Василь Симоненко – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким потужним громадянським пафосом, що його могли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці.

Євген Сверстюк якось зазначив, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України.

…Народився поет 8 січня 1935 року у селі Біївці, тепер Лубенського району Полтавської області. Закінчив 1957 року Київський державний університет імені Т. Шевченка. Працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957—1959), «Молодь Черкащини» (1960—1963), власним кореспондентом «Робітничої газети».

Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський з Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» – «Василь Симоненко – з козацького роду». Автор, зокрема, зазначає, що троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран «відкопала», що їхній рід – козацький. На підтвердження цього Симоненків земляк наводить такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала «отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги». Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях – за дев’ять кілометрів од Біївців – саме туди ходив пішки до школи Василь. Онук Панаса Щербаня, Федір, «започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши в прийми до Ганни Сизьонки (Сизоненко)». Рідний дід Василя, Федір, як і онук Федора Григоровича, Петро, «славився тим, що майстерно вишивав рушники і сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем» – ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати Ганна Трохимівна «замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго. Зрадлива доля звела її із «зальотником» Андрієм Симоненком – самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго – недарма Василь називав його «пошти батьком». Все недовге життя боліло Василеві те, що невдовзі по його народженню батько «зник і провідав сина тільки по закінченні війни» – у погонах капітана. «Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув», – поділився автор кореспонденції своїми знаннями про Симоненків рід.

Феномен Василя Симоненка – а саме так можна визначити загальнонаціональне місце черкаського поета в українській поезії середини минулого століття – залишається феноменом навіть серед яскраво обдарованого грона столичних шістдесятників.

У Черкасах добре знали цього худорлявого скромного юнака, адже працював він в обласній пресі, часто бував у трудових колективах області. Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства.

Часто замислювався над «больовими точками» суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях – так проявлялося почуття його громадянської відповідальності.

Працюючи в Черкасах, Василь Симоненко часто наїжджав до Києва, де завжди був «своїм» серед митців-шістдесятників. Разом з Аллою Горською, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Ліною Костенко, Іваном Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді. Але не пасивним слухачем – він сам активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі із робітничою і сіль ською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити в своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.

Однак Василеві цього було замало. Його діяльна натура потребувала конкретних результативних справ. Тим-то з таким ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко і Алла Горська обійшли десятки побілякиївських сіл, опитали сотні людей і з допомогою своїх добровільних помічників з числа тамтешніх жителів виявили урочища, де ревні служителі більшовицького режиму ховали сліди своїх жахливих злочинів.

Відомо, що саме за участю Василя Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському, Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. Ці «речові докази», що послужили незаперечним аргументом геноциду, – хіба могли вони не сколихнути ніжну душу поета, спричинитися до справжнього вибуху звинувачень тій системі, яка не тільки вбивала в людині людське, а й планомірно винищувала цвіт українського суспільства?! Василеві почуття, що залишилися за конкретикою написаного ним із товаришами Меморандуму з вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх у національні Меморіали, який вони відправили на адресу Київської міськради, лягали у зболені поетичні рядки.

Хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок.

Недаремно ж Іван Світличний риторично запитував: «На Тебе теж відкрили справу?..». А ще вірші – сміливі, гучні, викличні, нефальшиві. Вірші, позбавлені езопівської конспірації, де все і всі названо своїми іменами, над якими не нависав інстинкт самозбереження, бо автор не здатний був плекати «цензора в собі».

Тож трагічна смерть 28-річного поета була закономірністю радянської системи, яка, побавившись трохи у демократію, злякалася вільнодумства молодої генерації і всіляко – аж до фізичного знищення – змушувала її замовчати. Коли – застосуванням пожежних машин і водометів, як це було під час мирного зібрання київської молоді біля пам’ятника Шевченку на знак сотих роковин прибуття праху Кобзаря з Петербурга до України для перепоховання його на Чернечій горі; чи сокирою, котрою було підступно вбито Аллу Горську; цензорським пером, що безжально шматувало кров’ю писані твори; чи залякуваннями й арештами, усілякими інсинуаціями. А коли й жорстоким побиттям, як це фатально сталося з Василем Симоненком, після чого його життя згасало, немов тремтлива свічечка на вітрі.Кожен по-своєму реагував на ту атмосферу дедалі сильніших заморозків опісля такої короткої відлиги. Вільнодумний козацький Василів дух бунтував проти наруги над особистістю, повзучого репресивного свавілля можновладців. Він не втомлювався (і не боявся) звірятися у любові до України – маю на увазі як страх бути покараним, так і звичайний для поета острах смислових повторів:

Україно! Ти – моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Підозріле ставлення владців до Василя Симоненка спричинили не тільки його чесна громадянська позиція та сміливі трибунні вірші, а ще й той факт, що твори поета побачили світ на Заході: у мюнхенській «Сучасності» було опубліковано щоденникові «Окрайці думок» та недруковані в Україні вірші.

У щоденнику Василя Симоненка залишився запис від 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…»

Це Василь писав уже через рік після звірячого його побиття, коли остаточно стало зрозумілим, що система відверто демонструє свою силу, вказуючи українській інтелігенції місце «на задвірках», а то й у тюрмах, і недавній юнацький наїв розтанув, як дим. Натомість прийшли гіркота й усвідомлення своєї трагічної долі. Усвідомлення, бо до того було тільки інтуїтивне відчуття, про що свідчать написані поетом за вісім років до смерті рядки: «…в тридцять смерті в очі подивлюсь».

Як згадують очевидці, влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Василем Симоненком сталася суперечка, причиною якої послужило те, що за кільканадцять хвилин до обідньої перерви вона відмовилася продати йому пачку цигарок. Шум привернув увагу двох міліціонерів, які вимогливо попросили пред’явити документи. Їхня реакція на редакційне Василеве посвідчення була неадекватною: на очах у здивованої публіки вони скрутили поетові руки й потягли до вокзальної кімнати міліції.

Тепер важко сказати, наскільки спланованою була ця «акція». Чи, може, вона планувалася спонтанно по тому, як Василя було затримано (але ж, мабуть, не випадково на вокзалі: мовляв, менше навідуйся до столиці та менше намотуй кілометрів по Україні), однак тієї ночі Симоненко невідомо чому (черкаська міліція заплутувала сліди? Чи хотіла вчинити розправу чужими руками провінціалів – своїх підлеглих?) опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж за тридцять кілометрів від обласного центру – у містечку Сміла.

Василя забрали звідтіля наступного ранку колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко та поет Микола Негода. Ось як згадували його «визволителі» те повернення із Сміли до Черкас: «Коли Василь сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

– Ось подивіться…

Ми жахнулися: всі руки були в синцях.

– А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку.

– За що? – вихопилося в нас.

– Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще… Вони затятими виявилися. Як же, потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла…

Василь вилаявся і потім додав:

– У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу, на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…»

Те побиття стало фатальним. Приречений на повільне мученицьке вмирання (медицина була безсилою погамувати постійні болі в попереку), Василь Симоненко все ж намагався бути у вирі літературно-мистецького життя, спілкуватися з друзями, мужньо сприймати цензорські загати. Адже за поетового життя побачила світ лише одна його збірка – «Тиша і грім» (1962). Решту Василевих збірок його друзям доводилося «пробивати» у друк неймовірними зусиллями вже по його смерті.

Так, фактично вже самостійним життям зажили (хоч і понівечені цензурою, спотворені, порізані живцем) Симоненкові книжки: «Земне тяжіння», збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), далі, аж через п’ятнадцять літ – «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985), книжечки для дітей, творячи в атмосфері українського культурного космосу той феномен Симоненка. Його досі намагаються збагнути навіть самі представники когорти шістдесятників: «… ми відчували щось вище в ньому: він був на висоті лету в невідоме».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Український фольклор подарував нам безліч прислів’їв і приказок. У простих і нехитрих фразах таїться вся багатовікова мудрість нашого народу. Слова приказок завжди дуже прості, але сенс у них міститься глибокий. Головне – вміти його розгледіти. Наприклад, якщо поміркувати над виразом «дотримання обіцянки – репутація людини», то можна зрозуміти одну важливу істину.

Не секрет, що говорити дуже легко, а робити – складно. Щоб бути гідною людиною, треба, щоб слова відповідали вчинкам. Тільки тоді людина буде вважатися відповідальною і надійною. Слова – річ невловима, у них немає результату. Вимовляти їх не складає ніяких труднощів. А от щоб стримати дане слово, необхідно докласти чимало зусиль. Багато людей відносяться до слів несерйозно, кидають їх на вітер, а потім не виконують обіцянок. Причин може бути маса – забудькуватість, лінь, нездатність розрахувати свої сили. Але що б не вплинуло на невиконання слова, це відбивається на ставленні до людини. Наступного разу йому більше не будуть довіряти, не стануть на нього розраховувати. Це означає, що у нього не буде справжніх друзів і його не будуть сприймати всерйоз. Загалом, наслідки у недотримання обіцянок найсумніші.

Варто додати, що в пам’яті відкладаються вчинки людини, а не його розповіді. Слова мають, звичайно, велику силу – вони можуть порадувати, можуть образити або розчарувати. Але вся їх сила може збільшуватися в кілька разів, якщо за ними підуть відповідні дії. Поваги заслуговує той, хто цій істині неухильно підкоряється. Таку людину ніколи не назвуть «пустомелею», його будуть слухати і не стануть в ньому сумніватися. Візьмемо приклад з історії. Слава про всіх відомих особистостей дійшла до нас саме тому, що вони залишили слід в історії. Не словами вони запам’яталися, а справами. Ніхто не знає, що саме казав Петро I своїм приближеним. Однак, раз він вже пообіцяв побудувати місто на болоті – він його збудував, незважаючи на всі перешкоди і невідповідний клімат.

Що є сила духу? Кожен відповість на це питання по-своєму. Для мене сила духу – це воля, характер, вміння тримати себе в руках. А які якості характеру роблять нас сильними? У моєму списку це сила волі, здатність робити через «не хочу» і «не можу», повага до себе, завзятість, сміливість, вміння тримати своє слово, тобто обов’язковість.

Навчитися тримати слово дуже важливо, хоча складно. Вірність слову, честь, відповідальність – це ті якості, без яких людину не можна назвати порядною. Вчитися тримати слово потрібно з раннього дитинства. Необхідно стежити за тим, що ми говоримо, намагатися не говорити порожніх слів, не кидати їх «на вітер».

Тримати слово в наше «балакуче» століття досить важко. Наша пам’ять небезмежна, тому неможливо утримати в голові все те, що вимовить власна мова протягом хоча б одного неспокійного дня. А якщо такі дні нескінченною низкою тягнуться з місяця в місяць? І навіть з року в рік? Іноді створюється відчуття, що всі тільки говорять. Ніхто не хоче слухати, і тому бути почутим – рідкісна удача. Адже не привчений слухати, людина сама не чує, про що говорить. А якщо вона не чує власних слів, то було б дивно, якби вона їх тримала. Як тримати, якщо толком не знаєш, що? Перш, ніж давати комусь обіцянку, нехай навіть дріб’язкову, потрібно подумати, чи зможете ви її виконати. Чи зможете допомогти з переїздом, з пошуком роботи, з придбанням якоїсь речі? Адже інша людина сподівається на допомогу, вірить, що проблема буде вирішена. Вона, напевно, заздалегідь вам вдячна, відчуває себе зобов’язаною. А ви не виправдаєте надій цієї людини, бо не вмієте тримати слово. Я вважаю, якщо вже людина дала комусь обіцянку, вона повинна обов’язково постаратися виконати цю обіцянку.

Вірність слову робить людину шанованою серед друзів і колег, це якість вселяє до неї довіру, розташування навіть малознайомих людей. Уміння стримати обіцянку допомогти сторонній людині, незважаючи ні на які обставини, означає і вірність самому собі. Така людина не тільки не зрадить друга, не тільки не залишить його в біді, а й завжди збереже почуття власної гідності, залишиться вірним своїм моральним принципам і переконанням.Але вірність слову – це не тільки виконання обіцянок. Це ще й уміння відстояти свої думки, підтвердити їх вчинками. Трапляється, що в своєму колі спілкування ми словесно погоджуємося із загальною думкою, але насправді думаємо і чинимо інакше. Чому? Боїмося осуду. Побоюємося, що не зможемо переконати інших у своїй правоті. Вважаємо зайвим комусь щось доводити. У кожного своя причина. Але небажання відкрито висловлювати свою думку, захищати думки вголос – теж в деякому сенсі зрада собі, хай і не у вчинках.

Тема вірності слову глибоко розглядається в художній літературі різних епох. Так, у романі О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» головний герой на догоду світу зрадив собі, зрадив другу Ленському, прийнявши його виклик на дуель. Є. Онєгін, пішовши на дуель з Ленським, опинився «не чоловіком з честю і розумом», а «м’ячиком забобонів», він злякався «думки світа», якого він так зневажав.

Таким чином, вірність своєму слову, чесність у словах і вчинках перед собою і оточуючими означає порядність. Бути порядною людиною дуже нелегко, особливо в наш цинічний, жорстокий час. Але хочеться вірити, що неминущі цінності людської душі будуть актуальними у всі часи. З вчинків складається наш світ. Кожна дія на нього впливає. А значить, треба дуже дбайливо ставитися до слів, щоб потім не було соромно за їх невиконання. Тому: «дотримання обіцянки – репутація людини» і її треба берегти усе життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тема родинної злагоди посідає у поезії Т. Г. Шевченка одне з основних місць. Поет не випадково надає їй такого важливого значення, бо у своєму баченні ідеального суспільства він ставить сім’ю (мікрородину) основою держави (макрородини), а держава, у свою чергу, має сприяти гармонійному улагодженню сім’ї. Саме про це мріяв Кобзар, проголошуючи: 

І на оновленій землі 
Врага не буде, супостата, 
А буде син, і буде мати, 
І будуть люде на землі. 

Але в суспільстві, у якому жив поет, усе чинилося навпаки: держава руйнувала сім’ю, перетворюючи квітучі села на обідрані поселення, ламала людські долі та душі. Споконвічно менталітет української родини відзначався високою порядністю, але держава царів і «панів» примушує людину забути Бога (тобто святі моральні настанови), а взяти за божество державу гнобителів і їй служити та молитися. 

За таких умов руйнуються етичні норми, за якими здавна жили українці: нехтувалися родинні зв’язки, забувалися батьки, залишалися без неньки новонароджені діти, сини віддавалися війську чи урядовим структурам, дочки — панам. Ці картини руйнації сім’ї йдуть від поезії до поезії, переплітаються, доповнюють одна одну і виливаються у висновок: коли не буде у державі любові, взаєморозуміння та єдності, почнуть остаточно розпадатися й родини:

Одцурається брат брата 
І дитини мати. 
І дим хмарою заступить 
Сонце перед вами, 
І навіки проклюнетесь 
Своїми синами! 

Та хіба може Кобзар змиритися з цим сумним пророцтвом? Щиро вболіваючи за долю України, за її майбутнє, він вказує на шлях, який приведе до щасливого розквіту рідної землі: 

Подивіться на рай тихий, 
На свою країну, 
Полюбіте щирим серцем 
Велику руїну. 
Розкуйтеся, братайтеся, 
У чужому краю 
Не шукайте, не питайте 
Того, що немає 
І на небі, а не тілько 
На чужому полі, 
В своїй хаті своя й правда. 
І сила, і воля. 

Через роки, через усю творчість проніс Т. Г. Шевченко у своєму серці біль родинних трагедій, розповідаючи про них у своїх поезіях. І якщо у перших його творах ми бачимо гармонійну родину в образі хати із садком, то пізніше цеіі образ здобуває значення не лише символу родинного гнізда, а й духовного дому, що його людина будує, як «рай», який, зрештою, залишається у вічності. 

Цей «рай» і є омріяна поетом «сім’я вольна, нова», про яку він говорив у своєму «Заповіті». В цій сім’ї братам треба обійнятися, тоді й «мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх». Немає сумніву, що мова йде про матір усього нашого роду — Україну, що є берегинею кожної сім’ї.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що у людини може бути лише декілька справжніх друзів: всі інші – це товариші, приятелі та добрі знайомі. З ними цікаво обговорити нові теми, пограти в ігри, пройтись по магазинах,  інколи зайти в гості. А в той час, коли випадок потребуватиме чогось більш серйозного, то такі люди просто розчиняються перед очима і ти залишаєшся один-на-один  зі своїми проблемами. Такі ситуації допомагають людині визначити хто ж все-таки друг, який залишився поруч, щиро і безкорисно протягнув руку своєї допомоги, порівну розділив  хвилини щасливого сміху і гіркого жалю.

      Яскравим прикладом тому є роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Головний герой – Чіпка Варениченко- на своєму життєвому шляху зустрів два типи людей, яких він вважав за друзів. До першого типу я відношу щирого і доброго Грицька, який з самого початку і до кінця твору не відвертався від Чіпки, по при всі його погані вчинки, а до другого типу — Матню, Лушню й Пацюка. Ці розбишаки і стали приводом до тих же поганих вчинків, а коли прийшов час рятувати Чіпку від небезпеки, вони тільки й того, що й знизували плечима. Тобто, друзями можна вважати багатьох, та чи залишаться вони вірними тобі, коли ти опинишся  в біді?

       Наприклад, я раніше вважала справжніми друзями багатьох знайомих зі схожими інтересами, тому що завжди мала з ними цікаві розмови і цінувала їх поради. Але трохи згодом зрозуміла, що окрім цього спілкування, дружба охоплює й інші сфери життя. Так, наприклад, звернувшись у складний момент до друзів, я відчула, що більшості просто байдуже до мене.Моєму розчаруванню не було меж. Та ось поряд опинилась людина, яка щиро і безкорисно допомогла мені. Раніше я з нею спілкувалася, але  не очікувала  з її боку  підтримки. Ця подія змінила мої погляди на взаємини між людьми і я зрозуміла, що в житті є багато знайомих і лише декілька справжніх друзів.

      Отже,  людина як істота суспільна завжди прагнутиме мати якомога більше вірних друзів, та час допоможе їй визначити хто ж дійсно стане міцною опорою, а хто безслідно зникне при першій проблемі. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Джордж-Ноел-Гордон Байрон — англійський поет, який став символом романтизму і політичного лібералізму в Європі XIX століття.Був учасником Грецької революції. Класицистичні погляди Байрона здаються несподіваними для поета, чиє ім’я увійшло в історію англійської і світової літератури як найбільш впливового виразника романтичного світогляду. У його «Щоденниках і листах» висловлено чимало міркувань про поезію і прозу як минулого, так і майбутнього, але думки ці такі ж суперечливі, як і сама постать великого майстра. А щоб хоч трошечки зрозуміти мотиви творчості поета, слід звернутися до його філософії. І в свою чергу самі філософські погляди Байрона викликали до життя шедеври його творчості.

А мотиви творчості англійського митця змінювались зі зміною його поглядів протягом усього життя.

Витоки літературних поглядів юного Байрона слід шукати в етичних і естетичних поглядах віку Просвітництва. Але цікавився він і зразками ліричної, епічної та драматичної творчості античних авторів, а в останні роки життя й творчістю італійських поетів раннього і пізнього Відродження, що не могло не відбитися на мотивах власної творчості, хоча сам Байрон не раз стверджував, що перевагу над поетами віддає історикам.

Літературні погляди молодого поета цілковито виявились у юнацькій збірці «Години дозвілля». Вірші, що увійшли до цієї збірки, були наслідувальними. Мотиви вольнодумства вимальовувалися розпливчасто, а роздуми про швидкоплинність дружби і кохання — меланхолійно. Найбільш типовими для цієї збірки стали спогади про дитинство. А перша сатирична поема «Англійські барди і шотландські спостерігачі» не свідчила про оригінальність поглядів щодо призначення мистецтва і митця.

Але позиція молодого Байрона щодо цієї теми зберігається і в більш пізні періоди його творчості. Усе своє життя він дотримувався класицистичної теорії мистецтва і розуміння завдань поета. Деякі ранні твори поета було видано лише після його смерті. Серед них сатира «Прокляття Мінерви», в якій поет водночас звинувачував тих, хто грабував народ Греції, і прославляв античні шедеври священного храму в Афінах. Отже, високі громадянські і політичні мотиви властиві навіть ранній творчості Байрона. І лише поема «Паломництво Чайльд Гарольда» стала новим етапом у творчості Байрона. Адже в ній через внутрішній світ персонажа й автора розкриваються і героїка давніх та нових часів, і трагічні проблеми сучасності. Дотримуючись «високого» стилю, віддаючи перевагу абстрактним і піднесеним образам, Байрон надає своїй поемі такого особисто-пристрасного тону, що доля особистості почала розглядатись як частина всесвітнього процесу. Тож поему «Паломництво Чайльд Гарольда» можна розглядати як новий художній порух епохи класицизму.

Лірика зрілого поета набула характеру сповіді, а у східних поемах вилилась у тугу поета, у його обурення проти лицемірства та тупості, які в епоху реакції принижували гідність людини.

Ворожнеча зі світом героїв східних поем Байрона набула нового філософського осмислення у швейцарській драмі «Манфред». Трагедія графа Манфреда викликана не стільки зіткненням із людьми, яких він зневажає, не стільки крахом кохання, скільки тим, що сам він не витримує власного морального суду. Трагічними для нього стають не обставини, які оточують, а його власні почуття.

Але найбільш плідним став «Італійський» період творчості Байрона. Він вражає нас патетикою четвертої пісні «Чайльд Гарольда», «Одами до Венеції», «Скаргами Тассо», бешкетними пародійними октавами «Беппо» і «Дон-Жуана», урочистими терцинами «Пророцтва Данте» і невимушеністю ліричних віршів, класицистичними трагедіями і романтичними містеріями, віршованою повістю «Острів», прозовими трактатами.

Певно, це був період свідомих пошуків, націлених на остаточне вирішення питання про призначення поета у сучасному світі:

Чого ми хочемо від слави? Щоб сповнить Листок непевного паперу, мудра хіть! Силкуємось зійти в жару, в самообмані На гору, хоч її вершина й у тумані. Про се поет свою півношницю-свічу Знай палить, і герой вбиває досхочу, Як же потліє все,— мов на одну досаду, Зістанеться ім’я… Герої Байрона мають відбиток душевної величі, самовідданості і внутрішньої складності, властивих прославленим персонажам Шекспіра. Навіть у класицистичній за своїми засобами сатири «Бронзовий вік» Байрон зображує могутній і сповнений протиріч образ Наполеона, близький великим злодіям і честолюбцям шекспірівських трагедій.

Саме в «Дон-Жуані» Байрон виступає суддею моралі і суспільних відносин, виражає своє уявлення про батьківщину, «тюремщицю народів», «напівпедантичну-напівкомерційну» країну, правлячі кола якої силяться надати своїй користолюбній політиці високого морального та релігійного значення.

Я думаю, що все розмаїття творчості Байрона відбиває його прагнення до гармонійного і прекрасного ідеалу мислителів минулого. Але дійсність, у якій жив поет, не могла стати підґрунтям для пошуків подібного ідеалу ні в житті, ні в мистецтві. Тому відчуття нездійснених пошуків і стали причиною дисгармонії як у світобаченні Байрона, так і в протиріччях мотивів його творчості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сьогодні в усьому світі все більше уваги приділяється питанням збереження унікальної природи Землі. 
Природа! З дитячих років ми звикли до її чарівної краси . Любимо бувати в лісі , полі . Дивимося на квіти , дерева . Радіємо спілкуванню з природою, милуємося її красою.
Людина – це частина природи. І саме природі ми зобов’язані своїм існуванням, своєю досконалістю , своєю могутністю. Та на жаль , не завжди ми шануємо чарівну вроду природи.

Природа нам – як рідний дім,
Вона усім – як мати,
Щоб лад завжди був в домі тім,
Про це нам треба знати.
Не рви , не знищи , не зруйнуй –
Це заповідь для тебе,
Красу планети не зіпсуй –
Вона одна під небом.

Все живе, що нас оточує , хоче і повинно жити. Якщо загине природа, загине і людство. Проблеми екології набувають все більш пріоритетного значення.
Колись на землі кількість людей була невелика , природа не відчувала на собі її тиску. Довкілля легко самоочищалося і самовідновлювалося. Зараз людська діяльність стала могутньою силою , яка впливає на природу ,це й призвело до виникнення різних екологічних проблем. Із розвитком цивілізації та науково технічного прогресу , бурхливим зростанням кількості населення на Землі ,обсягів виробництва та його відходів проблеми стосунків між природою та суспільством дедалі загострюються. Страшною дійсністю стали отруєні річки та моря,задушливе ,шкідливе повітря у великих промислових центрах,загублені ліси ,сотні зниклих видів тварин і рослин,загроза кліматичних аномалій ,ерозія та майже повсюдне повне виснаження грунтів у аграрних районах. Такі екологічні катастрофи ,як вибух на ЧАЕС, аварія танкера компанії Ексон –Вальдіс ,пожежа нафтових свердловин у Перській затоці ,свідчать,що забруднення довкілля нині не має меж.
Людство стоїть на порозі екологічної катастрофи: парниковий ефект ; зменшення озонового екрана в стратосфері; проблема чистої води ;кислотні дощі ;причиною 70 % ракових захворювань у людей і тварин є порушення взаємодії організму і навколишнього середовища ; щорічно планета втрачає десятки видів тварин ,які заносяться в Червону книгу під звуки траурних маршів екологічної катастрофи . І згадується пророцтво великого Кобзаря :’’ Схаменіться ,будьте люди , бо лихо вам буде ‘’.

Земле рідна – природи ім’я ,
Понівечена скрипка моя .
Як могла в цілім світі жити?
Як могла благоденствувать ?Як?
В ніжності просинатися рано,
Коли ти помираєш в ранах?
Як могла ти плекати квіти ?
Коли так благаєш жити ,
Як не чула моя душа ,-
Що здригаєшся ти від ножа .
Як дивлюсь вам, природо, у вічі?
Перед вами я винна тричі !

Не природі потрібна наша охорона . Це нам потрібно її заступництво : чисте повітря ,кришталева вода ,вся природа ,щоб жити. Вона ,Природа, була і завжди буде сильнішою від людини ,тому що вона її породила. Природа вічна і нескінченна. Не владарювати над природою, а співпрацювати з нею ,бути не царем природи ,а її невіддільною часткою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею.

Прекрасний приклад всього вищесказаного був приведений автором прекрасного твору про пригоди маленького хлопчика Льоньки під назвою «Звук Павутинки» авторства Віктора Близнеця. Хлопчик жив з батьками в невеликому селі, де, на превеликий його жаль, не було ні єдиного його однолітка. Саме з цієї причини Льонька був повинен займатися всіма справами самостійно – дитина сама шукала собі заняття і розваги. Звичайно, для людини важлива компанія, але якщо проводити час на природі, можна знайти собі справу навіть за умови перебування на самоті. Так що хлопчикові вдалося впоратися з цією проблемою – він гуляв по двору, запускав кораблики і використовував всі ті переваги і привілеї, які дає йому рідна земля і природа в цілому.

Наша українська земля в широкому розумінні цього слова дуже красива. Кожен, хто коли-небудь спостерігав за природними явищами, а таких людей завжди була абсолютна більшість, розуміє, наскільки добре вони позначаються на людині, наскільки сильно вони допомагають їй справитися з проблемами і забути про всі можливі неприємності і негаразди. Хочеться вірити в те, що природа рідної землі буде збережена і стане по-справжньому безсмертною. З журбою можна спостерігати за тим, як недбало люди іноді ставляться до природи, але в той же час варто помітити, що останнім часом цим проблемам стали приділяти все більше уваги.

Коли настрій поганий і у людини складається думка, що всі навколо налаштовані проти неї, що у світі просто перестало існувати добро, їй необхідно в першу чергу опинитися на природі. Там з нею станеться таке ж перетворення, як це було з маленьким Льонькою з оповідання Віктора Близнеця. На природі людина зможе перевести свою увагу на новий, який живе за своїми правилами і законами, світ, який неймовірно гарний і добрий у своїй гармонії.

Думається, що до подібних висновків можна прийти навіть без використання літератури, але якщо такі приклади дійсно потрібні, в їх якості можна використовувати розповідь Віктора Близнеця  «Звук Павутинки», відповідно до змісту якої стає чітко зрозуміло, що земля наша безсмертна, добра, вічна і красива.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тетяна Ларіна — подібно до шекспірівської Джульєтти, стала символом жіночності, глибокої, безмежної любові та порядності. Тетяна — людина з гармонійним внутрішнім світом і чистою душею. 

Тетяна Дмитрівна Ларіна — головна героїня роману у віршах «Євгеній Онєгін», в заміжжі княгиня N, сестра Ольги. Вона є втіленням російської жінки. Навіть ім’я героїні простонародне і вказує на зв’язок з національним корінням. Відмінні риси цієї героїні — чиста душа, мрійливість, прямота.

Дика, печальна, молчалива, … 
Как лань лесная, боязлива…

 Вона показала, що може бути як вірним другом, так і героїчною дружиною. Зовні Тетяна була повною протилежністю своїй рум’яній і білявій сестрі. Прекрасною її не можна було назвати, але у ній не було нічого манірного, вульгарного, а лише простота і природність. Веселим компаніям воліла самотність. У першій частині роману їй було сімнадцять років. Вона проводила багато часу за читанням сентиментальних романів, за рахунок яких і сформувався її внутрішній світ:

Ей рано нравились романы;
Они ей заменяли всё… 
Она влюблялася в обманы,
И Ричардсона, и Руссо. 

В очікуванні піднесеної любові вона зустріла Онєгіна. Саме він став її романтичним героєм, якому вона, як і годиться героїні французького роману, написала лист. Цим вчинком вона порушила всі норми поведінки того часу, проте сміливості цій боязкій дівчині було не позичати. Не зустрівши взаємності, Тетяна дуже засмутилася. Душевний спокій дівчини був надовго порушений. Онєгін, в свою чергу, вчинив благородно. Розгледівши в ній особу мрійливу, він не посмів грати з її почуттями, а скоро освідчився. Романтична особистість Тетяни розкривається і в її захопленні всім таємничим. Вона любить ворожити на святки, вірить у прикмети і сни. Так, наприклад, у сні вона передбачає швидку загибель Ленського від руки Онєгіна:

«Татьяна верила преданьям
Простонародной старины,
И снам, и карточным гаданьям, 
И предсказания луны».

 Образ Тетяни через кілька років в Петербурзі вже інший. Пішли наївність, дитяча віра в казки. Тетяна тепер вміє тримати себе у вищому світі, недоступно і по-царськи велично. І при цьому вона не зрікається самої себе, веде себе природно. Тетяна вважається королевою столиці, і Онєгін раптом закохується в неї. Але тут Тетяна виявляє власну гідність. Вона залишається вірною своєму чоловікові, хоча в глибині душі ще живе її дівоче кохання до Онєгіна. Сила волі допомагає їй дотримати чесність, благородство по відношенню до своєї сім’ї. Таким чином, Тетяна Ларіна є еталоном чутливої, жіночної, мрійливої особистості. Але одночасно образ Тетяни — це образ сильної, чесної і порядної жінки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, людині варто дослухатися до думки оточення лише частково. Остаточні ж висновки кожен повинен робити сам, аналізуючи своє життя та прислухаючись до свого розуму й серця.

З одного боку, порада оточення, рідних, друзів чи вчителів, може допомогти людині розібратися в собі, адже інколи дуже важко самостійно проаналізувати власні дії та вчинки. Дослухаючись до думок інших, ми можемо краще дізнатися про свої переваги та недоліки.

Прикладом до цього аргументу є історія з мого життя. Я довго не міг вибрати, ким мені стати в майбутньому. Вибір професії впливає на все подальше життя, тому слід було добре подумати перед тим, як ухвалити рішення. Я попросив поради в батьків, друзів та вчителів. Ми разом проаналізували мої слабкі та сильні сторони, обміркували можливі варіанти. Зрештою, думка оточення допомогла мені ухвалити рішення стати перекладачем.

З іншого боку, навіть найближчі друзі та рідні інколи просто не розуміють нас, тому не можуть дати об’єктивну оцінку нашому життю та щось порадити. Саме тому людина час від часу мусить залишатися на самоті, щоб проаналізувати свої вчинки, розібратися в думках, постаратися збагнути, ким вона є насправді.

Яскравим прикладом до цього аргументу може слугувати новела Михайла Коцюбинського «Intermezzo». Головний герой цього твору втомлюється від життя, тому вирішує декілька днів побути наодинці. Самотність у цьому випадку допомогла відновити душевний спокій, знайти сили, щоб рухатися далі. Струни душі головного героя знову «натягнуті», і він повертається до життя.

Таким чином, можна зробити висновок, що думка оточення важлива й іноді допомагає зробити вибір, але не треба забувати інколи побути наодинці з самим собою, адже ми краще знаємо, що саме нам потрібно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

П’єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» розповідає цікаву історію про низькі людські почуттях і якостях. Як зрозуміло з самої назви твору, найголовнішою мотивацією для головного героя твору є тільки гроші. Герасим Калитка був дуже жадібним, не мав нічого більш важливого в своєму житті, ніж збагачення. В цілому цей образ був досить характерним для того часу. Тоді справді гроші і земля були надзвичайно важливими для людини і її успішного життя.

У відповідності до змісту твору, Герасим Калитка дуже любив дві речі – гроші та землю. У творі наведено величезна кількість прикладів того, як він все це любить і наскільки він жадібний у зв’язку з усім цим. Він докоряв своїх слуг за зайвий з’їдений ними шматок хліба, хотів одружити свого сина на багатій дівчині, яку син не любив. Він був жадібний навіть по відношенню до власної дружини, яка просила дати їй коней, що добратися до міста. Більше того, Герасим Калитка був готовий на будь-які хитрощі і навіть на незаконні дії, щоб хоча б трохи збагатитися. Одного разу до нього в гості прийшов єврей і запропонував за кілька тисяч справжніх грошей купити сто тисяч грошей фальшивих, які неможливо розпізнати. Герасим був настільки жадібний, його свідомість було настільки помутнілою, що він погодився на цей очевидний обман. Крім того, йому були сильно потрібні гроші, щоб дати їх у борг під заставу чужої землі Смоквина, а потім витребувати цю землю собі. На жаль для Герасима, сто тисяч, видані йому євреєм, виявилися простими папірцями, а тому він не зміг купити землю Смоквина, та й видані єврею гроші були втрачені.

Немає жодних сумнівів у тому, що навіть якщо б афера Герасима Калитки виявилася успішною, щасливою ця жадібна людина ніколи не стала би. Вся проблема в тому, що людська жадібність просто не має меж. Якщо людина жадібна, вона ніколи не заспокоїться. Помилково вважати, що багаті люди не можуть бути жадібними, тому що у них багато грошей. Навпаки, якщо людина багата, значить, гроші для неї дуже важливі. А це в свою чергу говорить про те, що вона їх надзвичайно цінує і ні за що не віддасть і не поступиться будь-кому іншому ні за яких обставин.

Можна з упевненістю говорити про те, що Герасим Калитка не заспокоївся б, якби отримав землю Смоквина. Більше того, ця удача зробила б його ще більш жадібним до грошей і до землі. Він би відчув, що у нього все виходить, що всі його афери проходять, а тому продовжив би шукати можливості наживатися на оточуючих. Я думаю, що невдача Герасима повинна була послужити йому уроком і показати йому, що гроші і земля можуть зіпсувати людину.