Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я ніколи не замислювалася про сенс життя. Щоб знайти відповідь на це питання, я звернулася до добутку В. Г. Короленко «Сліпий музикант». Для кожної людини в певний час встає питання про його подальшу долю, про відношення до людей і до миру. Мир навколо величезний, у ньому безліч різних доріг, і майбутнє людини, його щастя залежить від правильного вибору свого життєвого шляху

Але як бути тому, кому невідомий це величезний мир, сліпому? Героєві Короленко сліпонародженому Петру доводиться пройти чимало перешкод на шляху на щастя. З дитинства він знав один тільки мир, спокійний і надійний. Він знав тепло сім’ї й добра дружня участь Евеліни

Неможливість побачити світло, красу навколишньої природи засмучувала його, але він уявляв собі цей мир завдяки чуйному сприйняттю його звуків. Однак першою зустріччю з реальним світом, першим потрясінням Петрусі стає зустріч із сім’єю Ставрученків. Він довідається про існування інший світу, миру поза садибою. Спочатку до цих бесід, спорам сліпої прислухався «з вираженням захопленого здивування, але незабаром він не міг не помітити, що ця хвиля котиться повз нього, що їй до нього немає справи».

Він почуває себе чужим. Ця зустріч різко загострила його страждання, оселила в душі сумніву. Дуже сильно міняється відношення Петруси до життя після зустрічі зі сліпими дзвонарями під час відвідування монастиря. Один з них Роман був добрим, але він осліп, коли йому було сім років отроду, інший же Егорий був злим, ненавидів дітей, він ненавидів цей мир, цю долю, що так жорстока його обділила

Петро почував свою схожість із Єгорієм, тепер він уважав, що всі сліпонароджені злі, він заздрив сліпим жебрачкам, які в турботі про їжу й тепло забувають про своє горе. Але зустріч із теперішнім сліпим жебраком потрясає його. І твердий, як сталь, дядько Максим пропонує Петру кинути всі переваги багатого життя й по-справжньому випробувати всі тяготи, долю нещасних. «Ти вмієш тільки блюзнити зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду! — каже Максим своєму племінникові. І Петро зрештою приєднується до бродячих сліпих музикантів. Після бродяжництва зі сліпими й паломництва до чудотворної ікони озлоблення проходить: Петро дійсно вилікувався, але не від фізичної недуги, а від недуги щиросердечного. на зміну злості приходить почуття жалю до людей, бажання їм допомогти. Сліпий знаходить сили в.

Через музику він може впливати на людей, розповідати їм те головне про життя, що так важко зрозумів він сам. Не менш важливу роль у житті Петра зіграла його подруга Евеліна. Вона була світлою плямою, тією самою надією, що допомогла Петру перебороти своє горе й знайти щастя. З дитинства вони були разом, суспільство й турботлива увага дівчинки допомагалася й підтримувало сліпого. Їхня дружба багато дала й Евеліні як і Петро, вона майже не мала подання про життя за межами садиби. Зустріч із братами Ставрученко була й для неї зустріччю з незнайомим і більшим миром, що був готовий прийняти неї. Молоді люди намагаються захопити мріями й очікуваннями, мрії сп’яняють її, але в тім житті немає місця Петру

Вона розуміє страждання й сумніви Петра й робить «тихий подвиг любові» вона перша говорить про своє почуття Петру. Заради нього вона відразу й назавжди закриває перед собою шлях, так заманливо змальований студентами. І письменник зміг нас переконати, що це була не жертва, а прояв щирої й дуже самовідданої любові. Я вважаю, що Петруся знайшов своє щастя, він переборов перешкоди, труднощі, що зустрічалися на його шляху. Він поборов ту злість, той егоїзм, з яким, як він уважав, живуть усе сліпонароджені

Сліпий музикант проробив нелегкий шлях на щастя. Але це і є життя, це і є щастя. Потрібно жити, незважаючи ні на що, переборюючи труднощі, іти до наміченої мети. Адже життя складається в постійному прагненні, досягненні й новому прагненні

Потрібно перемагати темні сторони свого життя, тому «доводиться налягати на весла» і йти до світла, сонцю, щастю!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Якщо подивитися на життєвий шлях тих, хто досяг серйозних успіхів в різних сферах, то очевидною буде одна річ. Всі ці люди досягли того, що мають, подолавши масу невдач і життєвих труднощів. З самого дитинства більшість таких особистостей змушені були долати перешкоди і розвивати себе.

З іншого боку ті, у кого багато є спочатку, часто не можуть досягти бажаних результатів. Зрозуміло, дуже багато залежить від виховання і оточення, але всім відомо, що людина повинна в першу чергу виховувати себе сам. І робити це доводиться протягом усього життя.

Не секрет, що багато видатних діячів не просто займалися чимось впритул, але і розвивалися в усіх сферах життя. Хтось бере за основу духовні пошуки, хтось стає прихильником здорового способу життя або вегетаріанства. Дисципліна і самоконтроль часто виливається в те, що ми розуміємо під поняттям «щаслива і успішна життя».

Єдине, що потрібно зрозуміти, що без мети і розуміння, як влаштований світ, домогтися чогось дуже важко. Як говорив Махатма Ганді, «людина є результатом своїх дій, і нічим іншим». Від цього випливає простий і очевидний висновок, що знання і дія є запорукою успіху.

З цієї причини необхідно не лінуватися і завжди прагнути до отримання знання. «У більшості людей млявість і лінь сильніше навіть їх честолюбства. Звідси — успіх дурнів». Так стверджував Андре Моруа. Успішні особистості часто є справжніми трудівниками.

Життя успішних людей багато в чому також залежить від терпіння і наполегливості. За словами Льва Толстого, єдина умова, від якого залежить успіх, є терпіння. Дотримуватися цього принципу можливо тільки тоді, коли ви займаєтеся улюбленою справою. Видатна особистість вам скаже, що бажання виконуються, і життя стає щасливою, коли ваша діяльність так чи інакше пов’язана з тим, що ви дійсно любите.

Можна навести масу інших прикладів, але якщо ви не будете застосовувати розглянуті поради для успішного життя на практиці, то навряд чи ви встанете в один ряд з тими, кого вважаєте успішними.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Почнемо з того, що у кожної людини власний світогляд. Ту чи іншу річ вона бачить у своєму, так би мовити, світлі, зі своєї точки зору. І для кожного існує тільки один єдиний світ, але не завжди цей світ є таким, в якому вони хотіли б жити.

Щодня ми стикаємося з купою протиріч, наприклад, любов і ненависть, зло і добро, життя і смерть, а також реальний світ і вигаданий. Мені б хотілося звернутися до останньої пари слів. Що означає реальний світ, а що означає нереальний? У якому жити краще? І до який волію я?…

Почавши з самого дитинства мріяти про щось, до цих пір я не можу покинути цього неповторного стану душі. Напевно, романтикам простіше уявити свій власний світ, зуміти його зберегти, облаштувати, полюбити його таким, який він є, нехай він навіть нереальний. Уявіть собі світ, подібний казці, де живуть принци та принцеси, де все дихає свободою і любов’ю, де завжди тепло, затишно, де багато-багато друзів, які тебе розуміють і підтримують, де немає ні краплі зла, заздрості, зради. Світ, в якому ти відчуваєш себе щасливим, а головне комусь потрібним. Ось в такому світі мені хотілося б жити, але це лише початок моєї уяви… Якщо зайти далі, мій світ стане ідеальним.

Отже, він глибокий і неповторний. Кожен з людей там являє собою особистість. У моєму світі не існує горя, кожен веселий, нікому не нудно, і ніколи не буває смутку, особливо сліз. Не існує також і хвороб, які приносять біль і страждання, вбиваючи в людині самого себе. Категорично виключені гроші. Кожен має трудитися по совісті, при цьому любити те, що він робить. Також в моєму світі немає ні президента, ні царя, і взагалі ніякого керівника. Ніколи не буває воєн, адже всі один одного цінують, кожен в чомусь корисний, ніхто не хоче і не має права поставити себе вище іншого, тому що в моєму світі торжествує справедливість. Немає брехні, є тільки правда, істина. Тут люди звертають увагу на душу, на серце іншої людини, а не на зовнішність або ж його приналежність. Всі люди в моєму світі талановиті, всі вміють писати вірші, багато вміють співати і створювати прекрасну музику, яка приносить тільки гармонію і спокій, тільки задоволення і насолоду. Я б хотіла жити в світі, в якому немає одноманітності, а кожне подія насичена масою емоцій, причому тільки позитивних. Кожен день новий і являє собою незабутню пригоду. Таким чином жити стає набагато цікавіше.

Світ здається барвистим, коли у людини відмінний настрій, коли він йде по вулиці і з його обличчя не сходить чарівна усмішка, і все навколо цвіте і пахне найприємнішими запахами на світі, а перехожі бачать це все і радіють разом з ним. Внутрішній стан душі завжди формує саме той світ, який ти хочеш бачити, і яким він тобі уявляється. Якщо ж твоя душа співає, то і життя прекрасне, і більше нічого не потрібно, існує тільки прагнення бути щасливим.

Було б чудово, якби люди навчилися розуміти один одного, поступатися в чомусь, навчилися прощати і бачити в усьому тільки хороше, і знати, що все в цьому світі залежить тільки від тебе, від твого бажання, від наполегливості до самовдосконалення . Всі ми дуже близькі до цього, але постійно щось заважає нам відкрити в собі ті якості, які заховані занадто глибоко в нас, щось заважає нам в тій чи іншій ситуації перебороти себе і зробити іноді щось, чим інші могли б пишатися, чим можна захоплюватися, за що можна полюбити.

У кожному з нас існує світ, про який ми навіть не підозрюємо, і не намагаємося знайти. Ми бачимо те, чого насправді немає, і ми створюємо це самі, не замислюючись. Ми рушимо всі наші мрії власноруч, не здогадуючись про наслідки. Неможливо відповісти на такі риторичні питання, як: «Що правильно, а що ні, бути чи не бути?» Але завжди є право вибору, і воно тільки за нами. Ми – вершителі своїх доль, які подарував нам бог. Ми живі, а значить, у нас є ще шанс все виправити, адже часу у нас достатньо.

Що стосується поставленої теми, про те, в якому ж світі мені все-таки хотілося б жити, то я скажу, що в тому світі, в якому я щаслива, в якому мене люблять, і в якому я люблю. Не важливо, як він виглядає, не має значення, чого там більше. Я бачу цей світ добрим, світлим і чистим, справжнім, але, на жаль, нереальним. Він існує тільки в моїй свідомості, в моїй голові. Але ж раз я його бачу, я не втрачаю надії, що все це колись стане реальним. У моєму світі живуть і виживають тільки ті, хто щирий і чесний, хто не здатний на підлість, навіть у думках, хто не піддається спокусам, і вміє тримати себе гідно. Такі люди сильні духом, а це також дуже важливо.

На закінчення мені б хотілося сказати, що я хочу жити в світі, повному любові і взаєморозуміння, світі без страху. Світі, в якому є тільки високі почуття, які, ми смертні, деколи лише насилу можемо зрозуміти…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Дорогою ціною» — повість українського письменника М. М. Коцюбинського. Дія відбувається у 1834–1836 роках, коли вже була ліквідована Задунайська Січ і в Україні існувала панщина.

У центрі повісті Коцюбинського — двоє закоханих: молодий парубок Остап і заміжня жінка Соломія. дуже засмучена звісткою про намір її коханого тікати із села аж за Дунай: «Тікаєш… покидаєш мене… І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». Але любов до Остапа перемагає її власні почуття: «Тікай, Остапе, тікай, серце». Прийняла це рішення, мов відірвала кусок серця. 

То як же треба кохати, щоб покинути рідний дім, хоч і не дуже радісне, але все-таки, більш-менш, спокійне життя, і піти за Остапом, єдиним і дорогим! Піти в невідомість, неймовірні труднощі доріг і небезпек. Піти світ за очі, аби тільки бути разом зі своїм коханим. На які тільки хитрощі, вигадки і вчинки не здатна жінка, що щиро кохає! 
Соломія перевдягається в чоловічу одежу, обстригає свої коси, не забуваючи навіть свій жіночий одяг, що зняла із себе, викинути в ставок. 

Любов надає їй відчайдушної мужності. Соломія — справжня героїня. Вона не розгублюється ні в яких ситуаціях. Спритна, вміла й рішуча скрізь. Вона перев’язує рану Остапа, ховає його в плавнях. Мужність не покидає її навіть тоді, коли вона розуміє, що заблукала. Бо жила одною думкою: як там Остап, як урятуватись? 
Героїчна вдача люблячої жінки найбільш проявилась після арешту Остапа. Віддає останні скарби, щоб урятувати коханого, але це не допомагає. Гарячково шукає Соломія виходу з цієї ситуації. У неї визріває план, надзвичайно сміливий, тим більше для жінки, врятування свого коханого. Там, у водах Дунаю, і загинула ця самовіддана жінка. 
А Остап, зостарівшись, усе чує в гудінні вітру Соломіїн поклик: «Оста-а-пе-е!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Минуло багато років з того часу,коли Улас Самчук останній раз бачив українські землі,природу, але доля далекої Батьківщини завжди хвилювала письменника. Усі його твори — тільки про неї і для неї. Перебуваючи в Канаді,йому боліло, що українці не почувають себе народом, нацією, перетворюються на «малоросів», «хохлів». «Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал… вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Ми не усвідомлюємо в собі двох дуже важливих і основних елементів: людську гідність і національну свідомість, а без цього ми просто маса населення, людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст».

Стаття «Нарід чи чернь?» була написана у 1941 році. Це рік початку великої війни між двома імперіями: фашистською і комуністичною. Якось так виходило, що будь-яка війна, що велася в Європі, для України ставала громадянською. Воював Карл XII з Петром І — одна частина козаків на чолі з гетьманом Іваном Мазепою підтримала войовничого шведа, інша — російського царя. У роки Першої світової західні українці були вояками Австро-Угорської імперії, східні — Російської. Друга світова знову розвела українців по різні боки барикади. Ми гордо говоримо, що ми європейська держава, але не усвідомлюємо, що це тільки географічне положення України. Щоб бути рівними серед рівних, нам треба вчитися людській гідності, яка не дозволить сильним світу сього маніпулювати нами, а нам не дозволить хилити голови і шукати хазяїна. «Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця». Ці слова не втратили своєї актуальності і в наш час. Ми завжди і скрізь повинні почувати себе людьми, формувати в собі почуття нації, яка має своє коріння, здатна жити своїм розумом, може творити власне майбутнє. Ми — українці, а не юрба, ми належимо до великого народу, говоримо своєю мовою. Ми повинні вийти зі стану безликої черні, який принижує нашу людську гідність у власних очах і в очах усього світу. Ми повинні навчитися пишатися своїм, національним.

З часу написання статті «Нарід чи чернь?» пройшло багато років. Зараз XXI століття, а здається, шо гнівні слова Уласа Самчука про нас, сьогоднішніх. Держава виборола незалежність, укріпила кордони, пише документи рідною мовою, а свідомість громадян стала, здається, ще нижчою. Довгі роки українці хилили голови перед Москвою, тепер ми у всьому оглядаємося на Америку. Весь світ засуджує агресивну політику США, ми присідаємо у реверансах. Перейменували вулицю Пушкіна на вулицю Шевченка і відразу ж повиставляли рекламні щити англійською мовою. Ходили не в крамниці, а в «магазины» — тепер купуємо в супермаркетах; російське «хорошо» змінили на «о’кей». І таких прикладів можна навести безліч. Наше низькопоклонництво перед закордонним не має меж. Де в світі є ще нація, яка б з таким завзяттям уперто відмовлялася від свого? Іноді мені здається, що повинно народитися ще не одне покоління, перш ніж українці справді відчують себе таким народом, який мріяв бачити Улас Самчук.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доля поета Євгена Маланюка виявилася почасти понівеченою катаклізмами двадцятого століття, але його особистість залишилася неспотвореною, внутрішньо незалежною і в поетичному вираженні вільною.

Поезія Маланюка далека від штучності, декларативності, це поезія живої особистості, мужньої і чуттєвої, що не соромиться розповісти про свої душевні страждання.
Євген Маланюк був визнаним лідером Празької школи поетів, що сформувався в середовищі політичної еміграції. Ідеологічно «пражани» стояли на засадах безумовного відновлення української державності, шукали основу для відродження країни, виявляли пошану до традиційних, навіть консервативних цінностей, глибоку релігійність. Літературі відводилась роль творця нації, звідси культ сильної особистості з несхитною волею, що трансформується в поетичні образи державника, вояка, лицаря. Д. Донцов називав поетів-«пражан» трагічними оптимістами: «вони стали авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва. Вони були тими, що принесли благословенство життю в його найстрашніших виглядах, що в сназі формування — «п’янкі і завзяті» — знайшли відвічне джерело гарного». Ці слова яскраво характеризують постать Євгена Маланюка.

Якщо ми звернемося до біографії поета, будемо вражені тим фактом, що спеціальної філологічної, літературної освіти він не отримав. Він закінчив технічний заклад — реальну гімназію, і це фатально вплинуло на його подальшу долю. Поет змушений був продовжувати навчання саме в цьому напрямку, отже, вступив до Політехнічного інституту в Петрограді, потім до Господарської академії в Подєбродах.

Пізніше технічна освіта формально унеможливила викладання курсу літератури в університетах Чехословаччини, Польщі, США та Канади, хоча за обсягом знань щодо літературного процесу і глибиною філософської думки він, безперечно, був готовий до цього. Джерела любові до літературної творчості ми знаходимо у дитинстві поета. Батько Маланюка був народним учителем, повіреним у містечковому суді, режисером місцевого аматорського літнього театру, співав на свята у церковному хорі, дописував до різних часописів. Бібліотека, у якій майбутній поет черпав знання, була досить багатою. Саме тут Євген познайомився з багатьма історичними працями, львівськими виданнями, найкращими творами українських класиків. З іншого боку, на хлопчика великий вплив мала екзальтована мати. Саме їй він завдячував чутливим серцем і поетичною натурою.
Як стверджують літературознавці, перші збірки Маланюка були наскрізь історіософічними. У процесі наполегливих і болісних роздумів над причинами поразки української революції поет створив свою оригінальну історіософію. Історіософія — це філософія історії, галузь загальних міркувань над перебігом історичних процесів, сенсом історії, статусом юридичних законів. Для того щоб зрозуміти глибинний зміст, складну проблематику творів поета, необхідно, в першу чергу, з’ясувати основні тези його історіософічної концепції.
Як ми пам’ятаємо, «пражани», в тому числі і Євген Маланюк, були прибічниками силового вирішення проблеми державотворення. Власне, поет обстоював так звану норманську теорію походження княжої державності. Він був упевнений, що на певному етапі її розвитку «мусіла з’явитися якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовинами, до державного життя». Таким чинником, на думку Маланюка, стали варяги.

Один із розділів поеми «Схід Сонця» було присвячено саме цій гіпотезі заснування Київської держави. Закономірно, що і для майбутнього розвитку української державності повинен був з’явитися такий саме чинник.
Закономірно, що для «закоханого в кремінь» поета суворі «мужі від моря», представники «крицевої раси» були героями, ідеалами духовного воскресіння, якого він прагнув для України. їхні образи є провідними у збірках «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Перстень Полікрата», «Влада», «Серпень».
Марячи про Україну як державу, Маланюк залишався вірним послідовно пропагованій ним «норманській теорії»:

Ні, не тобі мандровані держави.
Ти спиш і сниш, один варязький сон
Що встане день, покличе голос ржавий
І Третій Рим розірве свій полон.

Отже, поет був упевнений: щоб зрушити національну свідомість, розбудити її, примусити людей критично оцінювати минуле й сучасне, треба мати мужність указати на ганебне у рідній історії. Душу поета роздирають суперечливі почуття: любов до Батьківщини і ненависть до неї. У «Листі» він сповідується:

Так.Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщино німа!

Дослідники визначають, що для поезії Маланюка характерна образна варіативність, яка полягала в тому, що вірш будувався на основі опорних слів. Ці опорні слова варіювалися, слугували основою для розбудови інших образів і тропів, навіть цілих синонімічних гнізд. У процитованому вище листі опорними є слова: загибель, ніч, хліб, залізо, вогонь, день.
На основі цих слів вибудовується загальний настрій поезії: сум, печаль, страждання, вічна мука, спричинені усвідомленням неспроможності українців створити власну державу. Скільки років (» у муках ночей, під нещадними днями, за безкрилим триванням цих згублених літ») «росте» мудрість українського народу, а він так і не спромігся на державність: «виростає ось мудрість, важка, наче, камінь, — одинокий безрадісний плід». Порівняння мудрості з каменем, з безрадісним дитям тільки увиразнюють мотив туги і безнадії.
Читаючи лірику Євгена Маланюка, оцінюючи її з позиції людини двадцять першого століття, починаєш цінувати надбання сучасності. Скільки віків омріяна поетом держава Україна не могла народитися. Певно, що діонісійсько-аполлонівська концепція підкріплювалася на той час неспростовними фактами. Незважаючи на тугу і безнадію, Маланюк ніколи не втрачав надії, що коли-небудь його мрії стануть реальністю. Оптимізм поета втілився в образі сліпучої Степової Еллади. Ми страждаємо від того, що необхідно щодня вирішувати безліч побутових проблем, але часто забуваємо, що живемо у власній державі, маємо змогу спілкуватися рідною мовою — і вже від нас залежить майбутнє омріяної багатьма поколіннями українців Степової Еллади.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені здається, що просто навчитися цьому не можна. Тобто виробляючи в собі якісь якості, навіть займаючись якимись вселяннями і тренінгами, не можна просто перестати заздрити і почати радіти чужим успіхам. І це, на мій погляд, зовсім не залежить від успішності і ступеня щастя того, хто повинен якось себе пересилити і радіти чужим досягненням. Виходить що? Що людина,яка  не дуже успішна, не надто щаслива, ніколи не може радіти за іншого? Це не правда. Це не питання успішності, а питання совісті, свободи, чесності, щирості, душевності — в загальному, моральних якостей людини.

Якщо людина здатна радіти чужому благополуччю, тільки коли вона успішна сама, то в де тут щирість? Невеликий подвиг сказати — «Я успішний — ти успішний — і я за тебе радий». Набагато цінніше щира радість, якщо у самої людини не все склалося, не все вдалося, але при цьому вона може сказати — Тобі вдалося і я щасливий разом з тобою.

Загалом, це або вроджене, або досягається боротьбою зі своїми недоліками, а не успіхом, підйомом по соціальних сходинках та іншими матеріальними досягненнями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Існує таке гарне прислів’я: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю». Отже, у житті людини, все починається зі вчинка.

Я вирішив зробити такий експеримент і упродовж одного дня робити тільки гарні вчинки. Вранці я зробив зарядку, після сніданку помив посуд. У мами очі засвітились радістю. На серці у мене було також радісно, коли я йшов до школи. Допоміг перейти дорогу якійсь бабусі з ціпком. Треба сказати, що вона була приємно здивована. На уроках я намагався не відволікатися. Здається, це помітила вчителька математики. Сподіваюсь, що це вплине на мою оцінку. Удень я пропилососив квартиру.

На жаль, жодного героїчного вчинку мені не вдалося здійснити. Ні вдача, ні тим більше доля мої не змінились. Та й взагалі нічого особливого я не зробив. Але я дійшов цікавого висновку. Робити гарні вчинки зовсім не складно. Складно звикнути до цього. Над цим доведеться попрацювати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Читаючи твори Ліни Костенко,мені вони завжди здавалися близькими.Я знав, існує історичний документ, який підтверджує існування легендарної поетеси та піснярки з Полтави Марусі Чурай.

Це той самий вирок, винесений їй, зараз він зберігається в архіві Академії наук України! Мені якось підсвідомо захотілося написати до неї листа: «Марусю, я прочитав про твоє життя і дуже радий, що ти насправді існувала. Ти стала легендою завдяки своїм пісням, своєму таланту, душевній красі. Як на мене, ти заслуговувала на особисте щастя та довге, сповнене радості життя. Шкода, що твоя доля була по-справжньому трагічною. Твої пісенні шедеври, як «Ой, не ходи, Грицю…», «Засвіт встали козаченьки», «Грицю, Грицю, до роботи…» стали справжніми народними піснями. Ти змогла передати глибокі почуття в простих словах, твої пісні залишаються актуальними і в наш час, вже протягом кілька сторіч. В них втілені вічні цінності та краса духу, яка не підвладна часу чи життєвим випробуванням. До осмислення феномену твого життя і творчості зверталися Г.Квітка — Основ’яненко, М.Старицький, В.Самійленко, С.Руданський. Твоє ім’я відображено в безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко. Дякуючи цьому роману я вражений твоєю красою та духовною величчю. 

Ліна Костенко надала тобі у своєму романі ще й тих рис, які притаманні загалом жінкам та дівчатам України. Не випадково про тебе кажуть: — Ця дівчина не просто так, Маруся, це — голос коли, це — пісня, це — душа.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мотив ламання крил у творчості П. Мовчана охоплює принципово іншу сферу асоціацій і пов’язаний не з чуттєвими, а з духовними вимірами: світло з очей витікає й минає мить прозріння, бо ламаються крила, вкипілі у ребра. Натомість образ «обчикрижених крил коханої» Михайла Саченка близький за значенням до образу в творчості І. Драча.

Символ крила як вираження певних природних явищ ґрунтується на матефориці. В її основі — ідея змаху, тимчасовості, що дає змогу об’єднати протилежні за суттю явища вогню та снігу.

Балада «Крила» (хоч автор і назвав цей твір «Новорічна Казка», за жанровими ознаками це все-таки балада) розповідає про те, як Новий рік обдарував людей різними подарунками,— і дядькові Кирилові дістались крила. Але подарунок не радував ні Кирила, ні його дружину, бо від такого подарунка родина не мала ніякої користі. І тоді він: 

Так Кирило до тями брів, 
І, щоб мати якусь свободу, 
Сокиру бруском задобрив, 
І крила обтяв об колоду. 

Але дядькові не пощастило, бо на ранок крила знову відросли. Тоді, щоб мати хоч якусь вигоду, він «На крилах навіть розжився, — Крилами хату вшив, Крилами обгородився». На перший погляд, цей твір має суто розважальний характер, але, як це було і в «Баладі про соняшник», автор вводить до тексту кілька рядків, які мають підказати, що твір має значно глибший філософський підтекст, ніж це здається спочатку: 

А ті крила розкрали поети, 
Щоб їх муза була не безкрила, 
На ті крила молились естети, 
І снилося небо порубаним крилам. 

У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про невміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, прирікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок — крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти.