає, критикує, а сам не квапиться щось корисне й потрібне зробити, живе за принципом: день до вечора, не кажучи вже про те, що свого єдиного сина виховати як слід не зумів.

П’єса «Дикий Ангел» була створена у 1979 році. Але якою сучасною вона залишається і зараз. Після завоювання незалежності ми створюємо в Україні нову, суверенну державу на правознавчій основі. І як ніколи не вистачає нам таких чесних господарників, порядних і мудрих політиків, які б зуміли реалізувати всі наші великі задуми, створивши міцну, квітучу державу, у якій би кожна людина могла жити достойно. Є, на жаль, ще такі люди, які не проти, аби поживитися за рахунок держави (і з якими вона нещадно бореться), бракує нам ще справжніх господарів, які б чесно, по-господарськи зуміли поставити роботу так, щоб швидше підняти економіку нашої країни. Чимало є ще й «крячків», котрі з високих трибун виголошують красиві слова, за якими немає ніяких конкретних дій. А трудова «сімейна» педагогіка Платона Ангела сьогодні, як ніколи, актуальна, бо лише сумлінною працею ми зуміємо підняти економіку нашої країни, вийти на вищий рівень життя, коли всі люди будуть жити добре, а країна наша набуде ще більшого авторитету у світі.

Тому без перебільшення можна сказати, що п’єса О. Коломійця «Дикий Ангел» є сучасною, бо проблеми, порушені в ній, сьогодні особливо актуальні.

Ім’я Антона Лотоцького, відомого українського громадського діяча, учасника національновизвольних змагань 1914–1920 років, активного члена Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учителя Рогатинської приватної гімназії, талановитого дитячого письменника і видавця, набуло заслуженої популярності ще в 20–30 роках минулого століття, а відтак – уже за часів незалежності України. І все ж наше суспільство перед ним, насамперед як письменником, у великому боргу.

Народився Антін Лотоцький 13 січня 1881 р. у селі Вільхівець – тепер Бережанського району на Тернопільщині – в сім’ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького (1850–1926). У домі Лотоцьких панувала творча атмосфера, витав справжній український патріотичний дух, і це, безперечно, вплинуло на світогляд хлопчика. Ще з дитячих років у нього сформувалася справжня любов до України, її історії, до свого на той час поневоленого народу. Дуже рано в Антона проявився літературний талант, і він змалку вже писав казки, оповідання, віршував. Письменницький дар викристалізувався у Бережанській гімназії та у Львівському університеті, де А. Лотоцький навчався на філософському факультеті. Історичну тему його літературній творчості прищепив видатний український історик Михайло Грушевський, який читав в університеті лекції. Неабияку роль у творчості письменника відіграла його тісна співпраця з газетою «Діло».

Ще за студентських років А. Лотоцького вийшли з друку його перші літературні твори: «Цвіти з поля» (1907), «Ведмедівська попівна» (1909), видані Товариством «Просвіта», історична повість з часів Хмельниччини «Триліси» (1910). У цих творах чітко проявилося життєве кредо молодого письменника: розповідати дітям про події героїчної і складної історії українського народу, виховувати в них любов до рідного краю.

Як відомо, на початку 900х років ХХ ст. у Галичині активно створювали українські гімназії. У 1909 році відчиняють двері для своїх вихованців приватні гімназії в Рогатині, Городенці й інших містечках краю.

У 1911 році вчителями Рогатинської гімназії почали працювати друзі – письменник Антін Лотоцький та письменник, журналіст і політичний діяч Микола Венґжин, відомий у літературі як Микола Угрин-Безгрішний (1883–1960). Вимогливі педагоги, вони давали учням глибокі і всебічні знання, виховували правдивих патріотів України. Життя Рогатинської гімназії проходило надзвичайно цікаво – тодішні українські гімназії були справжніми національними школами.

У 1912/13 навчальному році учні другого класу гімназії за безпосередньою участю Антона Лотоцького заснували своє Товариство «Молода Січ». «Січі» поширилися в Галичині й Буковині і стали основою для творення формації Українських Січових Стрільців. Молоді «січовики» ставили перед собою такі завдання: поволі, але совісно ознайомитися з історією України, з українською літературою від найдавніших часів; домагатися фізичного вдосконалення так званими «прогульками» (туристичними походами), військовими вправами; прикрашати класи портретами українських письменників, світлинами зі всієї України й малюнками українських і чужих митців тощо.

Ще в 1911 році за ініціативою українського громадського діяча і письменниці Христини Алчевської в Рогатинській гімназії розпочав навчання перший син козацьких земель Семен Плевако; наступного року сюди приїхало ще три юнаки з Наддніпрянщини: Іван Гаврилко (брат скульптора Михайла Гаврилка), Дем’ян Денисенко та Грицько Цимбал. Повна відсутність українських середніх шкіл у межах царської Росії змушувала свідомих українців посилати своїх дітей для навчання рідною мовою в далеку Галичину.

Рогатинська «Молода Січ» ревно дотримувалася козацьких звичаїв: свою старшину обирали самі учні терміном на два місяці; щоб запам’ятати українських гетьманів, кожен новообраний гетьман почергово отримував історичне ім’я. «Січ» була поділена на два курені, де мали провід курінні отамани.

Наступного, 1913–14 навчального року, гімназійна «Молода Січ» значно поширилася. Створено було такі молодосічівські організації: «Молода Січ» ім. Івана Богуна – 3В клас; «Молода Січ» ім. гетьмана Івана Мазепи – 3А клас; «Молода Січ» ім. кошового Костя Гордієнка – 2А клас; «Молода Січ» ім. кошового Івана Сірка – 2Б клас; «Молода Січ» ім. гетьмана Богдана Хмельницького – 2В клас. 7 Працюючи в Рогатинській гімназії, Антін Лотоцький постійно займався літературною творчістю. У «Звідомленні» дирекції Рогатинської гімназії за 1913/14 навчальний рік він опублікував дослідження «Тарас Шевченко в німецьких перекладах», яке і досі не втратило своєї вартості.

У серпні 1914 року вибухла світова війна. Коли виникло питання про формування національної військової частини – леґіону Українських Січових Стрільців, зголосилися майже всі учні і педагоги Рогатинської гімназії. Директор гімназії Михайло Галущинський став першим командувачем леґіону, докладав чимало зусиль, щоб у складних воєнних обставинах, при шаленому спротиві польських шовіністичних кіл, реалізувалася стрілецька ідея. Старшинами усусусів стали й два нерозлучні приятелі – Антін Лотоцький та Микола Венґжин (Угрин-Безгрішний).

Микола Угрин-Безгрішний ще під час перебування частин Українських Січових Стрільців на Закарпатті восени 1914 року був ініціатором створення ідеологічного і культурнопросвітнього відділу леґіону під назвою «Пресова Кватира». До праці в «Пресовій Кватирі» було залучено кращі творчі сили стрілецького братства – молодих юнаків, які згодом стали видатними діячами української культури: художників Юліяна Буцманюка, Осипа Куриласа, Юліяна Назарака, Льва Ґеца, молодих письменників та публіцистів Осипа Назарука, Романа Купчинського, Левка Лепкого, Василя Кучабського, Юрія Шкрумеляка, Василя Бобинського, Андрія Баб’юка (Мирослава Ірчана), Миколу Голубця та інших.

Гідне місце серед діячів «Пресової Кватири» леґіону Українських Січових Стрільців зайняв Антін Лотоцький. Під різними псевдонімами (ТотоДолото, Самособою не Руданський) він поміщав свої твори майже у всіх виданнях «Пресової Кватири»; разом з М. Угрином-Безгрішним редаґував стрілецькі часописи «Вісник «Пресової Кватири» УСС», «Само пал», «Червона Калина», багато праці вкладав у підготову часопису «Самохотник». 9

У селі Пісочному біля Миколаєва над Дністром у 1916 році А. Лотоцький написав вірш «Гімн коша», до якого створив музику Антон Баландюк, і який стає улюбленою піснею кадри (Великий співаник «Червоної Калини» за ред. З. Лиська. – Львів: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1937):

За сімома десь горами,

За сімома десь ріками,

Кажуть, є тут божий рай,

Та вір, брате, поза нами,

За січовими стрільцями,

Ніде раю не шукай.

Бо немає лучче,

Бо немає краще,

Як у нашому коші:

Тут гармат не чути,

Тут не свищуть кулі,

Тут безпечні ми усі!

Військові події, польськоукраїнська війна 1918–1919 років не давали змоги А. Лотоцькому займатися улюбленою справою. У Рогатинську гімназію він повернувся лише в 1922/23 навчальному році. У грудні 1922 року, як згадує М. Угрин-Безгрішний, А. Лотоцький написав дотепну збірку віршівхарактеристик на деяких своїх товаришів. Збірка передавалася з рук у руки і в прикрих умовах польської окупації у Галичині була всім розрадою. Деякі з цих віршів були надруковані в тогочасній гумористичній пресі. Глибокий знавець давньої української літератури А. Лотоцький назвав свою збірку на зразок збірника українського середньовіччя – «Золота ціп» («Золотий ланцюг»). Під час праці Антона Лотоцького в Рогатині у 20–30 роках минулого століття зпід його пера вийшли такі твори: «Смертне зілля» (1921), «Наїзд обрів» (1923), «Три побратими» (1934), «Було колись на Україні» (1934), «Козак Байда» і «Роксоляна» (1936), «Отрок князя Романа» (1937), «Княжа слава» (1939) і ще багато інших, головно дитячих творів.

Велика заслуга Антона Лотоцького полягає також у тім, що він разом із Миколою Угрином-Безгрішним заснував і впродовж 1923–1924 рр. видавав журнал «Рогатинець». На той час це була незвичайна подія: повітове містечко мало свій друкований часопис з ориґінальним неповторним обличчям. Обидва побратими у співавторстві під псевдонімом МУБАЛ (початкові літери імен та прізвищ письменників) на сторінках журналу надрукували чимало цінних літературних творів. Вони ж – А. Лотоцький та М. Угрин-Безгрішний – заснували в Рогатині два видавництва: «Журавлі» для дорослих і «Сині дзвіночки» для дітей.

Творчо і плідно А. Лотоцький співпрацював із львівським дитячим часописом «Світ дитини» – юні читачі з любов’ю називали його «Наш Світик». І в тому закладено було глибокий духовний смисл, адже видання своїми творами і справді просвітлювало душі українських дітей. На жаль, часопису такого рівня і популярності нема в сучасній Україні.

Жоден річник журналу не обходився без цікавих віршів, оповідань, драматичних сценок, які належали перу А. Лотоцького. Часом в одному числі часопису друкувалося і кілька його творів, підписаних то власним прізвищем, то псевдонімами: «Я. Вільшенко», «Вуйко Тонцьо», «Я. Вко», «ТотоДолото». Наші сучасні видавці українських дитячих часописів, українські письменники багато дечого б навчилися, якби проаналізували часопис «Світ дитини». Він, наприклад, започаткував курс англійської мови для дітей під рубрикою «Всі вчимося англійської мови». Своєю методикою навчання, різними оповідками ведучий рубрики (Антін Лотоцький) міг повною мірою зацікавити своїх маленьких учнівзаочників, які з нетерпінням чекали на кожен черговий номер часопису. Для популярного ознайомлення з життєписами діячів української культури Антін Лотоцький друкував у часописі «Казки дідуся Тараса»: зав’язував цікавий казковий сюжет, вплітав до нього біографію українського письменника чи артиста, а учасники такої бесіди з дідусем Тарасом, діточки, самі доповнювали його своїми знаннями. Таким робом описано біографії Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Андрія Чайковського, Олекси Новаківського, свого командира, генерала Української Галицької Армії Мирона Тарнавського, якого автор називає лицарем без тіні і без плями, та багатьохбагатьох інших. 11

Сучасна школа стикається з проблемою практично повної відсутності невеличких сценічних картинок для вистав на сцені силами школярів. А от лише в одному річнику «Світу дитини» (приміром, за 1935 рік) було опубліковано аж п’ять сценічних картинок А. Лотоцького.

А. Лотоцький, як знавець багатьох чужих мов, знайомив українських дітей із кращими зразками світового письменства. У річнику часопису 1937 року він надрукував розповідь про відомого італійського письменника Едмондо де Амічіса, у власному переказі подав його оповідання «Мулярчук» із збірки «Серце» та оповідання «Хлоп’яче місто».

Цікавими для читача є оповідання Антона Лотоцького про Оленку Кекропульос (1935) – героїню грецького народу, котра загинула за свободу і демократію своєї вітчизни, оповідання про Корнелію – матір Гракхів під назвою «Мамині дорогоцінності» (1937), «Від сільського наймита до міністра» (1938) – про життя Джеймса Мак Донельда, прем’єрміністра Великобританії і віцекороля Австралії.

Антін Лотоцький надрукував цикл краєзнавчих оповідань під загальною назвою «Славко на мандрівках». Підліток вибирається в мандрівку – знайомиться з селами і містами, культурою та пам’ятками рідного краю. Маршрути його мандрівок проходять через сучасні Львівську, ІваноФранківську, Тернопільську області, Закарпаття. Прочитавши такі оповідання, дитина пізнає свій край, полюбить його.

Але чи не найбільше зробив А. Лотоцький для розвитку українського історичного оповідання. Він створив чимало художніх оповідей для дітей про наше героїчне минуле, зокрема про стрілецтво. У 1934 році у видавництві «Світ дитини» з’явилися чотири томики «Історії України для дітей», що охопили період від найдавніших часів до початку першої світової війни. У 1938 році письменник повертається до цієї праці: дописує кілька розділів і друкує їх у часописі «Світ дитини» під псевдонімом «Малий історик». Двічі (у 1966, 1978 роках) названа праця А. Лотоцького побачила світ у видавничій спілці «Тризуб» (Вінніпеґ) і далі в діаспорі використовується як підручник для дітей шкільного віку. Жаль тільки, що книжка виходила без останніх розділів, які автор додав у 1938 році, і на її обкладинці не зазначено прізвища Антона Лотоцького.

Наприкінці 1990 року заходами Львівської організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» та видавничого центру «Фенікс» у Львові «Історія …» А. Лотоцького побачила світ і на рідній землі. Думається, що цей твір із передмовою відомого дослідника української культури Григорія Дем’яна, вперше виданий у повному обсязі, буде настільною книжкою кожної української дитини.

***

У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України зберігається майже п’ятдесят книжок А. Лотоцького. У 30х роках минулого століття окремими книжками вийшли такі його історичні оповідання та повісті з рідної та світової історії: «Відкриття Канади» (за Шарлем Гійомом, 1932), «На світанку. Легендарні оповідання про початки Києва» (1935), «Роксоляна. Історичне оповідання» (1937), «Від Ля Пляти по Анди. Землеписне оповідання» (1938), «Колосся Божої матері. Марійські легенди» (1938), «Княжа Галиця. Легендарне оповідання про початки Галича» (1936). Над оформленням творів А. Лотоцького працювали ще молоді, але дуже талановиті українські художники, слава про яких згодом лунатиме далеко поза межами України. Так, «Козака Байду» (1936) оформив Яків Гніздовський (1915–1985) – митець, творчість якого відома в цілому світі. Низку творів А. Лотоцького ілюстрували такі талановиті художникиграфіки, як Михайло Фартух, Петро Андрусів, Леонід Перфецький.

І ще одна цікава деталь. У 1933 році Грекокатолицька митрополича консисторія у Львові підібрала і схвалила так звану «Зразкову парохіяльну бібліотеку», куди ввійшли твори, рекомендовані для виховання українських діток (всього сорок чотири твори, п’ятдесят ошатних книжечок). До цієї бібліотеки увійшло дев’ять ориґінальних творів А. Лотоцького: «Ведмедівська попівна», «Вільгельм Тель», «Відкриття Канади», «Життя Езопа», «Історичні оповідання», «Пастушок з Лазарету», «Перша проща», «Покотигорошок», «Історія України» в чотирьох випусках та переклад оповідань італійського письменника Амічіса «Малі герої». Бібліотека поширювалася не тільки в Галичині, її мали змогу отримати українські діти, що мешкали в країнах Європи, в Америці і в Канаді.

У 1936 році Микола Угрин-Безгрішний та Антін Лотоцький накладом рогатинського видавництва «Сині дзвіночки» видали «Коротку граматику української літературної мови». У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України зберігається примірник з дарчим підписом меценатові української культури митрополитові Андреєві Шептицькому: «Їх Ексцеленції Митрополитові графу Андреєві Шептицькому з усусуським, синівським поклоном. Рогатин, 11.ІІ.1937. Микола Угрин-Безгрішний». Основне завдання авторів цієї книги – дати сучасну і доступну для народу українську граматику. У передмові читаємо: «Маємо на увазі виключно літературну мову. Не признаємо в ній анархії, тільки тверді закони». Автори підкреслюють, що їх видання не призначене спеціально для школи, а радше для приватного вжитку, позаяк сумні обставини буття українців у Галичині не дають можливості охопити навчанням у рідній школі всіх. І ще один висновок, у справедливості якого немає жодного сумніву: «Незнання літературної мови свідчить про недостачу освіти й національного виховання одиниці». Чи не актуально це й сьогодні? Книжка М. Угрина-Безгрішного і А. Лотоцького вигідно відрізняється від будьяких наших сучасних граматик – у її основу покладено інші засадничі принципи ілюстрування граматичних правил: приклади взято не з мови газет, а з творів письменниківкласиків, з народної мови. На увагу заслуговують розділи «Дещо про ясність, чистоту й бездоганність в говоренні й писанні», «Словничок поганих висловів», «Чужі, непотрібні слова в українській мові».

Напередодні Другої світової війни Антін Лотоцький написав свій найпопулярніший твір – книжку історичних оповідань «Княжа слава». Окремі оповідання з неї друкувалися у галицькій періодиці, але вперше вона побачила світ аж 1942 року – під час німецької окупації, в єдиному дозволеному німецькою владою «Українському видавництві» (Краків – Львів). Її перевидання у Львові масовим накладом 1991 року – значне явище сучасної видавничої справи для дітей.

У період перших совєтів і німецької окупації А. Лотоцький жив і працював у Рогатині, викладав у школі, але то були тривожні для нього роки. Спершу чекав арешту енкаведистами, згодом мав неприємності від ґестапо за співпрацю з М. Угрином-Безгрішним і видання української газети «Українське слово». Трапилося так, що А. Лотоцький перед наближенням фронту у 1944 р. не виїхав на Захід, як це вчинив М. Угрин-Безгрішний. Він поселився у Львові, сім’ї в нього не було, то ж замешкав в інтернаті для старих. Це був невеличкий одноповерховий будинок на вулиці Олександра Невського (тепер Митрополита Андрея Шептицького), на місці якого тепер височіє Львівський обласний відділ соціального забезпечення. У квітні 1946 року за сприяння письменників Ірини Вільде і Петра Козланюка, А. Лотоцького прийняли у члени Спілки радянських письменників України. У тому ж таки 1946 році, за радянських часів, перевидано лише один літературний твір Антона Лотоцького, казку «Котигорошок»…

Життя А. Лотоцького у будинку для старих було гірким і тривожним, він часто хворів, до того ж голодував. Залишилися розповіді очевидців, які бачили письменника біля оперного театру, коли він просив милостиню. І все ж пера не кидав, творчо працював, почав готувати матеріал до українських читанок, але вже більше ніхто не друкував його творів, хоча тоді ж часопис «Радянський Львів» (тепер «Дзвін») публікував слабенькі в художньому розумінні опуси інших, відданих радянській владі, письменників.

Стан здоров’я письменника погіршувався. Він ліг до лікарні, що на вулиці Пушкіна, 45 (тепер 5та міська клінічна лікарня), і 28 травня 1949 року його не стало.

Ховали письменника Антона Лотоцького 30 травня 1949 року прямо з лікарняного моргу. На похорон прибула тільки купка людей. За спогадами Ростислава Братуня, виступили Ірина Вільде, Петро Козланюк. Маленький горбочок землі на п’ятдесят першому полі Личаківського цвинтаря став останнім пристанищем великого дитячого письменника України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомий український драматург Іван Карпенко-Карий усе своє життя прагнув служити рідному народові. Усі його твори написані з народних позицій, тому мають дуже велику викривальну силу. Так, на суд читачів і глядачів драматург виставив негативні явища тогочасної дійсності, породжені розвитком капіталізму на Україні, зокрема хижацьку суть представників сільської буржуазії, новонароджених крамарів, лихварів та прикажчиків-капіталістів. У своїх п’єсах митець викривав і засуджував користолюбство, шахрайство, жадність, зміну людської свідомості і психології через жадобу до збагачення. Одною з перших п’єс Карпенка-Карого, що були присвячені викриттю цих явищ і рис характеру, є комедія «Сто тисяч».

Первинна назва цієї п’єси — «Гроші». Але вже зібравшись відсилати готовий твір до цензури, драматург вирішив, що назва «Сто тисяч» буде краще відповідати сюжету і задуму комедії, бо суть її не в тому, що значили гроші для головного героя Герасима Калитки, а саме в сумі в сто тисяч, яку сподівався придбати селянин за свої п’ять. Отже, основне у творі — показ і викриття жадоби до збагачення і користолюбства.

Герасим Калитка настільки захоплений бажанням грошей і всього, що може йому їх дати, що кожен його крок, кожна думка, побутові і моральні норми — все підпорядковано єдиній меті — збагаченню. Користолюбство настільки заполонило його, що він вже починає вдаватися до шахрайських махінацій, аби тільки розбагатіти ще більше. Навіть, коли йому запропонували нечувану справу — купити за п’ять тисяч сто фальшивих тисяч, він прагне ще більше нажитися на цьому. Замість п’яти він віддав Невідомому лише три тисячі. Але автор комедії нагадує відому істину: усі махінації й обмани, усі визискування й образи завжди повертаються до людини, яка їх вчинила. Маючи на меті викрити і осудити користолюбство, безглузду жадобу до збагачення, шахрайство, Карпенко-Карий покарав свого героя — залишив його обманутим: у мішку, де мали бути сто тисяч, він знайшов чистий папір.

П’єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» викриває і засуджує користолюбство і жадність до грошей, вчить нас бути чесними і не забувати про справжні цінності життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олекса Варавва (псевдонім — Олекса Кобець) народився 28 березня 1889 року в сім’ї бідних хліборобів, які не могли йому дати матеріального забезпечення так, що вже на 14-му році життя, після закінчення канівської 2-класної школи, яка за статутом 1872 року дорівнювала 6-м класам гімназії, довелося хлопцеві покинути рідну хату й самому торувати шлях у подальше

життя.

Містечко Канів, де вічний сном спочиває великий Кобзар, було місцем народження О. Кобця, одного з наступників Шевченкової кобзи. Близькість могили Шевченка мала вирішальний вплив на формування душі хлопця і на кристалізацію його національної свідомості. Його доля була така подібна в дитячому віці до долі Шевченка! Хлопець був свідком щорічних прощ до канівської могили, слухав оповіді про неї, читав там забороненого «Кобзаря»,

виданого у Львові.

З Канева виїхав до Катеринослава (Дніпропетровськ) і там працював попихачем у крамниці канцелярського приладдя й тютюнових виробів, а опісля писарчуком і писарем у різних установах Катеринослава й Катеринос-лавщини. Уже з 15-го року життя помагав зі своїх злиденних заробітків батькам. Маючи 20 років, повернувся до Канева й працював у повітовій земській управі, керуючи шкільним відділом.

Був Олекса Кобець одним зі співробітників Союзу Визволення України серед українців, полонених з російської армії у часи Першої світової війни, в таборі у Фрайштадті під Віднем. Потрапивши в австрійський полон, Кобець писав додому листи українською мовою, і це було причиною, що українці з відділу австрійської цензури передали його адресу до Союзу Визволення України. І ось одного дня до мадярського села Доначебу, де полонений Кобець працював на сільськогосподарських роботах, приїхав спеціальний кур’єр від військового міністерства й забрав його до Відня, бо на терені Австрії й Німеччини творилися окремі табори для полонених української національності. Кобця було перевезено до табору у Фрайштадті в Австрії. Тут вирувало культурне життя, і Кобець занурився у вир того життя з усією силою свого запалу й таланту. Тут він мав змогу доповнити свою освіту.

Потім Кобець поїхав до Канева, куди його було відряджено від земства на Вищі кооперативні курси в Києві, перші в Україні. Вчився вечорами, а вдень працював в економічній установі «Дніпросоюз». Вищу освіту здобув у Вищому економічному інституті. До 1925 року жив у Києві, а потім переїхав до Харкова, де працював здебільшого як редактор.

Олекса Кобець не вписувався до жодної літературної організації. Коли в Харкові було створено 1934 року єдину Спілку Письменників України, він прилучився до письменницької сім’ї, але тільки формально: насправді Олекса і далі тримався осторонь від організації. У 1941 році йому було наказано евакуюватися до Казахстану, але він, як тоді казали жартома, «спізнився до поїзду», тобто залишився в Харкові й через якийсь час почав працювати в газеті «Нова Україна». А через рік довелося вирушити в далеку й невідому подорож за океан…

Земний шлях Олекси Кобця припинився вночі з 4 на 5 вересня 1967 року, в місті Буффало, США. Прожив письменник майже 80 років, і за цей час довелося йому переміряти чималі простори Європи й Америки.

Перша літературна спроба О. Кобця припадає на 1903 рік, коли померла його маленька сестра, яку він дуже любив. Свій смуток і жаль висловив поет у вірші, що його помістив у рукописному шкільному журналі канівської школи. Але власний дебют Кобця — це його перше оповідання «Під Новий Рік», надруковане 1 січня 1912 року в київській «Раді», яке критика прийняла дуже прихильно. Згодом друкувалися його вірші в журналах «Маяк», «Дзвін», «Літературний науковий вісник». Багато дописував до «Ради» про життя всіх закутків Канівщини, надсилав туди економічні й літературні статті та рецензії.

У 1913 році видав збірку віршів «Ряст». Потім з’явилися інші збірки поезій («Під чужим небом» та інші), драматичних етюдів («У Тарасову ніч»), більших прозових творів (особливо «Записки полоненого»), фейлетонів, нарисів і численних перекладів поетичних і прозових творів з іноземних мов. У «Червоному Перці» вміщував віршовані фейлетони, підписуючи їх Андрій Дудка.

Олекса Кобець відомий також дітям завдяки своїм гарним віршам, друкованим у «Веселці», «Свободі» й «Нашому житті». В Буффало вийшла його збірка для дітей «Сонце сходить», якою в школах за кордоном користуються як літературною читанкою. Нині молодь залюбки співає чудову бадьору маршову пісню «Від синього Дону до сивих Карпат…», не знаючи здебільшого, що автором її слів є Олекса Кобець, а музику до неї написав композитор Михайло Гайворонський.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Так споконвіку було:

Одні упирались з ганчіркою в руці,

другі тягнулись до стяга зорі

і йшли за хвостами комет,

Немає у світі таких ідей, за які

людським життям — чужим чи власним!

Григорій Косинка і Микола Хвильовий… Люди однієї епохи, талановиті письменники, великі майстри художнього слова… Однак у кожного з них (а так буває завжди!) своя доля, свій шлях до визнання, своє світорозуміння та своє світобачення… Закономірність, що не потребує доказів… У центрі уваги обох письменників — людина, здебільшого та, що опинилася на роздоріжжі революції. Що характерне для Григорія Косинки? Обґрунтую відповідь на запитання, орієнтуючись на новелу «Мати», написану в 1925 році. Головний герой новели — Андрій, сільських хлопець, що має, мабуть, поза політичну позицію. Згадаймо деякі епізоди з новели. їдучи за лікарем, він (Андрій) потрапляє у бойову смуту: поляки мобілізують підводи. Юнак не хоче опинитися серед них, він «пускає коня вподовж переляканого села на всю прить» і … зустрічає трійку польських кавалеристів. Діалог з поляками підтверджує думку щодо його поза політичних поглядів. У нього є своя мета, як він каже, постанова: привезти до матері лікаря, а всі ті, з ким він зіткнувся вночі, просто вороги, що заважають йому дістатися до Зеленогаївської лікарні, «що стояла поза арміями». А ворогів треба знищувати. Уже повертаючись додому, він у немилосердній люті вистрелить, і від того буде «п’яний якоюсь великою радістю перемоги». У душі Андрія — постійна боротьба: добре, що поляки відступають, але ж, відступаючи, вони можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то й вбити. Юнак нікому не хоче служити: ні полякам, ні гайдамакам, ні Котовському; ним оволоділа лише тривога за матір. Навіть про односельчан він майже не згадує, і думки щодо конфіскації більше належать не йому, а селянам, які втомилися від того, що на селі постійно змінюється влада. У цьому коловороті подій важко зрозуміти, хто наші, хто ваші, а хто свої. Андрій — типовий представник того селянства, якому нелегко визначитися щодо ідеалів. Однак тривога за матір — не лише тривога за родину. Це й тривога за довкілля, гармонію якого порушено.

Одна з кращих новел Миколи Хвильового — «Я (Романтика)». Основний мотив її — революція, громадянська війна та їхній вплив на пересічну людину. Якщо герой новели «Мати» Григорія Косинки має ім’я, то герой новели Миколи Хвильового — безіменний революціонер-фанат. Він відстоює абстрактну ідею зі зброєю в руках. Він — дитя своєї доби; перекладає на свої плечі величезний тягар — перебудову світу. Але ж зміна формацій супроводжується знищенням інакодумців. Відповідно щоденною роботою чекіста є вбивство людей в ім’я все тієї ж ідеї, ворогів, які не поділяли світорозуміння революціонерів. Мотив Андрієвих дій — тривога за матір, мотив дій фаната — визволення людства, фізичне знищення тих, хто гальмує нове світле майбутнє, хто не бачить «загірної комуни».

Без хвилювання й сліз на очах не можна читати наступні рядки: «Тоді я у млості охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її руку до своїх грудей. Потім підвів маузер й нажав на скроню»…

Який жах! Син убиває рідну матір за ідею… Письменник доходить висновку: відданість ідеї роздвоює особистість, убиває почуття справедливості, добра, правди, руйнує людське «Я».

А якщо ти взяв такий гріх на свою душу? То вже повна деградація людської сутності. Ось докази. Сучасність ліричний герой сприймає як «бенкет» щоправда дикої країни. Безумство і категоричність у діях — остання інстанція міркувань персонажа. Він зізнається в тому, що за суттю своєю бандит, інструмент. У його міркуваннях немає нічого людського. Важко зрозуміти таку людину. Убивати господарів, засуджувати невинних і після цього спокійно дивитися на ці портрети й не відчувати гнів, думати про те, що «я — чекіст, але й людина»… Хіба можна назвати людиною того, хто фізично (і морально теж!) знищив найдорожчу людину. Хто вбивав чоловіка і жінку, які в навколишніх ситуаціях намагалися розібратися за допомогою релігії. Чекіста-фаната я сприймаю як звіра, дикого, хижого, в якого немає нічого святого. Він навіть не поховав матері… Виправдати його дії не можна. Закінчити свої роздуми хочу словами М. Жуменського: «Небагато є у світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких із вражаючою художньою силою були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у витворену революційними ідеями пастку».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Виводить мама дивним писачком,

по білому яйці воскові взори.

Мандрує писанка по мисочках,

із цибулиним золотим узваром,

з настоями на травах і корі,

на веснянім і на осіннім зіллі –

і писанка оранжево горить

у філіграннім сплеті ліній.

То вже вона, як дивовижний світ,

то вже дзвенить, як згусток сонця,

буяють буйно квіти у росі,

олені бродять в березневім соці.

І стилізовані сплітаються сади

у маєві густих обрамлень,

мереживом найтоншим мерехтить

геометричний космацький орнамент.

І я поплив у світ дитячих мрій

на білі колискові оболоні…

Котились писанками ізгори

ясні сонця у мамині долоні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

    Я вважаю,що сьогодні людині нерідко доводитися працювати в команді. Численні надзвичайні ситуації, природні катаклізми припускають існування команд рятувальників. Як показали спортивні події, відсутність «командного духу «призводить до ураження в грі. Енергія команди дозволяє початківцям фірмам «вирватися вперед», займаючи гідне місце на ринку. В державних освітніх та соціальних установах команди адміністраторів і фахівців різних служб досягають результатів у процесі соціалізації вихованців.Особливо цінується вміння працювати в колективі. Це сприяє якісному виконанню роботи та допомагає легше увійти в колію сучасного життя.По-перше, працюючи в групі, робота виконується більш якісніше.
По-друге, народна мудрость каже, «одна голова — добре, а дві – краще». Якщо є команда людей, які працюють разом для досягнення єдиної мети, результат буде кращим.   Наприклад,  у поемі  «Мойсей»  Франка,- сказано, що навіть  позбавивши пророка влади, народ не відчув обіцяного від нових лідерів покращення.

Така ж ситуація зараз відбувається і нашій державі, але наш народ не здається і бореться з усіх сил. З цього видно, що суспільство потребує правильного лідера — хранителя .Крім того, для людей сьогодні є необхідною можливість працювати в групі. В минулому, люди могли досить успішно справлятися з певною роботою, на відмвну від сьогодення. У сучасному світі у кожного з’явилось безліч завдань, і одному з цим усім не справитись. При тому, що бізнес сьогодні носить глобальний характер, для одного працівника майже неможливо покрити всі завдання повинні бути виконані. Ось чому так необхідно працювати в групі. 

    Підводячи підсумок, є випадки, коли люди можуть краще справитися із завданням самотужки, однак сучасні умови життя вимагають функціонування підприємства, як єдиної команди, добре злагодженого механізму. Тому навички роботи в команді набувають особливого значення в наші дні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тамара Опанасівна Коломієць народилася в місті Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Мати багато працювала, тому вихованням дівчинки займалася бабуся. Тамара виросла «у пелені бабусі Ганни», яка була в міру релігійною, керувалася здоровим глуздом і прислухалася до народної мудрості. Ці риси характеру вона передала внучці. Неписьменна баба Ганна знала напам’ять майже весь «Кобзар» і часто його цитувала.

Мама дівчинки працювала лікарем, але Тамарі ця професія була не зовсім зрозуміла: лікарня, амбулаторія, виклик, знову лікарня. Дідуся і татка, на жаль, уже в ранньому дитинстві у дівчинки не було: дідуся забрала громадянська, а татка — Друга світова війна. Але був ще маленький братик, якому доводилося власноручно майструвати вітрячки, літачки та кораблики.

Тамара Опанасівна належить до покоління, дитинство якого було перерване війною. Ще до війни дівчинка вміла читати. А потім усі підручники замінив «Кобзар» та бабусині козацькі й чумацькі сумовиті пісні, казки, загадки, лічилки, яких вона знала безліч. У дитинстві дівчинка надавала перевагу хлопчачій компанії і гралася виключно з хлопчаками. У шкільні роки мріяла стати лікарем, бо дитяче серце ще довго залишалося чутливим до ран війни. Якщо у школі задавали писати твір на вільну тему, то Тамарі легше було висловлюватись у віршованій формі. А коли в пам’яті народжувався якийсь рядок, то він, як правило, мав бути останнім і на нього «треба було вийти».

Перша збірка лірики Тамари Коломієць -— «Проліски» (1956) — з’явилася друком, коли авторка — студентка факультету журналістики Київського університету — мала 21 рік. Тоді ж молоду поетесу прийняли до Спілки письменників. На початку творчого шляху її помітив і благословив напутнім словом М. Рильський. Першим редактором був М. Стельмах. Із більшими чи меншими перервами звідтоді вийшло 10 книжок лірики, зокрема «Осіння борозна» (1981), «Багаття на межі» (1984) та «Дорога в листопад» (1990).

72

А потім — 15 років — не мовчання поетеси, а невидавання її книжок. Були лише добірки в періодиці — газетах «Вечірній Київ», «Хрещатик», «Я, ти, ми», «Вісті», в журналі «Вітчизна»…

Нині поетеса скерувала свої зусилля в інше русло — у дитячу літературу. Питання рідної мови, святинь та ідеалів, такі актуальні сьогодні, старшим людям освоювати важко, а ще важче — міняти їх. Тому працювати треба з найменшими, вважає Тамара Опанасівна. Тож вона активно пише та співпрацює з різними видавництвами. У її творчому доробку— понад ЗО збірок оригінальних казок, віршів, небилиць, лічилок, смішинок, загадок. Найвідоміші її книги: «Починаються дива», «Жмурки», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця», «Дощик-накрапайчик».

Тамара Опанасівна досить активно якийсь час співпрацювала з популярним журналом «Пізнайко». Нещодавно «Веселка» перевидала її «Веселе місто Алфавіт». У Тамари Коломієць, за книжками якої виросло не одне покоління, — уже своя абеткова бібліотечка: вона має 6 абеток для 6 онуків.

Тамара Коломієць — щаслива мати і бабуся. Вона має двох дочок (Оксану й Мар’яну) і шестеро онуків. Стежками матері пішла донька — талановита поетеса Мар’яна Рочинь, а брат — Петро Коломієць — відомий сьогодні письменник, журналіст, автор багатьох історико-пригодницьких повістей.