Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Франко у своїй історичній повісті «Захар Беркут» змалював життя руського суспільства XIII століття. Жителі карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землі Тухольщини бояринові Тугару Вовку. З такою ж відвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовників. У цій повісті Франко показав, що саме простий народ був рушійною силою історії.

На фоні боротьби громади села Тухлі з боярином Тугаром Вовком і монгольською ордою змальовані головні герої повісті. Захар Беркут, його син Максим, Мирослава наділені найкращими рисами характеру. Вони постають перед нами чесними, вольовими, відданими інтересам рідного краю. І тому вони протиставлені зарозумілому бояринові Тугару Вовку — експлуататору і зраднику, жорстокій монгольській орді на чолі з ватажком Бурундою.

Головний герой повісті — Захар Беркут. Йому притаманна народна мудрість, висока моральність, велич, сила. Він справжній патріот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвідом, для якої громадські інтереси над усе. Його люблять і шанують люди, та й доля до нього прихильна.

Зовсім протилежним йому І. Франко змалював боярина Тугара Вовка з його дійсно вовчою натурою. Цей деспотичний зрадник — дуже хижа й пихата людина. Саме ці риси характеру призвели його до відступництва, а зрадника завжди чекає ганебний кінець. Тугар Вовк загинув разом з монголами в тухольській долині.

Жорстокою руйнівною силою виступає в повісті монгольська орда, а на її чолі — Бурунда. Він, як і Вовк, прагне володіти українськими землями та народом. Цей образ наче налитий люттю і заплямований кров’ю, його не можна сприймати без жаху і здригання. І якщо у зрадника Тугара Вовка ще є щось людське (його ставлення до дочки), то Бурунда — це звір. З особливою виразністю цей звірячий характер виявився під час загибелі його вояків.

Повість «Захар Беркут» відкрила мені захоплюючу сторінку історії мого народу. А ще познайомила з мудрою і прекрасною людиною — Захаром Беркутом, який став моїм улюбленим героєм. Усі його дії були спрямовані на добро в громаді, а його мудрість ще довго буде слугувати багатьом поколінням: «Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мистецтво… воно зачаровує нас силою краси : кзвуків, почуттів, краси побаченого. І якщо вже зачарувало людину — то це навіки. Ось така вона сила — сила мистецтва. Когось зачарувала таємнича, ніжна, трепетна музика, когось досконала картина, когось прекрасна книга, когось чарівний спів виконавця.

Серед музичних творів мені найбільше подобається «Місячна соната» Бетховена. Бетховен був геніальним композитором, тонким ліриком, умів майстерно передавати звуками те, що відчувала його переповнена образами, ранена переживаннями і нещастями душа.

Глибоким ліризмом сповнена «Місячна соната» Бетховена. Ніжно звучить музика, але подекуди чуються насторожені звуки. Вони ніби провіщають негоду, яка наближається. Я відчуваю звуки спочатку тихі, а далі усе більш сильні, гучніші. І ось вже буривши. Уявляю, як над морем потемніло небо, закривши свинцевими хмарами срібний місяць. Як велика лавина злітає вгору, ударяється об камені і розлітається тисячами крапельок. Сила звуків наростає, і перед моєю уявою з’являється розгніване море, справжня буря на морі. Громові гуркоти чуються в музиці. Вона зривається з клавіш і летить удалину, наповнюючи мою кімнату стогоном. Але миттєво грім зникає, і знову звучить мелодія. Знову ллється місячне сяйво в душу і звучать вщухаючі тривожні звуки.

У своїй сонаті Бетховен передав боротьбу прекрасних, чистих почуттів людини з темними силами людської душі, з сірою буденністю, міщанством, з темними силами обивательського благополуччя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Немає, мабуть, людини, яка б не чула або не читала п’єси Івана Котляревсько­го «Наталка Полтавка». Написана в середині XIX століття, вона і зараз не схо­дить зі сцени театрів України. У чому ж секрет такої популярності п’єси? Відпо­відей багато: в актуальності порушених проблем, милозвучності української мови, в пісенності сюжету, в яскравості і моральній красі її героїв…

З уроків літератури ми знаємо, що багато письменників ставили собі за мету розкрити перед читачем характер і колорит образу української дівчини, висвітлити її душу. У І. Котляревського була своя мета: вивівши на сцену дівчину з народу, він розкрив і показав глядачам різних верств суспільства, що і серед бідноти є багаті душею і високоморальні люди, здатні на самопожертву і наділені шляхетністю.

Я переконана, що той, хто читав п’єсу, не залишився байдужим до її герої­ні — чесної, скромної полтавської дівчини.

Залишившись без батька, збіднівши до вбогості, вона разом з матір’ю переїжджає до села, де у великій скруті минають її дні. Але це не засмучує Наталку, бо її думки і серце сповнені любов’ю і ніжністю до двох людей: матері і Петра. Вона, здібна і роботяща, кожному впадає в око. Не лишилася і поза увагою ви­борного. Він так характеризує її: «Золото — не дівка!.. Крім того, що красива, моторна, розумна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце. Як вона поважає свою матір; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця».

Моральну красу і щиру українську душу показав нам в образі Наталки І. Котляревський. Наталка — любляча дитина, яка з великою повагою ставиться до своєї матері. Заради неї ладна одружитися з бридким і ненависним возним. Важ­ко Наталці зробити цей крок: зректися Петра і вийти за нелюба. Але мати, яка пережила стільки болю і поневірянь, старіє у злиднях! Хіба може бути кохання важливішим за неї? Проте, коли вирішується її доля (з’являється Петро), вона діє сміливо і рішуче. І звідки у ніжної дівчини стільки сили волі, завзятості у ви­рішенні важливих питань? Вона зі спокійної і лагідної перетворюється на смі­ливу і рішучу, наполегливу й стійку. Але це перетворення не зробило образ гіршим. У всіх її діях, у всіх словах видно вроджену моральну красу. Вона нікого не ображає, нікому не докоряє у складних життєвих ситуаціях, чемно і делікат­но вирішує конфлікти. Згадаймо сцену зустрічі з возним. Вона не сперечається, а тільки натякає: «У нас є пословиця: знайся кінь з конем, а віл з волом. Шукай­те собі, добродію, в городі панночки».

Сцена розриву заручин сповнена напруження. Наталка не бажає одружитися з возним, щоб не Зробити нещасливим ні його, ні Петра.Вивівши на сцену театру дівчину з народу, видатний драматург втілив у її об­разі найкращі риси дівчини-українки. І як добре, що ці риси залишаються актуальними і в наш час

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела М. Хвильового «Я (Романтика)» — це зображення антигуманного і антинародного характеру революції і громадянської війни. Митець аналізує суперечність служіння абстрактній ідеї, що вимагає зректися власного я, зректися всього людського. Тому долі героїв новели, як і доля самого автора, трагічні.

Головний герой новели не має імені. Мабуть, М. Хвильовий хотів цим підкреслити типовість цього образу для 20-х років XX століття. Головний герой «я» — керівник однієї з більшовицьких трійок, що вершать революційне «правосуддя», розстрілюючи сотні інакомислячих. Це революційний фанатик, який свідомо вбиває в собі все людяне, щоб стати «справжнім комунаром». Убивство революціонером-фанатиком своєї матері — це показ трагічної суперечності між мрією і дійсністю, це — антигуманний вчинок, який ніколи і ні за яких обставин не може бути виправданий чи зрозумілий. Засліплений мрією про загірну комуну, головний герой разом із іншими персонажами новели знищує все дороге і близьке, все найцінніше в цьому світі — людей.

Герой відчуває, що стирається грань між добром і злом, між гуманізмом і фанатизмом. Герой усвідомлює і своє внутрішнє роздвоєння: «Я — чекіст, але я і людина». Як на мене, то я зрозуміла так, ніби М. Хвильовий хотів сказати нам, читачам, що чекісти — це нелюди, бо вони переступали через трупи, йдучи до недосяжних ідеалів. Але вірні соратники «чорного трибуналу» допомагають ліричному героєві позбутись вагань, і те, що герой вбиває свою матір, свідчить, що фанати революції перемогли.

М. Хвильовий, осмислюючи жорстокість революції і громадянської війни у своїх творах, усвідомив власну трагедію. А коли зрозумів, то зробив єдино можливий для цієї безкомпромісної людини вибір — на відміну від своїх героїв, він спрямував маузер собі у скроню.

Але М. Хвильовий залишив нам свої твори, які мають символіку долі як митця, так і того часу. Безвихідь, блукання героя, втрата ним орієнтира, повтори «Я йшов в нікуди», «Я остаточно збився з ніг» — це моральна дезорієнтація не тільки головного героя, а й усього суспільства. Своїм твором М. Хвильовий наголошував, що це революція веде в нікуди, це вона збилася зі шляху справедливості, людяності. Влада, яка сповідує насильство і смерть, приречена на загибель, — це стверджується твором «Я (Романтика)» М. Хвильового, його мотивами, образами, деталями і символами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На думку Володимира Сосюри, український гетьман Іван Мазепа впевнився у необхідності «третього шляху», власної дороги для своєї України.

Поема «Мазепа» мала нелегку долю. Десятки років вона була заборонена, а між тим це значне явище в нашій літературі. Легкість і прозорість віршування, його образність та емоційна насиченість — докази майстерності українського Пушкіна — Володимира Сосюри. Твір написаний у кращих традиціях європейського романтизму: пристрасні почуття, центральний герой, наділений всіма чеснотами, любовний трикутник, наївно-відважні клятви і блискавичне втілення задумів у життя.

Яким же схарактеризував автор славного лицаря Івана Мазепу? На початку твору він — фаворит польського короля, чорнобривий паж-ловелас:

Він дарував на мить любов

І знов, байдужий, далі йшов.

Автор не замовчує, що паж любить короля любов’ю навіть не раба, а любов’ю сина. Мазепа всебічно обдарований юнак: має шляхетні манери, поетичні здібності, фізичну силу та безстрашну вдачу. Позбавити королівської прихильності не можуть наклепи шляхти і навіть випадок, коли, «відбивши» кохану в пана Броніслава, Мазепа вбиває його на дуелі.

Лікуючись від поранення, Мазепа пригадує своє дитинство. Його мати, ігуменя монастиря, дала йому ґрунтовну освіту. Саме шкільне виховання і вплив матері забезпечили розуміння Іваном свого обов’язку перед вітчизною. Цікаві й дуже сучасні поради дає йому вчителька-черниця: Учись, Іване… І любов, Свою любов до України, Вмій влити формули чіткі,. Умій спинить гарячу кров, Рух нерозважливий руки, І стиснуть серце, коли треба. Хай пада все, палає небо, А ти іди спокійним кроком До точки, що намітив оком. Наскільки актуальними є сьогодні ці рядки! Нам, будівничим майбутнього, треба проявляти патріотизм не в високих словах, а в малих, але конкретних справах. Україні потрібні не проповідники-базіки, а мовчазні інтелектуали, які знають, чого хочуть.

Нетиповим для української літератури є образ матері Івана. Вона під час рішучих дій не безсило ридає, як дружина Тараса Бульби, а сама благословляє сина на подвиг.

На мою думку такий образ матері має культивувати наша література, щобприщеплювати синам не міщанський егоїзм, а здатність самопожертви заради високих ідеалів.У хворобливих видіннях Іван бачить свої майбутні стосунки з Петром І, свій вплив на царя, зраду останнього у Полтавській битві, яка зображена з новаторськими художніми прийомами:

…де йтиме цар нестримним кроком

«в Європу прорубать вікно!»

Він чує, цар іде по ньому,

У грудях грузнуть каблуки,

Як тяжко дихати старому…

Чом ти прийшов до мого дому,

Північний злодію? Чому

Мене ховаєш у труну?

Автор дає зрозуміти, що Петро І використав Україну задля досягнення своїх цілей, тому зрада Мазепи була виправданою.

Одужавши, Мазепа кидає розкіш замків польської шляхти і, подібно до Мойсея, йде назустріч своєму трагічному служінню власному народові. Через увесь текст проходить ідея його прагнення до України, бажання послужити їй своїми зусиллями. Вірний романтичному максималізму, Сосюра інколи втрачає почуття міри: наприклад, замріяний долею України Мазепа порівнюється з лунатиком; надто вже нереально виглядає елітарність цієї постаті, яка живе «в іншому вимірі» цінностей і цілей:

Людини тихої, малої.

В його душі, нічим не скутій,

Жіночі образи забуті

Живуть, як відгомін, як тінь.

І тільки про Вкраїну мрія

Над ними вічно пломеніє…

Взагалі ж поема Сосюри дуже легка, майстерна, світла і привертає нашу увагу до постаті Івана Мазепи — видатного діяча нашої історії, а також до його подвигу заради рідного народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Козацький період у нашій історії налічує понад 500 літ. Історія козацтва  XVII століття була сповнена бойових звитяг та великих трагедій. В історії нашого народу Запорозька Січ назавжди залишилась проявом величності й мужності наших предків. Коли російська цариця Катерина II узялася за «поліпшення» устрою в державі, то найперше вона наказала Кирилу Розумовському скласти гетьманську була-ву і скасувала гетьманство. Не змігши підкорити козаків, 10 листопада 1764 року царський уряд видав указ про ліквідацію гетьманства. Катерина II завершила процес закріпачення українського селянства. Козацькі полки реорганізовувались у регулярні, козацькій старшині надавались військові ранги російської армії. Україна  остаточно втратила свої права, свою волю; закінчила своє існування вільна Українська козацька держава. Настав один із найтяжчих часів для України — період Великої Руїни.

В одній із найвизначніших своїх гумористичних повістей «Конотопська відьма» Г. Квітка-Основ’яненко показує деградацію нащадків колишньої козацької старшини після занепаду української державності. Гумор автора часто переходить у сатиру на життя й побут козацької старшини XVIII століття.

Починається повість своєрідною похмурою анафорою, яка, проте, викликає глузливу посмішку: адже причини для глибоких роздумів, справні суму у Микити Забрьохи — конотопського сотника — немає зовсім, цей сотник просто нудиться від бездіяльності, хоча його значна військова посада не  давала підстав для нудьги. Сучасники митця прекрасно усвідомлюють чому він заповзявся на подібних до Забрьохи: випадкові люди при високих чи отриманих у спадщину, ставали нормою, колишні славні військові традиції занепадали; не те що до кріпаків, навіть до вільних людей новоспечені дворяни ставилися зневажливо. Саме з таких самовпевнених дурисвітів і формувалося майбутнє українське дворянство, котре, як писав Т. Шевченко, «за шмат гнилої ковбаси продасть і рідну матір, і матір-Україну.

Сюжет повісті становить складне поєднання побутових епізодів з фантазіями. Конотопський сотник Забрьоха сватається до хорунжівни Олени, але дістаж «гарбуза». Писар Пістряк намагається хитрощами скинути Забрьоху і посісти його місце: він намовляє сотника водою перевірити відьом. І тут в уявність вплітається фантастика: відьма Явдоха наводить ману на людей викликає чаклуванням переліт сотника на Безверхий хутір, потім одружує його з Солохою, писаря Пістряка — з наймичкою Пазькою, а хорунжівну — з суддепком Халявським. Закінчення знову реалістичне. Забрьоху скидає з сотенства, а Пістряка — з писарства, і вони знову стають приятелями.

«Конотопська відьма» багатозначна за своїм ідейним змістом. Передусім  гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII століття, характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа й ледаща сотника підлого крутія та безпросвітного п’яниці Пістряка, свавільного Халявського,  Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволений тим, що зменшилась смертність людей.

Найяскравіший образ повісті — Микита Забрьоха. Він — спадковий сотний «Таки хто скільки не зазнав, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а діди  прадіди Микитові усе були у славному містечкові Конотопі сотниками; так від отця до сина сотенство й переходило». Він мас велику владу, керує цілою конотопською сотнею, але сам дурний, неосвічений, ледачий. Прийоми викривального зображення образу різноманітні.

Тут і пряма авторська характеристика (сотник «не мас дев’ятої клепки в голові», «зовсім не тямив діла») і самовикриття письменного не розжую, хоч і школі вчився», «ліків більш тридцяти не знаю,  Я нічого пак не вмію писати, та на ньому сторч і підписав»).
Не диво, що без писаря він зовсім безпорадний.Коли писар розсердився й пішов, Забрьоха нічого не може сказати козакам на запитання, що їм робити  й для чого їх зібрали, а тільки кричить і лається. У керуванні сотнею Забрьоха в усьому звіряється на пройдисвіта-писаря, не розуміючи найпростіших справ. Проте в поводженні з козаками він чванливий і пихатий. Коли козак звертається до нього, він зневажливо відповідає і зараз же відступає, «щоб не дуже налазив на нього і щоб часом не запанібратавсь з ним». Неуцтво й надзвичайну обмеженість виявляє він і в інших стосунках з людьми. Коло інтересів сотника обмежуєтьсн задоволенням шлункових потреб, пияцтвом, спанням.

Не менш колоритно, і, звичайно, у сатиричному плані зображує Квітка й писаря. Як і пан сотник, Пістряк — безпросипний п’яниця. Він допивається до того,що не може «за ненахожденієм писательського существа і трепетанієм десниці і купно шулійці» скласти рапорт на письмі, тому викарбовує число козаків на хворостині. Цей хитрий шахрай, проте, дурний у простих практичних речах. Так, вирізавши і «лепорт» на хворостині і зламавши потім її на зубці, він не може збагнути, що на одну зарубку стало менше, і ніяк не може долічитися одного козака; оскільки він не може ввійти з довгою хворостиною в хату, то пропонує «або стіну простягти, або стелю підняти». Пістряк пишається своєю вченістю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У нарисі «Живий герой дітей» відома українська письменниця Оксана Іваненко розповіла про анкетування, проведене у 1930-ті роки серед читачів дитячих бібліотек. На запитання анкети «Ким ти хочеш бути?» один хлопчик відповів: «Миколою Трублаїні». Чому ж він так відповів? Мабуть, тому, що в дитинстві майже всіх часто тягне до пригод та мандрів. Саме на такі сюжети писав свої твори Микола Трублаїні. Він став одним із перших українських письменників пригодницького жанру. Його твори є значним внеском у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання письменника овіяні романтикою і поезією, вірою у перемогу, у досягнення мети. Герої творів письменника — звичайні люди, веселі, віддані своїй справі і рідному народові, сердечні до товаришів, відважні і дужі. Таким був і сам письменник Микола Петрович Трублаїні. Його давній приятель, теж письменник, Ярослав Гримайло охарактеризував Миколу Петровича як людину «…із серцем хлоп’яти, невтомною енергією витівника, чулою душею батька, щирістю відданого друга, проникливим розумом вихователя і спостережливим оком письменника». Доля відміряла цій людині лише тридцять чотири роки життя.

Народився М. П. Трублаїні (справжнє прізвище Трублаєвський) 25 квітня 1907 року у селі Вільшанка на Поділлі (тепер Крижопільський район Вінницької області). Батько його був лісорубом, а мати вчителькою. У 1915 році Миколу віддали до Немирівської гімназії. Він добре вчився. Але вітер героїки та мандрів не дав йому закінчити навчання. У роки громадянської війни хлопець рушив на фронт. По дорозі упав з поїзда і зламав ногу. Після одужання організував хату-читальню у селі Черепівка, керував місцевою самодіяльністю. Працював у редакції газети «Червоний край».

1925 року М. Трублаїні за направленням їде вчитися на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова. Тоді ж майбутній письменник навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти. Згодом стає кореспондентом газети «Вісті». У цей період розпочались життєві мандрівки Миколи Петровича, наповнені відвагою, суворими та важкими випробовуваннями, які він витримав з честю та гідністю.

Ось перелік мандрівок письменника:

1928 рік — поїздка до Владивостока кореспондентом від української республіканської газети «Вісті». 1929 рік — участь у двох рейсах на криголамі «Літке». Тропічний рейс із Севастополя до Владивостока та арктичний — із Владивостока до острова Врангеля. За участь у цьому героїчному поході Миколу Петровича було нагороджено медаллю «За врангелівський похід 1929 року». 1930 рік — подорож на пароплавах «Сєдов» та «Сибіряков» до Землі Франца-Йосифа. 1931 рік — мандрівка у тайгу, де розгорталось велике будівництво на річці Ангара. 1932 рік — участь в експедиції на криголамі «Русанов» у Біле море, мандрівка в Карелію на Кольський півострів.

Подорожі надихнули Миколу Петровича на творчість. Він почав писати книжки для дітей. 1931 року вийшла у світ його перша книжка «До Арктики через тропіки». Незабаром у бібліотеках та книжкових крамницях з’явились книжки Миколи Трублаїні «Курсом норд-ост», «»Літке» — переможець криги», «Вовки женуться за оленями», «Лахтак». 1941 року виходить остання прижиттєва книжка письменника «Життя за Батьківщину». А всього за ці десять років було надруковано більше 30 книжок.

Його творчість — це ціла епоха в літературі для дітей. Майже всі персонажі творів письменника виписані з натури. У книжках про Північ правдиво змальовано побут та звичаї корінних північних народів: чукчів, ескімосів, якутів. Багато героїв оповідань та повістей письменника — підлітки. Але у Миколи Петровича є багато оповідань для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку, таких, як «Крила рожевої чайки», «Мандри Закомарика», «Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку» тощо.

1934 року невгамовний письменник і друг дітей організовує при Харківському Будинку піонерів Клуб юних дослідників Арктики. Члени Клубу налагодили зв’язок із зимівниками полярних станцій. А наступного року вагон з вихованцями Клубу подорожував за Полярне коло. Вагон мав назву «Криголам на колесах». У ньому було все, що потрібно для дослідника Півночі — від компаса до штурманської рубки.

1936 року письменник організував Клуб юних дослідників підводних глибин. Члени Клубу разом зі своїм капітаном М. П. Трублаїні подорожували до Криму і Кавказу. У результаті цих подорожей народились повісті «Мандрівники» та «Шхуна «Колумб».

Свій внесок письменник зробив і у жанр фантастики. Фантастичний роман М. Трублаїні «Глибинний шлях» був надрукований уже після смерті письменника.

У червні 1941 року розпочалась війна з фашистами. 20 вересня письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. З жовтня він узяв участь у бою — допомагав кулеметнику. Це був його перший і останній бій. Через кілька годин по тому Миколу Петровича було смертельно поранено осколком від бомби. А через днів, 5 жовтня, письменник помер. Похований Микола Петрович Трублаїні недалеко від міста Ровеньки Луганської області.

ШКІЛЬНІ ТВОРИ ЗА ТВОРЧІСТЮ ПИСЬМЕННИКА:

БІОГРАФІЯ

Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенева) — українська поетеса, публіцист, громадсько-політичний діяч. Народилася 21 липня 1907p. в Петербурзі. З 1923p. вимушена жити за кордоном. Олена Теліга належала до кола поетів-«вісниківців», що об’єднувались довкола редагованого критиком та публіцистом Д. Донцовим журналу «Вісник». Характерними рисами її поезії в цей період виступають прагнення активного, дієвого життя, протест проти нудоти «буденного» існування. Провідною для О. Теліги, як і для інших поетів міжвоєнної доби, залишається ідея державного самоствердження України («Безсмертне», «Племінний день», «Відповідь»). Ліричний герой поетеси — завжди яскрава особистість, сповнена самодисципліни та почуття обов’язку перед нацією («Сучасникам», «Вечірня пісня»). Водночас її лірика сповнена особливого інтимного колориту, пильної уваги до внутрішнього світу людини. Через несприятливі обставини О. Теліга не встигла видати жодної прижиттєвої збірки. Лише після її трагічної загибелі з’явилися в світ книги її поезії: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «На чужині» (1947). В окупованому фашистами Києві займалася організацією літературних сил, редагувала додаток до газети «Українське слово» — «Літаври».

Розстріляна німецькими фашистами у Бабиному Яру 21 лютого 1942p.

Олена Теліга

(1907 — 1942)

В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21 лютого (за іншими джерелами — 13 лютого) 1942p. Може, тоді й збулося її кассандрівське передбачення:

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Світогляд О. Теліги формувався поступово. То була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім’ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня 1907p. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської. Під час більшовицького наступу на початку 1919p. Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й І. Шовгенів. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924p. — alma mater української еміграції).

У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками «празької школи». Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв’язків із українськими «пражанами», яких у 30-ті роки ще називали «вісниківською квадригою». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій».

Власне, йдеться про неоромантизм, що об’єднує «вісниківську квадригу», проявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів», прийняти бій «спокійно і суворо». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:

Заметемо вогнем любови межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову із своїм народом.

Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям («Відповідь», «Племінний день», «Безсмертне», «Засудженим»).

Лірика від цього не стає «монохромною», вона переповнена жагою іскристого життя, що «не чіпає лише раба»:

П’яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, як свіча, —

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

О. Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Так, вірш «Вечірня пісня» — це поезія думки, яка виповнює строфи, відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід, «коли простори проріже перша сурма». Рядок «Я плакать буду пізніш!» поступово розгортається у парадоксальному образі:

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

На думку В. Державина, цей вірш свідчив «про безмежні сили, які велика поетка таїла в собі і які вона саможертовно зофірувала, разом з життям, своїй нації».

Роль жінки у суспільстві, в житті нації — одна з головних тем лірики О. Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руки, що била, не пробачу…»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім’я високих ідеалів:

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум’яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

Цей тип досить характерний для емігрантської лірики (Є. Маланюк, Олена Теліга, О. Ольжич), він постав з особливостей національного духу української еміграції, зосібна молоді, яка почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості у рідному краї, охопленому хвилями більшовицьких репресій, розчленованому сусідніми країнами. Це прискорило об’єднання розпорошених національних угруповань в ОУН (1929). Обмежуватися лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала О. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом», що не мають нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса у запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці, — будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті «Партачі життя».

Розкол ОУН, що стався 1940p. внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941p. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня — вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», переважно з початківців. Водночас вона перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» і готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Літаврів» на початку 1942p. їх закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована.

За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її віршів загубилася.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чарівною казкою дитинства здається нам повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять…», неначе вона народилася з народних оповідань, повних чаклунства і дива. Письменник в образі Михайлика показав себе, власні дитячі роки, враження, відкриття і витоки свого мистецького натхнення.

Він знайомить нас з багатьма чудовими героями, але, на мій погляд, головним героєм є дивний світ природи, ті «гуси-лебеді» душі, які вона вклала у серце майбутнього письменника. Красі і владі природи підкорені всі у повісті: і дід Дем’ян, який навчає, що лебеді принесли на крилах весну і життя, що сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю; і мати, яка довіряє землі свої болі і радощі, прохаючи, щоб вона родила для всякого, а насіння в її вустах було святим словом; і Люба, ця маленька лісова царівна, яка знає багато таємниць природи.

Вся повість пронизана мудрістю природи, що злилась із мудрістю народною. Ще з перших сторінок повісті ми потрапляємо у світ народних казок, стикаємося з образами містичних легенд, «щедрівок, які взимку виспівувалися під вікнами», з оспіваними явищами природи. Відчувається, що письменник глибоко шанує народні обряди, звичаї і традиції. І вишивані рушники, і калина, і свята повага до хліба — все це душа народу. У повісті Стельмаха відображено святе ставлення до землі, оранки, сівби, насіння, до дерев, з якими герої розмовляють, як із живими. Навіть показ процесу праці нагадує народний ритуал, набутий віковим досвідом. Все це мало величезний вплив на самовиховання Михайлика, на талант майбутнього митця.

Мене дуже вразила повість «Гуси-лебеді летять…» своїм казковим, містичним світом, багато чого вперше я відкрила для себе і мусила замислитися. Від неї вливається в душу такий струмінь добра і ніжності, що хочеться самому бути кращим, добрішим, чеснішим. Переймаючись настроєм повісті, серцем вклоняєшся письменнику за його слово, його науку і любов до нашої матінки-землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе на світі починається з любові… Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри.

Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав…», «Коли потяг у даль загуркоче…», «Білі акації будуть цвісти…», «Пам’ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання.

Вірш «Так ніхто не кохав…» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця».

Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства.

У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині.Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»).

Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя.

Я забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б слухать твій голос і коси,

Твої коси сумні цілувать.

Поезія «Коли потяг у даль загуркоче…», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі.

Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй».Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

 і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

 з рідними очима порівняє нас.

Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити.Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте».Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім’я коханої проходить через усі п’ять .строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім’я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря:

І пісня в душі наростає і спіє,

Мов вирватись хоче нестримно на волю.

Весна вже прийшла, та дерева ще голі,

Й гілля наді мною шепоче: «Маріє!»

 Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів.