Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Intermezzo» в перекладi з iталiйської означає «перерва». I не дивно, що навiть природа, яка згодом чарiвною музикою зазвучить в «Intermezzo», спочатку викликає у письменника майже вiдразу. Враження вiд прекрасної кононiвської природи лягли в основу «Intermezzo». На початку твору атмосфера похмура. Лiричний герой, як i Коцюбинський, виснажений тяжкою працею, громадськими справами, боротьбою, яку йому доводиться вести, щоб запобiгти людському горю. I от вiн опиняється за мiстом, серед природи i вперше помiчає: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi». Краса свiту ще iснує незалежно вiд героя, вона нiби протистоїть йому: «На небi сонце — серед нив я», — зауважує вiн. Але поступово прогулянки в полi, споглядання загадкового й чарiвного свiту природи вiдновлюють його сили. Запахи, голоси, кольори природи все бiльше проникають у душу героя, заповнюють мажорним, оптимiстичним настроєм: «Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того бездумного, як текуча вода, пересипання зерна. Це повнi очi сяйва сонця…» Сонце змiнює не тiльки настрiй героя, воно просочується у глибину його серця, переповнює все його єство, надає якогось iншого змiсту його буттю. Спостерiгаючи картину заходу сонця, письменник тонко висловлює цю думку: «…сонце, бажаний гiсть, — i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь по хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у феєрверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд мене — твою подобу, даю наймення їй «iдеал» i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить».

«Утома», що спершу цiлком заволодiла героєм, поступово вiдступає пiд тиском життєстверджуючих сил природи. Вона ще часом нагадує про себе та й знов поступиться мiсцем сонцю, його всеперемагаючiй ходi. I вже в кiнцi новели, згадуючи про сонце i жайворонкiв, шовкове шумовиння полiв i зозулю, лiричний герой зауважить: «Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучiй березi, i зливало мою утому». Вiдпочинок повертає йому сили.
У центрi новели — конфлiкти мiж нормальним i ненормальним психiчним станом, межа, за яку ось-ось має перейти психiка героя. I навiть почасти переходить, коли його починають жахати тiнь вiд людини, порожня вечiрня кiмната, де все сприймається, як галюцинацiї. Його жахає i власний стан байдужостi до людського горя, до тих двадцяти повiшених, звiстку про яких вiн заїв сливою. «Ви бачите, я навiть не червонiю…», тобто «ви бачите, до чого я дiйшов», — каже герой. Але герой не вiдмовляється вiд боротьби, вiн прагне лише перерви.
Отже, тема твору — це митець i суспiльство, а саме: фiлософсько -психологiчна проблема — митець у критичнiй екстремальнiй ситуацiї, що склалася внаслiдок тих соцiальних умов, якi утворилися пiсля поразки першої росiйської революцiї.
У Коцюбинського гармонiйно поєдналися двi сили — з одного боку, громадянськi обов’язки до «темної країни», з другого — природжена м’якiсть i пасивнiсть натури, мрiйний нахил до краси — слугують за вiчне джерело роздвоєння у душi самого поета.

Вже пройшло більше 145 років від дня народження Осипа Маковея, письменника, публіциста, перекладача, мовознавця, фольклориста, історика літератури, якому наша культура завдячує багатьма ґрунтовними дослідженнями про П. Куліша, Ю. Федьковича, С. Воробкевича та інших письменників. Критична рецепція 60-х років ХХ століття в особах Ф. Погребенни та О. Засенка презентувала письменника як автора оповідань, новел, гуморесок та нарисів про життя і побут галицького селянства. Деякі аспекти творчої, публіцистичної та наукової спадщини О. Маковея в контексті художньо-критичних пошуків розглядалися у наукових статтях останнього десятиліття Р. Жеплинського , Л. Ковалець , Н. Поліщук та О. Жуліцької. Проте детальних наукових розвідок, присвячених дослідженню історичних творів, зокрема повісті Осипа Маковея «Ярошенко», немає, тоді як сучасне літературознавство їх потребує. Варто нагадати, окрім цієї повісті, письменник видав у 1909 році збірку «Пустельник з Путни та інші оповідання», де було вміщено 5 оповідань на теми з історії Буковини і Молдавії.
Повертатися в минуле, щоб черпати сили для майбутнього та відкривати нові факти в історії держави, – таке завдання ставив Осип Маковей, пишучи історичну повість для учнівської молоді в ХІХ столітті,не втратила вона своєї актуальності й для наступних поколінь українців. 

Звернення О.Маковея до історичної тематики зумовлене життям українського народу, сповненим значними зрушеннями, насамперед у свідомості співгромадян, а також потребами літератури, на авансцені якої тепер з’являється новий герой, розкривається, за висловом І. Франка, «людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження». Важливим завданням для більшості митців кінця ХІХ – початку ХХ століття була поетизація звичайної людини, зображення героя, який не протиставляється натовпові, та сам «натовп» представляє собою суспільство свідомих особистостей. Так, у повісті «Ярошенко», розповідаючи про перипетії польсько-козацько-турецької війни під Хотином, автор виводить цілу галерею історичних постатей – гетьмана Петра Сагайдачного, полковника Михайла Дорошенка, сина молдавського господаря – Петра Могили, Яцька Бородавки, гетьмана польського війська Карла Ходкевича, воєводи Якова Собіського, турецького султана Османа ІІ, очаківського бейлербея Усейн-баші та інших. Проте не їм приділена основна увага. Вони неначе середовище для відтворення настроїв і думок головного героя, покликаного до життя авторською уявою – Микули Ярошенка. У статті «Про історичні оповідання», вміщеній у газеті «Діло» за 1907 рік, Осип Маковей писав, що в особі Микули хотів показати таку людину, на душі якої відбилися б всі страхіття війни. Тож метою даної розвідки є дослідження певних психологічних зрушень та переживань, які відчувають, долають та уособлюють персонажі повісті і насамперед головний герой.
Повість «Ярошенко», написана 1903 року, розповідає про похід запорізьких козаків під проводом Петра Сагайдачного під Хотин у серпні 1621 року та про спільну боротьбу з поляками проти турецько-татарських загарбників. Хотин здавна приваблював багатьох поселенців за

Можливість зупинитися у цьому красивому й благодатному краї. Своєю появою місто зобов’язане нині широко відомою фортецею, заснованою ще в часи Київської Русі князем Володимиром. Історики обґрунтували версію про те, що фортеця і саме місто засновані на початку ХІ століття. Тож, до слова сказати, у вересні цього року Хотинська фортеця відзначає своє 1010-річчя. Її історія – це історія війн, повстань, історія перемог і поразок, історія протистояння великих імперій. У перші десятиліття ХVІІ століття Хотинський форт був найкращою фортецею на правому березі Дністра і Північній Бессарабії, що відігравала важливу роль у житті України, Молдови, Росії, Польщі та Туреччини – через місто проходили важливі транспортні шляхи. У п’ятому розділі повісті О. Маковей так змальовує Хотинську фортецю: «… над самим Дністром, стояв величезний замок, немов височенна стрімка і неприступна стіна, що замикала ворогам із Польщі дорогу в Молдову. Коли було на нього подивитися з кам’янецької дороги, то він не дуже-то впадав в очі, немов потопав у глибокім яру; та зате коли було стати під його стінами і глянути угору, то чоловік почував себе дрібною мурашкою, що напала за чимсь у підніжжя замку… Тут залога могла жити безпечно, без страху: з одного боку глибокий Дністер, з інших боків вали і яр з потоком, котрого воду можна було стримати загатою і підняти на два сажні вгору; сам же замок мав такі мури, що могли без шкоди ковтати в нього з пушок, як ковтачі стукають клювами о бані церковні» . Подібний вияв монументального стилю у зображенні величної форми зумовлений як самим об’єктом могутньої споруди, так і її монументальним значенням для подій твору. Стіни цієї фортеці бачили багатьох завойовників, але особливо знаменитий Хотин військовою кампанією 1621 року.
О. Маковей зацікавився Хотинською війною у період студіювання слов’янської філології та історії у Віденському університеті. Досліджуючи епопею сербського письменника І.Гундулича («До джерел Гундуличевого
«Османа»), письменник знаходить багато цікавих і невідомих на той час матеріалів про Хотинську війну 1621 року. У газеті «Діло» (1907р.) він зазначав: «Ся війна описана майже день по дневі в різних пам’ятках і студіях. Усе це я уважно прочитав, а крім того, їздив ще в Бессарабію над Прут та над Дністер, і в Кам’янець-Подільський подивитися на терен війни. Се дало основу повісті, і сю основу я міг лише у дрібничках змінити». Компонуючи матеріал «Ярошенка», автор використав численні історичні та фольклорні джерела. Зокрема у Львівському державному історичному архіві в особистому фонді О. Маковея зберігається зошит з написом «Війна під Хотином, 1621р.», де наведено великий перелік використаних джерел, літературознавчих праць; рукою письменника детально викреслено карту розміщення військ, зроблено багато записів. Зрозуміло, письменник прагнув до історичної достовірності у відтворенні епохи початку ХVІІ століття, проте він свідомо вдавався до художнього вимислу, пов’язуючи історично важливі події з однією особою, народженою авторською уявою.

Більшість подій в повісті подаються з позиції Микули Ярошенка, а також його близьких чи представників різних соціальних груп Буковини, мешканців Серету. Уже на перших сторінках повісті короткими заувагами О. Маковею вдається створити гнітючу атмосферу всезагального передчуття небезпеки: «на всіх находив страх, і кожний думав зараз про себе, як би то заховати перед ворогами надбане добро та куди й себе з родиною подіти, щоби перебути живим та здоровим тяжкий час» [6, 6]. Наскільки непевною була епоха свідчить той епізод, коли батько Микули наказує синові купити добру турецьку шаблю для Роксанди, – тож і жінки нарівні з чоловіками вміли вправно орудувати зброєю. Семен Ярошенко, аналізуючи складну ситуацію в порубіжному регіоні, говорить дружині: «Нема та й нема нам спокійного життя! Як було зранку, так буде й до останку і нам, і нашим дітям: усе тремти, усе не спи спокійно, усе бійся,
що буде завтра, усе держи шаблю в руках…» [6, 9]. Старий Ярошенко, був родом із Кам’янця-Подільського, прийшов колись у Молдову із військом, що посадовило на господарський престол Єремію Могилу, а тоді й сам став на службу в Могил, добре знав усю їхню родину й боровся за їхнє володарювання. Згодом, коли помер Єремія, почалася тривала війна із турками, які хотіли бачити на престолі Степана Томшу. У вирі цієї війни Семен втратив старшого сина, і, боячись за долю молодшого, із тривогою придивлявся до непримиренних тенденцій, спричинених майбутньою війною, в яку польський король втягував 40-тисячне козацьке військо проти 360-тисячного турків і татар. Відтворюючи трагізм нещасливої епохи та людини в ній, О. Маковей із сумом констатує: «… на престолі тоді ніхто не міг посидіти довший час – усе один одного стручував з нього» [6, 28]. Ця теза дає поживу для ствердження думки про те, що жодна влада, заснована на насильстві й загарбницькій політиці, не буде довговічною.

За свідченням істориків, турецький султан Осман ІІ, вирушаючи у похід проти Польщі у квітні 1621 року, задумав захопити Річ Посполиту, Україну, а згодом підкорити усю центральну Європу. Навесні 1620 року турки вже здобули перемогу над військом польського гетьмана Жолкевського під Цецорою насамперед через небажання поляків прийняти допомогу козаків. Навчений попереднім гірким досвідом, польський король 
Сигізмунд ІІІ звернувся по допомогу до козаків, які сперечалися про те, чи приєднуватись до поляків. І все ж 17 червня 1621 року козацька рада в урочищі Суха Діброва ухвалила рішення про приєднання до війська коронного гетьмана. Для переговорів до Варшави було відправлено Петра Сагайдачного. Він як ніхто інший розумів, що без козаків у цій битві Польща не обійдеться і тому вирішив домогтися від польського уряду і від короля таких вимог: релігійної свободи українського населення,
дотримання привілеїв українського козацтва, визнання влади українського гетьмана на територіях України. Сагайдачний довго не зволікав і з загоном у 40 тисяч козаків поспішив на допомогу Владиславові. Зайнявши позицію і обкопавшись довкола глибоким ровом, він розташувався зі своїми козаками в голові польського війська і готувався відбивати наскоки турків. Загалом бойовище розтягнулося вздовж Дністра на 10 кілометрів. Щодня турки спрямовували вогонь на козаків, намагаючись за всяку ціну здолати їх. Кульмінацією війни стала битва 4 вересня 1621 р., коли турецько-татарська армія організувала 3 масові штурми, в яких брало участь 100 тисяч воїнів, та гарматний обстріл із ста гармат, який тривав більше 5-ти годин. У війську оттоманської порти була також екзотична зброя психологічної дії – це слони, які могли одночасно нести від 2-ох до 6-ти вершників, та верблюжа кавалерія. Проте саме мужність і героїзм козаків, талант полководця Петра Сагайдачного, уміло сплановані ним контратаки та маневрена оборона козацького війська визначили успішний перебіг цієї війни, яка тривала 6 тижнів, і незважаючи на нерівність бойових сил та на вихваляння султана, який «хотів у запорозькому війську снідати, а в польському обозі думав обідати, наших священників у плуг запрягати і в храмах божих коней хотів ставити» , все ж саме турецький султан першим побажав миру, що був укладений на вигідних умовах для Польщі (8 жовтня 1621р.).
Образ Микули Ярошенка в повісті відіграє важливу ідейну роль: «на його життєвих переживаннях автор хотів показати, яким нещастям була війна, спустошливі набіги турецьких загарбників на молдавсько-українські села у Придністров’ї». Зростання особистості Микули автор показує у динаміці від одного розділу до наступного. Спочатку представлено образ міщанина, котрий понад усе прагне визволення своєї сім’ї: старого батька, матері, дружини та маленького сина, яких забрала з
собою польська шляхта. Його психологічний стан і переживання втрати найдорожчих людей увиразнює психологічний пейзаж: «Сонце світило ясно почерез галуззя дерев, і бджоли бриніли весело довкола вуліїв. В місті далеко лунав крик, дзвін далі відзивався на тривогу, а тут, у саду, було так тихо, що чути було кожду бджолу на лету…». О. Маковей вдало передає контраст між природою, спокійною і тихою, та розгубленим Микулою, настрій якого увиразнюється риторичними фігурами: «Що діяти?..», «Боже, боже! Чи я справді жию, чи то сон?» «Боже, боже! Прийми мою душу! Тепер на мене черга». Горе втрати настільки приголомшило Микулу, що він, немов передчасно зиарнів, зістарився. Усі його молитви звернені до Господа з одним проханням, аби дозволив віднайти дружину, сина та батьків. За те він обіцяє увесь вік ходити на прощу до святого чудотворця Івана Сучавського, записати поле на церкву святої Трійці. Таким чином, у першому розділі повісті автор показує молодого міщанина, розгубленого перед наступом нещадного ворога, ревного християнина, який покладається лише на Бога.
У другому розділі спостерігаємо кмітливого й винахідливого Микулу, котрий потрапивши до опришків, демонструє вдавану байдужість до своєї долі, хоч душа його болить і печалять думки про сім’ю, він жартома мовить: «Гей, хлопці, а не маєте ви там якої перини, бо страшно твердо лежати на землі, аж кості болять!.. Коли у вас таке панське життя, то я довго у вас не побуду. Так собі лише погуляю з вами, бо звірилося дома сидіти».

Через деякий час, переживши різні пригоди, побувавши в турецькому полоні, постає зовсім інший Микула – рішучий і упевнений, фізично витривалий і хоробрий, мужній і ненависний до ворогів. За приклад служить сцена бойового запалу Микули, який разом із запорожцями відбиває черговий напад турків на козацький табір: «От він і стояв, розставивши широко ноги, і вимахував нею то вліво, то вправо так, що
одним замахом змітав з окопу по кілька ворогів. Усе, що по дорозі стрітила довбенька, мусило податися набік, вона обліпилася волоссям і кров’ю. Побитих лежало перед Микулою внизу стілько, що хто хотів знову до нього прискочити, мусив переступати трупи. Микула від часу до часу ревів, як віл; очі заходили йому кров’ю» . Відчутна авторська симпатія до цього образу, помножена самохарактеристикою Микули: «Я, братчику, такий: доки спокійний, то спокійний, і мухи не заб’ю, але як розпалюся, не питаю – все одно»  увиразнює повнокровного героя, здатного у скрутну хвилину стати на захист рідної землі. Таким чином, у ході запеклої боротьби розкриваються не тільки завзятість і військова доблесть Микули, а й моральні якості людини.

Окреме місце у повісті відведено козакам – Голоті, Мусі, Череватому, Безушкові, Тарану, Пугачеві – витоки цих образів – у народних думах та історичних піснях. Відважні й великодушні, молоді й старі – усі постали у кривавому герці, здобуваючи незалежність рідного краю. Кожен із них суттєво помножує інформацію для пізнання колориту давноминулої доби, розповідаючи про побутові й правові взаємини між різними верствами тогочасного суспільства, висловлюючи своє ставлення до козацького побуту, до військових рангів, своїм особистим прикладом показуючи зразки мужності й героїзму. Характерною особливістю автора у змалюванні запорожців є гумор. Через жартівливе мовлення персонажів, О. Маковей розкрив їхні характери. Так, наприклад, готуючись до чергової атаки, козаки розмовляють про жіноцтво:
– Не наше діло коло спідниці стрибати; наше діло козацьке є – конем по степу гуляти! – говорив своє Безушко.
– Та тебе б і так жодна не схотіла! Ти каліка, уха не маєш, – зажартував Муха.
– Що там ухо! Не велика біда, – відповів Безушко.
– Причепиш собі свиняче і гай на зальоти, – озвався Череватий.

Насправді, такі й подібні картини, епізоди й гострі діалоги олюднюють історичний твір. 
Доволі показовим є епізод, коли у розпал батальної сцени спокійно й розважливо поводиться Пугач: «…розіклав малий огник в рові, наклав соломи і патиків і приготовив собі залізну ключку. Він запалював порох у своїй гаківниці, як у пушці; багато було клопоту із сею зброєю, зате заряд із сіканців ішов широко і ранив відразу багато людей. Усе те робив він розважно, помалу, начеб у себе в хаті». Такі картини схиляють читача до роздумів, у яких прориваються і радість за вказаних героїв, коли вони торжествують, і страждання, коли вони гинуть.
Яцько Неродич (Бородавка) постає зі сторінок повісті – відповідно до історичної правди – людиною хитрою і безсовісною, він «цілою Україною не зажуриться, Теофаном та Борецьким на докучатиме», аби тільки йому та козакам гроші платили, про все інше йому байдуже. Уміло зігравши на низьких інстинктах швидкого збагачення значної частини козацтва, стає гетьманом, проте згодом через свою обмеженість і непевність був позбавлений гетьманської булави, а потім страчений.
Згідно з історичною правдою змальовано в повісті неординарну фігуру – Петра Сагайдачного – успішного гетьмана, який не програв жодної битви, організатора вдалих походів проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. У ІV розділі повісті автор пропонує доволі суперечливий портрет Сагайдачного: «Сей дідок з добрими синіми очима, що подобав більше на ченця, як на вояка, сидів на коні просто як молодець…» . Однак, уже тільки його присутність у козацькому таборі надихала вояків, хоч і був гетьман людиною похилого віку: «Всі віталися із Сагайдачним, як з батьком рідним… козаки обступили його роєм, так що їхати було годі. Тілько чути було, як казали:

«Слава богу! Слава богу, що вернувся! Тепер у нас буде голова!» . Саме він переконав козацьку раду під Фастовом пристати на допомогу полякам у війні з турками. Усі історики від М. Максимовича, В. Антоновича, Д. Яворницького до сучасних науковців визнають, що тільки за допомогою Сагайдачного пощастило полякам з невеликими силами подужати наймогутнішу армію в світі , а сучасники тих бурхливих подій писали, що Європу було врятовано лише завдяки Богові та запорізьким козакам. Наскільки важливою була перемога у Хотинській війні, вустами Яна Собіського доводить О. Маковей: «Зважте, що бороните тепер ні нас, ні себе, але віру Христову, бога одного, нам усім спільного. Цілий світ дивиться на нас, як ми закінчимо сю війну, бо від неї або полегшає нам усім, або прийде загибель на всіх християн… « 

Отже, у повісті «Ярошенко» Осип Маковей детально-вивірену історичну дійсність відтворює завдяки широкому колу реальних історичних постатей, а через індивідуалізацію переживань головного героя намагається дослідити трансформації народного характеру, уможливити ймовірність подій та художньо довести їх.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У багатьох із нас удома живуть собака, кіт, папуга, рибки чи якісь екзотичні тварини. Ці створіння стають членами наших родин, ми любимо їх як рідних, дбаємо про їхнє здоров’я. Однак, піклуючись про своїх «домашніх улюбленців», ми зазвичай забуваємо про інших тварин, тих, які нам не належать, дозволяємо кривдити або й знищувати їх… Останнім часом люди надто часто виявляють жорстокість до своїх «менших братів» заради корисливих інтересів. Я вважаю, що це аморально і жорстока поведінка людини стосовно тих, хто насправді потребує її захисту, має бути засуджена суспільством.

З давніх-давен людство намагалося жити в злагоді з природою. Людина розумна приручила багатьох тварин, зробила їх своїми друзями й захисниками і, назвавши «меншими братами», зобов’язалася не шкодити їм.

Пригадаймо повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», у якій письменник показав справжнє єднання людини та природи, уміння і навіть потребу «вищої істоти» піклуватися про тих, хто приносить їй користь і дарує радість. Герой цього твору Іван Палійчук змалку щиро любив природу, із вдячністю приймав її дари, умів дбати про тварин. Справжнім святом для парубка були дні на полонині, коли лише овечки ставали його співрозмовниками, його друзями. Коли він подорослішав і почав хазяйнувати, його любов до всього живого тільки зросла: «Як дитина для мами – такою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались».

Напевно, любов до природи тією чи іншою мірою властива всім нам. Однак, на жаль, сьогодні все частіше можна почути про браконьєрство, про масове знищення тварин та безпідставне знущання над ними. Чому це відбувається? Адже змалечку нас привчають любити «братів менших» і не кривдити їх, а бажання приручити тварину і дбати про неї властиве багатьом… Важко відповісти на таке запитання. Можливо, люди, які нехтують природою, а відтак і світом в цілому, не здатні бачити прекрасне, їм не дано відчувати любов?

В оповіданні Є. Гуцала «Лось» описано зіткнення саме такої бездушної людини, вчинки якої продиктовані лише бажанням нажитися на м’ясі беззахисного лося, з маленькими чуйними хлопчиками. Коли читаєш цей твір, мимоволі хочеться захистити безневинну тварину, покарати браконьєра і навіть плакати з дітьми, для яких вбивство ісрасеня-лося стало справжньою трагедією, першим досвідом невиправданої людської жорстокості. Якщо оповідання Є. Гуцала викликає в читача такі почуття, значить, не псе ще втрачено і люди все ж таки здатні бути благородними, духовними, гуманними.

Кожен із нас хоче, щоб поряд була віддана й вірна істота, яка любить тільки тебе, радіє тільки тобі і ніколи не зраджує. Такими і є «брати наші менші» – тварини, яких ми наближаємо до себе й називаємо своїми друзями. Однак замало просто мати такого друга. Слід і самому бути другом, який ніколи не зрадить і не образить. Заводячи «домашнього улюбленця», ми повинні відповідати за нього, а отже, зобов’язані бути людьми. Адже хто, як не людина, що гордо називає себе «царем природи», мусить про цю природу дбати?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ Роксоляни (під цим іменем Настя Лісовська увійшла до історії) в романі Осипа Назарука поєднує і вигадку, й факти. Але найважливішим, що спробував відтворити письменник, на мою думку, є неоднозначність постаті української дівчини, що стала турецькою султанкою. Що привело її до влади? Розум? Так. Кохання? Так. Підступність? Так. Але чи маємо ми право, з точки зору сьогодення, хоча б якимось чином засуджувати дії Хасеке-Ель-Хуррем-Хатун (ще одне ім’я Роксоляни)? Чи могла вона в умовах середньовічного мусульманського світу чинити по-іншому? Можливо, вона просто намагалася вижити, захистити своїх дітей? 

У будь-якому випадку Роксоляна заслуговує на пошану і пам’ять нащадків, адже її життя є яскравою ілюстрацією, як в умовах невідомого чужого світу людина не тільки не втратила оптимізму, але й досягла певних висот. Напевно, хтось скаже: «Фатум! Доля!» Можливо, але згадаймо, скільки зусиль доклала Настя, приміром, щоб здобути освіту, як виявила кмітливість у найскладніших розмовах (хоча б із монахом-відступником чи з мусульманськими мудрецями), скільки сміливості показала перед підданими падишаха, йдучи до його палат, скільки патріотизму виявила, відстоюючи своє право на віру тощо. 

Тож пам’ятаймо історію й учімося з неї найкращого. А історія Роксоляни учить нас бути цілеспрямованими, одначе, зважати, що не завжди мета виправдовує засоби.

Орієнтовний план характеристики Роксоляни

1. Роксоляна – дружина султана Сулеймана Пишного, в минулому полонянка Анастасія Лісовська з Рогатина.2. Воля вибору між добром і злом: думки про помсту і прощення.3. Завжди вірна сама собі: прийняття ісламу й турецьких звичаїв не означало відречення від  свого походження.4.Врівноважена вдача, далекоглядність, розсудливість, здоровий глузд, сміливий і незалежний розум Роксоляни у заплутаному лабіринті придворних інтриг.5.Ризикований бій  за щастя своє та своїх дітей або безчестя слави, ганьба і приниження.6.Сміливі радикальні зміни у тогочасному мусульманському світі: відмова від чадри, запровадження у султанському дворі велелюдних церемоній.7.Захоплення Роксоляною і щира любов до неї султана за духовне багатство, іскристий гумор, гострий дотеп, українську пісню, вишукану ніжність, палку чутливість.8.Негативне ставлення консервативних турків до Роксоляни за нові порядки на лад західного світу.9.  Особливості мови персонажа.10. Опис негоди на Афоні – зображення внутрішнього неспокою і невизначеності героїні.11. Образ  Анастасії Лісовської – втілення в Роксоляні останньої мотутньої володарки часів Середньовіччя.

12.Оцінки образу літературного героя у наш час.

13. Моє ставлення до Роксоляни, героїні однойменної повісті О.Назарука. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Качанівський парк дворянської садиби, а також її палацовий ансамбль були засновані в кінці 18-го століття. Саме ця садиба станом на сьогодні є єдиною на території України, яка була збережена у комплексі. На самому початку свого існування сьогоднішній Качанівська являла собою прилеглий до палацу в романтичному стилі парк, який належав графу на ім’я Румянцев-Задунайський.

Нова сторінка розбудови Качанівки відбулася вже на початку наступного, 19-го століття. Саме тоді ця територія отримала нових власників, якими були поміщик Григорій Почека та Параска, яка була його дружиною. За час перебування у їхньому володінні парк був розширений, палац перебудований до класичного стилю, також було закладено пейзажний парк.

Але незабаром власник Качанівки змінився – вона перейшла до поміщиків Тарновських, які почали володіти маєтком в 1824 році. ­Саме цей період розвитку території і прийнято вважати найбільш важливим у його історії. Справа в том, що садиба стала місцем для зборів місцевої творчої інтелігенції. Сама тому сьогодні у альбомі для гостей Качанівки дійсно можна віднайти велику кількість автографів відомих на той час людей. В цей час були закладені ті основи, які сьогодні дозволяють називати цей парк дійсно блискучим. У парку наявні деякі унікальні дерева, наприклад, птелея, оксамит амурський, катальпа та деякі інші. Також тут збереглися відомі гірки Вірності та Любові, не менш відомі паркові мости. Більш того, на території Качанівки знаходяться деякі раритети відомих українців: особисті речі Розумовського, Полуботка, Мазепи, гетьманські універсали, козацькі клейноди, а також навіть шабля, яка належала Богдану Хмельницькому.

Проте, в історії цього місця є й не найкращі сторінки. Качанівка була на грані розорення у певний відрізок часу, а саме в 1897 році, коли Тарновський продав її Павлу Харитоненку. Заможний Харитоненко обладнав території всім необхідним, але вже незабаром у Качанівці почався занепад – там був відкритий санаторій для людей, які хворіли на туберкульоз. Ті, хто завідував цим санаторієм, практично не дбали про Качанівку, тому її парк запустів, а деякі із споруд навіть почали руйнуватися. Лише після 1981 року санаторій був закритий, а з плином часу Качанівка була введена до Державного реєстру, який захищає культурну спадщину. Роботи по відновленню Качанівки також були розпочаті та закінчені завдяки зусиллям осіб, які раніше були її власниками, а наразі проживають закордоном. Саме ці люди допомогли залучити необхідні кошти для часткового відновлення Качанівки та її захисту.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У повісті «Fata morgana» зображено життя селянства до й після революції 1905-1907 рр. Життя селян було тяжким, злиденним і голодним. Проте попри все народ вірив, що прийде посланець від «доброго» царя й буде нарізати землю. І ось починається революція, не минає вона село, починається пролетаризація. Усі тогочасні події показано в образах повісті.

Ось Маланка – «мала, суха, чорна» жінка, котра все життя віддала землі, праці на панському господарстві.

Чорний колір зустрінемо й у портреті куркуля Підпари. Його зображено, наче тінь серед ясного дня. Хіба ж не виразний портрет людини з чорною душею?

Земля в повісті теж є дійовою особою. Скільки любові втілено в її образі! Земля тут – дивна красуня, схожа на руду хвилю, пухка, порепана, суха на битому шляху, мокра під ногами заробітчан.

А це хто? Такий непомітний, його майже не видно серед натовпу. Це Андрій Волик, батько Гафійки, зневірений у житті чоловік. Недарма його й змальовано таким малим, похмурим, начебто прозорим.

Постать Хоми Гудзя, вічного наймита, одинака, попри все викливає симпатію. Він змальований у непривабливи фарбах, і все ж це людина з почуттям власної гідності.

Коцюбинський через мову героя дає можливість уявити цю людину, доведену до краю панами. Якщо Гафійкою автор милується й захоплюється, то в Маркові він бачить сильну цілеспрямовану людину, керівника. Письменник вдається до засобу характеристики героя іншими дійовими особами (в очах Гафійки Марко – орел), але розгорнутого портрета Марка Коцюбинський не подає, хоча вплітає нові штрихи до йго зовнішності поступово, наприклад, описом його голосу.

Повість соціально-психологічна, тому автор наводить дуже багато внутрішніх монологів, які передають стан героїв. Також письменник уміло добирає пейзажі, вони дуже імпонують настроям персонажів.

Читаючи цей твір, ми переконуємося в глибині й силі творчого хисту талановитого прозаїка Михайла Коцюбинського. Це лише крихта тієї літературної перлини, яку створив письменник за весь свій творчий шлях. Він був творцем, поетом своєї справи. Чого варті його новели, «Тіні забутих пердків»! Таким ми бачимо Коцюбинського в його творах, таким він запам’ятається нам на все життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Так, дійсно, ми не безліч стандартних «я», а безліч Всесвітів різних, бо кожен із нас індивідуальний, зі своїм баченням світу, зі своєю точкою зору. Всі розвиваються по-різному, хтось у 10 років розмовляє як дорослий, бо за свого життя пережив багато прикрих моментів, які навчили його бути «дорослим», дивитися на речі по-іншому, навчилися бути самостійними і стояти за себе, а інші у 30 поводяться як діти. Усі люди різні, розвиваються з різними темпами, відчувають та розуміють людей інакше. Тобто: комусь прикро з того, що відбувається у нашій державі, а іншому байдуже.

Мені завжди було цікаво, про що людина думає у той чи інший момент. Виглядає спокійно, а можливо, в середині його «розриває», а він навіть вигляду ніякого не подасть.Спілкуючись з людьми, не має значення: у реальному житті чи у соціальних мережах (хоча у них найчастіше) намагаюся «відсіяти» тих, хто не вміє виражати свої почуття, емоції, тих, у кого не має власної думки, своєї точки зору, як на мене, то це не правильно, я не можу спілкуватися з такими людьми, я ніби зупиняюся у своєму розвитку, бо вони не вміють «розмовляти», щось розповідають, а на справді товчуться на одному місці. І коли я слухаю якісь історії чи відповіді на мої запитання, я починаю аналізувати людину, і якщо я розумію, що вона знає і відчуває себе індивідуумом, то я продовжую із нею спілкуватися, бо таким чином, я зможу у неї чомусь навчитися, взяти щось корисне для себе, а якщо ні, то намагаюся більше не спілкуватися, бо не хочу деградувати разом із нею.Мені взагалі цікаво спілкуватися із людьми, дізнаватися щось цікаве, слухати точку зору, або як мій співрозмовник змальовує своє бачення на ту чи іншу проблему, це завжди цікаво, не зважаючи на те, що згодна я із ним чи ні. Це не має значення. Головне, що вона у нього є і він її дотримується.

У кожного всередині відбувається безліч процесів ( я не про працю органів): людина завжди думає, щось переосмислює, вигадує, фантазує, характеризує. Хтось впевнений у собі. У своїх баченнях, хтось не постійний і змінює їх щоденно.Кожній людині потрібно працювати над собою, самовиражатися, самовдосконалюватися, виражати свої емоції та почуття, вміти постояти за себе не тільки фізично, а й морально.Не потрібно ніколи й нікому забувати про наші можливості, про те, що всі ми різні, із різними навиками, здібностями і те, що бачення і розум у всіх різний.

Не важливо від статті, віку, національності – нам потрібно слідкувати за собою, а не за іншими, в першу чергу змінювати себе, а потім вже вказувати на помилки інших!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Варіант 1
Я дуже люблю дивитися телепередачу «Все буде добре» на СТБ. У цій передачі дуже багато корисних порад. Наприклад, які вправи треба робити, щоб зхуднути, як вберегти своє дитя від захворювань. Мені дуже подобається, коли готують. Постійний шеф-кухар, якій там готує це Ектор Хіменес Браво. Завдяки йому, я навчилася готувати, дізналася про нові види страв. Ще мені подобається рубрика у цій программі, де можна зробити подарунки своїми руками. По-перше це дешево, по-друге гарно, по—третє цікаво.Ми отримуємо дуже гарні речі, аж не віриться, що це можна зробити самому. Тому я дуже люблю цю телепередачу, можна дізнатися багато нових та цікавих для себе речей. Я намагаюся ніколи не пропускати час, коли вона починається, щоб побачити усе. Бажаю вам теж подивитися телепередачу «Все буде добре».

Варіант 2
Я люблю дивитись розважальні та інформаційні телепередачі. Пояснити свої вподобання я можу тим, що мені дуже подобається сміятись і дізнаватись нові факти: сміх продовжує життя, а інформація робить його цікавішим. Я маю багато улюблених телепередач і завжди з нетерпінням чекаю їх виходу в ефір. Мені до вподоби пізнавальні програми «Найрозумніший» і «Що? Де? Коли?». Вони завжди мають несподвані питання і їх обговорення, що допомагає втримати інтерес телеглядача. Ведучі завжди справедливі і усміхнені. Під час пауз лунає заспокійлива музика. Дивлячись їх, я щиро вболіває за перемогу найкращих гравців і водночас намагаюсь сама відгадувати відповіді на питання. Дуже приємно, коли я сама знаходжу відповідь і вона є правильною. Тому, я раджу кожному, теж дивитись ці телепередачі, сміятись, розумнішати і відпочивати

Варіант 3
Телепередача  Дмитра  Комарова  » Світ навиворіт» — це нова інформаційна програма  про подорожі до різних країн світу. Автор і ведучий , журналіст і  фотограф Дмитро Комаров,  удвох з оператором  подорожує по країнах світу. В телепередачі  висвітлюється  інформація, яка завжди залишалась за кадром. Знято і показано по телебаченню цикл програм про Африку, Вєтнам і Індію з іншого ракурсу, якого ніколи ніхто не бачив.   Комаров розповідає про життя,  культуру,  звичаї  і  незвичайні професії людей. Це життя без прикрас з усіма за і проти. Найбільше мені сродобався випуск програми про підйом на гору Кіліманджаро.  Мене вразив стійкий командний дух людей, що долаючи труднощі йшли до мети. «Світ навиворіт» — телепередача пізнавальна,  їй немає аналогів, на мою думку,вона краща.З великим нетерпінням я чекаю нових випусків програми.

Варіант 4

Усі ми полюбляємо дивитися телевізор. Це звична форма повсякденного відпочинку. Ми дивимося телевізор вранці, поки збираємося в школу або на работу, і так само дивимося його ввечері, коли повертаємося додому та хочемо відпочити. Я та моя сім’я також любить проводити час за переглядом телепередач. Не дивлячись на те, що багато людей вважають це поганою звичкою, але я думаю, що телебачення може нести й добре. Наприклад, я дуже люблю передачу Танцюють всі на каналі СТБ. Там показують танцівників зі всієї України, які конкурують за можливість отримати головний приз та славу. Коли я бачу, як багато в нас талановитих людей, то це дійсно вражає. Це шоу надихає й мене йти до своєї мети, як це роблять його учасники, не лякаючись нічого.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цілком нормально бути хоча б трошки незадоволеним своєю країною. Зрештою, країна існує в принципі для того, щоб забезпечувати свого громадянина всім необхідним, робити його щасливим і таким, що цією країною по-справжньому пишається. На жаль, сьогодні цього про Україну сказати ніяк не можна. Наша батьківщина сьогодні стала зовсім не такою, якою би я хотів її бачити. В ній існує багато дуже різних людей, які дотримуються відмінних ідеологій, що призводить до великої кількості найрізноманітніших конфліктів. Аналіз тієї України, яка є сьогодні, необхідний для розуміння того, що потрібно зробити, щоб вона перетворилася в ту країну, в якій дійсно хотілося б жити.

По-перше, в нашій Україні слід більш терпимо ставитися один до одного. Регулярно ми стаємо свідками того, як українці принижують один одного, знущаються один над іншим, відмовляються один одного розуміти. Така злостивість і дратівливість по відношенню до своїх співвітчизників просто неприпустима. Вкрай важливо залишатися адекватною і розумною людиною, яка розуміє, що до свого співвітчизника потрібно ставитися так само, як і до брата, тобто бажати добра без будь-яких винятків. Потрібно розуміти, що ми всі дуже різні, у нас різні політичні погляди, різна мотивація щодо того чи іншого виду діяльності. Треба знаходити компроміс і тільки потім робити якісь дії собі та своїм близьким на благо. Відсутність терпимості до своїх співвітчизників, бажання нав’язати їм свою позицію не має ніякого сенсу, оскільки рівна тобі людина ніколи не поступиться тупій силі, таку людину можна виключно переконати. Але якщо навіть переконати не вдається, то країні потрібні кардинальні зміни.

Я б хотів жити в такій країні, де кожна людина намагається увійти в чуже становище і не вимагати від оточуючих нічого такого, чого вона сама не може виконати. Жити треба за коштами, помірно, з розумом і з урахуванням всіх тих складних обставин, які існують в нашій країні. Якщо ти не можеш переконати свого співвітчизника, дай йому можливість робити те, що він вважає за потрібне, не заважай йому і не порушуй його природні права.

Моє бажання – це жити в країні, де мені добре і комфортно. Де я оточений однодумцями, де держава задовольняє всі мої запити, а мені загалом живеться дуже комфортно. Але добитися всього цього – надзвичайно складно. Для цього необхідно враховувати не тільки свої особисті інтереси, але і інтереси тих, хто тобі не подобається або кого ти не розумієш. Але сьогодні, на жаль, сучасне українське суспільство ще дуже далеко від цього.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Серед творiв Коцюбинського своєрiдне мiсце посiдає оповiдання «Маленький грiшник» (1893). У ньому змальовано життя знедолених дiтей мiста. В оповiданнi яскраво виявилась одна з особливостей стилю письменника: вмiння знаходити життєво правдивi, промовистi деталi для психологiчної характеристики героя.

Головний герой твору Дмитрик — життєрадiсний, допитливий,

з добрим серцем, чистою душею хлопчик. Живе вiн разом зi своєю матiр’ю в душнiй низькiй хатi, що по самi вiкна влiзла в землю. Ярина терпить зi своїм сином злиднi. Вона — «слаба, не слаба — увесь день мусить носити воду, заробляти на хлiб». Про нужденне життя цiєї трудiвницi свiдчить i одяг її сина: «На Дмитриковi була стара материна юпка з клаптиками вати, що висiли крiзь дiрки з пошарпаної одежини, довгi рукава телiпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одiрваним козирком».

Мати ходила на поденщину, а Дмитрика залишала в непривiтнiй хатинцi та наказувала не виходити на двiр. Але вiн не мiг всидiти, його вабило на сонячну вулицю, до дiтвори. Серце його постiйно бентежать суперечливi почуття. Хлопчик не хотiв iти всупереч волi матерi. «Це тепло, ця немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечiнь, на волю…» Дмитрик часто залишав похмурi стiни кiмнати, зникав на вулицi. А там вiн почав робити все, чого його навчив безпритульний Гаврилко: жебрачив, крав, палив цигарки. Маленький Дмитрик вiдчував, що погано чинить, але хибнi обставини життя були сильнiшими за волю дитини.

Для розкриття характеру, настрою свого героя письменник вдало використовує пейзаж. На початку оповiдання картина чудового зимового ранку є контрастом до тих тяжких умов, у яких живе хлопчик з матiр’ю. Дмитриковi було сумно, жаль хворої матерi, але як тiльки вiн опинявся гарної весняної днини надворi, настрiй його, попереднi думки змiнювались. Хлопчик ставав веселим, життєрадiсним, бо: «Сонячко грiло… небо синiло в високостi чисте, безхмарне, струмочки жебонiли щось межи собою, по снiгу плигали жовтобрюшки та снiгурi».

Дмитрик — натура тонка, вразлива. Смерть матерi глибоко схвилюва ла його. I хоч жахливi умови життя травмували душу хлопчика, проте ми вiримо, що вiн не пiде далi шляхом Гаврилка, бо починає усвiдомлювати всю згубнiсть цього шляху; з нього виросте чесна, працьовита людина.