Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Портрет Доріана Грея» — єдиний роман Уайльда,що є взірцем інтелектуального роману. Головним героєм цього твору є молодий Доріан Грей. Він висловлює бажання назавжди залишитися зовні таким,як у момент завершення портрета.

У цьому романі краса показана з двох сторін: природна,коли в творі описується англійський парк,сад, при студії Безіла. З іншої сторони красою є портрети художника. Найбільше,що мені сподобалося в цьому романі,що Доріана і його зображення на портреті міняються місцями. Схожого розвитку подій я ще не помічав . Життя Грея повинне бути щасливим,але впливовий лорд Генрі Воттон зробив все для того,щоб «опікуватися» хлопцем. Він вчить слабодухого Доріана всього , що проти людської моралі: «Розбещеність – це  єдиний кольоровий елемент,який зберігся в сучасному існуванні». Після усіх промов лорда,хлопець починає вважати себе красивим, а той хто замахується на красу, стає її жертвою,як приклад, Джеймс Вейн – брат Сібіли. Важливою складовою всього роману, крім краси є тема злочину і кари. Хоча злочин не є тут головним об’єктом розслідування. За тим,що я написав вище ,цей роман мені схожий на твір Достоєвського «Злочин і кара».

На мою думку, роман «Портрет Доріана Грея» є втіленням краси у всіх його проява,а Уайльд,його іронія,гумор,легкість стилю спонукають до читання творів цього митця. Змушують нас ще раз задуматися, чи дійсно потрібно йти заради краси на жертви.Тому,будьмо самі собою,стараймося притримуватися власної думки і не повторюймо помилок Доріана Грея.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Володимир Сосюра віддано любить Україну, народ свій, якому впродовж його тернистого шляху випало зазнати стільки кривд і поневірянь.Згадаймо Тараса Григоровича, який усе своє полум’яне життя поклав на олтар Вітчизни України, матері, неньки єдиної, найдорожчої. Про палку любов до неї він з далекої Орської фортеці посилав свій голос:

Я так її, я так люблю

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

Крізь віки з глухого царського каземату чуємо його напуття:

Свою Україну любіть,

Любіть її…

За неї Кобзар наш карався, мучився, страждав, але не каявся. Майже така сама доля спіткала вже в радянський час і Володимира Сосюру — автора чудової поезії «Любіть Україну».Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і В. Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, школах і вузах… І всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш «Любіть Україну».І раптом — наче виляск нагая — стаття у «Правді» «Проти ідеологічних перекручень у літературі». Нею наче ножа загородили поетові у спину. У статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — «Любіть Україну».Що ж було головною причиною тяжких звинувачень поетові? Письменник Віталій Коваль розмірковував: «Командній лізі Сталіна потрібно було вбити в людях… дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю».Послухаймо, як сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і радості мить,

любіть у годину негоди!..

Ми бачимо її «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці під мирними блакитними небесами.

Палким закликом завершується високопатріотична поезія Володимира Сосюри:

Всім серцем любіть Україну свою, —

і вічні ми будемо з нею.

Пощезли хулителі і брехуни, наклепники і кон’юнктурники, а чиста і ясна, мов сонце, Сосюрина поезія живе і проймає наші серця закликом: «Любіть Україну!».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Петрович Котляревський належить до тих дов-, гожителів планети, які разом із витворами свого духу впевнено переступають грані століть, далеко ідуть за межі їм відміряного часу. А його славетний твір «Енеїда» — це голос особистості письменника.Дослідники «Енеїди» звернули увагу на широке відтворення в поемі побуту, звичаїв, свят, ігор, танців, костюмів, страв українців. Цей твір — своєрідна енцик­лопедія української етнографії.

Герої Котляревського показані в типових умовах української дійсності XVIII сторіччя. Перед нами про­ходять соковиті картини з життя козаків, селян, по­міщиків, чиновників, що в своїй сукупності знайом­лять нас із побутом і звичаями українського народу.
Його герої — українці, і тому не дивно, що в поемі ми постійно зустрічаємо українські імена, назви різних міст і сіл України, зокрема Полтавщини. Також україн­ський колорит досягається навіть простим переліком імен троянців.
Так, Еней у пеклі побачив: Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма й Харка. Леська, Олешка і Сізона, Отецька, Ониська, Опанаса.
Українські імена виразно вказують на троянців як на рядових козаків — вихідців із селянської маси. Гіобу тові традиції та звички, весела безжурність та колюча дотепність, військова доблесть — все це риси україн­ського козацтва.
Ось троянці пливуть на своїх човнах, яких тільки пісень вони співають!
Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ, Як в пекінери набирали, Як мандрував козак всю ніч…Змальовуючи троянців, показуючи їх під час відпо­чинку у різних місцях, Котляревський мав можливість докладно відтворити саме етнографічні прояви сільського життя. Наприклад, епізоди гостювання троянців у Дідо- ни дозволили йому перерахувати ті страви і напої, які подавалися у поміщицьких домах:
…Свинячу голову до хріну І покишку на переміну…
Тут, як і в інших місцях твору, знаходимо згадки про тодішню музику («Бандура горлиці бринчала, со­пілка зуба затинала, а дудка грала по бояках») та на­родні ігри. Котляревський не тільки перераховує ті чи інші народні забави, але в окремих випадках навіть подає їх деталізований опис.

Глибоке знання народного побуту й широка обіз­наність поета з українським фольклором виявились і в правдивому описі народних звичаїв та повір’їв. Також Котляревський докладно описує процес ворожіння, широко розповсюджений на селі. Характерно, що при цьому він не випускає жодної деталі.

В поемі знаходимо описи похоронного обряду з народ­ними голосіннями та надгробним словом якогось «філозо- па» і яскраві картини народних поминок по вмерлому.
Переселені в умови української дійсності XVIII сто­ліття, олімпійські боги та герої теж зазнали докорінних змін. Вони не тільки носять українське вбрання, їдять українські страви, перейняли українські звичаї і обря­ди, але навіть наділені національними рисами характе­ру, способом висловлювати свої думки і почуття.
Етнографічно-побутові картини в багатьох випадках переросли в жанрові сцени з життя українського наро­ду. В цьому полягає новаторство українського поета, нев’януча свіжість його «Енеїди».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про нього казали: хвилюється і хвилює. Справедлива й доречна етимологічна асоціація. Літературний псевдонім — Хвильовий. Відповідне й прізвище — Фітільов (від рос. «фитиль» (ґніт) — піднеси вогонь — спалахне). Вогонь спалахне і вихопить із тьми бурхливі хвилі. Промовистий асоціативний ряд. Його художня творчість була і лишається для читача буйною стихією. Такою ж є і публіцистика, життєвий шлях, пройдений сміливо, неспокійно. І обірваний —ніби з розгону — падінням у прірву.

Кому, як не Хвильовому, було пізнавати шквал «революційної боротьби»? Він пройшов її, брав участь у антигетьманському повстанні, в боях із денікінцями. Був переконаним комуністом (з квітня 1919 року— членом КП(б)У), щирим поборником пролетарської літератури. Взагалі, його молодість була порою масового завзяття і таких же великих надій. 

Пісенне «до основанья— а затем!» живило якийсь захоплюючий дух руйнації. Старе, прогниле, «буржуазне» конче мало бути зметене, знищене дочиста, щоб вже ніщо не могло засмічувати будівлю нового, свіжого, гармонійного, справедливого, повного радості життя. Так само уявляв поступ до майбутнього і Микола Хвильовий. Його світогляд не був догматичним і обмеженим. Навпаки, це була доволі складна, багатогранна і суперечлива людина. «Думки проти течії» — не просто назва твору, а значно більше — життєве і творче кредо письменника. Тож різноспрямованих думок могло бути багато, але під загальною творчо-стильовою настановою: за «активний» романтизм, щоб мистецтво не «втратило романтичність, захлинувшись у натуралізмі». І тому у його творах так яскраво «спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори». І тому якщо тиша— то «передгрозова». Якщо герої— то тільки такі, що подужають стихію, навіть коли були б такими собі Жучками. Бо вже незабаром. Бо їм до снаги. Бо жити задля прийдешнього треба саме так: через вогонь, через біль, через втому. Бо вже на видноколі — «голубі озера загірної комуни»!.. Але…

Але часи змінювалися, і священний екстаз не міг тривати вічно. Що далі? Далі загірна комуна перетворюється на примару, а на руках романтичних звитяжців залишається занадто багато крові…

Читаю новелу «Я (Романтика)» — і переживаю цілу гаму суперечливих почуттів і відчуттів. Тонкі імпресіоністичні образи межують із гротесковими. Герой то молитовно схиляється перед «печальним образом матері», то з байдужістю патологоанатома досліджує череп «вартового-дегенерата». Пишнота графського маєтку суперечить кошлатому варварству «чорного трибуналу комуни», що в особі своїх найвидатніших дудлить старе вино з темних пляшок і шпурляє їх на дорогоцінйі килими. А понад усім — Революція і буйна молодість, і болісні саморефлексії героя на теми передгрозового шалу. Усе нагадує містифікацію. Шал переходить у хворобливу гарячку, революційний фанатизм — у маніакальну шизофренію. І чомусь конче необхідним виявляється розстріляти рідну матір. І героєві не дозволено вагатися, бо над ним чатують «охоронці душі — лікар і дегенерат».

Мимоволі здається, що тільки душевнохворому може бути під силу у «пожарі якоїсь неможливої радості» пригорнути до грудей мамину сиву голову і вистрелити їй у скроню. А тоді вдивлятися у далеку безвість, де горять «тихі озера загірної комуни». Романтика? Коли «тихі озера» загачувати материнськими трупами, то гріхи вихлюпують душу з берегів. Чи божевілля звільняє від покути?

Дещо інше враження справляє новела «Кіт у чоботях». Там — своя романтика. Фронтові дороги з їх пилом чи грязюкою, засніжені станції, на яких частіше, ніж того хочеться, застрягає потяг. І — товариш Жучок, «кіт у чоботях», терпляча маленька жіночка без віку, без визначеної «масті» (бо ж голена по-похідному голова під шапочкою). Кухарка в минулому — «муравель революції» в теперішньому— секретар ком’ячейки в майбутньому. Звідки взялась у цьому вирі — хтозна. Завжди тут була. І раптом — єдина фраза, задля якої, здається, написано твір і яка поза плином твору не прозвучала би так моторошно: «Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря — повісив на   ліхтарі козак».

…Нежіноча це, як на мене, романтика — романтика революції, але вже краще — до загірної комуни і з боєм, ніж назад. До того ліхтаря…

Хвильовий також завжди ішов уперед. Коли втратив мету і все важче стало думати про минуле — сам зупинив себе кулею у скроню.

Романтики — вони шляхетні…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

П’єса видатного українського поета, письменника і драматурга Івана Котляревського «Наталка Полтавка» стала безцінним надбанням нашої національної культури. Вона досі залишається актуальною і з успіхом ставиться на сценах українських театрів, а ім’я Наталки Полтавки давно стало прозивним у нашого народу, бо так і зараз називають хороших дівчат.

Той, хто пізнав життєві мудрощі, добре розуміє, як мало на землі щасливих людей зараз і як мало їх було в усі часи. А ось Наталка все ж таки знайшла душевні сили, щоб завоювати своє щастя, хоча їй довелося боротися за нього, долаючи усілякі перешкоди.
Слід сказати, що І. П. Котляревський вперше в історії української літератури і драматургії вивів на сцену нову героїню, яка завдяки душевній силі та стійкості свого характеру здатна дати опор «нелюдським обставинам», які були перепоною на шляху до її щастя.

У самих скрутних ситуаціях Наталка Полтавка виявляє розум і винахідливість та, прагнучи зберегти людську гідність і особисту незалежність, без страху веде боротьбу за свого коханого Петра. Глибоке почуття до свого коханого Наталка вважає найбільшою морально-етичною цінністю. Вона добре розуміє, що матеріально вигідний шлюб з чоловіком, якого не кохаєш, ніяк не може бути щасливим, бо між жінкою та чоловіком буде завжди залишатися соціальна нерівність. Саме ці думки вона висловлює, кажучи: “У пана така жінка буде гірше наймички… Буде кріпачкою”. Усвідомлюючи це, Наталка використовує будь-яку можливість для збереження своєї незалежності та свободи, а також для повного утвердження свого права на особисте щасливе життя.

У своїй п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревський стверджує, що щастя для кожної людини є та й повинне бути різним, в залежності від власних поглядів на життя. Тому скільки на землі людей, скільки і розумінь щастя. Але з’єднує всіх одно – щастя швидкоплинне и не приходить само по собі, найчастіше за нього треба боротися.
Товариш коханого Наталки Полтавки Микола, який дуже допомагає їм у прагненні з’єднати свої життя, вважає, що щастя полягає в допомозі другим людям, у прагненні до незалежності особистості, у почутті гідності людини, у сміливості, розумі і почутті солідарності із бідними та знедоленими. К слову сказати, Микола у багатьох визиває більш симпатій, ніж ідеальний, але слабий духом наречений Наталки Петро, який згоден змиритися з обставинами і відмовитись від свого щастя лише заради спокою матері коханої.

Мати Наталки Терпелиха бачить відраду вже не в особистому щасті, а в щасливому і безтурботному житті своєї дочки, бо вона із власного досвіду добре знає, що таке нестатки і злидні. Саме з цієї причини щастя своєї дочки вона асоціює лише з вигідним її браком з багатим чоловіком.

А ось достатньо негативні персонажі п’єси возний та вибірний бачать своє щастя у накопиченні багатства і будують його на підкупах, хабарництві, використанні своєї влади у власних інтересах і брехні. Але добрим знаком є те, що у фіналі п’єси возний перероджується, бо зламавши традиції і відмовляється від нареченої заради щастя закоханих, навіть не дивлячись на те, що Наталка вже подала рушники.
Висвітлюючи у своїй п’єсі особисте уявлення про природну доброту людини і зображуючи боротьбу її головної героїні за своє щастя, яка закінчується щасливо, І. П. Котляревський робить великий крок уперед, доводячи у цьому творі, що реальна поведінка і уявлення про щастя людини а також риси її особистості в певній мірі залежать від соціального середовища, ролі в суспільстві та виховання. Але не зважаючи на усі ці фактори досить зрозуміло, що щасливими не народжуються, ними стають. За своє щастя треба боротися, причому актуальним це ствердження було сто років тому назад, актуальним залишається воно і понині.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У новелі «Я (Романтика)» М. Хвильовий створює картину життя людей у революційні часи, змальовує викривлення їхніх душ та ідеалів. У центрі новели людина, чия душа трагічно розколюється навпіл: людське (любов до матері, людяність, співчуття) гинуть під впливом жорстокості, під впливом «ідеї», яка стає важливішою за все.

Важливо, що героя оточують другорядні персонажі, які лише поглиблюють та погіршують його стан, його внутрішній конфлікт із самим собою. Сам головний герой називає їх «сторожами його душі». Проте вони не сторожі душі, а навпаки — сторожі темної сторони душі, які не дають персонажеві пристати на інший бік, повернутися до нормального життя, відчути очищення через любов та переживання. Другорядні образи — доктор Тагабат, Дегенерат та Андрюша — є різними, проте вони є майже механізмами, їх поглинула утопічна ідеологія і абсурдне бажання втілити її через кров та муки інших, невинних людей.

Дегенерат, за твердженням самого героя, є «справжнім солдатом революції». Отож-бо, людське єство поступилося в ньому «солдатові», тобто виконавцю наказів, засліпленому та не здатному до аналізу своїх дій. Він вартує невинних, засуджених до розстрілу людей навіть під вогнем — ця людина втратила майже всі людські риси, включаючи навіть інстинкт самозбереження. Поруч із головним героєм знаходиться також доктор Тагабат — людина зла і безсоромна. Коли до «чорного трибуналу» приводять чорниць, серед яких мати Марія, в героєві прокидається щось людське — спогади з дитинства, перед його очима постає ніжний та тужливий образ матері. Проте доктор Тагабат цинічно насміхається з поруху душі персонажа. Андрюша — чи не єдиний образ чекіста, який здатен викликати певне співчуття у читачів — це людина безвольна, яка проти власної волі потрапила до «чорного трибуналу» ЧК. Але він кориться, мнеться, підписуючи накази про розстріли, не знаходить у собі сили протистояти злу, знущанню зі звичайних людей, які не вчинили жодного злочину. Саме Андрюша пропонує відпустити матір, але вже надто сильно вкоренився у душі головного персонажа новели «солдат революції», та й сам Андрюша не знаходить потрібних сил та необхідної впевненості, щоб збудити у чиїйсь душі людяність, щоб перемогти «солдата революції».

Доктор Тагабат, Дегенерат, Андрюша — люди, у душі яких вірність революції перемогла всі інші вічні цінності. Вбиваючи матір, герой не одразу усвідомлює, реальність це чи мара, галюцинація. Але розуміє, що це дійсність, «хижа і жорстока, як зграя голодних вовків». Але хто ж робить її такою? Її створюють саме люди, такі ж самі хижі і жорстокі, як зграя голодних вовків. Вони полюють на душі людей, вбиваючи або у буквальному сенсі, або вбиваючи душевно. Вони чатують на розкол психології людини, на найменше зло у душі, вони «сторожі» душі, вони стоять на сторожі всього звірячого й злого в людях.

Мати головного героя також є сторожем душі, проте у протилежному сенсі — вона стоїть на сторожі доброго і чистого у її «м’ятежному сині, який зовсім замучив себе». її сина насправді замучив його власний конфлікт із самим собою, боротьба добра і зла у його душі. І матір із очима Марії, «наївність і добрість безмежна», на жаль, не змогла вберегти сина від зла, бо сам він не хотів пристати на бік справжнього, вічного у собі. Слід пам’ятати, що на наші душі невпинно чатує зло, бо добро і зло співіснують у людині, постійно ведуть боротьбу. І якщо хоч на хвилину у цій боротьбі дозволити собі стати «солдатом» певної теорії — а всі вони минущі — зло переможе. А йому сприятимуть такі «сторожі», як Тагабат та Дегенерат із новели М. Хвильового «Я (Романтика)». Тож слід поставити на сторожі своєї душі когось надійнішого: добро, вічні загальнолюдські цінності, усвідомлення своїх цілей, причин та наслідків своїх дій і, безумовно, любов до себе і до людей, чуйність і людяність.

Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.

Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.

Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі.

Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р. з’явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.

1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об’ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:

1957р. — роман «Кров людська — не водиця», написаний до 40-річчя Великого Жовтня;

1959р. — роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами письменника був удостоєний Ленінської премії 1961р.;

1961р. — роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю»;

1969р. — роман «Дума про тебе».

Останній роман — «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1980р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об’єктом зображення має українське село 30-х років і часів Великої Вітчизняної війни. Цей роман, який справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді теми — голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва, що панували в ті роки, свавілля партійних керівників.

Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується упорядкуванням двох книг вибраного — «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) — та виданням кількох книжечок для дітей.

У 1957р. вийшла друком п’єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965; «Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум королю», 1967; «Дума про любов», 1971.

М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист.

Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.

Помер письменник 27 вересня 1983p.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У 1925-1928 роках головною подією української культури була літературна дискусія, де відбувалося зіткнення просвітянської моделі літератури й європейської (модерністської). Найавторитетнішим прихильником другої позиції був Микола Хвильовий.

Назва започаткованої ним ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) — була алюзією на Академію Платона. Головне правило засідань цієї літорганізації — абсолютна свобода суджень.Хвильовий обстоював естетську літературу, потребу засвоїти знання Європи й її психологію, стати психологічним європейцем. Емблема європейської психології — Фауст, для якого характерна мужня цілісність, високий ідеалізм, абсолютний інтелектуалізм. Фауст мислить у ситуаціях, де не здатен мислити ніхто. Однак інтуїція Фауста вивищує його понад розум.

Пропагований письменником вітаїзм — це вічний бунт, себенаповнення до краю, життєствердження, «прагнення жити подесятереним життям» (О. Блок). Це приреченість на безсмертя, сп’яніння від справжньості життя, романтика прориву в безсмертя. Митець стверджував необхідність азарту, як шлях безсмертя. Для нього нема «золотої середини» — треба йти тільки по краю. Ризик і екстрим — емблема цього стилю.Хвильовий обстоював необхідність політичного суверенітету України, критикував ідею «старшого брата», наслідування російської літератури. На доведення цього він указував на специфіку української й російської душі. Письменник виступав проти надмірної сентиментальності українця, невміння дивитися правді в очі.

Революціонер-ідеаліст, Хвильовий довіряє революції, вірить, що вона приведе до гармонії. Проблема революціонерів Хвильового-у спробі роздвоєну душу відтворити як цілість. Сам Хвильовий страждав на неврастенію, його мучили жахливі галюцинації. Виключно самотній, він будував життя на основі життя своїх персонажів і рівнявся на лозунг Фрідріха Ніцше: «Якщо не можна гордо жити, то треба гордо померти».

Втручання політиків поклало кінець літературній дискусії, а постріл у скроню — кінець творчому шляху українського європейця Миколи Хвильового.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Є давнє і мудре висловлення: «У людині все має бути прекрасним — і душа, і тіло». Але можна з ним не погодитися. Адже в суспільстві є багато людей з фізичними вадами, які не винні у своїй слабкості. У душі вони можуть бути прекрасними людьми, добрими, щирими, вірними товаришами і порадниками. Отже, я вважаю, що краса тіла чи обличчя не є головним критерієм оцінки людини. Є багато іншого, що дає можливість оцінити і зрозуміти людину.

Існує давня народна мудрість: «Не суди по одежі — суди по розуму». І я погоджуюсь із цим. До нас у клас цього року прийшла нова дівчинка. Спочатку ніхто не звернув на неї уваги, потім дехто навіть не хотів з нею товаришувати. Але пройшов час, і зараз у неї багато друзів. Вона виявилась дуже чемною і розумною дівчиною. І часто допомагає мені на уроках. Ми разом повертаємося додому, і мені дуже цікаво спілкуватися з нею. До того ж, на мою думку, краса людини лежить у її ставленні до себе самої. Неохайна, у брудному і зім’ятому одязі людина ніколи не зможе називатися гарною. Оточуючі вважатимуть, що вона лінива, не поважає себе. Ніколи гарна людина не буде поводитися нечемно, висловлюватися грубо і брутально. Адже завжди можна привітатися, сказати «до побачення» або «смачного» навіть малознайомим людям. Це буде приємно почути іншим, і тим більше приємно самому тобі.

Я вважаю, що для людини внутрішня краса має велике значення. Адже тіло можна тренувати фізичними вправами. А ось душу і характер змінити дуже важко. Тому треба виховувати змалку доброту, співчуття, любов до ближніх і природи, чесність і щиру усмішку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Життя як великий простір, неосяжна таємниця завжди будувалося на певних цінностях. І сучасне молоде покоління має свої ідеали, свої вподобання. Вчені вважають ХХІ століття періодом кризи моралі сучасної молоді. Чи справді це так?
Мабуть, немає нічого дорожчого для людини як рідний дім. На жаль, за даними соціологічних досліджень, близько 60% підлітків піднімають голос на своїх батьків, розмовляють з ними нецензурними словами, а близько 8% молоді навіть застосовували до батьків фізичну силу. Ці факти свідчать про те, що батьки для сучасної молоді не є для них авторитетом, а сімейно-родинні цінності втратили своє значення.

Існує так зване «золоте правило», тобто своєрідний поріг моральної зрілості. Воно зобов’язує застосовувати до власних вчинків ту саму мірку, якою міряємо діяння інших людей. Та чи виконує це правило молодь? Очевидно, що ні. Про це можна сказати, судячи з простих життєвих ситуацій: в транспорті рідко коли молодь поступається місцем старшим за віком пасажирам, мало хто тепер підійде до людини, котра себе погано почуває, запропонувавши їй свою допомогу. Та люди не народжуються такими, вони такими стають та живуть за правилами так званого « сучасного світу». Відтак, намагаються бути «крутими» — вживають у спілкуванні нецензурні слова, палять, вживають спиртне. Тобто роблять те, що суперечить поглядам і думкам старшого покоління та моральним засадам суспільства.

Упродовж століть людство виробило прийнятні форми співіснування, які базувалися на правилах і традиціях кожного народу, були зумовлені особливостями національної історії, ментальності, політичного устрою країни. Взагалі, українців здавна вважали великодушним, добрим та милосердним народом. А однією з рис вихованої та культурної людини, для котрої моральні цінності займають важливе місце в житті, є толерантність. Англійською – готовність бути терплячим, а отже, здатність терпіти щось або когось і бути стриманим і стійким. Та на жаль, принципи толерантності малозначимі для сучасного покоління, як і розуміння почуттів та переживань оточуючих людей, а переважають агресивність і нетерплячість.

Для кожного українця святими були символи його країни: калина, мова, вишитий рушник, золотий колосок, що тягнеться до неба. Все це і зараз повинно бути символами миру, згоди, доброти., милосердя, людяності. Але кожен третій сучасний українець не вважає, що це цінності, які потрібно берегти.
Соціологічні дослідження ціннісних орієнтацій студентської молоді останнього десятиріччя переконують, що зараз формується тип особистості, характерний для західного суспільства – особистості, яка насамперед цінує себе і вважає, що її діяльність, успіх у житті залежать саме від неї. З одного боку, це непогано, адже орієнтація на власні сили, розум, здібності при досягненні життєвих цілей вимагає роботи над собою, наполегливого оволодіння знаннями тощо. Утім найголовніше, щоб при виконанні цих завдань не формувалась людина-егоїст, яка зможе переступити через усе заради досягнення своєї мети.

Це є вагомим чинником для того, щоб обговорювати цю проблему. То ж кожен з нас повинен здійснити свій внесок для її вирішення. Не даремно говорять – якщо хочеш дізнатися майбутнє суспільства, то подивись на його молоде покоління. Сутність моральних цінностей не змінювалася від Конфуція до наших часів, лише відношення до них змінювалося та їх реалізація в житті. 

Наостанок зазначимо, що занепад моральних цінностей присутній не лише серед молоді, а в усьому суспільстві, тобто проблема моральних цінностей – це справа всього суспільства. І вирішувати її потрібно на рівні всього соціуму, але наголосимо на тому, що проблематика моральних цінностей серед молоді є найбільш важливою, бо саме на плечах молоді лежить відповідальність за наше майбутнє. Якщо цінності – це те, що людина вважає важливішим за все, то головні цінності кожної людини повинні бути такі: сім’я, свобода, праця, творчість, друзі, відповідальність, чесність, вихованість. На мою думку, головні цінності повинні формуватися в дитинстві та в сім’ї, бо коли ще як не в дитинстві закладати фундамент для подальшого становлення особистості. Отже, нам потрібно зробити все необхідне, щоб молодь прийшла до висновку, що такі цінності як сім’я, праця, творчість, друзі, відповідальність, чесність, вихованість – найголовніші! А моральна свідомість є найвищим вираженням розвитку людини, відтак, коли немає моральної свідомості, гуманізму кожної окремої людини, то й немає її розвитку, повного сформування особистості з її внутрішнім світом.