Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі ми люди. Та чи всі достойні цього звання? Відповідь на дане питання залежить від того, що ми вкладаємо в поняття «бути людиною». 

Як я вже писав у попередніх творах, на відміну від інших тварин, в людини, крім інстинкту самозбереження, є так званий інстинкт «піклування про ближнього». Впринципі, ми самі обираємо, якому інстинкту надавати перевагу і в яких ситуаціях. Але якщо розглядати людину через призму усталеної в існуючому суспільстві системи моралі, ми зобов’язані підкорятись потягу любові до ближнього. Ми називаємо це людяністю. Не буду зачіпати тему доцільності її возвеличення, просто спробую погодитись з тезою, що бути людиною — значить бути людяним.

Проблема людяності гарно розкриваєтья в новелі Миколи Хвильового «Я (романтика)».  Чого тільки варті слова головного героя: «Я чекіст, але я і людина». Автору цих слів постійно доводиться розриватись між людяністю романтичної натури і відчуттям обов’язку перед Революцією. Кривавого обов’язку чекіста, в якому не повинно бути місця ні милосердю, ні співчуттю, ні жодним іншим елементам людяності. Ідея понад усе. Ідея стає вище романтики, вище любові до матері, вище нього самого. Головний герой в творі, попри всю аморальність своїх вчинків, жодним чином не осуджується. Він іде проти себе, йде проти своєї людської сутності. Втрачає себе, а це одна з найбільших мук, що загрожують людині. Бо всі страждання можла згладити надією на краще майбутнє, в той час, як втрата себе передбачає повну безнадійність і безпросвтність світосприйняття суб’єкта (цікаво, що він-же й об’єкт, бо втрачає самого себе. Він втрачає і його втрачають). Біблійна розплата за вчинки чекає нас вже в цьому світі. Ми самі творимо з нього рай або пекло. Вирішальним пострілом, герой знищив свій світ, створив своє пекло, в якому поневірятиметься до кінця днів своїх.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Велика, чарівна та країна, із якої приходять усі люди. З неї виходять, а назад не повертаються. Називається вона країною Дитинства. Там починається Людина, її почуття: Любов, Співчуття, Милосердя… Від материнського тепла проростає синівська любов до землі, до людей.

Жінка, яка чує перший подих своєї дитини,, і жінка, яка чує останній її подих, — дві різні людини. Різні — як щастя і горе, добро і зло, життя і смерть. Та обидві вони злилися в єдиному слові — мати.

Скільки існуватиме людство, вічними залишаються любов, материнство і бажання людини бути щасливою. Кожен починає свій земний шлях, дорогу до щастя від матері, з її рук, з першого слова «матуся», з неньчиної колискової, зі стежини від рідного дому. Протягом усього життя немеркнучим ідеалом залишається образ матері. Пройшовши нелегкими життєвими стежками, зазнавши чимало прикрощей, Тарас Григорович Шевченко як символ святості зберіг образ матері, який був у його поезіях наскрізним, був наділений щедро красою й душевним багатством. Поет зізнається:

І перед нею помолюсь,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої.

Мамо, матінко, матусю… Кожен змалку носить у серці ці сповнені ласки й ніжності слова. Упродовж життя у хвилини радості й часи скрути звертаємося ми до образу рідної неньки, яка завжди надасть допомогу, дасть пораду, зарадить у біді, а найголовніше — ніколи не зрадить. Материнський наказ — це втілення мудрості, доброти й совісті.
Мене навчала мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,
То мудрим будь і мужнім будь в житті, —
Скупі два слова. Нелегкі два слова.

Так писав А. Малишко, пройшовши більшу частину життєвої дороги й переконавшись на власному досвіді, як нелегко виконувати материн заповіт, якщо за цими скупими словами відкрити їхню глибинну суть. Адже мудрість потрібна людині, щоб в усьому доходити правди, навчитись розпізнавати її в суперечливому русі життя, у сплетінні людських доль, а мужність — щоб прийняти її, часом «колючу, гірку й жорстоку», і захистити, бо ж правда «завжди в біді».
А для цього треба постійно долати в собі душевну втому, тимчасові розчарування — долати усе в ім’я правди.
Краса світу, його сонячність, безмежність втілюються в матері. Мати вчить нас бачити цю красу, розуміти й захищати її. Матуся подарувала нам життя, навчила Говорити і запалила в серці вічне світло рідної мови й чарівність пісні. Це те вічне, невмируще, що живить душу, не дає їй зміліти й змаліти.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
I в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на дою дала.

Ця пісня на слова А. С. Малишка глибоко хвилює душу, залишається в пам’яті надовго, бо ні з чим незрівнянну любов матері до дитини і дітей до матері проносить людина через усе життя, оберігає до останнього подиху. Поет відзначає: Мати як мати, крізь віття чорне На очі синові все небо горне…
З дитинства нам відома й пісня «Два кольори» на слова поета Дмитра Павличка, але завжди хвилює серце й душу кожного, хто слухає її. Немало літ спливло відтоді, як двома кольорами, «червоними і чорними нитками», вишила мати сорочку для сина, який «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». І на всіх життєвих дорогах супроводжувала його материнська пісня любові й зажури, два кольори були не просто мережкою, а символом отчого дому, рідної землі, пам’яті роду й народу.
Від тихої маминої колискової, чарівної пісні й зворушливої легенди, від її натруджених рук і ласкавих очей «вирушив у дорогу» Василь Симоненко, який від «білявої хати» «пішов шукати правди по світах». За своє коротке життя поет зрозумів найважливішу істину.

Лише світла любов до матері й Батьківщини наповнена значущістю. У тому, що Симоненко ніколи не схибив у своїх переконаннях, була й велика заслуга його матері, бо це вона виховала в ньому людяність і гідність.

Коли не вмів ще й букваря читати,
Ходив, як кажуть, пішки під столом,
Любить людей мене навчила мати,
І рідну землю, що б там не було.

Навіть дорослими ми залишаємось для матері дітьми. Тож завжди треба пам’ятати про своє коріння, про те, що все життя за нами «будуть мандрувати очі материнські і білява хата», щоб не забули ми вербу, що додому поверта. Нехай же ніколи не перестає звучати в наших душах материнська колискова і пісня про матір. Пам’ятаймо її мову, її руки, ласку, усмішку, доброту, бо з образом матері пов’язано усе найдорожче в нашому житті. Це рідний дім, яблуні й вишні в цвіту, журлива річка, запашний луг — усе те, що зветься рідною землею; Поет М. Луків написав рядки, що можуть стати духовною сповіддю перед сучасниками й нащадками.
Людина, на жаль, смертна. І кожен має свій час на цій землі.

Образ Матері найближчий до Вічності. Поет Б. Олійник стверджує:

В чорнім горі і журі
Віру нашу не підняти,
Умирають матері,
Та не вмре ніколи Мати!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Микола Вінграновський, один із найяскравіших представників митців-шістдесятників, залишив нащадкам гуманістичну поезію вишуканої і сміливої думки, глибоко закорінену в українську поетичну традицію, та водночас – неповторну і новаторську. Сьогодні не бракує літературознавчих досліджень, присвячених вивченню його багатогранного художнього світу. Серед дослідників як «метри» літературознавчої науки, так і її нове поповнення. Здавалось би, в працях М.Рильського, І.Дзюби, М.Ільницького, А.Макарова, В.Моренця, М.Слабошпицького, І.Світличного, В.Дончика, Т.Салиги, М.Сулими, Л.Тарнашинської уже достатньо широко висвітлено розмаїті грані моделі художнього освоєння буття Миколою Вінграновським. Але в літературно-критичній рецепції покоління дослідників початку ХХІ століття з’являються нові знахідки. Праці Л.Талалая, Т.Бахтіарової, А.Фоміної, Л.Мініч, О.Онікієнко, О.Гальчук, С.Антонишин та ін. розкривають міфологічне підґрунтя поезії, її жанрово-стильовий спектр, кольористичну палітру, естетичний імператив, зображально-виражальні засоби.

Досліджуючи інтимну лірику М. Вінграновського як явище в історії українського письменства, ми намагаємось усвідомити її як літературознавчу проблему, яка й сьогодні залишається дискусійною. Сам термін «інтимна лірика», що вживається досить часто, є надміру розпливчастим. Спираючись на низку спеціальних досліджень (Н. Буало, О. Білецький, Л. Гінзбург, Е. Соловей, Г. Клочек та ін.), а також беручи до уваги теоретичні аспекти висновків та узагальнень окремих праць сучасних українських літературознавців (Н. Костенко, В. Моренець, Л. Таран), підходимо до інтимної лірики М. Вінграновського у її загальновживаному значенні. Розглядаємо як інтимні ті поезії, в яких виявлено внутрішній світ особистості, її настрої, переживання, світовідчуття й природопочування через ставлення до коханої жінки. Мова йтиме, таким чином, не лише про «чисті» інтимні жанри, тобто вірші, які передають виключно безпосереднє почуття кохання. Літературна практика переконує, що «чистих» ліричних жанрів фактично не буває. Тож і інтимні поезії є найчастіше виявом жанрової «дифузії». Поети нерідко збагачують особистісними мотивами громадянські рефлексії та філософські медитації про загальнобуттєві істини.
Поет вміло передає вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання, довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих («…Твої уста цвітуть в устах моїх»). Це мить щасливого спокою: «проміння сну», «тиша лимонна», «голоси у гніздах ластівочі стихають тихо». І кожен рух у цьому щасливому спокої сповнений плавності, його «рука, то тиха, то лукава», пливе по шиї коханої небавом, її рука «солодка, ніби слава». Бажаним для поета є тільки «слава» ‒ любов людська, визнання; тільки з цим і може порівнюватись рука – найвищий рівень одухотвореності:

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… 

Контрасти у цьому вірші передають повноту життя. Старовинне слово лодія (човен) передає вічність почуття (вживання архаїчних слів зближує М. Вінграновського з Драй-Хмарою, зокрема, вірш «Я світ увесь…»), яке надає поезії обох поетів свіжості і оригінальності.
Отже, для М. Вінграновського любов виступає вічною субстанцією життя – його смислом. Весь його таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла, постійно завершується образами світіння і ранку – переходом із ночі любощів у день, у будень життя. Саме тут, за словами В. Моренця, ми бачимо Вінграновського-режисера, який «вносить у поезію найтонше, сценічно значуще відчуття світла, кольору, простору, повне істинно драматургійного смислу поєднання барв, звуку і відстані» . Його любовна поезія говорить про високе поцінування внутрішнього світу людини, про його духовне начало (згадана вище поезія). Це не просто стиль мовлення, ‒ це відображення духовної сутності поета, отже – стиль його душі.
Таким чином, основна домінанта поезії Миколи Вінграновського –особлива увага до духовного життя людини. Звідси – любов-духовність – важливий художньо-образний материк інтимних віршів поета:

Ти ‒ вся любов. Ти – чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна…

Збагачена реалістичним поглядом на світ, безмежною любов’ю до всього земного, лірика М. Вінграновського, разом з тим, продовжує майже втрачені у сучасній українській (та й європейській) літературі класичні традиції поетичного романтизму. Йдеться про своєрідний лицарський кодекс активного благородства (звідси – й постійне звернення до коханої на «Ви», як і в Ліни Костенко).
Дослідники творчості М. Вінграновського вирізняють світлі тони його інтимної лірики, її патетичні струмені. Митець у своїй творчості близько стоїть до тенденції романсово-елегійної мелодійності. Однак важливою нотою любовних поезій автора є туга за ідеалом. Нерідко доля ліричного героя драматизується. Такі вірші набувають елегійного характеру. Доказом цього є більшість його віршів-елегій про що свідчать чимало творів із збірки «Цю жінку я люблю» («Елегія» («Літа жадань, літа сум’ять і знади!»), «Елегія» («Одійде, і вишневі сади одійдуть…»), «Елегія» («Відпахла липа, білим цвітом злита…», тощо ), які є кращими творами поета, який іде за відомими традиціями як вітчизняної так і європейської літератури.
Відомо, що елегія була одним з провідних жанрів як ранньої, античної поезії, так і пізніших її часів (Косллімах, Овідій). Упродовж багатьох століть цей жанр супроводжували такі основні стійкі риси, як інтимність і сумні тональності, нерідко – розчарування й самотність. Ці ознаки елегійного жанру виділяв ще свого часу теоретик європейського класицизму Н. Буало у відомій праці «Поетичне мистецтво».
У віршах елегійного характеру М. Вінграновський враховує історичний досвід жанру (Л. Глібов – «Журба»; О. Олесь – «Ой не дивуйсь…», «Я не зазнав тих ніжних ласк і слів…»; Б. Лепкий – «Розвіялися сни мої рожеві…», «Помежи нами море синє…»). Реалізує він його саме через любовну лірику, елегії, які окреслюють реальний внутрішній світ особистості, виявляють чутливу поетову увагу до того, що відбувається в дійсності. «Рефлекторно-медитативний» принцип охоплення часу інтерпретує відповідні конфлікти, драматичні колізії, сумніви. Ліричний герой намагається «прив’язати» свою сповідь до конкретних подій, предмета чи ситуації. І все це (через особисто-інтимні переживання поета) медитативно замикається на його особі:

Відпахла липа, білим цвітом злита,
Із літа покотилася гроза.
Ти виглядаєш іншого вже літа,
Тобі ж цього я ще не доказав…
…Ти виглядаєш іншого вже літа,
А я печальний, в цьому ще мовчу…

Форма розмови-сповіді з найближчою особою (можливо, з коханою, дружиною) побудована на почутті, яке не вичерпується, а поглиблюється і розгортається у внутрішніх аспектах людського життя.
Елегії М. Вінграновського мають типологічну форму композиційної будови, при якій експресивність чуттів поета «вкладається в чітку схему із своєрідною ліричною експозицією, кульмінцією та розвязкою» [5, с. 90].
У М. Вінграновського, навіть якщо говорити не тільки про елегію, а й про будь-який інший жанр (скажімо, сонет чи етюд), утворюється доволі стійкий погляд на віршовану форму («Зоря над містом…», «Ранковий сонет»), «він воліє радше щось варіювати»].
М. Вінграновський – чутливий лірик. Елегійні інтонації не просто його ваблять. Напружені ритми різного спрямування (чи то інтимного, чи то філософського) та космічні швидкості нашого віку позначаються на людській психіці і на загальному стані мислення. Тому саме елегія дає можливість «виливатись» ніжності, щему, тривозі, і, в першу чергу, ‒ любові:

Де не повернешся – у кругом у світі ти…
Душі світіння, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі! 

Традиційно елегію як ліричний жанр асоціюють з «емоційністю та журливим змістом» . М. Вінграновський увібрав у своїх поезіях прикметні особливості усіх традиційних елегійних жанрів: елегія-сповідь (С. Руданський), елегія-дума (Т. Шевченко), елегія-пісня (Л. Глібов). Його ж елегія збагачена новими мотивами, поглиблена психологічним змістом.
Попри очевидну елегійну тональність, не можна заперечити світлих тонів поетової творчості (частково про його оптимістичну концепцію уже йшлося). Ці поняття не є полярними. В українській літературі сильним виявився вплив «філософії серця» кордоцентричної духовної традиції, що само по собі налаштовує на мінорний лад. Тож філософські струмені спричинили не тільки елегійні тональності, а й намагання авторів шукати гармонію у Всесвіті, злагодженість між людиною і світом, людиною і природою. Увесь широкий діапазон лірики М. Вінграновського виповнений «жагою ідеального» (В. Моренець). В інтимних віршах найвідвертіше звучать мотиви високого духу, «живуть» одухотворені образи. Свідчення тому – не тільки поетична книжка «Цю жінку я люблю», а й переважна більшість творів поета. Тут усе підпорядковано одній філософсько-естетичній настанові – «з хаосу душі створити світ» (О. Бургардт). Художній світ М. Вінграновського виражає красу людських взаємин, відкриває перед читачем будення радісної природи, злагоджену гармонію світу. З-поміж когорти шістдесятників поета вирізняє глибоке відчуття ідеалу і краси.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сто років самотності вважається шедевром Ґабрієля Ґарсія Маркеса, метафоричним описом історії Колумбії або Латинської Америки. Роман описує історію життя родини Буендіа та їхнього містечка Макондо впродовж ста років. 

Номер 17 у рейтингу «100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік». «Сто років самотності» належить до напрямку магічного реалізму (ознаки магічного реалізму в романі «Сто років самотності»)

• Назва: «Сто років самотності» 

• Автор: Ґабріель Ґарсія Маркес 

• Жанр: Роман-міф, роман-притча, сімейна хроніка, інтелектуальний роман 

• Нагороди: Нобелівська премія 

• Тема: «Сто років самотності» Історія шести поколінь роду Буендіа (в алегоричному сенсі — історія розвитку свідомості людства від жадібного пізнання світу до перенасичення ним і відчуження від нього)
•  Час і місце дії:  Час — від середини ХІХ до середини ХХ ст. Жодних дат у творі немає, як і назви країни. Дія відбувається ніби поза часом і простором 

• Проблематика: «Сто років самотності» Самотність, відповідальність за свій вибір, роз’єднаність і солідарність, історична пам’ять, батьки й діти, кохання, сім’я 

• Головні герої:  Хосе Аркадіо й Урсула Буендіа, їх нащадки Хосе Аркадіо-молодший, Ауреліано (полковник Буендіа), Амаранта; Хосе Аркадіо (Аркадіо), Ауреліано Другий, Хосе Аркадіо Другий, Ремедіос Прекрасна; Меме, Хосе Аркадіо; Амаранта Урсула, Ауреліано Бабілонья та ін.

Риси фантастичного, «магічного» і реального в романі «Сто років самотності» 

Реальне Фантастичне Мандри циган; бродячі циркові трупи; родинне життя Буендіа; громадянські війни, швидке поширення прогресу, технічних новинок; природа Латинської Америки; діяльність «бананових» та інших компаній, «бананові лихоманки» та ін.; боротьба за виживання серед дикої природи та ін. Фантастичне Старий циган, що зашифрував історію роду Буендіа й повернувся в їхній дім навіть після смерті, бо йому, «мабуть, там самотньо»; вік героїв — до 150 років (Урсула, Пілар); привиди в будинку;  вознесіння Ремедіос Прекрасної; струмок крові, що тече від убитого сина до матері; кількість їжі, гостей та інші перебільшені можливості людей, їхні пригоди У романі «Сто років самотності» розповідається історія шести поколінь роду Буендіа, від початку до кінця, від кохання його засновників Урсули й Хосе Аркадіо Буендіа до виродження роду: народження дитини з поросячим хвостом. Це символ деградації людства через утрату ним спільності. Замкненість роду, відірваність від реального часу призводять до його самотності, а далі — до вимирання.  Отже, одна з головних проблем твору — це проблема самотності. Доведіть це на прикладі образів твору. Хоча герої живуть у сім’ї, але кожен із них самотній. Наприклад, полковника Буендіа ще в дитинстві лікар визнав схильним до самотності, він нікому не довіряє, усіх підозрює, навіть відмежовується від людей. Закінчує своє життя засновник роду Хосе Аркадіо також самотньо: прив’язаним у дворі до каштана. Його вважають божевільним. Самотньою пішла в інший світ і мудра Урсула, вона так і не довірила нікому таємницю місцезнаходження скарбу. Хосе Аркадіо Буендіа говорить про Пруденсіо Агіляра: «Певно, йому дуже важко. Мабуть, він страшенно самотній».  Про Мелькіадеса: «Він справді побував на тому світі, але не витримав самотності й повернувся назад». Про Амаранту: «Вона сподівалась мати його за сина, який розділив із нею самотність і пом’якшив страждання…» Про Хосе Аркадіо Другого і Ауреліано Другого: «…єдине, що збереглось у близнюків спільне, був самотній вигляд, властивий усій сім’ї». Про Ребеку: «Надто багато років вона страждала і бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності». Про Маурісіо: «Він помер старим, у цілковитій самотності». Самотність у Маркеса — це психологічний стан людини, її внутрішнє захворювання. Воно із середини підточує її фізичні та моральні сили і, урешті-решт, зводить у могилу.  Це добре проявляється у другому поколінні сім’ї Буендіа. Вони всі замкнені в собі, відірвані від реального часу і саме це призводить їх спочатку до самотності, а потім — до вимирання. Автор неначе хоче сказати, що людина, сім’я, рід, якщо вони самотні, бездуховні, то приречені на самознищення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина і природа — це два роздільних поняття. Як людина не може обійтися без дарів природи, так і природа не може існувати без діяльності людини.
Природа — творець усіх творців.Ми звикли до того, що вона щедро обдаровує нас своїми плодами. Ми без проблем радіємо теплому сонечку, купаємося в теплих морях, насолоджуємося овочами і фруктами, які виростають на нашій родючій землі. І часто, часом, не замислюємося, до чого може привести діяльність людей, яка завдає шкоди навколишньому середовищу.

Я думаю, що людина повинна шукати відповідь на питання про доцільність підкорення природи і володарювання нею. Чому? А тому, що людина з кожним роком все більше і більше змінює нашу планету, роблячи її більш зручною для себе, але знищуючи при цьому природу, наносячи їй непоправну шкоду. Насправді ж багатьох негативних наслідків можна було б уникнути, якщо б людина вчасно замислювалася над цим, прогнозувала свої дії наперед та рахувалася з інтересами природи: не підкорюючи її під себе, а живучи у злагоді з нею.

      Раніше люди намагалися жити у злагоді з природою. Вони були залежними від неї і розуміли її важливість. Як приклад можна привести повість Ольги Кобилянської «Земля». Автор через образи Федорчуків розкриває проблему зв’язку людини з землею. Головна думка цього твору в тому, що земля не всім приносить щастя, все залежить від того, як до неї ставитися.  Батьки Сави та Михайла, все своє життя витратили на те, аби придбати вдосталь землі, та з повагою ставилися до неї. Обробляючи землю, Івоніка та Марія змогли, усіляко обмежуючи себе, зробити непогане господарство і жили, використовуючи плоди своєї важкої праці. Але Федорчукам земля не принесла щастя, бо Сава вбиває свого брата через страх, що йому не дістанеться земля.

      Зараз усе більше і більше людей замислюється над необхідністю збереження природи, її екологічних систем, адже ніщо не вічне: ресурси вичерпуються, багато видів тварин і рослин зникають безслідно, крім того, людина своєю діяльністю забруднює повітря та водні ресурси. З метою подолання цих проблем створюються закони «Про альтернативні джерела енергії», «Про охорону навколишнього природного середовища», встановлюється кримінальна та адміністративна відповідальність за забруднення навколишнього середовища,  створюються заповідники, а також в деяких країнах  запроваджується переробка сміття.

      Не слід також забувати, що саме через бажання захопити нові землі чи з метою володіння певними ресурсами й розв’язувалися війни, що несли за собою смерть, руйнування та страждання. Особливо з тією зброєю, якою зараз володіє людина, війна може завдати на справді жахливих наслідків..Якщо ми не подбаємо про теперішнє, нема чого говорити про майбутнє!   

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Найважливішою сферою взаємини людини і суспільства є мораль, моральність як особливий спосіб практично-духовного освоєння людиною дійсності. Протягом всієї історії люди мріяли про гідне і щасливе життя, засноване на ідеалах добра і справедливості, чесності і вірності, людяності і товариської взаємодопомоги. Совість і доброта, честь і гідність, борг і відповідальність утворюють ціннісний каркас моральної культури людини і суспільства. У всі часи моральні цінності і ідеали висловлювали найглибші прагнення людства, відкривали перспективу вдосконалення суспільства, надавали людському життю високого духовного сенсу.

У моєму розумінні мораль – це поняття окремої людини або суспільства про те, що є добре, а що – погано. Це ті внутрішні переконання свідомої людини, які навіть не потребують бути зафіксовані в законах. Наприклад, більшість з нас не зможе спокійно сидіти в автобусі, якщо поруч стоїть вагітна жінка або старенька бабуся. Але не кожен поступиться місцем. Тут уступає в дію мораль суспільна, яка примусить когось це зробити: хтось присоромить, хтось почне обурюватися тим, що ви не дотримуєтесь законів моралі добровільно. Таким чином, закони моралі – це зразки ставлення та поведінки, які допомагають регулювати взаємодію людей у суспільстві.

Закони суспільної моралі не завжди були гуманні. Наприклад, у деяких західних країнах іще в позаминулому столітті вважалося непристойним для молодої вдови зняти траур навіть через рік після загибелі чоловіка й спробувати побудувати своє життя з іншим.

Проблемою сьогодення є те, що значення моралі принижено, важко визначити, що насправді добре чи погано. Але мені здається, що в такій ситуації найкращим поводарем людини будуть її совість та давня мудрість про те, що до інших треба ставитися так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Обставини життя постійно змінюються, і одного разу там, де ти когось образив, тобі доведеться просити допомоги. Дотримуючись законів моралі, ми зробимо наше співіснування справедливим і комфортним, і кожен з нас зможе стати трохи щасливішим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула. 

Ярослав Стецько

Нам, сучасникам, на жаль, бракує таких яскравих, правдивих героїв, для яких сміливість стала запорукою щастя. Вони стали лицарями духу, неприрученими «тиграми» у світі насильства.

У романі І. Багряного «Тигролови» ми бачимо дві України. Одна — у спогадах Григорія Многогрішного — справжня, прекрасна, з лісами, степами, із жайворонками, солов’ями, з веселими забавками на Трійцю, з різдвяними колядками та щедрівками. Друга Україна — поселенська — постає з розповіді Наталчиної матері: «Ще була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка…» Григорій слухав жінку і дивувався з її волелюбної гордості: от що робить з людьми воля!

Таке саме враження справила на парубка і зустріч з іншими вихідцями з України — родиною Морозів: «А люди — ті самі! Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, якістю. Вони суворі і загартовані…» Як же опинилися ці українські родини так далеко від України? Як свідчать історики, наші співвітчизники з’явились на Далекому Сході ще у другій половині XVII століття, коли українські козаки разом з російськими землепрохідниками приходили на простори Сибіру, Далекого Сходу, щоб осісти там, почати нове життя. Зовсім з інших обставин почали переселяти українців наприкінці XIX століття. їх, як ворогів народу, куркулів, вантажили на пароплави і везли у безвість. Старий Сірко, згадуючи ці важкі моменти з його життя, говорив: «…на край світу мандрували, щастя-долі шукали… чи їли, чи спали — все свій край далекий, ясний споминали…»

Згодом позвикали переселенці до нової домівки й зажили, «ще й як зажили».

Родина Сірків має незвичне заняття, вони виловлюють у тайзі тигрів — незалежних і сильних звірів. Що характерно: ці люди звірів не убивають, а лише ловлять. І тут же поряд розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт — про Комсомольськ». Він говорив «про колони виснажених арештантів» на лютім морозі, про повільну смерть, про голод і цингу. І все це тяжким непосильним тягарем лягло на плечі чесних трударів — полтавських та катеринославських, херсонських «куркулів», «державних злодіїв», «суджених за колоски», вчених, учителів, бородатих дідів і юнаків.

Григорій слухав ці страшні за своєю суттю розповіді про «…жорстоку смерть без похоронів, як худоби, — смерть від знущання, голоду і журби…» Йому прикро й боляче було усвідомлювати, що саме українцям випали на їхню гірку долю такі тортури. Кожна картина вражала своєю значимістю і контрастом. Згадаймо епізод, коли молоді дівчата під брутальну лайку начальників пиляють дрова і співають ніжними голосами українську пісню:

Ой, куди ж куди, куди

Я тепер попала…

Мати ж моя, мати ж моя, —

Я ж тепер пропала!

Серце головного героя наповнюється гнівом і невимовною тугою після таких дівочих слів. Що чекає їх у цьому пеклі? Григорій ще раз зустріне тих двох дівчат — втомлених, бідно одягнених, у ресторані поїзда, який везе люд до Хабаровська. Говорили вони між собою українською мовою, і Григорієві здалося, що він потрапив додому, до України, «без стерна і без вітрів».

Отже, І. Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обурення з приводу геноциду української нації. Але всю Україну не переселити у глухий закуток, не обгородити високим парканом. Україна має відродитись у нових поколіннях молодих і завзятих патріотів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Безперечно в час нестримного розвитку технологій, електронних розрахунків, комп’ютеризації всіх сфер життя, людські орієнтири дещо змістилися. Вже немодно читати книги в цупких палітурках, ділитися враженнями від прочитаних світових новинок літератури, обговорювати класиків літературного мистецтва. Зараз більш актуальними є теми розширення можливостей гаджетів, обговорення новинок світу цифрової техніки.

Та попри це, гадаю, не переведуться любителі почитати на ніч та обговорити зранку з однодумцями чергову захопливу книгу. Це захопливе заняття розширює кругозір, слугує осередком мудрих порад та джерелом релаксації. Попри бурхливий розвиток цифрової та комп’ютерної техніки різноманітність книг просто вражає. Навіть найвимогливіший читач може знайти собі щось до вподоби. Публіцистична та наукова тематика, детективи та любовна лірика, літописи чи фантастика – все це лише невеликий перелік для вибору читачів. Та, на жаль, зараз важко знайти людину, особливо молодого віку, яка любить читати. Як на мене, то вся література ділиться на шкільну та таку, що «до душі». Шкільна література – це безперечно добре, але як правило те, що потрібно читати по програмі, не завжди подобається. А от наскільки приємніше вибрати з книжкової полиці невідомий досі томик і поринути в ілюзорний світ фантастики.

Тому стосовно книг, я переконаний, що не варто прислухатися до сторонньої думки щодо вибору літератури для читання. Слід пам’ятати, що позитивні чи негативні відгуки про ту чи іншу книжку, є чисто суб’єктивними, а кожна людина має обрати сама те, що їй ближче і підходити до цього вибору треба серйозно та виважено. І ніякий новий «комп’ютерний» витвір людства не зможе зрівнятися від задоволення, отриманого від читання рідної по духу тобі книги. Бо кожна людина повинна багато читати і не важливо що саме, головне що це сприятиме її інтелектуальному та духовному розвитку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : З давніх часів людина і природа тісно взаємопов’язані. У давнину первісні люди повністю залежали від навколишнього середовища. Не розуміючи суті відбуваються природних явищ, люди зводили їх в ранг богів. Так, і вогонь, і вода, і земля, і дерева, і повітря, і грім з блискавкою вважалися божествами. Щоб умилостивити їх, люди здійснювали ритуальні жертвопринесення.

 Але минав час, людина еволюціонувала, удосконалилася Люди навчилися добувати вогонь, будувати житла, створювати знаряддя праці. Людина не тільки завойовувала своє місце серед інших племен, а й намірилася підпорядкувати саму природу. Питання взаємодії людини і природи на сьогоднішній день вважається найбільш актуальним. Проголосивши себе царем серед усіх живих істот, людина забула, що сама є частиною природи, вінцем її творіння. І замість подяки продовжує вести себе дуже агресивно. Своїми безрозсудними вчинками вона губить навколо себе все живе.

 Блюзнірське, споживацьке ставлення до скарбів планети може мати дійсно катастрофічні наслідки. Щорічно вирубуються величезні площі лісів, а адже ліси — це легені планети. Їх знищення веде до зменшення, а іноді і до зникнення різних видів тварин і рослин. Куди поділися чисті джерела? У воду скидаються тонни відходів, і її небезпечно не тільки пити, але навіть просто купатися в ній.Повітря отруюють вихлопи мільйонів автомобілів, отруйні викиди заводів. Над містами стоїть такий зміг, що ночами іноді важко розрізнити на небі зірки. Втішає, що ще залишаються екологічно чисті райони, не зворушені «цивілізацією»

 Людина забуває, що запаси в надрах планети колись вичерпаються, і продовжує по-хижацькому видобувати корисні копалини. А вчені вже давно говорять про можливість використання енергії сонця, вітру, припливів і відливів.Створюється враження, що всі забули про те, що людина не може існувати поза природи. Адже вона живе на землі, їсть її плоди, дихає повітрям, п’є воду. І при цьому майже не дбає про збереження середовища свого проживання!

Хочеться згадати про те, що в давнину люди дуже дбайливо ставилися до природи. Ми можемо судити про це за що дійшли до нас казкам, міфам, переказами, піснями, прислів’ями та приказками. Дуже важливо, щоб сучасні діти мали можливість долучитися до цих духовних цінностей.

Необхідно постійно пам’ятати про те, скільки радості дарує нам навколишній світ: розпускається бутон квітки, шум дощу, шелест листя, сяйво сонця — як це можна не любити? Ми і природа — одна велика сім’я і повинні жити в дружбі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю»

Тарас Григорович Шевченко — видатний поет, а й прозаїк, художник, драматург, історик, мислитель, фольклорист і етнограф, який після себе залишив надзвичайно велику творчу спадщину – понад тисячу найрізноманітніших творів. Геній Великого Кобзаря незвичайно багатогранний. Завдяки йому Т. Г. Шевченко створив дев’ять повістей, багату кількість драматичних творів і відомий кожному українцю «Кобзар».

Літературні погляди Т. Г. Шевченка формувалися не один рік, це відбувалося, перш за все, під впливом життя поета, усього найістотнішого із цього життя, від юності Тараса до його останнього погляду. Літературний подвиг Т. Г. Шевченка, його велике складне життя, яке він поклав на олтар боротьби за щастя та свободу українського народу, всю надзвичайну силу творчості поета можливо збагнути лише тоді, коли уявити, у яких обставинах з’являлися твори митця.

В ті часи, коли жив та творив Т. Г. Шевченко,  панувала задуха, яка примушували замовкати творчих людей, атмосфера, в якій панували підозра, страх, ненависть та доноси, панувала атмосфера, де загальна бездіяльність і офіційна брехня не вважалися безчестям. А ось правдиве слово кожен раз обливалося кров’ю те переслідувалося на кожному кроці. Тому оспівувати свободу в таких обставинах, прагнути волі та незалежності в умовах кріпосницького права, серед небезпеки жандармських буднів – це означало висловити, а скоріше, відкрити найважливішу життєву істину, у поетичній формі довести оточуючим те, що в той час було найсуттєвішим. Нездоланність духу нашого народу підкреслюється й тим, що такі безстрашні співці свободи, як Т. Г. Шевченко, народжуються саме в найпохмуріші часи.

Найтонші нюанси інтимного і найгостріші соціальні драми, біль безправ’я і неволі, часи розпачу, які були добре відомі поетові, смуток знівеченого життя, гучний голос пробудженої людської гідності, незвичайна сила непокори, яка інколи переходила у крик прокляття, – все це скипілося в художню цільність творчості Т. Г. Шевченка, яка від початку до кінця перейнята вогнем почуттів поета.Саме з цього виросла правдива, вогняна творчість Великого Кобзаря, саме це живило той дух бунтарства і протесту, яким наснажена поетова душа. Саме з її суворості в усій величі постає образ Т. Г. Шевченка – поета-борця, поета-революціонера, який висвітлюється у спалахах грозових розрядів великого поетичного слова митця.Надзвичайна волелюбність є однією з головних рис творчості Т. Г. Шевченка. Верхи його поетичної творчості – це гучний спів свободи, уславлення незалежності, головних чинників людського поступу, щастя і добробуту. Слово «свобода» майже у всіх своїх творах Великий Кобзар скрашує найяскравішими епітетами, а домінуючий настрій багатьох поезій Т. Г. Шевченка являє собою смуток за втраченою свободою і постійне прагнення до «волі святої»:

«Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки…»

Улюбленим героєм поета є народний витязь, гайдамака-повстанець або запорізький козак, які завжди виступають поборниками рідного краю, носіями народної честі і правди. Творчість Т. Г. Шевченка, перш за все, спрямована проти царської влади, її кріпосницького свавілля, проти різних душителів народної волі і запроданців.  Видатного українського поета не дарма називають революціонером літературної форми, бо все вказує на те, як сміливо відмовлявся він від поетичних канонів, хоча і не ставить метою свідоме руйнування традиційних художніх форм. Подібні експерименти  були не притаманні для Т. Г. Шевченка. А ось вроджене почуття прекрасного і почуття гармонії вказували художникові ті шляхи, якими треба було йти, ті шляхи, які, незважаючи на притиски і вузькі літературні рамки, дозволяли продиратися через хащі літературних умовностей і нести своєму народові своє вільне і по-справжньому розкріпачене слово.
З часом у поета з’являється незнана доти, оригінальна композиція поезій, йому вдається до невпізнання змінювати класичні ямби та хореї, з якими поет поводиться надзвичайно вільно та легко, а його поетичне різномаїття віршових розмірів ще й сьогодні приводить у захват дослідників та завдає немалого клопоту перекладачам. Мелодичність поезій Т. Г. Шевченка створили поету невмирущу славу одного з самих музикальних літераторів світу. Здається, що у своїй надзвичайній силі творця поет не хотів притримуватися ніяких законів, крім тих, які диктувалися його власною мистецькою інтуїцією і вогнем темпераменту. Бурхлива поетична експресія, що переповнює твори поета, зносила на своєму шляху усі перешкоди умовностей і ніколи не мирилася з обмеженнями.
Т. Г. Шевченко завжди і всюди залишався господарем свого настрою, йому завжди вдавалося кожним своїм рядком, кожним словом вигранювати і вивершувати світ основного задуму любого свого твору. Цільність всіх його творів досягається не одноманітністю художніх прийомів та засобів, а незвичайним умінням природно і з винятковим артистизмом поєднувати речі, на перший погляд, дуже і дуже віддалені одна від одної, зближувати їх в гармонійності, змикати їх в єдине образне коло і проти грубій прозі вислову доносити до читача призив до боротьби чи глибокий філософський роздум. В ласкавій співучості і милозвучності поетичного слова Т. Г. Шевченка навіть у жорстких ритмах його найсуворіших поезій постійно бринить музикальність душі українського народу.

Великий Кобзар відіграв видатну роль у з’єднанні передових сил українського народу, у формуванні і розвитку свідомості нації. Т. Г. Шевченко у своїх творах не тільки зображує дійсність, й оспівує героїчне минуле свого народу. Окрім того, з творчістю Кобзаря пов’язане становлення української літературної мови. З виходом відомої сьогодні у всьому світі поетичної збірки Шевченка відкрилася нова ера розвитку українського письменництва, значно розширилися філософські і тематичні обрії літературної діяльності. Талановитому митцю вдалося вивести рідну мову на новий, всесвітній рівень.

Незважаючи на те, що колись поетові забороняли не тільки писати, а й малювати, усі заборони виявилися безсилими перед поетичним словом, перед його правдою та його силою. Приклад Великого Кобзаря став для сучасників та нащадків яскравим прикладом нездоланності справжнього художника, прикладом невмирущої природи творчості й нескореності людського духу, прикладом людини, яка з усіх, найскладніших випробувань завжди виходить переможцем.
Кожен, хто познайомиться з творчістю видатного українського поета, отримає змогу вжитися в багатий світ образів його поезій, зможе сягнути в літературні надра, відчує, що автор вистраждав свої твори власним жттям, своєю відданістю українському народові і рідній землі. Шевченкові вдалося зі своїх творчих висот відкрити події різних часів і акумулювати у своїй творчості духовний набуток минулих поколінь. Крізь людський біль, крізь індивідуальне, крізь вселюдське, крізь біблейську далеч історії Т. Г. Шевченко і зараз мудро спілкується із сьогоденням.
Творчість Т. Г. Шевченка невичерпна, вона навіки. І все нові і нові покоління будуть знаходити в ній незвичайне поєднання народного і вселюдського досвіду, який сьогодні знаходимо й ми з вами. Слово невмируще, слово вічне, слово, живе своєю правдою, слово, яке й досі квітне художньою красою – це і є Тарас Григорович Шевченко – геній і духовний янгол українського народу.