Збільшити або зменшити шрифт тексту : Робітник, моряк, воїн, письменник. Народився в селі Орлик на Полтавщині в сім’ї столяра. У голодні 1920-ті роки, не дочекавшись батька, який разом з односельцями вирушив у пошуках шматка хліба для своєї родини, восьмирічний Дмитро теж залишив рідну оселю й довгий час мандрував з такими ж безпритульними, як сам, аж поки не пристав до артистів цирку-шапіто. Згодом один родич взяв хлопчика за пастушка ще й віддав його до школи. І захотілося школяреві-пастушку розказати про пригоди своїх попутників-вуркаганів. Так народилося перше оповідання. Родич, який був знайомий з Григорієм Епіком, вирішив показати відомому письменникові це оповідання і самого автора.

 Але в цей час Епіка в Харкові не було, і хлопчикові випало постати перед очі Івана Сенченка. Він уважно прочитав оповідання і порадив малому авторові «не випускати пера з рук». Після закінчення семирічки Дмитро Ткач працював горновим і пресувальником на Дружківському металургійному заводі на Донбасі, потім був працівником заводської багатотиражки. Ще була служба у Військово-Морському Флоті, навчання у Криворізькому вчительському інституті. А ще була війна. Від першого й до останнього її дня він воював на морі і на суші. Команда корабля «Шторм» пам’ятає, як командир відділення радистів старшина Дмитро Ткач виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під свист ворожих куль відновив зв’язок. Спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайний, він викликав симпатію в моряків. Та найбільше його любили за те, що писав морські оповідання й повісті. Війна торкнулася своїм холодним крилом усіх братів Дмитра Ткача. Найстарший, Іван, командував артилерійською батареєю. Дійшов аж до Берліна, розписався на стіні рейхстагу, та вже в самому Берліні був тяжко поранений. 

Довго лікувався в різних госпіталях, але так і помер від ран. Другий брат, Микола, пройшов війну польовим фельдшером. Разом із хірургами повертав життя солдатам та офіцерам. З війни повернувся без плеча. А з наймолодшим братом Олександром, який був льотчиком, Дмитрові судилося зустрітися на війні. Брати обмінялися декількома словами, і це була їхня остання зустріч. Олександр загинув в одному з повітряних боїв. Тому не дивно, що тема війни у творчості Дмитра Ткача посідає вагоме місце. Не обминули наслідки війни й самого письменника — він занедужав на невиліковну хворобу очей. Та своє життя Дмитро Васильович прожив гідно, засіявши його добірним зерном творів для дітей і дорослих.

Так образно висловився про творчість Василя Стефаника його побратим по перу Марко Черемшина.

Стефаник увійшов в історію світової новелістики як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галицького селянства. Пройняті трагізмом і глибиною душевних переживань, його твори стали яскравим свідченням засвоєння письменником найвищих досягнень європейських літератур. Основною темою його творів було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. «Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки…», — писав новеліст. З великою силою слова Стефаник зобразив трагедії і драми бідняків, які були позбавлені землі, праці. Вони покидали рідні місця і змушені були емігрувати за океан або гинути від голоду й хвороб.

Кажуть, щоб пізнати поета, треба ввійти в країну поета. Що ж являла собою Галичина, ця часточка споконвічної української землі за часів, коли жив і творив Василь Стефаник? Тоді вона перебувала у складі Австро-Угорщини як напівколонія. Галицьке селянство перебувало у важкому становищі — воно весь час обезземелювалося, убожіло, не мало до чого докласти рук (промисловості в краю майже не було), масами емігрувало до СІЛА й Канади.

В автобіографічній новелі «Моє слово» Стефаник зазначив, що буде гострити слово на кремені душі. Він відчував солоний піт і тихі пісні, що «снувалися за орачем, за плугом і за погоничем». Селянські будні підкидали йому невигадані історії, село ж обдарувало новеліста і своїм словом, але не тим, яке «легенькою ластівкою під сонцем літає», а тим, що «мужикові у горлі застряє і білим каменем кам’яніє».

Уже перша збірка оповідань «Синя книжечка» вразила читачів драматичними картинами горя і злиднів галицьких селян. Згодом Максим Горький скаже про Стефаника, що він пише «коротко, сильно і страшно».

З-під пера письменника поставали правдиві картини тогочасної дійсності, постійно пройняті співчуттям до знедолених і наскрізь критичним ставленням до світу визиску і безправ’я, осудженням паразитизму панівних класів.

У 1899 році Стефаник пише новелу «Новина». В основу її покладено дійсний факт: у селі Трійці овдовілий чоловік під тягарем злиденного життя доходить до розпачу й топить у річці свою меншу дочку. Хотів утопити ще й старшу, але та випросилася. Письменник побував у селі, розмовляв із старшою дівчинкою Ґандзею (це ім’я залишилося й у новелі), яка вмовила батька не вбивати її, повідала авторові окремі подробиці тієї події. Незабаром була створена й новела, в якій головну увагу зосереджено на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Вже першою фразою письменник повідомляє про страшну новину дітовбивства. Порушуючи всі усталені прийоми композиції, він розпочинає твір з розв’язки, бо для нього було головним вмотивувати злочин батька. Сюжет новели й оснований на показі тих змін, що відбуваються у психіці селянина.

Життя Гриця було нестерпним: у нього померла дружина, він страждає з недоглянутими дітьми вже два роки. Ніхто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям, яке минало в голоді та холоді. Інколи батько міг кинути дітям шматок хліба, а «вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися». Були дівчатка такі худі, що викликало здивування, як їхні кісточки тримаються разом. Здавалося, що живими в них залишилися тільки очі, котрі «важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’є». Діти їдять сухий хліб, а Грицеві здається, що у них кістки в лиці потріскують. І раптом йому спадає страшна думка: «Гриць глянув на них із лави і погадав: «Мерці» — і напудився так, що аж його піт обсипав». Важкий стан Гриця Летючого видно також із портрета: «Почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди». З того стану Гриць не бачив ніякого виходу. І після довгих душевних мук вирішив утопити своїх доньок. Одягнувши дітей у «драночки», Гриць іде до річки. Втопивши меншеньку доньку, він відпускає старшу, яка випросилася в нього, і йде до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до дітей, що невимовно страждали.

У цій маленькій сцені, вихопленій із самого життя, відтворено весь жах становища селянина, який силою обставин змушений вчинити страшний злочин. Але чому ж цей «злочинець» викликає у нас не відразу, а співчуття? Письменник дає виразну відповідь на питання про винуватців злочину — не Гриць Летючий, а поміщики та урядовці, весь той несправедливий лад, що прирік трудящу людину на голод і злидні, є його справжні винуватці.

Образ Гриця Летючого відкриває у творчості Стефаника цілу галерею типів і характерів селян, які схожі на останні ступені зубожіння. Всі вони ніби й схожі один на одного, однак, придивившись пильніше, за кожним бачиш неповторну особистість зі своїм внутрішнім світом, зі своїми болями, драмами, надіями.

Такий, зокрема, селянин Антін з новели «Синя книжечка», «що онде п’яний викрикує на толоці». Він був якийсь нещасливий, «все йшло йому з рук, а ніщо в руки». Після смерті дружини та двох синів Антін «пив і пив; пив; пропив бука-ту поля, пропив город, а тепер хату продав». Одержавши від війта «синю книжку службову» (паспорт), має йти з села найматися.

В іншій новелі — «Лесева фамілія» розповідається, як нужда та злидні зробили з селянина Леся пияка, що краде з хати останнє збіжжя та несе пропивати до корчми. Лесиха з дітьми мусить доганяти та примушувати дітей бити батька.

Поряд з образами дорослих Стефаник малює образи дітей. Письменник показував життя з точки зору народних уявлень та інтересів, розглядав добрі і злі вчинки з погляду народної моралі. Доля дітей глибоко хвилювала батьків. Діти — то радість, але діти й горе.

Батько й мати, які живуть у злиднях, люблять хвору дочку Катрусю, але з властивою простим людям прямолінійністю говорять, що вона, певно, помре, а вони лише дурно витрачають гроші на її лікування (новела «Катруся»).

З великою художньою силою передано переживання бідного селянина Івана в новелі «Кленові листки». В розпалі жнив народилося ще одне дитинча, а їх у сім’ї уже й так чимало. Іван скликав кумів на родини, хоч жінка важко хвора, і, пригощаючи їх хлібом та горілкою, розповідає про незавидну долю наймитських дітей, що ростуть у бур’яні, не доглянуті, не нагодовані, а потім йдуть у найми або до тюрми, коли щось украдуть.

У новелах «Виводили з села» та «Стратився» зображується велике батьківське горе, спричинене тяжкою рекрутчиною, яка губила життя молодих селянських синів у австро-угорському війську.

Розорення і безпросвітні злидні наприкінці XIX століття гнали галицьких селян у масову еміграцію до Америки. Проводи на чужину здалися письменнику схожими на похорон. Це призвело до створення новели «Камінний хрест» (1889). Новелу також написано на основі реальних подій. Прообразом Івана Дідуха була реальна особа — русівський селянин Іван Ахтемійчук, який дійсно виїхав до Канади і листувався з письменником.

У новелі «Камінний хрест» родина Івана Дідуха в пошуках кращої долі вибирається до Канади. Прощання Івана з рідною хатою, селом, односельцями — це своєрідний похорон. Камінний хрест зі своїм та жінчиним ім’ям, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, який він усе життя обробляв тяжкою працею, став символом страждань сотень тисяч галицьких українців, що їх злидні погнали за кордон, до «Гамерики» й Канади. Образ Івана Дідуха — це образ усього галицького селянства. Його трагедія — трагедія всього краю.

Твори Василя Стефаника, написані кров’ю серця й великим талантом, стали окрасою не лише української, а й світової літератури. Письменник хотів бачити свій край вільним, щасливим, і своєю творчістю наближав цей час.

На межі ХІХ-ХХ століть у літературі та мистецтві в цілому утверджується новий стиль — експресіонізм (фр. expression — вираження). В українській літературі його започаткував В. Стефаник, традиції якого підтримали Тодось Осьмачка, М. Куліш, О. Довженко, у сценічному мистецтві — Лесь Курбас.

Представники експресіонізму прагнули знайти спільну основу в людині, тварині та рослині, тобто в тому, що створив Бог. Основні мотиви їхніх творів багатогранні: увага до простої людини-трударя, пошук коренів людського зла, впевненість у тимчасовій відсутності добра; сенс страждання і смерті людини; паралельне існування прекрасного і потворного; готовність допомогти ближньому; взаємозв’язок усього сущого на Землі. Проблеми вирішувалися на сторінках творів як малих, так і великих епічних жанрів. Експресіоністи мали на меті відродити давню істину: «…не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі, бо весь Космос є нерозривною цілісністю».

Кращим зразком творів, написаних у стилі експресіонізму, можна назвати новелу В. Стефаника «Камінний хрест», написану на основі подій 1890-1910 pp., коли безпросвітні злидні гнали галицьких селян в еміграцію до Америки. Проводи на чужину нагадують письменнику, вихідцю із Західної України, похорони з масовим голосінням. Паралельно з проблемою еміграції, яку автор засуджує, В. Стефаник як майстер психологічної новели, наслідуючи модерністські тенденції, «сотворив собі свій світ» і на сторінках новел зобразив життя галичан, порушив філософську проблему про зв’язок усього сущого на землі.

Головний герой новели — Іван Дідух. Разом з конем і возом він лишає «за собою сліди коліс і копит». Це селянин-трудівник, який обробляє горб, що тримає його на цій Землі. Усе життя Іван працює, запрігши себе поряд із конем. І хоч праця на горбу виснажувала його сили, вона приносила йому радість і щастя: Іван любив свій горб і намагався перетворити його на родючу ниву.

Але, орючи землю, Іван Дідух порушував довкілля: «придорожнє зілля й бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди», які знищують цілісність. Символічний образ будяка, який уп’явся в ногу селянина, уособлює прокляття Землі людям за порушення гармонії у природі.

У творі йдеться про паралельне існування добра і зла, прекрасного і потворного. Потворне допомагає виявити красу і колорит справжнього життя, воно натякає на причини людських страждань. Автор не ідеалізує головного героя, і в той же час ставиться до нього із симпатією — тінь Івана на горбі порівнюється з тінню велетня. Але його тінь «просувається нивами й заслоняє їм сонце». Здається, селянин розуміє цілісність світу, тому й виконує місію, покладений на нього Богом. Якщо це так, то й він, простий селянин, — творець Всесвіту.

Іноді постать Івана замальовується потворною: «важка праця пригнула його до землі», він виглядає так, «як би два залізні краки стягали його тулуб до ніг». У новелі — виразний натяк на первородний гріх перших людей, які на шляху до цивілізації втрачали контроль над своїми діями, оголошуючи себе господарями на цій Землі. Доречно тут згадати слова Бога, звернені до Адама, коли останнього виганяли з Раю: «Проклята земля через тебе. Важкою працею живитимешся з неї в усі дні життя твого. Терня і будяки буде вона тобі родити… В поті чола твого їстимеш хліб, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято».

У цих рядках — глибокий філософський зміст, роздуми про справжнє життя, де переплетене гарне і бридке, про причину людських страждань, про людське життя, яке може бути яскравим лише за умови єдності з довкіллям, про єднання фізичного і духовного.

Проблема, визначена у темі твору, ще більше загострюється, коли Дідух разом зі своєю дружиною вирішує поїхати до Канади. Від’їзд на чужину ще більше порушує зв’язок із навколишнім середовищем: зникає відчуття єдності з Космосом, рідною землею, людьми. Іванові здається, що він «кам’яніє». Образ-символ каменя тлумачиться літературознавцями як омертвіння душі. «Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі». Якщо Дідуха сприймати як камінь, то перлина, яка в художній літературі ототожнюється з чимось чистим, кришталем, — символ того духовного життя, яке котиться по мертвому камені.

Драматизм переживань головного героя посилюється майстерно підібраними елементами: тужливий спів із старим Михайлом, танок із дружиною, камінний хрест на пагорбі. Від цих деталей холоне серце і на душі моторошно.

Іван і його дружина добре розуміють, що всі емігранти, покидаючи рідні місця, назавжди втрачають ідентичність, а боротьба, яку вони ведуть за межами своєї держави, безуспішна. Це відчуття викликає невимовний біль, глибину якого автор передає словами: «ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася». Доречно підтвердити попередню думку словами О. Кобилянської, за свідченням якої, між словами цієї новели «тиснулись великі сльози, мов перли», які спадали на обличчя закам’янілих селян, що втрачали зв’язок з рідною землею.

Таким чином, В. Стефаник у новелі «Камінний хрест» показав, що основна причина людських страждань у діях самої людини, якщо людина порушує космічну цілісність, їй ніколи не побачити раю у своєму краї.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тема України, її драматичної історії, знайшла своє відображення у творчості українського поета В. Сосюри. А такі твори як «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа» побачили світ лише в 90-х роках XX століття і ще раз утвердили тезу, що В. Сосюра — невтомний і послідовний борець за незалежність України.

Важким до читача був шлях поеми «Мазепа», та і сам автор, працюючи над поемою упродовж тридцяти років, намагався об’єктивно збагнути: де істина? Хто він, Мазепа: зрадник чи патріот?

Слід відзначити, що вже з перших рядків поеми В. Сосюра створює художній образ Мазепи: від романтичного героя до гетьмана, який відстоює незалежність, науку, освіту в Україні.

Поема «Мазепа» пройнята патріотичним пафосом. В. Сосюра ніколи не вважав Мазепу зрадником, бо він любив Україну:

Тільки думка про Вкраїну

Герою вмерти не дала.

Щоб позбутися кабали від російського царя, який руйнував Січ, забороняв козацтво, Мазепа приймає рішення: взяти за союзника України Швецію:

її розіб’ємо ярмо.

Це не Росія, що так близько.

Та й січове хоробре військо

У нас в руках. В нас козир є. Але, порадившись зі старшиною, яка зрадила Мазепу, гетьман не порозумівся з народом. Гетьман не заручився підтримкою народних мас, а народ не розумів, чого хоче гетьман — і в цьому трагедія обох:

Та в грізний час страшних негод

Собі на горе й безголів’я

Не зрозумів мене народ.

У ліричних відступах поеми В. Сосюра висловлює своє ставлення до Мазепи. Над цією своєю оцінкою поет розмірковував майже тридцять років — і ось вона:

Хай про Мазепу спів мій лине,

Хоч був він пан, та серце мав.

За суверенність України

Боровся він і в цім був прав.

В. Сосюра наголошує, що зробили з Мазепи зрадника Петро І та попи, а не народ, бо Мазепа намагався відстоювати права українців, нашу мову і культуру:

…Будував церкви Мазепа,

Церкви і школи. Просвіщав

Він свій народ. Та шкіл не треба

Царю, й він їх позакривав.

Покрилась тьмою Україна,

Засумував старий Дніпро…

І доробила Катерина,

Чого не встиг зробить Петро.

В. Сосюра ніби вказує, що з часів втрати козацької державності Україна дедалі більше і більше потрапляла у колоніальну залежність до Росії. Поет намагався показати, що зрада царю не була зрадою Україні.

Ось так тлумачить В. Сосюра образ одного із найвеличніших і найтрагічніших постатей в нашій історії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ім’я — це своєрідна відповідь на питання » який я ? » і головне » хто я ? » .
З давніх часів люди помічали , що значення імені впливає на долю людини , захоплення , інтуїцію , інтелект , стан здоров’я та грає певну роль в формуванні характеру . Знаючи ім’я людини можна судити про її походження , національність та віросповідування . Є імена , які звучати мелодійно , ласкаво , піднесено та приємно . Інші ж , навпаки , неприємні , страхітливі , лякаючі та насторожуючі .

Моє ім’я — Андрій . Так мене назвали батьки. 
Андрій — це грецьке ім’я , що в перекладі означає хоробрий , мужній. Це ім’я в англомовних країнах звучить як «Андрю» , в Білорусії — «Андрей»  а у Польщі — «Анджій». 
В Україні ім’я Андрій входить до першої десятки найпопулярніших імен. Варіанти імені : Андрій , Андрійко та Андрюша.
Є багато відомих людей з цим іменем : Андрій Малишко , Андрій Воронін , Андрій Кузьменко , Андрій Шевченко , Андрій Миколайчук та інші . 

Моє ім’я мені дуже подобається . Змінювати його я не хочу . Вважається , що змінюючи ім’я ти розриваєш зв’язок зі своїми батьками . 
Мої батьки вдало підібрали мені ім’я . Якщо прочитати характеристику людей з таким ім’ям , то можна впізнати в них мене. 
Серед безлічі імен вибрати ідеальне неможливо . Люди з однаковими іменами можуть бути різними. Всі імена є хорошими. Але унікальність людини залежить не тільки від імені але й від її особистості , характеру , генетичної схильності та виховання. Тому , я вважаю , що не ім’я красить людину , а людина — ім’я .

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Під час Великої Вітчизняної війни Володимир Сосюра — військовий кореспондент. Його зброєю було слово. Він був бійцем і на фронті, й тоді, коли жив у засніженій Уфі. У перші ж дні війни з’являються його полум’яні патріотичні вірші, в яких висловлені почуття й думки всього нашого народу:

Мій край клекоче у пожарі…

Чи ж можу буть байдужим я?!

(«В серцях відвага соколина…»)

1941 року в Харкові виходить збірка поезій Сосюри «Червоним воїнам». Наступного року вийшли збірки: в Саратові — «В години гніву», в Уфі — «Під гул кривавий» та поема «Син України».

Слово поета надихало воїнів на бойові подвиги, зміцнювало віру в перемогу. 1943 року видано окремим виданням для поширення на окупованій Україні поему Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля…») з позначенням «Київ, 1943». Насправді Київ тоді був окупований, і книжечка друкувалася в Москві. У текст поеми після рядка «А мати пшеницю на панщині жне» було вмонтовано рядки Сосюри з його «Листа до земляків»:

Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими…

Бийте ворога скрізь, хай в крові своїй чорній потоне

Змій-нападник під гул, під розгойданий гул батарей!

Одлунає гроза, блискавиці погаснуть криваві,

Знов сади зацвітуть, заспівають в садах солов’ї,

І повернетесь ви як герої додому у славі,

Дорогі земляки, побратими і друзі мої!

Слово поета брало безпосередню участь у смертельній боротьбі з фашизмом. У «Листі» і в багатьох інших віршах звучала непохитна впевненість у перемозі, звучали рядки про безсмертну славу, що чекає героїв, про відновлення життя після перемоги над ворогом.

Свій гнів поет спрямовує проти людиноненависницької ідеології фашизму («Потворам тьми»), і поруч із цим — образи радянських бійців, що взяли на себе основний тягар розгрому гітлеризму («Слава», «В очах», «Де вся земля неначе рана…»). У поемі «Син України» Сосюра подав типовий образ бійця Червоної Армії. Дитинство та юнацтво героя дуже нагадують ці пори життя самого поета. Поруч з образами воїнів-захисників постають зворушливі постаті матерів, дружин, які не менш мужньо виносили всі злигодні війни («Прощання», «Гнів», «Листи»).

У поемі «Мій син» події війни показані крізь призму трагічних переживань самого поета у зв’язку зі звісткою про загибель сина (на щастя, це повідомлення було помилковим).

Та про що б не писав поет під час війни, ніколи й ні на хвилину він не забував Україну, тому в поетовій ліриці воєнних років постійно зустрічається образ рідного краю: «Там, де верби…», «Ой не шуми, вітре…», «Скоро прийде весна»):

Луна пісень кругом полине,

Тебе ми знімемо з хреста, —

І ти воскреснеш, Україно,

Моя ти страднице свята!

(«Весняний сад, квітки барвисті»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Розпочати свій твір я хочу спогадами про зустріч Василя Стефаника і Гната Хоткевича. Якось письменник-новеліст запитав письменника-романіста:

Як ви можете так багато і легко писати?

Хоткевич відповів: «Бачите, така несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба — цілу книжку».

В цих словах — висока оцінка і глибока характеристика неперевершеного майстра психологічної новели В. Стефаника.

Життя письменника було нелегким, та він прожив його чесно. Взявши до рук перо замість чепіг, залишив нам близько семи десятків новел. Писав мало, а написав багато, бо створене ним — велике і величне.

Кожен твір письменника — трагедія його душі, вистраждана в слові. «Я писав тому,— згадував новеліст,— щоби струни нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена».

Василь Стефаник, сам хлібороб, вболівав за українських трударів, злиденне життя яких гнало їх у масову еміграцію до Америки. Проводи на чужину (а від’їхало в ті роки багато родичів письменника) нагадували похорони з масовими голосіннями і залишали назавжди в серці згадку про них. Під впливом цих подій (я маю на увазі еміграцію 1980-1910 р. р.) письменник написав новелу «Камінний хрест».

За змістом це досить просторий твір. У ньому розповідається про Івана Дідуха, про його прощання з селянами перед від’їздом до Америки. Івана Дідуха новеліст з життя переніс на сторінки своєї новели, не змінивши прізвища та імені. Письменник знав його особисто, залишив спогади про нього. «І. Дідух,— згадує В. Стефаник,— не хотів покидати свого кам’янистого ґрунту, та діти, невістки і доньки, не давали йому життя… І він погодився на від’їзд». У своїх листах з Америки Дідух писав, що те життя йому немиле. Ностальгія зарані звела його в могилу.

В новелі письменник нічого не говорить про життя емігранта, бо в нього інша мета: показати ті соціальні процеси які змусили селянина покинути рідну землю.

Скільки пам’ятають односельці, Дідух після звільнення з армії, працював на кам’янистому горбі, що залишився йому в спадщину. Робота виснажувала селянина, забирала останні сили. Щороку ранньою весною він впрягався поряд з конем, возив гній, обробляв землю, засівав поле. А восени збирав урожай. Тяжка праця зігнула його, і селяни дали прізвисько Іванові «поламаний».

Новела має своєрідну композицію. Перший розділ — експозиція, наступні шість — спогади Дідуха про своє життя. Спогади — у формі монологу, а монолог, як ми знаємо, допомагає зрозуміти внутрішній стан людини. Невигадану правду про селянина-раба новеліст підсилює різними подробицями: руки в нього жилаві, натруджені; коли він впрягається поряд з конем, на його обличчі виступають сині жили; все його тіло напружене і особливо, коли він мішками виносить гній на землю.

Якщо уважно читати монологи-сповіді, можна прийти до висновку, що всі вони обертаються навколо горба, на якому селянин-хлібороб ставить камінного хреста і вибиває на ньому своє та дружинине ім’я. Іван зрісся з горбом, на ньому пройшло його життя. Він навіть готовий везти його за океан. Горе від розлуки з горбом таке велике, що всі попередні злигодні здаються йому щасливим минулим, сонячною думкою. Драматизм переживань посилюється деталями, від яких холоне серце: тужливий спів, танок з дружиною, камінний хрест. Прощаючись з односельцями, Дідух просить їх не забувати горба і камінного хреста на ньому, а на свята пропити їх.

Що собою символізує камінний хрест? Думаю, що в основі цього образу — страдницька доля селянина, який все життя працював на землі, а вона так його і не нагодувала.

Новела вражає реальністю картин. На думку О. Кобилянської, між словами цієї новели «тиснулись великі сльози, мов перли». Сльози від того, що людина вимушена була кидати те, чого в житті не вибирають, заживо ховаючи себе на рідній землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Як коротко, сильно і страшно пише ця людина». Творчість Василя Стефаника ввійшла в золотий фонд української літератури. Сучасники високо цінили його твори, називаючи В. Стефаника співцем селянської душі і володарем дум селянських.

Улюблений жанр письменника — новела. Сьогодні Василя Стефаника називають майстром психологічної новели. Саме цим він завоював собі світову славу. До кращих психологічних творів письменника належить новела «Новина», в якій змальовано нестерпні умови життя галицького селянства, трагедію бідняка Гриця Летючого, що став злочинцем. Жахливі злидні, душевні муки штовхнули його на вбивство рідних дітей. Тут не має нічого вигаданого. У селі Трійці в 1898 році сталася та подія, що лягла в основу «Новини».

В.Стефаник — великий знавець психології найкритичніші хвилини життя. Його завжди найболючіший стан героїв. Ось одна сцена з новели. Тихим вечором знайомими лугами Гриць іде до річки. На серці — важкий камінь. Діти голодні й холодні. Та то вже і не діти, то — мерці. Великі олов’яні очі і кісточки, зібрані докупи шкірою. Ото і все, що залишилося від дітей. Не може батько вже дивитися їм у вічі, не може нагодувати бом, не може споглядати, як вони накидаються на шмат хліба.

Веде Гриць за руку Гандзуню, а меншу Доцьку несе на руках. Якийсь камінь давить йому груди, щось пече в серці й голові. Він поспішає в напруженому мовчанні. Попереду в промінні місяця заблищала ріка. Гриць здригнувся: та блискуча річка викликала тривожні почуття, заморозила його, а той камінь, що тис груди, став ще важчим. Тривожний стан Гриця підкреслюють емоційно забарвлені дієслова: задихався, побіг, скреготав зубами. Батько сповнений бажання швидше позбавити мук себе і дітей, тому він борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув її у воду.

Дітовбивство — найтяжчий злочин. Та не Гриць — злочинець, а ті умови, ті обставини, в яких він жив. Батько топить свою дитину, щоб врятувати її від мук життя, від голодної смерті. Хіба він не любив Доцьку?! Ще й як! Але краще смерть, ніж таке життя. Для підкреслення душевних мук Гриця письменник зосереджує увагу читач на психологічних деталях. Простуючи до міста, щоб заявити про злочин, Гриць збирається перейти річку вбрід: «Вступив уже у воду по кісточки та й задерев’янів». Дотик холодної води нагадав йому, що сталося, викликав тривогу. А ще річка — могила доньки. І шепчучи молитву, Гриць пішов до мосту. Такого ж глибокого психологічного звучання набувають новели «Лан», «Катруся», «Кленові листочки», «Камінний хрест».

Наприклад, новела «Лан». Твір на пів сторінки, але який глибокий зміст і психологічне спрямування. Малесеньке дитятко в той час, коли мати жала панську ниву, наткнулося на корча і пішло з життя, так і не пізнавши його.

Тема новели «Камінний хрест» дещо інша. В ній автор розповідає про тих селян, які в пошуках кращої долі від’їздили в далекі чужі країни. Іван Дідух — головний герой новели. Безвихідне становище змушує Дідуха емігрувати до Канади. З великим співчуттям малює Стефаник своїх героїв, вкладаючи в їх уста слова — голосіння: «Підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полю».

Таким чином, у новелах В. Стефаника йде стисла, але тривожна розповідь про життя народу. Своїми новелами В. Стефаник стверджує, що справжнім письменником можна назвати тільки того. Чия творчість невід’ємна від життя народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У 1916 році Василь Стефаник написав новелу «Марія», яка була присвячена світлій пам’яті Івана Франка. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту.

Під враженням подій Першої світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть і мирному населенню Галичини, слово Стефаника знову ожило (після п’ятнадцятирічної перерви), теми і мотиви його творів залишилися «сільськими». Проте настрій і тон новел, прагнення персонажів стали іншими.

У новелі «Марія» виведено образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи жінки зосереджені навколо синів — міцних і здорових від народження, дітей, що були її невимовним материнським щастям. Вона пригадує їхнє дитинство, коли з чоловіком брали їх на ніч у поле, коли, повертаючись ранком додому, «гралася ними, як дівка биндами». Уява переносить матір у часи юності хлопців, коли їй довелося їздити до Львова визволяти їх з-під арешту й була щасливою: відчувала себе рівною з іншими матерями, сини яких боролися проти кривди.

Марія пишається синами, в гості до яких приїжджали приятелі, і хата наче б ширшала від молодечого гомону. «Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу», і люди до них горнулися.

Під впливом синів і Марія духовно зростає. Та ось прийшла війна, яка стала тяжким випробуванням для Марії. Просиділа вона ніч у головах синів, що спали, прощаючись із ними, і посивіла. Сподівалися юнаки, що впадуть, розваляться імперії, які гнітили наш народ, і прийде нарешті жадане визволення. Кидаються сини у вир визвольної боротьби, створюють національні з’єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів гучний «спів про Україну».

Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли в пам’ять матері. Минуло багато часу, а вона й досі картає себе за те, що в ті дні просила в синів, аби залишився з нею хоч молодший. І відчула, що образила своїм проханням усіх трьох, відштовхнула від себе, адже йшлося про найсвятіше — про Україну, яка покликала своїх дітей. Тільки одна ніч минула після тієї розмови з синами, а Марія відчула свою провину.

Письменник дуже майстерно передає ті дні патріотичного піднесення галицької молоді. І хоча митець не вдається до докладних описів, але характерні деталі підкреслюють урочистість моменту. Гриміла над лавами стрільців «січова пісня», єднала юнаків. І мати відчула неповторність моменту, його історичне значення в житті всього народу. І крикнула найменшому, якого тримала біля себе: «Біжим, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці простять. Я не знала добра, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забира мені діти…» Саме у такому новаторському аспекті розвивається у новелі патріотична тема, яка пов’язана із зростанням національної свідомості селянки.

Спогади героїні новели зливаються зі сприйманням сучасності, а вона надто невесела: російська армія, вступивши в Галичину, нищила осередки українського національно-культурного життя. Марія вже зустрічалася з руїнниками, які називали себе «козаками». Але трапилися цього разу інші козаки — українці в царській солдатській уніформі. Вони чемно поводилися з жінкою, прикрасили вишиваними хустками портрет Шевченка, і мати зрозуміла, що це ті брати з Великої України, про яких з любов’ю говорили її сини. Коли козаки заспівали, рідна пісня, хвилюючи серце Марії, повернула її до щастя минулих років. Пісня гоїть серце жінки, вона відчуває, як сини єднаються з нею, вона ніби чує їхні патріотичні кличі «за Україну». Перед нею постають величезні обшири рідного краю, який повстав проти поневолювачів: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі». Тема національно-визвольних змагань знайшла своє яскраве відображення у новелі Стефаника «Марія».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Я свою душу пустив у душу народу,

і там я почорнів з розпуки».

Василь Стефаник писав коротко, влучно і страшно. Кожна його новела — це окрема картина трагедії селянського життя. Доля подарувала йому можливість жити серед прекрасної природи Карпат — він народився у селі Русові неподалік старовинного Снятина, що на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). А писав він не про ліси і полонини, а про трагедії людські. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її?

Мені здається, саме тому й писав він страшно, бо боліло йому дуже… Його Батьківщина — це просто рай. Тут би жити людині й радіти. Але люди тікають з його рідних Карпат, кидають рідну землю…

Новела «Камінний хрест» — це ще одна сторінка трагедії західноукраїнського селянства. Іван Дідух, головний герой твору, змушений покинути рідне село, своє господарство, яке наживав потом і кров’ю: «То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали». Він, як і тисячі селян Західної України, вирішив вибратися в далеку Америку, в прославлений «обітований край». Він їде туди заради своїх дітей — сини почули про Канаду, про райське життя в ній і не хочуть більше лишатися в Галичині, терпіти злидні. А Іван весь вік прожив тут, у цьому гуцульському краї. Тут би хотів і померти… Куди йому вириватись в таку далеку путь, за океан? Адже він вже старий, немічний.

Дістався Іванові у спадок піщаний горб — це і вся земля! На цьому горбі і підірвав Іван своє здоров’я: носив важкі мішки з гноєм, удобрював землю. Оберігав кого, як дитя. На ньому ж хотів і бути похованим. Перед від’їздом до Канади він затяг на горб камінний хрест, де викарбував своє і жінчине ім’я. Іван знав, що вже ніколи не повернеться на Батьківщину. А цей хрест — це його умовна могила, а для односельців — пам’ять про сусіда.

Особливо вражає в новелі сцена прощання з сусідами. Вона нагадує похорон. Але ж люди ще живі! Вони ніби ховають себе живцем.

Василь Стефаник передав почуття тих, хто їхав за океан ще в ті далекі роки (мається на увазі еміграція кінця XIX ст.).

А що діється на Україні зараз? Люди їдуть, шукаючи притулку десь у чужих світах. їдуть, шукаючи достатку, матеріальної рівноваги.

Чи всім їм там добре, на чужині? Хто знає. Може, комусь і краще. А хтось, можливо, тужить і в ситості. Бо не той там сніг. І солов’ї не ті. І матіолою не пахне вечорами.

Мені дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Україна стане багатою й економічно незалежною. Щоб не їхали наші люди світ за очі у пошуках кращого життя.

Коли це буде? Сподіваюсь — буде. Бо нам тут жити. І дітей ростити. І пісень співати.