Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Україна — це вічність, не тільки сьогоднішня, але передусім майбутня й минула.
Ярослав Стецько
Нам, сучасникам, на жаль, бракує таких яскравих, правдивих героїв, для яких сміливість стала запорукою щастя. Вони стали лицарями духу, неприрученими «тиграми» у світі насильства.
У романі І. Багряного «Тигролови» ми бачимо дві України. Одна — у спогадах Григорія Многогрішного — справжня, прекрасна, з лісами, степами, із жайворонками, солов’ями, з веселими забавками на Трійцю, з різдвяними колядками та щедрівками. Друга Україна — поселенська — постає з розповіді Наталчиної матері: «Ще була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка…» Григорій слухав жінку і дивувався з її волелюбної гордості: от що робить з людьми воля!
Таке саме враження справила на парубка і зустріч з іншими вихідцями з України — родиною Морозів: «А люди — ті самі! Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, якістю. Вони суворі і загартовані…» Як же опинилися ці українські родини так далеко від України? Як свідчать історики, наші співвітчизники з’явились на Далекому Сході ще у другій половині XVII століття, коли українські козаки разом з російськими землепрохідниками приходили на простори Сибіру, Далекого Сходу, щоб осісти там, почати нове життя. Зовсім з інших обставин почали переселяти українців наприкінці XIX століття. їх, як ворогів народу, куркулів, вантажили на пароплави і везли у безвість. Старий Сірко, згадуючи ці важкі моменти з його життя, говорив: «…на край світу мандрували, щастя-долі шукали… чи їли, чи спали — все свій край далекий, ясний споминали…»
Згодом позвикали переселенці до нової домівки й зажили, «ще й як зажили».
Родина Сірків має незвичне заняття, вони виловлюють у тайзі тигрів — незалежних і сильних звірів. Що характерно: ці люди звірів не убивають, а лише ловлять. І тут же поряд розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт — про Комсомольськ». Він говорив «про колони виснажених арештантів» на лютім морозі, про повільну смерть, про голод і цингу. І все це тяжким непосильним тягарем лягло на плечі чесних трударів — полтавських та катеринославських, херсонських «куркулів», «державних злодіїв», «суджених за колоски», вчених, учителів, бородатих дідів і юнаків.
Григорій слухав ці страшні за своєю суттю розповіді про «…жорстоку смерть без похоронів, як худоби, — смерть від знущання, голоду і журби…» Йому прикро й боляче було усвідомлювати, що саме українцям випали на їхню гірку долю такі тортури. Кожна картина вражала своєю значимістю і контрастом. Згадаймо епізод, коли молоді дівчата під брутальну лайку начальників пиляють дрова і співають ніжними голосами українську пісню:
Ой, куди ж куди, куди
Я тепер попала…
Мати ж моя, мати ж моя, —
Я ж тепер пропала!
Серце головного героя наповнюється гнівом і невимовною тугою після таких дівочих слів. Що чекає їх у цьому пеклі? Григорій ще раз зустріне тих двох дівчат — втомлених, бідно одягнених, у ресторані поїзда, який везе люд до Хабаровська. Говорили вони між собою українською мовою, і Григорієві здалося, що він потрапив додому, до України, «без стерна і без вітрів».
Отже, І. Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обурення з приводу геноциду української нації. Але всю Україну не переселити у глухий закуток, не обгородити високим парканом. Україна має відродитись у нових поколіннях молодих і завзятих патріотів.
Свежие комментарии