Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У душі Володимира панував тихий і незвичний спокій. Його радувало все — і горобці в поросі, і дим із димарів, і молодиця з відрами. Він зайшов на шкільне подвір’я, сторож недовірливо до нього поставився, аж поки не подивився його, нового директора, документи. Повів у кімнату, завалену мотлохом та запилену. Прийшла висока худа вчителька Олександра Панасівна, якась ніби сердита — і за кілька хвилин помешкання вже блищало чистотою від її вправних рук. Володимир побачив на подвір’ї в домі на горі жінку,, від якої струменіло дивне голубе сяйво, що притягувало, ніби магнітом.

Високий сивогривий чоловік у супроводі кіз неквапно йшов берегом. Цілий день він, пасучи своїх подруг, милувався краєвидами, тоді приходив додому, дружина Марія доїла кіз, потім вони сідали на веранді, пили молоко, і дід Іван записував щось до товстого зошита.

Володимир сидів на постелі, розтираючи набряклу від протеза ногу. Його нестерпно тягло піднятися до будиночка на горі, побачити ту жінку, яка відібрала увесь його зір та всю увагу.

Галя часом закривалася в кімнаті, вбиралася в найкращий одяг і милувалася своєю красою. Інколи бачила в дзеркалі втомлену, постарілу жінку, яка сама ростить сина й доглядає хвору бабусю. Коли Володимир, шкутильгаючи, все ж піднявся до будиночка, то мало не зомлів, і жінка дала йому води, сама теж чомусь зніяковівши. Бабуся розповіла Галі, що дім, у якому вони живуть, — особливий. Тут споконвіку володарювали одні жінки. До них приходили чоловіки: від тих, хто з’являвся згори, невідомо звідки, були одні неприємності. Від них народжувалися хлопчики, які полишали дім і пускалися в мандри. Якщо ж чоловік приходив знизу і просив води — залишався, народжувалися від нього дівчатка. Галя і вірила в бабусині розповіді, і не вірила. Коли прийшов Володимир і вона його напоїла водою зі своїх і рук, бабця зраділа й сказала, що це — доля. У Галі теж тенькнуло серце, згадала Анатоля, що зійшов, як сірий птах, звідкись із гори, зачарував її очима, а потім, добившись її любові, покинув уже вагітну. Тепер вона має золотоногого Хлопця, що гасає, як вітер по урвищах та скелях. У Олександри Панасівни п’ятеро дітей. Кожен зайнятий ділом — хлопчики пішли стояти в черзі по гас, дівчата — по хліб, старша — прати білизну. Сама жінка копає картоплю, пере, підмазує хату, лагодить горище, а їх кілька промайнуть одночасно то у вікні, то на вгороді, то на подвір’ї.

Ночами вона часто згадує свого чоловіка, кремезного шевця, пропахлого шкірами, з такими синіми очима, що раз ввійшовши в душу, не вийдуть із неї. Микола не повернувся з війни, Олександра вчителює й виховує п’ятьох діток, дає лад у господарстві. Інколи їй вчувається, як тихенько заграє на стіні інструмент, що любив на ньому грати її чоловік.

Галину дуже дивували ті збіги з бабусиними оповідями-казками, які ставалися в її житті: «Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатність надавати всьому неприродного значення, але цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий». Володимир у Галі викликав дивне почуття, але вона боялася повірити собі, відкритися. Навіть вдягла найгірший, сірий одяг, коли йшла білити школу, наводити в ній лад. Він «впивався її красою, і аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна». Вона «закушувала губу й натужно намагалася розв’язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання». Але не витримала його очей, відкрила серце, і вони пішли по життю разом. Бабуся раділа, їй стало краще, вона могла навіть сама ходити.

Марія Яківна помічала інколи в чоловікові ніби якийсь дивний вогонь, коли той сідав і щось цілими днями писав, покинувши кіз. Ще раніше він покинув роботу бухгалтера, і його не обходили домашні клопоти, чи є їсти і що саме. Дітей у них не було. Марія, хоч і боялася розсердити чоловіка, пішла вчителювати, знаходячи розраду в першачках. Іван, блукаючи горами, узбережжям, завжди приносив їй букетик польових квітів. Вона брала найкращі й засушувала. {Вони милувалися заходом сонця щодня, і кожного разу він був різний. «…Вона розуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине…»

Старша дочка Олександри Панасівни задивилася на Хлопця — який він золотоногий, який вправний у рухах, коли біжить, коли фарбує парти. Хлопець задивився на тоненьку дівчину, як вона прала на річці білизну, і сказав, що покаже їй свої володіння. Неоніла погодилася, і Хлопець повів її у підземні ходи. Там у нього була навіть кімната. Стали юнак і дівчина судженими, поклялися одне одному у вірності, скріпивши клятву кров’ю.

Якось хлопець спитав у Галі про свого батька, захотів дізнатися хоча б його прізвище. Але мати розсердилася чомусь і назвала спересердя перше-ліпше, що спало — «Пугач».

Іван-козопас дописував свій п’ятий зошит. І снилися йому чорняві, темноокі ненароджені його сини, кликали до себе.

Через десять років Хлопець, тепер уже огрядний чоловік, повертався додому, радісно дивлячись на знайому вулицю, яку пам’ятав до дрібниць. З дому на горі вийшла дівчина — знайома й незнайома. Спитав, чи Галина Іванівна вдома. Та відповіла, що вдома. Це була його сестра Оксана. Мати теж ледь упізнала сина — змінили його і роки, і мандри, і ті випробування, що випали. Сестра не хотіла його визнавати, її дратували його важке тупання в бібліотеці над нею, тютюновий дим, безцеремонність, але терпіла заради матері.

Хлопець пішов до Неоніли. Вона одна залишилася з дівчат при матері. Сердилася на Хлопця, що не писав, а потім подивилася в його очі — і все забула. Уранці сказала вдома, що вони одружуються.

Хлопець пішов до Марії Яківни, попросив зошити діда Івана, якого вже не стало. Жінка радо віддала, адже Хлопець був їхнім правнуком, але попросила поставитися з пошаною. Похвалила його сестру Оксану, яка дуже їй допомагала завжди. Прийшла провідати бабусю Марію і Неоніла. Та привітала її з тим, що дівчина, нарешті, діждалася судженого. І запропонувала, щоб вони йшли жити до неї.

Хлопець перечитував книжки в бібліотеці, що була в домі на горі, її складав прапрадід і доповнювали кожен із чоловіків, які там оселялися. Взявся і він до заповітних дідових зошитів. Сам теж мав на думці писати, тому наполегливо вивчав літературу.

Коли Оксана поверталася додому, до неї причепився якийсь дженджурик. Усе намагався познайомитися, говорив, що хоче винайняти тут, на горі, квартиру. Оксана гордо відтручувала його. Галина, побачивши цю картину, змушена була застерегти дочку, адже вона вже колись потрапила в таку історію, повіривши якомусь залітному птахові. Ось звідки і з’явився Хлопець. Оксана була впевнена, що з нею таке не трапиться, але при наступній зустрічі з дженджуриком танула від його очей, не могла позбутися їхньої магії. Одного разу до будинку прилетів великий сірий птах і перетворився на дженджуристого юнака, який, заглядаючи попід вікнами і сумно зітхаючи, вкинув у відчинену кватирку букет троянд. Коли Оксана прокинулася, у неї в кімнаті лежали сотні трояндових пелюсток.

А «Хлопець сидів обійнятий м’якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару огненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі і пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку і крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним приципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, занепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.

— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспішати!»

Коментар

Роман-балада «Дім на горі» складається з двох частин. У першій («Дім на горі. Повість-преамбула»)розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 pp., але у долі кожного чомусь уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву «Голос трави», складається з 13 новел, які об’єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козо-пасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших». Утворі відчувається барокове поєднання високого (духовного і низького (буденного): дім на горі — це фортеця нашої духовності, а підніжжя гори — це поле боротьби добра і зла, світла і темряви. Багато епізодів нагадують притчі, мають символічне значення, наприклад, самотності, роздвоєння людини, блудного сина, дороги і т. ін.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новий рік для мене — найулюбленіше і довгоочікуване свято. У переддень Нового року мною опановує дивне почуття, що має статися щось чарівне і радісне. Всюди атмосфера свята, і люди готуються до його приходу — купують пишні ялинки додому, різні фрукти і солодощі на стіл, і звичайно, подарунки для своїх близьких. Для дітей, Новий рік — це справжня казка.

Напередодні Нового року ми починаємо готуватися до його святкування. Прикрашаємо нашу ялинку і кімнати яскравими гірляндами та іграшками, мішурою і різнокольоровими кульками. Квартира перетворюється, стає святковою і ще більш затишною.

Щороку до святкового столу мама готує багато всього смачного і незвичайного. До нас в гості приходять близькі друзі і родичі. Всі веселяться, співають і танцюють, беруть участь в забавних конкурсах. Ближче до півночі, виходимо на вулицю, запускаємо салюти і милуємося красивим феєрверком. Всюди чути привітання, захват і радість від приходу Нового Року. А на ранок, я з нетерпінням біжу до ялинці, щоб дізнатися який же подарунок мені подарували.

Упевнений, що цього року святкування Нового Року буде ще цікавіше, а наступаючий рік принесе лише щастя і радість! З нагоди цього свята хочу побажати всім любові і тепла,добра в сім’ї і затишку в оселі.Нехай здійснюються всі ваші задумки і бажання,а головне,щоб вас не підводило здоров’я!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933) справила значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.

Після виходу збірки «Сині етюди» (1923) О. Білецький назвав М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мистецькою самобутністю.

Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтизму, роман-тики вітаїзму (активного романтизму). У «Синіх етюдах» вирізнялися такі героїко-романтичні новели, як «Кіт у чоботях», «Солонський Яр». Ранні новели відбили прийняття М. Хвильовим своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготривалим.

В оповіданні «Кіт у чоботях» письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: «Товариш Жучок дочитала — прочитала «Что такое коммунизм» (без автора) і тільки». Уже тут зазвучали ноти сатири. Письменник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М. Хвильового одне з чільних місць займає образ «загірньої комуни», який має мало спільного з народжуваним «новим світом», тобто радянською дійсністю.

Відмова письміенника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідов-ності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань «Осінь», повість «Санаторна зона» (1924) і особливо громадянська активність зробили М. Хвильо-вого центральною постаттю у літературному процесі 20-х рр. Одним із найкращих творів М. Хвильового є оповідання «Я (Романтика)». М. Жулинський писав: «Небагато є в світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у «витворену революційними ідеями пастку».

Твір присвячено оповіданню М. Коцюбинського «Цвіт яблуні» і написано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: «Загірня комуна», вимріяна, до якої ще йти і йти, воювати, лити кров чисельних жертв — це перша любов. Друга любов — «воістину моя мати», «прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків». Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: «Надходить гроза!» Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить «справедливість» герой новели. Ліричний герой вважає себе «чекістом і люди-ною». Ось перед ним чоловік і жінка. «Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць… Женщина сказала глухо і мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: — Розстрілять». Комунари, чекісти безупинно п’ють, а ліричний герой ходить до матері, щоб відчути себе «людиною». Його терзають страхи: «…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті». Настав момент, коли у непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синжська любов і революційний обов’язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, «охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Абстрактному ідолу «загірньої комуни» принесено найбільшу жертву і в його ім’я скоєно найбільший злочин-матеревбивство.

У 1925 р. М. Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав письменників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па «психологічну Європу». Звідси знамените гасло М. Хвильового- «Геть від Москви!». «У Європу ми поїдемо вчитись, — писав письменник, — але із затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом». Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.

Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, «не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натхненно довірившись ідеалам Революції». 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його полягала у тому, що він «свято вірив у можливість рідкісного шлюбу» (І. Драч), тобто вільної України і ленінського комунізму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, не легко бути «білою вороною»,але й потрібно правильно розуміти цей фразеологізм. Давньоримський поет Ювенал вжив його в значенні «велика рідкість», коли сатирично описував можливий шлях людини з самого низу соціальної драбини на самий верх. Зараз цей крилатий вислів вживають для характеристики рідкого, різко відмінного за своїм зовнішнім виглядом, характером, вчинкам від маси людини. Чому ворона, а не слон або кролик? Ну, білих кроликів повно, і собак, і кішок. А хто-небудь бачив коли-небудь білу ворону? Ворону-альбіноса?

А добре чи погано бути «білою вороною»? Я думаю що «білою вороною» бути соромно. Наприклад, не вивчив уроку, коли всі в класі готові по цій темі, або прийшов не в шкільній формі, а в школі в цей день свято, і ти знав про нього, та забув.
«Білою вороною» бути небезпечно. Наприклад, якщо ти різко відрізняєшся від однокласників або хлопців у дворі, тебе можуть почати «клювати», тому що ти не такий, як вони (ну от уяви: ти пішов у музичну школу з нотами і скрипкою у футлярі, а всі курять в альтанці у дворі). Тобто ти — «біла ворона», а вони тоді — звичайні чорні або сірі, і їх причому ціла зграя, а ти один проти всіх. Ще гірше і страшніше, якщо ти — азербайджанець або чорношкіра людина в країні білих, а вони — скінхеди. Така ситуація може закінчитися навіть трагічно, дуже страшно.
Бути «білою вороною» жахливо. Це означає, що до тебе всі завжди і скрізь будуть ставитися як до чужака. І тоді друзів не знайдеш, хіба що ще одну «білу ворону». Адже часом так хочеться не відрізнятися від більшості інших!

Але бути «білою вороною» буває і корисно! Адже тоді твій характер загартовується в боротьбі, виховується воля і розвивається твоя індивідуальність.І взагалі у кожної людини є вік, коли бути «білою вороною» просто необхідно. Це необхідно підлітку в перехідному віці. Тоді навіть якщо ти такий, як усі, ти все одно відчуваєш себе «білою вороною» (наприклад, з дорослими: тобі здається, що тебе ніхто не розуміє, а всі тільки хочуть тебе принизити і ущемити твою самостійність). І тоді виникає як би суперечка двох поколінь: діти — це «білі ворони», а їхні батьки — ворони «чорні», тобто самі звичайні. Без такого протистояння людина не виросте і не подорослішає. Але добре, що ця суперечка триває не дуже довго. Буває, що «білою вороною» бути весело. Скажеш що-небудь незвичайне, і всі сміються, але не образливо, а по-дружньому. А може, бути «білою вороною» почесно? Адже скільки «білих ворон» було в історії! Людство сформувалося завдяки «білим воронам». Наприклад, ними були Мікеланджело, Да Вінчі, Рафаель, Данте, Петрарка (яких не даремно називають титанами Відродження.Ви запитаєте,чи легко їм було в житті? — Ні, їх дуже багато хто не розумів, і дуже багато у кожної з цих титанів було недоброзичливців і заздрісників, Жюль Верн (всі сміялися над підводними човнами, батискафами та іншими винаходами з його романів, а через століття ці вигадки стали реальністю), Чарльз Дарвін і Микола Коперник (які пішли проти вчення церкви і були за це покарані).

Отже,більшість «білих ворон» — це особистості! А чорні і сірі — вони як усі, проста маса люду І тепер, запитай себе: ким ти хочеш бути — одним з сірої маси або особистістю? Ну, то-то ж! Рости свої біле пір’я. Чим їх більше, тим людина почесніша талановитіша. Так що, і правда, бути «білою вороною» — почесно і навіть цікаво. А ще, напевно, важливо, чим наповнена «біла ворона»: добром чи злом. Важливо, куди ця «ворона» поведе інших людей, який слід залишить після себе.А взагалі, «біла ворона» — «не такий, як усі». Або просто «непізнаний, незрозумілий».Ось так і живуть «білі ворони».Їм завжди важко, тому їх потрібно цінувати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожен з нас до чогось прагне у своєму житті, чогось бажає, і якби всі ці прагнення і бажання завжди здійснювалися, ми б вважали це за успіх, відчували б себе задоволеними або навіть і щасливими.  Я хочу, щоб у мене була добра робота, сім’я та друзі. Все це велике щастя та любов, а ще прагну бути у майбутньому хорошим, навіть зразковим сім’янином.

У кожної людини існує якась заповітна мрія, якась мета в житті, якийсь ідеал, до якого він прагне. Для всіх цей ідеал – свій власний. І засобу для його досягнення кожний вибирає сам. Хтось мріє про багатство, хтось про славу. Один прагне бути гарним, інший – сильним, третій – розумним. Для когось вищий життєвий ідеал – кар’єру, для когось – сім’я. Люди мріють стати акторами, музикантами, моделями, політиками, лікарями, хочуть зайнятися бізнесом або присвятити себе науці

Звичайно ж, прагнення зайняти своє місце в суспільстві, вибрати цікаву професію, досягти певних висот у кар’єрі й сімейному житті властиве й мені. Що стосується моєї мрії, те, напевно, важко виділити щось одне, єдино головне в моєму житті. Я не могла б сказати про себе, що хочу тільки багатства. Хоча мені, звичайно, не хочеться жити в бідності. Невірним буде й те, що для мене найважливішим є професійний і кар’єрний ріст. Хоча я хочу вибрати гарну, потрібну професію й буду прагнути підвищувати свій професійний рівень. Для мене дуже важлива сім’я; я хочу зустріти теперішнього чоловіка, що буде про мене піклуватися й любити мене і якого буду любити я. Але я ніколи не змогла б сказати, що мені досить буде чогось одного: або робота, або сім’я. Напевно, все це можна назвати навіть не мрією, а життєвими цілями, до яких потрібно прагнути й досягнення яких багато в чому залежить від мене самої. .

Але мені б хотілося сказати про одну мрію, про одне велике бажання, що часто займає мої думки, нерідко приводячи до смутних висновків. Я маю на увазі людські відносини. Я часто згадую раннє дитинство: багато друзів, радість, веселощі, безтурботні ігри у дворі. Стаючи старше, я стала зауважувати, як ми, іноді самі того не зауважуючи, втрачаємо своїх друзів, стаємо серйозніше, починаємо займатися якимись особистими справами й втрачаємо те, що зв’язує між собою людей. Ми замикаємося в собі, стаємо сухіше, грубіше, холодніше. Це насправді дуже смутно. У житті кожної людини, на мій погляд, повинен бути друг. Причому друг теперішній, на який можна покластися в будь-якій ситуації, якому можна довірити будь-яку таємницю, що дасть пораду, розділить із тобою радість і лихо, у будь-який момент прийде на допомогу

Якось мені на очі попалася фраза: «Спрошенний про те, що таке друг, Зенон відповів: іншої я». І це правильно, адже друг повинен бути таким, котрому ти можеш довіряти, як самому собі, що здатний мислити, почувати точно так само, як ти, бачити те ж, що й ти, навіть трохи більше. Тому що теперішній друг може й повинен зауважувати не тільки твої достоїнства, але й недоліки. І він повинен обов’язково вказувати тобі на них. Я дійсно мрію мати таких друзів

Можливо, ця мрія про друга й дружбу тісно зв’язана в мене з бажанням стати краще, із прагненням до досконалості, у першу чергу моральному, духовному. Мені здається, ми починаємо втрачати щось важливе усередині себе. І, що найжахливіше, навіть не зауважуємо цього. От для цього й потрібний людина, що скаже: «Ти неправий!» або: «Так не можна!»

Але скаже це не зі зла, не з бажання скривдити, а, навпаки, із прагнення допомогти, підказати, вчасно поправити. Мені дуже хотілося б уміти відрізняти теперішня рада від сказаного із заздрості або злості. І дуже хотілося б не таїти образу, намагатися розібратися у своїх помилках. Тому, коли мене охоплює образа на якесь критичне зауваження, я згадую діалог шекспірівських героїв:

Кассий: Мене не любиш ти
Брут: Лише недоліки Твої я не люблю
Кассий: Не повинен друг Ихзамечать.
Брут: Лише підлесник не бачить їх, Хоча вони з Олімп би були ростом
Хто ж ще скаже правду тобі в очі, якщо не теперішній друг?! А чути правду про себе просто необхідно, тому що сама людина необ’єктивна у своїх оцінках

«Досконалість є знання людини про свою недосконалість», – сказав колись Августин. Я б ще додала: «И прагнення ця недосконалість викорінити». Як це зробити? Напевно, бажання довідатися, зрозуміти це і є для мене одним із самих більших > бажань

Великий древній філософ Конфуцій говорив: «Щоб досягти моральної досконалості, потрібно насамперед піклуватися про щиросердечну чистоту. А щиросердечна чистота досягається тільки в тому випадку, коли серце шукає правди й воля прагне до святості. Але все це залежить від щирого знання». Я думаю, він мав на увазі, у першу чергу, знання самого себе, своїх достоїнств і недоліків, своїх сил, своїх здатностей, своїх бажань, своєї власної душі. «Ідеал у тобі самому, – затверджував Л. Н. Толстой. – Перешкоди до досягнення його – у тобі ж». Мені дуже хочеться вірити, що я побачу в собі цей ідеал, смогу розпізнати перешкоди й зумію зробити все можливе для них подолання

Так, я мрію про моральну досконалість. Але я хочу також навчитися бачити ту грань, за якої прагнення до вдосконалювання перетворюється в самозакоханість і гординю. Адже, як сказала колись Б. Паскаль, «людина не ангел і не тварина, і нещастя його в тім, що чим більше він прагне вподібнитися ангелові, тим більше перетворюється у тварина». Мені хочеться, щоб у своєму прагненні до вищого ідеалу я все-таки залишалася людиною

Іноді мені починає здаватися, що моїм мріям не призначено збутися. Чи не занадто більші вимоги висуваю я до себе й до життя? Я хочу знайти теперішніх друзів. Але для цього я повинна сама навчитися бути сьогоденням іншому. Я хочу стати краще, але для цього необхідно, щоб люди, що оточують мене, також прагнули до з удосконалюванню. Здатний чи окремо взята людина змінити суспільство? Звичайно, немає! Чи може людина бути доконаний у недосконалому світі? Навряд чи! Про це говорив ще В. Гюго, затверджуючи,об «усе в природі тримається взаємно. Хто знає, – для того, щоб людина могла зробити один крок до свого морального ідеалу, чи не повинен увесь світ рухатися разом з ним?»

И все-таки я вірю, що зможу якщо не досягти своєї мрії, свого ідеалу, те хоча б наблизитися до нього. Та й чи можливо в житті повне досягнення мети, повна реалізація потреб і бажань людини? Думаю, що немає. Тому що як тільки ми досягаємо бажаного, так відразу починаємо прагнути до чого більшому. А виходить, рухаємося далі, переборюємо труднощі, ростемо над собою. Адже, як вірно помітив С. Моэм, мрія, це «засіб наблизитися до дійсності», тобто до своїм цілям, ідеалам, до своїх вершин. А виходить, потрібно, просто необхідно продовжувати мріяти. І нехай ці мрії міняються, нехай зростають наші запити, наші вимоги до самих себе, нехай усе ясніше, чіткіше, реальніше стає для нас наше майбутнє. Адже «якби людина не могла уявити собі в яскравих і закінчених картинах майбутнє, якби людина не вміла мріяти, – говорив Д. И. Писарєв, – те ніщо б не змусило його вживати заради цього майбутнього стомлюючі спорудження, вести боротьбу, навіть жертвувати життям». Рух до майбутнього, до досягнення власних ідеалів і є, на мій погляд, саме життя, її головна мета, її основний зміст. Тому думаю, що не помилюся, якщо скажу, що я мрію жити повноцінним, насиченим життям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Йоганн Вольфганг Гете був найвидатнішим представником просвітництва у Німеччині. Це великий німецький поет і мислитель.

Гете народився в Франкфурті-на-Майні, одному з «вільних міст», що входили до складу тодішньої Німеччини. Майбутній поет отримав гарну, на ті часи виховання і освіту. В університетах Лейпцига і Страсбурга він вивчав юриспруденцію, медицину, літературу.

Ліричні вірші, створені Гете в молодості, знаменували собою новий етап в історії німецької поезії. Поет відкидає традицію аристократичної лірики. Він прагне передати у своїх віршах биття пульсу самого життя. У центрі його лірики стає людина з усім багатством її внутрішнього світу.

Ліричний герой Гете активний, він не простий спостережник, а живий учасник життя. Він вміє любити і ненавидіти, радіти і страждати. З дивовижною силою Гете передає всю гаму почуттів людини, виявляючи надзвичайне для молодого поета знання життя народу і вміння підглянути дрібні відтінки людських переживань.

Вперше в німецькій поезії знаходить живе реалістичне втілення рідної природи. Зелений луг, що починається відразу ж за міським валом, невисокі гори, вкриті лісом, поле, поросле вересом, — все це ожило, заблищало, заговорило в піснях «До Фрідеріке», в «Травневій пісні», «трояндочки», «На озері» і в інших віршах. Пейзажі Гете зігріті живим почуттям. Образ людини органічно вплітається в тему природи. Тема кохання молодого селянина зливається з темою його повсякденної праці.

У творчості Гете з’являється образ бунтаря, «бурхливого генія», протестанта проти всякого роду гніту. Такий його Прометей, який одночасно представлений у Гете як творець, майстер, художник. Він втілює творчі сили людини, його неприборкану творчу енергію, як би передбачаючи фаустовскую тему.

Світову популярність отримує роман Гете «Страждання молодого Вертера». Це «крик епохи», за словами Бєлінського. Перед нами роман у листах, де розкривається історія любові Вертера до Шарлотті. Герой роману Вертер, молода людина неабияких здібностей, не може знайти собі місця в житті. Його обурюють навколишні його чиновники, обивателі, думки і прагнення яких «роками спрямовані на те, щоб просунутися хоч на один стілець і сісти вище за загальним столом». Знатні дворяни, в суспільстві яких виявляється Вертер, принижують його, ображають його людську гідність.

З вуст розчарованого Вертера вириваються гіркі слова: «Як іссихают мої почуття; жодної хвилини серцевої повноти, ні єдиного блаженного години! Нічого! Нічого!» Він намагається знайти задоволення у спілкуванні з природою, у читанні Гомера. Але ніщо не може замінити йому тієї життєвої повноти, про яку він марно мріє серед навколишнього його убозтва.Любов до Шарлотті для Вертера не просте захоплення. Він бачить у ній втілення тих справжніх людських якостей, які марно було б шукати серед його оточення з офіційного суспільства. Її правдивість і природність протистоять брехні і штучності цього товариства, її природна простота — тому «блискучому злиденності», яке обурювало Вертера. Але Шарлотта належить іншому. Вона змушена була вийти заміж за Альберта, чоловіка доброго і люблячого її, але сухого й розважливого, типового німецького бюргера.

Вертер не знаходить в собі сили і мужності жити в цій обстановці і кінчає життя самогубством. Це була трагедія молодої людини, що опинилася самотнім серед оточуючих його людей.Фінал роману свідчив про початок ідейного кризи молодого Гете. Вертер найменше годився в герої, але інших героїв реальна німецька дійсність не підказувала.

Цікавий той факт, що Гете намагається провести деякі реформи, але вони не зачіпали феодальних засад держави. Це була програма «освіченої монархії», що здійснюється в масштабах герцогства Саксен-Веймарського. Його темперамент, його енергія, всі його духовні прагнення штовхали його до практичного життя. Але практичне життя, з якою він стикався, була дуже нещасна.У ліриці Гете цих років звучать мотиви примирення, заспокоєння, гармонії. Вірші його втрачають емоційну напруженість ранніх років. Лірико-епічні жанри приходять на зміну суто ліричним. Гете більше виявляє піклування про композиційної стрункості, строгості форм вірша, про єдність художнього образу. Все частіше Гете звертається до жанру балади. Багато хто з них, як «Рибак» і «Лісовий цар», створені на матеріалі народних переказів. У баладі «Співак» Гете дає образ поета, пісня якого вільна і голос непідкупний: він відхиляє подарунок царя — золотий ланцюг. Нагородою йому служить сама пісня, яку він співає як птах.

Два роки Гете проводить В Італії, де він багато і інтенсивно працює: вивчає італійське мистецтво і римські давнину, сам займається малюванням, завершує раніше розпочаті драми, працює над «Фаустом», жадібно вбирає в себе враження від південної природи, кипучого життя італійського народу.

Радісно відчуваю: я натхненний класичної грунтом.

Колишній і нинішній світ голосніше зі мною говорить.

У Римі Гете завершує драму «Егмонт», розпочату ще у Франкфурті-на-Майні. Тема драми — боротьба Нідерландів за свою національну незалежність проти іспанського гніту. У центрі — один з вождів дворянської опозиції іспанської влади — Егмонт і проста дівчина з народу — Клерхен. Дівчина любить Егмонта, вбачаючи в ньому народного героя. Егмонт стає жертвою своєї слабкості і нерішучості і потрапляє до рук жорстокого герцога Альби. Драма завершується у ранок страти героя мужнім закликом до свободи, в якому звучить віра в майбутню перемогу правого справи.

Французька буржуазна революція 1789 — 1794 років викликала суперечливе ставлення у поета. Загнивання старого режиму у Франції стало для Гете явним вже з 1785 р., коли він дізнався про скандальному процесі при французькому дворі, в якому була замішана королева. Гете, за його словами, побачив тоді і двір, і держава на краю ганебної безодні. Але народне повстання викликає страх у Гете. Він пише декілька творів, спрямованих проти революції.

У 90-ті роки XVIII ст. Гете працює над великим романом — «Роки навчання Вільгельма Мейстера». Героєм його є молодою бюргер, який намагається визначити своє місце в житті. За жанром це так званий роман про виховання особистості, типовий для епохи німецького Просвітництва. Цікаві в романі картини німецького провінційного побуту XVIII ст.

Нескладний духовний світ пересічних німців, представників провінційної Німеччини, колоритно, з разючою творчою майстерністю відтворено Гете в епічній поемі «Герман і Доротея». Героїня поеми Доротея — біженка, яка прибула з місць, окупованих французькими революційними військами. Це дає привід поетові не тільки розповісти про бурхливі події епохи, але і передати те, як сприймалися ці події у відсталій Німеччини. Визнаючи велич ідей, висунутих французькою революцією, Гете в той же час поетизує тихий патріархальний уклад німецького глушини.

«У мене величезна перевага, — говорив Гете, — завдяки тому, що я народився в таку епоху, коли мали місце найбільші світові події». Весь свій історичний досвід великий поет і мислитель втілив у геніальній трагедії «Фауст». В основу її лягла німецька легенда XVI ст. про мага і чорнокнижника, що уклав договір з дияволом.

У сюжеті трагедії поєднуються фантастичні ситуації і реально-побутові сцени. У цьому сенсі «Фауст» — твір, характерне за своїм художнім методом для літератури Просвітництва. Це — притча про Людину, про його борг, покликання, про відповідальність перед іншими людьми. П’єса відкривається двома прологу. У першому з них Гете висловлює свої погляди на мистецтво, другий безпосередньо починає собою історію героя, даючи ключ до розуміння ідейного сенсу трагедії.

Мефістофель, з’являючись перед господом, знущається над людиною, вважаючи його жалюгідним і нікчемним. Навіть прагнення до істини такої людини, як Фауст, представляється йому безглуздим. Позиції Мефістофеля Гете протиставляє свою пристрасну віру в людину, в силу і велич його розуму. Ця просвітницька програма вкладена в уста панове:

Поки що розумом в мороці він блукає,

Але істини променем він буде осяяний …

Так, Гете дає зав’язку боротьби навколо Фауста і передбачає оптимістичне її дозвіл. Сцена за сценою розкривається історія Фауста. У першій сцені перед нами сам Фауст. Він показаний у суворих умовах похмурого кабінету. Його оточує курна громада книг, перед ним загадково лежить череп. Він трагічно переживає свою безпорадність у вирішенні корінних питань життя, бо науки не змозі дати відповідь на них.

Фаустові протиставлено образ Вагнера — самовдоволеного обивателя в науці, який бачить весь зміст своїх вчених занять лише в тому, щоб

поглинати за томом тому, сторінку за сторінкою!

«Незначний черв’як сухий науки», як презирливо характеризує його Фауст, Вагнер втілює мертву теорію, відірвану від практики. Глибокий сенс протиставлення двох образів з великою художньою майстерністю розкривається в сцені «За міськими воротами». Перед нами селяни, ремісники, бюргери, студенти, служниці. У радісний весняний свято вони зібралися під радісним сонцем на зеленій галявині біля стін стародавнього середньовічного міста. Вся сцена овіяна світлим почуттям пробудження природи. Але не тільки природа прокинулася після зимового сну. Фаустові здається, що весь світ святкує своє відродження.

З кімнати задушливій, з роботи важкої,

З крамниць, з тісної своїй майстерні,

З темряви горищ, з-під даху різьблений

Народ кинувся юрбою веселою …

Місто з його похмурими фортечними стінами, з вузькими вулицями гостроверхих будинків подається як символ похмурого середньовіччя, з тісних меж якого прагне вирватися сам Фауст. Радісно змішується він з натовпом селян і тут, серед народу, вперше відчуває себе людиною. Народ з повагою зустрічає Фауста і дякує йому за допомогу під час епідемії. А Вагнер цурається народу, боїться і не розуміє його.

Крок за кроком Гете розкриває великий гуманістичний сенс пошуків Фауста. Фауст прагне знайти істину і розуміє, що її треба шукати не в мертвому непотребі старовинних книг, як це робить Вагнер. З презирством він відкидає і жалюгідні спокуси Мефістофеля, який хотів би його оглушити веселим розгулом і тим відвернути від благородних цілей.

У сцені перекладу Євангелія Фауст болісно шукає сенс буття. Він не задоволений церковної формулою: «Спочатку було Слово». «Я Слово не можу так високо цінувати!». Висновок, якого дійшов Фауст, виконаний великого значення: «Спочатку було Дело». Це означає, що діяння, дія — основа всього життя і сенс людського існування. Сцени, в яких змальовується трагедія Маргарити, перш за все привертають майстерним зображенням соціального побуту, типового для німецької провінції того часу. Маргарита — проста, скромна дівчина. Але саме ця простота і наївність її, тихий сімейний уклад її будинку чарують Фауста.

Мефістофель сподівається, що, захопившись Маргаритою, Фауст забуде про своїх пошуках. Він не розуміє того, що щире, глибоке почуття Фауста є прояв тих же шукань. Маргарита для нього знаменує красу і повноту самого життя. Її безпосередність і простота представляються йому втіленням природи. «Ах, дві душі живуть у моїх грудях!» — Вигукує Фауст.

Герой Гете прагнув до пізнання ідеалу, але він не хотів втрачати зв’язку з реальною дійсністю. Це було трагедією багатьох німецьких мислителів і поетів: пошуки ідеалу відводили від життя, а оточувала життя в тодішній Німеччині була убога і дуже нещасна, надто далека від ідеалу. Як примирити ці «дві душі» — прагнення до ідеалу і бажання залишитися на грунті реальної дійсності? Це питання болісно тривожив Фауста, як тривожив і самого Гете.

І ось Фаустові здалося, що зустріч з Маргаритою принесе щастя, бо в цій дівчині як би поєднуються ідеали і життя. Але це було трагічним помилкою. Світ Маргарити виявився маленьким світом дівчини з провінційного німецького глушини. У фіналі першої частини, покинута Фаустом, яка вбила свою дитину, збожеволіла від горя. Маргарита чекає страти. Це одна з хвилюючих сцен трагедії.

Зміна віршованих ритмів виразно передає нестримний потік суперечливих почуттів героїні. Ось вона в страху приймає Фауста за ката, просить його на колінах про пощаду, незв’язно розповідає про свою дитину. Хвиля радісних і гірких спогадів охоплює її при думці про Фауста. Свідомість її затуманила, вона не розуміє звернених до неї слів.

Жах охоплює Маргариту при появі Мефістофеля, в повному розпачі вона відштовхує Фауста: «Генріх, ти страшний мені!» Вона сама стала жертвою того світу, до якого належала. Страх перед судом обивателів, страх перед церковним покаянням штовхнули її на вбивство свого «незаконного» дитини. Але і Фауст розділяє провину за її загибель. Він важко переживає наслідки невірного кроку, їм зробленого Він розуміє тепер, як велика відповідальність кожної людини перед іншою людиною.

Друга частина трагедії в чому складніше першою. Світ маленького німецького міста, в якому жили і Вагнер, і Маргарита, і студенти, бенкетували в погребі, і сусідки, подейкували біля колодязя, — світ, з якого прагнув вирватися Фауст, був зображений в першій частині живими фарбами, у всій його реальної повсякденності .

Тепер Фауст продовжує свої пошуки за межами цього маленького світу. І тут все набуває умовний, символічний характер — і обстановка, і герої. Фауст зображений то при дворі імператора, безпорадного перед обличчям невідворотних сил, що руйнують його імперію, то серед міфологічних героїв древньої Греції. Довгий і важкий шлях проходить Фауст, перш ніж столітнім старцем знаходить істину:

Лише той гідний життя і свободи,

Хто кожен день за них іде на бій.

Перед смертю він натхненний думкою про те, щоб на відвойованої від моря землі поселити мільйони вільних трудівників.

Все життя у боротьбі суворою, безперервної

Дитя, і чоловік, і старець хай веде,

Щоб я побачив в блиску сили чудової

Вільний край, вільний мій народ!

Історія Фауста складна і фантастична. Але після того як вона була відтворена великим поетом, жоден мисляча людина на землі не міг пройти повз цього високого прикладу духовного дерзання. Образи, створені великим Гете, хвилювали А. С. Пушкіна. Вони надихнули на творчі пошуки М. А. Булгакова.

Наш час відкриває в «Фаусті» Гете нові грані. Питання про обов’язок і відповідальність вченого набуває особливого сенсу в епоху науково технічної революції, в епоху величезних історичних змін.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Одне із найпрекрасніших людських почуттів — це почуття кохання. Людина, яка не звідала цього почуття, — нещаслива, бо лише кохана людина здатна йти назустріч життю, а не поспішати за ним.

Українська інтимна лірика XX століття представлена поезіями П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, В. Симоненка, А. Малишка та багатьох інших митців. Поет не може не оспівати це почуття, бо поет своєю поезією закликає йти читачів назустріч життю і сам іде попереду.

Класики української поезії початку XX століття П. Тичина, М. Рильський та В. Сосюра неповторно і своєрідно відтворили цю вічну тему у своїй творчості, бо, як писав П. Тичина:

Як не люблю — я не співаю.

Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я — Як полум’я.

Інтимна лірика П. Тичини — це прекрасні поезії «Ви знаєте, як липа шелестить?», «Коли в твої очі дивлюся», «О панно Інно…». У них — щире освідчення ліричного героя коханій, його глибоке почуття і юнацька замріяність:

Коли в твої очі дивлюся —

Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять-усміхаються,

Особисто мене завжди хвилювали і продовжують хвилювати поезії П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить?» та «О панно Інно…» Це класичні зразки світової інтимної лірики. У вірші «Ви знаєте, як липа шелестить?» світле і ніжне почуття кохання передається з трепетною замріяністю, у дивовижній гармонії з природою:

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Чарівною музичністю, яскравою образністю та схвильованістю нещасливого кохання вражає мене поезія «О панно Інно…»

Я Ваші очі пам’ятаю,

Ліричний герой прагне розібратися зі своїми почуттями, бо «любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Поезія переходить у роздуми і над почуттями ліричного героя, і над своїми особистими.

А лірика М. Т. Рильського допомогла мені зрозуміти одну із наймудріших істин: «Вміє розставатись той, хто вмів любить». Не кожному щастить прожити своє життя у любові, бо любов і розлука ідуть поруч. І якщо вже трапилось так, що один із закоханих розлюбив, то в ім’я любові до коханого чи коханої потрібно мати благородство і силу волі, щоб розлучитися красиво і зберегти почуття любові й мужності, коли доводиться розлучатися. Інтимна лірика М. Рильського — це й вивірене роками почуття до жінки: від юнацьких захоплень до любові мудрої і досвідченої людини:

Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —

О, бачиш! Син наш під вікном біжить —

…Люблю тебе. Не можу розлюбить.

Володимира Сосюру називають «українським Єсеніним», співцем кохання. Це йому належать слова, які б хотіла почути кожна дівчина чи жінка, в яку б епоху вона не жила:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

Ліричний герой інтимної поезії В. Сосюри весь у полоні кохання, і все йому бачиться в щасливому цвітінні, у чаруючих звуках радісних мелодій:

Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє щастя у душі моїй.

П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра — такі різні і несхожі поети, яких об’єднала і доповнила один одного тема найпрекраснішого з людських почуттів — тема кохання. І я вдячна поетам за цю гармонію у зображенні й відтворенні цього почуття у своїх віршах.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Проблемі служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові присвячена повість Івана Франка «Перехресні стежки».

Перехресні стежки бувають реальними, а бувають і уявними, символічними. Існують перехрестя думок, людських доль, інтересів. Іноді людські стежки перехрещуються задля великих, корисних народові справ. Саме про це йдеться в повісті «Перехресні стежки». У центрі повісті — представник інтелігенції, людина освічена, популярний адвокат з блискучими перспективами — Євгеній Рафалович.

Здобувши освіту, Рафалович стає адвокатом у глухому провінційному місті, в якому «у однім кінці чхнеш, у другім чути». Юнак вважав своїм обов’язком віддати всі сили боротьбі за кращу долю поневоленого народу. Як і Франко, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сього народа, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому». Віддаючись служінню своєму народові, він розгортає програму захисту селян від експлуататорів, викриває злочини шляхти й інших здирників. Рафалович дуже швидко показав себе як талановитий адвокат і невтомний захисник селянства.

У ті ж роки суспільної діяльності він пережив глибоку драму від трагічного кохання. Ще будучи студентом, Євгеній закохався в дівчину-сироту Регіну. Ця перша палка любов підносила дух, вселяла надію на майбутнє, будила в нього думку, заохочувала до навчання й праці. Але Регіну силою видали заміж. Вона виїхала зі своїм чоловіком в інше місто. Відтоді довгі роки Рафалович носив у серці глибоку рану. Але герой переборює почуття любові і залишається вірним своїм ідеалам. Він вирішує завжди бути відданим своєму суспільному обов’язку: «Яке ти маєш право вдоволяти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твойого народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя?»

Людині незламної сили волі, Рафаловичу, який громадські інтереси ставив понад усе, ще на перших кроках його діяльності довелося зіткнутися з реакційними силами. Популярність адвоката серед селянства, яке вірило йому і бачило в ньому свого захисника, швидко зростала. Євгеній вивчав життя різних верств суспільства, гартував навколо себе однодумців.

Виступ на суспільній арені демократичної інтелігенції типу Рафаловича в умовах соціального і національного гноблення з боку австрійської монархії і польської шляхти був прогресивним і водночас типовим явищем у Галичині. Домагання національних прав колонізатори вважали великим злочином і небезпекою для себе: «Русин, що не клониться під польське ярмо, не лижеться до польської єрархії, — се або демагог і соціаліст, або москаль». Так звинувачувався Рафалович лише за те, Що судові справи селян вів українською мовою.

Провідним у програмі Рафаловича було поліпшення становища народу, пробудження його свідомості, виховання у селян почуття солідарності. Герой повісті замислюється над важким життям селянства, яке ще не знає шляхів боротьби за кращу долю. Епізод з селянином, що заблукав у лісі й не може потрапити до свого села, набув символічного значення: «Чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням і не знає, куди йому йти, не має сили, ані надії дійти до цілі».

Це порівняння має широке художнє узагальнення. Слова героя «хто то вкаже тобі дорогу, хто поведе тебе, мій бідний народе?» становлять ідейну основу повісті.

Рафалович самотужки взявся розшукувати шляхи, щоб вивести народ із злигоднів. Але широкої, цілеспрямованої програми дій він не мав і був переконаний, що, коли є бажання служити народові, то мета сформується сама собою. Євгеній до своєї програми дій включав низку питань у дусі «теорії малих діл». «Тут були й конкретні випадки правної та лікарської підмоги селянам, і плани організації читалень, кас та спілок, і фантастичні мрії про викуп панських дібр, про нове, національне і разом з тим практично просвітнє виховання молодих поколінь…»

Він невтомно викривав зловживання і бюрократизм високопоставлених державних діячів, зокрема суддів і судейських чиновників, які в своїй діяльності керувалися єдиним законом — хабарами.

Гнівно викривав Рафалович різних шахраїв і пройдисвітів, що знущалися з народу і обдирали його, розпочав кримінальну справу проти так званого фізика, який замість віспи прищепив дітям гангрену, від якої вони померли. Викрив він Шнадельського, що, видаючи себе за впливового адвоката, лякав народ великою війною, брав великі гроші з селян, обіцяючи врятувати їхніх синів від мобілізації.

Програма дій Рафаловича не виключала й політичних питань. Він вважав невідкладною справою будити в селянах політичну свідомість, закликати їх до боротьби за свої права. Одначе його ідеї сприймались лише поодинокими селянами. Темне, забите селянство ще не цілком втратило віру в «доброго пана», від якого воно було залежним. Ось чому селяни, які судилися з маршалком, виявили сумнів у щирому намірі свого адвоката і відмовилися від його захисту. Більше того, переказали маршалкові усю розмову з адвокатом.

Отже, в умовах, що склалися у Галичині, нелегко розгортати громадську діяльність на користь народові. Але кожен, хто захоче, може знайти своє місце на ниві служіння народові. Людина завжди має вибір — прийняти лицемірну мораль суспільства чи боротися з несправедливістю. І Євгеній Рафалович — герой твору «Перехресні стежки» — його свідомо зробив.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Як відомо, держава – це утворення, створене людьми для врегулювання їхніх інтересів і конфліктів. Згідно загальній ідеї кожна держава складається з представницьких органів, таких як Президент, парламент тощо. Водночас вкрай важливо розуміти, що, у зв’язку з тим, що органи ці є представницькими, є і той, кого вони представляють. Саме народ, частиною якого є і ми, обирає і таким чином формує представницькі органи. Представницькі органи держави представляють народ.

Кожна людина є хоч і невеликою, але все ж частиною держави. Це накладає на кожного представника народу нехай малу, але відповідальність за те, що відбувається в нашій країні. Тому з дитинства необхідно замислюватися про те, як можна було б поліпшити країну і державу, зробити її більш приємним місцем для перебування та життя. Звичайно, далеко не кожен з тих, хто замислюється, зможе привнести і додуматися до чогось дійсно корисного, але, чим більше таких буде, тим більша ймовірність успіху.

Однією з характерних рис сучасного українського суспільства є байдужість до громадських і політичних процесів. Багато людей дистанціюються від суспільства, не хочуть брати участі у вирішенні спільних проблем життя людей і бажають лише сконцентруватися на власному особистому житті, покращуючи лише свої справи. Таку позицію зрозуміти можна, адже сучасне суспільство демократично і не вимагає від кожного обов’язкової участі. Але варто розуміти, що такі люди навряд чи мають моральне право нарікати на недосконалість нашого суспільства і держави. Якщо людина нічого не робить для поліпшення не тільки свого життя, але і для збільшення справедливості, чесності та прозорості в суспільстві і державі, чому вона повинна потім бути незадоволеною різними явищами негативного характеру? Держава та її якість – це ми, бездіяльність кожної окремої людини призводить до того, що держава стає гірше і менш перспективною. Важливий принцип кожного послідовного і відповідального громадянина полягає в тому, що потрібно починати все з себе. Якщо ви хочете жити в більш гарній і приємній країні, шукайте шляхи для того, щоб зробити щось для неї корисне, а не просто скаржіться на те, як погано ми всі живемо.

Держава – це ми. Серед нас занадто багато байдужих людей, які не турбуються про те, що буде з нашою державою не лише через десять років, а й навіть завтра. Цю ситуацію потрібно змінювати, адже, якщо цього не робити, ситуація поступово буде лише погіршуватися і рано чи пізно люди побачать, що разом з деградацією держави деградували і вони самі.

ШКІЛЬНІ ТВОРИ ЗА ТВОРЧІСТЮ ПИCЬМЕННИКА:

— Проблема украденого щастя в драмі Івана Франка

— Інтимна лірика Івана Франка 

— Проблема вождя й народу в поемі І. Я. Франка «Мойсей»

— «Моя бо й народна неволя — то мати тих скорбних пісень» (лірика Івана Франка)

— Твір на тему:»Мій улюблений твір І. Франка»

БІОГРАФІЯ

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р.

Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.).

І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує атестат зрілості.

Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками.

Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю (Лолин, Тур’я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.

Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського «Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку поезій «Баляди і росказы» (1876р.).

Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній.

Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor», сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.

В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати «Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов’янського альманаха» ряд новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа», «Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного соціалізму…»

У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі письменника вдруге заарештовують у зв’язку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні».

Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»).

У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у якому від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість так і не була закінчена в зв’язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка».

У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі» — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович Тургенєв».

Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові.

В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур’єр Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин».

Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в народовській «Правді». В травні 1889p. він пориває з «Правдою» і у відкритому листі «Кому за цесаром» виступає проти націоналістичної замкненості «правдян».

В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І. Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову просидів у в’язниці десять тижнів і був випущений без суду.

У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то згода дім будувала». В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка.

І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій виступав і сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну поезію Т. Г. Шевченка.

Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора філософії.

1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».

1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.

На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка: «Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів журби» (1900р.).

В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей же період галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.

Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора.

У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка, зокрема поеми «Похорон» (1899р.).

В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав’язує листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за національне визволення України.

На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.), повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші.

З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу, фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.

На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903р.).

В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської літератури», яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в «Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких москвофілів.

B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та українськими націоналістами, особливо Грушевським.

В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді.

Моральну підтримку знаходить письменник у громадських колах Наддніпрянської України і Росії. В 1906 році Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, представники Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом цієї академії. М. М. Коцюбинський виступає в Чернігові з рефератом «Іван Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу і дзвінкого поетичного слова, реалістом у кращому розумінні цього слова.

В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році — повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена (1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д.

В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львові 1916p.).

Здоров’я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій.

За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах.

У 1915 році здоров’я письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам’ятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра.

1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому пам’ятник.