Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Михайло Стельмах — самобутній талант. Його творчість відзначається вмінням тонко проникати в психологію людини. Це зумовлено ще й тим, що М. Стельмах був учителем-словесником, тому з такою правдивістю змальовані в його творах діти.

Михайлик — головний герой повісті М. Стельмаха «Щедрий вечір». Він росте в сім’ї Панаса Дем’яновича гарною, чемною, доброю дитиною. Хлопчик бачить світ крізь призму казок, які розповідала йому бабуся. Він любить природу в усьому її розмаїтті: зорі у високому небі, любить перепілку вжиті й стук дятла, запах жита. Дуже радіє хлопчик приходу весни, літа, бо допомагатиме батькам, пастиме Обмінну на паші в лісі. А жати жито справжнім серпом! По-дорослому! Автор передає почуття хлопчика при посвяченні батьками в женці як вікову хліборобську традицію. Михайлик старанно працює, не відчуваючи втоми, до найурочистішої хвилини, до першого снопа, який на свят — вечорі стоятиме на найпочеснішому місці в хаті — на покуті.

Хлопчик дуже любив тварин. Його друзями були й качка крива, і пес Рябко, і стара кобила Обмінна. Якось батько хотів продати Обмінну, то у хлопчини на душі «так стало важко, що й не кажіть». Тому й на ярмарку таку характеристику покупцеві дав, що той аж здивувався. Але все-таки довелося продати тварину.

Найкращим другом Михайлика була Люба. Хлопчик уміє товаришувати, ніколи не дозволить собі скривдити дівчину. Вони разом і в лісі, й на ковзанці. Дуже полюбляв хлопчик читати книжки, які купляв у хитрого Юхима. А коли записали у справжню бібліотеку, то це для Михайлика стало найурочистішою подією.

Автор змалював утворі народний обряд — свят — вечір. Хлопчина всотує оті примовляння батька на «хліб новий, на рій золотий, на щастя у дворі, на рогову й дрібну худобу в оборі» й вірить, що «настане той час, коли господар на току буде зорі віяти, господиня в хаті золото трясти, а сиві срібнорогі воли потягнуть за собою срібні плуги».

Михайло Стельмах легко входить у світ дитячих мрій, фантазій. Це робить його твори цікавими й виховальними. Бо в кожному Михайликовому вчинку відкриття чогось нового, захоплюючого. Все це свідчення непересічного таланту М. Стельмаха — неперевершеного знавця дитячих душ.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У Біблії ми читаємо, що Бог є любов. Хіба можна заперечити цю думку? Безумовно, ні! Любов — основа життя; любов і краса — рушійні сили Всесвіту.

Про любов написано багато глибоко душевних, емоційних віршів. І коли читаєш їх, переконуєшся в тому, що кожен митець у це поняття вкладає свій зміст. Це природно, бо поети-лірики — люди неординарні, унікальні й неповторні.

В українській мові є два поняття: любов і кохання. Кохання, на думку В. Винниченка, приходить несподівано, в один момент і може так само несподівано відійти, а любов — то зовсім інше… Вона… «приходить непомітно, стає господинею і одходить — з муками», а іноді й зі смертю.

В. Сосюра, якого називають українським Єсеніним, теж розділяє поняття «любов» і «кохання». Кохання — ніжні почуття до тієї, яка полонила душу й серце. Пам’ятаєте — так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання… А любов? Любов — поняття багатогранне. У поета воно асоціюється з поняттям «патріотизм», себто любов до рідного краю, землі, родини, мови, традицій, культури. Гнівом наповнюється душа поета, коли він згадує історію України (вірш «Сад»). Як кінострічка, пропливають перед очима ті далекі дні, «коли в огні нестримної навали» знищували Україну, «брати брали на штики», «хтось застромляв у серце шило», «кати на струни наші жили тягли із рук». В. Сосюра гнівно засуджує тих, хто «руками власними» собі творив тюрму, продавав свій талант, зраджуючи Україну… Викривальні мотиви поглиблюються образом чорного крука.

Талановитий митець сприймає Україну як сад. Сад, який знищували віками, а ми, українці, забували минуле, тих, хто боронив нашу незалежність, а часом і не пам’ятали, чиї ми діти. Та минув час, говорить поет, і ми «іздригнули», «і зацвіли старі пеньки, і бур’яни травою стали», «наш сад повстав і зашумів». У останній строфі вірша — символічний образ весни. Серце автора переповнюється радістю від думки про майбутнє України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Марія Хоросницька народилася в селі Хоросні на Львівщині. Від назви села й узяла собі літературний псевдонім.

Після закінчення школи навчалася у Львівському педагогічному інституті. Рідний галицький край наділив її веселою вдачею. Коли вона стала письменницею, біля неї завжди юрмилися подруги, чулися дотепи, сміх, вигуки, звучали вірші.

На долю Марії Василівни випали нелегкі роки заслання, про які вона не хоче згадувати. Поетеса просто відкинула все, що їй заважало, через що змарновано стільки молодої снаги і часу.

Марія Хоросницька любить дітей. Окрім поезій, для них вона написала цікаві путівники «Мандрівка по Львову», «Рідне місто пізнаю», які стали своєрідною новинкою в царині дитячої літератури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

І.Я.Франко – наш геніальний поет. Який оспівував людину, її силу. Вірш „Каменярі” часто називають поемою. І це не випадково. Твір дійсно виходить за межі вірша не стільки своїм обсягом, скільки значимістю поставлених проблем.

Змальовуючи збірний образ закованих каменярів, іх невимовно тяжке становище. Автор указує й на те, що дає змогу знести цей „страшний тягар”. Це „любові жар”. Що пломеніє в очах кожного.

Каменярі – могутня, нездоланна сила. Яка може подолати будь-які перешкоди.

Чим більше Франко показує, за яку важку і небезпечну для їх життя працю взялися каменярі, тим глибше переконання читача, що витримка і сила духу трударів від цього тільки зростає, і вони розіб’ють скелю перешкод і прокладуть шлях до щастя.

І хоч із скромності робітники кажуть. Що вони не „герої… і не богатирі”, але читач належно їх оцінює : це мужні люди, легендарні богатирі-велетні, ковалі щастя і волі.

Автор не подає розв’язки. Щоб ми могли самі домислити її. Але можливий ще й інший варіант. Розв’язка вірша – у майбутньому. В тому, що збудує суспільство для нащадків. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Загальновідомо, що будь-який мистецький твір набуває особливого значення, коли він має на собі відбиток авторської біографії. Завдяки цій особливості постать автора стає ближчою до нас, зрозумілішою, дорожчою, бо ми сприймаємо тоді твір як відвертість, щиру сповідь друга.

Такою «відвертістю» стала для мене збірка Івана Франка «Зів’яле листя», яка побачила світ 1896 року. Коли читаєш ці вірші, складається враження, що слухаєш ніжну і щиру пісню, в якій переплелися ноти любові, страждання,» сподівань і відчаю. Вони злилися в єдину мелодію душевного болю, і народилася пісня:

…Се розлука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

Ми розуміємо, що поет сповідає нам власну душевну драму: тричі йому «являлася любов», тричі «в руці від раю ключ держала», тричі поет втрачав надію на щастя. Нарешті любовна драма остаточно надломлює душу ліричного героя, переповнюючи її нестерпною мукою. Поет зрозумів, що чекати на краще йому нема чого і, знесилений, він порівнює свою любов із зів’ялим листям, давши таку назву своїй збірці — ліричній драмі.

Слідом за «Зів’ялим листям» Іван Франко починає друкувати на сторінках львівського журналу «Літературно-науковий вісник» упродовж 1900 року твір Перехресні стежки», в основу якого поклав історію його кохання з Ольгою Рошкевич. Це дуже споріднює повість зі збіркою «Зів’яле листя», але автобіографічні деталі набувають у ній особливої ваги: вони переростають у художні образи, набувають естетичної функції. Ми спостерігаємо, як послідовно розгортається конфліктна ситуація.

Наприклад, письменник відтворив випадок, який відбувся насправді, коли тітка-опікунка стала причиною нещастя. «Згідний погляд» її мав «щось таке погане й ненависне», від чого Реґіна «мало не впала». Така ж ситуація стає основою розгорнення ліричної драми.

Ця подібність ситуації, яка і в «Зів’ялому листі», і в «Перехресних стежках» визначила характер конфлікту, повела за собою лінію розвитку персонажів. Вони дуже схожі між собою, а часто навіть доповнюють одна одну. Наприклад, у «Зів’ялому листі» ми читаємо:

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

І вже у «Перехресних стежках» знаходимо неначе продовження: «То була якась бліда, невдатна копія його ідеалу… Чи ржа великого страждання сточила тебе?…Віддай мені мій ідеал, що…яснів у моїм серці». Але якщо у «Зів’ялому листі» останній акорд є трагічним, то «Перехресні стежки» завершуються оптимістично: «З часом гострий біль уступив із душі, він зжився з думкою, що вона пропала для нього…Євгеній, мов після острої але цілющої купелі, вертав до своєї щоденної праці».

Отже, у «Зів’ялому листі» і в «Перехресних стежках» найповніше відбилася душевна драма, що її пережив сам автор; це споріднює обидва твори, від чого вони стають тільки більш цікавими і зрозумілими. Але є і суттєва відмінність: від третього жмутка «Зів’ялого листя» та третього акту любовної драми Євгенія і Реґіни шляхи головних героїв творів розходяться: для героя збірки він похилився до катастрофи. Євгеній, долаючи терни на своєму шляху, виконав своє життєве покликання. Цим, на мою думку, Франко показав власну позицію у важкий час випробувань і особистих втрат.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Особистість — це те, що формується у людини з самого раннього дитинства,це означає бути собою, не наслідувати нікого,не красти чужі слова та думки. 

У нашому житті багато чого за нас вирішують, нам кажуть, що можна, а що не можна. Ми залежимо від чужої думки, часом замінюючи його своїм. Я — особистість, бо намагаюся бути сама собою, жити своїми поглядами і смаками. Особистість формується з дитинства, але на її майбутнє багато в чому впливають і батьки дитини, вона закладають у нього те, що вони вважають правильним.Дитина — як губка, вбирає в себе слова і мову оточуючих. Дорослими, ми ще більш уважно дивимося на навколишній світ і робимо з цього всього для себе висновки, які вважаємо 
правильними.Особистість — абсолютно у кожної людини повинна бути своя.

Я вважаю, що серед нас — мільйони людей, гідних звання особистості. Нехай ми про них нічого не знаємо. Це люди, які живуть простим життям, займаються улюбленою, нехай не престижною справою, які люблять і поважають близьких, не чинять нікому кривди.Отже для того, щоб сформувати свою особистість, треба постійно розвиватися та самовдосконалюватися, шукати те, що приносить радість, бути щирим та поважати інших.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

І. Я. Франко — наш геніальний поет, який оспівував людину, її силу. Вірш «Каменярі» часто називають поемою. І це не випадково. Твір дійсно виходить за межі вірша не стільки своїм обсягом, скільки значущістю поставлених проблем.Змальовуючи збірний образ закованих каменярів, їх невимовно тяжке становище, автор указує й нате, що дає змогу знести цей «страшний тягар». Це «любові жар», що пломеніє в очах кожного.

Каменярі — могутня, нездоланна сила, яка може подолати будь-які перешкоди.Чим більше Франко показує, за яку важку і небезпечну для їх життя працю взялися каменярі, тим глибше переконання читача, що витримка і сила духу трударів від цього тільки зростає, і вони розіб’ють скелю перешкод і прокладуть шлях до щастя.І хоч із скромності робітники кажуть, що вони «не герої… і не богатирі», але читач належно їх оцінює: це мужні люди, легендарні богатирі-велетні, ковалі волі й щастя.

Автор не подає розв’язки, щоб ми могли самі домислити її. Але можливий ще й інший варіант. Розв’язка вірша — у майбутньому, в тому, що збудує суспільство для нащадків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поезія М. Стельмаха «Мак цвіте» — це хвилююча розповідь про легендарний вчинок козака Мака, який загинув у боротьбі з турецько-татарськими ординцями.

У XV—XVI ст. український народ зазнав тяжкого лиха від турецько-татарських нападників. Вони грабували села, брали в полон дівчат, жінок і чоловіків, а потім продавали їх на невільницьких ринках. Оборонцями нашої землі і народу були козаки-запорожці.

Так, одного разу в українській степ на конях, мов чорні хмари, залетіли турки і татари. Побачили вони босоноге дівча, яке тікало в ліс. Але наздогнали і накинули на шию аркан. А в цей час десь взявся козак-нетяга, який поспішив на допомогу бідолашній дівчині. Він шаблею перерубав аркан, звільнив, і вона втекла. Та розлютований ординець кинувся з своєю ватагою в байрак. 1 хоч козак був один, а ворогів — ціла зграя, він вступив з ними убій.У творі докладно змальовується картина поєдинку козака з ворогами. Коли козак, зустрівшись з ворогами, ударив із пістолета, посеред степу розлігся крик — куля влучила в ординця. Розлючені вороги насідають на сміливого, мужнього козака, і вже почалася немилосердна січа на шаблях. Героїчно бився козак з ворогами, може, й переможцем вийшов би. Але тут «надходить чорна зрада і дрантя, попихач скривався ззаду», тобто якийсь запорожець-іуда, підступно підібрався до козака:

Тихцем підвів іуда зброю, Озвався постріл над рікою, і на коня схиливсь козак. Тяжко поранений, відчуваючи смерть за плечима, козак кидає в обличчя катам:

— Ні, не загинув я, кати, Поміж людьми мені цвісти.

І вороги, почувши таку зухвалість, вирішили шаблями посікти козака на мак. Та сталося диво: порубане козацьке тіло проросло, наче зерно, і влітку зацвіло маком.

Отже, червоні квіти степового маку, за легендою, ввібрали кров героїчно загиблого козака і здобули свій колір від цієї крові. Квіти ці завжди цвістимуть серед людей і нагадуватимуть їм про того, хто віддав своє життя за рідний край.

Таким чином, автор своїм твором підводить читача до думки про невмирущість правди на землі, надає твору оптимістичного звучання. «Мак цвіте» — це справжній гімн любові дорідного краю, мужності, нескореності захисників нашої Вітчизни від будь-якого ворога.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Найчастіше про науку історію говорять те, що вона може допомогти сучасникам не повторити помилок минулого. Саме тому історію дуже важливо вчити і знати. Якби наші предки не допускали великої кількості помилок, може бути, що ми б сьогодні жили в набагато кращому суспільстві та світі. Але навряд чи варто шкодувати про минуле та їхні помилки, що було – те минуло. Сьогодні наше завдання – на підставі фактів минулого творити чесну і справедливу сучасність.

Історія України – дуже складна і неоднозначна. В історії нашого багатостраждальної держави зустрічалися світлі, радісні сторінки, але негативу все ж було значно більше. Сторіччя безперервно українці були позбавлені власної держави і були змушені терпіти гніт інших народів. Але далеко не всі смирно терпіли свою незавидну долю, серед українців завжди були й ті, хто готовий був покласти своє життя, щоб його країна стала незалежною і суверенною. Багато з літературних творів, написаних українськими письменниками, мали те, що сьогодні у нас прийнято називати національною ідеєю. Праці Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та багатьох інших мали величезний вплив на розвиток національної ідеї України, й у всі часи мотивували наших співвітчизників боротися за рідну землю. Їхні твори повняться історичними прикладами, ознайомлюватися з якими рекомендується кожному сучасному українцеві, який цінує свою країну, свій рід і, зрештою, самого себе.

Вивчаючи історію рідного краю, історію України, можна дізнатися, що багато борців за незалежність і суверенність нашої країни були вбиті ворогами нашої державності, багато хто був закатований, сім’ї були зруйновані, а долі зламані і не підлягали реанімації. При цьому всі ті люди, які так сильно страждали, не хотіли нічого надприродного, вони хотіли всього лише бути господарями на своїй Богом даній землі. Хіба це погано чи неправильно? Я впевнений, що ті, хто вивчає українську історію ретельно та уважно, вже ніколи не будуть ставитися з погордою до своєї країни. Вони повинні розуміти, що сучасна українська суверенність і незалежність мала дуже велику ціну – життя тисяч або навіть мільйонів людей, таких же, як ми, українців. Чи можна після цього не цінувати Україну?

Найцінніше, що є у кожного українця, це його батьківщина. Навіть самі далекі наші предки боролися або як мінімум бажали того, щоб Україна була повноцінною державою. Зрадити ідею незалежності означає зрадити своїх предків, зрадити свій рід. Історію ж необхідно вчити, щоб знати все про цю боротьбу, знати її приклади, а також для того, щоб не повторювати помилки тих, хто недостатньо добре боровся або вважав, що його країна – це не його справа.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Володимир Сосюра — це глибинно-бентежний

березень і замріяно-прозорий вересень

української поезії.

М. Стельмах

Коли перечитую спогади сучасників Володимира Сосюри про нього, я бачу перед собою постать людини, що не вміє кривити душею ні перед іншими, ні перед собою. Вся творчість поета є сповіддю ніжної та бентежної душі, що вміла жити лише в постійному пошуку істини і правди. Саме через постійне прагнення Володимира Сосюри залишатися в будь-якій ситуації щирим і відкритим, він залишив після себе свідчення про своє життя у формі автобіографічного роману «Третя Рота». Цей твір — правдива сповідь людини, написана без прикрас і самовихваляння. Саме в цьому творі ми відчуваємо душу поета, ніжну, мрійливу і закохану, відчуваємо душу, з глибин якої вирвалося прекрасне і неповторне зізнання.Але поряд із ніжністю інтимної лірики Сосюри значне місце займає поезія «червоних зим», «революційних літ». І хоча у багатьох віршах поет характеризує себе таким чином: «Такий я ніжний, такий тривожний», правдою є і його поетичні рядки, сповнені гірких зізнань.

І лише недавно ми зрозуміли значення цих рядків, бо ліричний герой дуже близький душею з автором, що в юнацькі роки пов’язав свою долю з третім гайдамацьким полком армії Симона Петлюри. Коли українську армію розбили, він був вимушений перейти до червоноармійців, щоб не емігрувати. Але навіть під час страшного часу сталінських репресій Сосюра до кінця залишався людиною честі і правди. Він добре усвідомлював, що при радянській владі втрачає творчу свободу, змушений зрікатися глибинних переконань, свого минулого, і змалював власне становище таким чином:

Навів на мушку знак тризуба,

Нервово оддало в плече…

Як молитовно склались губи,

І по щоці сльоза тече…

Скільки гіркоти, болю і печалі відчувається в кожному слові цієї поезії. У нього не вистачило сили боротися з «більшовицьким раєм», але Володимир Сосюра не міг приховати своїх справжніх почуттів і примиритись із радянською системою.

Саме ці почуття знайшли своє відображення в патріотичній поезії «Любіть Україну». Поет виразив найпалкіші прагнення мільйонів українців, що хотіли бачити свою країну вільною і незалежною:

Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і радісну мить,

Любіть у годину негоди…

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її вічно живу і нову,

І мову її солов’їну…

В цей вірш була вкладена вся душа поета, до останньої краплі. Він жив завжди з іменем України на устах, любив свою Батьківщину в кожному її прояві — у відблиску світанкової зорі, у посмішці дитини, в очах матері. Все в цьому житті ставало предметом його творчого натхнення. Володимир Сосюра народився поетом і пішов з життя, подарувавши світові неймовірно прекрасні і чарівні вірші, що стали маленьким відкриттям давно забутих істин для мене і для кожного, хто заринався в поезію Сосюри.