Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про український футуризм почали згадувати порівняно недавно. Проте не слід забувати, що у 10-30 роки XX століття це була потужна авангардна течія у нашій літературі. Очолював групу футуристів Михайло Семенко. Людина-блискавка, людина, яка вміла робити мертві петлі у поетичному небі; людина, яка стверджувалась і вдосконалювалась, розробляючи власний неповторний стиль. Разом із тим поет мав вразливу душу, яку можна порівняти зі злетом «несмілого» білого метелика (вірш «Метелик»).

Провідним поетичним образом у поезії М. Семенка є місто. Його він оспівував у кількох поезіях із назвою «Місто», ці твори мають другу назву за першим рядком: «Вдихаю я тонку отруту…», «Блимно і крапно», «Сонце освітлювало…», «Зойкно вилітали…», «Вечір подощовий…», «Місто мокре», «Ось те сте…». А також у віршах із надзвичайно промовистими назвами, що відображують міську атрибутику: «Будинки», «Тротуар», «Улиці», «Асфальт», «В кафе». Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням вдихає запах бензину, обожнює швидкий рух, який він називає «життєрухом», любить посидіти з друзями в кав’ярні, сходити в кіно, яке входило тоді в моду. У поезії він головним критерієм вартісності вважає оригінальність думки і словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенка можна здогадатись, що він є прихильником неологізмів. Про значення багатьох таких слів читач легко здогадується, а над деякими доводиться задуматись. Твори М. Семенка тримають читацьку думку у постійному напруженні, тому їх цікаво читати і аналізувати.

Візьмімо, наприклад, вірш «Бажання». Тільки такий оригінальний митець, як Михайло Семенко, міг поставити таке безглузде, на перший погляд, запитання:

Чому не можна перевернути світ?

Щоб поставити все догори ногами?

Виявляється, що подібне «бажання» М. Семенко може здійснити сам і не знайдеться сміливця, хто посмів би йому заперечити. Перевертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка, виглядає дещо дивним. Він стягує місяця й дає йому «березової каші», роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку. Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її «балаганом» і прагне, щоб її «чорти вхопили», адже його «бажання» неможливо виконати.

Вірш «Запрошення» — це звернення до прийдешніх поколінь. Поет усім тим, хто хоче його «духа визвать» обіцяє показати безліч світів «оригінальних і капризних», безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенку вдалося перемогти «всі стихії й дощі», тому, звичайно, прогулятися з ним вночі було б цікаво.

Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і у другому вірші з аналогічною назвою «Запрошення». Цього разу він пропонує піднятися на Батиєву гору, бо там «гарно», «симпатично й різнобарвно». Поет знає, що дехто дивиться на футуристів «як на звірів», проте він хоче подолати таке несправедливе ставлення з боку суспільства до нього і його друзів, прагне довіри й доброзичливості з боку читачів, він пише:

Люди ми сильні, молоді, сміливі —

Не боїмось нікого й бажаємо усім добра.

Незважаючи на екзотичність мислення Михайла Семенка, непримиренність його натури, його твори мають посісти належне їм місце в літературному процесі, повернутися до читачів і стати предметом широких дискусій, адже цей поет став провідною зіркою авангардного руху в Україні, зробив гідний внесок у її відродження, яке згодом назвали «розстріляним».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В. Сосюра — поет, народжений буремною епохою 20 років XX століття. І ця епоха, з її складнощами і мінливостями, не пройшла повз творчість поета. «Червона зима» — це поема про громадянську війну в Україні, про поета та його участь у подіях тих років. Тому поема багато в чому автобіографічна.

Ліричний герой, як і молодий В. Сосюра, добровільно пішов до лав українського війська, де перебував у складі 3-го гайдамацького полку, бо з дитинства захоплювався подвигами козаків-запорожців. Але коли військо Української Народної Республіки зазнало поразки, то В. Сосюра, як і більшість молодих бійців, перейшов до червоних.

Драма поета і драма особистості у поемі «Червона зима» — це рядки, які потрібно читати між рядками поеми. Поет вболіває і дуже переживає, що кров’ю українців зрошена вся земля, що життя багатьох українських хлопців, ровесників поета, обірвалось у вирі цієї братовбивчої війни, що Україна втратила багатьох її синів, серед яких і брат поета:

О, де ти, брате мій?.. Прийди хоч на хвилину…

Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти

мене давно зміняв на темну домовину,

зміняв мене давно на схилені хрести…

Болить і щемить серце поета, і від того, що не всім, як йому, поталанило повернутися живим і здоровим до рідної хати:

Ізнов Донеччина… і вітер верби хилить…

Й не віриться, що знов побачу я село,

давно покинуте, таке до болю миле…

Але багато з нас додому не прийшло… Коли читаєш поему, не можна не звернути увагу на те, як багато цих «трикрапок» між словами поеми. Чого ж не договорив нам поет? І чи так ми зрозуміли його поему? Мені здається, що на ці питання ми ще повинні будемо відповісти собі. Бо боротися за майбутнє України і вбивати її синів — це хіба не драма нашого життя?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Початок другого періоду літературної діяльності Стефаника припадає на роки імперіалістичної війни, під час якої Галичина стала ареною кривавих боїв між двома ворожими арміями. Палали села і міста, розорювались тисячі родин, гинуло мирне населення, вимучені люди блукали по країні. Розстріли за найменшою підозрою, катування і грабунки були звичайною справою.

Стефаник відновлює свою літературну діяльність. Будучи у Відні, він влітку 1916 року пише новелу «Дівоча пригода». В цій новелі автор не вдається до широких описів батальйонних сцен. Він бере за об’єкт змалювання дітей, яких випадково застала ніч на полі бою, між двома лініями фронту, біля трупа нагло вбитої матері. Зображуючи дітей у безпосередній близькості до насильницької смерті, цих безневинних малят, які ще не спроможні навіть усвідомлювати весь трагізм свого становища, Стефаник з великою силою затавровує прокляттям народу війну за інтереси купки імперіалістів. Контро ста трохи ідилічної назви новели до глибоко трагічного змісту її надзвичайно підсилює цей процес.

Як: в переважній більшості новел першого періоду творчості, в «Дівочій пригоді», взявши для художнього відтворення надзвичайно трагічну подію, Стефаник уникає мало драматургію. Найважчий момент у зображенні події — смерть матері — передано буквально в трьох словах: «Сіла, дуже боліло, і лягла». Побачивши матір мертвою, діти не злякалися, не підняли плачу. Старший Валько солідно пояснює сестрі, що йому, як хлопцеві, «не пасує голосити «над померлою, а вона, Настуська, мала — ще не вміє. Василько радо любується картиною нічного бою і розповідає дівчинці, чому по небу літають вогні. Дітей не збентежило навіть те, що голодна Настуся жадібно їсть хліб, який наскрізь промок кров’ю матері. Така поведінка дітей ще більше підкреслює трагізм становища. Новела «Вода — земля» присвячена зображення стражданням трудового народу у вихорі війни. Стефаник постає у свої творах, як людина, що заперечує війну взагалі, адже вбивство людини людиною не може бути виправданим ніякими цілями. Перетворень у суспільстві треба досягти мирним шляхом, адже війна, покликана принести новий переділ світу, не зможе повернути матерів і батьків ще нерозумним дітям, не зможе повернути синів, дочок і надію на майбутнє залишеним на самоті старим батькам.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творець і незмінний лідер українського футуризму від його початку (1913) до поліційного знищення Москвою (1934). Народився 31 грудня 1892 року в селі Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині. Вчився в реальній школі і три роки в Петербурзькому психоневрологічному інституті. Перша світова війна перебила освіту; 1914 він виїхав до Америки, але застряг у Владивостоці, проживши в ньому і його околицях три роки. 1916 — 1922 був членом комуністичної партії; вийшов із партії, оставшись безпартійним. Як тільки почалась революція, Семенко одразу вертається до Києва, де стає впертим, енергійним ватажком «футуристичної революції» в українській літературі.

Писати почав рано; перший друкований твір його появився в журналі Українська хата. В 1913 вже вийшла перша збірка його поезій Прелюд, а 1914 — дві наступні його книжки Дерзання та Кверофутуризм. В цих збірках він раз і назавше родиться й оформлюється футуристом, що заповзявся зруйнувати дотеперішню лінію розвитку української лірики й мистецтва, вводячи замість традиційних сільських — урбаністичні мотиви, замість замріяної особистої лірики — голосну маніфестацію нервової душі, що демонструє себе голосно і публічно в шумі каварень і вулиць, відкидаючи мелос та розмірений такт і оперуючи дисонансами та верлібром, зводячи в царину поетичного всю прозу щоденности. Становище «білої ворони» не пригноблює його, навпаки, надає йому більше зухвалости і бажання епатувати всіх і вся. В умовах революційного Києва Семенко з шумом і реклямою організує футуристичний рух в літературі і мистецтві. Виявами його є: два числа Універсального журналу (Київ, 1918); Флямінго за участю першорядного модерного маляра Анатолія Петрицького (1919); Альманах трьох за підписом О. Слісаренка, М. Любченка, М. Семенка (Київ, 1920); одно-єдине число Катафалк искусства. Ежедневный журнал панфутуристов-деструкторов (Київ, 1922), одно число Семафор у майбутнє. 

Апарат панфутуристів (Київ, 1922);Жовтневий збірник панфутуристів (Київ, в-во «Гольфштром», 1923); Гольфштром. Збірник І. Літсектор АСКК (Харків, ДВУ, 1925), що був органом Семенкової організації «Асоціяція Комуністичної Культури»; Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох (Київ, в-во «Бумеранг», 1927). Проте найбільшим організаційним і періодичним витвором Семенка була група і місячний журнал Нова генерація (Харків, 1927 — 1931) — добре редагований і мистецьки оформлюваний в західньомодерністичному стилі, з цікавими формальними шуканнями в поезії і прозі (репортаж), але і з величезною дозою поверхового прожектерства, безвартісного жонглювання деструкцією і претенсією на гегемонію в літературі як творця «ленінізму в культурі». Перехід до претенсій політичних в дусі офіційної ідеології знаменував мистецьку невдачу Семенкового футуризму, який при більшій незалежності від Москви української культури і швидших темпах позитивного модерного розвитку України міг би був відограти куди більшу і справді модернізаторську роль. Роздратований тим, що ця історична роль припала фактично таким групам, як ВАПЛІТЕ, неоклясики чи група «Ланка», — Семенко скерував свою енергію на політичну дискредитацію тих груп в очах Москви. Од Семенка відходять такі видатні письменники, як Слісаренко, Бажан, а фактично і Олекса Влизько — всі вони переходять до ВАПЛІТЕ чи, як Влизько, друкуються в її органах. Сам Семенко падає жертвою (одної із найцікавіших в історії літератури) містифікації Едварда Стріхи (Костя Буревія), який зумів роками друкувати в Семенковій Новій Генерації зухвалі і вбивчі пародії на Семенка й футуризм.

Семенко як поет був не в міру плодовитий. З 1918 по 1931 рік він випустив одна за одною коло двадцяти книг, в тому числі й два підсумкові видання їх: Кобзар (повний збірник поетичних творів в одному томі, 1910 — 1922), Київ, в-во «Гольфштром», 1924, 654 с. і Повна збірка творів ( у трьох томах), Харків, 1930 — 1931. Плуг Семенкової поетичної творчости, не взявши солідно відповідної своїм силам глибини, пішов скакати у всіх напрямах літературного поля, доконуючи раз потрібне зривання віками злежалої цілини, а іншим разом переорюючи найдосконаліше культивовані нові посіви. Якби була змога зібрати всю його поетичну творчість, то з неї можна б одсіяти книжку поезій свіжої думки і почуття, прегарних зразків модерної урбаністичної лірики, нових звукових асоціювань, строфічних новобудов, оновленої метафори.

За європеїзацію української поезії, за вплив на талановиту молодь, за незнищимий в ньому дух вільної богеми, нарешті, за намагання дати свою власну інтерпретацію «ленінізму в культурі» — Семенко при всій своїй вірності режимові на всіх його заворотах був знищений тим режимом. Після розстрілу Олекси Влизька московським виїзним судом в грудні 1934 року незабаром був арештований і Семенко. Всі зв’язані з його іменем видання були вилучені з ужитку, а сам невгомонний ватажок українського футуризму ще в зеніті свого життя зник назавжди на Соловецькому «острові смерти».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Скільки мрій несподівано приходять до нас навесні! Скільки радісних та неповторних сторінок відкриває перед нами чарівна книга феї Природи! З теплим промінчиком весняного сонця пробуджується лісова таємна скарбничка звуків, що линуть у небесну безвість з ранньою пташкою. Легкий подих весняного вітерця приносить радість, пробуджуючи ніжні струни душі.Нам відразу стає тепліше на душі, радість заповнює наші серця.Ми відчуваємо легкість і простоту.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чую їх біль, всі ті нитки, що

рвуться між їх серцем і селом, і

мені рвуться, чую їх жаль і муку.

В. Стефаник.

«Камінний хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. У багатьох своїх новелах В. Стефаник використовує не вигадані, а справжні події. Не стала винятком і новела «Камінний хрест». Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. В. Стефаник розуміє, що надії селян марні, знає, що їх чекає в далеких краях. Своїм твором він намагається розповісти, донести до людей, що то за марево — еміграційне щастя. З іншого боку, він розуміє двояке становище цих бідних людей, співчуває їм, жаліє їх. Вразливе на людське горе, Стефаникове серце плаче кривавими слізьми болю за селян і виплескує свій гнів у новелі «Камінний хрест».

Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав — вони померли, залишивши у спадок хатину і горба, «щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле». На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Не багатієм, але свій шматок хліба мав. А тепер, на старість літ, Дідух добровільно кидає господарство. Пройнятий страшною тугою, Дідух почуває себе як камінь, що хвиля викинула на берег. Та й весь він наче закам’янів. Дивиться отупіло перед себе і нікого не бачить.

Причина цієї туги зрозуміла: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Селяни розраджують його, але вони не в змозі зруйнувати тієї страшної туги. Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі, і цим він ніби заживо себе ховає. Тільки після обіцянки людей доглядати хрест йому стає трохи легше. Найважливіше — це добра згадка про чоловіка, пам’ять про нього в людей.

Особливу тугу викликає останній танок Дідуха з жінкою. Не пам’ятаючи, що робить, Іван «ймив стару за шию і пустився з нею в танець… Люди задеревіли…» Це був танок горя, страждання, страшний танок, мов би останній. Життєва доля Івана Дідуха трагічна. Всі його зусилля змінити життя, поліпшити його закінчуються безрезультатно. Ніби нічого і не трапилось. Подія відбулась, але нічого й не змінилось. Хіба що збільшила тугу за рідним краєм. Спів Івана і старого Михайла, в якому слова були, «як жовте листя осіннє, що ним вітер гонить по замерлій землі…», — підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів, марно втрачених сил молодості.

Тема заробітку і еміграції є актуальною і зараз. Наш час важкий, але деякі слабодухі люди намагаються робити вигляд, що все добре. Наша земля — Україна, і тільки стоячи обома ногами на рідному ґрунті, можна набратись сил і залишитись справжніми дітьми своєї неньки. Треба лишатись вдома і вирішувати свої проблеми тут, а не шукати десь за кордонами примарного щастя. Україна за всю історію свого існування натерпілась чимало лиха, чимало страждав народ. 1 зараз нам, українському народу, треба бути разом як ніколи. Спільно підіймати нашу землю з руйновища. І тільки віра в краще і наполеглива праця допоможуть нам.

У своєму творі «Камінний хрест» В. Стефаник не говорить про це прямо, але з підтексту стає зрозуміло, що відриватись від рідного коріння не можна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доведені до відчаю жорстоким гнобленням зубожілі селяни Західної України в пошуках кращої долі кидали рідні землі і виїжджали в далекі краї. Особливо масовою була еміграція на початку XX ст., за перше десятиріччя виїхало понад двісті тисяч чоловік. Стефаник, навчаючись у Ягеллонському університеті в Кракові, був свідком того, що відбувалося на вокзалі: «Жінки бігали і верещали за загубленими дітьми, урядники одного-двох мужиків силоміць пхали до воза, а публіка дивилася на те і, перестрашена, питалася, що то є і хто лишився на тій землі, що емігранти покинули».

В. Стефаник одним із перших помітив це страшне явище, подавши голос на захист цих страдників, які спродували останнє майно і їхали шукати порятунку за океаном.

У новелі «Камінний хрест» подано сповнене каторжної праці життя Івана Дідуха. Колишній наймит-сирота, він тяжко працює на своєму клаптику землі, який знаходиться на самісінькому вершечку горба. Тут він вирощував хліб, тут втратив свою силу і здоров’я, став напівкалікою. Односельчани прозвали його «Переламаний», бо внаслідок важкої праці ходив згорбленим. Його змучене тіло боліло, уранці він ледве зводився з постелі. Разом з ним тяжко працює і родина: дружина, діти, — та звести кінці з кінцями не можуть: «Ця земля не годна стільки народу здержати та й стільки біди витримати».

Безвихідне становище змушує родину Дідуха їхати до Канади шукати кращого життя. Автор використовує образ розвіяного листя, що уособлює долю його героїв. «Підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полю», — з болем говорить Іван про своє майбутнє, прощаючись з рідним краєм, людьми, домівкою. А ще ставить він кам’яний хрест на пагорбі, як спогад про себе. Цей хрест є символом непосильної праці всього селянства, а ще він асоціюється з образом «далекої могили» — еміграції.

Події, покладені в основу новели, взяті з реального життя. Прообразом Івана Дідуха був русівський селянин Іван Ахтемійчук, який, виїхавши до Канади, листувався з письменником. А в Русові ще й досі на одному з горбів стоїть почорнілий кам’яний хрест, споруджений Ахтемійчуком на своєму полі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Рідна земля перетворилася

працьовиті сини господарями на ній.

Серед творів В. Стефаника на особливу увагу заслуговують ті, де порушується проблема пролетаризації українського села. Майже кожна новела збірок «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово» — то гостра соціальна драма, трагедія людського життя; безвихідь, прірва, з якими віч-на-віч зустрілося західноукраїнське селянство, що змушене було кидати рідні землі й шукати щастя далеко за їхніми межами. Згадуючи про цей період творчості, В. Стефаник писав: «Я тепер борикаюся з пролетарієм сільським, з палієм, з анархією. Пишу за нею, а властиво за себе. Бо можна свої муки і розпуки класти кому-небудь на плечі, аби ніс межи людей, аби ними зівав на світ, як великою раною… Я не можу цілими днями дрижати в гарячці, ані не можу мозком так обертати, аби видіти все і найменшу гримасу пролетаря».

Особливе враження на читача справляє новела «Камінний хрест». Головні герої новели — селяни, позбавлені найголовнішого, того, що складає сенс життя, або без чого те життя не має жодного сенсу. Вони наділені здатністю у незмірно більшій мірі від інших людей переживати свою муку. Вони не бачать завтрашнього дня, не можуть прогнозувати своє майбутнє. Вони мучаться й терплять…

За своїм настроєм новела «Камінний хрест» трагічна. Але, як стверджує І. Денисюк, трагічна за ситуацією, а не за приреченістю героїв, фатальністю їхньої долі.

Згадаймо життя Івана. Воно пройшло з конем і «возом при праці». Сліди коліс, копит і широченних п’ят бідняка зрушували й тривожили Довкілля, ніби стверджуючи єдність землі й космосу, що викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею.

Затурканий, але розумний від природи селянин усвідомлює, що далі жити так не зможе, а тому вирішує назавжди покинути рідну землю. Найбільше запам’ятовується епізод, коли Іван і його дружина, вбрані по-панськи, заходять до хати, де зібралися односельці, в очах яких не було радості.

Громада ридала: люди прийшли не на проводи, а на похорони. Дідухів хоронили заживо. Побачивши їх у новій одежі, сусіди раптом збагнули, що їх уже немає, що лише їхні душі залишилися витати над камінним хрестом, «…а розлучені з ними тіла в панськім убранні пливуть зовсім не в Канаду, пливуть на цвинтар».

Такий душевний стан був і в подружжя. Підтвердженням цьому є епізод з тексту: Іван ставить на пагорбі кам’яного хреста, висікає на ньому своє й жінчине ім’я.

Від’їзд до чужої країни розіграв в серці Дідуха зв’язок зі світом. Велика туга лягла на його душу, і здалося селянину-пролєтарію, що життя покинуло його, бо він «кам’янів».

Страждання бідняка асоціюється з чорною ріллею, що дрижить під сонцем, а сльоза на очах — вираз того болю, символ нестерпного життя, яке котиться по мертвому камені.

І. Франко всім серцем своїм розумів проблему еміграції. Творчою інтуїцією він відчував: від’їзд до чужих земель — то розрив єдності з рідним середовищем, відчуття майбутньої духовної кризи. А якщо це істина, то чи зможе бути щасливою людина-емігрант?! Безумовно, ні. В одному з віршів циклу «До Бразилії» письменник ще раз підтвердив основну думку новели: на лицях тих, що зібралися на вокзалі, слід терпінь, надій марних; вони — емігранти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В. Сосюра — поет-лірик, який глибокоемоційно, з високою художньою майстерністю відобразив багатство життя в його внутрішньому русі й розвитку. Поет немов пропускає через своє серце болі і радощі людей, і вони повертаються до нас у поетичних образах його віршів, несучи на собі відбиття творчої індивідуальності автора.

Інтимна лірика В. Сосюри здобула величезну любов молоді. Його віршами про кохання захоплюються і сучасні юнаки й дівчата, з хвилюванням їх згадують укриті сивиною люди. Яким постає перед нами ліричний герой В. Сосюри у дружбі й коханні? Які нові грані душі відкриваються в ньому? В чому таємниця нев’янучої сили інтимної лірики поета?

Краса і багатство духовного світу людини особливо яскраво виявляються в коханні — найсвітлішому почутті, яке окрилює людину, сповнює радістю і вірою її в красу життя. Цю окрилюючу силу любові поет оспівав у вірші «Так ніхто не кохав…»

Образ коханої викликає палкі почуття в ліричного героя:

В’яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною.

Більше про неї не сказано нічого, оскільки головний образ не вона, а саме кохання — могутнє, благородне і прекрасне, що виступає як найвищий вияв людської духовності.

Гей ви, зорі ясні! Тихий місяць мій!

Де ви бачили більше кохання?

Серце, сповнене любові, розкривається в усій глибині пориву молодості, високого духовного злету й земної краси. Поет показує, що людина окрилена прекрасним і чистим почуттям, відкриває в усьому, що її оточує, глибокий людський зміст. Вона прагне переконати, що лиш через «тисячі літ лиш приходить подібне кохання».

Ліричний герой, звертаючись до місяця й зір, ніби хоче поділитися своєю радістю, бо любляче серце вміщує світ із багатством і красою землі, весни, неба й зірок:

В день такий розцвітає весна на землі,

І земля убирається зрання.

Ліричного героя легко зрозуміти. Дивною не є обіцянка зірвати для коханої «Оріон золотий». Це не перебільшення, а втілення мрій про духовно розкрилену особистість, утвердження права людини на своє почуття.

Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте».

Як народна пісня залунала поезія «Коли потяг у даль загуркоче». Популярність твору — у майстерності аналізу інтимного світу людини. Ліричний герой чує стукіт коліс поїзда. В його уяві оживає спогад про далеке кохання. Не лише радість і тихе щастя приносить воно людям, часто залишає в душі сумні й болючі згадки. Але навіть тоді, коли надії на щастя не збуваються, добра, сповнена внутрішнього благородства людина в коханні проявляє свою високу внутрішню красу, а гіркий спомин про нездійсненні надії робить її духовно багатшою, почуття — ще чистішими.

Спогади про минуле пов’язані з шахтарським селищем, близьким серцю шумом акацій, коліс вагонів, донецькими краєвидами. Уявлення про життя і красу нерозривні в поета з життям рідного краю. Тут він формувався як людина, відчув перші прикрощі й перші радощі життя. І хоч минуло багато років, у пам’яті рельєфно вимальовуються

Той садок і закохані зорі,

І огні з-під опущених вій

Од проміння і тіней узори

На дорозі й на шалі твоїй…

Звичні предмети й речі у вірші перетворюються на поетичні образи як свідки побачення закоханих. Образ синіх очей Донеччини, що нагадують одинокі й печальні журавлині ключі, завершує картину згадок, вносить у неї тривогу, причина якої розкривається в наступній строфі. Герой прощається з коханою біля верби востаннє. Він іде на фронт. Так тема кохання переплітається з темою боротьби, особисте почуття і громадський обов’язок об’єднуються. Образ ліричного героя постає в усій красі. В. Сосюра говорить від першої особи, ніби про себе, але це звучить як сповідь багатьох людей, яких розлучила війна. Світлий щем надає поезії тієї краси, яка переживає час, адже йдеться про загальнолюдське, про вічне.

Мотив кохання у поезії «Білі акації будуть цвісти» поєднується з мотивом любові до Вітчизни. Поет твердить, що для щастя людини мало кохати — їй треба відчути себе громадянином, жити в ім’я щастя Батьківщини. Справжня повнота щастя можлива лише тоді, коли людина кровно зв’язана з рідним краєм, а тому й образ України набирає рис коханої, а може, кохана уособлює для ліричного героя Батьківщину з вічною красою її весен, солов’їного співу і цвітіння білих акацій. Основний образ твору — це двоєдиний образ коханої і Вітчизни:

Солодко плачуть в садах солов’ї,

Так, як і завжди, незмінно….

В тебе і губи, і брови твої,

Зворушливо й просто передається радість розділеного кохання, що сповнює душу людини оптимізмом, вірою в те, що життя прекрасне й буде вічно на землі, у вірші «Васильки». Синій колір польових васильків, сині гаї на видноколі, сині очі коханої. Цей колір у сприйманні ліричного героя стає кольором щастя. Поезія «Васильки» пройнята свіжістю. У цій поезії В. Сосюра по-філософському осмислює життя. Минуть роки. «І ось так же, в полі будуть двоє йти, але нас не буде». Зате вічним буде кохання і щастя, весняне оновлення природи: «може, васильками станем — я і ти». Прекрасне не гине, не зникає безслідно:

Так же буде поле, як тепер, синіти,

І хмарки летіти в невідомий час.

І другий, далекий, сповнений привіту,

З рідними очима порівняє нас.

Прекрасне вічне. Воно залишає на землі слід, у якому панує чистота й любов. В. Сосюра — співець ніжності і дружби. Це талановитий лірик і мислитель. Він зумів показати у своїх поезіях особистість свого часу, розкрити її внутрішній світ, за що й полюбили сучасники його лірику.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я дуже люблю весну, «коли життя цвіте, як пишний сад». Бо тануть сірі кучугури снігу, розбігаючись навколо дзвінкими струмочками. Усе навкруги починає оживати, струменіти, виспівувати. Немає жодного деревця, жодної маленької травички, жодної живої істоти, яка не раділа б весні, яскравому сонечку, дзвінкому щебету пташок.Красивий, дзвінкий спів пташок чути навкруги. І ти опиняєшся в казці.

Весна несе з собою нове життя й нові надії.