Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цю поетичну мініатюру М. Вінграновський присвятив своєму другові, побратиму по перу Павлові Загребельному. У символічно-алегоричній формі зображується складне життя письменника, його роки, які часто завдавали болю, інколи приносили радість, посріблили сивиною скроні. Але літа людини — її багатство, і нікуди від тих «коней»-«сліз» не подінешся.

Хайку – жанр японської ліричної поезії. Трирядковий неримований вірш, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу. У М.Вінграновського цей жанр використано у вірші «Прилетіли коні – ударили в скроні». Це вірш-мініатюра, але у нього кожний рядок має по 12 складів. Відзначається стрімкістю подій, асоціативністю, наслідком.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі, адже в них — світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини і народу взагалі. 
      Дуже тісно народна творчість пов’язана із звичаями, що являють собою закони, якими українці керувались щоденно. 
      Як і рідна мова, звичаї об’єднують людей в один народ. Того, хто забуває звичаї, карають Бог і люди, а, за українським повір’ям, у батьків, що не дотримуються звичаїв, народжуються діти, які стають вовкулаками. 
      Дохристиянські звичаї гармонійно переплелися з релігійними, утворивши обряди, які ми маємо на сьогодні: колись Різдво припадало на свято зимового повороту сонця, вісника врожаю та щастя, про що й співається у колядках. У них переплелися мотиви хліборобські, військові, казково-фантастичні, весільні та біблійно-релігійні. 
      Обряди охоплюють все життя людини від народження до смерті (пологи, запросини баби-повитухи, відвідини новонародженого та породіллі, хрестини, дівування, заручини, весілля, поховання); всі сфери людської діяльності та сільського господарства (заклик весни, веснянки, перша борозна, зажинки, жнива, обжинки, Спас). 
      Сімейне життя традиційно супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі визначали певні етапи життя та розвитку, а весілля являло собою справжню народну драму, до якої включались ігрові дії, танці, співи, музика. Народження дитини завжди було визначною подією в житті родини, адже за народним уявленням «хата з дітьми — базар, а без них цвинтар». Вагітну жінку не можна було лаяти та ображати. їй слід було якомога довше приховувати вагітність, щоб ніхто не знав і не врік, щоб не тяжко було родити. Аби дитина була здоровою, до першої купелі лили свячену воду. Дівчаткам додавали меду, молока та квітів, щоб були гарними, а хлопчикам — дев’ясилу, щоб росли здоровими та дужими. 
      Новонароджену, а особливо хвору чи кволу дитину, треба було якнайшвидше охрестити. У церковному обряді хрещення на перший план виступають хрещені батьки, ролі яких надавали особливого значення. Вони шанувалися як близькі родичі і були для хрещеника другими батьками, бо мали за обов’язок опікуватися дитиною, брати участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. Хресні мали бути хрещеними та перебувати у церковному шлюбі. 
      Після хрещення до хати сходились родичі та сусіди. Не можна було приходити з порожніми руками. 
      Говорячи про сімейні звичаї українців, слід згадати про приймац-тво, яке було традиційним явищем сімейних відносин та полягало у переході чоловіка до батьків дружини, якщо в цьому була необхідність. За приймаків також вважались посиновлені сироти. 
      Досить довго на Україні побутував звичай побратимства (посе-стринства) — духовного споріднення та взаємодопомоги. Цей звичай сягає корінням чи не скіфських часів. Зазвичай браталися у присутності односельців. Побратимами найчастіше були люди одинокі. Цей обряд забезпечував допомогу в скрутну годину і прирівнював побратимів до кровних родичів. 
      Багатющий скарб звичаїв нашого народу ми отримали в спадок і мусимо зберегти його та, нічого не втративши, передати нашим дітям, щоб не перервався зв’язок поколінь, щоб зберегти генетичну пам’ять нашого народу. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я дуже люблю моє місто . Мені цікава його історія, що йде в далеке минуле, доріг невигадливий візерунок людських доль, мила тиха краса природи. Тут я народився, зробив перші кроки, з хвилюванням переступила поріг найстарішої школи міста, в якій вчуся, радіючи кожному дню, проведеному поруч з однокласниками, найкращими вчителями.Мені подобається гуляти вулицями міста і відзначати зміни, які в ньому відбулися. 

Якби я був мером, то в кожному дворі в нашому місті була б гарна дитяча площадка. Вона була б барвиста, з цікавими гірками, каруселями, драбинками, турніками, канатами. Для малюків можна зробити пісочницю і гойдалку. І обов’язково потрібно влаштувати клумби. Це дуже красиво. А якби залишилися гроші, я б поставив в кожен двір маленький фонтанчик. Ось в Анапі такі двори є, і влітку там завжди багато народу. А в нашому дворі майданчик дуже погана. Я сів в альтанці на сидіння й провалився. Гойдалки жахливо скриплять, каруселі зламані. І все таке старе і некрасиве. А ще на дитячому майданчику постійно збираються п’яні. Я їх зовсім не люблю. Вони навіть матюкаються. Оце був би у нас такий двір, як в Анапі, я б підстрибнув до стелі від радості! 
На місці мера я б обов’язково зробив в Пензі хороші, чисті пляжі, щоб люди могли там загоряти і купатися влітку. Річка Сура у нас дуже брудна, її потрібно очистити. Тоді в ній буде водитися багато риби і можна буде купатися. 
Якби я був мером, я б стежив за двірниками, щоб вони краще чистили сніг. Близько моєї школи взимку неможливо припаркуватися. А ще через те, що сніг не чистять і не довбають лід, трапляються дорожньо-транспортні пригоди і бувають пробки. А через затори швидка допомога, яка поспішає до сильно хворій людині, може запізнитися і не приїхати вчасно. 
Ще я хочу, щоб не було черг в поліклініці, тому що в мене немає часу сидіти там по дві години. Замість того, щоб робити уроки або гуляти, доводиться дуже довго сидіти в черзі до лікаря. Можна зробити так, щоб всі хворі приходили до свого часу, тоді не доведеться так довго чекати. 
І ще в Пензі дуже не вистачає підземних переходів. Добре б побудували підземний перехід на проспекті Будівельників, тоді б я зміг сам ходити до бабусі. Батьки поки не відпускають мене одного через дорогу. І машинам тоді не довелося б стояти на світлофорі. У Москві багато підземних переходів, і людям дуже зручно переходити вулиці. 
У нас немає велосипедних доріжок, тому доводиться їздити на велосипеді по тротуарах і заважати перехожим або по дорогах, а це ж неправильно – можна потрапити під машину. 
Якби я був мером, я б ні в якому разі не дозволив руйнувати іподром. Мені дуже шкода, що в Пензі закрили іподром. Я займаюся верховою їздою на невеликий стайні. Конячкам там дуже тісно. І критого манежу там немає. Взимку займатися на вулиці дуже холодно. Якби я був мером, я б обов’язково побудував новий іподром і переселив конячок туди. 
Якби я був мером, то я б зайнявся переробкою сміття. У нас все сміття звозять на звалище, а там він лежить роками просто так, а треба його переробляти. З паперу можна робити газети та картон. З залозок всякі запчастини. Якщо сміття збирати роздільно, з нього потім можна багато чого зробити. Мені було дуже шкода ялинки, які люди викидали після Нового року. Я хочу, щоб ялинки ставали меблями або хоча б санками. А їх вантажать в сміттєвози і відвозять на звалище. Кілька ялинок все ще лежить на смітнику біля нашого будинку. 
Ще я б зробив так, щоб пенсіонери отримували хорошу пенсію і не були такими бідними, як зараз. Вони змогли б добре харчуватися і купувати новий одяг, подорожувати, зробити хороший ремонт у квартирі. 
Якби я був мером, то я б зробив Пензи красивою, сучасною, зручною, затишною, щоб туристи приїжджали не тільки в Москву і Пітер, але й до нас. Просто потрібно зробити, щоб їм тут було цікаво. І щоб нам, городянам, не було соромно за своє місто.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У вірші М.Вінграновського розповідається про богиню віри і добра. Напевно поет переніс свої відчуття , те що він відчував на аркуш паперу. Можливо , пишучи цей вірш йому на душі було важко:

Спалив без свідків, язиків, очей — 
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо. 
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей? 
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?

Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них, 
Ви ж будете ще жить — пектись в моєму слові, 
Бо ви — брехня! Ви — маскарад любові! 

Ви чорна райдуга небесних літ моїх…

Ці рядки свідчать про те ,що Вінграновський не вірить їм. Також поет використовує порівняння віри і добра , він порівнює ці два слова з чорною райдугою. «Чорна райдуга» — бентежить!!! Бо прочитавши цей вірш , ми думаємо , чи існує все ж таки та «чорна райдуга» ?! Але останні рядки :

І телефон біля ліжка, і квіти. 
Квіти мої, і за квітами — я.

Напевно,Вінграновський дарує комусь квіти. Мене цей вірш вразив , адже , «чорної» райдуги не буває. Я з задоволенням буду читати вірші М.Вінграновького , бо він прекрасний поет , відрізяється від інших , він не такий як всі!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У «Передмові» до поеми «Гайдамаки» Шевченко пише: «…Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло”,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слов’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами». Цей заклик у річищі загальнослов’янського відродження й прагнення до культурного зближення та політичного співіснування й взаємодопомоги звучить цілком по-сучасному.

Шовіністична польська критика докоряла Шевченкові тим, що він нібито в поемі «Гайда-маки» виступає співцем «кривавого вбивства» й «рік крові». Але наведене висловлювання спростовує ці звинувачення. Насправді Шевченко глибоко переживав трагізм цієї української «ночі Святого Варфоломія», розумів її фатальну зумовленість тогочасним польським пануван-ням над недавно вільним козацьким народом й оспівував дух непокори та волелюбності, якого так бракувало його сучасникам-кріпакам, нащадкам героїв-гайдамаків. Розумів він й історичну безперспективність збройного, а не мирного розв’язання таких конфліктів.
Поет звеличує національно-визвольний рух, прагнення народу до незалежності. Водночас він показує, якою трагічною була ця сторінка історії, адже слов’яни — діти однієї матері:

Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти!

Минуле в поемі контрастно протиставляється сучасному й відлунює в майбутнє. Поет підводить читача до головного висновку: могутні колись держави, наприклад Вавилон, зникли, а народ лишився, адже не царі й полководці, а саме народ є вирішальною силою історії. Тому великий гуманіст Шевченко, завершуючи поему, закликає слов’янські народи до єднання: «Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Один з дослідників творчості Ясунарі Кавабата Д. Кон захоплено писав: «Ясунарі Кавабата — дійсно прекрасний романіст, для якого характерні простота і поетичність стилю, (він) майстер витонченої і гострого розуму, а його твори переповнені гарячими і часто бурхливими почуттями». 

В естетиці японського мистецтва уявлення про речі, а точніше, про «сумну привабливості речей», відіграє значну роль. Дерева, квіти, камені, кераміка сприймаються японцями як одухотворені образи, просякнуті настроями туги, співчуття, світлої печалі.

У літературній творчості, особливо в поезії, як і в мистецтві складання букетів (ікебани), як і в традиційному японському саду, немає нічого зайвого, але завжди є місце для уяви, натяк, певна незавершеність і несподіванка, які змушують працювати думку й почуття. Спираючись на традиційну японську естетику, Кавабата за допомогою «сумної привабливості речей» передає своє ставлення до героїв: симпатії і співчуття, милосердя і ніжність, гіркоту і біль. Розкривати внутрішній світ героїв, робити їх живими і близькими для читачів людьми допомагають письменникові також і суто японське вміння споглядати, тонко розуміти природу і значення його впливу на душу людини.

Природа в творах Кавабата завжди посідає особливе місце. Життя природи і людини, на думку письменника, об’єднані невидимими ланцюгами. Усвідомлення цієї первісної невід’ємною зв’язку надзвичайно важливе для художника. З ним пов’язано і відчуття ритму цілісного світу, який дозволяє проникати в закони природи, жити з нею одним життям, не відступаючи від природного єства, не створюючи дисгармонії, дисонансу, розладу з нею, а значить, з самим собою. Рядки про природу створюють своєрідний фон, на якому розгортається життя героїв, проте, нерідко природа стає одним з образів твору. Кавабата закликає вчитися у природи, проникати в її таємниці, він вбачає в спілкуванні з природою шлях до морального і естетичного удосконалення людини.

Зображена художником природа прекрасна і велична; показуючи зміни в ній, автор відтворює порухи людської душі, тому майже всі твори письменника багатопланові, вони мають прихований підтекст. У повісті «Тисяча журавлів» природа немов співчуває героям. Наприклад, через опис природи передається тривога Кікудзі перед невідомістю. Коли Кікудзі виглянув у сад, «по небу прокотився грім. Далекий і могутній, він насувався все ближче і ближче. На мить дерева в саду просвітила спалах блискавки ». Блискавка як думка і думка як блискавка — нерозривність цих понять допомагають авторові краще висвітлити образ Кікудзі, який переживає осяяння, знайшов потрібне рішення, певний вихід для себе. «І відразу зашумів дощ, — пише Кавабата.- Поступово грім відкотився далі». Дощ ніби змиває тривожні передчуття героя, очищає його душу, відкриває шлях до нового, чистого початку. «Кікудзі підвівся і зателефонував Фуміко».

У фіналі повісті символіка речей і природи зливається воєдино. Вранці, після ночі з Фуміко, Кікудзі в саду перед чайним павільйоном піднімає друзки чашки, розбитої дівчиною напередодні. З цієї чашкою пов’язані стосунки чотирьох людей: батька Кікудзі з пані Оота і самого Кікудзі з Фуміко. «Кікудзі склав разом чотири великих уламка, і в його долоні з’явилася чашка. Тільки на її краю не вистачало шматочка. Кікудзі узявся його відшукати, і з часом залишив цю спробу ». «Піднявши очі вгору, він побачив, що на сході між деревами сяяла одна велика зірка. «Скільки я вже не бачив ранкової зорі!» — Подумав Кікудзі, дивлячись в небо, яке потроху затягували хмари. Зірка блищала серед хмар і від того здавалася ще більшою, ніж була насправді … «Немає сенсу збирати черепки, коли на небі сяє зірка таким свіжим блиском», — промайнуло в голові Кікудзі. І він кинув уламки на землю ».

Фуміко, рішуче розбиваючи ввечері чашку, немов обривала всі пута минулого, в яких безнадійно заплуталися ті, хто пив чай ​​з цієї чашки до неї, пута, які не відпускали спогадів від тих, хто живе нині. Разом з тим дівчина переживала з приводу того, що Кікудзі може порівняти її чашку з іншою, кращою (тобто з Юкіко): «У вас є краще» сіно «, — прошепотіла вона». ( «Сіно» — чашка в стилі Сіно Сосина, відомого майстра чайної церемонії.) Однак після незабутнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось ще. Вона стала для нього незрівнянною, стала самою долею. Проте, кинувши черепки на землю, Кікудзі, знову піднявши очі вгору, ледь не скрикнув: «Зірки вже не було. Поки він збирав друзки, ранкова зірка сховалася за хмарою ». Він знову підняв черепки. «Шкода було кидати чашку. Та й тут її могла побачити Тікако »(через яку все минуле виглядає гріховним і грубим). Втративши зірку (Юкіко), Кікудзі все ж таки відчуває, що звільнився від «гидкого чорного Подолу, який закрив йому світ», символом якого в повісті є потворне родима пляма на грудях (тобто на душі)

Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко? — Розмірковує наодинці герой, згадуючи, як не опиралася Фуміко — «опиралася тільки її чистота». Кікудзі боявся, що на цей раз прокляття торкнуться його душу, а вийшло навпаки: його душа ніби очистилася. Чистий хмаринка Фумико, яка закрила зірку Юкіко і очистила душу самого Кікудзі, безслідно розтанула. Кікудзі ніде не може знайти дівчину, яка раптово зникла. Згадавши її слова: «Смерть йде за мною слідом», він відчуває, як дерев’яніють його ноги від жахливої ​​думки: «Не можу повірити, що вона померла!». «Як же Фуміко могла померти, коли мене самого вона повернула до життя?» — З цим і багатьма іншими питаннями залишає свого героя Кавабата у фіналі повісті. І вся природа, яка також сумує разом з людиною, немов відповідає на почуття Кікудзі в скорботній тональності.

У ліричній повісті «Тисяча журавлів» використаний давній естетичний принцип японського мистецтва — Міябе (яскрава краса). Краса в творі показана всебічно: і як чутлива, земна краса, впроваджена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна краса, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована, внутрішня краса, яка втілена в образі Фуміко. Автор передає відчуття краси за допомогою особливого прийому — натяку (йодзьо), який створює настрій, викликає «надвідчуття», змушуючи працювати думку й уяву читача.

Повість «Тисяча журавлів» має глибокий гуманістичний зміст. Назва твору виразна: тисяча журавлів — це символ чистоти і щастя, яких шукає кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони поруч.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вислів «пізнати себе» відомий багатьом, але коротко пояснити його значення важко. В усі часи люди замислювались над тим, як пізнати та знайти себе. Щоб знайти правду дехто робив добрі справи та допомагав іншим, хтось багато вчився та подорожував, хтось шукав відповідь у собі. Істина десь по середині,  оскільки, кажуть, щоб пізнати світ, нам треба пізнати спочатку себе.

Я вважаю, щоб пізнати себе, треба пізнати світ, що не обов’язково означає навколосвітню подорож. Це бачити вчинки інших, зрозуміти свої пріоритети, вчитись на свої та чужих помилках, вміти виправлятись, багато читати. Людина, яка розуміє себе, може легко вдосконалюватися та розуміти інших людей, навколишній світ.

Пізнання себе починається в ранньому віці, коли дитина має певні схильності до того чи іншого заняття. Наприклад, дитина любить малювати, співати, конструювати, чи «лікувати». В цей момент батькам важливо прислухатися до дитини, її здібностей, бо від цього залежить чи зможе дитина проявити себе у сфері, яка їй подобається. Підтримувати, допомагати, дозволити зробити свій вибір та скерувати у правильне русло. Адже дуже часто батьки тиснуть на дітей, щоб вони продовжували справу їхнього життя або втілили їхні нездійснені професійні задуми.

Самопізнання – це нелегкий процес, орієнтований на пошук призначення та цілей свого життя. Для того, щоб пізнати себе, потрібно працювати над собою, тобто, аналізувати свої негативні та позитивні якості. Спочатку це може бути важко, але з часом розуміється, що давати собі звіт про внутрішній розвиток є досить продуктивно, оскільки можна побачити що вже зроблено, досягнуто, пройдено або навпаки скільки ще потрібно зробити. Основне не зупинятися на досягнутому і завжди відкривати перед собою щось нове і цікаве, незалежно від віку і професії.

Любіть себе, прислухайтеся до свого серця, робіть, те що вам близьке до душі і ви обов’язково пізнаєте своє «Я» , адже основне завдання людини – знайти себе, вміти допомагати іншим і бути щасливим. Як казав Йоганн Вольфганг Гете «Як можна пізнати себе? Тільки шляхом дії, але ніколи – шляхом споглядання».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тема кохання — одна з провідних в романі Олександра Пушкіна у «Євгеній Онєгін». Саме здатністю щиро і віддано любити автор «міряє» людську натуру, рівень розвитку своїх героїв. Сам Пушкін вважав, що любов є власне сенсом існування, тільки люблячи, людина може повністю розкрити всі свої можливості, пізнати життя до кінця.

Головним героєм роману є молодий дворянин Євгеній Онєгін. Одне з головних питань твору — чи вміє Онєгін любити? Про це читач думає протягом усього роману.

Мені здається, щоб відповісти на це питання, варто звернутися до опису виховання і способу життя героя. Онєгін з юних років був частиною вищого світу Петербурга. Все, чого міг там навчитися герой, — це мистецтво брехні і лицемірства:

Як рано міг він лицемірити,
Таїти надію, ревнувати,
Переконувати, змусити вірити,
Здаватися похмурим, знемагати …

Вище товариство Петербурга абсолютно невибагливе. У ньому цінується лише поверхнева здатність справити приємне враження. Глибше ніхто заглядати не збирається. Я думаю, в такому суспільстві легко блищати поверхневим людям.

Постійні романи, інтриги, флірт — ось головні розваги в цьому суспільстві. Природно, Онєгін досконало опанував «мистецтвом пристрасті». Але в цих відносинах немає ні краплі щирості. Євген досить швидко розчарувався в житті і своєму оточенні. Він збайдужів до всього навколо. Через деякий час Онєгін поїхав в село. Лише кілька днів його цікавила проста сільська життя. Але потім герою знову стало нудно.

Саме під час такого «душевного холоду» Євгеній Онєгін і зустрів Тетяну. Молода дівчина миттєво закохалася в столичного франта. Вона, на відміну від Онєгіна, вміла сильно і щиро любити, віддаючись цьому почуттю вся без залишку. Підтвердження тому — визнання, яке героїня перша написала Онєгіна:

Я знаю, ти мені посланий богом,
До труни ти хранитель мій …
Ти в снах мені був,
Незримий, ти мені був вже милий …

Але Онєгін був упевнений, що ніхто вже не зможе схвилювати його надовго. Онєгін не відповідає героїні взаємністю, даючи їй відповідь. Переживши цю відмову, Тетяна, без любові, виходить заміж за іншого.

Онєгін ж, після вбивства Ленського, деякий час він мандрував, відійшов від вищого суспільства, сильно змінився. Все наносне пішло, залишилася лише глибока, неоднозначна особистість. Через кілька років, Євген знову зустрічається з Тетяною. Тепер вона заміжня жінка, світська левиця. Але ми розуміємо, що героїня, як і раніше любить Онєгіна:

Я вас люблю (до чого лукавити?),
Але я іншому віддана;
Я буду вік йому вірна.

Та й змінився герой тепер здатний любити і страждати, однак пізно — Тетяна відмовляє йому, залишаючись вірною своєму чоловікові.

Таким чином, герої Пушкіна до фіналу твору прийшли істинно люблячими людьми. Це не дивно, адже сам автор вважає любов найголовнішим почуттям в житті людини: «І життя могутня дає і пишний колір і солодкий плід». Здатність любити — головний критерій в оцінці літературних героїв і людей для Пушкіна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Головні герої оповідання мені настільки сподобалися, що коли б у мене була можливість написати кому-небудь з них листа, я б задоволенням звернулася до кожного з них. Якщо б я могла написати листа Яві, я б звернулася до нього приблизно з такими словами:

«Добрий день, Яво! Ти мене зовсім не знаєш, але особисто мені здається, що я тебе знаю вже не один рік. У всякому разі, я знаю багато твоїх пригод і витівок, знаю де ти живеш, знаю твоїх друзів, знаю, як ти виглядаєш, вважаю, що знаю і твій характер. Добре взнати тебе мені допомогла дуже цікава книга В. Нестайка, в якій ти і твій кращій друг Павлуша були головними героями.

Ви з Павлушею найкращі друзі та напарники, затоваришувати з вами хотіла б і я. З вами мені було б дуже цікаво, бо ти постійно вигадуєш різноманітні витівки, які іноді, на перший погляд, здаються навіть злими, але це зовсім не так, бо ви з Павлушею лише хочете, щоб у селі ви завжди були на виду і щоб про вас постійно говорили. Мені здається, що тієї енергії, яка буквально фонтанує з тебе, вистачило б і на мене. Та й сама я здатна вигадувати цікаві розваги, які обов’язково б тебе захопили.

Я впевнена, що, незважаючи ні всі свої витівки, ти, Яво, добрий, співчутливий до чужого горя та сміливий хлопець. Крім того, я розумію, що попри усі твої суперечки з Павлушею ти для нього справжній друг, таким би справжнім другом ти був би і для мене.Мені було дуже цікаво читати оповідання про твої пригоди, при кмітливі, веселі і відчайдушні витівки, які ти вигадував і разом з Павлушею приймав у них участь. Не менш цікаво мені було б разом з тобою брати участь у цих витівках. Книга В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» мені дуже сподобалася, а поки я її читала, ти, Яво, та твій товариш Павлуша стали для мене справжніми друзями. Я сподіваюсь, що якби нам довелося жити в одному селі, ходити в одну школу та разом відпочивати, я б теж стала для тебе не менш гарним другом, ніж Павлуша.

Ти, Яво, добрий, веселий та дотепний, і спогади про тебе залишаться у мене на все життя. А зараз я з тобою прощаюся і сподіваюся, що усе твоє життя буду добрим, веселим і щасливим, як і твоє дитинство.

До побачення, Яво, і усього тобі найкращого!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сучасний світ і суспільство з певних причин склалися таким чином, що деякі люди живуть краще, деякі гірше, хтось більш щасливий, а хтось нещасний. Різниця ця відчутна не лише в рамках одного і того ж суспільства, побачити її можна і за умови порівняння різних суспільств і країн. На жаль, українці живуть не дуже добре і не дуже щасливо. Найперші людські вимоги, звичайно, задовольняються, а от у всьому іншому, духовному, ми і наші співвітчизники відчуваємо нестачу. Відбувається це тому, що українці далеко не завжди здатні пишатися своєю країною, а значить, і самими собою.

Що ж могло б стати предметом гордості для всіх нас, українців? Що може нас постійно об’єднувати і давати впевненість у тому, що ми – люди, які гідні кращого і які мають жити в хорошій країні? Що ж, хотілося б, щоб таким предметом гордості служила не тільки багата природа, цікава історія, сучасна архітектура або щось подібне, але й самі люди. Хочеться пишатися українцями. На щастя, останнім часом з’явилося більше приводів вважати гордістю нашої нації тих героїв, які, як і ми, є українцями. Ті події, які буквально тільки що відбулися в нашій країні, той перелом у суспільстві, перехід від байдужості до народу і країні до активного відстоювання його інтересів, дійсно надихнув багатьох з нас і змусив пишатися тим, що ми українці. Але проблема в тому, що поки що часу пройшло не багато, а найскладніші випробування ще чекають нас попереду. Той шанс, який з’явився у нас недавно на становлення сильної держави, яка заслуговує гордості, не є першим, у нашої країни вже були подібні можливості, але вони були загублені. Люди зможуть стати справжньою гордістю України тільки тоді, коли всі ми станемо розуміти, що життя в нашій країні стала більш комфортним, ніж було, що ми живемо не гірше, ніж живуть інші країни, що в нашій країні кожен дійсно може стати щасливим.

Звичайно, вже зараз, сьогодні, ми можемо пишатися унікальною красивою українською природою, різноманітність якої може здивувати будь-якого туриста. Пишатися можна також і нашою славною історією, де ми можемо відшукати величезну кількість прикладів сміливих людей, які зможуть стати нашими зразками для наслідування. Деякі риси характери українець, їх гостинність, вроджена чесність і справедливість, звичайно, теж можуть стати причиною для гордості.

У той час як у нас і сьогодні є приводи для гордості нашої країною, ми стоїмо на порозі часів, коли цих причин і приводів може стати набагато більше. Кожен з українців в найближчі роки має зосередитися не на особистому, а на громадському – допомагати оточуючим і контролювати владу. Тільки так ми отримаємо привід пишатися собою, а значить, і своєю країною.