Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сатирична повість «Іван Іванович» з’явилася вперше в журналі «Літературний ярмарок» у 1929 році. Епіграфом до твору послужили слова Миколи Гоголя, де йдеться про прагнення митців «викопувати» для своїх творів персонажів із глухих, нічим не примітних місць, зображувати бідність і недосконалість життя. І ось Микола Хвильовий знайшов ту «глуш» і той «закуток», які, на його думку, можуть стати предметом зображення у повісті.

Головний герой твору був виграний за «вольтер’янство» з третього курсу юридичного факультету, тож він мав майже вишу освіту. Жив він у нагірній частині «від голови до п’ят революційного» міста на вулиці Томаса Мора. Закутком цей район назвати важко: скрізь асфальт, клумби, по дорозі пролітають автомобілі. Скрізь панує порядок у «новій революційній інтерпретації». Сім’я Івана Івановича творить «новий комуністичний побут», як говорить голова родини. Але у цьому «новому» побуті залишається це досить багато старого і далекого від ідеалів комунізму. Бо коли дружина Івана Івановича — товаришка Галакта (Марфа Галактіонівна) читає Леніна і Маркса, її рука тягнеться за Мопассаном. У родині є син Май і донька Фіалка.

Окрім того, є гувернантка — мадемуазель Люсі й куховарка Явдоха.

Іван Іванович має партійну кличку Жан. Він заробляє на життя у тресті, але на 250 карбованців прожити важко, тож доводиться йому писати до місцевої преси. Ця людина має надуте черево, ходить у дорогих костюмах, має репутацію гарного робітника і зразкового партійця, він прагне «бути зразком для інших і особливо для несвідомої партійної маси». Для цього товариш Жан регулярно сплачує членські з внески, що становить 2 % від його заробітку, у різні організації: він і член «Друга дітей», і член «Повітрофлоту» та «Доброхїму», а також член клубу політкаторжан і профспілки і т. д. і т. п. Навряд чи знайдеться хтось, хто в цьому сенсі міг би позмагатися з Іваном Івановичем, тут дійсно він «не має собі-рівних». Герой часто розпалюється у дискусіях з приводу побудови соціалізму, бо він сам не радий, що має «такий палкий характер і таку більшовицько-витриману натуру».

Іван Іванович — це той, хто не може «спокійно реагувати на партійне виродження», але не помічає того, що це «виродження» торкнулося і його сім’ї.

До Марфи Галактіонівни час від часу навідується друг дому Методій Кирилович і вони разом розв’язують «головне питання». Хоча Іван Іванович має чотири кімнати, його кухарка спить у коридорі, при цьому господар любить похвалитися своїм «почуттям пролетарської норми». Товариш Жан користується меблями, конфіскованими у якогось поміщика, а отже, сам стає схожим на нього. Герой наділений «рішучим темпераментом», він не любить «сентиментальничати», дуже «скромний» і «чесний», але все це лише на свою користь. Діти в родині виховується француженкою-гувернанткою, як це бувало при царизмі, тому розмовляють лише по-французьки, не знаючи рідної мови.

А замість казок, які виховують ідеалістів, діти слухають «соцвихівні оповідання». Цікавим штрихом до портрету Жана і Галакти є їхнє «передягання» перед походом до ячейки. У цей день вони одягалися в старе вбрання, тоді як мали достатньо дорогих речей. Ніжно-білі пальці Івана Івановича, така ж білосніжна хустинка видавали, що він далекий від пролетаріату. 

Кар’єра Івана Івановича закінчилася трагічно. Він був «вичищений» не лише з бюро, йому запропонували «вийти з партії». Винахідник електричної мухобійки Іван Іванович так і не зміг зрозуміти своєї провини. Мажор його життя змінився мінором не лише тому, що ставлення господаря до куховарки Явдохи було не товариське, а барське, а й тому, що в кожному слові Івана Івановича відчувалася фальш, пристосуванство, невпевненість. Тому фінал повісті М. Хвильового є цілком логічним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україну може врятувати новий тип

українця, що вміє жити, творити

і вмирати для своєї нації.

О. Теліга

Скільки в собі поєднала витончена і яскрава поезія Олени Теліги: мужність у боротьбі за Україну і жіночу ніжність, протест проти міщанства і вишуканість, ліричний артистизм і громадянську пристрасність! Це дивне рідкісне поєднання позначило талант жінки, яка знайшла свій шлях, щоб залишитися на ньому своїм життям, а потім — останнім словом, поглядом, подихом…

Цей шлях виміром у тридцять п’ять років був яскравим і нелегким водночас: злети і падіння, туга і радість — не було тільки спокою. Поетесі випала доля, яка провела її від напруженого пошуку своєї України до виборення незалежності рідної країни:

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову із своїм народом.

Юні роки життя, сонячні та безжурні, навіювали їй мрії про світ романтичний, чистий, красивий. Та ось — перший переломний момент: 1923 рік, піша дорога від Вінниці до Кам’янця-Подільського (після арешту в дорозі та щасливого звільнення). Раптом серед українських полів дало себе знати оте глибинне, підсвідоме «я», що поєднує тебе національними коренями (народжена в Петербурзі, Олена до цього часу мало цікавилася українськими витоками свого родоводу).

Другим поворотним моментом стала різка відсіч російським монархістам на їх глузування з української мови: «Та собача мова — моя мова!» Олена усвідомлює, що Україна — не тільки земля, а й нація, і духовним стрижнем кожної людини має бути національна самосвідомість. Щоб донести це переконання до співвітчизників, замало гасел та дискусій. Тут потрібна активна боротьба за побудову Української держави патріотичними силами.

Зустріч у 1939 році з Олегом Ольжичем стала третім поворотним пунктом у житті Теліги: починається активна співпраця в культурній рефентурі, яку він очолював в ОУН! Коли Радянський Союз вступив у Другу світову війну, поетеса повертається в Україну, щоб пробуджувати в народу національну свідомість, згуртовувати націю для побудови Української держави. Яку ж силу духу потрібно мати, щоб не тікати від війни, а добровільно йти в її вогонь!..

У цьому вогні вона згоріла, як багато тих невідомих, безіменних, які знищувалися упродовж віків тільки тому, що були іншими, несли у світ незвичайне, незрозуміле і прекрасне.

Шлях Олени Теліги насправді був намічений сонцем і вітрами, які дарували зміни і надії. Мрії та сподівання жили в душі Олени до останнього подиху, коли 21 лютого 1942 року фашисти розстріляли поетесу в Бабиному Яру, звинувативши її в зневажливому ставленні до гітлерівської влади. Та Олена Теліга жива в пам’яті вдячних співвітчизників, у своїх книжках, що вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духу», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977). І вона залишиться живою назавжди, бо «палила серце в хуртовині сніжній», «купала душу у холодній зливі» і безмежно любила свою Україну.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драматичні твори І. Франка є визначним внеском у розвиток української драматургії. У цьому жанрі він виступив як великий новатор драматичної форми, знавець театрального мистецтва і палкий борець за розвиток народного українського національного театру.

Драматургічна творчість Франка припадає переважно на дев’яності роки. Але ще на початку своєї літературної діяльності під впливом «Слова о полку Ігоревім» він написав історичну драму «Три князі на один престол» (1874), а роком пізніше — «Славой і Хрудош» (залишилась незакінчена). Крім цих ранніх спроб, драматургічна спадщина Франка складається з чотирьох п’єс великого розміру і п’яти одноактних.

Найвизначнішими творами є п’єси «Сон князя Святослава», «Рябина», «Учитель».

Вершиною драматургічного таланту Франка є його драма з сільського життя «Украдене щастя», написана 1893 року. В основі п’єси лежить народна «пісня про шандаря», яку записала приятелька Франка Махайлина Рошкевич у 1878 році в селі Лолині Стрійського повіту.

За жанром «Украдене щастя» — соціально-психологічна драма, сюжет якої являє собою традиційний «любовний трикутник»: Михайло Гурман — Анна — Микола Задорожний.

У кожного, хто знайомиться з п’єсою, природно постає питання: у кого ж вкрадено щастя і хто украв? Відповісти однозначно на це питання неможливо. Річ у тім, що жоден з трьох головних персонажів повного щастя ніколи не зазнав: Анну обманом розлучили з бідним парубком Михайлом, видали за набагато старшого нелюба; Михайло опинився в австрійській армії, а далі в жандармах, остаточно зіпсувавши свій і до того нестриманий характер; працьовитий бідняк Микола бачить тугу Анни і радий хоча б невеличкій її прихильності. Та розпались й ті убогі уламки щастя, коли з’явився у селі жандарм — тепер явно властолюбний, озлоблений на людей Михайло Гурман. І давні кривди, і спалах давнього кохання, і крах сім’ї та моральних обов’язків — усе змішалося в один клубок, загострилось до апогею.

Зав’язкою драми стала зустріч Анни з жандармом Михайлом, зустріч, що все перевернула в житті героїні. В душі жорстоко ошуканої братами жінки борються почуття обов’язку перед чоловіком, почуття жіночої честі з почуттям палкої любові, що розгорілася з новою силою. У цьому поєдинку перемагає окрадена любов, бо за нею правда.

Чесний трудівник Микола Задорожний, чоловік Анни, теж не зазнав у житті щастя. Замолоду гірко бідував. Наймитуючи у багатіїв, він збирав гріш до гроша, щоб стягтися на власне господарство. Світлим променем у житті Миколи була Анна. Та й цей промінь погас для нього. Вбитий горем, він занедбує господарство, втрачає сенс життя, намагається втопити горе в горілці. Та горілка не допомагає. Настає момент, коли Микола у своїй хаті сокирою смертельно ранить Михайла. Така розв’язка конфлікту.

Вмираючи, Михайло не видає Миколи, а всю вину бере на себе. Цей вчинок характеризує Михайла як людину, не зовсім зіпсовану умовами життя, службою в жандармерії. В Михайла частково залишилась та мужня доброта, якою він відзначався в юності. Та була вона десь на дні душі, тому й проявилася в останні хвилини життя героя.

Михайло — не причина трагедії Анни й Миколи. Він сам — змучена, душевно зранена й окрадена людина, що трагічно гине, марно намагаючись відібрати своє щастя.

Ким окрадені герої п’єси? Що загородило їм дорогу до щастя?

У своїй драмі письменник правдиво розкриває умови життя галицького села, задавленого приватницькими законами, владою землі, темнотою й забобонами. Проти тих темних соціальних сил, що крали щастя у людей, і спрямована п’єса. Драматург підводить глядача до думки, що винні у всьому суспільні порядки, за яких багатий пригнічує бідного, сильний — слабкого, освічений — темного.

1893 року п’єса «Украдене щастя» була поставлена на сцені Львівського театру і пройшла з небаченим досі успіхом, справивши величезне враження на глядача. Одна з львівських газет після прем’єри «Украденого щастя» писала: «П’єса Франка… зробила могутнє враження… То не ідилія народу, витворена тільки розумом, не солоденька фантастична річ, то річ, створена на реальному тлі, і головна її користь для народу — правда, яку так рідко знайдете у так званих «народних» п’єсах».

Виставою драми на сцені Київського державного академічного українського драматичного театру імені І; Франка вписано славну сторінку в історію українського театрального мистецтва. Видатні майстри сцени — А. Бучма — в ролі Миколи Задорожного, Н. Ужвій, яка створила образ Анни, М. Добровольський — виконавець ролі Михайла Гурмана — з великою мистецькою силою розкрили створені Франком образи. А екранізація драми «Украдене щастя» в постановці театру, який носить ім’я письменника, дала можливість мільйонам глядачів ознайомитись із цим видатним твором.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олена Теліга… Що ми знаємо про неї сьогодні? У свій час батько дівчини був відомим гідрографом, професором політехнічного інституту в Петербурзі. Виходець з Харківщини, Іван Шовгенів (так звали батька) після революції 1917 року повернувся в Україну, розпочав роботу в Київському політехнічному інституті У роки визвольних змагань перебував при уряді Української Народної Республіки. Разом з урядом блукав з Києва до Вінниці, Рівного, Кам’янця на Поділлі, Станіславова, Тарнова. У 1922 році був запрошений ректором Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина).

Олена, донька професора Івана Шовгенів, у роки передвоєнні повернулася через вісімнадцять літ після того, як дівчиною-підлітком, ще мало свідомою національно, з матір’ю та братом «втікала в еміграцію», до рідного раненого міста разом зі своїм чоловіком Михайлом, який був їй аж до самої смерті опорою. «Сонцем — мігїй дійсно здатись — кожний кущик і камінь у ці хвилини гострі та щасливі»,— скаже Олена Теліга про своє повернення в одному зі своїх віршів. Батьківщина з її болями й радощами, прикрощами й відкриттями була для поетеси над усе:

Хочу крикнуть і далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогодні грає

І рушає на шляхи великі.

На Україну Олена, повернувшись, принесе з собою виповнений сторицею той талант свободи, що був даний їй як політичній емігрантці.

Мету свого повернення до Києва дівчина передала такими словами: «Ми не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розпалити знову ті самі поч5твання, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності». Цю ж думку поетеса висловить й у вірші «Поворот»:

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі,

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Київ зустрів Олену й Михайла з радісним «А, нарешті, приїхали!» Перше пристанище Теліги — мешкання Культурної Референтури. Згодом вони переїдуть на інше мешкання., своє власне — голодне, холодне, темне, де температура падатиме до нуля, виключатимуть електричний струм, замерзатиме у водопроводі вода. Третє й останнє приміщення Теліг — каземати . гестапо.

Тут дійсно варто буде жити. Надто сильно полонила їх і вмирати жива та неповторна дійсність. Тієї осені 1941 року зі згарищ і руїн, всупереч волі окупантів, почали підніматись, увінчані національними емблемами, вежі ворогом знівеченої і знесвяченої Столиці. Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя Міста.

У постаті Олени Теліги виходить на висоти Києва не тільки українська жінка і не тільки поетеса, але насамперед член організованих націоналістичних лав. На чолі їх стоїть Олег Кандиба-Ольжич, син Олександра Олеся.

Молоді патріоти включилися в систему Культурної Референтури, яка своєю метою ставить українську культуру перевести на лінію фронтову, щоб висловити і ствердити повноцінність українського духу к світі, де «попередній окупант нашу музу запльовував, зализував, а новий її взагалі не визнає».

Олену Телігу призначають головою столичної спілки письменників і редактором літературного видання «Літаври». Весела, з іскристим сміхом молода жінка поринула в блискавичний ритм життя:

Таке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

Вірна дочка українського народу безкомпромісно освітлює цілі українського мистецтва, очищеного національною революцією.

Вона закликає всіх, хто любить рідний край, не відрікатися від свого майбуття:

Не раз кажу: змагайся і шукай!

Вдивляйся в очі пристрастей і зречень,

І знаю я: в один затихлий вечір

До інших брам сягне твоя рука.

У своїх статтях вона писала: «Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою».Теліга збирає, організовує, інспірує письменників, часто цитує Ольжичеве: «ніхто-бо не знає години, коли і де його справа покличе».

Навіть тоді, коли множаться зловіщі ознаки кінця, Ольга Теліга хоче бути вірною своїй праці, своїй державі, своєму Місту.Я добровільно вдруге з Києва не виїду,— напише вона в одному зі своїх віршів. Вона готова прийняти «удари і дари Господні», непохитно «палить лампаду в чорну ніч».

З загостренням німецького терору наповнюється призначення Олени Теліга і приходить її моральний, хоч і трагічний тріумф. Почалися арешти. Незаслонена від долі і вітрів тої лютої зими 1941-1942 p., стоїть ця тендітна дівчина і нагадує «квітку орхідею» ніби на самому кінці свого трагічного і пораненого міста як живе втілення неподоланої ідеї.«Душі зимні і ворожі, що були спочатку горнулись до Олени і її друзів як «знатних іностранців», зорієнтувавшись, що Телігою керує не своя сила, відданість власній Батьківщині, відвернулись. Посипалися доноси. Ім’я Теліги стає відомим усьому Місту. Усі боялись за її долю. На кожному кроці чекала небезпека й провокація…Та в нагороду за її вірність родилось братерство в народі, до якого Олена та її друзі закликали. Вогнями любові замітались проложені ворогом межі. І слово поетеси-інтернаціоналістки вростало в душі її земляків, щоб рости колосом перемоги:

І в душній залі буде знов рости

Така дитинна й божевільна мрія:

Щоб задля мене хтось зуміє йти

Крізь все зневаги — так, як я умію.

(1856—1916)

І

Адвокат доктор Євгеній Рафалович щойно виграв свою першу справу у карному суді одного з великих провінційних міст. Завдяки його блискучій обороні клієнти Рафаловича — селяни були не тільки звільнені трибуналом від відповідальності за участь в аграрному бунті, але й мали тепер надію виграти спірне пасовисько шляхом цивільного процесу. Ледве вирвавшись від вдячних йому людей, він вийшов на вулицю, радіючи з того, що перший виступ у цьому місті, куди він недавно переїхав, удався дуже добре.

Раптом Євгенія хтось окликнув. До нього наблизився підстаркуватий панок з коротким ріденьким волоссям і сивими вусами, одягнений у чорний витертий сюртук. Адвокат не пізнав цю людину, і тоді панок назвав своє прізвище. Це був Валеріан Стальський, домашній інструктор Євгенія в другому класі гімназії, двадцять п’ять років тому. Стальський охоче розповів про свою подальшу кар’єру: після гімназії його було забрано до війська, де прослужив десять років, вийшов у відставку і «дістав місце канцеляриста при суді». Через п’ять років він — «офіціал при помічнім уряді», «має під собою регістратуру». Дізнавшись про те, що Рафалович шукає ресторацію, Стальський запропонував йому хороше місце. Старі знайомі вирішили пообідати разом.

II

Поки Стальський бігав до кельнера, Рафалович намагався відновитиу пам’яті майже забуті картини і враження. Він згадав, що цей Стальський не стільки вчив, скільки бив Євгенія — слабого хлопчика. Яка ж була радість малого Рафаловича, коли він дізнався, що його вчителя забирають до війська. Але за споминами тягнулось ще щось огидне, зв’язане зі Стальським. І раптом адвокат пригадав історію з ковбасою. Якось опікун привіз ковбаси і йому, і вчителю — Стальському. Коли ковбаси стало менше, Стальський дізнався, що її надгриз кіт. Він спіймав нещасного кота і по-звірячому п’ять днів мучив його, поки той не здох. «Що воно значить, що на вступі в нове життя мені перебігає дорогу оця скотина в людській подобі?..» — думав Рафалович.

ІІІ

У ресторації за обідом Стальський згадував, як виховував малого Євгенія, який він був «строгий», але любив хлопця. Стальський так і сипав компліментами Рафаловичу, і, щоб змінити тему, той попросив розказати про відносини у місцевім суді. Виявилося, що Стальський — страшенний пліткар, бо вилив майже на всіх стільки бруду, що Рафаловичу стало і неприємно, і тривожно.

IV

Наступного дня до Рафаловича, який ще був у ліжку, вранці прийшов Стальський і сповістив, що підібрав необхідне для адвоката помешкання. Обидва пішли оглядати будинок. Дорогою Рафаловичу зустрілась жінка під чорним вельоном, хода і постать якої здались йому добре знайомими. Раптом вона зникла, змішавшись з купою міщан. Рафаловича дуже схвилювала ця зустріч.

V

Рафалович відбув візити майже до всіх видатних осіб міста і був у президента суду, у старости, податкового інспектора, потім у руського пароха (священика), учителів гімназії, колег—адвокатів. Він переконався, що й справді місто «акустичне», як висловився Стальський, тобто всі знають усе один про одного. У Рафаловича було таке почуття, ніби він потрапив у велику клозетну трубу.

«Що ж буде далі, коли обживемося і десь—колись наступимо один одному на нагнітки?»»І вони живуть якось у тій затроєній атмосфері і не дуріють, не топляться, — думав Рафалович після того, як побачив, що всі обмовляють, обдурюють один одного».

VI

Лише один візит відрізнявся від інших — візит до бурмістра. Бурмістр був лікарем, євреєм, але гарячим польським патріотом, учасником польського повстання 1863 року. Пан Рессельберг був послом, працював у сеймі, проте повернувся додому, одружився з багатою панною і став бурмістром. В окрузі його вважали чесним, патріотом.

До будинку бурмістра зайшов повітовий маршалок Брикальський. Виявилось, що Рафалович саме у нього виграв свій перший процес у цьому місті.

VII

Виходячи з суду, Рафалович зустрів напівп’яного Стальського. Не бажаючи, щоб їх побачили, Євген запросив Стальського до своєї квартири. Біля будинку обидва побачили Барана — відлюдькуватого сторожа, від якого Рафалович не чув ні слова. П’яний Стальський почав кепкувати з Барана, і той, розлючений, кинувся на пана офіціала і став його душити. Але за хвилю впав на землю у страшних корчах, бо був епілептиком. Стальський, уже вдома у Рафаловича, розказав, що цей Баран утопив свою невірну жінку і був присуджений до смерті через повішення, але звільнений через свою хворобу.

VIII

Стальський, проголосивши гнівну антижіночу тираду, порадив Рафаловичу стерегтися жінок, особливо блондинок.

Рафалович вислухав історію одруження Стальського. Коли його служба у війську скінчилась, він став працювати в суді. Заради подальшої кар’єри треба було одружитися. Безпосередній начальник запропонував Стальському піти до салону «цьоці Зюзі», яка займалася сватанням. І дійсно, скоро Стальський одружився з панночкою, яка здалась йому досить симпатичною.

IX

З перших днів подружнього життя Стальському не сподобалася його жінка: задумана, понура, «нема темпераменту». Він зав’язав інтимні стосунки зі своєю служницею Орисею. Побачивши це, дружина вигнала Ори-сю з дому, незважаючи на різку протидію чоловіка. Вибухнув великий скандал. На за грозу дружини покинути його Стальський відповів, що ославить її передусім світом як аморальну жінку, до того ж вона повністю залежить від нього, бо її тітка віддала в його руки весь посаг племінниці. Стальський пообіцяв дружині помститися за вигнання Орисі. Це була остання їхня розмова.

X

Потім вони жили так, нібито один для одного не існує, хоч і під одним дахом. Стальський розповів Євгенію ще про одну свою улюблену розвагу. Коли він злий повертається вночі додому, то, знявши черевики, тихо входить до її спальні, пильно дивиться, чи не ховає там когось дружина, а потім раптом стягує з неї ковдру. Вона зривається на ноги, не тямлячи, що сталося, бачить біля ліжка чоловіка зі свічкою в руках, а він, насолодившись її жахом, мовчки виходить з кімнати. І таке нелюдське сумісне життя продовжується в них уже десять років.

Був пізній час, і Стальський спитав Рафаловича, чи можна у нього заночувати. Той не міг йому відмовити, але, вийшовши до своєї спальні, замкнувся у ній, наче боявся, щоб цей нелюд не з’явився вночі ідо нього.

XI

Канцелярія Рафаловича стрімко розвивалась, а він здобув славу одного з найкращих адвокатів. Рафалович поклав правило нічого марно не обіцяти і не прагнути дешевої популярності. Всі документи від нього виходили тільки «руською» мовою, і поступово він домігся того, що всі урядові почали сприймати таке новаторство як звичайне явище. Євгеній взяв собі помічника та двох писарів, бо роботи було дуже багато. Його працьовитість і знання завоювали йому авторитет у місті, повіті, окрузі вищого суду. Водночас із веденням професіональних справ він знайомився з місцевими мешканцями, шукав людей, здатних до справжнього діла. Діючи без зайвого шуму і «політичної закраски», адвокат досяг того, що в глухому досі повіті прокинулось громадське життя.

XII

До Рафаловича прийшов власник будинку, де квартирував адвокат, єврей Ватман, про якого всі казали — «лихвар, п’явка». Здивувавши адвоката незвичною поведінкою, він відверто зізнався в тому, що дійсно є лихварем.

Вагман виклав Рафаловичу суть справи. Він хотів вигнати всіх панків, купити їхні маєтки і землі. Молодий адвокат, сказав він, прагне допомогти селянам, вириваючи з рук тих панків шматки земель і пасовиська. Чи не скласти їм свої зусилля докупи? Вагман запропонував зробити це на прикладі маєтку повітового маршалка пана Брикальського. Маєток весь у боргах, і якщо Вагман передасть до рук Рафаловича векселі, що в нього є, той швидко упорається з Брикальським. Маєток коштуватиме зовсім дешево, і селяни, яких захищає Євгеній, зможуть придбати його. У тому випадку, що вони відмовляться, він радить купити маєток самому адвокатові. Гроші для цього Рафалович зможе отримати після продажу на будівництво кораблів дубового лісу Брикальського.

Рафалович сказав, що подумає над пропозицією Вагмана. Оскільки не все йому було зрозуміло в словах цього незвичайного лихваря, він вирішив при нагоді розпитати про нього в інших людей.

XIII

Рафалович побачив у вікно жінку в чорному, яку місяців зо два тому вже зустрічав на вулиці. «Невже се вона?» — майнула в нього думка, і Євгеній відчув, як щось штовхнуло його в груди. Він швидко пішов до міського парку, де бачив таємничу жіночу постать, але лавочка, на якій щойно сиділа дама, була порожньою. Повернувшися додому, він спробував знову читати книжку, та дарма. Подумки він знов повернувся до тієї драми, що пережив десятьма роками раніше.

XIV

Колись на одному з академічних балів Рафалович, тоді ще студент— юрист, побачив панночку, яка справила на нього надзвичайне враження. Він протанцював з нею кілька танців, але не надав зустрічі жодного значення. Втім одного разу, побачивши панночку на вулиці і втративши її в натовпі, відчув, що в його душі зароджується глибоке і сильне почуття. Ще навіть не знаючи її, Рафалович плекав надію одружитися з нею, бо відчував, що з цією дівчиною був би щасливим.

XV

Восени, повернувшися після літніх канікул до Львова, Рафалович найняв дешеву кімнату на другому поверсі; на першому була школа гри на фор-тепьяно. Одного разу він побачив, як зі школи вийшли чотири дівчини, і між ними була та сама, котру він постійно шукав на вулицях міста. Євгеній записався в цю школу, сподіваючись на зустріч з панничкою, що скоро і відбулося. Звали панночку Регіна Твардовська.

XVI

Навчання продовжувалось. Зі слів інших панночок Євгеній дізнався, що дівчина нещодавно втратила матір. Якось Рафалович і панночка поверталися після музичних занять додому. Залишившись удвох з Регіною, Євгеній зізнався, що задля неї почав брати уроки гри на фортепіано.

XVII

Регіна і Євгеній майже кожного дня зустрічалися у фортепьянній школі, а потім разом ішли додому. Юнак відчував себе щасливим. Якось, ідучи з Євгенієм, Регіна раптом зблідла, змінилась на лиці, а на стурбоване запитання свого супутника відповіла, що їх бачила її «цьоця» і що вона негайно іде додому.

Минув певний час. Євгеній блискуче склав докторський екзамен і тремтячою відхвилювання рукою написав повідомлення про це на своїй візитній картці, надіславши її Регіні. Того ж дня на іншій візитній картці прийшла відповідь: «Ви трошечка спізнилися. Моя сестрінниця Регіна Твардовська, власне, вчора вийшла заміж і сеї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію, то й не могла особисто відібрати вашого писання. При нагоді я перешлю їй його. З поважанням Анеля Армашевська».

Рафалович тяжко пережив цю звістку, і лише через кілька місяців більш—менш загоїв сердечну рану. З тих пір лише спомини зринали з пам’яті Євгенія і мучили його давнім болем.

XVIII

До Рафаловича прийшла делегація селян у справі процесу з паном маршалком. Адвокат запропонував їм купити не тільки те пасовисько, а й маєток і ліси пана Брикальського. Гадаючи, що адвокат їх дурить і намагається обкрутити, селяни забрали в нього документи щодо цієї справи.

XIX

Розмова з селянами надовго зіпсувала Євгенію настрій, хоч при людях він поводився спокійно і впевнено.

Рафалович зрозумів: селян так довго туманили, що вони недовіряють жодному «пану», навіть коли він щиро бажає їм добра.

Він пригадав, що галицькі інтелігенти сподівалися подолати темність і забобони селян за допомогою освіти.

Але що таке освіта? Неписьменний торговець може бути незрівнянно освіченішим від професора філософії. «Треба провести їх (селян) через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа…» Адвокат вирішив при першій нагоді поїхати до Буркотина, побалакати з людьми. Того ж дня йому впала у вічі чудна поведінка сторожа Барана, який ходив перед будинком, мов вартовий на варті, то в один бік, то в інший. Пізніше, в обідню пору, він знов побачив Барана на подвір’ї. Той впер у нього свої блискучі очі і довго дивився, не змигаючи. У погляді сторожа Євгеній відчув якийсь сум, змішаний з болючою цікавістю.

XX

Увечері до Рафаловича прийшов Стальський і сказав, нібито розкаявся в тому, що робив зі своєю жінкою, але для їхнього примирення потрібна третя людина, яка виступала б у ролі посередника. Попри пізній час, Євгеній згодився піти до нього, навіть переодягнувся у візитний костюм.

Побачивши дружину Стальського, він остовпів: це була Регіна.

XXI

Всю ніч Євгенія мучили тривожні сни. Йому снилося, ніби він, утомлений, знесилений, іде невідомо куди якоюсь величезною пустинею. Потім йому дорогу перетинає чорна стрічка — велика ріка, обрамована чорними скелями. Євгеній стоїть над рікою і вдивляється у її каламутну воду. Здалеку він чує звуки музики і незабаром бачить, як із—за чорної скелі виринає велика дараба (пліт) з керманичами, музикантами і веселою компанією паничів і пишно зодягнених панночок. Чути гомін, срібний сміх, цокання чарок. Усі вітають молоду пару, що сидить на високій лавочці посередині дараби. У молодому він пізнав самого себе, обличчя молодої так і не розгледів. Дараба щезає за закрутом ріки. Євгеній хоче бігти наздогін їй, але відчуває, що його ноги мов приковані до землі. Раптом він бачить серед каламутних хвиль щось біліє — пливе утоплениця. Йому здається, що він упізнав цю нещасну жінку. Євгеній кидається у воду — і прокидається, весь мокрий від поту. Прийшовши до повної свідомості, він зрозумів, що джерелом його сонного привиду було важке пригноблення душі після вчорашніх вражень.

XXII

Прийшовши до Стальського, Євгеній побачив Регіну. Вона не виглядала такою нещасною і пригніченою, як могла виглядати жінка, що зазнала страшних моральних тортур. Регіна навіть не дуже постаріла, на її обличчі не було «ані морщиночки, ані сліду борозди, проведеної внутрішнім горем». Але на ньому був вираз тупості і байдужості. Євгеній не впізнав тієї дівчини, що чарувала його колись магічною силою кохання: «Це була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу».

XXIII

Регіна увійшла до кімнати, де сиділи чоловіки, з розпущеним волоссям, убрана у свою злежану і пом’яту шлюбну сукню, на тлі якої її обличчя здавалося пожовклим і змарнілим. Вона сказала, що одяглася так на честь десятирічного ювілею подружнього життя. Шлюбну сукню жінка назвала символом свого майбутнього нещастя. Десять років тому її вдягла на неї «цьоця», злий демон життя Регіни, і закляла в цю сукню всіх злих демонів, що мали мучити племінницю. Вони зробили свою справу. Регіна не криючись розповіла, що знала Євгенія ще до шлюбу і навіть любила його.

Євгеній стояв приголомшений такою несподіваною сценою. Але коли Стальський вдарився у блазнювання і, кажучи, що не хоче стояти на заваді двом закоханим, хотів підвести його до Регіни, він з усієї сили відштовхнув цього нелюда і вибіг на вулицю.

Того вечора Євгеній довго не міг заспокоїтися. А прокинувшись уранці, знов поринув у спогади. Він був у відчаї, втративши свій ідеал, що яснів у його серці, «округлений ореолом непорочної чистоти, святості і вічної юності!» Раптом настрій його змінився, він заплакав і став звинувачувати себе, що не допоміг Регіні, яка гине, божеволіє від свого страшного життя.

У двері постукали. До адвокатського салону увійшов пан маршалок Брикальський.

XXIV

Брикальський прийшов до Рафаловича і переказав йому свою розмову з селянами. За його словами, вони повідомили, нібито адвокат пропонував їм купити панський маєток і навіть підбивав їх на бунт. Рафалович відхилив ці звинувачення і, у свою чергу, порадив панові добровільно віддати селянам спірне пасовисько, бо вони мають усі підстави виграти процес. Пан маршалок побачив, що адвоката не так легко збити з пантелику, і пішов ні з чим.

XXV

Брикальський вийшов, а Рафалович, засмучений цією розмовою, почав розмірковувати, що штовхнуло селян на такий вчинок: «Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його і тим купимо собі панську ласку!»

Раптом Євгеній побачив у вікно на тій же лаві Регіну. Він ухопив капелюх і вибіг до неї.

XXVI

Зустрівшись з Регіною, Євгеній розповів їй про те, як він страждав, втративши її, навіть хотів вкоротити собі віку. Вона сказала, що знає про його роботу і рада успіхам Євгенія на громадській ниві. Піддавшися наказові «цьоці» і занапастивши себе, вона знайшла розраду у думці, що для Євгенія стала провідною зіркою, яка вела «до всього, що високе і чесне».

Євгеній запропонував їй розірвати страшні пута, разом з ним покинути це місто і пошукати собі щастя десь в «широкім світі». Але жінка відповіла, що то була б подвійна крадіж: її — від чоловіка, його — від його справи, «від тих нещасних, віками кривджених людей», які мають право на допомогу. Євгеній продовжував її умовляти, і, щоб припинити цю тяжку для обох розмову, вона офіційним тоном промовила, що їй, як шлюбній жінці, не випадає слухати такі речі. І, не подавши йому руки, пішла геть.

XXVII

Адвокат збирався їхати до отця Зварича. При цьому у нього відбулась незвичайна розмова зі сторожем Бараном, якого він попросив замовити фіакр. Як виявилося, єзуїти, до місії котрих вчащав Баран, переконали його в тому, що Рафалович — антихрист. У Євгенія похололо в серці від божевільної впевненості в Барановім обличчі.

XXVIII

Вагман розпитував Барана про те, що сталося за тиждень і що він бачив, бо Баран і інші сторожі були своєрідною Вагмановою поліцією. Баран розповів господареві, щодо адвоката приходили селяни, які кляли Рафаловича і відібрали в нього папери, про візит маршалка, про зустріч Євгенія з жінкою Стальського у міськім саду.

У шинку сторож зустрів Стальського і повідомив його про те, що бачив розмову Регіни з адвокатом. Стальський дав Баранові гроші і пообіцявдати ще, аби він допоміг йому захопити жінку разом із Рафаловичем.

XXIX

Рафалович виїхав до села Бабинці, де жив отець Зварич. Дорогою він поринув у думки і був тепер вдячний Регіні, що вона не дозволила йому

піддатися миттєвій слабкості і кинути справу служіння народові, якій він вирішив присвятити життя. «Адже се його перший, безпосередній, святий обов’язок».

XXX

Адвокат приїхав до села, зустрівся з отцем Зваричем. Той саме повертався з похорон. Виявилось, що в селі трапилось нещастя. Пан Пшепорський, «фізик», зробив селянським дітям щеплення від віспи зіпсованою вакциною, і семеро дітей померли від гангрени.

Рафалович дав слово селянам розібратися в цій справі.

XXXI

О. Зварич в гімназії вважатися «тупою головою», тяжко переходив із класу в клас, ніхто ніде не чув його голосу, але попри всі ці недоліки він був здатний до фізичної праці, любив токарство, стельмаство і т. ін. Ставши парохом у Бабинцях, священик усіляко допомагав селянам. Як дізнався Рафалович, Вагман дав отцю Зваричу великі гроші, аби допомогти селянам вилізти з боргів. І ревно займався цією справою.

XXXII

Прийшов час виїжджати від Зварича. По дорозі до Гумниськ, де мала розглядатися судова справа, Рафаловичу зустрілась купка селян, які розпитували в нього, чи справді буде війна. На запитання адвоката, звідки це вони взяли, один селянин розповів про великого пана адвоката Шнадельського, який збирав у них гроші ніби для звільнення від військової служби їхніх дітей. Рафалович порадив селянам звернутися зі скаргою на цього пана до криміналу, бо Шнадельський дурив людей.

XXXIII

Рафалович своєчасно прибув до Гумниськ — малого й дуже брудного містечка, а саме — гумниського суду. Засідання вів суддя Страхоцький, чоловік років під шістдесят, відомий тим, що був несповна розуму. Одного разу прокурор жартома сказав, що повісив би селянина, який скоїв лісову крадіжку, а Страхоцький, довго не думаючи, насправді засудив селянина на смерть і навіть викликав ката з іншого міста. Після цього випадку, що вчасно був розкритий, Страхоцькому ніколи не доручали самостійно вести справи.

XXXIV

У суді Рафалович взяв участь у розгляді справи єврея Лейби Хамайдеса проти селянина Ілька Марусяка. Хоч Лейба і взяв свідків, і, здавалось, перевага була на його боці, Рафалович легко довів невинність звинуваченого.

XXXV

Залагодивши всі справи, Рафалович виїхав додому через Буркотин. Він заглибився у свої думи: адвокат бачив реальний стан роботи суду, хабарництво і некомпетентність судових урядовців.

Дорогою зустрівся старий дід, який заблукав у лісі. Рафалович погодився підвезти його до Буркотина. Євгенію спало на думку порівняння: отой старий селянин — це український народ, що блукає і не знайде ніяк дороги. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підвезе тебе, мій бідний народе?» — зітхнув Рафалович.

XXXVI

Виявилося, що і старий знав Рафаловича, і Рафалович знав діда. Це був колишній адвокатів клієнт Демко Горішний. Від діда Євгеній дізнався, що селяни, які судилися за пасовисько, звернулися до пана Шнадельського. Рафалович боляче сприйняв цю звістку, бо йому було шкода одурених цим шахраєм людей. Він скрикнув: «Бійтеся Бога, люди! Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити».

Бричка в’їхала на подвір’я сільської корчми,

XXXVII

Там зібрав «ціле віче» Шнадельський. Він виголошував чергову «промову» проти панів адвокатів, попів. Закликав вірити тільки собі і цісарю.

Рафалович викрив Шнадельського, той розлютився і, щосили кинувши кухолем у Рафаловича, вцілив у голову Демкові. Знялась колотнеча. За порадою старого Демка, Рафалович вибрався з корчми, де ще довго не вщухали галас і крики.

XXXVIII

Рафалович подав папери проти повітового лікаря за недбале щеплення і в справі Шнадельського, далі написав статті в газети, але особливого успіху всі ці дії не мали. Порадившись із селянами і священиками з повіту, до яких мав найбільшу довіру, адвокат вирішив утворити вічевий комітет і внести до староства подання про скликання віча в законному порядку.

XXXIX

Пан маршалок Брикальський, шукаючи спосіб позбутися боргів, придумав «реформу»: злити воєдино кредитове земське товариство, так звану «панську касу», і повітову касу задаткову, так звану «хлопську касу». Всі гроші він збирався повернути на латання дірок у власному господарстві. Несподівано пан маршалок зустрів опозицію в особі графа Кшивотульського, давнього конкурента Брикальського.

XL

Виручив пана Брикальського Шнадельський. Він усе ще їздив по селах зі своїми обіцянками, але одного разу в шинку його сильно побив один парубок, і Шнадельський зрозумів, що одурюванню селян треба покласти край. Він дуже хотів виїхати в Америку, але для цього потрібні були чималі гроші. Пан маршалок якось натякнув, щоу разі проведення його «реформ» Шнадельський може сподіватися місця касира. Тому шахрай вирішив допомагати Брикальському і шукав нагоди «кинути поліно під ноги» супернику маршалка графові Кшивотульському.

XLI

Граф Кшивотульський додержувався старого звичаю: він любив, щоб селяни приходили до нього, як до судді, розсудити їх справи. Так вони і чинили, причому єдиним покаранням Кшивотульського були канчуки. Скарги в справжній суд на графа завжди кінчалися нічим. Але якось граф побив селянина, і ця справа набула великого розголосу, бо в тому селі саме в цей час знаходився Шнадельський. Він передав усе пану Брикальському. Почалося слідство, і Кшивотульський опинився перед загрозою відсидіти кілька місяців у в’язниці. Скориставшися з ситуації, Брикальський несподівано зробив візит до графа і запросив його на іменини своєї дружини.

XLII

Пан маршалок Брикальський на гроші, що залишилися від витрат на іменини, збирався заплатити по векселях, але раптом дізнався, що майже всі векселі перепродані в треті руки, невідомо кому. Шварц, колишній канцелярист, повідомив Брикальського: всі папери знаходяться у Вагмана. Пан маршалок сподівався позичити у зреформованій ним повітовій касі велику суму і розплатитися по векселях. Брикальський навідався до Вагмана і умовив його почекати зі сплатою боргів до Великодня.

XLIII

Пройшли іменини пані маршалкової, на яких за участі ще одного гостя Брикальського, президента суду, було досягнуто угоди між графом і паном маршалком. Кшивотульському гарантували припинення справи проти нього, за що він, у свою чергу, повинен був не чинити опозиції реформі повітових кас. Отже, Брикальському було відкрито шлях до великих грошей.

XLIV

Сторожу Барану здалося, що ось—ось має прийти антихрист і захопити місто. Він узяв балію і праники і пішов вулицями, щосили б’ючи в балію, будячи й тривожачи передноворічне місто. Люди намагались впіймати його і зловили .тільки тоді, коли Баран упав перед костьолом в епілептичних корчах.

XLV

Шварц і Шнадельський, які майже останні відійшли від непритомного Барана, проводили цю ніч у Стальського. Стальський, як і завжди, знущався з Регіни, начебто ненавмисне вихлюпнув їй у лице чарку лікеру. Затуливши хусткою обличчя, облите лікером і сльозами, вона пішла геть.

Раптом почувся шум якоїсь погоні. Гості Стальського вискочили надвір, залишивши господаря на самоті.

XLXI

Після закінчення пригоди з Бараном Шварц і Шнадельський пішли і зупинилися дорогою проти Вагманового будинку. Шварц поступово почав никладати Шнадельському свій план пограбування Вагмана: тоді вони отримають великі гроші і зможуть з ними поїхати до Америки. Певне місце у цьому плані відводилося маршалку Брикальському, який мав позбавити їх під втручання правосуддя.

XLVII

Вагман прийшов до Рафаловича проконсультуватись, як не платити 50 ринських штрафу за скоєне Бараном порушення порядку. Між ними зайшла розмова про придбання адвокатом маєтку Брикальського. Шляхом до цього лихвар вважав продаж цінного дубового лісу. Тоді маєток обійшовся би Рафаловичу зовсім дешево. Крім того, Вагман запропонував йому допомогу в цій справі.

Рафалович відмовився від пропозиції, бо господарювання зашкодило б його роботі і відвернуло від нього селян.

Вагман повідомив адвокатові про можливу «реформу» повітової каси, і той вирішив негайно порушити цей «премудрий план».

XLVIII

Скоро мало відбутися віче, але о. Зварич і о. Семенович відмовились промовляти на нього, бо залежали від вищої церковної влади. Звістка про це засмутила Рафаловича, але настрій його знов покращав, коли до нього прийшли селяни на чолі з Демком подякувати за те, що остеріг їх щодо Шнадельського. Вони запевнили адвоката, що приведуть на віче багато людей з усіх сіл. Ухвалили скликати віче наступного тижня, а офіційними промовцями призначити, крім Рафаловича, Демка і ще одного селянина.

XLIX

Пан староста отримав офіційний документ від Рафаловича, в якому повідомлялось про скликання віча. Того самого дня до старости приїхав Брикальський, який зажадав заборонити віче. Староста викликав Рафаловича і став просити його відмовитися від віча, але йому не вдалося переконати адвоката. Роздратований рішучим опором Євгенія, староста сказав йому, що надішле офіційну резолюцію на його подання.

L

Другого дня до Рафаловича прибіг Мотьо Парнас — єврей, в якого Євгеній орендував приміщення для віча, і відмовив в оренді. Євгеній вирішив шукати іншого приміщення і випадково натрапив на Вагмана, котрий пообіцяв уладнати цю справу. Лихвар пішов до бурмістра, з яким був особисто знайомий, і попросив допомогти в проведенні «хлопського віча», яке, на його думку, мало послабити напруження в повіті, а до того ж зірвати нечесні плани пана маршалка щодо повітової каси.

LI

До пана старости прийшов бурмістр Рессельберг і запропонував не забороняти хлопського віча, дозволити селянам зібратися в заїзді Мотя Парнаса. Але треба зробити так, щоб в останній момент там з’явився староста з міським будівничим і сказали, що проведення віча неможливе через аварійний стан будівлі.

Друга просьба Рессельберга була така: він хотів скликати своє, єврейське зібрання у передмісті, чому староста дуже здивувався. Однак він прийняв обидві пропозиції. Бурмістр пішов від нього, сміючись у душі з Вагманового дотепу.

LII

Стальський повідомив Регіну, що скоро має відбутися віче, яким керувався Рафалович. Чоловік сам запропонував Регіні зустрічатися з Євгенієм, нібито бажаючи їй добра.

LIII

Регіна подумки зверталась до свого коханого, шукала розради у спогадах про минуле. Вона пригадала, як колись дитиною хотіла дістати срібну іскру, «мов шматок сонця, що відірвався від неба і впав на вершок гори». Дівчинка чула про гадюк, які носять діамантові корони, і вирішила, що, можливо, орел убив таку гадюку, а її корона блищить від сонця. Вона пішла лісом до тієї вершини, але заблукала, і лише надвечір її знайшли і привели додому вівчарі.

Цей випадок в уяві Регіни набрав символічного значення: діамант — це глибоке кохання Рафаловича до неї. Вона промовляла до нього: «Я чую в серці діамантовий промінь твоєї любови, Геню».

Hамагаючись повернути втрачене щастя, Регіна вложила у маленький саквояж свої коштовності та кілька банківських білетів і вийшла з дому. Біля Вагманова будинка їй зустрівся Баран, але вона не звернула на нього уваги.

LIV

Євгеній сидів у себе вдома і працював над резолюціями віча, яке мало завтра відбутися. Здивований таким пізнім візитом, він поводився з Регі-ною, як добрий знайомий, що щиро співчуває їй, але не більше. Відчувши це, вона, однак, відверто сказала йому, що прийшла до нього, щоб не вертатися до чоловіка, до ладна була стати для Євгенія, чим він хоче, — наймичкою, невільницею… Втім вона знає тепер, що це були лише ілюзії: «Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум’я, при якому я хотіла огріти своє серце».

Потім Регіна побажала Євгенію найкращих успіхів у його справі — захисті знедолених людей. Вона попросила прийняти від неї у фонд його організації все, що мала, — саквояжик з коштовностями та цінними паперами. Рафалович не згоджувався прийняти цейдар, аж тут сильно застукали вдвері. Він вказав Регіні очима на двері до його спальні, вона тихо вийшла й замкнула за собою двері.

Тим часом за дверима кімнати, де залишився Євгеній, п’яним голосом ревів Стальський, вимагаючи, щоб йому відчинили.

LV

Барон, із самого ранку страшенно неспокійний, пішов за місто, звідки чекав цього дня приходу антихриста. Він зійшов на міст і побачив те місце на річці, яке звалося Клекіт, бо тут завжди вирувала й клекотіла вода. Саме в цьому місці від утопив колись свою жінку. Йому здалося, що вона живе і завтра повернеться до нього. Баран побіг до Вагмана наймати помешкання для себе і своєї Зосі. Господар наказав сторожеві віднести на пошту якийся лист. Вискочивши на вулицю, Баран зіткнувся з Регіною, яка увійшла до Рафаловича. Сторож побіг у шинок, де звичайно перебував Стальський, і сповістив про те, що бачив його дружину. Стальський зі своїми приятелями — Шнадельським і ще двома панками втовпилися в покої Рафаловича, сподіваючись побачити там Регіну. Але її ніде не було, знайшли лише саквояжик, який вона залишила перед тим, як вийти через чорний хід. Рафалович вигнав «відвідувачів» лише за допомогою фізичної сили й наставленого на них револьвера.

LVI

При цих подіях не було Барана, котрий по дорозі на пошту випадково зустрів Шварца. Той пообіцяв йому сам відправити лист за свій рахунок, а на гроші, які дав Баранові Вагман, порадив сторожеві випити у шинку. Розпечатавши конверт, Шварц дізнався про те, що Вагман продав графові Кшивотульському за 50 тисяч гульденів векселі пана маршалка Брикальського. Шварц показав картку Шнадельському, і вони пішли грабувати Вагмана. Двері у лихваря були незамкнені, бо він очікував повернення Барана. Грабіжники задушили Вагмана і повісили на гак у стіні, імітуючи самогубство. Шварц забрав 50 тисяч гульденів готівкою, і грабіжники зникли. Щоб забезпечити собі алібі, Шварц на кілька хвилин зайшов до шинка, де побачив п’яного Барана, і перекинувся кількома словами із шинкарем.

LVII

Стальський з товаришами прийшов додому й став допитуватися у жінки, де вона була. Перед панами він розіграв роль добропорядного чоловіка, а Регіну виставив гулящою. Насамкінець Стальський тричі вдарив Регіну й плюнув їй у лице. Панки, зніяковівши від цієї огидної сцени, вискочили на вулицю.

LVIII

Стальський і після уходу панків продовжував знущатися над Регіною, потім схопив пляшку горілки і вихилив її всю. Він заснув тут же, сидячи в кріслі. Регіна стояла нерухомо. Потім її очі спинилися на поличці креден-су, де лежали сікач і молоток для колення цукру. Вона приставила вістря сікача до тім’я Стальського й чотири рази щосили вдарила по тупому краю сікача молотком. Стальський упав мертвий. Регіна, чуючи якийсь голос, одяглась і вийшла на вулицю. Там вона побачила Барана, який ішов крізь хуртовину, тарабанячи по балії. Регіна пішла за ним. Зійшовши на міст, вона наблизилась до Барана і разом з ним стала вдивлятися у Клекіт. Потім пролізла попід поруччя і, стоячи на краю моста, зазирнула в глибину. Щось страшне побачила вона у пітьмі, бо жахнулась й вхопилась за поруччя. Баран зареготався й зіпхнув її з моста. Регіна скрикнула, чути було, як її голова стукнулась о камінь, а тіло плюснуло у воду. Потім не чути було нічого, крім реву вітру і плескоту води в Клекоті. Баран знов дико зареготався й пішов за міст, у поле. Він ішов по коліно чи по пояс в снігу, боровся із шаленим вітром, йшов далі й далі, наче наперекір хуртовині, що відразу замітала його сліди…

Тим часом Шнадельський і Шварц зайшли до Стальського і, побачивши його вбитим, зникли, закривши двері. Шварц прихопив із собою цінні речі із саквояжа Регіни.

LIX

Другого дня до заїзду Мотя Парнаса стали з’їжджатися селяни на віче. Перед самим початком зібрання приїхали пан староста з міським будівничим і, посилаючись на безпечність будівлі, заборонили віче. Тут з’явився бурмістр і запросив усіх присутніх на єврейське віче за містом. Сотні селян із радістю зустріли цю звістку й вирушили до нового місця.

LX

За містом зібралися люди на віче. Воно було в розпалі, виступило багато промовців і дійшло до ухвалення резолюції. Але нормальний хід віча перервала поява старости у супроводі двох поліцейських. Поліцейський комісар заарештував Рафаловича за підозрою у вбивстві Стальського.

Тим часом Шнадельський поводився вкрай підозріло: він метушився серед натовпу, що зібрався коло Вагманового помешкання, і всім розповів, як першим побачив у вікно труп господаря будинку. Шварц повідомив, що нібито бачив, як пані Стальська сіла у львівський поїзд. Він отримав від слідчого дозвіл виїхати до Львова на розшуки Регіни. Замість цього Шварц купив для себе і Шнадельського квитки на Перемишль. Вони виїхали до Перемишля, далі на Краків, потім до Берліна. Там Шварц залишив хворого Шнадельського, а сам подався до Америки. Навесні станув сніг, і на полі було знайдено замерзлого Барана, а рибалки виловили з Клекоту труп Регіни. Тим часом із Берліна привезли Шнадельського, який докладно розповів про вбивство Вагмана і про їх зі Шварцем нічний візит у дом Стальського.

Самогубство Регіни давало всі підстави вважати, що саме вона вбила Стальського, а з показань Шнадельського випливало, що Шварц забрав коштовності з Регіниного саквояжа, які Стальський при свідках висипав на стіл.

Всі ці факти змінили на краще становище Євгенія. Його було звільнено, а слідство щодо вбивства Стальського припинено.

На другий день після звільнення Рафалович прийшов до старости й зажадав від нього офіційної реабілітації перед новим вічем, яке мало зібратися наступного торгового дня. І адвокат вручив старості повідомлення про віче, висловивши надію, що цим разом не буде жодних перешкод.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірш «Каменярі» Іван Якович Франко помістив у збірку з промовистою назвою «Думи пролетарія». Усе життя поет відчував свою близькість до народу, закликав знедолених, пригнічених рабським становищем людей боротися зі свавіллям і неправдою.

Вірш «Каменярі» наповнений символічними образами, серед яких — височенна гранітна скала, символ неправди і неволі.

До цієї скали приковані залізними ланцюгами тисячі борців. На їхні плечі давить «один страшний якийсь тягар», але в руках у кожного «тяжкий залізний молот», яким борці мусять будь-що розбити скалу, звільнитися від пут, що гадюччям обвили руки. Жага свободи стане витоком надлюдської сили і допоможе борцям розбити цю зловісну скалу, щоб звільнити себе і свій народ від залізних ланцюгів неволі. У цій нерівній боротьбі гинули борці, уламки скали калічили тіла, але ніщо не могло спинити їхнього бажання звільнитися. Вони знали, що, можливо, їхні імена забудуться, та дорогою, яку прокладуть каменярі, інші люди підуть у нове життя.

Каменярі взяли на себе величезний тягар, який зробив їх невільниками власного вибору, віри у те, що їхня справа не буде марною. Вони сильні духом, і ніщо вже не може зупинити поступу вперед.

Іван Франко відчував себе одним із тих каменярів. Він пішов на сильний голос, що «згори, як грім, гримить». Поет не розкриває перед читачем природу цього голосу. Це може бути голос Бога, чи голос людської совісті, чи голос правди. Йому не можна опиратися, не можна випускати із рук молота, не можна ухилятися від важкої роботи. Ніщо вже не має влади над борцями. Заради цієї роботи вони покинули свої родини і не зважають на прокльони друзів і недругів.

Якось відомий український поет Євген Маланюк сказав: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Наші митці вели народ за собою, показували йому шлях до кращого життя. Але вони ніколи не ставили себе над народом. Іван Франко теж бачив себе лише одним із багатьох каменярів, які «в одну громаду скуті Святою думкою» важкими молотами розбивають скалу, щоб «кров’ю власною і власними кістками» змурувати дорогу для нового життя, для правди і щастя.

Не для власної втіхи, не заради майбутньої слави творив геніальний поет. Його зболена душа шукала того слова, яке допоможе народові прокинутися від напівсну, допоможе зрозуміти, що без боротьби і самопожертви марно чекати кращої долі.

  ****

І. Я. Франко — геніальний український поет, який оспівував людину, її силу.

Вірш «Каменярі» часто називають поемою. І це не випадково. Твір дійсно виходить за межі вірша не стільки своїм обсягом, скільки значущістю поставлених проблем.

Змальовуючи збірний образ закованих каменярів, їх невимовно тяжке становище, автор указує й нате, що дає змогу знести цей «страшний тягар». Це «любові жар», що пломеніє в очах кожного. Каменярі — могутня, нездоланна сила, яка може подолати будь-які перешкоди.

Чим більше Франко показує, за яку важку і небезпечну для їх життя працю взялися каменярі, тим глибше переконання читача, що витримка і сила духу трударів від цього тільки зростає, і вони розіб’ють скелю перешкод і прокладуть шлях до щастя.

І хоч із скромності робітники кажуть, що вони «не герої… і не богатирі», але читач належно їх оцінює: це мужні люди, легендарні богатирі-велетні, ковалі волі й щастя.

Автор не подає розв’язки, щоб ми могли самі домислити її. Але можливий ще й інший варіант. Розв’язка вірша — у майбутньому, в тому, що збудує суспільство для нащадків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

До інтелектуальної еліти поставали перед питанням: «Що ж ми за народ такий?», усвідомлювали, як зараз модно говорити, необхідність визначення української національної ідентичності. І якщо на терені материкової України акцент на окремішності нашої нації був справою підсудною, то в діаспорі це питання вилилося в низку наукових досліджень і вартісних художніх творів. Так, особливого розголосу отримали розвідки щодо українського національного характеру, оприлюднені філософами Миколою Шлемкевичем, Володимиром Яневим, Іваном Мірчуком і Олександром Кульчицьким.

Не лишилися байдужими до цієї животрепетної проблеми й письменники. Скажімо, Улас Самчук у романі «Марія» рішуче наголосив на віталізмі української людини. Письменник пропонує таку схему селянського світобачення. Селянин живе в гармонійному, замкненому світі, де все відбувається за неухильною Божою волею. Ґрунт людського життя складають: сімейна злагода, діти, праця. Нормальна сім’я та, де лідером є чоловік, а жінка — помічницею. Шлях до щастя — спізнати своє призначення, полюбити його й радіти йому. Бог благословляє трудівників, а людина лише вибирає, буде вона відповідати Божому задуму чи піде шляхом занепаду. Селянин вірить, що ніяке зло Бог не залишає поза увагою. Спокута — єдино можливий вихід для порушників існуючого правопорядку існування.

Автор змальовує привабливий образ трудівника-селянина, головного годувальника суспільства. Найперший сільський «підприємець», якого ми зустрічаємо в тексті, — Мартин Заруба, у котрого наймитувала Марія Перепутько до свого заміжжя. Внутрішній потенціал Заруби настільки великий, що, якби не припинення НЕПу, він міг би стати аграрієм або фабрикантом. Це порядна, щедра, організована людина; релігійна, беручка; сприймає працю як засіб самоствердження, як своє призначення.
Єдність із землею, працьовита українська вдача відновлюють селянське буття після будь-яких криз. Прикладом цього є Маріїне життя. Зі самого початку головна риса української ментальності Марії — насолода життям, прагнення до життя. Вона швидко вчиться самостійності, працюючи з року, забезпечуючи себе з дев’яти років і відстоюючи свої права у вуличних іграх. Марія прагне знання, освіти, якщо не для себе, то для своїх дітей; любить Корнія не за його неіснуюче багатство, а за життєву силу: оптимізм, рішучість, енергійність, легку вдачу. Любов для неї — не розвага, а смисл життя: «На сходах (церкви) Корній. Сходи піднімаються і опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться в тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця». Особливо реалістичним робить її образ сприйняття життя як найвищої цінності: коханий пішов на шість років у матроси, від нього жодних відомостей. У той же час до неї вчащає багатий господар Гнат Кухарчук. Марія намагається не зважати на нього, вона пам’ятає обіцянку, дану Корнієві. Але вона просто жінка, яка потребує уваги, красивих речей і одягу, тим паче, що Корній їй нічого не купував. І Марія звикає до Гната, водночас до останнього перевіряючи його вірність кпинами й відмовами. Та Корній і не думає писати, і вона «не поспала кілька ночей — і випила з Гнатом могорич». Удаваний аморалізм і пристосуванство такої поведінки пояснюється прагненням української людини вижити попри будь-що, дати шанс на виправлення своїх помилок нащадкам.

Говорячи про Івана Багряного, варто запитувати слова літературознавця Юлія Войчишин: «своїм памфлетом «Чому я не хочу вертатися на «родіну» він (Багряний) задекларував права і гідність української людини. У всіх своїх літературних творах, що слідували після цього, Багряний розгортав ту саму ідею боротьби за гідність власного «Я», ніби хотів цим утвердити її, тільки в ширших розмірах. І Петро в романі «Огненне коло», і Григорій Многогрішний в «Тигроловах», і Андрій Чумак в романі «Сад Гетсиманський», а врешті і Максим Колот в повісті «Людина біжить над прірвою» — це втілення мрії Багряного, якою повинна бути українська людина, це його віра, що такою саме ця людина і є». Автор наголошує, що історію творять особливі люди разом із своїм народом — вихідці з мас, розвинуті, себестворені, кращі його представники, які через всебічне інтелектуальне, національне, фізичне самовдосконалення постають творцями ідей: «І тільки одиниці становлять винятки: вони є проблисками нової ери, краплинами сили, що не знає компромісів, рішуча і непримиренна приходить як заперечення». Цей принцип, між іншим, проявляється в черпанні сил у внутрішньому світі, самовпевненості, власній гідності, вірі в себе, самоствердженні, гордості.
Заклик переглянути традиційну версію вітчизняного менталітету міститься в роздумах Петра й Романа в повісті «Огненне коло». Автор на прикладі вчинку чільного представника старої української шляхти доводить однобокість «жіночого», нерозважливого й безпринципного, «вселрощаючого» міфу України: «Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій-таки землі) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й… Та й що б же ви думали? Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобі й весь собака закопаний… Бо то був «воріженько»… А нас от наші «воріженьки» ніколи не випускали живими і не випустять… Ех, біда наша! (…) Спадкова біда нашая…».

З одного боку, ця самодостатність «нових українців» розходиться з традиційним, похідним від фольклору, портретом українця-селянина — добродушного, відкритого, емоційного (та навіть портретом козака) і часом може викликати негативне ставлення читача. З другого боку, цей тип характеру з’являється у виняткових умовах і не виключає толерантність та повагу до інших, доброту й альтруїзм. Й варіант українця-надлюдини, який наполегливо конструював автор, має на увазі долання колосальних перешкод, опертя й провід для мільйонів людей у несприятливих обставинах, вироблення свого власного світогляду й незламне запровадження його в реальність.
Саме в таких ситуаціях самодостатність персонажів і стає у пригоді. Ліричний герой поезії «Перепілка в житі — радість…» закликає до молодецтва й войовничості, поеми «Мечоносці» — до непереможного оптимізму, прийняття життя в усіх його негативних проявах владно змінити його устрій. У «Баладі про серце» ув’язнений юнак перед стратою переживає дійсно «вогненне випробування» — зраду й прокляття матері. Спротив примусу й зрівнялівці береже гідність героя і його високе ім’я людини. Літературознавець Олександр Ковальчук гадає, що ця надприродня стійкість «пояснюється… шляхетністю натури… прагненням іти назустріч небезпеці, «надзвичайною відвагою», а витоки філософії Андрія Чумака (роман «Сад Гетсиманський») полягають в особливостях українського менталітету: «на «землі страху» народжується безстрашний народ».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цілком нормально бути хоча б трошки незадоволеним своєю країною. Зрештою, країна існує в принципі для того, щоб забезпечувати свого громадянина всім необхідним, робити його щасливим і таким, що цією країною по-справжньому пишається. На жаль, сьогодні цього про Україну сказати ніяк не можна. Наша батьківщина сьогодні стала зовсім не такою, якою би я хотів її бачити. В ній існує багато дуже різних людей, які дотримуються відмінних ідеологій, що призводить до великої кількості найрізноманітніших конфліктів. Аналіз тієї України, яка є сьогодні, необхідний для розуміння того, що потрібно зробити, щоб вона перетворилася в ту країну, в якій дійсно хотілося б жити.

По-перше, в нашій Україні слід більш терпимо ставитися один до одного. Регулярно ми стаємо свідками того, як українці принижують один одного, знущаються один над іншим, відмовляються один одного розуміти. Така злостивість і дратівливість по відношенню до своїх співвітчизників просто неприпустима. Вкрай важливо залишатися адекватною і розумною людиною, яка розуміє, що до свого співвітчизника потрібно ставитися так само, як і до брата, тобто бажати добра без будь-яких винятків. Потрібно розуміти, що ми всі дуже різні, у нас різні політичні погляди, різна мотивація щодо того чи іншого виду діяльності. Треба знаходити компроміс і тільки потім робити якісь дії собі та своїм близьким на благо. Відсутність терпимості до своїх співвітчизників, бажання нав’язати їм свою позицію не має ніякого сенсу, оскільки рівна тобі людина ніколи не поступиться тупій силі, таку людину можна виключно переконати. Але якщо навіть переконати не вдається, то країні потрібні кардинальні зміни.

Я б хотів жити в такій країні, де кожна людина намагається увійти в чуже становище і не вимагати від оточуючих нічого такого, чого вона сама не може виконати. Жити треба за коштами, помірно, з розумом і з урахуванням всіх тих складних обставин, які існують в нашій країні. Якщо ти не можеш переконати свого співвітчизника, дай йому можливість робити те, що він вважає за потрібне, не заважай йому і не порушуй його природні права.

Моє бажання – це жити в країні, де мені добре і комфортно. Де я оточений однодумцями, де держава задовольняє всі мої запити, а мені загалом живеться дуже комфортно. Але добитися всього цього – надзвичайно складно. Для цього необхідно враховувати не тільки свої особисті інтереси, але і інтереси тих, хто тобі не подобається або кого ти не розумієш. Але сьогодні, на жаль, сучасне українське суспільство ще дуже далеко від цього.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Здобувши освіту, Рафалович стає адвокатом у глухому провінційному місті, в якому «у однім кінці чхнеш, у другім чути». Юнак вважав своїм обов’язком віддати всі сили боротьбі за кращу долю свого поневоленого народу. Як і Франко, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сього народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому». Віддаючись служінню своєму народові, він розгортає програму захисту селян від експлуататорів, викриває злочини шляхти і інших хижаків. Рафалович у скорому часі виявив себе талановитим адвокатом і невтомним захисником селянства.

У ті ж роки суспільної діяльності він переживав глибоку драму від трагічного кохання. Ще будучи студентом, Євгеній закохався в дівчину-сироту Реґіну. Ця перша палка любов підносила дух, вселяла надію на майбутнє, будила в нього думку, заохочувала до навчання й праці. Але Реґіну силою видали заміж. Вона виїхала з своїм чоловіком у інше місто. Відтоді довгі роки Рафалович носив у серці глибоку рану.

Але з часом герой повісті переборює почуття любові і залишається вірним своїм ідеалам. Він вирішує завжди бути вірним своєму суспільному обов’язку:

«Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі? Яке ти маєш право вдоволяти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твойого народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя?».

Людині незламної сили волі, Рафаловичу, який громадські інтереси ставив понад усе, ще на перших кроках його діяльності довелося зіткнутися з реакційними силами.

Популярність адвоката серед селянства, яке вірило йому і бачило у ньому свого захисника, швидко зростала. Євгеній вивчав життя різних верств суспільства, гуртував навколо себе однодумців.

Виступ на суспільній арені демократичної інтелігенції типу Рафаловича в умовах соціального і національного гноблення з боку австрійської монархії і польської шляхти був прогресивним і в той же час типовим явищем у Галичині. Домагання національних прав колонізатори вважали великим злочином і небезпекою для себе: «Русин, що не клониться під польське ярмо, не лижеться до польської ієрархії, — се або демагог і соціаліст, або москаль». Так звинувачувався Рафалович лише за те, що судові справи селян вів українською мовою.

Провідним у програмі Рафаловича було поліпшення становища народу, пробудження його свідомості, виховання у селян почуття солідарності. Герой повісті замислюється над важким життям селянства, яке ще не знає шляхів боротьби за кращу долю. Епізод з селянином, що заблудився у лісі і не може потрапити до свого села, набув символічного значення: «Чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили, ані надії дійти до цілі». Це порівняння має широке художнє узагальнення. Слова героя: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?», — становлять ідейну основу повісті. Рафалович самотужки взявся розшукувати шляхи, щоб вивести народ із злигоднів. Але широкої цілеспрямованої програми дій він не мав і був переконаний, що коли є бажання служити народові, то мета зложиться сама собою. У межах дозволеного «свинською конституцією» Євгеній до своєї програми включав ряд питань у дусі «теорії малих діл». Він невтомно викривав зловживання і бюрократизм високопоставлених державних діячів, зокрема суддів і судейських чиновників, які в своїй діяльності керувалися єдиним законом — хабарами. Хабарі вирішували долю підсудного.

Гнівно викривав Рафалович різних шахраїв і пройдисвітів, що знущалися з народу і обдирали його, розпочав кримінальну справу проти так званого фізика, який замість віспи прищепив дітям гангрену, від якої вони померли. Викрив він Шнадельського, що, вдаючи себе за впливового адвоката, лякав народ великою війною, брав гроші з селян, обіцяючи врятувати їх синів від мобілізації. Селяни вірили Шнадельському, бо він носив простий одяг, казав, що він «щира хлопська душа» і закликав селян недовіряти нікому, хто добре одягається. До викривальних слів Рафаловича віднеслися селяни з недовірою, бо одягнений він був як панич, а у селян була велика недовіра до всього панського. Досягнення програми дій Рафаловича полягало у залученні політичних питань. Він вважав невідкладною справою будити в селянах політичну свідомість, закликати їх до політичного життя й боротьби за свої права. Одначе його ідеї сприймалися лише поодинокими селянами. Темне, забите селянство ще не цілком втратило віру в «доброго пана», від якого воно було залежним. Ось чому селяни, які судилися з маршалком, виявили сумнів у щирому намірі свого адвоката, що гарантував їм перемогу, і відмовилися від свого захисту.

Про відсталість знедоленого селянства Галичини свідчить такий разючий епізод: селянин порушив судову справу проти сусіда, який назвав його соціалістом, за образу своєї честі.

Отже, в умовах Галичини нелегко було розгортати громадську діяльність на користь народу, навіть у такому вузькому плані, в якому провадив Рафалович. До того ж він спирався на досить хисткий, зрадливий суспільний прошарок — на попівство. Під час скликання народного віча Рафалович переконався у своїй помилці.

Діяльність Рафаловича стривожила повітову бюрократію. Хазяїн повіту — староста, щоб зірвати віче, яке мало врятувати «хлопську касу» з вісім-десятитисячним фондом від зазіхань збанкрутілого маршалка, — заарештував Рафаловича. А учасників першого в тому повіті народного віча «іменем закону» розігнав, погрозивши заарештувати кожного, хто наважиться не скоритись його наказові. «Наша вільність слова нині ще така буде, як теля на дуже коротенькім припоні», — образно зробив висновок Рафалович.

Однак, остаточна перемога все ж була на боці Рафаловича, віче відбулося, а його випустили із в’язниці. Діяльність Рафаловича мала прогресивний характер, її письменник показав «як промінь світла в темному царстві».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новелу «Я (Романтика)» Миколи Хвильового присвячено «Цвітові яблуні» Михайла Коцюбинського. Такий інтертекстуальний перегук дає ключ до розуміння твору. У центрі обох новел — герой із розчахненою психікою, який перебуває в кризовій ситуації. Події подаються крізь призму його сприйняття, що робить оповідь підкреслено суб’єктивізованою та психологізованою. Герой Коцюбинського бореться з власним «Я», зі своїм даром письменника, що в «межовій ситуації» стає прокляттям. Біля вмираючої дитини він не здатен забути звичку постійно підмічати дрібні деталі, нюанси настрою, щоб використати їх потім у творах. Люблячий і страждаючий батько протистоїть уважному та відстороненому письменникові. Свідомість персонажа новели «Я (Романтика)» теж розпадається на дві протилежні частини, про що він сам каже: «Я — чекіст, але я і людина». Характерно, що вічні цінності чітко протиставляються новій моралі та «релігії», стаючи при цьому злочинною слабкістю. Можна сказати, що усі персонажі новели «Я (Романтика)» М. Хвильового є лише відображеннями різних граней особистості головного героя. Внутрішня психологічна боротьба унаочнюється, постає в зримих образах доктора Тагабата («злий геній, зла моя воля»), дегенерата («вартового на чатах»), нерішучого Андрюші та тихої-зажуреної матері.

Мотив смерті також ріднить ці твори. Загибель, дитини трансформується у М. Хвильового у вбивство матері, причому в обох новелах умирання сприймається як матеріал художньої творчості. У М. Коцюбинського це основа майбутніх творів, у М. Хвильового — необхідна жертва на олтар «загірної комуни». Ідея антигуманного світу наявна у «Цвіті яблуні», модифікується в тезу про антигуманність насильницької перебудови цього світу. Якщо у «Цвіті яблуні» оповідач — невинна жертва абсурдної світобудови, то у «Я (Романтика)» він сам стає катом, що ніби має право вирішувати, кому жити, а кому ні. Тому у М. Коцюбинського ми ще маємо надію на відновлення (до речі, красу буття, тлінну, але вічно прекрасну в спогадах і символізує образ цвіту яблуні, що вкриває лице померлої дитини в новелі). Натомість у М. Хвильового будь-яке відродження неможливе.

Герой М. Коцюбинського коливається між двома полюсами своєї психіки; можна говорити про своєрідне чергування його настроїв, а динаміка його свідомості постає своєрідною синусоїдою. На противагу йому «Я» з новели М. Хвильового поступово витравлює у собі рештки моралі та людяності, неухильно йде до примарної мети. На початку сумління героя ще відзивається болючим докором: «…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!» Але в кінці твору, віддавшись вакханалії насильства, «Я» відкидає сумніви: «Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. — Але я вже знав, як я зроблю».

У фіналі твору «Я (Романтика)» торжествує смерть, яку символізують образи місяця, який «тихо вмирав у пронизаному зеніті», мертвого степу, «далекої безвісті, де невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Комуна в цьому контексті постає недосяжною ілюзією, оманливим пустельним міражем. Було порушено основи світобудови, тому гріх головного героя лишається непрощенним.