Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.

1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

У 1890р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід’ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника (“Сини”, “Марія”). У листі до редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена.Це мені вдалося, а решта — це література”.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За “Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку — “Вона — земля”, видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Проблема сім’ї, батьків і дітей завжди була актуальною. Ще древній філософ Аристотель говорив про те, що між батьками й дітьми існує прірва, певні протиріччя, які іноді закінчуються трагічно. Спробую довести об’єктивність цієї тези на прикладі окремих художніх творів.

Згадую роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», у якому на тлі людського життя вимальовується образ Чіпки та його матері. Мотря не знала щастя ні до заміжжя, ні тоді, коли вийшла заміж і народила сина. У її житті — біда за бідою. Юридично вільна, у світі несправедливості вона втрачає свої права. У контексті нашої теми згадується останній рішучий крок матері: коли Чіпка вирізав ні в чому не винну сім’ю Хоменків, Мотря викриває його злочин. Як ставитися до вчинку матері? Вона не любила сина, не хотіла зберегти сім’ю, не бажала йому щасті?! Ні. Мотря хотіла рідну дитину бачити розсудливою і забезпеченою її серце переповнювалося радістю, коли Чіпка став господарем, одружився з Галею. Свекруха покохала свою невістку. Між ними була згода.

Доля. Здавалося, усміхнулася матері. Та це щастя було куцим: Чіпка знову почав заливати очі горілкою. Мати зробилася чорною, вона чекала смерті. А тут страшна звістка про злочин сина. Як діяти: замовчати чи, може, розповісти владі? Мотря обирає другий шлях: видає сина владі. її останній крок психологічно умотивований: совість жінки-матері не дозволила мовчати… і сумління покарало злочин. Причиною загибелі родини стає жорстока життєва несправедливість.

Дещо по-іншому проблему руйнації родини розробляє А. Тесленко в повісті «Страчене життя». У центрі уваги — звичайна селянська сім’я. Оленка — сором’язлива, розсудлива — старша донька в родині. Батьки не хочуть її долю пов’язувати з землею, а тому й віддають дівчинку спочатку на навчання до сільської школи, а далі до міської. Оленка — краща учениця. Багато читає, до всього виявляє допитливість. Вона прагне до знань, марить про роботу вчителя. Але мрії так і залишилися мріями. Трагедія головної героїні в тому, що «велике», про яке вона мріяла, про яке розповідала своїм друзям, було для неї абстрактним поривом, не підкріпленим конкретними діями. її протест проти релігії, лицемірних служителів церкви, земських діячів, дикості й патріархальності селянського побуту — це виклик чесної, непримиренної до зла, волелюбної людини з демократичного оточення. Однак, стикаючись з дійсністю, Оленка розчаровується не тільки в ідеалах, айв житті. Батьки докоряють доньку за нібито марно витрачені гроші на навчання; примушують писати наклеп на родичів… І дівчина, дійшовши висновку, що у світі зла, неправди та приниження немає місця світлій натурі, кінчає життя самогубством. «Тепер батько й мати, сестричка обсадили вічне місце її любисточком, барвінками, вишеньками, кленочками. На хресті берестовому, невеличкому, прибили іконочку матері божої. Батько світить увечері в хаті, читає Псалтир за упокій; мати голосить». Може б і, не трапилося трагедії, якби в сім’ї була гармонія, взаємопорозуміння?! Запитання риторичне!

Значні розбіжності між батьками й дітьми виявляються в час випробувань: соціальних, політичних.

У повісті Ю. Яновського «Вершники» — перлині творчості письменника — вісім новел, «Подвійне коло» — одна з них. В основі новели — шквал подій 1919 року: лютували шаблі, коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного. Андрій, білогвардійський офіцер; Оверко, солдат Петлюрівської армії; Панас, махновець; Іван людина комуністичної моралі; чотирнадцятилітній Сашко — всі вони сини Мусія Половця. Виховані на традиціях українського народу, юнаки стали виразниками різних класово непримиренних груп. Загострення класових суперечностей й забезпечує конденсацію новели, в основі якої страшна життєва правда: перед батьковою хатою брат убиває брата. Безумовно, тут є певна гіперболізація, однак ідейна спрямованість новели в словах старого Мусія: «Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду». Додамо від себе: у тій родині буде покій, повага, де батьки й діти розуміють одне одного, де батьки не нав’язують свою точку зору, а допомагають дітям формувати досвід.

У драмі О. Коломійця «Дикий Ангел» розповідається про робітника — пенсіонера, главу сім’ї, який ніколи не знав відпочинку. Своїх дітей Ангел виховує в суворому трудовому ритмі. Син Павлик, навчаючись, працює на заводі; середнього сина Федора батько злучає до надурочної роботи; Петру радить віддаватися улюбленій справі. Батько дбає про те, щоб діти більше заробляли, адже від цього залежить добробут їхньої сім’ї. Бувають у сім’ї й непорозуміння, однак батькових морально-етичних порад діти дотримуються у своєму житті. Найемоційнішою й найвиразнішою є п’ята картина драми. На подвір’ї в батька збирається вся родина повертаються додому діти, поєднуються закохані серця. Зустрічають всі рідні, але…їх покидає Платон, серце якого після скількох життєвих випробувань зупиняється. Батько йде з життя, пам’ять про нього залишається в серцях рідних йому людей.

На нашу думку, згадані творі несуть у собі потужний морально-виховний заряд. Вони допомагають молодому поколінню орієнтуватися в калейдоскопічному коловороті нашого життя, сприяють осмисленню й вибору людських цінностей.

Ірина Невицька – журналістка й агроном, піонерка жіночого руху, редакторка й видавець, авторка дитячих віршів, казок, п’єс, байок, оповідань, історичного роману та свого часу надзвичайно популярної повісті «Пригоди Матія Куколки», діячка, подібних якій «мало можна знайти в нашій історії… Вона – натхненний народолюбець, письменниця, відважна, самовіддана та чесна патріотка, багатостраждальна жінка-мати…»

На сьогодні в Україні її літературний спадок мало відомий читачеві. Ірина Невицька заявила про себе ще на початку XX століття й активно розгорнула мистецьку й громадську діяльність у 10-30-х роках, взявши до рук «покинуте предками заржавіле перо, впряглась у ярмо, щоб підняти нашу запустілу цілину серед дуже складних і несприятливих обставин, поклала на себе важкий тягар обов’язків культурно-освітнього діяча». Чеська критика її співставляла з Елішкою Красногорською; Михайлові Мольнару вона нагадувала Наталію Кобринську; Олена Рудловчак вбачала в її діяльності «будительський струмінь»; а за літературними стремліннями й пошуками власної тональності вона близька Олені Кисилівській, Христі Алчевській, Надії Кибальчич, Галині Журбі, Іванні Блажкевич, Уляні Кравченко, Ользі Кобилянській, Лесі Українці… Та попри всі ці порівняння Ірина Невицька торувала свій шлях в українське письменство, робила це свідомо й уперто, втявши глибоко і не один плужок у літературну борозну, виконуючи «надзвичайно приліжно каменярську працю… до кращого завтра нашого жіноцтва і взагалі нашого Народу».

Михайло Мольнар ще у 1963 році на сторінках «Дуклі» виступив на захист письменниці, відстоюючи думку, що ця проста дочка Лабірщини прокладала шлях українській літературі, твори якої друкувалися в шкільних читанках та дитячих журналах і були улюбленими серед карпатської дітвори. Спричинилися до популяризації її творчості в Словаччині й на Україні Л.Бабота, В.Зозуляк, Ф.Іванчо, О.Рудловчак, Ф.Ковач, Г.Чаварга. У 1996 році у селі Удоль на Старолюбовнянщині з нагоди 110-ї річниці від дня народження Ірини Невицької проводиться науковий семінар «Ірина Невицька – українська письменниця і громадська діячка», відкрито меморіальну дошку на будинку, де свого часу вона жила, і вже кілька років поспіль в Гуменному проводиться конкурс виразного читання її імені.

Ірина Невицька народилася 10 грудня 1886 року в селі Збудська Біла Гуменського округу в сім’ї українського інтелігента, гімназійного професора Павла Бурика. Батько був сином бідного священика, вчився в державній мадярській гімназії у Пряшеві, потім у Дебрецені, а згодом в університетах Будапешта та Відня. По закінченні студій навчав сина графа Шмідека і разом з ним багато подорожував: був в Італії, Франції, Югославії, Німеччині, Швейцарії. Тож, стався людиною широкого світогляду. Мати, Анна Ковалицька, донька сільського священика, жінка прогресивного духу. Молода енергійна пара жила щасливо на обійсті діда Андрія Ковалицького, виховуючи трьох дітей: Павла (1883 р. н.), Ірину (1886 р. н.) та Ольгу (1888 р. н.). Але сімейне щастя було недовгим. У 1889 році помирає мати, перехворівши на тиф. У домі настала безрадність і розпука… Через три роки батько оженився вдруге з Геленою Ханат, доброю русначкою-українкою. Павло Бурик намагався прищепити дітям українські переконання, зберегти в родині національні звичаї та обряди. У хаті говорили тільки українською мовою. Першою книжкою Ірини був «Буквар» Олександра Духновича, і перші вірші навчилася з азбуки: «Мамко, мамко, куп ми книжку…» та «Я русин був, єсьмі буду…». Щоб уберегти дочку від насильницького мадярського виховання, батько віддає її до німецької початкової школи в місто Сабинів, бо, як він каже, «на мадярщину ще є часу».

У 1895 році трагічно, у великодній понеділок, помирає батько, заразившись на полюванні «титанусом». Перед смертю взяв обіцянку з дружини пильнувати дітей, а останнім заповів: «Діточки, слухайте маму, будьте добрі, любте свою віру і мову».

Гелена Ханат, опинившись у скрутному матеріальному становищі, доклала всіх зусиль, щоб виховати дітей національно свідомими, зробити їх справжніми людьми. Після закінчення початкової німецької школи Гелена Ханат віддала вчитись дітей у державну мадярську школу, – іншої в містечку не було. Життя спонукало дівчину вивчити німецьку, угорську та словацьку мови і попри те – не забути свою рідну – українську, якою щоденно користувалась в побуті.

Дівчина тягнулася до знань, любила історію, географію, природознавство, літературу. Вона вступила до Пряшівської учительської семінарії, але не закінчила навчання, бо у 1903 році вийшла заміж за літератора й громадського діяча греко-католицького священика Омеляна Невицького (1878-1939). Молоде подружжя поселяється в селі Чичава, де проживе шість років. Саме тут починається літературна та громадська діяльність Ірини Невицької. Паніматка знайомиться з життям простолюддя, слідкує за працею свого чоловіка, допомагає йому проводити серед населення культурно-освітню роботу, вона пише статті і патріотичні вірші, які друкує в газетах «Наука» та «Неділя», що виходили в Ужгороді й Будапешті, підписуючись як А. Н., Анна Новак, Гірняк, А.Горняк, Н-ка, Н., Икс.

Знаменною стала стаття «До руських жін», в якій І.Невицька піднімає соціальні проблеми карпатського жіноцтва. У 1912 році побачила світ різдвяна п’єса «Боже провидіння», яка тоді ж побачила шкільну сцену, а у 1925 році була опублікована окремою книгою в Пряшеві. У доробку письменниці є також п’єси «Рожденственський дарунок», «Судьба» («Доля»), «Радості майстра Фулярдина», «Непорозуміння», «Все в порядку», «Князь Федір Корятович», «Безнадійні». Частина драматичних творів залишилась в рукописах, решта – загубилась.

Вже перші поезії І.Невицької, надруковані в «Місяцеслові» за 1913 рік, засвідчили, що в закарпатоукраїнську літературу прийшла жінка-патріотка, яка заявила про свою любов до рідного слова, краю, народу, про готовність стати на жертвенний вівтар заради вітчизни. Треба було мати неабияку сміливість, щоб так відверто заявити про свої національні переконання, коли урядом проводилась політика мадяризації, денаціоналізації, а жінки-інтелігентки з її оточення говорили по-руськи хіба з прислугою.

Ліричні герої її перших поетичних творів – народнопісенні, поезії цілком природно вплітаються в канву тогочасної закарпатської літератури.

Ірина Бурик-Невицька поступово стає натхненницею і помічницею в освітньо-патріотичній діяльності свого чоловіка. Кінцем 1919 року за сприяння о. О.Невицького розгорнула діяльність Ліга русинів, яка об’єднала найсвідоміших представників руської інтелігенції. На прохання губернатора Г.Жатковича священик їде в Америку для зібрання коштів серед земляків, а також послабити москвофільський вплив А.Бескида. Повернувшись додому, о. О.Невицький стає об’єктом переслідування з боку антиукраїнських сил. У 1921 році після обшуку у своєму помешканні він емігрує до Америки, де і проживе решту свого життя.

Наслідком від’їзду чоловіка й батька за океан було переселення сім’ї Невицьких з парафіяльного села Уяк до Пряшева. Тридцятип’ятирічна І.Невицька залишається з шістьома дітьми на руках. Не відомо, чи вони ще колись зустрічалися аж до його смерті (30.12.1939, м. Міннерсвіль, штат Пенсильванія, США), та серця їхні билися завжди в унісон, а душі через роки й океани ще міцніше єднались між собою.

Пряшів… Це місто стало середовищем розквіту таланту І.Невицької, тут вона сягла вершин громадської та творчої діяльності. Пряшів став для неї оберегом і фортецею, відрадою і останнім прихистком. Тут 22 березня 1922 року нею був заснований «Союз руських жін», який мав за мету активізацію освітнього та духовного життя українців Східної Словаччини. Союз організовував недільні школи, гуртки художньої самодіяльності, сприяв заснуванню дівочого монастиря сестер Василіянок. Видав, на жаль, єдиний жіночий календар, що містив 17 статей І. Невицької.

В аматорському драматичному театрі, керівником якого була ця невтомна діячка, ставилися п’єси української та зарубіжної класики, а також її власні. Так 14 грудня 1930 року відбулася в Ужгороді прем’єра її драми «Огонь». Постановку здійснив «Союз Підкарпатських студентів в Празі» з нагоди 10-річчя свого виникнення та 25-літнього ювілею творчості авторки. До пряшівського періоду творчості слід віднести й поезії на найболючіші теми. Поетична творчість І.Невицької хибує формою, проте є щирою й патріотичною.

І. Невицька – авторка першого на Закарпатті історичного роману «Правда побідила» (1923). Однак цей твір – переробка відомого роману Г.Сенкевича «Куди йдеш?». Публікувався роман в ужгородській газеті «Русин». Цю працю авторка здійснила на прохання Ф.Тіхого, чеського професора, який на той час працював у нашому краї. Як гонорар, отримала наклад твору у вигляді окремої книжки.

З дослідження Антоніна Гартла дізнаємось, що І.Невицька працювала ще над одним історичним полотном під назвою «Борис Коломанович» про сина угорського князя Коломана й доньки київського князя Святополка Предслави. Варті уваги оповідання письменниці, що увійшли до збірки «Дарунок» (1929). Ця цінна китиця рефлексій із нашого життя того ж року ввійде до чеськомовної «Антології підкарпаторуської літератури». За ідейно-тематичним звучанням мала проза І.Невицької стоїть поруч з творами О.Маркуша, Л.Дем’яна, Ю.Станинця, Ф.Потушняка, Ю.Федьковича, І.Франка, М.Коцюбинського. Оповідання І.Невицької – предтеча закарпатоукраїнської соціально-психологічної прози, вони свідчать про вміння будувати сюжет, відтворювати настрій, змальовувати сільський побут.

У 1930 році І.Невицька стала засновницею культурно-освітнього товариства «Просвіта» в Пряшеві і видає «Слово народа», першу газету, друковану українським фонетичним правописом. На її сторінках розгорнулися дискусії щодо утвердження української мови як народної, зрозумілої населенню. Газета виходила двічі на місяць і була як сіль в оці ворогів. Після того, як один із найвідданіших співробітників, зацькований мовною боротьбою та інтригами, покінчив з собою, не було коштів на подальші випуски, І.Невицька переїжджає в Ужгород. Августин Волошин бачить в тому переїзді й причину: «… щоб дітей своїх могла в народнім дусі вишколовати і щоби для себе знайшла ширше поле праці…» В Ужгороді І.Невицька створює жіночу секцію «Просвіти», стає заступницею голови «Жіночого Союзу» (опікується філіями від Перечина до Ясіня). Очолювала «Союз» дружина майбутнього Президента Карпатської України – Ірина Волошина, а членами були відомі жінки краю: пп. Климпушова, Тисовська, Горбачевська, Станкова, Бращайкова, Косникова і ін. Метою бачили згуртування всіх українок краю на боротьбу за національні й господарські права. І.Невицька пише. Перо її мужніє, форма удосконалюється, образність поглиблюється, очищується мова. Незмінною залишається ідейність творів. Її поезія цього періоду здебільшого громадянська, в ній мало лірики, не витримані віршові розміри, рими. Це швидше віршована публіцистика. Вірші друкують – «Пчілка», «Наш рідний край», «Русин». В них і прозові байки І.Невицької «Кінь та Осел», «Мухи», «Осел і Тиса», «Бджола і Мухи», «Віл і Жаба».

Лебединою піснею І.Невицької є повість «Пригоди Матія Куколки». Вона створила образ хлопчика-сироти, що став близьким і рідним не одному поколінню карпатських дітей. Невичерпна фантазія і уява, сердечна доброта, гострий розум, кмітливість, уміння головного героя вживатися з різними людьми, викликають співчуття та милосердя, прагнення розбити стіну відчуженості, як і бажання творити добрі справи. Матій Куколка схожий на Тома Сойєра, коли бешкетує, на Франкового Гриця, коли ходить до школи, на героїв Божени Нємцової, коли помагає старшим, він схожий на сучасних дітей. Повість прийшла до дітей зі сторінок журналу «Пчілка» у другій половині 20-х років. Твір складається з невеликих оповідань. Окремою книжкою повість мала вийти в 1939 році за редакцією М.Мухіна в Хусті. Та з відомих причин не вийшла. Книга побачила світ тільки у 1968 році в Пряшеві, вже після смерті письменниці, й то лише перша частина. Тільки у 1994 році Словацьке педагогічне видавництво видало «Пригоди Матія Куколки» в чотирьох частинах: «Матій Куколка на селі», «Матій Куколка на ярмарку», «Матій Куколка у майстра», «Матій Куколка в місті». Останній розділ «Матій Куколка – вояк» залишився незакінченим.

Після придушення Карпатської України Ірину Невицьку прихистив Пряшів. Останні роки, коли вона відійшла на заслужений відпочинок і могла очікувати від своїх земляків теплого ставлення й пошани, були втіленням байдужості і невдячності.

Забутою відійшла Ірина Невицька у вічність 21 листопада 1965 року. Похована у Пряшеві… Письменниця тільки повертається сьогодні до читача.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Творчі здобутки Валер’яна Поліщука не віддільні від епохи, на долю якої випало немало випробувань: Друга світова війна, революція 1917, громадянська війна…У 20-30-х роках двадцятого століття його ім’я було популярним, його часто можна було зустріти на сторінках газет та журналів.

Що надавало популярності В. Поліщуку? Перш за все він уславив себе людиною невгамовної вдачі, кипучих організаторських здібностей, людиною, повною сили та відваги, що було загалом типовим явищем в житті України 20-х років.

По-друге, тим, що Поліщук був надзвичайно продуктивним-письменником. За півтора десятиліття літературної праці він устиг зробити в літературі дуже багато: видав понад сорок книжок (вірші, поеми, проза, публіцистика), підготував до друку 13-томне видання своїх творів.

Цей стрімкий шлях, здавалося, ніщо не могло зупинити. Однак зупинив його арешт письменника трагічного для українського народу 1937 року, в який . В. Поліщука й було розстріляно.

Валер’ян Поліщук чимось нагадує мені Степана Радченка з роману В. Під-могильного «Місто». Він мав активну життєву позицію, своєрідний філософський вибір і життєве призначення. Працюючи в стилі авангардизму, письменник жадібно прагнув сіяти слово образ на повну силу і часто не відділяв «добірного зерна від полови». Інтенсивну роботу вважав за ознаку своєї письменницької роботи і гадав, що обов’язок кожного літератора — працювати не покладаючи сил. В. Поліщук схильний був до «кількісної» літератури, не розуміючись в тому, що кількість не завжди переходить в якість.

За коротке своє життя поет видав декілька збірок: «Соняшна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Книги повстань» (1922), «Громохкий слід» (1925), «Геніальні кристали» (1927), «Зеніт людини» (1930). Здається, за цими назвами збірок можна написати біографію письменника.

У чому ж особливості творчості письменника, яка ще й сьогодні не має об’єктивної оцінки. І хоч дехто схильний до повного заперечення доробку Поліщука, все ж залишається істиною те, що він був людиною свого часу. І як свідок буремних подій стверджував нове революційне мистецтво, особливістю якого була схильність, як уже говорилося вище, до авангардизму та його різновиду — конструктивного динамізму.

Новаторство літератури вбачав у нових темах — урбаністики, індустріалізації, наукових досягнень. Пише переважно верлібром (вільний вірш), часто вдається до словесних декларацій і гасел, крикливо-плакатних образів.

На першому плані в доробку Поліщука — міські мотиви, дух новацій і перетворень, пов’язаний з добою, коли, здавалося, нова культура укорінювалася на уламках дореволюційної історії та культури. Його настрої, як і настрої В. Чумака, В. Блакитного, П. Тичини, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильн о Д. Фальківського, оптимістичні, переповнені вірою в світле майбутнє:

Юнацька кров шумує в наших жилах.

Юнацька сила блискає в очах,—
Ми за народ, за працю підем сміло
І спокій принесем на гострених мечах.
Як і М. Хвильовий, П. Тичина, поет уявляв себе співцем революційної епохи, яка принесе звільнення людству, і на землі буде закладений фундамент нового, світлого, неповторного. У цьому поет вбачав своє безсмертя:

Розтворених в могутніх лавах,

Нехай хоч безіменний, вічно проживу.
До самих крайніх людських гранів.
Енергія творців не пропадає даром.
Поет увічнював себе своєю нестримною енергією, своїми модерністськими віршами. Він переповнений був вірою в майбутнє рідного народу. Це майбутнє вимальовував у поетичних творах. Будучи людиною-філософом, поет в майбутньому хотів бачити гармонію людини і природи, красивого і корисного.

Його творчість не досліджена. І, може, вона більше цікава для істориків, ніж літературознавців, однак не треба з терезів знімати того, що вершини його творчості— світлі і чисті, їх не затуманила завіса часу.

Отже, праця поета з покоління сіячів, яке ввійшло в історію як «розстріляне відродження», не була даремною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість Павла Тичини нерозривно пов’язана з історією українського народу. Велика любов до рідного краю та співвітчизників надихала митця на вражаючі силою таланту твори.

Однією з таких поезій є вірш «Я утверждаюсь», написаний у трагічні для України роки Великої Вітчизняної війни. Поет утверджує незламність, непереможність українського народу, який живе і буде жити, бо сила його—в Правді:

Я єсть народ, якого Правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — А сила знову розцвіла. У заклику поета знищувати ворогів звучать гнів і ненависть до них, а також грізний вирок загарбникам:

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь! Тобі ж кладу я дошку гробову. Я стверджуюсь, я утверждаюсь. Бо я живу. Поет малює картини щасливого майбутнього своєї Вітчизни, бо українці — мирні люди, які звикли працювати.

Устами народу П. Тичина висловив упевненість не тільки в перемозі над фашистами, а й у тому, що рідна Україна, здолавши всі негаразди, житиме щасливо та вільно. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Давним-давно зарубцювалися рани війни. Але не вщухає біль утрат у багатьох сім’ях. Вицвілі фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках і сімейних альбомах, пожовклі аркуші листів, надісланих із фронту, похоронки. Обеліски, пам’ятники, братські могили, вулиці й площі, названі на честь переможців, навічно зберігають у нашій пам’яті доблесних солдатів, що розгромили фашистську нечисть.

У страшну добу лихоліття творчість українських письменників і поетів звучала як величний реквієм тим, хто не жалів свого життя в ім’я перемоги. Як вірний син Батьківщини, П. Тичина не залишається осторонь і пише багато пристрасних, схвильованих творів, що наснажують воїнів на боротьбу за Батьківщину. Його збірка віршів «Перемагать і жить» об’єднана однією провідною ідеєю, одним бойовим закликом — «перемагать і жить». Цей бойовий заклик був виявом думок і почуттів українського народу.

Хвилюючі заклики до боротьби й перемоги звучать у віршах «Голос матері», «Весна». У них поет виступає «свідомим свого меча». Перед ним встають картини німецької окупації в Україні:

Німець стереже

повішеного на майдані,

Там сонце кров’ю запеклось!..

Там дитячі «ручки із-під землі ще видно». І в голосі поета звучить не плач Єремії, а «безпощадний гнів багатирів». Він втілює в одточені заклики свої думки й переживання:

Як солодко віддать життя

За свій народ, за щастя краю!

(«Голос матері»)

Весна, весна! Хоч вона й болюча —

Зате ж моя істота вся дзвенить…

То сонце вигляне, то знову туча.

Нехай!.. А нам перемагать і жить!

Зовсім по-іншому звучить вірш «Матері забуть не можу». Це дитинно-зворушливий реквієм про біль вимушеної розлуки з Україною, яку топче фашистський чобіт. Печаль, горе, страждання вчуваються в кожному слові поезії. Але все відступає на другий план, бо на першому — рідна земля, до якої не зів’яне любов. Тільки з любові до матері, до Батьківщини народжується почуття віри в перемогу, що звучить як гімн українському народові:

А я ж матір не забуду!

Україні, її люду

Хочу вірно я служити.

І з поняття «народ» виростає поняття глобальне — людство. Можливо, тому останні рядки поезії «А раз їй — то й людству буду» сприймаються як звернення не тільки до України-матері, а й до всіх людей Землі.

Найвизначнішим твором П. Тичини років війни є філософська поема «Похорон друга». У ній поет звертається до однієї з «вічних» тем поезії — теми життя і смерті. У «Похороні друга» П. Тичина оцінив життя і смерть воїнів-патріотів так: «Жить в віках той житиме, хто Батьківщину обороняв».

Це складне питання автор висвітлив на небагатьох сторінках поеми в формі живих образів, переживань та думок.

Розгортається вона у формі ліричної розповіді поета про похорон невідомого воїна, якого замучили фашистські варвари. Картина зимового вечора. Поет відкидає сніг од хати, аж до нього долетіли звуки реквієму. У них він чує думку про смерть як закономірність усього живого на світі:

Усе міняється, оновлюється, рветься…

………………………………………………….

Землі сирій всього себе передає…

Тут смерть людини розглядається лише як завершальний момент усіх тих змін, які відбуваються з людиною.

Далі йде розповідь про події. Доганяючи похоронну процесію, поет згадує свого друга Ярослава, про загибель якого він почув уранці по радіо. Йому спочатку здалося, що ховають Ярослава. Він не питає про те, хто це в труні, а думає про визвольне значення боротьби, яку вів той, кого ховають. Плач сурми видається йому плачем України.

Так окрема подія вплітається в хід історії. І не випадково автор тут дає картину плину життя:

… Рота Всеобуча

Назустріч нам пройшла. Повезли он

білизну в госпіталь на санях. Діти

з собакою пробігли. В хриплий тон

завод загув і стих. Разом із тим введення цієї картини і подібних їй говорить, що смерть окремої людини не спиняє ходу життя: «несли ми, а нас обганяли (бо життя спішило…)». Душа поета співає реквієм, а думка працює напружено, проникаючи в розуміння закономірностей життя та смерті. Люди живуть і вмирають, «землі сирій» себе передають. Здається, що земля «перемелює… в зубах людину, як випадковая із хаосу змія!» Але це не так: життя має «тонкий лад», «тримає строгу послідовність». Основний смисл життя людини — це готовність боротися за свободу й правду.

В історію поглянь: до боротьби готовність

одсвічує тобі од всіх її свічад.

Готовність стать на битву за свою свободу

народам гнобленим й безправному рабу.

В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,

щоб перебрести через правди боротьбу.

У боротьбі за правду людина завойовує собі безсмертя. Такий закон життя людини, який випливає із закону історії, із руху людства вперед до прогресу:

Усе міняється, оновлюється, рветься,

до світлої іде народолюбної доби…

І для поета ясно, що цей закон історії виявляється і в боротьбі з гітлерівською Німеччиною, що фашизм буде переможений: «…мертвому тобі — живих нас не убить». Та філософська формула, у якій поет говорить про смерть, набуває нового змісту; нові думки чує поет у звуках реквієму:

Усе міняється, оновлюється, рветься.

…………………………………………………

порохом береться,

а потім знов зеленим з-під землі встає.

Людина живе і вмирає, але від неї та її діяльності народжується життя в нових формах. Такий закон життя.

Процесія дійшла до кладовища. Славного оборонця Батьківщини «ковтнула могила». Для поета це тяжка втрата. Думки не покидають поета, в уяві звуки реквієму. Сон — картина виступу на бій нових, молодих сил:

…І молоде

із-за гори на конях покоління

летить сюди.

Ця картина показує моральні й людські сили українського народу в боротьбі проти фашистської Німеччини й допомагає розкрити перспективи війни: «Ще будем жити ми — і ти, і я!»

Народ України, який бореться за правду, за прогрес, має досить сили, щоб перемогти гітлерівську Німеччину.

Як гімн перемоги звучить уже вірш «Я утверждаюсь». Поет виступає від імені народу, бо він є часткою цього народу:

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була.

Тичина змальовує боротьбу з фашистською Німеччиною, яка намагалася пожерти наш народ, «вішала… дочок, синів», «залізо, хліб та вугіль крала», але подавилась. Наш же народ піднімається, набирається нової сили, і розгортання наших сил несе загибель фашизмові:

Німеччино, тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Автор впевнено заявляє, що наш народ знайде в собі сили, щоб знищити ворога й захистити себе. Використання в поезії відточених афоризмів надає їй глибшого змісту. Спочатку це — горде усвідомлення своєї незалежності: «Щоб жить — ні в кого права не питаюсь», незламаної волелюбності: «Щоб жить — я всі кайдани розірву». Це факти перемог над осатанілою фашистською Німеччиною.

У простих народних образах поезій поет втілив думки українського народу, передав усю глибину життєвої правди. Для нас вони звучать як реквієм про тих, хто ніколи не встане, але хто сміливо йшов у бій, високо несучи прапор справедливості й боротьби, правди й волі, мужності й перемоги.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела «Лист у вічність» – одна з восьми новел новелістичного роману «Вершники» відомого діяча української літератури Юрія Яновського.
Роман складається з восьми новел, які пов’язані між собою спільним сюжетом – громадянської війни. Головними героями яких, є різні люди.

Новела «Лист у вічність» займає не останнє місце в композиції роману. В її основі лежить героїзм безіменного листоноші, на прикладі якого автор змальовує вірність ідеалам, справі, присязі. Безіменного листоношу поєднують з образом прометеївської сили. Бо листоноша нехтуючи своїм життям, заради спільної ідеї, йде на вірну загибель, терплячі жорстокі катування з боку німців, але не видає військової таємниці.
Не останню роль відіграє відсутність портрета листоноші. Автор приділяє більшу увагу його внутрішньому світу та стану героя. Автор показує велику силу волі до боротьби. Листоноша настільки впевнений у своїх ідеалах, що не на мить не зрікається їх, і що хвилини ладен віддати своє життя заради перемоги народу. Автор порівнює листоношу із смолоскипом, як символ нечуваних страждань і мук героя.

Ці страждання не були марними. Селяни підняли повстання, і листоноша промовив: «тепер стріляйте мене, щоб я не мучився, устануть села й вийдуть комнезами, прощай, світе, в цю темну ніч». І листоноша загинув від ворожої кулі. Але він виконав свій обов’язок до кінця, не зрадив людям, які покладали на нього великі надії. В цьому і полягає прометеїзм безіменного листоноші.

У кінці новели Яновський робить відступ і додає одне речення: «Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі». В цьому полягає суть подвигу листоноші, і ми повинні шанувати такі подвиги, бо саме завдяки таким людям українці перемогли у Громадянській війні, яку з жахливою буденщиною змалював Яновський у своєму романі «Вершники».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми є! Були! І будем ми.

Й Вітчизна наша з нами.

І. Багряний

Моя Україна.. Мій рідний край, великий-превеликий, неповторний у своїй красі! Його поля, луки й ріки хвилюють, бентежать душу, викликають такі емоції, що пісня ллється з уст.

Україна — це сліпуча синь неба, легкокрилі тополі та червона калина, хрещатий барвінок і огнисті мальви. Україна — це стрімкий потік Дніпра, гіркий полин на козацьких могилах, розкішний вінок з білої ніжної ромашки. Україна — це. земля краси і величі…

Хто ми без Батьківщини? Ніхто і ніщо. Велич Батьківщини — наше щасливе життя. Людина, яка зраджує Батьківщину, не має права на життя. Мені здається, що з покоління в покоління треба передавати істину: Батьківщина — держава, в якій живеш. Держава є — є народність; є народність — є нація; є нація— є народ, є «я» — дитя народу, дитя землі, яка виплекала мене.

В. Підпалий у своїх елегіях створює образ Батьківщини через сприйняття ліричних героїв. Одним із кращих зразків патріотичної лірики є вірш «Тиха елегія».

Елегія має своєрідну побудову. Кожна з п’яти строф містить запитання й відповідь:

Коли мене питають? «Любиш ріки,

річки і річечки й потічки?» ­-

відмовчуюсь: вони в мені навіки,

а для мого народу на віки!

У вірші багато символів: ріки, річки, ясні зорі, тихі води, степи, озера, яблуні і саду… Усе це Батьківщина, без якої автор не мислить себе, від них не відокремиться навіть тоді, як в землю перейде. Найвеличніший символ — рідна мова. Нею має володіти людина вже з дитинства. Вона вливається в дитячу душу з молоком матері, колисковими піснями неньки. Рідна мова — основа сім’ї:

Коли мене питають:«Рідну мову

чи зміг би поміняти на чужу?» —

моя дружина сину колискову

співає тихо… Краще не скажу.

У вірші «Тиха елегія» В. Підпалий виступає як патріот, в авторське «я» зливаються громадянська позиція й інтимні почуття. Письменник стверджує думку про роль Батьківщини в житті людини, доходить думки про необхідність єднання людини й рідного краю. Це і є ідея поезії.

Кульмінація елегії — п’ята строфа. Якщо в перших чотирьох строфах тон принижений, дещо висхідна інтонація, відтворена словами «відмовчуюсь», «мовчу», «я знов мовчу», то в п’ятій строфі вибухає крик:

Коли мене питають: «Україну

чи зможеш ти забудь на чужині?» —

Кричу: «Кладіть отут у домовину

живим» Однаковісінько мені…»

Для автора, ліричного героя, поміняти рідну землю на чужу — рівноцінно смерті. Як і у вірші «Запросини», у поезії «Тиха елегія» В. Підпалий використовує единопочаток, що звучить рефреном.

Тема поезії — монологічна сповідь автора перед собою, своїм народом, своєю родиною. Вірю, що світле майбутнє чекає мою Батьківщину, якщо на її землі будуть жити справжні патріоти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Демократичний рух на західноукраїнських землях у 60-х роках XIX століття був передусім пов’язаний із діяльністю Юрія Федьковича. Письменник утверджував волелюбні ідеї, захищав соціальні й національні інтереси свого народу.

Ю. Федькович народився у 1834 р. у мальовничому селі на Буковині. Краса рідної землі назавжди увійшла в мистецький світ письменника. Від простих, але душевно багатих людей перейняв розуміння правди і кривди, добра і зла. Мати передала йому любов до української мови, а сестра Марія — до казок, пісень, історичних переказів. Антифеодальні виступи селян, сваволя цісарських властей породили ненависть до насильства, експлуатації. Федькович намагався захищати простих людей від панської сваволі, обороняв їхні права на судових процесах. Багато зусиль доклав він, щоб поширити освіту серед трудящих, виступав за навчання рідною мовою, написав «Буквар для господарських діток на Буковині». Селяни за це його дуже поважали, обирали війтом, висували на посла до крайового сейму. Осип Маковей, дослідник творчості Юрія Федьковича, писав: «Люди ходили до нього, як бджоли…»

Митець хотів усім допомогти, заспокоїти, розрадити добрим словом, а самому жилося дуже важко. Гіркота і біль чуються в його словах: «Мені не до співання, коли треба самому і зготовити собі, і випрати, і ще від ворогів огризаться». Та не співати він не міг. Переборюючи неймовірні труднощі, долаючи перепони, письменник розповідав про мужність і відвагу народних месників, про тяжку долю гуцульських трударів. Федькович написав велику поему «Дезертир», декілька повістей і оповідань, підготував поетичну збірку, переклав «Слово о полку Ігоревім».

Та підточувалися творчі сили Федьковича. Переслідування, цькування, напади реакційної преси розхитували нервову систему, заважали працювати. Письменник, не маючи підтримки, впадає у відчай і вирішує відійти від літературної діяльності. Федькович переїжджає до Чернівців і на багато років замовкає, відійшовши від громадсько-культурного життя. Тільки через дев’ять років приходить він на роботу редактором газети «Буковина».

Незадовго до смерті Федькович писав:

Я люблю мою Русь-Україну;

В тій-то надії я живу й умру.

У цих словах увесь зміст життя письменника-патріота, який ставив у своїх творах важливі громадські проблеми, намагався робити на Буковині те, що зробив Шевченко на Наддніпрянщині. За це й назвали Федьковича буковинським Кобзарем. Визначаючи місце митця в розвитку української літератури, Максим Рильський писав, що Федькович, звичайно, не досяг такої гостроти політичного й соціального світогляду, як Тарас Шевченко, «але треба визначити, що до появи Івана Франка не знали західноукраїнські землі такого сильного поета, як Юрій Федькович». Справді, творчість буковинського Кобзаря стала всенародним надбанням, увійшовши до духовної скарбниці українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : П. Тичина — відомий український пост — дуже любив природу рідного краю й намагався передати свої почуття в рядках прекрасних поезій. Одним із наймилозвучніших віршів творчого доробку письменника є вірш «Хор лісових дзвіночків».

Сонце, вітер, дерева, житні колосочки ніби грають й співають у природі, зливаючись в одну прекрасну мелодію лісів і полів — музику рідної землі. Люблять квіти сонце, славлять днину, що панує над усім живим, і тінь, і прохолоду. Коли над землею панує спека, вони запрошують хмари окропити землю живлющою вологою. Бо бажають, щоб новий день починався з повної гармонії в природі.

Співають дзвіночки про ніжність і любов, що повинні огортати людське серце при замилуванні красою рідної землі.