Збільшити або зменшити шрифт тексту :  Вітчизна –  країна, в якій ми народилися і проживаємо, це шматочок землі з якою нас поєднує міцний емоційний зв’язок, незважаючи на просторове віддалення. Вітчизна, вона ніби мати, яку ми повинні пам’ятати і любити. Сини і дочки, які покинули свою матір в пошуках кращої долі є глибоко нещасними. Можна мати матеріальні блага, але не мати можливості дихати рідним повітрям, уклонитись рідній землі.

 Історія Україна нам стверджує, що за всі віки існування української землі, наш сильний і сміливий народ до останнього боровся за  незалежність нашої Вітчизни. Пройшовши всі випробовування український патріотизм зміцнів і загартувався.  У п’єсі Фрідріха Шиллера  «Вільгельм Телль» змальовується схожа картина історії України. Швейцарці, як і українці, з віків у віки мужньо боролися за незалежність своєї рідної домівки. 

Образ Вільгельма Телля дуже цінували письменники. У 1860 році в «Передньому слові до громади. Погляд на українську словесність» — передмові до виданого альманаху «Хата» він писав: «Нехай воно й буде собі до любої вподоби кожному, хто розуміє всяку красу і правду, якою.б її мовою не вимовлено. Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шиллером і Міцкевичем…»

У творі Шиллера  події відбуваються в кінці XIII століття, коли три кантони, об’єднавшись, показали сміливий швейцарський народ, якому ніяка війна не страшна , коли мова йде про захист Вітчизни. Любов до Батьківщини схована  в далекому заповітному куточку серця подалі від недобрих поглядів і жорстокого світу. З історії Швейцарії та України можна сказати, що люди всіх часів любили, шанували і оберігали свою Вітчизну, вважали її найголовнішим і наймилішим що у них є.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Талановита письменниця Неля Шейко-Медведєва народилася на Львівщині, в місті Бориславі. «Згадуючи дитинство, — відзначає вона, — я неодмінно згадую пісні свого краю, казки земляків — бойків та лемків, оповідки моєї бабусі, яка піввіку прожила на півдні України, в донецьких степах. Ці фантастичні оповідки вона успадкувала від матері-полтавчанки разом із талантом сприймати буденність як казку.

У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити, а вони вчили мене мріяти і фантазувати. Це був мій особистий театрик, завдяки якому я спізнала ні з чим незрівнянну втіху творчості, була і могутньою чаклункою, і злою примарою, королівною і сиріткою, янголом і бісиком. Була і буду щасливою бранкою незримого царства Фантазії, створеного уславленими і невідомими геніями мого народу».

Після закінчення школи Неля Шейко-Медведєва навчалася на філологічному факультеті Львівського університету імені І. Франка, де згодом працювала викладачем літератури. Кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України, драматург, поетеса, театральний критик.

Нині проживає у Києві. Пише як літературною мовою, так і отчою говіркою — для душі, для дітей, для земляків. Є авторкою збірок п’єс-казок для дітей «Квітка щастя» і «Чари осіннього лісу». Як і народні казки, твори Шейко-Медведєвої повчальні, в них завжди добро перемагає зло, а правда торжествує над кривдою. Дійові особи зазнають і лиха, і радості, виявляють свої чесноти і вади характеру.

Так, наївний Петрусь із драми-казки «Квітка щастя» знайшов Цвіт Папороті та почувався щасливим. Але квітка вимагала схиляння перед нею, вона заборонила хлопцеві ділитися своїм багатством із друзями, лякаючи тим, що воно пропаде і для Петруся, коли він віддасть комусь бодай найменшу частинку. Догоджаючи Цвіту Папороті, юнак зробив чимало помилок, завдав багато лиха рідним і близьким. І тільки усвідомивши, що вірні друзі дорожчі за найбільше багатство, Петрусь знову став доброю та чуйною людиною.

Захопливі твори Нелі Шейко-Медведєвої залюбки читають млодші та старші діти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Справжня людина – це, мабуть, чуйна і обачна людина, яка вміє бачити прекрасне і робити добро. Вона не прагне виділятися, хоча в душі знає, що чимось не така, як всі звичайні люди. Ця людина вміє творити. Не важливо, що. Але те, що вона робить, завжди естетично виразне. Вона цінує друзів, поважає старших і вірить у щастя.
Не знаю навіть, чому, але у цієї людини повинна бути приваблива зовнішність. Бо гіpко, на мій погляд, людина буває ідеальна всередині, а потворна – ззовні. Її зовнішність повинна вабити, притягати, а не відштовхувати.

Часто ми говоримо: «ти справжній друг», «ти справжній герой». А чи задумувалися над тим, яка це людина – справжня і як нею стати? Для мене це Людина з великої букви, яка робить користь і собі, і ближнім. Вона повинна творити добро. І не тільки в умовах лихоліття. Хіба мало випробувань випадає у повсякденному житті? Щоб бути справжньою людиною, потрібно, перш за все, бути людяним. Мабуть, кожен із нас бачив, як якийсь лобуряка мучить кошеня чи іншу беззахисну тваринку? Та чи кожен може зупинити його? Справжня людина стає до боротьби за чуже щастя, адже ще Платон стверджував: Здобуваючи щастя для інших, ми знаходимо його для себе:.
Справжня людина завжди виручить і допоможе. Чи то старій бабусі принесе хліба, чи малому сусіду з домашнім завданням. Головне – допоможе.

Справжня людина цінує життя. Вона живе одним днем. Але за свій день встигає корисно попрацювати.Зараз, так вважаю, дуже важко стати справжньою людиною. Бо таких залишилося не багато. Зокрема це ті, що відчули на собі горе, страждання. Тож к сучасному житті нам, молоді, немає з кого брати приклад. Бо здобуваючи щось, ми йдемо «по головах» інших людей. Заради грошей і статку, через ревнощі, заздрість, ми вбиваємо, нищимо, крадемо. Візьмімо й такий приклад. Хворих у світі багато. А чому наше медичне обслуговування таке дороге? Чому лікарі говорять: «немає грошей – ідіть додому, за «так» нічого не зробимо».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Гуси-лебеді летять…» і «Щедрий вечір» — це дві повісті, в яких Михайло Панасович Стельмах описав своє дитинство, шкільні роки. Ці твори письменник присвятив своїм батькам — Ганні Іванівні та Панасу Дем’яновичу.Книги письменник написав, коли йому було вже п’ятдесят чотири роки. З любов’ю і зажурою згадує він своє життя, дитинство, батьків, односельчан, рідне село. Розповідь ведеться від першої особи — це наближає читача до автора.

Михайлик, головний герой творів, — звичайний сільський хлопчик. Він жив у бідняцькій сім’ї, не мав змоги ходити до школи — не було у що взутися. Але його батьки дуже хотіли, щоб він вивчився, став людиною. Батько носив його до школи на руках.І Михайлик порадував батьків: його прийняли відразу до другого класу, бо хлопчик сам вже навчився читати. Та й у другому класі він довго не засидівся…

«Щедрий вечір» — це опис життя Михайлика, учня четвертого класу.Він дуже любив книги. Разом з дядьком Себастіяном їздив до сусіднього села в бібліотеку. Там учитель Дмитро Онисимович вибрав йому дві найтовщі книги. Одна з них — п’єси Шекспіра.Із книжок Михайлик дізнався багато цікавого. І з’явилась у нього мрія — написати таку п’єсу, таку книжку, щоб там були і дядько Себастіян, і дядько Микола, й інші односельці. Хотів він, щоб його п’єси ставили . в театрі…Першу п’єсу написав у четвертому класі… А потім — ще багато-багато книжок. Мрія здійснилась — його п’єси ставлять у театрі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Вітчизна –  країна, в якій ми народилися і проживаємо, це шматочок землі з якою нас поєднує міцний емоційний зв’язок, незважаючи на просторове віддалення. Вітчизна, вона ніби мати, яку ми повинні пам’ятати і любити. Сини і дочки, які покинули свою матір в пошуках кращої долі є глибоко нещасними. Можна мати матеріальні блага, але не мати можливості дихати рідним повітрям, уклонитись рідній землі.

Читаючи «Вільгельма Телля», я заздрила героям, бо вони зуміли перебороти свої приватні дрібновласницькі інтереси, інстинкти, пробачити дріб’язкові образи сусідам і родичам, об’єднатися і відстояти свободу своєї Вітчизни. Так, я заздрю. Бо добре пам’ятаю пророчі рядки Олександра Довженка: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди, навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них нема державного інстинкту.. Вони не вивчають історії. Вони живуть негативними лозунгами одкидання Бога, сім’ї, дружби! У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадників!..».

Уявіть собі, як мені – українці – писате отаке про українців?! Серце обливається кров’ю і сльозами, але пишу, бо це правда.

У п’єсі Гертруда не вагаючись готова заради свободи закласти свій дім, і спокій, і достаток:

«Есть блага выше крова и двора,

И ради них я сжечь свой дом готова!».

І канонічні селяни Редінг і Мейер, забувши свої непорозуміння, пліч-о-пліч б’ються з австрійцями.

І «голуба кров» барон Аттінгаузен проникливо і довго стукає до серця небожа Руденца, пояснюючи, що відступника пригорне тільки осика, що «спокуса мати все й одразу зараз ось тут ніколи не приведе до добра та щастя, що убогим старцем тиняється світом той, кому «чужбиною стала родина».На жаль, в Україні зараз модно відправляти своїх дітей кудись на ПМЖ. Ніхто не тільки не умовляє тут жити й працювати на свою державу, а всіляко сприяють відтоку молодої сили, розуму, освіти. Ніякі «Гертруди» у нас не в пошані, бо оте прокляте «моя хата скраю» висить над нами раз по раз.

У «Вільгельмі Теллі» всіх швейцарців об’єднує патріотизм, необхідність незалежності нації, свободи й об’єднання країни. В них все склалось. Але мені болить моя країна, і думаю, що необхідно якомога більше висвітлювати сторінки непростої нашої історії, бо досить нам блукати у пітьмі, бо страшно, адже «народ, який не знає свого минулого, приречений пережити його знов». Я впевнена, що Батьківщину, як і матір, не вибирають, не міняють, а просто люблять і відстоюють її інтереси.

І щоб не говорили, але ми повинні чітко знати, що відчиняють тому, хто стукає, а дорогу долає той, хто йде.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Революція. Ідеї. Ідеали. Надії. І розчарування. Все сплелося в душі українського письменника Миколи Хвильового, все переплелося і в його творах.
Як вірив митець в ті ідеї «загірної комуни», як сподівався, що вони є єдино вірними! В своєму житті Хвильовий робив усе, щоб той прекрасний «загірний рай» наблизити. Став членом компартії України за власним покликанням, організував повстанський загін, воював проти гетьманців, петлюрівців, дроздовців. Немає сумніву в тому, що саме вільна нововідроджена література мусить стояти на чолі духовного розвитку вільного народу, який будує комунізм.

Та що ж трапляється, що змушує душу творця ніби роздвоїтись, сперечатися з власним «я», зі своїми ідеалами? Чи не те, що, мандруючи українськими селами страхітливого 33-го року, він бачить на власні очі лихо голодомору? Його вдумливий розум заглиблюється лише в одне питання: в чому причина цієї трагедії? Він бачить катастрофу, яка нависла над його Батьківщиною, шукає виходу з цієї ситуації, шукає відповіді — і не знаходить. Хвильовий — комуніст бачить, що такі близькі йому по духу знамена революції почали втрачати свій істинний колір. Тривога за долю соціалістичних ідеалів не була марною. Бо дійсність була така, що змушувала роздвоюватись, пристосовуватись, змінюватись, а то й зовсім втрачати свій образ. Письменник розуміє, що система, створена на ідеалах добра і справедливості, перероджується в диктатуру. А він не в силах зупинити це лихо, не в силах щось змінити, виправити… над країною підіймається зловісний привид тирана…
М. Жулинський писав про М. Хвильового так: «…був звичайною людиною, в якій жив, бунтував, сумнівався, боровся й утверджувався великий талант. Цей талант тягнувся до зір. Пам’ятаймо це».

Продовженням суперечливих думок Хвильового, його власного «я» є герой новел «Я (Романтика)». Хвильовий досконало знав і бачив на власні очі життя революціонерів, бачив позитивні і негативні боки цього життя. І тому намагався розібратися в суперечливій психології повстанця, показати причини роздвоєності між уявленням про норми людської поведінки і обов’язком виконувати «чорне брудне діло».
Душа Хвильового-комуніста роздвоєна, але це не заважає йому розрізняти добро і зло; душа його героя також роздвоєна, але їй заважає сліпий фанатизм. У цьому різниця між письменником і його героєм. Ця різниця і призвела до трагічної смерті письменника, це ж зумовило нелюдський вчинок чекіста, героя його новели. Письменник розуміє причини роздвоєності душі героя, але не хоче розуміти його жахливих вчинків, його фанатизму. Він не знаходить їм виправдання.
Хвильовий розуміє, що треба розвінчати цей фанатизм з його згубленим впливом на людину. Бо не може людина просто так вбити власну матір! Не може… Це може зробити тільки жахливий монстр! Ось в кого перетворює людину сліпа віра в якісь абстрактні ідеї; ідеї, які не мають під собою підґрунтя споконвічної моралі, людяності, добра. Я захоплююсь творчим і життєвим подвигом М. Хвильового. Пишаюся тим, що Хвильовий-партієць не зміг вбити в собі людяності, любові до людей, віру в справедливість. Зумів відрізнити добро від зла. Але виходу з тієї ситуації, в яку потрапив він, герої ним же написаних творів, весь багатонаціональний народ, на той час письменник не бачив. Це була жахлива безвихідь. З таким тягарем він жити не може…

Хвильовий розуміє це і свідомо йде з життя. Це його вибір… Це його рятунок… Це його виправдання… Це його прошения…
А він так любив життя!..

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Завжди, коли чужоземне панування гнітило розвиток культури, мова залишалася тією скарбницею, що берегла від остаточної руйнації національний дух. Про неї говорили: «Не было, нет и быть не может». Але вона існувала, вона жила у народній творчості та в літературі, зберігала багатовіковий історичний досвід рідного краю з його злетами і падіннями. Це змушувало українців пам’ятати, якого вони роду-племені:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

(М Рильський «Рідна мова»)

Рідна мова для українських поетів-класиків М. Рильського й В. Сосюри — найкоштовніша перлина, великий скарб, який кожен з них беріг у власному серці. їхній поетичний хист доносив її багатство до свідомості краян, розповідав нею про радощі і болі народу.

У віршах Максима Рильського «Рідна мова», «Суворих слів, холодних і шорстких», «Високий спів» мотив любові до рідної мови звучить проникливо і пристрасно. Треба сказати, що освідчення в цьому синівському почутті вимагало певної громадянської мужності. Гостроту проблеми він намагався замаскувати, стверджуючи, що перешкоди на шляху розвитку української мови лишилися в минулому. Але людям, які знали правду, рядки цього вірша говорили про поетове сьогодення:

Тебе хотіли розтоптати,

У тебе цілились кати.

Бо знали: матір розіп’яти —

Тоді вже роду не бувати…

Змішування української мови з російською призвело до масового незнання як однієї, так і другої. Люди почали розмовляти суржиком. Для Максима Рильського, який розпочав свою творчість у колі «неокласиків», мовна мішанина була особливо болючою, бо із цієї школи він виніс надзвичайно уважне, вдумливе, трепетне ставлення до слова, до знання мови і віртуозного володіння нею. На виникнення суржику поет відгукнувся віршем «Мова»:

Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде…

Це був розумний і сміливий заклик. Особливо якщо врахувати, що навіть найменше нагадування про будь-що національне в період «радянської літератури» могло обернутися для письменника особистою трагедією.

Згадаймо нищівні удари, які посипалися на Володимира Сосюру через його поезію «Любіть Україну». Варто було йому одним рядком обмовитися про «мову солов’їну», як відразу з’явилися статті, в яких йому дорікали за оспівування «винятковості» української мови. Автор розуміє зміст цих звинувачень, тому що слово — велика сила, коли це слово рідної мови, якщо воно пройшло крізь серце поета:

Коли це слово — зброя,

 як день, що не схолов,

 коли живуть у ньому

ненависть і любов.

Воно влуча, як куля, ця зброя золота, коли у нім ненависть з любові вироста…

Влада завжди в першу чергу розправлялася з тими, хто володів цією дієвою зброєю — художнім словом. Сумнозвісні тридцяті роки стали яскравим свідченням того. Цвіт українського письменства загинув тоді на лютому морозі тоталітарного режиму.

Але у народу залишалася мова. Вона була останнім оплотом національного самовизначення. І завжди ним буде. Доки житиме мова, не загубиться на землі слід українського народу. Вагому роль у її збереженні відіграють письменники.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я ще і ще раз перечитую вірш Олени Теліги «Сучасникам». Намагаюся збагнути, що це: лист до читачів, щирий і відвертий, у якому авторка розповідає про себе? Чи може, це — її своєрідний звіт перед нами, перед суспільством? Як на мене, то вірш цей можна ще порівняти з ліричною піснею душі…

Але, якщо навіть погодитися з усіма цими припущеннями, не можна не помітити найважливішого: на ньому стоїть адреса — «Сучасникам». А це значить, що слова вірша звернені до кожної людини, що була сучасником поетки, і до сьогоднішніх сучасників, наших з вами. І тоді приходить розуміння, що у рядках цієї поезії зашифрований заповіт людини, яка знесла на абсолютно добровільну Голгофу неймовірний тягар національної долі — підкреслений український патріотизм і утримала його. Як на початку XX століття — Леся Українка…

У цьому зізнанні — величний і водночас важкий життєвий шлях дочки України, яка, поєднавши сталь і ніжність у серці й поезії, окреслила перед сучасниками, минулими, сьогоднішніми і майбутніми, поняття щирого, а не плакатного патріотизму. Я часто поруч з її ім’ям читаю слово «самопожертва». Думаю, сама вона мало замислювалася над таким символом її життя. Найважливішим для Олени Теліги було прагнення донести і показати співвітчизникам істинну любов до Батьківщини, пробудити і їх серцях такі ж почуття, наповнити їх серця бажанням присвятити своє життя Україні.

Тому вірш «Сучасникам» є моральним заповітом кожному українцю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ майстра у романі Булгакова «Майстер і Маргарита» — один з головних персонажів, він є можливо і автобіографічним, наприклад, Булгаков сам був істориком і спалив першу редакцію свого роману

Характеристика майстра «Майстер і Маргарита» Майстер — в романі Булгакова з’являється тільки в 13 главі, де описана його зовнішність: 

«З балкона обережно заглядав у кімнату голений, темноволосий, з гострим носом, стурбованими очима і  жмутом волосся людина років приблизно тридцяти восьми »»

. Автор не називає нам його справжнього імені, так і сам герой на прохання представитися, відповідає: «Не будем об этом». Прізвиськом Майстер іменує його кохана Маргарита, на знак визнання його літературного таланту. Сам же він вважає себе недостойним цього прізвиська, каже, що Маргарита перебільшує його геніальність. Образ Майстра має автобіографічні риси самого Булгакова. Йому 38 років — вік Булгакова в рік початку написання роману і знайомства з майбутньою дружиною. В клініці Стравінського Майстер розповідає Бездомному, що раніше був професійним істориком, працював у музеї, мав сім’ю (що збігається з минулим автора роману). Потім герой випадково виграє в лотерею сто тисяч рублів, залишає роботу в музеї, знімає квартирку в арбатському підвалі і починає писати роман про Понтія Пілата і Ієшуа Га-Ноцрі, по-своєму інтерпретуючи євангельські події. В цей же час він знайомиться з Маргаритою:

 «Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас відразу обох! Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж!»

 Неможливість опублікування роману через цькування критиків приводить Майстра до нервового зриву і депресії. За помилковим доносом «друга» Алоїзія Могарича, який мріє зайняти кімнату Майстра, він потрапляє до в’язниці на кілька тижнів, виходить звідти повністю зломленим і розчавленим, сам приходить в клініку Стравінського, вважаючи себе невиліковним душевнохворим. В клініці він знайомиться з поетом Іваном Бездомним, якого згодом називає своїм «учнем» і доручає йому закінчити роман про Понтія Пілата, і якому буде з’являтися  у сні в ніч весняного повного місяця. Книга Майстра дуже зацікавила Воланда. Саме він згодом допоміг Маргариті витягти коханого з клініки, повернув спалені рукописи. Однак він абсолютно пригнічений і зломлений морально: 

«…Я, знаєте, не виношу шуму, метушні, насильств і всяких речей у цьому роді. Особливо ненависний мені людський крик, чи то крик страждання, люті чи іншого який-небудь крик. У мене більше немає ніяких мрій і натхнення теж немає, ніщо мене навколо не цікавить, крім неї, — він … поклав руку на голову Маргариті, — мене зламали, мені нудно, і я хочу в підвал.»

 У Москві їх тіла померли, Майстер з Маргаритою знаходять в потойбічному світі даному їм Воландом «спокій», де Майстер зможе писати гусячим пером. Воланд вирішив забрати їх з собою, так як їм не було місця серед жадібних, боягузливих і нікчемних людей. В останній появі Майстра в романі ми бачимо людину, яка обросла бородою та залякано озирається, яку за руку веде Маргарита. Таку нагороду можна назвати покаранням, тому що майстру дано Ніщо і він покинутий в небуття.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мозок дитини більш чутливий до використання електронних пристроїв (планшетів, телефонів, комп’ютерів), ніж багато батьки можуть собі уявити. Повірте, вашому чаду потрібно не так багато часу провести з планшетом в руках, щоб це зробило негативний вплив на його мозок, що розвивається. Звичайно, багато батьків вірять, що соціальні мережі, електронна пошта та навіть ігри не роблять на дитину такого ж згубного впливу, як перегляд фільмів зі сценами насильства, сексу і жахів. Насправді інтерактивне спілкування з комп’ютером з більшою ймовірністю може стати причиною виникнення проблем зі сном, перепадів настрою і навіть порушень вищих функцій мозку, ніж перегляд телевізійних програм.

Багато діти перебувають в жорсткій залежності від користування своїми електронним пристроями, адже розваги, доступні за допомогою цих девайсів, стимулюють викид дофаміну — гормону задоволення. За великим рахунком для мозку немає різниці, що призвело до викиду дофаміну: електронні гаджети або кокаїн — він вимагає ще.Але якщо систему заохочення мозку занадто часто експлуатувати, щоб отримувати задоволення, то її чутливість поступово знижується і наступного разу потрібно ще більша стимуляція, щоб домогтися поставленої мети. Так виникає залежність.Крім того, дофамін впливає на здатність людини до фокусування на завданню і на мотивацію. Таким чином, навіть маленькі зміни в чутливості до дофаміну негативно позначаються на емоційної чутливості дитини.

Результати досліджень свідчать, що яскраве світло від монітора в темний час доби може стати причиною депресії і навіть суїциду.Дослідження, що проводяться на тваринах, показують, що світло від монітора до або під час сну може стати причиною депресії, навіть якщо тварина не дивиться на екран.Варто відзначити, що деякі батьки дуже неохоче огороджують своїх дітей від користування цими пристроями, оскільки не бажають зайвий раз засмучувати своєї дитини. Насправді, прибравши телефони та планшети подалі від ліжка, ви захищаєте своє чадо від багатьох проблем.

Численні дослідження доводять, що часте використання електронних пристроїв сприяє виникненню стресу. Стрес викликає зміна в рівні гормонів, що призводить до підвищеної дратівливості. Наприклад, різко збільшується концентрація кортизолу, який може стати як причиною стресу, так і його наслідком, тим самим створюючи порочне коло.До того ж підвищена збудливість і залежність (від гаджетів, алкоголю і так далі) пригнічують активність лобових часток мозку — області, що відповідає за настрій людини.Давно відомо, що прогулянки на свіжому повітрі, спілкування з природою, активність за межами власного будинку запобігають появі стресу, покращують концентрацію та увагу, знижують рівень агресії. Виходить, чим більше часу дитина проводить з електронними пристроями в руках, тим менше позитивний вплив на нього природних регуляторів настрою.

У світі комп’ютерів та інтернету огорожу дітей від електронних пристроїв може виглядати божевіллям. Насправді ж, коли у дитини проблеми, то, залишаючи всі ці гаджети на своїх місцях, вважаючи, що з їх допомогою він відвернеться і розслабиться, ми робимо йому тільки гірше.Навпаки, віддаляючи дитини (хоча б на час) від усього цього, ми дозволяємо його нервовій системі відновитися і повернутися в нормальний стан. Цим ми робимо перший крок на шляху до того, щоб допомогти дитині стати стриманим і спокійним, а значить, і більш щасливим.