Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В історію української літератури Франко увійшов як лірик, прозаїк, драматург, філософ, публіцист. Поетична ж спадщина його настільки різноманітна, що її важко охопити стислою характеристикою.

Лірика Франка — це вияв громадсько-політичних ідеалів, зброя боротьби проти ворогів трудового народу, своєрідний світ, що відбивав його інтимні переживання, філософські роздуми і думки про долю трудящого люду.

Ліричний герой Каменяря — це не тільки він сам, не тільки образ передового громадського діяча, це вся історія українського народу, невід’ємною частиною якого визнавав себе поет і якому віддавав усі свої сили.

У 1&87 році вийшла збірка «З вершин і низин» Ліричний герой цієї поетичної книжки сповнений віри в справедливість революційної боротьби і в можливість змінити життя суспільства на краще. Відкриває збірку величальна пісня, що славить невмирущу силу боротьби за прогрес, щастя, волю.

Вічний революціонер —

Дух, що тіло рве до бою.

Рве за поступ, щастя й волю..

Поезія пройнята світлим настроєм віри в перемогу:

Не ридать, а добувати

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Віршем «Каменярі» автор стверджує програму життя революціонера, який став на шлях перебудови суспільства:

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт…

У циклі «Веснянки» Франко, вживаючи прийом паралелізму, показує весняне пробудження природи і готовність суспільства сприйняти новизну життя. Отже, героєм громадянської лірики є носій ідей нового життя, вільного суспільства.

По-новому відкривається для нас Франко, коли читаємо збірку «Зів’яле листя» Перед нами розгортається драма ліричного героя, викликана обставинами громадського та інтимного життя. «Зів’яле листя» — це художній образ втрачених надій, нерозділеного кохання.

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Ліричний герой — людина сильного характеру та ніжної душі. Три недолі стоять на .шляху закоханого: «м’яке серце», «хлопський рід», «горда душа». Особисті переживання героя автор підніс на незрівнянну височінь духовної краси. Багато віршів збірки «Зів’яле листя» написано в стилі народної пісні. Прикладом можна назвати вірші «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Ой ти. дівчино, з горіха зерня», що покладені на музику. Інтимна лірика Франка — це дивосвіт глибокого кохання.

Іншими мотивами сповнена збірка «Мій Ізмарагд». На Русі здавна «ізмарагдами» називали збірники повчальних статей, у яких викладалася християнська мораль. У Франка — це «повчання» революціонера-демократа. Поет розвінчує псевдопатріотів, викриває підлість, лицемірство, продажність. У поезії «Декадент» він засуджує занепадницьку літературу, бо вона спрямована проти народу. Свою ж поезію Франко вважає народною:

Який я декадент? Я син народу,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик — праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Ліричний герой не капітулює перед супротивником — він впевнений у своїй правоті.

Якщо герой збірок «З вершин і низин» та «Зів’яле листя» був відчайдушним у своїх поривах, різких переходах від бадьорості до занепаду, від радості до печалі, то ліричний герой збірки «Мій Ізмарагд» урівноважений, спокійний і розсудливий.

Отже, мотиви лірики Івана Яковича Франка — це своєрідна сповідь поета про своє життя і життя свого народу, філософське осмислення дійсності. Це заповіт прийдешнім поколінням бути вірними синами свого народу, відданими чесній справі, чистими і щирими у своїх почуттях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Інтерес Франка до театру не був випадковим, він не спадав до останніх днів життя. Театр запалював його постійну різноманітну діяльність, наслідком якої було понад сімдесят спеціальних праць про театр. Вони дотепер звертають увагу глибиною ерудиції, свідчать, що Франко цікавився театральним мистецтвом різних народів і віків. Головний мотив відстоювання права на розвиток української національної драми і народного театру.

Матеріалом для художніх творів Франка були життєві факти, спостереження, власні враження, скарби народної творчості. За художніми образами його творів стояли життєві прототипи, за сюжетними подіями — відповідні факти і явища. Франко писав, що майже всі його твори напоєні кров’ю серця, особистими враженнями і інтересами, «усі вони… у певній мірі… є частками моєї біографії».

Художня правда у п’єсах Франка набувала ймовірності й емоціональної сили.

Глибокий аналіз внутрішнього світу людини з різних площин зору — головний мотив драматургії письменника.

Найскладнішою п’єсою Франка є трагічна драма з сільського життя «Украдене щастя». Для її написання драматург скористався джерелом народних пісень.

1878 року знайома Франка Михайлина Рошкевич записала в селі Лолин нову пісню «Про шандаря» і передала її письменникові. Зацікавившись піснею, він потім сам чимало зібрав таких пісень про тяжке життя жінок і написав спеціальне дослідження про жіночу недолю.

В образі Миколи Задорожного Франко змалював галицького селянина-трудівника у типових побутових і суспільних обставинах. В четвертій дії показано складний психологічний процес, зміну в настроях, психології Задорожного. Франко підкреслив зростання свідомості й людської гідності Миколи.

Анна Задорожна після тяжкої внутрішньої боротьби насмілилась самій собі признатись, що жандарм Михайло Гурман для неї все. Відстоюючи право на щастя і любов, вона кидає виклик суспільству.

Озлоблений жандарм поставив собі за мету будь-що-будь «відкрасти» колись у нього украдене щастя. Усуває з дороги Миколу, зневажливо і брутально ставиться до всіх людей, немилосердний навіть у стосунках з Анною. Тільки помираючи, проявляє людські почуття — бере на себе вину за смерть.

Усі п’ять дій драми відбуваються у нерозривній хронологічній послідовності. Кожна дія — закономірне й необхідне кільце в загальному ланцюгу подій, але в той самий час вона являє собою ніби окреме ціле, маючи свою визначальну мету і відносну закінченість сенсу змісту, а також найвищу точку напруження. У свою чергу, в кожній яві теж звучить певна, вужча тема, підпорядкована загальній ідеї драми.

Поява жандарма в сім’ї Задорожних стала тим драматичним центром, з яким зв’язуватимуться всі наступні вчинки.

Дія поширюється, переходить з хати на сільський майдан, суперечності загострюються, все більше людей беруть участь у конфлікті, стають на чийсь бік, впливаючи на події.

Загострення протистояння між Миколою і жандармом виливається в арешт. Згодом ворогуючими силами стають уже з одного боку жандарм з Анною, з другого уособлення думки «а що скажуть люди».

Центр уваги драматурга — одержимість Анни любов’ю до Гурмана. Вона не усвідомлює цього, хоча внутрішній вогонь палить її душу. Завивання бурі за вікном і пісня про невірну жінку — все це співзвучне її тривозі. Звістка про появу на селі Гурмана розкриває зміст цього неспокою. Анна ніби жахається появи свого коханця, не хоче її. Насправді ж вона жахається свого безсилля зберегти честь заміжньої жінки. Вона боїться, що приписи моралі впадуть під натиском , «грішної любові». Франко доводить, що мета існування людини — кохання. Ні Гурман, ні Анна не мали кохання взагалі. їхні здібності, бажання, чекання не вдовольнялися, всі вони тільки приховані — у Анни за замками шлюбного Обов’язку, у Гурмана за конкуренцією в жандармерії та жахами війни.

Кохання Франко підіймає як найвищий абсолют. Воно ламає всі соціальні, моральні і суспільні перепони.

Франко не робить «цапом відбувай лом» нікого з трьох головних героїв. Психологічний об’єкт — кохання, вищий, сильніший за Анну, і за Гурмана, і за Миколу.

Франко говорить кожним словом, кожною реплікою своєї п’єси — рабство соціальне, суспільне людина пережити може і переживає кожен день. Рабство без любові — неможливе, людина просто не може існувати без нього. «Рай — це неможливість більш кохати» (Ф. М. Достоєвський).

Еволюція Анни в тому, що вона може переступити через будь-що, але не через своє «я», яке вперто бажає кохати. Анна не лукавить. Вона не повія, вона — жертва. У неї всередині — порожнеча, яку просто не може заповнити слабовільний Микола. Тому вона подібна до героїні роману «Леді Макбет Мценського повіту» Лєскова, яка, спочатку опираючись пристрасті коханця, потім сама іде далі й далі, бажаючи долати будь-які перепони між ним і нею. Тому Анна одразу признається чоловіку, що вона нічого не відчуває до нього, тому що хоче бути чесною. Але ще раз присилувати своє «я» вона не здатна.

Ніхто з героїв драми не вийшов із боротьби щасливим. Але трагедія, що відбулася в хаті Задорожних, зумовила глибоку зміну характерів дійових осіб. Вона вразила й всіх селян, змусивши замислитись над питанням: «Хто тому винен?».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Історія» — це слово досить популярне в наш час. Воно таке багатогранне та неоднозначне. Стпираючись на матеріалти з інтернету ми дізналися, що історія — наука, яка вивчає минуле людства,покладаючись при цьому на письмові джерела або на матеріальні свідчення.

Нам часто кажуть, що історію потрібно вчити та запам»ятовувати,аби не повторювати помилок у майбутньому. Я цілковито з цим погоджуюсь. Дізнавшись про наслідки, ми не будемо вчиняти так само. По суті,історію, як предмет вивчають майже всі: ми-школярі, студенти, люди похилого віку. Наприклад, майбутні банкіри, програмісти скажуть,що для їхньої роботи, історії взагалі не потрібно. Я можу довести протилежне.Оскільки, життя людини не обмежується тільки професійною сферою, то щоб добре виглядати на фоні з іншими потрібно, хоч трохи знати історію, тої чи іншої події. Історія — це низка нескінченних, цікавих, життєвих фактів та подій.Впізнання про життя людей в інші епохи — надзвичайно захоплююче. От тільки уявіть: ти дізнаєшся,що твій далекий предок був військовим,який за Батьківщину загинув на війні. З одного боку, це сумно, але з іншого тебе розпирає від гордості за свого родича. Він — частина історії,його не забудуть ніколи.

Також,якщо народ не знає багато відомостей із своєї історії, то будь-хто може скористатися такою слабинкою і показати історичні факти по-своєму. Можливо,історія на потрібна,але тоді навіщо вчити докладно дати, запам»ятовувати історичних особистостей? Тому, що ми бачимо причини і наслідки подій, історія дає нам уроки на майбутнє, щоб ми могли їх врахувати на практиці.

На мою думку, кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Людина повинна зрозуміти,що без минулого немає сучасного, без колишнього немає теперішнього і майбутнього.Історія дає нам на хвильку пригадати усіх Героїв України та нашого народу. Тому, старайтесь вчити історію, бо вона нам обов»язково знадобиться у майбутньому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірш «Каменярі» — шедевр молодого І. Франка, який і нині вражає читачів масштабністю символіки, реалістичністю і конкретністю окремих деталей. 1. Франко використав прийом сну, щоб показати грізну силу реакції і мужність борців за соціальну справедливість. У статті «Каменярі» письменник писав: «В поетиці, як і слід у алегорії, не означено ані часу, ані місця, але цілу акцію представлено як сонне видіння».

У дивному сні герой поезії бачить, як тисячі каменярів своїми залізними молотами розбивають темну гранітну скелю. Піт заливає обличчя, на чолах — сліди страждань, але каменярі черпають силу й наснагу в звуках голосу, що доноситься згори:

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас!..

Герої поезії готові пожертвувати власним життям заради людського щастя. Ніщо не може спинити їх на шляху до нового життя, бо вони впевнені:

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

І образи каменярів, і образ скелі у вірші алегоричні. Гранітна скеля уособлює темряву, деспотизм, реакцію, а каменярі — силу, яка здатна повалити несправедливий лад.

Отже, у поезії «Каменярі» Іван Франко символічно зображує дорогу до визволення, яку прокладають непосильною працею борці за нове життя. Їхня титанічна праця не марна, якщо не вони, то їх онуки житимуть у цьому новому світі. Образи каменярів — це символічні образи борців за демократичне суспільство: це і декабристи, і революціонери-демократи — це всі ті, хто своєю працею і знаннями будує цей новий світ. Мабуть, тому і стоїть пам’ятник Іванові Франкові на його могилі — гранітний каменяр із молотом в руці, бо все життя письменник боровся за права українців, за свободу думки кожної людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Якович Франко написав велику кількість прозових творів, у тому числі понад 100 оповідань. Найбільше оповідання з життя галицького селянства, яке він добре знав, бо сам з нього вийшов і не поривав з ним зв’язків до кінця свого життя.

«Як син селянина, — говорив він, — вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові».

Письменник реалістично відобразив важке становище галицького селянства до і після реформи, яка була проведена в інтересах експлуататорів. Мізерні клаптики землі, викуплені у поміщиків, не могли прогодувати сім’ї. А дуже багато родин взагалі не мали землі, бо поміщики забрали найкращі землі й пасовища. Частина йшла до міста. А роботи всім не вистачало.

Тисячі селян були змушені покидати рідний край і шукати кращої долі за океаном. А ті, що залишалися, гнули у багатіїв спину за кусень хліба, щоб не померти з голоду. Оповідання «Добрий заробок» змальовує життя такої спролетаризованої сім’ї. Розповідь ведеться від імені першої особи — діда Панька. Дуже бідує родина його: «Ґрунту немає й крихітки, всього-на-всього одна хатина, та й то стара. А тут жінка, діточок двоє, коби здорові». Рятуючись від голоду, Панько віддає своїх синів-підлітків у пастухи до хазяїв за їжу і одежину сяку-таку, жінка пряде. Він носить «мітовки» продавати, але може заробити тільки по три-чотири крейцери за мітлу. А ще панові треба платити за пруття.

Дід Панько себе називає бідним халупником. Він увесь вік працює в поті чола, а живе у справжніх злиднях. Уся сила його пішла на багатих, тому він передчасно постарів, ось чому його, ще не старого, звуть «дідом». «Дід» ще тому, що погано одягнений, неголений, від роботи зігнутий. Дідом його зробила дійсність того часу. Для показу тяжкої праці героїв Франко широко звертається до метафор: «Кипить робота», «з нас цюрком поти ллються», «ледве дихаємо, а йдемо, аж очі з голови лізуть». Письменник використовує найрізноманітніші порівняння, що показують, з яким старанням бідняки взялися виконувати «замовлення для доброго заробітку», щоб було чим платити податки: «Зараз того ж тижня прихопилися обоє, як до гарячого борщу». Це порівняння вжито неспроста. Для таких злидарів, як Панько, гарячий борщ був рідкісною їжею. А їли таке: «бульба, та борщ, часом деякі крупи та й хлібець, який лучиться: житній то житній, а ячмінний або вівсяний, то й за те Богу дяку вати».

Вручаючи Панькові податковий квиток, війт говорить: «велено поставити тобі отсю п’явку». Дійсно, то була для бідняка кривава п’явка, адже він не може платити по п’ятнадцять ринських щороку. За його хату, продану з торгу, ледве цю суму дали. Вістря сатири письменник спрямував проти експлуататорів. Гумором підсилює трагізм діда Панька, який відмовився сплатити податок, через те, що втратив хату: «А видите, таки я вас іздурив! Хіба я вам не казав, що голого не обідреш?». Зубожіле селянство було беззахисним в умовах тодішнього ладу. У повісті «Борислав сміється» І. Я. Франко теж подає картину нужденного життя селян. Бенедьо Синиця, ідучи до Борислава, бачить у селах: «люди сумні та чорні, мов земля. Не чути звичайних недільних сміхів та жартів на вигонах». Бенедьо минав ті бідні села, помираючи з голоду.

У драмі «Украдене щастя» Франко показує трагедію селянства через життя Миколи Задорожного. Він ненавидить багатіїв, на яких працює тяжко день у день. Не зважаючи на великий мороз і люту хуртовину, він змушений за безцінь надривати свої сили і сили коней. Микола вже «не має сил миритися з кривдами і страшною експлуатацією і вибухає гнівом проти свавілля війта. «Бодай вас уже раз, — заклинає він, — людська праця розсадила і розперла». Загрожує війтові: «Я на нім своєї кривди пошукаю».

Ці слова звучать як обвинувачення, що носять узагальнюючий соціальний характер. Устами Миколи говорить весь пригнічений народ Західної України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хвильовий пiсля В. Стефаника i М. Коцюбинського створив в українському письменствi свiй стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичної, iмпресiонiстичної новели. Одна з новел письменника «Кiт у чоботях», хоч i має у своїй основi реалiстичний фундамент — складнi роки громадянської вiйни, мiстить потужний лiрико-iмпресiонiстичний струмiнь. У цiй новелi реалiстичнi подiї поданi немов крiзь призму iмпресiонiстичного сприйняття дiйсностi.

Для того щоб проаналiзувати новелу «Кiт у чоботях» з цiєї точки зору, коротко згадаємо сутнiсть i естетичнi засади iмпресiонiзму.

Iмпресiонiзм — художня течiя в мистецтвi другої половини XIX — поч. XX ст. Хоч вiн виник у колi художникiв, але швидко принципи iмпресiонiстичного зображення довкiлля перейшли в лiтературу. Письменники намагалися витончено, через художнi деталi передати суб’єктивнi моментальнi й мiнливi враження вiд чогось та найменшi вiдтiнки вiд спостережень навколишньої дiйсностi. А вона перебуває в постiйнiй мiнливостi. Отже, завданням iмпресiонiстiв було «впiймати» i зафiксувати неповторну мить враження вiд предмета, пейзажу чи iншого. Твори, як ранiше i полотна, писали деталями-мазками, що виражається у звукових, зорових, дотикових мiкрообразах чи його елементах. Динамiзм, процесуальнiсть, загадковiсть, розiмкненiсть у вiчнiсть — риси образу-iмпресiї.

Такi риси має, на мою думку, i образ «кота у чоботях» — товариша Жучка. Новелу «Кiт у чоботях» можна проаналiзувати в трьох аспектах: 1) специфiчна проблематика; 2) композицiйна органiзацiя; 3) образотворчi засоби.

Одна з найважливiших проблем у цiй новелi — проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. М. Хвильовий, як iмпресiонiст, намагається зобразити прихiд омрiяного щасливого майбутнього через людськiсть i безпосереднiсть товариша Жучка, зображує особистий час Жучка шляхом вiдходу вiд iсторичного часу, але невблаганна дiйснiсть показує справжнє становище справ.

А звiдси — два часовi плани: омрiяне майбутнє (або манливе минуле) i протиставлене йому непривабливе сьогодення.

Мрiя: «…зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вiк, i до нього йдемо».

— падiння моральних устоїв у суспiльствi за революцiйнi роки;

— брак палива i багато чого iншого;

— невирiшене нацiональне питання (росiяни i українцi);

— правда про товариша Жучка.

Якщо ми спробуємо визначити композицiю новели, то вона вiдсутня. Точнiше, нема класичної композицiї iз зав’язкою, розвитком дiї, розв’язкою, а є окремi сюжетнi мазки. А це прямо зазначає iмпресiон iстичнiсть композицiї твору. Сам автор новели попереджує: «А зав’язки-розв’язки так вiд мене й не дочекаєтесь… Розв’язка в гiтарних поетiв…» Якi мазки в композицiї новели можна побачити? Я вважаю, що основних п’ять:

1) зображення товариша Жучка (що спiввiдноситься з описом людини в класичнiй побудовi твору. Там опис — позасюжетний елемент);

2) громадянська вiйна, товарний потяг;

3) випадкова зустрiч лiричного героя з товаришем Жучком по закiнченнi вiйни;

5) правда про товариша Жучка.

Цi мазки мiж собою безпосередньо мало пов’язанi, але окивнуши одним поглядом усiх разом, складається бiльш нiж рельєфна картина цього часу. Можна навiть зробити прогноз розвитку суспiльства, виходячи iз цих фактiв.

Що ж до iмпресiонiстичних образотворчих засобiв, то тут їх багато. Наведемо лише кiлька яскравих прикладiв.

Як автор новели зображує свою головну героїню? Неiмпресiонiст почав би це робити описово. М. Хвильовий це робить по-iншому: вiн нiби нiчого прямо не говорить про людину, а певне враження в нас складається: «Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо». Або: «А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом», «Гаптований — запашне слово, як буває лан у вереснi або трави в сiновалах — трави, коли йде з них дух бiляплавневої осоки». Автор для зображення товариша Жучка використовує незвичнi асоцiативнi i миттєвi образи: «Кiт у чоботях»… теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.

Яким чином автор зображує конкретнi елементи образу героїнi? Наприклад, очi: «…коли на бузину впаде серпневий промiнь — то теж її очi», а «нiс — головка вiд цвяшка: кирпатенький…»

Автор майже нiчого не сказав про дiвчину, а в кожного з нас перед очима свiй образ.

Наступний приклад. М. Хвильовий тiльки називними реченнями i звуконаслiдувальними словами зображує всю буремнiсть довгих рокiв вiйни:

«Плак`ати! Плак`ати! Плак`ати!

Плак`ати! Плак`ати! Плак`ати!

Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.

Росiя. Україна. Сибiр. Польща.

Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мiсяць, два, три, шiсть, дванадцять… ще, ще, ще…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Куди ж подiлись «коти в чоботях» — товаришi Жучки? Бо «Товариш а Жучок N1 нема». Замiсть — N2, 3, 4 i т. д. Може, загинула пiд час безкiнечних воєн, може, перетворилася, за словами самого М. Хвильово го, «на свiтову сволоч», а може, стала звичайним бюрократом. Але неповторний образ товариша Жучка автором запам’ятався назавжди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Заповітна життєва мета кожної людини — ідеал, якому підпорядковується все її життя. Свій ідеал Франко вклав у слова головного героя повісті «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича: «…Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч трохи до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками…».

Чи не тому, коли читаєш цю повість, весь час відчуваєш за молодим юристом Рафаловичем постать самого Франка з його прагненням до культурного, політичного і соціального звільнення народу? В його уста письменник часто вкладає власне розуміння багатьох речей: «Політика — то не балаканина на празниках та соборчинах! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники».

Євгеній Рафалович, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу», вважає, що інтелігенція повинна допомогти народові звільнитися від нужди, піднятися з колін. Таку ж ідею ми вже зустрічали у «Хмарах» І. С. Нечуя-Левицького, захоплюючись образами молодих українських інтелігентів.

В образі Рафаловича І. Франко змальовує нові, сповнені чистими прагненнями, сили України, яка почала новий етап суспільного розвитку. Ми бачимо, як молодий юрист, що мав національну гідність, веде всю документацію лише українською мовою, цією ж мовою свого народу він виступає у суді, і хоча багатьом це не подобається, він діє спокійно, впевнено, без зайвого галасу.

Хай не всього в поставленій меті Євгеній досягає, але принаймні йому вдається збурити мертві води суспільної рутини. Він сколихнув приспані в селянських масах сили, а найбільший його успіх — народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині. Не дивно, що самі селяни не одразу вірять у щирість Рафаловича: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захисника в лукавстві чи шахрайстві. Це ускладнює його шлях до мети, він ображається, дорікає селянам за «нерозум» («Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі»), але духом не занепадає. «Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа», — доходить він висновку і вирішує поїхати в Буркотин задля тієї ж «життєвої освіти», яку не замінить «книжкова освіта».

Так поступово вирішується центральний конфлікт твору — соціальний, що полягає у боротьбі двох сил: між темним, затурканим селянством, що не вміє себе захистити, і чиновниками, які постійно ошукують простий народ. Тому я вбачаю в образі Рафаловича певний символ — обов’язок, що мусить нести задля щастя свого народу український інтелігент попри всі розчарування і труднощі свого шляху.

…Перехресні стежки бувають різними: реальними, символічними. У житті перехрещуються долі, думки, інтереси. Буває так, що людські стежки перехрещуються задля великих, корисних народові справ, коли людина до останку віддає себе служінню народові.

На мою думку, повість «Перехресні стежки» є дуже актуальною для нашого часу, коли партійні лідери сучасної України красномовно говорять про любов до рідного народу і держави, яка під їхні урочисті промови і обіцянки непомітно стала однією з країн у світі з низьким рівнем життєзабезпечення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Романтизм як літературна течія виник на початку XIX сторіччя, але відновився через сто років в оновленій формі —неоромантизму. З самого початку головними темами романтизму були протиставлення мрії й дійсності, буденного та героїчного, надзвичайного. Романтики зображували виняткові, особливі характери, що розкривалися у надзвичайних обставинах, але якщо власне романтизм часто грішив відривом від дійсності, прагненням зобразити екзотичні й навіть фантастичні ситуації, змальовані химерними, контрастними і яскравими фарбами, представники неоромантизму описували тими ж засобами дійсність першої половини XX століття, насичену реальними революційними перетвореннями, війнами, боротьбою. Великі, надзвичайні події відбувалися на очах поетів і письменників, їх нетреба було переносити в потойбічний світ, історичне минуле або у далекі країни. Більше того — значна частина митців безпосередньо брала участь у боротьбі, а не лише оспівувала борців, що, природно, створювало реалістичність через справжнє знання теми.

Початок будь-якої історичної буремної доби мимоволі пробуджував у людях мрії й надію, вимагав не лише раціонального, а й емоційного трактування того, що відбувалося. Але, крім більшої наближеності до дійсності, неоромантизм мав ще одну суттєву відмінність від течії-попередника: політичне зумовлений, що розкидало естетично близьких митців по різних таборах — «революційної романтики», що ідейно ґрунтувалася на своєрідному месіанізмі світової пролетарської революції, та неоромантизму національно-визвольної боротьби, що набув розквіту трохи пізніше: напередодні й під час Другої світової війни,

Особливе місце посідає у цьому напрямі «Празька школа» українських письменників, учасниками якої були такі яскраві митці як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрій Драган, Олег Ольжич, Юрій Липа та Олена Теліга. Неоромантичні засади підсилювалися у цієї групи синтезом символістичних, імпресіоністичних і реалістичних засобів поетичного творення.

Творчість О. Теліги вирізнялася серед творчості інших представників «Празької школи» особливою темою, яку можна назвати «кохання і боротьба», або «чоловік і жінка у боротьбі».

Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя біографія самої Олени Теліги. Ця жінка, що у дитинстві не знала навіть української мови, після одруження стала одним з видатних діячів українського національно-визвольного підпілля і загинула у боротьбі з німецьким фашизмом. Хто сказав, що великі почуття лишилися у сивій давнині? Кохання привело О. Телігу до боротьби та залишилося в її творчості назавжди.

Її вірші мають автобіографічний елемент, але не зводяться до автобіографії. Швидше це розмірковування над ролями чоловіків і жінок, що пристали до боротьби, які, на думку О. Теліги, не однакові:

Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,

З якої ви п’єте: змагайся і кріпись.

Інакше кажучи, на її думку, призначення жінки — морально підтримувати чоловіків-борців, надихати їх на боротьбу, а вже потім брати у ній участь особисто, бо саме життя не дозволяє зі спокійною совістю обмежуватися господарством і звичними «жіночими обов’язками»:

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому —

Може завтра вже нас відкличе

Чоловіки мають бути першими, їхня справа — відкривати нові шляхи й ставати до бою, бути першопрохідцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жінки лишаються пасивними:

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть —

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Отже, розмежування ролей, але водночас і єдність в ім’я спільної ідеї — визволення Батьківщини. Боротьба майже така сама, але й інша: в ній менше жорстокості, більше жертовності та натхнення, менше крові та більше мрії, романтики у кращому значенні цього слова, більше світла. Цим, насамперед, і приваблює поезія Олени Теліги: чуттєва, емоційна, але позбавлена манірності та «зітхань даремних». Не кожен здатен зберегти гуманність у вирі боротьби, але Телізі це вдалося:

А душа вклоняється просторам,

І землі за світлу радість — жить!

Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величні здійснення, а життя, прекрасне й світле, гідна того, щоб існувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезії національно-визвольної боротьби, про вірші Олени Теліги, як про гуманність, збережену в часи непримиримості й вимушеної жорстокості. Ніколи не варто забувати про світло й радість життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина хоч раз у житті замислюється над вічним питанням: для чого вона живе? Адже ніхто не з’являється на світ випадково — у кожного своє призначення. Хтось стане всесвітньо відомим художником і буде дарувати людям прекрасні шедеври, хтось — геніальним ученим, який рухатиме науково-технічний прогрес, хтось — лікарем, який рятуватиме людські життя… Популярні зірки й ті, чиє ім’я ніколи не прославиться, міністри і двірники, генерали і рядові, — усі щодня так чи інакше впливають на хід подій, змінюючи історію. Тому дуже важливо зрозуміти власне призначення: тільки тоді можна принести користь іншим людям і відчути справжнє щастя від того, що життя проходить недаремно.

Християнська мораль говорить: земне існування — мить, яка відділяє людину від справжнього життя на «тому світі». Яким воно буде — райським чи пекельним — залежить від людини. Відмова від мирської суєти і присвята себе Богові — найкоротший і найлегший шлях до вічного блаженства?

І. Франко у філософській поемі «Іван Вишенський» стверджує: шлях до духовної висоти, пройдений одним, повинен стати дороговказом для інших. Любов до Бога має виявлятися в любові до людей — адже у кожному з них є відсвіт Божої благодаті. Віра має освячуватися добрими справами, інакше вона обернеться на зневір’я.

У центрі твору — оборонець православної віри, український письменник-полеміст Іван Вишенський. На прикладі його життя автор розкриває тему відповідальності кожного за збереження духовності. Вишенський вирішив усамітнитися на Афоні якнайдалі від світських спокус. День за днем він проводить у роздумах і молитвах. Побачивши павука, який зловив у сітях муху, старець робить висновок: грань між добром і злом — тонка, тому, щоб розібратись і не впасти в гріх, людина має покладатися на Бога, вірити, що все в житті — його промисел, і активно чинити опір усьому, що може відвернути її від віри та любові. Людина не позбавлена права на вибір, але робити його повинна, виходячи із заповідей Божих, не вважаючи, що її уявлення про вічне і минуще — єдино правильні.

Якось вишневі пелюстки залетіли до печери Вишенського, нагадавши йому про Україну. Спогад той був таким болючим, що навіть породив сумнів у правильності рішення стати самітником. Таким чином автор розкриває зв’язок любові й патріотизму, оскільки це грані вияву людського в людині: віра в рідну землю як невід’ємна складова гуманізму. Приїзд посланців з України, які просять Вишенського повернутися з ними додому й допомогти захистити віру, викликає у героя внутрішній неспокій. З одного боку, бажання «самому дотиснуться до Христа», а з іншого — відчуття нерозривного зв’язку з Вітчизною.

Кульмінацією поеми є молитва Вишенського, щоб Бог переніс його до корабля, що відпливає, бо він просвітлів у думці, що його спасіння — ніщо порівняно з можливістю порятувати мільйони. Розв’язка символічна: Всевишній простяг сонячне проміння з печери до корабля, чернець ступив на цей «місток» — і «тихо щез», прозрів, бо піднісся до розуміння немарності життя, яке дає кожному творець.

Прочитавши цей твір, починаєш глибше замислюватися над вічними проблемами: добра і зла, гріха і спокути, життям і смерті… І розумієш: найголовніше призначення людини, незалежно від її здібностей, уподобань, прагнень, — любити своїх ближніх і робити добро. Адже саме за добро, яке людина творить у житті, вона буде поцінована за межею буття.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Порівняно із біблійною легендою, Франко змінює розміщення образів утворі, співвідношення між ними, їх ідейне навантаження, композиційну роль. У Біблії Мойсей — це посередник між іудеями і Богом, слуга вічного, виконавець волі Ієгови. Останній вершить долю Ізраїлю, а тому висунений у біблійному тексті на передній план. Так, Бог, звертаючись до Мойсея, каже: «Хто дав уста людині? Або Хто робить німим, чи глухим, чи видючим, чи темним, — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми, і буду навчати тебе, що ти маєш говорити» (2 М. 4.11-12).

У «Мойсеї» поет співає про бога Ієгову, що послав пророка для проповідництва народові гебреїв. Але він нерозлучно пов’язаний з самим пророком, є навіть ним самим. Бо лише Мойсей дає йому життя, чинить його волю святу. Бог тут як персоніфікація якогось внутрішнього наказу, єства, що прямо змушує людину віддатися якійсь справі, одним словом, щось схоже на генія людини. Той Бог представлений у Франка, як справжній біблійний Ієгова, страшний і грізний, котрому все мусить коритися, мстивий, що простягає свою караючу руку аж на дванадцяте покоління. Той Бог Ієгова — це сумління самого Мойсея. І людина мусить покорятися тому своєму Богові, бо інакше його чекатиме дуже страшна помста, така, яка стрічає людину за зраду власних ідеалів. Який страшний Мойсеєвий демон його зневіри у кінцевих піснях, яких він завдає йому мук. І то лиш за хвилинний сумнів у своїх ідеалах, у правоті Бога Ієгови. Отже, Бог — потенціальна енергія душі Мойсея, найбільш аристократичне, скристалізоване та ідеалізоване «Я» людини, котрого мусить слухати, як непереможної сили, а божеської, як невільник свого пана. І якщо виробив Мойсей у собі того Бога, то не може вже його зректися, ані сумніватися у ньому, бо сумнівався б у самому собі. Він невільник, раб самого себе! Та Мойсеєві треба, щоби в його Бога вірили і ті, котрих він хоче привести до обіцяної землі, котрим має служити той його Бог! Коли й вони будуть у нього вірити, будуть сильні своєю вірою, як і Мойсей. І щоби викликати довіру до того Бога у земляків, він представив їм його, як справді яку надприродну силу, котрої він є органом. Вогняний кущ, символ його віри у Бога, повинен запалити серця людей цією вірою. Об’явлення нового Бога стало бойовим гаслом для цілого народу.

Таким чином, Ієгова Франка — грізний і страшний для Мойсея, цей немилосердний Бог у гебрейських шатах, те сумління пророка, тонке і чуле, є Богом реальним, живим у всіх людських серцях, справді всюди присутнім, великим і могутнім своєю силою — Бог національний! Такого Бога проповідував сорок років у пустелі Мойсей національного Бога, котрого вважає вищим понад усіх, але визнає так само інших національних Богів, а також дає право іншому народові вважати свого Бога за більшого. І кожний народ має свого поводиря чи пророка, тому у поемі центр художньої уваги перенесений на два вузлові пункти сюжету: дія зосереджена навколо взаємовідносин між вождем і народом, а не між Богом та Іудеями, як у Біблії.